www.odb.km.ua Відгуки та побажання
ДИЧКА Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Вибрані твори.
      ДИЧКА

      ДИЧКА

         У лісі недалеко від старої Яблуні виросла вродли­ва Дичка. Всі тутешні мешканці щодня милувалися її стрункою постаттю.
         Якось на лісову галявину забрів підступний чоло­вік Куча. Був сухенький, невеликий, з гачкуватим но­сом, що нагадував дзьоб хижого птаха, який стирчав над ріденькими сивими вусами і такою ж борідкою. Він довго приглядався до вродливої Дички, гладив її тугу кору і щось собі бубонів під ніс. Потім сів на трухля­вий пеньок, повільно витягнув з торбини велике біле яблуко з рожевим боком і звернувся до красуні:
         –  Бачиш, які плоди родить твоя старша сестра Яблуня?
         –  Таких великих яблук за своє життя ще не ба­чила, – щиро зізналася Дичка. – А де живе моя стар­ша сестра Яблуня?
         –  Вона живе у Саду.
         –  Що це таке?
         –  Це ніби невеликий ліс із фруктових дерев, – поважно почав пояснювати Куча. – Там ростуть Сли­ви і Груші, Яблуні і Вишні, Черешні і Абрикоси. І всі вони породисті.
         –  А подивись навкруг, – махнула гілкою Дич­ка. – Он красуються вродою гордий Дуб і пишна Сос­на, струнка Ялина і сірокорий Граб, широколистий Клен і ніжний Ясен, мрійлива Береза і шумливий Осокір. Це все мої друзі, щирі і незрадливі. Хіба у твоєму Саду є такі дерева?
         –  Це все дичина, – зневажливо сказав чоловік.
         –  Вони тільки на те й годяться, щоб їх рубали на дро­ва чи пиляти на дошки і колоди. А таких гарних і смач­них плодів вони ніколи не вродять.

         –  А плоди моєї матусі хіба не смачні? – запита­ла Дичка.
         –  Може й смачні вони лісовим звірам, але не лю­дям.
         –  Чому?
         –  Бо дуже кислі і терпкі, – буркнув Куча. По­мовчав і додав: – І ти такі нікудишні плоди родити­меш.
         –  Хто про це тобі сказав?
         –  Яке коріння, таке й насіння, – зле засміявся Куча. – Але я цьому можу зарадити, якщо, звичайно, хочеш. Лише по добрій волі.
         –  Як же ти можеш мені зарадити? – запитала Дичка.
         –  Можу зробити так, що й ти будеш родити ве­ликі білі або червоні смачні яблука. Але це можливе лише при твоїй добровільній згоді. І зроблю це з любо­ві до тебе, поваги і великої братньої дружби між меш­канцями Саду і Лісу.
         Як почули ці облудні слова лісові мешканці, то зашуміли, закричали:

         –  Ні-ні-ні! Hi-ні-ні! Ні-ні-ні!
         –  Не погоджуйся! Жени його від себе! Це зрадлива, підступна зла людина! Він знищить тебе! – кричали Зайці, Ворони, Сороки, Мурашки і Гриби.
         Куча чув ці крики, розумів їх. Щоб прихилити до себе цю молоду і наївну Дичку, усміхнувся на весь широкий рот, аж виглянули гнилі жовті зуби, і улесливо:
         –  То як, красуне? Наважуєшся родити ось такі красиві яблука?
         –  Що ж ти мені зробиш для цього? – поцікави­лася Дичка.
         –  Вставлю тобі під кору ось цей невеликий подарунок.
         –  А що це таке маленьке?
         –  Це Яблуня із великого Саду передала тобі свою бруньку. Якщо ти дозволиш, то я зроблю невеликий надріз твоєї кори і вставлю туди цю бруньку. З неї по­тім виросте гілка, а на ній і будуть ось такі великі білі з рожевими боками яблука.
         –  А мені болітиме, коли розріжеш кору?
         –  Заболить так, як тоді, коли поколешся об колючку шипшини.
         –  І тільки?
         Стара Дичка, почувши розмову з підступним Кучою, так застогнала, аж на ній затремтіли гілки:
         –  Дитино моя рідна! Не слухай цього вбивцю! Облесливими словами він щороку підманює моїх дітей. Спочатку під кору всуне чужу бруньку, а потім, коли вона витягне соки з дитини, зрізує їй верхівку, вико­пує і переносить у свій далекий Сад.
         –  Мене він вже не викопає, матусю, – сказала Дичка тихо, щоб не почув чоловік. – Я тут вічно жи­тиму, бо маю міцне коріння і вже товстий стовбур.
         –  А кому служитимеш, доню? Ти над цим задумалась?
         –  Людям, матусю.
         –  А хто служитиме нашим лісовим друзям? Хто, доню? Хто продовжить наш лісовий рід, як я помру? – плакала стара Дичка.
         –  Я, матусю, продовжу наш лісовий рід. Але хочу прислужитися і людям: родитиму для них смачні яблука. А лісовим мешканцям нагинатиму гілки до са­місінької землі з дрібненькими кисличками.
         –  Ой, доню, доню, перевертні двом богам не можуть служити. Згадаєш моє слово, та пізно буде. Спо­чатку той нелюд зробить з тебе перевертня, зрадницю свого роду, а потім зріже твою голову нерозумну, а твоє коріння годуватиме чужинця, що виросте з отої ма­ленької бруньки. Ось що зробить з тобою той підступ­ний чоловік.
         –  Не турбуйся, матусю, – весело сказала Дич­ка. – Я ніколи не зраджу своїх лісових друзів, не від­цураюсь свого роду. Але й людям хочу прислужитись. У мене, молодої, сил вистачить і для тих, і для других.
         –  Схаменися, доню, поки не пізно! – зойкнула стара Дичка.
         –  То як? – нагадав про себе Куча, почухуючи сухенькою рукою лису голову. – Погоджуєшся, Дич­ко?
         –  А ти мене у свій Сад не забереш?
         –  Якби ти хоч років на два молодшою була...
         –  Якщо так, то хочу прислужитися і людям. Хай знають, яка я щедра. Ще й шкода подарунка, якого ти приніс від далекої родички. Вставляй ту дорогу брунь­ку у моє тіло. Поділюся з нею своїми соками.
         Як тільки Куча, зрадливо усміхаючись, підійшов до своєї нової жертви, застогнали, заридали дерева, на весь білий світ закричали птахи у небі, завили звірі у лісі, затьмарилося сонце хмарами, заридала стара Яблуня-Дичка...
         Минуло два роки. З бруньки, вставленої у тіло Дички, виросла велика і товста гілка, яка почала при­тінювати уже всю деревину.
         Весною прийшов Куча. Мовчки витягнув з торби­ни пилу і підійшов до принишклої Дички.
         –  Що ти хочеш робити? – зойкнула колишня красуня, вершечок якої вже почав усихати.
         –  Досить з тобою гратися у піжмурки. Пора кін­чати дурну гру. Тепер ти повністю наша, хоч і коріння чуже, – грубо буркнув Куча і кількома порухами пили зрізав Дичку коло самісінької прищепленої гілки...
         З того часу на Диччиному стовбурі розкошувала чужа яблуня. А Дичка ще довго боролася за своє жит­тя. Пускала пагони на стовбурі, кожної весни витяга­ла такі ж з коріння до сонця та підступний Куча ре­тельно винищував їх. Він старався, щоб всі мешканці лісу забули, що колись тут жила струнка красуня Дич­ка.
         Так і сталося.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр