www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Так пахне хліб. Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Вибране
      Так пахне хліб.

      ТАК ПАХНЕ ХЛІБ
      Повість

      Миколі Мачківському

      Окунь-риба

         Стало тихо-тихо.
         У Вірусі вихопилося, що хліба хоче.
         Олена Петрівна підійшли до дівчинки, поклали руку їй на русяву голівку.
         –  Вірусю, – підбирали вчителька найкращі слова. – Ось обсіємося, вродить нам поле багато зерна, отоді... Потерпи, серденько.
         –  Я потерплю, – обіцяла Віруся, раділа словам і теплій руці.
         ...Потім читали.
         –  О-к-к... – натужився Микитка, аж піт котився йому з чола. Хлопчина витягував уперед губи й почи­нав своє читання спочатку.
         –  О-о-к...
         Читав Микитка із клаптя старої фанери. Олена Петрівна заздалегідь на ній написали-надрукували крейдою кілька складів та декілька недовгих слів. Класної дошки нема. І школи не було б – не встигли фашисти зірвати її мінами. Наша Армія потурила їх геть. Як весна зиму. Весна зиму прогнала, ми – оку­пантів.
         –  О-ку-ку... – старався Микитка.
         –  Риба! – пирснув хтось.
         –  Риба! – повторив, не задумуючись, читець. І тут як здійметься регіт, як засоваються латані-перелатані лікті по неструганих дошках, покладених на колоди отакі парти, – як затупають босі ноги по втоптаній глиняній долівці.
         І вчителька засміялися. Дали волю класові. Пове­селіться, мовляв, мої голодні, мої напівзодягнуті та босі! Предосить із нас плачів та журби. І Микитка закинув голову, як бузько, назад, сміявся голосно, з відхлипами. Сміх його змішувався з пискливими го­лосами дівчаток, басовитими нотками хлопчаків – у класі є такі, що три роки тому могли бути школярами – війна притримала. Записалися до школи тепер – навесні. Тож лунало:
         –  Га! Ха-ха-ха!
         –  О-хи-хи-хи!!
         Однак усьому на світі є кінець. Олена Петрівна підняли тонку і білу від крейди руку, вже серйозні, прикрикнули:
         –  Досить! Досить, учні!
         Сміх-регіт і гупання вщухли.
         А Микитка дивувався, як воно так вийшло: “Окунь – риба”? Та вийшло ж!” І наприкінці уроку Олена Петрівна іще доучували:
         –  Приголосні вимовляйте, діти, коротко: М – мир, З – земля, Б – батьківщина...
         І нагадували Олена Петрівна, щоб кожен учень мав надалі при собі папір, який уже трапиться під руки, перо, нехай і гусяче, та чорнило.
         Микитка хотів потішити вчительку, наобіцяв:
         –  Усе в нас буде, Олено Петрівно! Усе!

      На белебні

         Біля погреба, на пеньку, Микитка сьорбав з макі­терки голу юшку. Про такий харч у селі кажуть: це така їжа, що в посудині видно, як дід Клим у колгоспі коней напуває. Ага! Було б що напувати! Кілька пар коненят, ну, ще двійко бичків лишилося після оку­пантів – ото й усе нинішнє тягло колгоспу. Коні!.. Ох і любі вони Микиткові! То де ж нині конюх дід Клим? На конюшні роботи небагато. Хм! Наче поторохкує дідів розрейданий віз.
         Із-за обсмаленої і напіврозваленої стіни хати вика­залися конячі голови, потім хребти, ще потім – зігнуті в дугу Клим на передку воза-васага.
         Микитка ставить макітерку біля пенька, зривається бігти.
         –  Діду Кли-име-е!
         Конюх тпрукають, і коники зупиняються відразу, раді несподіваному перепочинкові.
         –  Це ти, Микитко? – питаються дід, нібито міг бути хтось інший отакий, стрижений ножицями без гребінця, вбраний у латані штанята й сорочину.
         –  Я-a, діду!
         Клим посувається на вчовганій до блиску дощині, що лежить упоперек воза на полудрабках, і вони, ста­рий і малий, поважно всівшись, їдуть. Микитка з німої дідової згоди бере з їхніх рук віжки та пужално.
         –  Ану, – Микитка примружує очі так, як це роб­лять Олена Петрівна, коли тебе щось питають. – Ану, діду, скажіть: яка перша буква у слові “хліб”?
         –  У кого він тепер є, хліб? – дивуються з такого питання Клим.
         –  Я про букву.
         –  Тоді – хи.
         –  X! – видихає Микитка. – Приголосні треба ви­мовляти коротко: X! З! Б! Олена Петрівна знають, як і чого вчити.
         –  Її така робота, Микито, – вчити. Тобі ж учитися. Мені випало коней спасати: хоч плач, нічого за дра­бину кинути.
         –  Отим? – занепокоєно киває хлопець на Гнідка і Лиску.
         –  Хіба не знаєш? – видивляються дід на Микитку. – Та ж твоя мама пригнала з району сім пар он яких ломовиків – військкомат виділив.
         Коли Микитка вранці прокинувся у погребі, мами коло нього не було – тільки місце прохололе. Встав, умився, поснідав чим було і подався по науку до шко­ли. І в школі про коней-ломовиків не чув.
         –  А чому твою маму, – питалися Клим, – люди обрали на голову колгоспу? – І самі відповіли дід: – Бо вона така жінка, Микито, що найтвердішого дойме своїми доказами і просьбами. От мені сьогодні й каже: “їдьте, Климе, в село, позичайте паші в кого хочете, в кого можете. Інакше нам з вами ціна лама­ний гріш у базарний день, дядьку. Люди і держава чекають хліба, м'яса, молока!.. Війна он ще гримить!..”. І правильно каже. Без накормлених коней ми – ні сюди ні туди. Обсіятися треба. Хто не посіє, тому збирати не буде що. Оце і талабанюсь – куди б ти думав? – Дід забирають у Микитки віжки та пужално. – Додому товчу колесами дорогу. Вйо-о, малі! Почну від себе. А там буде видно. Такий ото клопіт.
         –  І в мене клопіт, діду! Паперу мені треба, хоч будь-якого, пер треба, хоч би гусячих.
         –  Такий, Микито, період переживаємо: кожному чогось не вистачає. Тобі папір та хліб сняться – чого б ти мене питав про букву X? Іншому дах над головою уживається – під відкритим небом ночує. За пір'ям на пера ти сходи до свого родича, до Яшка.
         –  Як я не здогадався! – підскочив Микита на дощині. – То я зараз до бичкаря...
         –  Яшко на роботі, гусак десь на річці.
         –  То я увечері.
         Дорога круто взяла догори та догори. Спини коней стали дугами.
         –  Бісів белебень! – сердяться Клим. – Ані виїхати нормально, ані з'їхати без пригод.
         –  Давайте позлазимо, діду, з воза!
         –  Коням не ми понука – горб. Я тут свій вік звіку­вав. Коли жалкую, а коли й ні. Вийду, бувало, з хати – переді мною все наше село, як на долоні, і поля видно, і ліс. Півсвіту мені видно. Найраніше моя хата сонце стрічає, найпізніше проводжає. Любо тут, як не кажи.
         Климова хата не згоріла, бо під черепицею. І хлівець не згорів. А от бабцю дідову вбило осколком. Було ж під час фронту: бомби-снаряди рвуться, все у вогні. Погріб землю сипле тобі за обшивку.
         –  Тпр-ру! Приїхали!
         Дід розгинаються, стають на штельвагу, ступають на землю, беруть із воза дірявий, майже порожній реп­тух, зачіпляють перед кіньми на дишель.
         –  Сінця в мене трохи є, кукурудзиння. Корівку поліцаї забрали, а те лишилося. Поможеш дідові впа­кувати і скласти?
         –  Ще питають! – сміється Микитка, руки поти­рає: давайте-но скоріше роботу.
         Напакували, хоч малу, але хуру, ще й рублем припавузили, мотузками поприв'язували. Клим заходи­лись коло гальма під возом. А Микитка, височіючи на сіні та кукурудзинні, приклав долоню дашком до чола.
         Он школа, колгоспне подвір'я. Воно, подвір'я, го­ріло. Конюшня вціліла. Журавель над криницею вберігся. Тільки жолоби коло неї позникали. До війни, кажуть, отут напували конюхи понад дві сотні коней!..
         Вулиці в селі – ніби якісь тунелі, розриті зверху. Де-не-де горбляться хлів чи хата, пошарпані, поку­сані залізом. Із Вірусиної хатини нічого не лишилося. Усе пішло з вогнем і димом. От і хочеться їй хліба.
         Клим викарячкували із-під воза і до Микитки:
         –  Злазь, я притримаю!
         –  Я тут буду! – заблагав Микитка. – Ді', ну, діду!
         Конюх наморщують чоло, вдавано погрожують:
         –  Як упадеш і вб'єшся, аби мамі не жалівся!
         –  Не буду жалітися! Не буду!
         Дід подали Микиткові позв'язувані в багатьох місцях мотузяні віжки, нахвостали Гнідка та Лиску і рушили з белебня того, звідки так багато видно.
         Враз хура нахилилась, Микитка вхопився за мотуз­зя. Хура гойднулась у другий бік і завмерла. Завмер і Микитка. Блиснуло йому в очі сонце велике, рожеве, як хлібина. Перед його зором стала Віруся, її живе зображення. Дивилася великими сірими очима.
         “Уздріла б насправді вона тебе, наляканого!” – май­нула думка у Микитковій голові. Хура повзла вниз довго-довго. Майже не дихаючи, Микитка дивився уперед. Вірусині очі то зникали, то з'являлися побіля сонця. І про її маму й бабусю встиг Микитка подума­ти. Отож їх – троє. У нього – він і мама, і тато на війні. От дід – ті самі-самісінькі. Правда, їх два сини теж на фронті. Та де ж вони воюють, що про себе й досі звістки не подали? Через те дідусь ніби круглі сирота. Тому і горнуться вони до Микитки, а Микита до них.

         –  Як ти там? – подають голос конюх мовби з-під землі. – Живий?
         –  Живий, ді'! – озивається весело Микитка. Він ніби підріс. І страху вже не було.

      Коні-коники

         Ломовиків Микитка оглядав прискіпливо. Ніби якийсь знавець чи покупець. І дивувався: ну й копита! Що відра. А ноги, шиї, голови!.. Ов! Хлопчина спи­нився біля високої сірої кобили. У тебе, кобилонько, – рана!.. У тебе, дорогенька, рана, ще й незагоєна! І не десь вона – ось, на передній нозі, вите коліна. Добре кулею чи осколком черконуло!..
         Микитка прибалакував уголос:
         –  Бідна ти, моя Лілеє! Називайся мені Лі-ле-я!
         –  Що ти там надибав, Микито? – покликали хлоп­ця дід.
         –  У Лілеї – рана.
         –  В кого, в кого?
         –  У кобили.
         –  Ег-ге! – підійшли Клим, підбили на голові кепчину аж на чубок. – Справді.
         –  Промити треба! – заклопотався Микитка.
         –  Поведемо коней до річки напувати, промиємо. Аякже.
         –  Чула, Лілеє? – погладив хлопчина голову ко­билі. – Промиємо.
         Коли домашні коні й військкоматівські ломовики трохи перекусили кукурудзинням і сіном, Клим і Микитка виводили їх до конов'язі під конюшню. Дід в'язали у ключі по п'ятеро-шестеро коней.
         Микитка просився:
         –  Я їхав би на Лілеї і рану промив би.
         –  Воєнна вона, Микито, – сумнівалися Клим. – Ще, може, з норовом?
         –  Ви її не знаєте, ді'!
         Конюх підійшли до Лілеї, заглянули їй ув очі, по­колошкали збиту в ковтки гриву, провели рукою по ребристому боці.
         –  Ну, хай уже. Не подавай виду, що боїшся.
         –  Не буду подавати! Підсадіть.
         Як виїжджали, дід були на Гнідкові у передньому ряду. Поруч ступали коні домашні. Коли б трапилася потреба, цей ключ міг би стримати задніх. Микитка своїм рядом замикав ту кінську ватагу.
         Клим щось надумали, обернулися і гукнули:
         –  Яка перша буква, Микито, у слові “перемога”?
         –  П! – одрубує Микитка. – І в словах: “поле”, “пшениця”, “пиріг”...
         –  Перемога над фашистами нам потрібна, як саме життя, братику.
         Дід над чимось задумуються. А Микиткові любо їха­ти на Лілеї.
         Дорога рівна. Ніяких тобі підйомів, белебнів, спусків. Хлопчині вона здавна знайома. Скільки разів по ній ходжено купатися, вловити сяку-таку рибину. Коней напувати їхав не вперше. То справжнє щастя: їхати і напувати. В'їжджаєш у запахучу від усякого коріння та цвіту воду. Коні на початку смачно й довго п'ють. Декотрі, буває, п'ють із пересапами: п'є-п'є і відірве губи від плеса, і з тих губ, м'яких, як шовк, стікають срібні нитки води. Потім конячина знов схиляється, і видно, як у довгій шиї вода біжить знизу догори. Але ти понукуєш і посмикуєш за уздечку, спішиш убрести в річку далі, де глибше. Коли дно вислизне з-під ко­пит – отоді вже коні пливуть і ти пливеш. Під конем і тобою – небо, перекинуте дном у річку. Одне небо зверху, над тобою, друге – внизу.
         А то береш віхоть торішньої осоки, намочуєш її і треш коневі черево, шию, ноги... Лілеї найперше тре­ба промити рану.
         Раптом коні насторожилися, застригли вухами і... як шарахнуться убік. І Лілея рвонула, як очманіла. Микитку підкинуло на гострому хребтові так, що в очах йому засвітилися каганці.
         –  Тримайся! – заволали дід. – Тримайся! І ви, коні-коники, не хвилюйтеся!
         Микитка оглянувся на окрик – Гнідко стояв без вершника. Наполохані коні збилися головами всере­дину. Клим на дорозі грудомахами віднагяють сірого собацюру. Той шкірить зуби і норовить підступити ближче до коней. Ось він вивернувся від удару... і стрибнув, Микиткові здалося, на нього!.. Лілея з усіх сил фицьнула задніми ногами. їздець нестямився, де й ділася з-під нього кобила. Вуздечка вишарпнулася з рук. Щось вдарилося об його стрижену голову, чи го­лова торохнулась об щось тверде. Спалахнув у очах чорний туман. У той туман, що ставав сірим, подале­ніла гупотнява копит.
         –  Це я впав, – сказав сам собі Микитка. Він про­бував підвестися, зіп'явся на руки й коліна і встав.
         Навідцалеки собацюрисько лежить з роззявленим ікластим ротом.
         Клим посірілі, з важкими руками, переставляють ноги, ідуть до Микитки, усміхаються жалібно так, ви­нувато.
         –  Як ти? – питають дід і кажуть-виправдовуються: – Оце таке трапилося! Ну. як ти?
         –  Впав-встав, – пробує усміхнутися Микитка, на зубах скрегоче пісок. – Ви за мене, ді', не журіться.
         –  Вовк же!
         –  Вовк?! – жахнувся Микитка. – Не собака?
         –  Та де! Вовчисько! Ти його, дохлого, не бійся. Як Лілея вцупила копитами йому по зубах, полетів обру­чем на мене, ікла вишкірив. Я йому кулак в горло, притиснув до себе. Отаке діло. Ґуль і синців багато надбав?
         Микитка глянув на ноги, з-під нігтів повиступала кров.
         –  Та небагато, – ще тремтячи від недавнього пере­ляку, проказав хлопець, узяв на дорозі пилюки, при­сипав нею заюшені пальці.
         Коні вже були біля річки, декотрі пили воду, а інші уже скубли торішню траву. Микитка відшукав очима Лілею, кинув дідові Климові підбадьорливо:
         –  Не переживайте!
         –  Веселий ти, Микито, чоловік, – усміхнулися й Кпим.
         –  Який є! Ксьов! – біг Микитка до Лілеї. – Ксьов-ксьов!
         Кобила підвела голову, стиха заіржала і далася вхо­пити себе за гриву. Підійшли дід, підпомогли Микиткові забратися Лілеї на спину. І в'їхав у воду хлопчи­на, і промивав коняці рану її.
         ...На конюшню вернулися без приключок. І тут Микитка зойкнув – сповзав з Лілеї і мало не зачепив її рану.
         –  Як же я так? Її ж болить?

         –  Нічого, – розраджували дід малого. – Тепер за­мастимо. В маштарці банка з солідолом: у трактористів для воза і для рук випросив. Як пальці потріскають, я їх солідолом, солідолом. Заживають. Збігай принеси те лікарство.
         В одну секунду Микитка був із банкою біля коби­ли.

      По насіння

         Микитка заглядав у чужі подвір'я: може, папір у когось є, а школяриків нема. Просив би тоді він тітку або ж бабусю: “Дайте чи так подаруйте, будьте добрі, хоч клаптик, хоч півклаптика. Пера в мене будуть – Яшко наскубе пір'я з гусака. Буряк на чорнило дома знайдеться”.
         Минув своє обійстя – мами все одно дома нема, роздивлявся туди-сюди – мусить же десь знайтися той папір! Таки мусить! Ще сонце на небі. Із низів'я, від оболоня, туманець не підкрадається до повалених тинів та куп глини – лише пісня лебедіє кволенько:

      На тім боці Дунай глибокий,
      А на тім боці садок вишневий...

         Не дорослі дівчата співають, а школярня одна. Дівча­та, співаючи, ходять колом – то в один бік, то в дру­гий. Бо пісня така – веснянка. Інакше її не про­співаєш. Ну, малеча теж ходить колом, та не так гар­но і вмию.

      Дунай глибокий хлопці копали,
      Садок вишневий дівки садили...

         На оболоні й хлопчачня має забавку: жмурка гра­ються, лупка. Але куди поділися голоси дорослих дівчат?
         –  Соб-цабе! – чує Микитка позад себе, оглядаєть­ся: Яшко своїми рябунцями пособкує. – Сідай, бра­те, – припрошує Яків. Його мама рідна сестра Микитковій мамі, отож брати вони. – Птр-р!
         На возі купа порожніх мішків. Яшко на тих мішках сидить. Бички справно тюпають у ярмі.
         –  Дід Клим казали, – почав Микитка, всідаючись, а закінчив Яшко: – ...з гусака пір'я тобі насмикати.
         –  Звідки ти, Яшо, знаєш?
         –  Секрет, що я з дідом був. А ти що, Микито, як стародавній учений, надумав писати гусячим пером?
         –  Надумаєш, коли ніякого нема, – нітиться Ми­китка.
         Помовчавши, Яшко ошелешує братика:
         –  Гусака вже, вчений чоловіче, нема.
         –  Як?! – отетерів Микитка. – Як... нема?!
         –  Бачу, вже скис мій брат. Не журися! Лишилися крила з пір'ям. Тобі ж пір'я основа основ? Чи не так? А гусачок поїхав на маминих плечах у госпіталь. Мама вчора мені й кажуть – так і так: воїнів наших поране­них треба підкріпити, їм-бо війну докінчувати. І пра­вильно.
         Обійстя Яшкове вигулькнуло з-за обсмалених де­рев. Бичкар вправно розвернувся рябими і наказав їм стояти, сам же мотнувся до хати і вже ніс гусакове крило.
         –  Учися, братику, – заговорив Яшко з якимсь жа­лем у голосі. – Учися! Я теж пішов би до школи, та вже старий, п'ятнадцять незадовго стукне. І роботу чоловічу нікому в колгоспі долати. Те мале, те не­мічне, а те жінка чи дівчина. Але нічого, – враз роз­погодився хлопець. – Попоїжджу круторогими – це так у пісні волів називають: круторогі – та й подамся на курси трактористів. Еге! Чого ж ми не рушаємо? І знаєш, Микито, куди я оце зібрався? На станцію. А чого? По насіння для колгоспу. Сіяти, братику, буде­мо!
         –  І зерна зародить в полі багато-багато! Правда, Яшо?
         –  Свята правда, – згодився Яшко.
         –  І хліб у всіх буде?
         –  Ну, певно.
         Бачив Микитка в уяві і Вірусю, і Олену Петрівну, і весь свій клас. І хліб. Запитав-ствердив:
         –  Папір, мабуть, у кожного об'явиться? Я ще й паперу ані граминки не маю.
         –  Ег-ге! – стрепенувся Яшко. – Треба і папір до­бути. Вчитись так вчитись! Со-об!
         Микитові мама стояли на дорозі, видно, очікували на сина. І, видно, сердитенькі – макітерка на стежці біля пенька, погріб незачинений... – все залишив Микитка напризволяще.
         –  Вечір добрий, тітонько! – вітається Яшко іздалеку. – Який молодець, тітко, ваш Микитка! Пір'я на пера вже має! Ще розживемося на папір – учений з нього вийде!
         –  Якове-Яшо, – таки усміхнулися мати. – Дога­дуюся, чого ти піддобрюєшся – щоб малого-не сва­рила.
         –  Так точно, товаришу голова колгоспу! – козиряє по-солдатськи Яшко. – Щоб не сварили.
         –  Ходімо, хлопці, під колишню хату, – зовсім доб­ріють Лукія. – Щось вам їсти змайструю. Тобі, Яшо, дорога та й мені.
         –  Це, тітко, правда, що жінки й дівчата мають іти з мішками на станцію по насіння?
         “От чому дівчат не чути на оболоні, – здогадується Микитка. – Збираються у путь. А так щовечора співа­ють”.
         –  Мусимо, Яшо, – зітхнули мама. – Возів нема, хоч коней і підбавилося. Будемо носити. – Й до Микитки: – Ти, синочку, сам переночуєш цю ніч.
         –  Та чого, – видивився на родичку Яшко. – Не­хай зі мною їде, світа побачить, не тремтітиме в по­гребі. За нього прошу вас.
         –  Я поїду, мамо, – приєднався до Яшкового про­хання Микитка.
         Мама зажурено похитали головою, роздумуючи над нестатками в колгоспі й дома і над тим, що ніколи за клопотами цілодобовими сина приголубити й догля­нути.

         –  Поїдете. Тільки дивіться мені!
         –  А ви?
         –  Покличу сусідок, подамося навпрошки, поки зовсім не стемніло.
         –  Добре-добре, мамо. Гайда, Яшо!
         ...Чумацький Шлях сріблився у високому небі. Ве­чірня зірка мерехтіла над дідовим Климовим белебнем. Зірці видно, мабуть, фронт. І дуже Микиткові закортіло-захотілося, щоб скоріше закінчилася війна і батько додому вернулися. Як пішли, згадують мама, влітку сорок першого, лиш отепер, як визволила нас наша армія, озвалися листами.
         –  Тихо, ніби ніхто не воює, – торкає Яшко Ми- китку ліктем, а з-під зоряного неба опадає уже на зем­лю нерівний гул.
         Басовите гудіння над головами хлопців наростало.
         –  Німецькі бомбовози, – підвівся на мішках Яшко. – Станція світить – мають фашисти орієнтир.
         Микитка перестав дихати: мама, вочевидь, там уже, на станції. І жінки з дівчатами. Навпрошки дорога ближча.
         Вогні в кліп ока погасли, і по кількох довгих секун­дах, де станція, спалахнули червоно-білі язики полу­м'я, тоді донеслися звуки вибухів.
         Гул моторів тягнувся назад, на Микитку, і Яшка, на захід.
         Микитка заплакав, тамуючи сльози в горлі: що з мамою? Що з ними? Ой!.. Там же впали бомби.
         На станції засвітилося.
         –  Не влучили! – обняв Яшко Микитку. – Якби не промахнулися, ніякого світла не було б.
         Минули переїзд. У стороні, біля вагона, загнаного на запасну колію, юрмилися підводи і люди. Яткові бички попхалися межи вози.
         –  Цабе! – загукали їздові в хустках. – Ца-абе-е!
         –  Чому цабе? – став на весь зріст Микитка. – Соб треба казати!
         Ніхто нікого не слухав. Яшків віз зачепився за чи­юсь гарбу. Щось затріщало.
         –  Тпр-ру! – зависло в нічній темряві. – Тпр-ру!
         Жалісливий жіночий голос когось прохав:
         –  Пропустіть дітей! Може, вони вже сироти!
         –  Яких дітей?! – не витримав образи Яшко.
         –  Під'їжджай! Ще допитується.
         Яшко пришвартувавсь полудрабком до розсунутих дверей вагона, кинувсь прямо з воза у склад на коле­сах, де стояла вага, а збоку стовбичив однорукий дядь­ко. Жовто блимав у кутку ліхтар “Літуча миша”, і того світла досить було, аби Яків уздрів зім'ятий порожній паперовий мішок.
         –  Дядечку! – гукнув Яшко однорукому вагареві. – Я поцуплю у вас оте, вам непотрібне, барахло!
         Мішок летів прямо на Микитку, водночас дзвеніла подяка:
         –  Спасибі вам, дядьку, велике, що не перечите!
         –  Де ти такий узявся! – незлобиво гнівався одно­рукий.
         –  Ми з колгоспу імені Шевченка, – вже говорив Яшко розважливо, ніби попередньої сценки і не було. – Бички наші хоч і малі, зате дужі, то важте нам побільше.
         –  Ти не той, — зацікавився дядько-вагар, — про якого мені Лукія Подоляк наказувала та просила: “Відпусти поза чергою, не затримуй?”.
         –  Той самий! – як з-під землі виринули Микиткові мама, а вагар наказав: – Ідіть набирати!
         Насипали зерно в мішки, тягнули на вагу. Микит- ка старався, аж покректував: таки буде у нас хліб! Таки буде!.. Однорукий пильнував цифри на залізній ручці ваги й у паперах. Але озвався:
         –  Ти, Лукіє, сій, не опусти дні.
         Додому бички ішли прудко, хоч за цілісінький день надибулялися досхочу та й поклажа на возі – узгірок мішків – немала.
         Позаду босими ногами намацували дорогу жінки й дівчата з клунками за плечима. Круглий місяць ви­глянув з-за хмари і щось нагадав дівчині котрійсь чи жінці, бо понеслася мелодія, мовби струна забриніла:

      На тамтім боці Дунай глибокий...

         До мелодії долучилися інші голоси, а до Микитки наблизилося само оболоня. У великому колі ходять дорослі дівчата. У малім – школярочки. І – Віруся. Хлоп'яки жмурка бавляться. Гра ця прецікава. Один жмурить, всі інші ховаються... Та зараз Микитка пли­ве між зорями, побіля місяця. Ось він простягнув руку і здійняв з хмарки нічне світило. Тільки то вже не місяць – пшеничний буханець. Де ж вона, Віруся? Еге! Ходить собі в колі з дівчатами. їй і байдуже, що в нього в руках біла-біла, смачна-смачна хлібина – виводить своїм дзвінким голосочком:

      А на тім боці садок вишневий...

         Яшко глянув на принишклого братика, нахилився над ним і накрив його припасеним у дорогу вилинялим жакетом.

      Сльози на похоронці

         ...Клапті з мішка. Мама.
         Ніяк Микитка не може втямити: їхав з Яшком – тепер, замість брата, мама і все домашнє, ще й зоши­ти, пера застругані, каганчик горить на перевернутій вверх дном діжчинці.
         –  Я далі сплю, ма-а?
         Мама відкладають папір та ножиці, обіймають си­ночка, що навіть крізь напівсон запручався, бо ж хло­пець, не терпить ніжностей, і цілують йому очі, щоки, чоло.
         –  Не спиш, – приказували мама. – Не спиш, сину мій дорогий!
         Микитка вивільнився з маминих рук, вистрибнув із погреба. Ой ха! Пера є, зошити є!
         –  З чорнилом як буде, мамо?
         –  Он у пляшечці. Я зробила.
         Не вмів Микитка лащитися, заглядати у вічі, – та хотілося йому зробити для мами щось приємне. Захо­дився збирати пруття на паливо, збігав до криниці по воду. Потім розглядав своє школярське майно. Тут і сніданок підоспів.
         Сяк-так поснідавши, Микитка зібрався до школи – та воно ще рано, виявляється. Мама побігли в кол­госп – сівба, скрізь потрібен їхній хазяйський нагляд. А до школи – ранувато.
         Микитка взяв камінчик і почав на землі креслити букви, з букв склалося слово “окунь”, потім слово “риба”... І ще раз сміявся хлопець сам із себе, зі свого читання вчорашнього на уроці. Ще повів тим камін­цем, накреслив окуня з поплавками та оком, черкнув риску, щоб і ротик був. І – спохопився.
         –  О-го! – вигукнув, глянувши на сонце. – Так можна і на уроки запізнитися.
         Біг через городи. Встиг. І вже сидів на лавчині- дошці, коли пролунав дзвоник і, десь трохи загаяв­шись, увійшли до класу Олена Петрівна.
         Очі в учительки повні-повні сліз. Лице їх біле по­сіріло. Ніхто не бачив їх такою. Хоч би там що у них не трапилося, не показували своїх прикростей ніко­му. А це, мабуть, не в їх силах стримати себе.
         Дівчатка – ба й хлоп'ята – потягнулися до своєї навчительки.
         –  Ви, Олено Петрівно, не журіться.
         –  Не журіться – чуєте? – бо і нам хочеться плака­ти.
         –  Не буду... – усміхнулися Олена Петрівна одни­ми устами. – Вже, учні, не буду журитися. Ви ж по­хваліться, що маєте до уроку?
         Зашелестіли хто чим багатий: обгортковим папе­ром, картонками, старими газетами. Не міг всидіти і Микитка.
         –  Я підійду, – попередили Олена Петрівна охочих вихопитися наперед. – Я підійду до кожного. О! Микитка зошити має, пера...
         –  І чорнило! Я ж обіцяв.
         Перед Вірусею лежав сірий аркушик у дві долоньки завбільшки. Дівчинка його розгладжувала, та все одно видно, що він був складений учетверо і зім'ятий був. Через сіре тло аркушика проступали великі, написані з того боку літери.
         –  Це що в тебе, Вірусю? – запитали вчителька.
         –  Похоронка, – відповіла учениця. – На тата. Іншого паперу ніде не знайшла я. То неправильна похоронка, – швидко заговорила Віру ся, ніби хтось мав її зупинити. – мої тато – живі! Вони воюють! І прийдуть до мене з мамою і бабусею. Я це знаю!
         Олена Петрівна зблідли від цих слів дівчинки, горя свого, невідомого дітям,, стали такою, як були на по­чатку уроку.
         І Микитка бачив – оглядався назад – сірий Віру- син аркушик. Він затривожився: добре, що тато її во­юють і живі! Та як їй писати... на похоронці? Ручки з пером не видно. Ні чорнила.
         –  Олено Петрівно, – встав і підняв руку Микитка. – Можна один зошит дати тому, хто путящого папір­ця не має?
         –  Будь ласка, – струснули з себе оціпеніння учи­телька. – Будь ласка.
         Микитка прихопив і зошит, і одно – ні! два пера, миттю опинився біля Вірусі. Червоніючи, проказав:
         –  Бери! В мене ще є.
         На аркушикові-похоронці темніли мокрі гніздечка. То були сльозинки, які впали з Вірусиних великих сумних очей. Микитка переступив з ноги на ногу, ковтнув клубок, що застряв у горлі.
         –  Чорнило зараз подам.
         ...Олена Петрівна писали-малювали крейдою на фа­нері склади і слова, пояснювали:
         –  Нахиляйте букви вправо, але не дуже, та виводь­те кожну рисочку – будете мати гарний почерк.

      СЕРЕД ПОЛЯ
      Сійся-родися

         Сівачі були в полі здосвітку.
         ...Тільки-но закінчилися уроки, Микитка і собі туди ж – на Козаче урвище.
         Діди та жінки, перев'язані веретами через плечі, сту­пають ріллею та сиплють зерно із жмень отак: швив! швив! Сійся-родися на щастя, на добро!.. Мама теж сіють. І Вірусині мама, й Олена Петрівна. Встигли, бач, дістатися на сівбу раніше свого учня. О! І дід Клим кіньми борони тягають. І Яшко бичками воло­чить. І жінки, і дівчата коровами орудують.
        Зорали трактори лан, погуркотіли в інший, сусідній, колгосп. Ви і сійте, і волочіть уже.
         Микитка підступив до конюха:
         –  Давайте, діду. Я трохи походжу-поволочу за вас.
         –  Ну, гайда! – згоджуються дід. – Я за боронами подивлюся – грудяччя таке, пирій.
         Любо Микиткові. Ідеш собі, коней вервервечка з тобою. І Лілея. Клим, якщо борона наскочить на бо­рону, піднімуть її та опустить. Над головою небо. Там ліс. І десь під обід побачив Микитка: з-за отого лісу виповзає довжелезна сіра колона. То – полонені фа­шисти. Напроти наші танки ідуть, машини. Колону ведуть двоє хлопчаків із гвинтівками в руках. Голови хлопці позадирали. І правильно. Хай німаки позирку­ють та думають своїми головами.
         –  Хло', – переходить Микитка до більшого на зріст конвоїра. – Доручи мені карабін, проведу я фриців якийсь кілометр.
         Навіть не глянув. Гордий такий, чи що? Та ж під­жак на тобі завеликий. Правда, на картузові зірка чер­вона горить. Та змилостивився сказати:
         –  Я ж на посту! Не доходить?
         –  Дійшло.
          З таким, видно, ні до чого не домовишся. Ну, що ж. А пройти збоку, звісно, не заборонить. І Микитка приловчується крокувати з конвоїром у ногу: раз-два, раз-два!
          Фашисти понурі, закіптюжені. Той обмотав голову якимсь ганчір'ям. Той ноги рятує від подряпин клап­тем полотна. Той зовсім босий. Гей ха! Які ж ви були ще недавно.
          Микитка ступає твердо і дивиться так, що бачить усе попереду і всю оту сіру юрбу. Аж один учорашній завойовник і засвічує приязнь у синіх булькатих очах та шварґотить, тицяючи брудною п'ятірнею себе у гру­ди:
         –  Два кіндер! Там, дома.
         Конвоїр спинився, труснув гвинтівкою, фашист за- шпортав кованими черевиками хутчій.

         –  Два кіндер! – насупився хлопець. – Ти чув та­кої? У нього вдома двійко дітей! Сам присобачився нас убивати. Має двійко. Ач! Знайшов чим нашого брата жалобити.
         Шосейка робила коліно. Микитка оглянувся – добряче промарширував – оно де дід Клим з кіньми та боронами.
         –  Ти не сумуй, – добрішав та добрішав конвоїр. – Хочеш, топай далі, хочеш – вертайся. Я здам фриців там, де треба, та й додому... В нас теж, напевно, сіють.
         Назад Микитка біг – так уже загаявся.

      Так пахне хліб

         Обідали серед поля.
         Після борщу була каша. Чулося в ній смажене сало чи олія. Смаченна каша! І борщ смачний, дарма що з печеною картоплею замість хліба. Дві картопельки Микитка лишив для неї, Вірусі. Може, десь її поба­чить.
         І тут він аж головою струснув – із-за пагорбка показалася... вона, перехилена в стані, бо несе важкенький кошик.
         Віруся підійшла, привіталася до всіх і сказала своїй мамі:
         –  Ось вам обідець – ми з бабусею приготували.
         Ні Віруся, ні бабуся, мабуть, не знали, що сівачам буде сьогодні обід. Але мама взяли кошик. А тітка- куховарка пригостили і малу борщем та кашею. Ми­китка прибережені картопельки непомітно поклав біля Вірусі, сам ще моторніше запрацював ложкою.
         Недовго обідали.
         Знову Микитка взявся за шворинку уздечки та за батіг. Підошов не чув. Наколені об грудомахи, вони пашіли вогнем. “Нічого, – казав сам собі. – Зате швидше обсіємось”. І тут різко щось штрикнуло його в затоптану п'ятку. Микитка присів. У нозі стирчав осколок снаряда чи міни. Хлопець знав, що цвях або так щось гостре з тіла треба зразу висмикнути. Тож вишарпнув гостряка-осколка, і кров хлинула з рани. Микитка затулив її грудкою землі.
         За якусь хвилину над ним схилилися мама і пита­ли:
         –  Дуже болить, синочку, дуже?
         Він підвів голову. Спішили до нього жінки, бігла Олена Петрівна. Тримаючись за мамину руку, майже летіла Віруся. Як зупинилася перед Микиткою, відди­хувалася.
         –  Не болить, – майже весело відповів Микитка і крадькома зиркнув на Вірусю.
         Дід Клим дістали шмат мішковини, перев'язали йому, хлопчині поранену ногу.
         Коней повела Віруся, впросилася в діда. І торкає вона босими ніжками грудомахи та груддя. Тендітна, як билинка. Микитка дивився-дивився їй услід і пішов наздоганяти. Однією ногою ступав на п'яту, другою – лише на пальці.
         Забавку собі знайшла – волочити, – бурчав невдоволений Микитка Вірусиним вчинком. – Не ос­танній же осколок мені піймався.
         Звечоріло.
         Сівачі добиралися додому. Хто чим. На возі, біля діда Клима, крім інших школяриків, сиділи Віруся, Микитка. Мало не весь клас. А дехто їхав з Яшком. Верхи на ломовиках похитувалися діди. Жінки та дівча­та, які мали корів, ішли за безкінними та безкорівни­ми. І котрась не забула, що надворі весна-провесна, що на світі є пісні-веснянки, не втрималася, почала:

      На тім боці Дунай глибокий…

         Пісню підхопили і дорослі, і малі:

      А на тім боці садок вишневий.
      Дунай глибокий х,юпці копали,
      Садок вишневий дівки садили.

         ...За день нагріта сонцем земля віддавала тепло і пахла, мов хліб, щойно вийнятий із печі. “Так пахне хліб”, – поторохкували у возі колеса... “Так пахне хліб”, – відлунювало навкруги...
         Микитка обережно торкається плечем Вірусиного плеча.
         –  Завтра, Віро, на сівбу вийдеш?
         Відповіла неквапом, але охоче:
         –  Угу! Після уроків.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр