www.odb.km.ua Відгуки та побажання
ГАЛЯ Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Вибрані твори.
      ГАЛЯ

      ГАЛЯ

         Сашко був звичайним хлопцем. Він нічим не від­різнявся від ровесників: ні зростом, ні якимось особ­ливим обдаруванням. Ганяв м'яча на шкільному май­данчику, збирав макулатуру і металобрухт, влітку пас корову, допомагав матері по господарству.
         Правда, іноді хизувався тим, що його старший брат служить пілотом.
         І в класі хлопець був не з перших і не з останніх. Ще й сидів за партою посередині середнього ряду. Його білява м 'яка чуприна полюбляла горнутися до темних дугастих брів, але Сашко завжди відгортав її на лівий бік, ближче до настовбурченого вуха. Ніс у нього був, як не раз говорила мати, батьків, тобто кирпатий, зате очі, сірі з жовтими цяточками, – материні.
         Якось, повертаючись надвечір з матір'ю з поля, де допомагав збирати картоплю, Сашко побачив воро­ну, яка сиділа, зіщулившись, при дорозі. Вона сумно дивилася на перехожих, ніби прохала у них допомоги.
         Хлопчик кинувся до птаха, присів коло нього і простягнув руку. Той не тікав. Тільки тепер звернув увагу на опущене до землі крило і засохлу кров на пір'ї.
         –  Болить, болить, Галю? – прошепотів Сашко і пальцем погладив птаха по голові.
         –  Що там? – запитала мати.

         –  Ворона з перебитим крилом.
         –  Мабуть, дід Григорій підстрелив, полохав з кукурудзи.
         –  Мамо, я візьму її додому, – попросив Сашко. – Вилікую і пущу на волю.
         –  Ти завжди знайдеш собі якусь роботу, – невдоволено промовила мати. – Ну, чого сидиш над нею? Бери вже ту бідолаху.
         Сашко обережно взяв птаха, пригорнув до грудей.
         –  Чим же ти її лікуватимеш? – запитала мати.
         –  Рану змащу йодом.
         –  Ти краще збігай до Ніни Іванівни.
         –  А можна?
         –  Та вже...
         Хлопець помчав до села. Фельдшерку він застав на подвір'ї медпункту. Та насилу второпала, що стало­ся з вороною. Ласкаво промовила:
         –  Що ж, давай свого пацієнта, оглянемо.
         Ніна Іванівна тонкими чутливими пальцями об­мацала пошкоджене крило і впевнено сказала:
         –  Літатиме твоя ворона. Заходь до перев'язоч­ної. Тільки прийдеться тобі завтра знову завітати з нею.
         –  Я принесу її, Ніно Іванівно, як тільки повер­нуся із школи.
         Скоро Сашко йшов сільською вулицею і обереж­но ніс ворону із забинтованим крилом. По дорозі йому зустрівся дід Григорій, згорблений, з довгими сивими вусами, такими ж кошлатими бровами. І хоч надворі було ще тепло, він не розлучався із заяложеною фуфай­кою, хтозна-коли чищеними зашкарублими кирзаками і вилинялою від давності шапкою-вушанкою. За плечима у нього стирчала зв'язана мотузкою старень­ка рушниця.
         –  А це що за оказія? – прохрипів здивовано дід.
         –  Хіба не впізнаєте свою “роботу”? – недруже­любно запитав Сашко.
         –  Чи не носив до дохторки ворону?
         –  А навіщо ви тою пукалкою калічите птахів? –в свою чергу запитав хлопець.
         –  Хіба це птах? – хрипко засміявся дід. – Підкинь-но його, хай стрельну цю пакость, щоб не шко­дила людям.

         –  Ворони, діду, теж корисні птахи, – серйозно сказав Сашко. – І бити їх не треба.
         –  Яка ж з них користь, хотів би я знати?
         –  Це санітари землі, діду. Вони поїдають різну дохлятину, очищають смітники...
         –  Ще й курчат ловлять і поля спустошують, – докінчив по-своєму Сашкову думку дід Григорій. – Давай, я стрельну у твого санітара, га?
         –  Е, з вами не можна серйозно говорити, – бурк­нув Сашко і побіг додому.

      ***

         Щодня хлопець носив свою Галю на перев'язку. Крило у птаха заживало, від добрих і різноманітних харчів ворона набралася сили і навіть пробувала гра­тися з котом. Але та гра кінчилася сумно для Любчи­ка, який спершу не розумів добрих намірів Галі.
         А було це так. Сашко сидів коло столу і розв'язу­вав задачу. Ворона повільно ходила по підлозі, час від часу стукаючи міцним дзьобом то по ніжці стола, то об двері. Любчик мирно лежав на стільці біля теплої груб­ки, лише зрідка ліниво зиркаючи на порушницю тиші. Коли ж Галя почала раз за разом молотити дзьобом по стільцю, у Любчика увірвався терпець; він зірвався на ноги, вигнувся дугою і засвітив свої злющі очі-фари. Але птах продовжував свою роботу. Тоді кіт сердито зашипів і скочив на ворону. Галя ж спритно підплигнула і з усієї сили стукнула дзьобом по голові напад­ника. Любчик жалібно нявкнув і дременув до дверей. Сів на порозі, зіщулився і лапою почав розтирати бо­люче місце.
         А Галя, відчувши перемогу, з байдужим виглядом походжала по кімнаті.
         Спостерігаючи за тією драмою між котом і птахом, Сашко вирішив здружити їх. Для цього почав давати їсти обом одночасно: котові наливав молока у бляшан­ку з-під консервів, а птаху сипав у миску зерна чи крихт хліба. Щодня посудини присував все ближче і ближче. Спочатку зголоднілі недруги боязко підкра­далися до їжі, та скоро звикли одне до одного.
         Такий дослід тягнувся два тижні. Потім Сашко наважився у широку миску налити молока і збоку, туди ж, накришити хліба. Першим до посудини при­біг Любчик, а Галя здивовано зиркнула блискучими чорними, як терен, очима на хлопця, потім на кота, який аж захлинався, так хлебтав молоко, і рішуче на­правилася до крихт хліба. Кіт на мить підняв голову, і знову припав до миски.
         Сашко радісно усміхнувся, дивлячись на таку не­звичну картину.
         З того часу Любчик і Галя снідали, обідали і вече­ряли з спільної миски. Вони так подружилися, що час­тенько, притулившись, сиділи на стільці під грубкою. Правда, хлопець ворону висаджував, бо вона ще не могла літати.

      ***

         Більше місяця минуло з того часу, як у Сашка поселилася ворона. На крим рана зажила, і птах раз у раз пробував злітати то на вікно, то на стіл. Мати на­полягала, щоб випустити ворону на волю. Ту думку підтримував і батько. Але хлопець все відмовчувався: не хотілося розлучатися з Галею. До того ж, всі одно­класники у школі знали про ворону, часто забігали по­дивитися, як мирно живуть кіт і птах.
         Одного разу, коли Сашко повернувся з школи, то застав у кімнаті повний розгардіяш. На підлозі валяв­ся вазон у побитому горшку, біля шафи лежали череп­ки з дорогої червоної вази, а коло столу розкидані книжки і зошити.
         Хлопець розгублено став серед кімнати, не розу­міючи, що сталося. Ще не встиг скинути ранець, як увійшла сердита мати.
         –  Бачиш, що накоїла твоя Галя?
         –  Як же це сталося? – запитав хлопець.
         –  Так вона гралася з котом, – з гнівом розпові­дала мати. – Я хотіла її зловити, а вона, проклятуща, як почала літати по кімнаті, то все поперекидала.
         –  А де Галя?
         –  Шмигнула у відчинені двері.
         –  Не треба було її чіпати, то все залишилось би цілим, – буркнув Сашко.
         –  Ти ще мене вчитимеш?! – гримнула мати, аж у неї щоки зайнялися рум'янцем. – Швидко роздягай­ся і прибери у кімнаті!
         Сашко мовчки попідмітав, поскладав книжки і зошити на стіл, вогкою ганчіркою витер підвіконня і меблі. Як тільки виніс черепки і сміття надвір, то по­чув:
         –  Кар-кар-кар!
         Зиркнув на дах і радісно:
         –  Галю! Галочко!
         Ворона, як здалося хлопцеві, ніжно обізвалася:
         –  Кар-р-р!
         Потай від матері шмигнув на кухню, схопив ку­сень хліба, вибіг на подвір'я і простягнув птаху:
         –  Візьми, Галю, візьми!
         Ворона витягнула голову, розглядаючи подару­нок, змахнула крильми – і сіла Сашкові на плече. Той підсунув їй до дзьоба хліб. Вона обережно взяла окра­єць і злетіла на дах будинку.
         Птах щодня навідувався до хлопця, а той підго­довував його різними лакітками.
         Та розлучили їх осінні дощі, які перепадали май­же два тижні. Сашко не раз виглядав вихованку, але та, мабуть, кудись подалася зі своїми родичами.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр