www.odb.km.ua Відгуки та побажання
ПОКАРАННЯ Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека

        Веб-уроки
        Здійснення закупівель
        Карта сайту


        Пошук по сайту


         
          Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Вибрані твори.
        ПОКАРАННЯ

        ПОКАРАННЯ

           Обабіч стежки, що вела до старого шкільного саду, дівчатка садили квіти, а хлопчики відрами носили воду і поливали прив'ялу розсаду.
           Діти працювали дружно. Вони знали, що з цих маленьких кволих рослин виростуть пахучі головаті купчаки і ніжні, на довгих стеблах, чорнобривці. Тіль­ки Степан вештався без роботи: то глузував з дівчат, то заважав хлопцям. Такі вибрики з ним часто бували, якщо хтось йому чим-небудь не вгодив. Бо ж любив верховодити у класі.
           Сьогодні після уроків їм нагадали, що пора са­дити квіти. Всі погодилися прийти о сімнадцятій до школи. Лише Степан наробив галасу, що не має часу, що йому і хлопцям треба йти на стадіон тренуватися. Та футболісти промовчали, не підтримали свого ва­тажка. І Степан ось прийшов. Але яка з нього користь? Він то кувікав, як порося, то співав по-півнячи, то видумував різні прізвиська дівчатам і сам з того рего­тав.
           Та на нього ніхто не звертав уваги, наче його й не було тут. Хлопця починало це осудливе мовчання ще Дужче дратувати. Навіть Надійна, з якою сидів на од­ній парті, мовчала, тільки коли-не-коли недоброзичливо зиркала в його бік. “Підождіть, зараз заговори­те!” – із злістю блиснули його карі очі. З силою натяг­нув рябого кашкета аж на лоба, заклав руки за спину і, посвистуючи, побрів у сад. Зупинився біля старої високої яблуні.
           Всі школярі знали, що тут, у дуплі, щороку виво­дяться синиці. Тому й не замастили його цементним розчином, коли ранньою весною ремонтували сад. Чого тільки не робили учні, щоб пташки переселилися звід­ти: і синичники почіпляли на деревах, і шпаківні різ­них розмірів, і навіть дуплисті гілки поприв'язували. Та синиці кожної весни чистили гніздо в дуплі, висте­лили волоссям, мохом і пухом. Але найцікавіше було тоді, коли з глибини дерева доносився пташиний писк. Після уроків десятки хлопчиків і дівчаток ставали поодаль від яблуні і спостерігали, як батьки носили гусениць своїм дітям.
           Степан швидко розшнурував черевики і кішкою подерся на дерево. Зачувши небезпеку, з дупла випурх­нула пташка, десь взялася ще одна – і стривожено зарепетували на весь сад. Хлопець якраз вчепився ру­кою за гілку біля дупла, як хтось схопив його за босу ногу і сіпнув униз. Коли оглянувся, то аж злякався – коло яблуні були чи не всі його однокласники, а за ногу тягла Надійна.
           –  Злазь! – гукнула дівчинка.
           –  Пусти ногу, бо впаду! – заволав не своїм голо­сом Степан.
           Діти стояли суворі і мовчали.
           Лантухом звалився Степан на пухку землю, сів під яблунею, опустивши голову. Хтось кинув до ніг його черевики. Він навіть не глянув у той бік. Хотілося, щоб зараз кричали на нього, щоб хлопці набили, тільки щоб не мовчали. Осудлива мовчанка товаришів лякала біль­ше, ніж грізний окрик батька.
           Степан зажмурив очі. Чув, як заворушилися учні, як віддалялися їх кроки. Стало моторошно. Щось зча­вило в грудях, важкий клубок підкотився до горла. Нарешті наважився глипнути у той бік, куди попря­мували школярі.
           Довго взувався, заправляв у штани сорочку. Хо­тів, щоб хлопці покликали до гурту. Може, і він носив би воду чи садив оті квіточки.
           Степан задумався. Йому раптом захотілося зроби­ти щось таке, щоб здивувати однокласників. Та чим? Польотом на Місяць? Але ж там вже декілька разів бували люди. Винайти якусь речовину, щоб за годину виростали оті купчаки і чорнобривчики? Але для цьо­го треба багато вчитися. І чи можна зараз чимось ко­гось здивувати? Може, якби враз у нього виросли кри­ла, і він, як ота синичка, запурхав над садом, то при­вернув би на декілька хвилин увагу до своєї персони тих всезнайок.
           Хлопець повільно підвівся і поплентався вглиб саду. Перескочив через рів, вийшов на стежку, що тяг­лася вздовж саду до вулиці і, насвистуючи якусь сум­ну мелодію, попрямував додому.
           –  Де ти бродиш, хлопче? – запитала мати, са­дячи щось у землю.
           –  У школі був.
           –  Що ви там робили?
           –  Квіти садили.
           –  Які ж?
           –  Купчаки і чорнобривці.

           –  А настурцію маєте?
           –  Нема.

           –  Чого ж ти не скажеш? У мене стільки насіння, що ним можна весь город засіяти. Подивися у решето.
           –  Пізно вже. Скрізь купчаки і чорнобривці.
           –  Пусте говориш, сину. Настурцію посадіть коло самісінької стежки. Аби корінь був у землі.
           –  Купчаки її заглушать.
           –  Ні, сину, настурція ляже собі на стежку і цвіс­тиме до осені. Хіба забув, як торік у нас цвіла?
           –  Правда, було дуже гарно.
        Степан присів коло матері. Уважно дивився, як вона загортає насіння.
           –  То це ви настурцію?
           –  Атож. Бачиш, при самій стежці. Тільки її не можна густо садити. І не дуже глибоко.
           –  Мамо?
           –  Що?
           –  Може, я трохи візьму насіння?
           –  Бери, бери. Але ж смеркається.
           –  Там ще є наші.
           –  Тільки не барися.
           –  Добре.
           Степан нагорнув у кашкет насіння і стрімголов помчав до школи.
           Ото зрадіють дівчата, як побачать, скільки насін­ня приніс. Та ще й настурції! Хлопці заздрити будуть. Ну і хай! Щоб не задавалися.
           З тими думками Степан влетів у садок і ще здале­ку побачив, що вже нікого нема. Хотів жбурнути на­сіння у кущі, але передумав. Вирішив сам садити на­стурцію, як мати показувала. “От здивуються, як ви­росте і зацвіте. Садили купчаки і чорнобривці, а цвіте настурція”, – усміхнувся хлопець і взявся до роботи.
           Він раз у раз тріскою, яку підняв у саду, шпортав ямки, клав туди по дві-три насінини і ретельно загор­тав землею.
           Степан й незчувся, як поруч стала Надійна і ра­дісно:
           –  Допомогти?
           –  Я сам.
           Але дівчинка відійшла трохи від хлопця і припа­ла до землі. Через кілька хвилин зграйкою налетіли хлопчики і дівчатка і в одну мить розібрали насіння. Степан витріпав кашкет об коліно і голосно засміявся.


        • 4
        • 3
        • 2
        • 1
        • 2222
        • АРТ територія111
        • Дошкільнятам2

        БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

        Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Весна - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
        Саллі Грін “Напівзагублений ”
        Джоан Роулінг “Гаррі Поттер и Прокляте дитя”
        Наталія Щерба “Лунастри”
        Саша Кочубей “Сім нескладух говорухи”
        Оксана Радушинська “Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва”
        Наталка Малетич “Щоденник Ельфа”
        Ульф Старк “Диваки і зануди”
        Роальд Дал “Відьми”







        Яндекс.Метрика
        © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
           Офіційний сайт
        29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
        www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
        Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
        адміністратора, а також активного посилання на сайт.
        створення
        сайту
        Студія Спектр