www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Горіла сосна(повість у новелах). Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека

        Веб-уроки
        Здійснення закупівель
        Карта сайту


        Пошук по сайту


         
          Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Вибране
        Горіла сосна(повість у новелах).

        ГОРІЛА СОСНА
        повість у новелах

        Федунцям, Олександрі та Миколі, — присвячується

        БАКЛАЖКА

           Хлопча лізе під самі руки.
           –  Ото... с-стріляє?
           Боєць-червоноармієць вмощував на бруствері око­пу ПТР – протитанкову рушницю, зиркнув поперед себе: поле спокійне. Окинув оком гармату, кулемет, армійців-товаришів.
           –  Стріляє-стріляє! Ще й як.
           –  Дай глянути, чи далеко може дістати?
           Котрийсь із гармашів чи кулеметників різко вигук­нув, що оно-о! від шосе пруть... танки. Німецькі. За­кортіло Німеччині воювати, от і пішло-закрутилося. Наші поки що відступають перед більшою силою.
           –  Сюди звернули! На нас!
           Боєць-червоноармієць заговорив до малого швид­ко-швидко: – Утікай, братику! Утікай!
           –  Г-ги! – розтягнув губи хлопець. – Я подивлю­ся, як ви порозбиваєте оті... танки.
           Рев моторів дужчав. Червоноармійці поправили на головах пілотки. ПТР і гармата заворушили стволами – прицілювались. Боєць-червоноармієць норовив стрельнути по гусеницях. Танки сунуть – ідуть впе­ред. Броня на їх “лобах” грубезна. Боєць підочікував, а ось котрась потвора підставить йому бік свій і краєм ока примітив, що хлоп'як і не збирався лишати окоп.
           –  Ти ще не пішов?! Слухай, Грицьку, чи як тебе звати? Ось баклажка. – Червоноармієць вилив з по­судини воду. – Принеси свіжої!
           Нехотя взяв Грицько баклажку, мовляв: ти вилив, а я – біжи. Впиратися однак було марно. Наказ є на­каз. Це тобі не десь, коло мами. Армія! І ноги самі понесли хлопця межею між гречкою та житом униз, до узлісся. У лісі піщаний кар'єр і луг. Береза росте. Із-під неї, височенної і білої, б'є джерело. А що ро­биться там, де окіп? Не чути нічого. Ба ні! Гуде. Але – в небі. Літак, почав креслити півколо і опускався. На крилах чорні павуки намальовані. Схилив літак одне крило, друге стирчить догори. З кабіни хижо виш­кірив зуби не хтось як фашист. Він вирівняв свого літачиська, розвернувся носом на Грицька, застрочив з кулемета. Гриць впав у траву. Кулі прошили землю. Тут вирва, тут рука з баклажкою, знов вирва. Як швейна машинка прострочив.
           Біля окопу ПТР пальнула кілька разів. Наші, вид­но, почали бити німецьку машинерію, оті танки. Як горіхи, мабуть, лущать. Джерело же гомонить собі щось під носом. Вода тече ниткою тонкою-тоненькою. Не вся “нитка” втрапляє у баклажку. В баклажці ой! діра наскрізна від кулі з літака. Діру Грицько затулив до­лонями звідси і звідти. Руки йому – не старий дід – а тремтять. Думками він був там, окопі. Скоріше би туди дістатися!
           Бо можна і не встигнути. Одні танки поперекида­ються, другі дадуть дьору. Наші хлопці за ними по­біжать. Танки до свого дому, в Німеччину, погурко­тять. Червоноармійці туди ж... То що? Бери та й собі наздоганяй і своїх, і ворожі танки? Hi-і! Не освіжив­шись водою, бійці не побіжать. Нагрілися!
           Ниточка водяна, як текла, так і тече: ледь-ледь. Оно і струмок. Цей струмок більше має води, як джерель­це. Виблискує під сонцем – ніби хтось шаблю-кривулю кинув посеред лугу. Величезну-у! Грицько пішов по течії. Колись воювали шаблями, тепер тобі танки, літаки... Скрегіт заліза від окопу донісся і погас. Ви­хопились постріли, вибухи. Наші гаки ще на місці.
           Баклажка зраділа воді, заголькала: ґоль-ґоль-ґоль! Наповнялася.
           Дертися договори не те, що спускатися було вниз. Сюди майже скотився, назад як вибратися? Що сту­пиш крок, тебе ніби за обшивку тягне хтось назад.
           Ліз рачки і сковзався по траві. Так до вечора можна повзатись. Якби кинутися в обхід кар'єрові? Спішив. Але і тут зарості непролазні: колюща, терн, лоза. Гриць­ко підвів очі. Сонце яскраво світило і гріло. Ноги підко­шувались. Хлопець, тримаючись за баклажку, присів. Перепочину та й побіжу, подумав. Тільки яке “пере­почину”, коли там тебе чекають? Малий переміг себе. Встав. Опустився в ярок, далі пробирався, мовби на дах будинку по трапу. Аж побачив стебла, потім ко­лоски жита. І – тихо. Ввійшов у жито. Колоски вдарялись об спітніле його обличчя, били по непокритій голові. Картуз десь загубився. Н-на! Що то? А що? Місце, де був окіп... Чому був? Тому... Бо тут ніби ведмеді та вепри бурикалися – геть пом'яли ПТР, ку­лемет, гармату перекинули. Біля поглодженого колеса гармати ні то сидить, ні то лежить боєць-червоноармієць. Однією рукою він підтримує скривавлену голову, другою відгортає від себе мідні гільзи. Решта бійців порозкидувані, скручені та зім'яті... Грицько застиг. Окам'янів. Баклажка випала йому з рук. На­ляканий усім баченим, рвонувсь хлопчина утікати. Лопотів босими ногами польовою дорогою, як нажа­ханий лошак. Поза вуха з-під кучерів стікали стру­мочки поту. Ніздрі кирпатенького носа роздимались широко. Сірі очі дивилися незмигно. Думка вдарила раптово: боєць сам умре!
           Перестав бігти. Відхекувавсь і плакав. Поранений червоноармієць стояв у нього перед очима. Грицько набрався відваги і поволі, потім швидше переставляв ноги. Вернувся. Баклажка стояла в зритій землі дном донизу, як взяв у ній хлюпнулась на дні вода. Боєць не порпався у гільзах, а ніби дрімав. Але зразу розім­кнув очі. Грицько клякнув перед воїном на коліна і простягнув баклажку. Той не брав — дививсь кудись далеко. Пильно-пильно. У голові Грицьковій майнув здогад і він закричав:
           –  Ти послав мене по воду, щоб не вбило! Так? Чуєш? Так?
           А кров червоноармійцю стікає поміж пальці в ру­кав гімнастерки. Що робити? Грицько спробував по­могти бійцеві звестися на ноги. Ноги не схотіли і во­рухнутися. Боєць застогнав. Малого осінила думка, він втішився тій думці.
           –  Піду мамі скажу, – розраджував бійця. – Забе­ремо тебе!
           З місця побоїща скрипіли підводи. На одному возі лежав боєць-червоноармієць, на інших – побиті гар­маші та кулеметники. Цих треба поховати. Цей сто­гне...
           Грицько в узголов'ї пораненого. І мама.
           –  А може, він виживе.
           Червоноармієць зітхнув і прикрив повіками очі.

        КОЗУНЯ

           –  Німці!
           Товстий і худий-худющій пхаються у хвіртку. Сол­дафони бісові! Катруся саме козу прив'язувала до кілка на подвір'ї. Козуня впирається чогось, кури на подрах розкудкудахкались. їм що? їм нестися приспічило.
           –  Німці! – знов Олеся.
           Біле Катрусине обличчя зблідло, голубі очі стали синіми.
           –  То й що, як вони?
           –  Мами дома нема.
           Товстий почовп до хлівця-курника. Худющий роз­дивляється крізь окуляри козу. Плямк! плямк! тонки­ми губами:
           –  Мільх! Мольоко!
           Олеся знов за своє:
           –  Втікаймо!
           Катрусині очі зовсім похолодніли.
           –  То вони ще будуть утікати! От побачиш.
           Олеся однак хвилювалася. В подвір'ї німці, на го­рищі поранений армієць наш лежить. Діра між сніпка­ми. Щоб дивитись крізь неї. Невеличка, але... і її можна примітить. Катруся докинула:
           –  Мама пішли до лісу ще вдосвіта.
           –  Самі?..
           –  Чо' самі...
           Худющий обійшов навкруг кози, плямкнув іще раз губами і став товкмачити Катрусі на митах: вдій мо­лока, ось казанок. Отак: цвирк! цвирк!
           –  Сам дій! – на те Катруся.
           –  Що він хоче? – лякається Олеся. – Молока? То вдій, може, відчепиться.
           –  Ага! Відчепиться.
           У курнику полохались кури. Крізь нещільно при­хилені двері летіло пір'я. Худющий топтавсь коло Козуні й Катрусі, сердився-пригрожував: бачиш авто­мат? Будеш каятись! Подою сам! Тебе: пук-пук! Він підсів до кози, вхопився ручищами за одну дійку, за другу. Лагідна і слухняна козуня, як брикне, як вцибрить задніми ногами по казанку, по колінах дояра! Казанок покотився мало не до хвіртки. Автомат зате­ліпався на довгій солдафоновій шиї. Худющий, німець виструнчивсь, зашварготів по-своєму щось сердито. Пішов по казанок.
           –  Не шарпай так за дійки! – розсердилась і Катря. – Давай сюди свій казанище – розлетівся б він тобі на шматки.
           Катруся доїла козу, солдафон скаржився-сварився: що є він хворий, що коза – партизан. Йому потрібне її молоко сьогодні та завтра, післязавтра і ще після... Потім др-р-р! розстріляю тебе, кізко! Олеся підсову­вала Козулі травичку в самий рот.
           –  Їж-їж, любуню! Бачиш, яка напасть нав'язалась?
           Хотіла Олеся щось і прикре сказати про отого воя­ку – а як зрозуміє? Було в селі, що німчик прикидав­ся незнайком нашого слова, потім заговорив. І була біда. Тітка, яка ганьбила і кляла німчуру, поплатилась життям.
           Надоїла Катруся молока трохи і, дивлячись у зем­лю, подала-тицьнула в руки чужинцю погнутий каза­нок його. Зайда пив жадібно, захланно і косував злим оком зверх окулярів на Козуню, на Катрю і Олесю. Як витер губи акуратно складеним носовичком, роз­махував руками: ви вперті. Нам такі не потрібні! Ли­шимо покірних і роботящих. Решту – пук-пук!
           Із курника викотився товстий куродер весь у пір'ї. В руках його тріпався півень. Курям голови повідри­вані. Худющий перечепив автомат із шиї на плече. Обидва солдафони почовгали до хвіртки. Олеся при­тулилася до Катрусі. Дівчатка очікували на маму. Десь вони затримались із якоїсь причини. Та нічого.
           Минуло скільки там часу – мама надійшли.
           Сестрички наперебій оповідали про все, що тут, на подвір'ї, відбувалося.

        ***

           До сходу сонця мама, Катруся, Олеся і Козуля ішли яром у напрямку лісу. Туман прикривав їх сивою по­лою своєю.

        Дим

           Ухопив банку-бляшанку –і до дверей.
           Не барися там! –наздогнав хлопця у сінях ма­мин голос.
           Я – швидко! – зачовгав Яремко шкарбунами надвір і вже з вулиці оглянувся: ф-фі! Хтось білою фарбою хрестів два, більшого і меншого, намазюкав на воротях. Є народ капосний такий.
           А тобі вогню добути ні з чого. Ні сірників, ані кре­сала нема. За жаринками по селі швендяйся. То чий димар не спить, а піч має жар? Аг-га! В дядька Юрка дим з комина валом валить.
           Натиснув на п'яти Яремко. A-а... що гам, позаду, видзеленькує та форка? Мчать підводи одна за дру­гою. На передніх санях поліцаї з пов'язаними на ру­кавах і гумовими кийками-шлангами. Я-ак потягне з голови до ніг, –скрутишся. Декотрі поліцаї-шуцмани з рушницями. Ті ще серйозніші.
           Двері дядькові, сінешні й хатні, відчиняються зі скрипом: ри-ип-скрип-ип! їх, двері, треба підструга­ти. Знизу. Тільки... господар їхній однорукий. Із фіна­ми, люди кажуть, воював. “По часі, –подумав Ярем­ко, –підстружку. Де інструменти? Знайдуться! Скільки майстрів було в селі! Той на фронті, той партизанить, той у Німеччину забраний-зловлений. Отож. Є ножі­вки, пилки лучкові, рубанки-фуганки...” Де ж вони, дядько Юрій? Повна хата диму –за крок нічого не видно. Дим і в двері пхається, попід стріху в'ється.
           Угледів Яремко дядька! Біля столу сидять при макітрі. Не запрошують, як то буваю: “А нумо, коза­че, бери ложку та позмагаємось!..” Похнюплені якісьвони. Макітра, мабуть, порожня.
           –  Мені кілька жаринок! –видихнув і закашлявся Яремко. –Добрий ранок.
           –  О! Ярема! –відгукуються дядько, мовби з пече­ри. –Доброго ранку.
           В печерах, певно, інакше було. їсти люди мали що, вогнища не гасили. Видно все було. Тепло. Жаринок шукать не треба. А тут... І дядько ніби не бачать тебе і банку, оту бляшанку, –не збираються, видно, дати вогню. Звісили носа-носяру, дивляться собі під ноги й ані кахи! Може, їм, Юркові, соромно, що задиміли на півсела кізяками? Ті кізяки вони збирали, місили з соломою-трухлятиною із-під торішньої скирти. Над­бали палива.
           Переступив з ноги на ногу Яремко раз і другий раз кашлянув. Дядько несподівано рвучко підвели голо­ву, сміються:
           –  То як ти, козаче, взутий?
           –  Взутий як взутий! – сміється і Яремко. – Татів чобіт, мамин валянок.
           –  І те, і друге, – завважують дядько, – з одної ноги. – І ще голосніше регочуться: – Го-го-го! Ха- ха-ха!
           Колись вони, Юрій, вшили собі взувачку, сандалії. Обидві сандалети вийшли на одну ногу. Через те не могли піти свататися до дівки. Босому то... куди? Так і лишилися неодруженим.
           –  Так ті, дядьку, що з другої ноги, – порвалися! Ха-ха-ха!
           –  Сміймося, Яремо! – втирають сльози Юрій.Лихо та біда веселих обминають.
           І витягнули вони зі столу шухляду, дістали з неї... кресало, зубець кременя, губку.
           –  Ото вам з мамою, щоби-сьте мали свій вогонь.
           –  Собі чим вкрешете?
           –  Бери, коли дають. Спробуй-но кресати.
           Яремко затиснув у лівій руці кремінець, поклав на гостру його скалку трохи губки, тоді кресалом вче­сав... по пальцях.
           Плакати не випадало – тільки стиснув губи.
           –  Ти, – аж нахилились Юрій над хлопчиною, – кремінець підставляй реберцем. І – не спіши. Встиг­неш...
           Кресав Яремко знову: по щиколотках, по нігтях і, нарешті, губка почала тліти.
           –  Горить! – зрадів позичкар. – То я пішов. Дя­кую.
           –  Ну-ну! Нема за що, – підвелися дядько з-за столу. – Жаринок візьми. Поки дома вкрешеш того вогню.
           І йому, Яремкові, закортіло щось подарувати дядь­кові. Але – що? У кишенях вітерці свищуть. Дома щоби було щось путнє – теж нема. То, може, новину якусь розказати? І малий похвалився:
           –  Нам хтось на воротях білою фарбою мітку-помітку намазюкав – два хрести: один більший, дру­гий...
           –  Синку! Та це ж біда! – сполошились дядько Юрій, але всипали в банку-бляшанку кілька жари­нок.
           –  І поліцаї мене саньми обігнали, коли я ото за жаринками шпортався.
           –  Не інакше, як облава! – зовсім розгубилися Юрій. – Вас намічено забрати... в Німеччину.
           Облава – не, коли поліцаї-шуцмани – може бути з ними й німець – ловлять людей і відправляють їх у Дойчлянд
        на різні роботи на заводах, у бауерів , у кар'єрах...
           І не штука там втрапити в табір, не схожий на інші табори, де печі чорним димом димлять день у день. Спалюють фашисти людей і навіть малишню
        .
           ...Дядько шапку не можуть знайти. Але знайшли. На кілку, що в стіну забитий, висіла.
           –  Мама, Яремо, дома?
           –  Дома. Буряк на борщ кришать.
           –  Буряк! Борщ! Ходімо!
           Вишкреблись на вулицю, бігли і йшли. Доносилося розпачливе:
           –  Ой людоньки! Куди ж ви мене?.. Синочку!
           –  Мама! – жахнувся Яремко і кинувся бігти ще дужче.
           З подвір'я Яремкового поліцаї гнали поперед себе... маму. Силоміць посадили їх у сани, і коні рвонули з-під копита.
           Заридав Яремко і став наздоганяти ті злощасні сани. Бляшанка з жаринками випала з потерплих рук малого. Захекався він і впав. Тріпнувся, як рибина в сітях, роззувся – скинув чобіт і валянок... Дядько Юрій ледве наздогнали гостя свого, ухопили рукою за оде­жинку, вгамовували:
           –  Яремо! Чуєш? Отямся! Ось ми взуємось і підемо до мене. Жити будемо вдвох – ніхто нас не зачепить.
           ...Над селом клубочився дим. Горіли обійстя людські. Яремкове тільки-но розжеврювалось.

        НА РОЗДОРІЖЖІ

        Горіла сосна-смерека.. .
        (Українська народна пісня)

        І

           Дід нічого не їдять – їм підсмажити б риби.
           Та й риба не десь. Максимкова хата над ставом. Де став, там коропи, лини, карасі... Миколка поспішав і вже був на роздоріжжі. Три вулиці розбігаються від криниці. Відро на цямрині. Ланцюг. Сніг – довко­ла. Звідси до Максимка – рукою подати.
           A-а... Хто це іде? Одна нога коротша, друга довша: хить-хилихить! Та це ж Демко! По воду перехилихитується з відром. Голосистий! Співак! У селі чи не найперший. Як зберуться старші та молодші й малеча у Раїни Іванівни, погомонять дорослі про що там і беруться за пісню. Демко підіпре долонею щоку свою, примружить очі та й ширяє голосом то високо, то низько, нижче трави. Аж рокоче в нім той голосище його! Більше Миколкові подобається ота пісня, що про сосну, котра горіла. Може, найбільше вона тому, що він знає всю і підспівує, схилившись, як Дем'ян, примружившись.
           А це хто ногами он швицяє, мов патиками? Не хто і не хтось ото – Клешня! Поліцаєще! Без кийка з гуми. Дивно, що він без тої гуми. А підкрадається, собачий син, мовби до криниці і начеб не до криниці. Насправді націлюється на... Демка.
           –  Дем'яне-е!
           Ніби не чує. Дивиться собі вниз, куди відро опус­тилося на ланцюгу, корбу крутить. Викрутить, якщо викрутить, джерелиці та й понесе додому, якщо поне­се. Бо Клешня ось-ось ухопить його, скрутить йому руки назад, якщо скрутить, попровадить хлопця, якщо зможе, в управу. Еге ж. В управі староста, комаради- поліцаї від заздрощів полопають: кого впіймав! Хи- хи! Дем'ян же: як вивернеться на довшій нозі – враз відро з водою опиняється на поліцаєвій голові. От вам штука! Вода по лахах поліцейських тече, ланцюг на­мотується на рябу від чиряків шию. Ще за тої влади взяв був Клешня собі за моду стовбичити в Раїни Іва­нівни під вікном. Вони зошити учнівські перевіря­ють. Він стоїть у будь-яку погоду. Мороз, вітер, чиря­ки висипали – вартує. А в них двійко синів, чоловік на службі в армії...
           Клешня заревів, як бугай недорізаний, посковзнув- ся, упав сторч головою у сніг. І не може встати. О-о! Ха-ха! А Демко? Пішов. Знає куди. З відром своїм порожнім. І Миколка натиснув на п'яти. Бо дідусь мовби гукали йому: де ж ти забарився, онуку?

        ІІ

           У ночвах плюскаються карасики та окунці! Мов Клешня біля криниці. Миколкові губи розтягуються самі собою мало не до вух.
           –  Що смішне з'їв? – глипнув Максимко від печі. На чолі латка від сажі – варить щось під челюстями. Батько його ще до війни вмерли. Прийшли з тюрми і... Мати вже тепер, за окупації, підірвались на міні в полі. То хто ж йому зготує щось там їсти? Миколка нахмарився. Максимко розширив очі:
           –  В тебе щось скоїлося?!
           –  Нічого, – сумно відповів Миколка. – 3 дідом погано.
           І розказав: так і так. Стрілися раз на вулиці дідусь та кілька шуцманів-поліцаїв. Клешня візьми і при­вітайся. Підняв руку, як це робить сам фюрер, ну, Гітлер. Дід сплюнули, назвали фашистського вождя біснуватим, а його прихвоснів отаких, як оті, що йдуть, придурками. Поліцайчики як образяться й давай діда гамселити своїми кийками гумовими, потім кинули під ноги. Клешнева шия аж горіла: одне, що його об­ражено, друге – дід родич і проти нього отак пішли.
           –  От гад цей Клешня! – тернув Максимко доло­нею і зачорнив сажею ще й ніс. – Треба йому, чиря­куватому, віддячити! І то так подякувати!.. Риби дідові? Лови у ночвах. Що менший карасик, то смачніший і помічні ший. Бери-бери! Он відро. Я поможу нести.
           Невдовзі хлопці ішли засніженою дорогою. Мак­симко не остиг від гніву на Клешню.

           –  Треба щось придумати, – казав. – Чортів по­ліцай!
           –  Придумаєм, – пообіцяв Миколка. – Таке при­думаєм, що...
           Донеслося звідти, з-за греблі: гуг-г! гу-уг! Колона машин. Звісно, що німецьких. Суне колона з горба в село. Мине греблю, а далі – куди? Куди ж як не до роздоріжжя, де криниця? Звідти вже, в який напря­мок хочеш, прошкуй. Пре колона. Ніде нікого. Похо­валися люди. Бо де з'явиться німець, не минеться без напасті або й біди. То що? Отак ніде нікого-нікогісінько? Ні! Клешня плешняє. Так є! В одежі сухій, бо іншій. Карабін-рушниця за плечима. А це що за мара наближається? Не мара іде і не привид якийсь Раїна Іванівна ступають босі, в одежі всій чорній,-пречорній. Золотисті коси підв'язані чорним. Свічка в руках їхніх горить, кудись їм дорогу підсвітлює. Самі вони, мов та свіча. Свічка свічку несуть.
           –  Стій! – вихоплюється Клешня на дорогу, пир­скає по-котячи на Раїну Іванівну'. – Геть звідси! Он пани їдуть, ти панахиду правиш. Недотумкуєш?
           Колона машин, начинена солдатами, пригальмува­ла.
           Миколка і Максимко, прихопивши відро з рибою, шугнули в рів, неглибокий, але і не мілкий. Із кабіни переднього авто викотився кожух з окулярами на гор­батому носі. Спитав:
           –  По кому так голосно горит свічка?
           Раїна Іванівна хотіли обійти автоколону — окуля­ри заблищали різко. Раїна Іванівна зупинились. Клеш­ня виструнчивсь перед кожухом-офіцером, підлаштовувався під норов і мову чужинця:
           –  Свічка горит по син і син.
           –  О! Матка.
           Син і син її хотів знищуй німецький комендянт. Я і мій комарад-товариш вловив їх. Комендант наказав розстріляйт. У глиняник. Матка іде до моги­ла. Вона готова підпалити окупант. їй подай вільна Україна.
           –  Ну й Клешня! – проказав Максимко. – Ну й змій!
           –  А ти думав, – ствердив Миколка.
           –  Ґенуг-досить! – ошкірився офіцер. – Україна – ні! І Росія — ні! Дойчлянд – понад усе! Шофер! Каністра, бензин! Запальничка.
           Водій передньої машини миттю дістав із кузова ка­ністру і розкорковував її.
           Що ті фашисти надумали? – зойкнув, про щось здогадуючись, Миколка. Зблід і Максимко. По­ліцай уже простягав руки до каністри, белькотів:
           –  Я знав, що далі робитен!..
           Офіцер блиснув окулярами, водій віддав каністру Клешні. І поліцай лив навколо ніг Раїни Іванівни ру­дувату рідину. Хлопці вихопилися з рову і закричали в один голос:
           –  Раї... ванівно! тікай... те!..
           А вони втомилися, мабуть, тримати свічку і опусти­ли її. І вибухнуло полум'я. Від машини донісся скрип губних гармошок. На хлопців накинувся Клешня. Хлоп'ята кинулися навтьоки поза будинки.

        ІІІ

           А тепер бігли городами: як там дідо?
           Про Раїну Іванівну думали обидва, говорили про діда. Миколка сказав у хаті: “Сплять”. Сам же поду­мав, що неживі.
           –  А риба? – сполошився Максимко. – Відро десь там, у рові.
           –  Та-а, – нехотя озвався Миколка, дивлячись кудись у куток. – Ну її, рибу.
           –  Чого ж? Зваримо чи насмажимо!
           –  Не треба нічого варити і смажити! – не втри­мався Миколка і крізь сльози проказав: – Дід вмер­ли!
           –  Як... вмерли?! – отетерів і Максимко, підійшов до ліжка, взяв холодну руку дідову і намацував на ній пульс. У себе він швидко знаходив цей живчик.
           Дідусь розплющили очі, спробували сісти. Микол­ка вмить перемінився – з пригніченого і сумного став радісний, веселий. Запропонував:
           –  Гайда по рибу. Якщо Клешня не зцапцарапав.
           Сніг сіється, сіє. Така снігова тиша, що, здається, ніде і ніколи не було ніяких звуків: голосу німецького офіцера, ні кручених слів Клешні, ані скрипу губних гармошок. Де стояли Раїна Іванівна, – кучугура. Тут хтось ходив – сліди знати. Відро з карасиками хлопці ледве намацали в рові. Під ковдрою сніговою.
           –  Може, Раїна Іванівна якось врятувалися?
           –  От було б діло! А Клешню треба спалити, щоб знав... У діда і кресало є, і кремінь з губкою.
           –  Бензину в нас нема.
           –  Жирний – загориться!
           Діда хлопці застали біля печі – мудрують щось вони. їсти то треба.
           –  Ми, діду, риби принесли!
           –  О! – тішаться дідові підсріблені вуса і зморш­ки біля очей. – Буде вечеря ще й сніданок. Ти, Максиме, ночуй. Ви, бачу, обидва якісь ніби не свої. Що з вами, дітоньки?
           Хлопці розказали дідові про Клешню, Раїну Іванів­ну, колону машин, офіцера.
           Нещасна, як вся наша земля, – зітхають дідусь і не можуть узятися за карасиків. Так хвилюються. Але сказали:
           –  Збігайте, хлопці, розізнайте про вчительку.
           ...Ті швидко вернулися і доповіли:
           –  На подвір'ї їхнім дядьки дошки стружать, в хаті голосять жінки і діти. Що лишилося від Раїни Іванів­ни, будуть ховати чи не завтра.
           Як звечоріло і стала ніч, Максимко мовив до Ми­кол ки:
           –  Пішли до Клешні!
           –  Ходімо! – згодився відразу Миколка. – Гама­нець дідів з кресалом у мене.
           Спочатку вони поліцая викличуть із хати, тоді на­кинуться на нього, зв'яжуть і потягнуть на роздоріж­жя.
           –  Там йому і горіти!
           –  І не писне! Бо пристукнем його ж кийком.
           Та ось і хата, хлів. Перед ворітьми щось наче бо­вваніє, сіре аж чорне. Придивилися хлопці – то сани і коні, в них впряжені, стоять. Поліція понаїхала. Пиячити! Ми вас напоїмо і нагодуємо!
           –  Тихше! – сказав Миколка.
           –  А що? – спитав Максимко.
           Із подвір'я виломлюються троє. Два чоловіки тяг­нуть, взявши за підпахви, третього. Третій впираєть­ся, сопе. Клешня! Комусь упіймався. Його, як лома­ку, ті двоє кидають у сани. Коні форкнули і рвонули, мов той вихор. Від саней донісся голос – хтось зна­йомо співав про сосну, що горіла.
           –  Демко! – зраділи хлоп'ята.
           І все ж образливо. Обидва хлопці вдарили шапками об мерзлу дорогу і мало не заплакали:
           –  Припізнились ми!
           А що робити? Взялися вони руками за плечі, йшли і розгойдували тишу піснею – співали:

        Горіла сосна-смерека-а...

        КАРТОПЕЛЬКА
        І

           Вищугнув з-під рядна.
           Хлопці-вуличани казали, ніби на торішньому кар­топлищі можна класно поживитися. Копни заступом – отакенна викотиться картопля.
           У напівтемних сінях знайшовся кошик. І заступ мовби чекав у хлівцеві, за дверима. Гайда в поле!
           ... Німці загребли все, що можна було, – навіть картоплю, залишену на насіння. Стало сутужно Гринику з матір'ю. Одежа одежею, взуття взуттям. Чи ще там що ті зайди поцупили. їсти – нічого! Хитрує німчик. Якщо вас, мовляв, не взяла куля чи снаряд, голод ухоркає. Капут вам зробить. І нам лишаться ваші ліси, поля, ріки... Ті, котрих і голод не здолає, будуть за робочу силу новим господарям. А дзузьки! – наштилився Гриник. Он картопля в полі є! Кропива не­вдовзі почне рости. Ви і про армію нашу забули. Баняки у вас – не голови.
           О! Місток-місточок горбатиться над річечкою. А там уже – поле. Оце ж воно і є те картоплище спод­іване.

        II

           Як ступив Гриник за місток цей, заступ начеб сам увігнався вістрям у землю. І вдруге, і вчетверте ввігнав­ся. Де ж ти заховалась, картопелько?! І – ще копав. І випорснула зі схованки своєї картопля: мов кулак зав­більшки. У рожевій шкірці-сорочці, округла. Очі Гриникові засвітились радістю – лагідно він узяв знахід­ку, притулив її собі до грудей, потім поклав у кошик і подумав: а можна жити!..
           Заступ запрацював іще моторніше. Тільки ж їсти хочеться. Під ложечкою смокче. Як же воно мамі й татові було? В голодовку ще до війни? Було як було! Опухли, охляли до краю, та вижили. І я, тоді манюній такий, вижив. То і тепер виживемо. Ще ж ми не опух­ли. Є картопелька! Іще інші картоплі будуть. Гайда, заступе! Час не стоїть.
           –  Ну, як? – окликнулось над Гриником запиталь­не, і він підвів голову. Довкруж нього стояла ватага дітлашні. Котре з мішком і сапою, котре із ряденцем та заступом, а котре із відерцем-дійницею. Один із ватаги то і без нічого: ні інструмента, ні посудини ніякої. Всі – мов зграйка горобців з підскубаними крильцями. Босі. Не в одежі – одному рам'ї. Брудні.
           Федір чистіший від інших, у капцях. Він і допитує Гриника:
           –  То все-таки? Якусь картопельку знайшов?
           Гриник розтулив сплюснутий з почорнілої рогози кошик. Федір засунув туди руку і дістав звідти... кар­топлю.
           –  Класна, – сказав. – І ми не з'їли в бога теля. Покажімо, що в нас є!
           Івашко. похмурий і замурзаний хлопчина, розсте­лив ряденце. Андрюх мішок розправив так, що видно стало білу густу суміш. Іринка відерце поставила пе­ред Гриником. Федір пояснював:
           –  То така картопля. У кагаті за два роки перетво­рилася на оте тісто. Але нічого. Якщо висушити, пе­ретерти, можна шоколадки пекти.
           –  Пхи! Шоколадки! – пирхнула Іринка. – Де ти, Хведоре, з поліцаями обіймаєшся, то з ними і по­їдаєш всякі шоколади. Бо дехто німцям служить.
           Федір ізблід. Шия бліда стала ще блідішою. Опуклі очі заіскрились. Ніздратий ніс посинів. І він говорив швидко, зачеплений за живе:
           –  Може, так треба, щоб удень з поліцаями переба­лакуватись, а вночі йти в ліс чи ще куди. Мій тато в управі писарює і що? Вдає, що вірний теперішній владі, насправді він... партизан. Ех! Біжіть тепер, котре хоче, заявляйте куди треба. Я – сказав те, чого не слід нікому знати.
           Івашко зібрав кінці свого ряденця, ще більш насу­пився, глипнув із-під рудих брів на Федора, тоді на Іринку:
           –  Ірино, ти, втри носа і прикуси язика та так, щоб!.. Зрозуміла? Хведька і його тата ми не видамо! Хто спробує писнути, тому смерть на місці.
           Андрюх шморгнув носом і теж пригрозив уявним донощикам:
           –  Тільки – смерть!
           –  А я нікого не видам і язика не прикушу, – дзень­кнула дужком відерця-дійниці Іринка. – Бо я – дівчи­на.
           –  Ну, добре, – проказав остигаючи Федір. Він роззувся і простягнув Гринику свої капці.
           –  Взуйся. Он кров з пальця тече.
           Спалахнув Гриник усім обличчям, закліпав чорни­ми віями:
           –  Я не бідний. Про твого тата нічого не чув. Не переживай.

        III

           Ватага рушила.
           Не сподобались Гриникові Іринчині слова про шо­коладку – Федір так бачить їх, шоколадки, як Івашко чи Андрюх. ІЦе більше не сподобалось йому, що Іринка до Федька зверталася. Хоч казала слова нібито образ­ливі. Не сподобався і Федір. Де Іринка, там і він. На сніговій гірці їй свої санчата дає кататися. Тепер по картоплю з нею ходить. Що він, Федір, найближчий їй сусіда? Це його, Гриникова, хата мало не цілується стріхою з Іринчиною хатою. Про партизан – правиль­но. Як по правді, ми всі партизани.
           Від ватаги котресь – чи не Іринка – гукнуло:
           –  Гри-и!.. До кагати не ходи! Все там визбирано-о!
           Гриник витер спітніле чоло і копав далі.

        ДАРИНКА
        I

           Хтось по шибці шкрябає. Певно, до хати просить­ся.
           Бабця встали з ліжка, підійшли до вікна, заглянули в шибку. Потім пішли до сіней, дзвякнули засувом. Зайшов незнайомець.
           –  Я розвідник, – сказав, привітавшись, прибу­лець. – Звусь Іваном.
           –  То розвідуй, – хихикнула Даринка.
           –  Я серйозно. Є у вас дід чи парубок, щоб розка­зали мені...
           –  Нема, – відповіли бабця, – ні діда, ні парубка. Ти хочеш дізнатися про німців: що, де їхнє стоїть, які укріплення.
           –  Саме так! – згодився розвідник.
           –  Почекай, синку, і будь уважний.
           Бабця позатикали вікна ряднами, засвітили каганець-сліпак, дістали з шухляди стола клаптик паперу, взяли олівець.
           –  Дивись: ото село, – намалювали кружельце баб­ця. – Ось на краю зі сходу – оборона німецька. Оце – доти. Отут гармати, а он – танки. Штаб їхній ось де, в колишній школі.
           –  Звідки ви все те знаєте?
           –  В ту війну я була, як ти, у розвідці. То отак, ніби ненароком, забреду, мов якась несповна розуму баба, туди чи ще куди. Роздивлюся. Бач і пригодилось.
           Даринка встигла вибратися з-під ковдри, оглянути гостя, автомат...
           –  І я, – вставила Даринка. – Як підмалююсь, згорблюся для годиться та й іду. Фрици регочуть, гра­ють на губних гармошках. Я, ніби підсліпувата, див­люся в землю, а бачу все, що мені треба.
           Бабця радили далі:
           –  До своїх іди ось як. Від греблі звертай у яр, на­ліво. Там варти нема. І ще одне. Візьми взвод солдатів чи два. Заходьте німцям у тил і наробіть тут несподі­вано тарараму. Буде переполох. Знаєш, синку, хто вигнав турецького султана з нашого Кам'янця?
           –  Запорожець забрався до нього з барабаном.
           –  Так і вчиніть.

        II

           Даринка схопилась над ранком.
           Які ми з бабою такі! Розвідник пішов, а ми спати-спатоньки. Може, з ним уже щось та сталося?
           Зібралась вона, зачинила за собою двері, хатні й сінешні. Мовби в казан з молоком пірнула – така мряка. Ні звуку на землі, ані зірочки в небі. Патрулі десь стирчать, закутані в шинелі чи плащі. Даринка ішла-кралась городами. Дурила себе, що не спала, а лиш задрімнула. Певно, Іванко тільки-но добираєть­ся до греблі. Побігла би з ним до лісу і назад.
           А ось і гребля, і яр. Щось несподівано дзенькнуло. Даринка припала до стовбура тополі. Якщо патруль, подумала, якось викручусь. Або нехай веде в штаб. Там як буде, так буде.
           –  Хто тут? – ніби з-під землі видобувсь голос.

           Кликав розвідник. Даринка стиха засміялась:
           –  Хто-хто! Хтокало ти!
           Розвідник обійняв малу і пустив з ракетниці в небо яскраву ракету. З лісу озвалися постріли. Зашелестіли снаряди на німецьку оборону. Озвались і ворожі гар­мати.
           –  Почалось! – зрадів розвідник і подав команду:
           –  Взвод, за мною!
           Солдати з автоматами й ще із якимсь знаряддям своїм – то були міномети – висотувалися з яру і роз­віювалися по вулиці вліво і вправо. Іванко скоманду­вав і Даринкою, щоб змотувалась до бабусі та щоби залишили вони хату і десь приховались.
           –  Отак і змотаюсь, – сказала, та розвідника вже не було біля неї.
           Постріли перетворилися в суцільний гул. Небо на сході почало рожевіти: чи то від розпечених у повітрі снарядів, чи вже світало. З лісу рушили танки, виси­палась піхота. В небі гуркотіли бомбовози. Взвод стріляв, кидав гранати й кричав “ура”. Могутнє “ура” неслося і з-за чужих окопів. Фашисти закрутились, як мухи в окропі. Декотрі надумали втікати і натикалися на кулі взводівців. Даринка перебігала з місця на місце – так їй хотілося все, що тут відбувається, бачити. І наткнулась ногою на щось тверде. То був автомат. Вона підняла його і вже намірилась бігти вперед. І бігти, і стріляти. А тут – ой! ха-ха! фашист: одна нога боса. Під пахвою півень. О! Ще одна почвара кудись на­цілилась. У срібних погонах. Костур-паличка в руці, пістолет. Даринка злякалась і наставила на срібнопогонника зброю, прикрикнула:
           –  Руки вверх!
           Фашистяра дивиться витріщеними очима, пістолетом-наганом поводить сюди-туди.
           –  Хенди хох!
           У того, що одна нога боса, вихопивсь півень з-під руки, злетів на ближній тин та як загорланить:
           –  Ку-курі-іку-у!
           Півень кукурікає, промені сонця підсвічують його дзьоб і пір'я, і він палахкотить, мов прапор. Звідкись узявсь Іванко. Сріблопогонник сховав пістолет, підняв руки. Іванко сміється:
           –  Ну й трофей тобі, Даринко, дістався! Це ж гене­рал! – і вже до нього, до генерала: – Ком за мною. До Даринки: – Молодець ти!
           Як відійшов трохи розвідник, оглянувся:
           –  Не здивуйся, як нагорода тебе знайде. Я про тебе ще раз доповім начальству.
           Нагорода? Пхи! Ніби я з-за нагороди тут! Наші вер­таються. І ти – цікавий такий. Ще у хаті нахвалявся після війни приїхати свататись. Кого це сватати? Шко­лярку? Та поки там що.
           А тут гримлять танки з великими зорями на довгих стволах. Солдати-червоноармійці йдуть. Полонені фашисти понуро бредуть колоною. Писки їхні бліді.
           –  Даринко-о!
           Іванко. Знов появився захеканий. Забрав автомат, що нагинав їй плече.
           –  Ходи та швидше!
           Біля танка в червоних зорях, бачить Даринка, стоїть найстарший, мабуть, командир. Чуб спадає на лоба. Люлькою він пахкає, мовби Тарас Бульба, що в книжці про нього написано.
           –  Товаришу комдив! – підніс Іванко руку до скроні. – Ось вона. Даринка.
           Серйозний командир дивізії. Хмарку диму пустив. Даринці не лячно. Ніби все життя вона з командира­ми різними здибалась. Оцьому то кучері би поглади­ла, а – високо вони. Можна б дотягнутися, бо ком­див нахилився і чіпляв їй до жакетика медаль. Мож­на, та не можна.
           –  Служи, доню, – мовив комдив, – і надалі нашій Батьківщині!
           –  І Україні, – вимовилось Даринці само собою. Так би сказали її бабуня. їм найдорожчий рідний край.
           –  І Україні, – згодився командир дивізії і поцілу­вав Даринку в ліву щоку і в праву.

        III

           Бабця, хоч із паличкою, – прудкі.
           Шукали онуку і знайшли її. Вхопились за неї вільною від палиці рукою. Втішені.
           Танки і машини та солдати спішать-поспішають. Даринка махає рукою, бажає нашим воїнам, щоб ско­ріше закінчилась війна.


        • 4
        • 3
        • 2
        • 1
        • 2222
        • АРТ територія111
        • Дошкільнятам2

        БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

        Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
        Сергій Гридін “Не ангел”
        Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
        Наталія Щерба “Чароділ”
        Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
        Оксана Лущевська “Задзеркалля”
        Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
        Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







        © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
           Офіційний сайт
        29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
        www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
        Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
        адміністратора, а також активного посилання на сайт.
        створення
        сайту
        Студія Спектр