www.odb.km.ua Відгуки та побажання
ВИПРОБУВАННЯ Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека

        Веб-уроки
        Здійснення закупівель
        Карта сайту


        Пошук по сайту


         
          Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Вибрані твори.
        ВИПРОБУВАННЯ

        ВИПРОБУВАННЯ

           Борис похапцем попоїв захололого борщу, ков­тнув шматок котлети і сів до столу. Рвучко розгорнув підручник, видер із старого зошита аркуш паперу, схо­пив ручку і почав читати задачу: спочатку мовчки, потім вголос і знову мовчки.
           Він довго сопів, чухав потилицю, для чогось шкрябав горбинку на носі, куйовдив ручкою темно-каштанову чуприну. Задача не давалась.
           Борис ковзнув поглядом за вікно. Майже торка­ючи вітами шибку, висіли великі бурштинові яблука, похитувалась головата червона жоржина.
           Раптом насупився. Згадав урок математики, контрольну роботу. Він, як завжди, сидів поруч з Дмитром, нерозлучним другом. Друг? “Хіба так друзі роблять? – блиснуло в голові. – Це ж було не яке-небудь завдання, а контрольна. Тепер сподівайся вір­ної двійки за чверть. І все через нього”.
           Не показав Дмитро розв'язку, хоч тричі Борис тицяв йому під самісінький ніс папірець, на якому не по-китайськи, а по-українському було написано: “Ря­туй! Дай чернетку!”
           Та Дмитро навіть не глянув у його бік, тільки на­дряпав: “Не дам списати, працюй сам!” І не дав. А кон­трольну заховав під парту, хоч справився з нею чи не найперший. До кінця уроку малював то рогату двій­ку, то хвостату одиницю, яка нагадувала ракету на старті. А продзеленькало – як вітром видуло його з класу. Вибіг і зник.
           Ще три уроки промучилися на парті. Мовчали. Додому теж не йшли разом, як завжди...
           Гірко защеміло щось Борисові, здавило горло... А ще друг...
           А недавно ж удвох читали книжку про розвідни­ків. Ото були друзі! Один за одного на смерть йшли і з біди рятували. А цей пожалів, пожалів... шпаргалку!..
           –  Що-о-о???
           –  Шпаргалка?!
           –  Слово ж яке гидке, – промимрив Борис. – Наче лайка.
           Червоногрудий півень, сторожко озираючись, за­глянув у напіввідчинені двері і, не помітивши небез­пеки, хрипко засокотав, скликаючи курей.
           Борис сердито зиркнув на непроханого гостя, агушкнув. Перед очима знову зарябіли цифри і хитрі запитання.
           Довго сидів над задачею. І так, і сяк нею крутив, але відповідь не виходила. Брала злість і на себе, і на задачу. Завтра обов'язково Ольга Іванівна викличе до дошки. І що ж? Одержить двійку. Заслужену, чесно зароблену.
           Ой ні, ні! Він мусить, мусить розв'язати задачу! Хоч би до ранку просидів. На зло Дмитрові! Хай знає, що й без нього можуть обійтися.
           І знову забігала ручка по паперу...
           Так захопився роботою, що й не почув, як до хати зайшов Дмитро з бутсами в руках. Він навшпиньки підкрався до Бориса, став за спиною і заглянув у зо­шит.
           –  Тільки тут не додавати треба, бо задача питає, на скільки більше буде, – тихо сказав Дмитро.
           Від несподіванки Борис аж підскочив на стільці, повернувся до Дмитра і буркнув:
           –  Сам знаю.
           –  Хіба я кажу, що ти не знаєш? – примирливо посміхнувся гість. –  Все у тебе правильно. Лише ос­таннє питання ось... Але ця задача трудніша, ніж була на контрольній.
           –  Ти чого прийшов? – недружелюбно перебив його Борис.
           –  Змагання ж сьогодні.
           –  Не піду!
           –  Ти не жартуй, Борисе.
           –  І не думаю.
           –  Честь класу захищаємо.
           –  Хоч і школи.
           –  Хто ж за тебе у воротах стоятиме? – видивив­ся чорними, як терен, очима Дмитро.
           –  Сам стій. Ноги в тебе довгі і криві, – байдуже промовив Борис.
           –  Тільки не ображай...
           –  Хіба неправду кажу?
           –  То підеш?
           –  Ні!
           –  Я був кращої думки про тебе. Другом вважав.
           –  Сьогодні я переконався, який з тебе друг. Шу­кай собі інших.
           –  Ех ти...
           Дмитро вийшов з хати. А Борис, навіть не огля­нувшись, почав переписувати розв'язок задачі з чер­нетки у зошит. Він старався, як ніколи. Намагався написати цифри не як-небудь, а так, як це не раз пока­зувала вчителька на класній дошці.
           Хотів забути про недавню розмову з Дмитром, але настирливі думки про футбол раз у раз лізли в голову, відволікали. Ще й рука чогось тремтіла. Тому букви і цифри виходили кострубатими і дуже нагадували го­ловатих пуголовків чи химерних тонконогих павуків.
           Коли придивився до написаного, то наче обпікся кропивою. Спересердя кинув ручку, підвівся, вийшов з-за столу і став, потягуючись, серед кімнати. Що ж робити? Може, літературу почитати? Це ж не писа­ти.
           Тільки-но Борис узяв з полиці книжку, як у голо­ві завихрилось: “А якщо наші програють? Що тоді?” Навмання розгорнув підручник. Прочитав кілька ре­чень, але нічогісінько не второпав. Уже хотів жбурну­ти книжкою, як до хати влетіла захекана однокласни­ця Марійка.
           –  Ти не лежиш? – здивувалася дівчинка, так важко дихаючи, що аж на голові похитувалися великі білі банти серед моря рудого волосся.
           –  А чого мені лежати? – буркнув Борис.
           –  Дмитро сказав, що ти захворів. Наші хлопці дуже переживають за твоє здоров'я. А коли суперни­ки довідалися, що ти не будеш стояти у воротах, то “ура” закричали. Та їм наші хлопці не змовчали. Мало бійка не почалася.
           –  Я зовсім не хворий, а твій Дмитро – брехун! – сердито сказав Борис.
           –  Як же це?
           –  А так.
           –  Розумію тебе, розумію, Борисе, – торохтіла Марійка. – Я теж, коли хворію, то не люблю, щоб мене жаліли. І дуже боюся лікарів і гірких ліків. Але ти не журися, головне, щоб скоріше видужав. А ми поста­раємося сьогодні і за тебе зайвих два голи вліпити. Щоб не хвалилися. Тільки дай свої бутси.
           –  Це кому?
           –  Мені.
           –  Тобі?
           –  Та мені ж. У воротах стоятиму, – впевнено сказала Марійка.
           –  Ти? – витріщився хлопець на довготелесу дів­чинку.
           –  Чого ти дивуєшся? Хіба не бачиш, яка я висо­ка? А бігаю як! Я давно мріяла постояти голкіпером, але ви чомусь не берете дівчат у свою футбольну коман­ду. Давай скоріше бутси!
           –  А дзуськи! – крикнув Борис, схопив бутси, що лежали біля дверей, і, як метеор, вилетів з хати...
           Марійка переможно розсміялася.


        • 4
        • 3
        • 2
        • 1
        • 2222
        • АРТ територія111
        • Дошкільнятам2

        БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

        Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
        Сергій Гридін “Не ангел”
        Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
        Наталія Щерба “Чароділ”
        Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
        Оксана Лущевська “Задзеркалля”
        Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
        Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







        © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
           Офіційний сайт
        29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
        www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
        Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
        адміністратора, а також активного посилання на сайт.
        створення
        сайту
        Студія Спектр