Окунь-риба

   Стало тихо-тихо.
   У Вірусі вихопилося, що хліба хоче.
   Олена Петрівна підійшли до дівчинки, поклали руку їй на русяву голівку.
   –  Вірусю, – підбирали вчителька найкращі слова. – Ось обсіємося, вродить нам поле багато зерна, отоді... Потерпи, серденько.
   –  Я потерплю, – обіцяла Віруся, раділа словам і теплій руці.
   ...Потім читали.
   –  О-к-к... – натужився Микитка, аж піт котився йому з чола. Хлопчина витягував уперед губи й почи­нав своє читання спочатку.
   –  О-о-к...
   Читав Микитка із клаптя старої фанери. Олена Петрівна заздалегідь на ній написали-надрукували крейдою кілька складів та декілька недовгих слів. Класної дошки нема. І школи не було б – не встигли фашисти зірвати її мінами. Наша Армія потурила їх геть. Як весна зиму. Весна зиму прогнала, ми – оку­пантів.
   –  О-ку-ку... – старався Микитка.
   –  Риба! – пирснув хтось.
   –  Риба! – повторив, не задумуючись, читець. І тут як здійметься регіт, як засоваються латані-перелатані лікті по неструганих дошках, покладених на колоди отакі парти, – як затупають босі ноги по втоптаній глиняній долівці.
   І вчителька засміялися. Дали волю класові. Пове­селіться, мовляв, мої голодні, мої напівзодягнуті та босі! Предосить із нас плачів та журби. І Микитка закинув голову, як бузько, назад, сміявся голосно, з відхлипами. Сміх його змішувався з пискливими го­лосами дівчаток, басовитими нотками хлопчаків – у класі є такі, що три роки тому могли бути школярами – війна притримала. Записалися до школи тепер – навесні. Тож лунало:
   –  Га! Ха-ха-ха!
   –  О-хи-хи-хи!!
   Однак усьому на світі є кінець. Олена Петрівна підняли тонку і білу від крейди руку, вже серйозні, прикрикнули:
   –  Досить! Досить, учні!
   Сміх-регіт і гупання вщухли.
   А Микитка дивувався, як воно так вийшло: “Окунь – риба”? Та вийшло ж!” І наприкінці уроку Олена Петрівна іще доучували:
   –  Приголосні вимовляйте, діти, коротко: М – мир, З – земля, Б – батьківщина...
   І нагадували Олена Петрівна, щоб кожен учень мав надалі при собі папір, який уже трапиться під руки, перо, нехай і гусяче, та чорнило.
   Микитка хотів потішити вчительку, наобіцяв:
   –  Усе в нас буде, Олено Петрівно! Усе!

На белебні

   Біля погреба, на пеньку, Микитка сьорбав з макі­терки голу юшку. Про такий харч у селі кажуть: це така їжа, що в посудині видно, як дід Клим у колгоспі коней напуває. Ага! Було б що напувати! Кілька пар коненят, ну, ще двійко бичків лишилося після оку­пантів – ото й усе нинішнє тягло колгоспу. Коні!.. Ох і любі вони Микиткові! То де ж нині конюх дід Клим? На конюшні роботи небагато. Хм! Наче поторохкує дідів розрейданий віз.
   Із-за обсмаленої і напіврозваленої стіни хати вика­залися конячі голови, потім хребти, ще потім – зігнуті в дугу Клим на передку воза-васага.
   Микитка ставить макітерку біля пенька, зривається бігти.
   –  Діду Кли-име-е!
   Конюх тпрукають, і коники зупиняються відразу, раді несподіваному перепочинкові.
   –  Це ти, Микитко? – питаються дід, нібито міг бути хтось інший отакий, стрижений ножицями без гребінця, вбраний у латані штанята й сорочину.
   –  Я-a, діду!
   Клим посувається на вчовганій до блиску дощині, що лежить упоперек воза на полудрабках, і вони, ста­рий і малий, поважно всівшись, їдуть. Микитка з німої дідової згоди бере з їхніх рук віжки та пужално.
   –  Ану, – Микитка примружує очі так, як це роб­лять Олена Петрівна, коли тебе щось питають. – Ану, діду, скажіть: яка перша буква у слові “хліб”?
   –  У кого він тепер є, хліб? – дивуються з такого питання Клим.
   –  Я про букву.
   –  Тоді – хи.
   –  X! – видихає Микитка. – Приголосні треба ви­мовляти коротко: X! З! Б! Олена Петрівна знають, як і чого вчити.
   –  Її така робота, Микито, – вчити. Тобі ж учитися. Мені випало коней спасати: хоч плач, нічого за дра­бину кинути.
   –  Отим? – занепокоєно киває хлопець на Гнідка і Лиску.
   –  Хіба не знаєш? – видивляються дід на Микитку. – Та ж твоя мама пригнала з району сім пар он яких ломовиків – військкомат виділив.
   Коли Микитка вранці прокинувся у погребі, мами коло нього не було – тільки місце прохололе. Встав, умився, поснідав чим було і подався по науку до шко­ли. І в школі про коней-ломовиків не чув.
   –  А чому твою маму, – питалися Клим, – люди обрали на голову колгоспу? – І самі відповіли дід: – Бо вона така жінка, Микито, що найтвердішого дойме своїми доказами і просьбами. От мені сьогодні й каже: “їдьте, Климе, в село, позичайте паші в кого хочете, в кого можете. Інакше нам з вами ціна лама­ний гріш у базарний день, дядьку. Люди і держава чекають хліба, м'яса, молока!.. Війна он ще гримить!..”. І правильно каже. Без накормлених коней ми – ні сюди ні туди. Обсіятися треба. Хто не посіє, тому збирати не буде що. Оце і талабанюсь – куди б ти думав? – Дід забирають у Микитки віжки та пужално. – Додому товчу колесами дорогу. Вйо-о, малі! Почну від себе. А там буде видно. Такий ото клопіт.
   –  І в мене клопіт, діду! Паперу мені треба, хоч будь-якого, пер треба, хоч би гусячих.
   –  Такий, Микито, період переживаємо: кожному чогось не вистачає. Тобі папір та хліб сняться – чого б ти мене питав про букву X? Іншому дах над головою уживається – під відкритим небом ночує. За пір'ям на пера ти сходи до свого родича, до Яшка.
   –  Як я не здогадався! – підскочив Микита на дощині. – То я зараз до бичкаря...
   –  Яшко на роботі, гусак десь на річці.
   –  То я увечері.
   Дорога круто взяла догори та догори. Спини коней стали дугами.
   –  Бісів белебень! – сердяться Клим. – Ані виїхати нормально, ані з'їхати без пригод.
   –  Давайте позлазимо, діду, з воза!
   –  Коням не ми понука – горб. Я тут свій вік звіку­вав. Коли жалкую, а коли й ні. Вийду, бувало, з хати – переді мною все наше село, як на долоні, і поля видно, і ліс. Півсвіту мені видно. Найраніше моя хата сонце стрічає, найпізніше проводжає. Любо тут, як не кажи.
   Климова хата не згоріла, бо під черепицею. І хлівець не згорів. А от бабцю дідову вбило осколком. Було ж під час фронту: бомби-снаряди рвуться, все у вогні. Погріб землю сипле тобі за обшивку.
   –  Тпр-ру! Приїхали!
   Дід розгинаються, стають на штельвагу, ступають на землю, беруть із воза дірявий, майже порожній реп­тух, зачіпляють перед кіньми на дишель.
   –  Сінця в мене трохи є, кукурудзиння. Корівку поліцаї забрали, а те лишилося. Поможеш дідові впа­кувати і скласти?
   –  Ще питають! – сміється Микитка, руки поти­рає: давайте-но скоріше роботу.
   Напакували, хоч малу, але хуру, ще й рублем припавузили, мотузками поприв'язували. Клим заходи­лись коло гальма під возом. А Микитка, височіючи на сіні та кукурудзинні, приклав долоню дашком до чола.
   Он школа, колгоспне подвір'я. Воно, подвір'я, го­ріло. Конюшня вціліла. Журавель над криницею вберігся. Тільки жолоби коло неї позникали. До війни, кажуть, отут напували конюхи понад дві сотні коней!..
   Вулиці в селі – ніби якісь тунелі, розриті зверху. Де-не-де горбляться хлів чи хата, пошарпані, поку­сані залізом. Із Вірусиної хатини нічого не лишилося. Усе пішло з вогнем і димом. От і хочеться їй хліба.
   Клим викарячкували із-під воза і до Микитки:
   –  Злазь, я притримаю!
   –  Я тут буду! – заблагав Микитка. – Ді', ну, діду!
   Конюх наморщують чоло, вдавано погрожують:
   –  Як упадеш і вб'єшся, аби мамі не жалівся!
   –  Не буду жалітися! Не буду!
   Дід подали Микиткові позв'язувані в багатьох місцях мотузяні віжки, нахвостали Гнідка та Лиску і рушили з белебня того, звідки так багато видно.
   Враз хура нахилилась, Микитка вхопився за мотуз­зя. Хура гойднулась у другий бік і завмерла. Завмер і Микитка. Блиснуло йому в очі сонце велике, рожеве, як хлібина. Перед його зором стала Віруся, її живе зображення. Дивилася великими сірими очима.
   “Уздріла б насправді вона тебе, наляканого!” – май­нула думка у Микитковій голові. Хура повзла вниз довго-довго. Майже не дихаючи, Микитка дивився уперед. Вірусині очі то зникали, то з'являлися побіля сонця. І про її маму й бабусю встиг Микитка подума­ти. Отож їх – троє. У нього – він і мама, і тато на війні. От дід – ті самі-самісінькі. Правда, їх два сини теж на фронті. Та де ж вони воюють, що про себе й досі звістки не подали? Через те дідусь ніби круглі сирота. Тому і горнуться вони до Микитки, а Микита до них.

   –  Як ти там? – подають голос конюх мовби з-під землі. – Живий?
   –  Живий, ді'! – озивається весело Микитка. Він ніби підріс. І страху вже не було.

Коні-коники

   Ломовиків Микитка оглядав прискіпливо. Ніби якийсь знавець чи покупець. І дивувався: ну й копита! Що відра. А ноги, шиї, голови!.. Ов! Хлопчина спи­нився біля високої сірої кобили. У тебе, кобилонько, – рана!.. У тебе, дорогенька, рана, ще й незагоєна! І не десь вона – ось, на передній нозі, вите коліна. Добре кулею чи осколком черконуло!..
   Микитка прибалакував уголос:
   –  Бідна ти, моя Лілеє! Називайся мені Лі-ле-я!
   –  Що ти там надибав, Микито? – покликали хлоп­ця дід.
   –  У Лілеї – рана.
   –  В кого, в кого?
   –  У кобили.
   –  Ег-ге! – підійшли Клим, підбили на голові кепчину аж на чубок. – Справді.
   –  Промити треба! – заклопотався Микитка.
   –  Поведемо коней до річки напувати, промиємо. Аякже.
   –  Чула, Лілеє? – погладив хлопчина голову ко­билі. – Промиємо.
   Коли домашні коні й військкоматівські ломовики трохи перекусили кукурудзинням і сіном, Клим і Микитка виводили їх до конов'язі під конюшню. Дід в'язали у ключі по п'ятеро-шестеро коней.
   Микитка просився:
   –  Я їхав би на Лілеї і рану промив би.
   –  Воєнна вона, Микито, – сумнівалися Клим. – Ще, може, з норовом?
   –  Ви її не знаєте, ді'!
   Конюх підійшли до Лілеї, заглянули їй ув очі, по­колошкали збиту в ковтки гриву, провели рукою по ребристому боці.
   –  Ну, хай уже. Не подавай виду, що боїшся.
   –  Не буду подавати! Підсадіть.
   Як виїжджали, дід були на Гнідкові у передньому ряду. Поруч ступали коні домашні. Коли б трапилася потреба, цей ключ міг би стримати задніх. Микитка своїм рядом замикав ту кінську ватагу.
   Клим щось надумали, обернулися і гукнули:
   –  Яка перша буква, Микито, у слові “перемога”?
   –  П! – одрубує Микитка. – І в словах: “поле”, “пшениця”, “пиріг”...
   –  Перемога над фашистами нам потрібна, як саме життя, братику.
   Дід над чимось задумуються. А Микиткові любо їха­ти на Лілеї.
   Дорога рівна. Ніяких тобі підйомів, белебнів, спусків. Хлопчині вона здавна знайома. Скільки разів по ній ходжено купатися, вловити сяку-таку рибину. Коней напувати їхав не вперше. То справжнє щастя: їхати і напувати. В'їжджаєш у запахучу від усякого коріння та цвіту воду. Коні на початку смачно й довго п'ють. Декотрі, буває, п'ють із пересапами: п'є-п'є і відірве губи від плеса, і з тих губ, м'яких, як шовк, стікають срібні нитки води. Потім конячина знов схиляється, і видно, як у довгій шиї вода біжить знизу догори. Але ти понукуєш і посмикуєш за уздечку, спішиш убрести в річку далі, де глибше. Коли дно вислизне з-під ко­пит – отоді вже коні пливуть і ти пливеш. Під конем і тобою – небо, перекинуте дном у річку. Одне небо зверху, над тобою, друге – внизу.
   А то береш віхоть торішньої осоки, намочуєш її і треш коневі черево, шию, ноги... Лілеї найперше тре­ба промити рану.
   Раптом коні насторожилися, застригли вухами і... як шарахнуться убік. І Лілея рвонула, як очманіла. Микитку підкинуло на гострому хребтові так, що в очах йому засвітилися каганці.
   –  Тримайся! – заволали дід. – Тримайся! І ви, коні-коники, не хвилюйтеся!
   Микитка оглянувся на окрик – Гнідко стояв без вершника. Наполохані коні збилися головами всере­дину. Клим на дорозі грудомахами віднагяють сірого собацюру. Той шкірить зуби і норовить підступити ближче до коней. Ось він вивернувся від удару... і стрибнув, Микиткові здалося, на нього!.. Лілея з усіх сил фицьнула задніми ногами. їздець нестямився, де й ділася з-під нього кобила. Вуздечка вишарпнулася з рук. Щось вдарилося об його стрижену голову, чи го­лова торохнулась об щось тверде. Спалахнув у очах чорний туман. У той туман, що ставав сірим, подале­ніла гупотнява копит.
   –  Це я впав, – сказав сам собі Микитка. Він про­бував підвестися, зіп'явся на руки й коліна і встав.
   Навідцалеки собацюрисько лежить з роззявленим ікластим ротом.
   Клим посірілі, з важкими руками, переставляють ноги, ідуть до Микитки, усміхаються жалібно так, ви­нувато.
   –  Як ти? – питають дід і кажуть-виправдовуються: – Оце таке трапилося! Ну. як ти?
   –  Впав-встав, – пробує усміхнутися Микитка, на зубах скрегоче пісок. – Ви за мене, ді', не журіться.
   –  Вовк же!
   –  Вовк?! – жахнувся Микитка. – Не собака?
   –  Та де! Вовчисько! Ти його, дохлого, не бійся. Як Лілея вцупила копитами йому по зубах, полетів обру­чем на мене, ікла вишкірив. Я йому кулак в горло, притиснув до себе. Отаке діло. Ґуль і синців багато надбав?
   Микитка глянув на ноги, з-під нігтів повиступала кров.
   –  Та небагато, – ще тремтячи від недавнього пере­ляку, проказав хлопець, узяв на дорозі пилюки, при­сипав нею заюшені пальці.
   Коні вже були біля річки, декотрі пили воду, а інші уже скубли торішню траву. Микитка відшукав очима Лілею, кинув дідові Климові підбадьорливо:
   –  Не переживайте!
   –  Веселий ти, Микито, чоловік, – усміхнулися й Кпим.
   –  Який є! Ксьов! – біг Микитка до Лілеї. – Ксьов-ксьов!
   Кобила підвела голову, стиха заіржала і далася вхо­пити себе за гриву. Підійшли дід, підпомогли Микиткові забратися Лілеї на спину. І в'їхав у воду хлопчи­на, і промивав коняці рану її.
   ...На конюшню вернулися без приключок. І тут Микитка зойкнув – сповзав з Лілеї і мало не зачепив її рану.
   –  Як же я так? Її ж болить?
   –  Нічого, – розраджували дід малого. – Тепер за­мастимо. В маштарці банка з солідолом: у трактористів для воза і для рук випросив. Як пальці потріскають, я їх солідолом, солідолом. Заживають. Збігай принеси те лікарство.
   В одну секунду Микитка був із банкою біля коби­ли.

По насіння

   Микитка заглядав у чужі подвір'я: може, папір у когось є, а школяриків нема. Просив би тоді він тітку або ж бабусю: “Дайте чи так подаруйте, будьте добрі, хоч клаптик, хоч півклаптика. Пера в мене будуть – Яшко наскубе пір'я з гусака. Буряк на чорнило дома знайдеться”.
   Минув своє обійстя – мами все одно дома нема, роздивлявся туди-сюди – мусить же десь знайтися той папір! Таки мусить! Ще сонце на небі. Із низів'я, від оболоня, туманець не підкрадається до повалених тинів та куп глини – лише пісня лебедіє кволенько:

На тім боці Дунай глибокий,
А на тім боці садок вишневий...

   Не дорослі дівчата співають, а школярня одна. Дівча­та, співаючи, ходять колом – то в один бік, то в дру­гий. Бо пісня така – веснянка. Інакше її не про­співаєш. Ну, малеча теж ходить колом, та не так гар­но і вмию.

Дунай глибокий хлопці копали,
Садок вишневий дівки садили...

   На оболоні й хлопчачня має забавку: жмурка гра­ються, лупка. Але куди поділися голоси дорослих дівчат?
   –  Соб-цабе! – чує Микитка позад себе, оглядаєть­ся: Яшко своїми рябунцями пособкує. – Сідай, бра­те, – припрошує Яків. Його мама рідна сестра Микитковій мамі, отож брати вони. – Птр-р!
   На возі купа порожніх мішків. Яшко на тих мішках сидить. Бички справно тюпають у ярмі.
   –  Дід Клим казали, – почав Микитка, всідаючись, а закінчив Яшко: – ...з гусака пір'я тобі насмикати.
   –  Звідки ти, Яшо, знаєш?
   –  Секрет, що я з дідом був. А ти що, Микито, як стародавній учений, надумав писати гусячим пером?
   –  Надумаєш, коли ніякого нема, – нітиться Ми­китка.
   Помовчавши, Яшко ошелешує братика:
   –  Гусака вже, вчений чоловіче, нема.
   –  Як?! – отетерів Микитка. – Як... нема?!
   –  Бачу, вже скис мій брат. Не журися! Лишилися крила з пір'ям. Тобі ж пір'я основа основ? Чи не так? А гусачок поїхав на маминих плечах у госпіталь. Мама вчора мені й кажуть – так і так: воїнів наших поране­них треба підкріпити, їм-бо війну докінчувати. І пра­вильно.
   Обійстя Яшкове вигулькнуло з-за обсмалених де­рев. Бичкар вправно розвернувся рябими і наказав їм стояти, сам же мотнувся до хати і вже ніс гусакове крило.
   –  Учися, братику, – заговорив Яшко з якимсь жа­лем у голосі. – Учися! Я теж пішов би до школи, та вже старий, п'ятнадцять незадовго стукне. І роботу чоловічу нікому в колгоспі долати. Те мале, те не­мічне, а те жінка чи дівчина. Але нічого, – враз роз­погодився хлопець. – Попоїжджу круторогими – це так у пісні волів називають: круторогі – та й подамся на курси трактористів. Еге! Чого ж ми не рушаємо? І знаєш, Микито, куди я оце зібрався? На станцію. А чого? По насіння для колгоспу. Сіяти, братику, буде­мо!
   –  І зерна зародить в полі багато-багато! Правда, Яшо?
   –  Свята правда, – згодився Яшко.
   –  І хліб у всіх буде?
   –  Ну, певно.
   Бачив Микитка в уяві і Вірусю, і Олену Петрівну, і весь свій клас. І хліб. Запитав-ствердив:
   –  Папір, мабуть, у кожного об'явиться? Я ще й паперу ані граминки не маю.
   –  Ег-ге! – стрепенувся Яшко. – Треба і папір до­бути. Вчитись так вчитись! Со-об!
   Микитові мама стояли на дорозі, видно, очікували на сина. І, видно, сердитенькі – макітерка на стежці біля пенька, погріб незачинений... – все залишив Микитка напризволяще.
   –  Вечір добрий, тітонько! – вітається Яшко іздалеку. – Який молодець, тітко, ваш Микитка! Пір'я на пера вже має! Ще розживемося на папір – учений з нього вийде!
   –  Якове-Яшо, – таки усміхнулися мати. – Дога­дуюся, чого ти піддобрюєшся – щоб малого-не сва­рила.
   –  Так точно, товаришу голова колгоспу! – козиряє по-солдатськи Яшко. – Щоб не сварили.
   –  Ходімо, хлопці, під колишню хату, – зовсім доб­ріють Лукія. – Щось вам їсти змайструю. Тобі, Яшо, дорога та й мені.
   –  Це, тітко, правда, що жінки й дівчата мають іти з мішками на станцію по насіння?
   “От чому дівчат не чути на оболоні, – здогадується Микитка. – Збираються у путь. А так щовечора співа­ють”.
   –  Мусимо, Яшо, – зітхнули мама. – Возів нема, хоч коней і підбавилося. Будемо носити. – Й до Микитки: – Ти, синочку, сам переночуєш цю ніч.
   –  Та чого, – видивився на родичку Яшко. – Не­хай зі мною їде, світа побачить, не тремтітиме в по­гребі. За нього прошу вас.
   –  Я поїду, мамо, – приєднався до Яшкового про­хання Микитка.
   Мама зажурено похитали головою, роздумуючи над нестатками в колгоспі й дома і над тим, що ніколи за клопотами цілодобовими сина приголубити й догля­нути.
   –  Поїдете. Тільки дивіться мені!
   –  А ви?
   –  Покличу сусідок, подамося навпрошки, поки зовсім не стемніло.
   –  Добре-добре, мамо. Гайда, Яшо!
   ...Чумацький Шлях сріблився у високому небі. Ве­чірня зірка мерехтіла над дідовим Климовим белебнем. Зірці видно, мабуть, фронт. І дуже Микиткові закортіло-захотілося, щоб скоріше закінчилася війна і батько додому вернулися. Як пішли, згадують мама, влітку сорок першого, лиш отепер, як визволила нас наша армія, озвалися листами.
   –  Тихо, ніби ніхто не воює, – торкає Яшко Ми- китку ліктем, а з-під зоряного неба опадає уже на зем­лю нерівний гул.
   Басовите гудіння над головами хлопців наростало.
   –  Німецькі бомбовози, – підвівся на мішках Яшко. – Станція світить – мають фашисти орієнтир.
   Микитка перестав дихати: мама, вочевидь, там уже, на станції. І жінки з дівчатами. Навпрошки дорога ближча.
   Вогні в кліп ока погасли, і по кількох довгих секун­дах, де станція, спалахнули червоно-білі язики полу­м'я, тоді донеслися звуки вибухів.
   Гул моторів тягнувся назад, на Микитку, і Яшка, на захід.
   Микитка заплакав, тамуючи сльози в горлі: що з мамою? Що з ними? Ой!.. Там же впали бомби.
   На станції засвітилося.
   –  Не влучили! – обняв Яшко Микитку. – Якби не промахнулися, ніякого світла не було б.
   Минули переїзд. У стороні, біля вагона, загнаного на запасну колію, юрмилися підводи і люди. Яткові бички попхалися межи вози.
   –  Цабе! – загукали їздові в хустках. – Ца-абе-е!
   –  Чому цабе? – став на весь зріст Микитка. – Соб треба казати!
   Ніхто нікого не слухав. Яшків віз зачепився за чи­юсь гарбу. Щось затріщало.
   –  Тпр-ру! – зависло в нічній темряві. – Тпр-ру!
   Жалісливий жіночий голос когось прохав:
   –  Пропустіть дітей! Може, вони вже сироти!
   –  Яких дітей?! – не витримав образи Яшко.
   –  Під'їжджай! Ще допитується.
   Яшко пришвартувавсь полудрабком до розсунутих дверей вагона, кинувсь прямо з воза у склад на коле­сах, де стояла вага, а збоку стовбичив однорукий дядь­ко. Жовто блимав у кутку ліхтар “Літуча миша”, і того світла досить було, аби Яків уздрів зім'ятий порожній паперовий мішок.
   –  Дядечку! – гукнув Яшко однорукому вагареві. – Я поцуплю у вас оте, вам непотрібне, барахло!
   Мішок летів прямо на Микитку, водночас дзвеніла подяка:
   –  Спасибі вам, дядьку, велике, що не перечите!
   –  Де ти такий узявся! – незлобиво гнівався одно­рукий.
   –  Ми з колгоспу імені Шевченка, – вже говорив Яшко розважливо, ніби попередньої сценки і не було. – Бички наші хоч і малі, зате дужі, то важте нам побільше.
   –  Ти не той, — зацікавився дядько-вагар, — про якого мені Лукія Подоляк наказувала та просила: “Відпусти поза чергою, не затримуй?”.
   –  Той самий! – як з-під землі виринули Микиткові мама, а вагар наказав: – Ідіть набирати!
   Насипали зерно в мішки, тягнули на вагу. Микит- ка старався, аж покректував: таки буде у нас хліб! Таки буде!.. Однорукий пильнував цифри на залізній ручці ваги й у паперах. Але озвався:
   –  Ти, Лукіє, сій, не опусти дні.
   Додому бички ішли прудко, хоч за цілісінький день надибулялися досхочу та й поклажа на возі – узгірок мішків – немала.
   Позаду босими ногами намацували дорогу жінки й дівчата з клунками за плечима. Круглий місяць ви­глянув з-за хмари і щось нагадав дівчині котрійсь чи жінці, бо понеслася мелодія, мовби струна забриніла: