www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Сизокрилка, або Життя та проигоди бджіл і бджілок. Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека

        Веб-уроки
        Здійснення закупівель
        Карта сайту


        Пошук по сайту


         
          Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Вибране
        Сизокрилка, або Життя та проигоди бджіл і бджілок.

        СИЗОКРИЛКА,
        або ЖИТТЯ ТА ПРИГОДИ
        БДЖІЛ І БДЖІЛОК

        (повість-феєрія)

           –  Дз!
           –  Дз-дз!
           Бджоли? Умгу.

        ***

           На пагорбі – вуликі-ів!..
           Стежка з пасіки побігла вниз. От і звідси, з долини від річки, де все в тумані й росі, стало чути: шарх-дзень! ш-шарх-дзе-ень! Мантачить хтось косу.
           –  Хто-о?
           –  Та хто ж, як не Червень?
           Травень надбав трав, Квітень очка розтулив квітам, Березень кригу зламав на річках і річечках. Уже відцвіли верба, черемха, кульбаба, акація, зацвітає чебрець, дзвоники... І дерева фруктові – груша, сли­ва, яблуня, вишня... І кожне має свою барву і пахне по-своєму. Бринить кожне як вміє. Коса коло покоса. Квітка сама собою. А то із бджолою. Дід-Пасічник гомонять з Онуком. Обидва в білому.
           ЛІ-ТО-О.

        I. З НАРОДЖЕННЯМ

           В льоток вбігла бджола – і на стільник.
           По стільниках снують збиральниці: із взятком, по взяток у поле.
           Прибиральниці лад наводять. Няні... няні на ча­рунках із плодом сидять, дзумкочуть, а то і крильця­ми ворухне котра. Лине тиха музика – ніби море зітхає. Море звуків і запахів. А колір меду і воску – золоти­стий.
           –  Клуп! Клуп-клуп! – роздалося. Близько-близь­ко. Няні радісно насторожились, переглянулись. І – нічого. Перемовлялись далі. Одна хвалилась, що до­глядає п'ять чарунок. Вже замурувала їх воском. А коли яйця личинками стали, а личинки лялечками, було клопоту. Друга додала: та ж так! Личинки годуємо дві доби маточним молочком, потім пилком з медом. Тобі ще нічого – вирощуєш бджілок. Я – трутнів. Після двох діб даю більше пилку ніж меду. їдять! Кожне за п'ятьох.
           Ішла бджола та й собі: я доглядала плід на матку. І личинки, і матки годуються маточним лише молоч­ком. Бачите, хто що їсть, тим і виростає. За шістнад­цять діб мої матка були б народилися. А що сталося? – наставили вусики-антени няні. – Наші мама Мат­ка чарунку з плодом проштрикнули жалом. Не треба їм суперниці. Дзу-у! Котрась іще додала: бджілки з яйця виростають за двадцять одну добу, трутні – за двадцять чотири.
           –  Клуп! Клуп-клуп!
           ... У чарунці з лялечки постала бджілка, скинула вона із себе кокон, який, лялечкою будучи, сплела, взялася підгризати дашок. Звідки оте клупання. І да­шок цей відхи-відхилився. Показалися вусики – дві антенки, сяйнули очі-райдужки на боках голівки і троє очат на лобику. Бджілка народжується! Няня, що була поруч, подала народжуваній лапки свої передні. О-оп! і та вже на стільнику. На цей світ появилась як бачи­мо.
           –  З народженням!
           –  З народженням, сестричко! – вітають няні.
           Ніжки малої тремтять, крильця обвислі. А голосок пробився:
           –  Йа... йа вам... се-сестричка? Дзу?
           Їй відповіли наперебій:
           –  Ми всі – сестрички. Є в нас і братики, матір Матка.
           –  A-а хто... ми?
           –  Бджоли – такий народ. На ось порційку хлібця.
           Пилок із медом їжа пресмачна. Бджілонька ласува­ла. Няні тим часом розправили народженій крильця, злизали піт на тілі, зібрали крихти кокона. Дзумкотіли і пестили малу. Сили в бджілки прибували. Пушок на ній засріблився. Глянувши на неї, не сказав би інакше, як: сизокрилка та й годі.
           Ще бажали їй, ну, Сизокрилці, найдорожчого:
           –  Живи, любко, довго-довго!
           Довго-недовго – скільки то? Вік бджоли сорок- шістдесят діб. Котрі бджоли йдуть у зиму, доживають до провесни й весни, поки підготують собі заміну. Трутні живуть довго. Поки бджоли їх не виженуть із вуликів. Матчин вік – три-п'ять років. Тс-с! Знов долинуло оте: клуп-клуп! Виказалося із чарунки ще одне бджоленя. Сизокрилка подала народжуваному лапки, вітала:
           –  З народженням!
           Далі все було так, як із нею, Сизокрилкою. Няні доглянули. Пестили. Корм – хлібець – подали. Бджілка допитувалась, їй відповідали. Дзумкотіла, може, більше, як треба. Сизокрилка їй просигналила:
           –  Називайся мені Дзудзумкою!
           –  Дзу-дзу!
           ... Бджола, що вбігла була з льотка на стільник, давно передала нектар молодій бджілці для переробки його на мед, пилок висипала у відповідну чарунку і пода­лася по взяток хтозна вкотре.
           ...Бджілки народжуються, народжуються!

        II. ХР-ФР ТА ІНШІ

           Не ясно, себто – не зрозуміло.
           День і ніч та ще день і ніч няні доглядали її, піклу­валися. Це хоч би котра глянула в її бік. Зреклися? Відцуралися? Але ж... Але бджоленята народжуються? Про них, малих, треба комусь дбати? А ти майже до­росла вже. Думай, роби щось. їжа сама не прийде, їсти ж хочеться!
           Повела Сизокрилка вусиками-антенами сюди-туди – пахне хлібцем. Слинка в її роті покотилась і ... під ложечкою смокче. Іс-ти.
           Рушила бігти. Всіма шістьма ніжками чеберяла. Набігцем ледь не зачепилася за... Що воно? Бджола й наче не бджола. Спить чи дрімає? Дихальцями, що на череві й на грудях, втягується і вилітає повітря: хррр- фррр! хррр-фррр!
           –  Бджоло-не бджоло! – просигналила-гукнула Сизокрилка.
           Ворухнулись вуса-антени, очі – блим-блим! І загуло-захрипіло:
           –  Я не бджола – небджола. Я – трутень Хр-Фр, брат бджолам і бджілкам, син матері Матки. Дехто й не вітається.
           –  Вибичте-вибач, братику! Честь праці!
           –  Честь навіки. Мед чи нектар маєш?
           –  До чого тут мед-нектар?
           –  Відібрав би. Самі не віддасте. їсти хо-хрр-чу! Не маєш ти нічого. Лиш сон перебила. І який сон! Гос­тем я був. У кого, думаєш? У короля. Кумом, братом його величність мене називав, угощав делікатесами всякими. Повелитель джмелів, а бач... І любить ко­роль попоїсти і поспати, як натрудиться. Я теж, як не сплю, то їм, як не їм...
           –  ... то сплю-у! – засміялась Сизокрилка і чекала, що скажуть-скаже братик.
           Хр-Фр уже хропів.
           Знову бігла і натрапила на чарунку з кормом. Брала шматки хлібця непоспіхом. Як личить дбжолам. Не­подалік, біля таких же чарунок, товпляться трутні. Тільки чути: хлобись! хлобись! Штовх-штовх! одне одного.
           –  Братики! – гукнула Сизокрилка. – їсти, бачу, не вмієте.
           Озвався найпузатіший, хрипів:
           –  Кенти! Малеча нас ображає! Каже, не вміємо... їсти.
           Заметушились трутні, перестали хапати корм.
           –  Як то не вміємо? їсти?!. Я один з'їдаю за п'ятьох бджіл.
           –  І очі наші бачать далі бджолиних! Нюх у нас он який!...
           Найпузатіший ні з того, ні з сього спитав:
           –  Скажи, будь ласка, Сизокрилко, хто буває у маток на весіллях?
           Загули-засигналили трутні:
           –  Ми-и! хррр! Ми-и! Фррр!
           –  А ти: не вмієте...
           Сизокрилка намірилась іти. Що іще тут почуєш? Аж деякі трутні опустили вусища, захникали:
           –  А жал у нас нема-а! Чим, якби довелось, воюватись?
           –  Хоботки наші закороткі – вмреш на квітці з голоду, нектару не дістанеш, г-гу-гу-у!.
           І почувся сигнал ще дужчий:
           –  Та ми ж сніданок перервали! Сніда-анок!
           Кенти метнулись до облишених чарунок. Сизокрил­ка тільки головою кивнула і тут побачила бджіл уда­лині. Що вони роблять? Над чарунками згинаються вони і випрамляються. Ніби журавлики беруть воду з криниць. Приспівують:
           –  Дзу-дзу! Гех!
           І відлунює той спів, і пахне морською хвилею, що вдаряється об камінь і камінчики та пісок. Наблизи­лась.
           –  Що у вас діється, сестрички? Честь праці!
           –  Трамбуємо, – відповіли ті, – пилок із медом. Честь навіки! Зима спитає, де літо було.
           –  Дозвольте мені... потрамбувати.
           Переглянулись бджоли, повели вусиками-антенами.
           –  Рано тобі – молоденька ти для праці.
           –  Спробувати – тріньки-трішки.
           –  Хіба спробувати.
           Приступила Сизокрилка до чарунки – голівкою топтала-трамбувала. Пісенька “Дзу-дзу! Гех!” сама линула з її грудей. І все навкруг неї, здавалося, пахло і співало. Тільки ось заскиміло в попереку. Не може легко, як дотепер, нагинатись-випрямлятись. Трам­бувальниці насторожились:
           –  Досить, любасю! Дзу! Не можна тобі перетруд­жуватись.
           То – пішла. Ніби з братиками і не стрічалась, і настрій не псувався їй.

        КРИВОНІЖКА ЗАСТЕРІГАЮТЬ

           Винесла Дзудзумка з чарунки сміття – крихти ко­кона – опустила на дно вулика, привіталась:
           –  Честь праці!
           –  Честь навіки!відповіла Сизокрилка.
           І було дивно Сизокрилий що та вже працює. Дзуд­зумка пояснювала:
           –  Минуло мені дві доби від години мого народ­ження. Такій бджілці можна дещо робити.           
           Ага! Дві доби. Відучора я подорослішала немало. Ось і чарунка неприбрана. Як народилося бджоленя. ніхто ще не заглядав. От і наведу тут лад, подумала. Дзудзумка вибігла, з чарунку знов, невесела.
           –  Що з тобою, сестричко? – спитала Сизокрилка.
           –  Та...
           Ішла вона раз і не привіталась до вже дорослої бджо­ли. Напевно, ті бджола образились.
           –  Як я могла таке вчинити! В бджоли і ніжка не­здорова передня.
           –  Попроси вибачення, – стала радити Сизокрил­ка.
           –  Так зроблю.
           ... І Сизокрилка прибирала чарунку. І прибрала. І здалося їй: ніби все зробила і начеб не все. А – що саме не?..
           –  Відполірувати ще треба, – почулося.
           Бджола стоять доросла. Зобик, видно, повний, ко­шички пилком набиті. Спитала:
           –  Чи-им?
           –  Прополісом.
           –  Який він? Де його взяти?
           –  Оце я була на тополі, маю клей з неї. Додаси трохи воску, замішаєш на слині своїй.
           –  Буде прополіс? Ой дякую! Що з вашою ніжкою?
           ... Було ось як. Зібрались вони, бджола, по взяток. Запаслись медом на дорогу. Перестріває їх... трутень один: – Віддай мед! – хрипить. Вхопив за ніжку оту, вона й зламалась. Він як заволає:”Бджоли-и! Ось ка- ліка-а! Гонімо її!”
           –  Я прополісу приклала на перелом, корою з вер­би перев'язала й подалася по взяток. Вертаюся. Чатовіна прилітній дочечці цоп!: ви каліка! До льотка вам зась! – В мене, кажу, нектар, пилок! – Чатові чужу бджолу пропустять, коли має взяток. Назад її з краплею меду не випустять. Може, ти хочеш на запа­хи наші закликати злодіїв? Іди впорожні.
           –  Проходьте і вибачайте, – схилили вусики-антени варта.
           Сизокрилка слухала і очі її відбивали то здивуван­ня, то здогад. І вона сказала:
           –  Трутень Хр-Фр вас покалічив! У мене він теж допитувавсь про мед і нектар.
           –  Що Хр-Фр! Є в нас вороги одвічні, запеклі... Серед них – оси, шершні, бджолоїдки... А що вже метелик мертва голова! Медожер, душогуб! Як пробе­реться у вулик цей нічний розбійник...
           –  Ви мене лякаєте!
           –  Ні! Застерігаю. Недругів треба знати. Ба й ми не забуті Богом. Нас багато, маємо жала.
           Та ось підступила Дзудзумка. Крильця опущені, го­лівка схилена. Сизокрилка вклонилась Кривоніжці й до чарунки пішла. Бджола і бджілка рушили й собі, нахилені одна до одної. Сизокрилка взялась готувати прополіс – розминала віск у щелепах. Як зготувала потрібну рідину, заходилась пускати з хоботка про­зорі, пахучі струмені. Стінки, долівка чарунки става­ли як нові.

        МІЖ НЕБОМ І ЗЕМЛЕЮ

           Минали і минули дні та ночі.
           –  Бджілоньки-и! – почулися сигнали у вулику. – Бджілоньки-и! Котра має від народження десять діб, збирайтеся на обліт-прогулянку-у!
           Почала Сизокрилка рахувати: шість ніжок – шість діб, четверо крилець – чотири доби. От і маємо... десять.
           –  Біж-жу-у!
           Біля виходу з вулика – стовповисько. Ні одна бджілка не наважується ринутися у незнаний простір неба – гляне і назад відступить. Котрась сигналила:
           –  Там, угорі, го-горить щось!
           Сизокрилка притиснулася до вічка-льотка. Вона і тут бувала. На прилітній дощечці прогулювалась, здіймалася у повітря. Постать бачила Дідову-Пасічникову білу. Тепер шугнула вгору. За нею помчались бджілки-ровесниці. Повертали вони голівки до вули­ка – запам'ятовували оселю свою з голубою пере­дньою стінкою. Бо що не стінка — колір інший. По тих кольорах бджоли відшукують свої житла. Бджілки тішаться. Здіймаються вище й вище. Зигзагами.
           З висоти видно всю пасіку, хату, хлів, криницю, ворота Дідові та обрії-горизонти. Пахне тут небом, ба й землею. Ніжні звуки доносяться з глибини міжзір'я, з низин, де ріки, ставки, як озера, і море. Вітерці ко­лишуть бджілок. Сонце-світило їх купає у своєму промінні золотому. Гойно є! Сизокрилка оно падає, падає, милуючись усім світом і собою. Над самим плесом річки в долині пригальмувала! Кривоніжка ле­тять.
           –  Честь праці!
           –  О Сизокрилко! Честь навіки! Як прогулянка?
           –  Думаю, коли вже, як ви, рушу по взяток?
           –  У двадцять діб від народження все можна роби­ти. Он братики наші. Бувай.
           Товпа трутнів прошкує. Найпузатіший попереду. Ставить крильця сторч – зупиняється.
           –  Куди ми летимо? На весілля! Матка одна в шлюб­ну подорож вирушила. Здоганяємо.
           –  Не бачу Хр-Фр.
           –  Його ми не будили. Ми – хи-хитрі.
           ... Коли матці виповниться чотири доби, настає пора її парування. Для цього вона відбивається від пасіки за кілька кілометрів. Кожній прагнеться провести хви­лини кохання із трутнями іншої, не домашньої, поро­ди. Майбутнє покоління тоді буде працьовитіше, здо­ровіле й довговічніше.
           –  Ми помчали, Сизокрилко! Спішимо.
           –  Всього вам.
           Сизокрилка шугала в повітрі: то високо, то низько. Міцніли її крильця. Набиралася, сили. Десятки тисяч бджілок, подібно їй, впивалися радістю буття. Мина­ли хвилини.
           –  Бджілки-бджілоньки-и! – нараз виповнив по­вітря сигнал-заклик. – Прогулянка екінчилася-а! Додому-у!
           –  Летимо-о! — відлунює звідусюд.
           І трутні тут. З весілля стугонять. Найпузатіший по­хнюплений, ніби з води хтось його витягнув.
           –  Що, братику?
           В нього і зараз усе перед очима. Було видовище. Матка заманює коханців повище вгору. Ті притьмом наздоганяють її. Вона вибирає собі мужа. Той, побув­ши в її обіймах, падає на землю. Потім був другий, третій чи вже четвертий, як Найпузатіший настиг її. Вона ж: ”Ми з одної пасіки, одної породи. Нічого в нас не буде”. “Гу-гу-гу!” – ревли трутні.
           Бджілки перебудуть іще одну чи дві отаких прогулянки-обльоти впродовж наступних їхніх десяти діб. І будуть – дорослі. Як їм цього хочеться, як прагнеться!

        НАПАД

           А це що діється?
           Ступають бджоли по стільнику. Ланцюжком-колом. Ті, що попереду, задкують. Котрі з боків – повернули голівки до центру того живого кола. Задні теж посува­ються. То – охорона. В колі – Матка-Матінка. В лан­цюжку тому Сизокрилка. Тут і Дзудзумка. Обидві раді. Як не радіти? Ходиш біля матері своєї. Схожі матка на бджолу, але...тонші в талії. Рухи їхні повільні, го­лова піднята, очі сяють ласкою. Справжні тобі цари­ця, королева чи гетьманша! їхнє діло – класти в ча­рунки яйця. Щоби рід бджолиний не перевівся. І кла­дуть по тисячі-півтори штук на добу. Кладку почина­ють на середині стільника і йдуть по спіралі. Оце вхо­пились вони, Матка, передніми лапками за край ча­рунки, оглянули її і... поклали яйце – білу кульку. Бджілки дзумкотять ніжні мелодії. Сизокрилка відва­жилась і підбігла до Матері, подала їм з'їсти порцію маточного молочка, сигналячи-говорячи:
           –  Скуштуйте, Мамо!
           Турбуватися Матці про їжу свою ніколи. Ба й ніко­ли їм чистити крильця, злизувати з черева маточну рідину. А з нею, рідиною тією, таке: нема її – знак, що матка зістарілась. Бджоли наперед готують молоду матку. Тобто – заміну. Сизокрилка ще хотіла щось просигналити. Матка погладили її лапкою, притули­ли голову до її голови, уста до уст. Раптом сигнал:
           –  Бджілоньки-бджоли! Напа-ад!
           Який... напад? На кого? Де? A-а!.. Донісся запах бджолиної отрути. Звідти, від льотка. Пішло в хід жало. Чути хрускіт крилець. Схоже, що б'ються. Ланцюг-кільце довкруг Матки став щільнішим. Сизокрильці нагадалися Кривоніжчині застереження про ворогів. То хто ж напав? Оси? Шершні? Метелик мертва голо­ва!.. Аж цоп! На стільнику показалась чужа бджола. Вусики-антени стирчать хижо, сторч, із виткнутого жала скапує кров. За Чужою Бджолою – суне зграя таких же чужинок. Сизокрилці скрикнулося в душі: бджоли ідуть на бджіл! Не хтось там – рід на рід.
           Чужа Бджола сигналить:
           –  На матку рушаймо! На матку!
           –  Стіймо як одна! – пересигналились охоронниці.
           Нападники прибувають, галасують:
           –  На матку-у! Потім заберемо все, що тут є!
           Матка не повинні загинути. В голод остання крап­ля молочка – матері. Без матки бджоли оборонятися не стануть. Самі носитимуть мед свій у вулик заво­йовників.
           Чужа бджола опинилась зовсім близько до кола. Вибігла Дзудзумка. Ах! Цього не можна робити – лишати місце в охороні! А що можна? Ворожа сила наступає. Чужа Бджола збила з ніг Дзудзумку, про­штрикнула її жалом. Сизокрилка підбігла і вчепилась Чужинці за горло. Довго не бурикались – пошурхотіли по стільнику вниз, на дно вулика. Черідка трутнів пробігла між колом і чужими бджолами. Попереду був Хр-Фр. Куди вони помчали? Від кого? А тут, на дні, таке твориться, що й у казці не розказати! Зверху па­дають чужі й тутешні бджоли. Одні мертві, інші – поранені. Скотилася і Кривоніжка. На неї накинуло­ся кілька недобитих чужинок. Чужа Бджола пішла на Сизокрилку. Жато виткнуте. Очі горять ненавистю. Прецікаво: прийшли тебе грабувати ще й ненавидять. Хр-Фр впав на купу мертвяків і заоглядався. Кого або чого він боїться? Кривоніжка розправилася з чужинками-каліками. Віддихувалась. Сизокрилка відіпхнула від себе Чужу Бджолу так, що вона і не піднялась.
           –  О! Хр-Фр, чого ти тут опинився?
           –  Чужинки Хрр-Фрр! Не б'ють, не жалять. Лише пригрожують. Біжу-втікаю. Он Кривоніжка. Наснив­ся мені знову повелитель джмелів. Кривоніжку, пи­тає, скривдив? Ну, кажу. – Телепень! – сигналить король. – Не смій показуватись їй на очі. Одоробло!
           –  Іди-біжи!
           Кривоніжка схилились – щось їм із ніжкою отою, що крива.
           –  Ногу натомила. Ходім, Сизокрилко, та скоріше на стільник!
           –  Ходімо-ходімо!
           Що там, наверху? Охорона погинула? І – Мама? Аж серце защеміло Сизокрилці. Дрож усім тілом струс­нула. Ой-дзу-у! Ба й Кривоніжка ледь переставляють ноги. Тримаймося! Можна й зірватись знов на дно.
           Добрались до стільника. Хух!
           Тихо тут і мирно. Матка яйця кладуть у чарунки. Охоронниці на своїх місцях, у колі. Тільки новеньких майже половина. Матка зупинились на краю стільни­ка. Поклали яйце в чарунку-чашечку. В таких чашеч­ках – на краю стільників – і виростають матки.
           –  Дз-дз-дз! – доносяться сигнали з сусіднього стільника. – Мамо-о! Переходьте вже сюди-и! Ми і тут вас доглянемо та вбережемо-о!
           Порядок такий. На кожному стільнику матку охо­роняють бджілки з того ж стільника. Так було,так є і так буде. Якщо закон-порядок – на віки.
           Онук Дідів у Діда випитував: чому міг статися на­пад?
           Ну, чому? Бджоли кидаються на запахи. Ми з то­бою брали з вулика того рамки з медом. Пролити могли скільки там крапель. Чужі бджоли занюхали й приле­тіли. Потім полізли у вулик. Але є бджоли кавказькі, наприклад, з довгими хоботками, злющі. Грабіж їхнє ремесло. Добре, що ми вчасно перекрили льоток, не допустили підкріплення.
           –  О, так!

        КОЛИ СКРУТНО

           У бджілок – радість.
           Дід-пасічник і Онук вставили у вулик нову рамку з вощиною.
           –  Сестрички-и! – сигналили одна одній. – Нумо чарунки муруваги-и! Он рамка-а!
           –  Дзу-дзу! Біжімо!
           Сизокрилка забралась під саму верхню планку. Вхо­пилася за неї лапками. Те саме робили бджілки зліва і справа. Підчіплялися одна до одної, зависали живи­ми ланцюжками-гірляндами. Тоді кожна лапками се­редніми брала на черевцеві своєму воскові пластин­ки, розминала їх у щелепах.
           Котрась хвалилась:
           –  Уже маю цеглинку!
           Ті бджілки, що були вверху, свої цеглинки акуратненько клали на позначки на вощині. Ті, що нижче, подавали цеглинки свої тим, що коло планки. Запра­цював конвейєр. І виростали чарунки. Стінка в стінку. Шестигранні. Однакові.
           Славно бджілкам працювалося і працюється. Підспівують собі, дзумкочуть. Глянула Сизокрилка – Хр-Фр тиняється. Ще не заснув?
           –  Дзу! Братику! Потрудись і ти!
           –  Ми, трутні, воску не виробляємо. А так... чого ж? Хррр-фррр!
           Неждано – скрик-сигнал:
           –  Віск та-ане-е! Ві-іск!..
           Як це... віск тане? Хіба! Надворі спека, у вулику – яку печі. Стільники пом'якшають, осунуться. Згине у чарунках плід. Сизокрилка мало не відірвалася від планки, зачувши такі вісті. Але бджоли є бджоли. Мудрість не покидає ніколи їх.
           –  Ворушімо крильцями! Робімо вітер!
           Бджоли, де котра була, ставали сторч і тріпотіли з усіх сил. І Хр-Фр тріпнув кілька разів крилищами свої­ми. Коли – новий сигнал:
           –  По воду! По воду!
           –  Водопоїлки надворі серед пасіки-и!
           Хр-Фр причовп до кешів, а ті лежали покотом, за­хрипів: – Просипайтесь, одоробла!
           Кенти почали продирати очі, оглядалися навкруг себе:
           –  Обідати? Вечеряти?
           Найпузатіший ліг на другий бік.
           –  Віск тане! Погинете!
           –  Хіба що поги... зараз...
           –  Шуруйте хррр! по воду фррр!
           ... Вода скапує з діжечки й тече по дощечці з рівча­ками. Нахиляйся, бери хоч повен зобик. Дід із Ону­ком подбали. Криниця дала води.
           Сизокрилка хапала краплю за краплею. Поспіша­ла. І трутні запасалися водою. Кривоніжка передала молодій бджолі нектар, пилок висипала в чарунку для корму й уже з порцією води мчала до вулика. І тут кипіла робота. Бджоли розстеляли водяні плівки на стільнику, на стінках. Потім тримали в хоботках по великій краплі. Жарота почала спадати. А коли тем­пература нормалізувалась, бджоли і бджілки заспіши­ли до перерваних робіт: мурувальниці – на вощину, збиральниці по взяток вирушили, прибиральниці – прибирати, няні – до своїх місць, переробниці некта­ру – до свого діла-далечка... Трутні? Згадали про обід.

        ФАБРИКА МЕДУ

           –  Честь праці!
           –  Честь навіки!
           Збиральниця подала з хоботка в хоботок Сизок- рилці нектар, пішла висипати пилок із кошичків, що в неї на задніх лапках. Сизокрилка вже котрий день – чи то пак добу – переціджує цей продукт у горлечку, поки не утвориться з нього крапля.
           Тисячі сизокрилок переціджують, ну, нектар. Під співи свої і музику свою. Пора така – початок літа, сезон чи не найбільшого медозбору. В такий період бджоли працюють і вночі – при місяці, а то і при зорях. Сизокрилка загомоніла до краплі, що на кінці її хоботка:
           –  Віднесу тебе, крапле, до чарунки, причеплю на стінці.
           Потягнулася крапля-краплина, позіхнула і заціка­вилась:
           –  Йа вже мед?
           –  Води в тобі забагато, – відсигналила їй Сизо- крилка. – Випарується та вода зайва – ти дозрієш. Отоді...
           –  Тоді буду мед?
           –  Дзу-дзу! Коли набереться вас, крапель, повна чарунка, ми, бджоли, запечатаємо її зверху воском. Буде запас.
           Прибула ще одна збиральниця. Запахла вона інак­ше, як пахла попередня. Інакше – бо інакше. Квіти ж то різні. Аромати – не однакові. Ув одну чарунку переціджувачка підвішує краплі, наприклад, із чебрецю, у другу – з акації. Що не чарунка – харч з іншої квітки. Хоча є порядок-закон. Кожна бджола-збиральниця шукає квіти з однаковим запахом.
           Молода бджола якась перелякано заволала:
           –  A-а!.. А Дід-Пасічник забирають наші рамки!
           Сизокрилка метнулась догори. Дід справді вийма­ють рамку з медом і передають її Онукові свому. Замість забраної, вставляють рамку з порожніми чарунками.
           Дід, і Онук мають на головах шапки-сітки. Навко­ло них кружляють розтривожені бджоли. їм теж здаєть­ся, що їх грабують! Ось одна бджола вжалила хлопця в руку. В тілі лишилося жало. Бо має зазубрини. Бджола згине. Жало Онук висмикнув і взявся за дмухар – пристрахав бджіл димом. Ох цей дим! Далекої давни­ни бджоли не знали вуликів – дуплянок, рамкових, звичайно. Стільники свої розташовували в дуплах де­рев, між стовбурами або в щілинах скель. Витримува­ли бджоли морози. Не всі гинули під вітрами з доща­ми та градом. Коли ж блискавка підпалювала ліс, не жахнутися не можна було. Полум'я пожирає кущі і крони дубів. їдучий дим застилає сонце, проникає в кожну шпарину, виїдає очі, душить... Птахи здійма­ються в небо і падають. Звірі з пискотом, із ревом, муканням та іржанням утікають і не можуть утекти... Бджоли свічечками спалахували. Стільники скапува­ли й горіли, окутані димом. І запам'ятався бджолам не лише вогонь, а й дим! На всі віки й на всі поко­ління.
           Сизокрилка міркувала: Дід ставлять рамки порожні, вони запасаються, як ми, бджоли, медом. Рамки ми все одно заповнимо. Дуже можливо, що при потребі Пасічник віддадуть той мед тим, у кого беруть.
           ... Онук носив і носив рамки з медом до великого “вулика”, в якого стінки з величезними скляними вставками та ще більшим льотком-дверима. Тобто – до веранди.
           Посередині, на підлозі, жерстяна діжа-медогонка стоїть. У ній – чотири крила із підставками, на яких навіщані принесені рамки. Онук узявся за корбу. За­хурчали крила. В посуд, підставлений під отвір унизу, побіг янтарний струмок. Почалося качання меду. Це качання вже друге нинішнього року. Є надія на третє.

        НА КОЧІВЛІ

           Льотки позакривано наглухо.
           ... Досвіта вуликами погойдувало: Дід з Онуком ви­возили їхсюди, на узлісся. І курінь невеличкий доставили. Машиною-вантажівкою. І розташували житла ці бджолині під черешнями та дубами. Поставили так. що в полудневу спеку вони будуть у затінку. Вранці та під вечір – під скісними променями сонця. Чому вдосвіта, майже вночі, вивозили? На ніч усі бджоли збираються до вуликів. Уночі менше звуків, що їх драж­нять, і шуму. Чому на узлісся? Поруч, за ровом, лан розквітлої гречки. Риба шукає, де глибше, людина – де вигідніше.
           –  Діду! Пташок тут скільки! І кожне має свій го­лос. І колір пір'я.
           –  Слухай-слухай. Придивляйся.
           ... Дід наготували оберемочок гречки. Хлопцеві ясно для чого. Не змовляючись, обидва, старий і малий, взялися класти по жмутику розквітлих китиць на прилітні дощечки. Навіщо? Хвилиночку терпіння.
           –  Юла-юла! – котиться з-поміж дерев. То жайво­ронок лісовий. Має він чубчик, а польовий не має.
           –  Фіті-фітіу – зовсім близько. Вивільга. Ця пташ­ка може м'явчати, мов кіт, співати. Одне голосне, друге ще голосніше. Соловейко аж заливається. Зозуля низь­ко бере: ку-у-ку! ку-у-ку! Людям наврочує літа. От хоч би Дід – скільки їм років! Тут не тільки зозуля помог­ла. З війни дідусь, а тоді парубок, прийшли геть пока­лічені. Хоч умирай було. Обзавелися бджолами. Цілю­ще повітря пасіки, мед порятували фронтовика. Про­полісом, як ото Кривоніжка, вилікували невигойні рани. Ба й Онук. Хирлявенький був. Коли став допо­магати біля бджіл Дідові, оклигав, набрався здоров'я.
           Сонце зіп'ялось над обрієм – ранок його викотив. Аж заросився.
           –  Дідусю-у! Не пора льотки відкривати?
           –  Пора-пора!
           Онук та й Дід обійшли всі вулики. Бджоли: дз! дз! – не летять бозна куди – місце ж нове! сідають на жмутки ті, на китиці. Беруть нектар, пилок. Але і роз­відниці не спали. Минуло небагато часу, як одна вже прибула. У вулик свій із голубою передньою стінкою. І – на стільник. За нею побігли бджоли з китиць і ті, що були у вулику. І Сизокрилка.
           Розвідниця бігцем почала накреслювати невидиме коло. Рухи її стрімкі, закличні. Бджоли принюхували­ся до неї, вихляли, як вона, всім тілом. Запам'ятову­вали запахи. Пахло, як китиці. Ось вона, розвідниця, побігла через коло, ділячи його навпіл. Коло означає, що взяток зовсім близько – до сотні метрів. Лінія через коло – напрямок: від сонця до медоносів. Коли б вона та накреслила два кола, тобто – вісімку і бігла- танцювала мляво, означало б: узяток далеко й мізер­ний.
           –  Летимо!
           –  Летимо-о!
           І Сизокрилка здолала рів, зарослий травою та квіта­ми. Далі – лан отой гречаний. О мати бджолина! Яка розкіш той лан! До обрію. Та-ам – соняхи золотою стіною. Пахне гречка сонцем, соняхи зорями.
           Сизокрилка дзеньк і опустилась на розквітлу кити­цю. Очима, що по боках голівки бачила далеко, як­найдалі, очатами трьома, котрі на лобику, оглядала пелюстки і тичинки. Намірилась приступити до робо­ти – брати нектар і пилок – почулося звідкись ізни­зу:
           –  Тут зайнято! День добрий.
           Якщо збиральниця, навіть незнайома, чужа, працює уже, себто бере взяток, інша не сміє зупинятися поруч.
           –  Вибачте, – відсигналила Сизокрилка. – Вас я відразу не примітила. Честь праці!
           –  Я була під китицею.
           –  Говорите інакше трохи, ніж у нашій пасіці.
           –  Не дивно. Різних, видно, ми порід. Я з кар­патських бджіл. Ви, мабуть, із подільських. Бджоли є вірменські, кавказькі, середньоросійські... Всіх і не перелічиш. А ми – сусіди!
           –  О! Дзу!
           Зайняла Сизокрилка плантаційку навіддалеки. Вже й тут працюють збиральниці. Дзумкочуть-перегукуються. Гречка цвіте буйно. Бджоли чинять велику справу – запилюють квіти й квітки. Урожай від цього збільшується, кажуть, на третину. Є чутки, що, коли б не бджоли й інші комахи, не одної рослини взагалі не було би вже на світі. І ще: бджоли порядкують у сад­ках, на городах... Як ось тут. Ша-а. Тихо.
           Коники-стрибунці пробують скрипочки свої: скрипу-скрипу! Ми теж діло робимо – граємо: щоб усе цвіло і родило, й раділо. Сизокрилка захопилась пра­цею: уткне хоботок у тичинку – смо-окче нектар. Лапками пилок у кошички складає. Кошики на лап­ках задніх. Зручно. Земля перешіптується з небом. Ніби кобзи подзвонюють і зітхає море.
           Як стануть зобик і кошички повні – кожна зби­ральниця вирушає додому, біжить на стільник. Тож – лечу! Бо час і пора. І ніхто не порахував би щоденних вильотів по взяток. Не всякий здогадується, яка то велика праця! Із-за одного грама меду збиральниця оглядає до трьох сотень квіток.
           А це угорі, над ланом, що? Крила розчепірило. Руде кружляє. Запахи – дихнути нічим.
           –  Дзу! – жахнулась котрась із бджіл. – Це ж ме­телик Мертва Голова!
           Сизокрилка знітилась – пригадались Кривоніжчині сигнали і про метелика. Що робити? Ну, що? Дзу? Виригнула нектар, висипала пилок – щоб легкою бути в польоті. Метелик став опускатись. На пасіку? На вулик із голубою передньою стінкою?
           Сизокрилка заволала:
           –  Бджоли-и! Мамо-о! Тут метелик! Щось думай­мо!
           Мертва Голова прокричав:
           –  Куг-ги-и! Куг-ги-и!
           Це “куг-ги-и” діє на комах – присипає їх. Сизо­крилка ні з того, ні з сього позіхнула. І ще звело їй щелепи. Аг-га! Клятий нас бере на сон! Ледь трима­лась у повітрі. Метелик, довго не думаючи, гепнувся на прилітну дощечку, націливсь на льоток! Тішився: як проберуся у вулик, передушу все живе, стільники поруйную. Медожер триклятий!
           Де взялась Кривоніжка. Навіювання метеликове її не взяло. Була далеко. Налетіла, черконула жалом по твердій спині з чітким зображенням черепа і двох кісток, покладених навхрест. Бджола пішла рекошета і втрапила під метеликову лапу.
           Тут щось його вхопило за волохаті руді довжелезні крила. Міцно тримає. То Онук Дідів. Двома пальцями стиснув хижака. Буде експонат у шкільний музей.
           Бджоли і Матка оговтались від сну. Чатові попро­кидались і знов були на прилітній дощечці. Сизок­рилка переборола себе. Не піддалась навіюванню.
           ... Тіло Кривоніжки несли бджоли обережно-обережненько й поклали біля квітки Лісовий Дзвіночок. Хр-Фр пустив сльозу, може, навіть щиру, квітці нака­зував:
           –  Ти, Дзвіночку, дзвони їй, бджолі, вдосвіта, вдень і ввечері. Хай буде вічна їй пам'ять!

        НОВА СІМ'Я

           Минуло скільки там часу, Дід сказали Онукові:
           –  Перекочуєм до соняшників.
           Найближчого досвітку так і вчинили. Полем їхали.
           Через місточок над струмком. Розставили пасіку. На прилітні дощечки нічого не клали. Жовтоголові соня­хи стояли майже над вуликами. І все гаразд було б у бджіл, та... за голубою передньою стінкою щось коїть­ся не всім зрозуміле. Ніби страйк чи мітинг? Збираль­ниці не вилетіли по взяток, інші бджоли не беруться до роботи — бігають по стільниках замкнутим колом: зверху вниз та знизу вверх. Матка без охорони тиня­ються з простягнутим хоботком, просять:
           –  Йї! Йї!
           Їсти хотять Матінка. Ні одна бджілка не підбігла і не підбігає. Що все це означає?
           Сизокрилка вже не мала маточного молочка, взя­лась присоромлювати молодих бджіл:
           –  Як так поводитесь? Їжу подайте мамі!
           –  Ви, бджоло, ніби не знаєте, – оправдовувались бджілки. – Сім'я ділиться надвоє, збирається відліта­ти рій.
           Та нечеб знала і про рій, і що мамі треба схуднути – доведеться ж довго бути в польоті, з роєм.
           –  Нікуди я не полечу! – насурмонились Мамуня.
           Інколи вони виявляли впертість.
           –  Ми вас попросимо, – задзумкотіли бджоли. – Ми – громада. То що, Мамо?
           –  Та... коли громада... Дзу! Гаразд. Летимо.
           Тисячі й тисячі бджіл, кілька сотень трутнів мовби вистрілювали самі себе з льотка – творився величез­ний живий шлейф і здіймався той “шлейф” кометою над пасікою. Дзенькіт сягав неба. Сім'я нова народ­жується. Можна подумати, що держава твориться.
           Сизокрилка лишилася. Треба комусь не летіти. І – ще: вулик – рідний дім. Важко розлучатись. Не всяк схильний до мандрів, от і... Хр-Хр позіхнув і почовп спати. В кожного і кожному своє. Рій подався куди надумав. Летів наче навмання. В полі знайшовся кущ. Був явір. Нема явора. Є гілляччя із пенька.
           –  Зупиняймось! Дзу-дзу-у!
           За дугасту гілляку зачепились бджоли. Ріс-виростав живий клуб. Дзенькіт стихав. Поки не стих. Матка – в середині, в центрі клуба. Вони є. Бджоли спокійні. Трутні шамотіли: як бути нам далі? Нема де жити хррр-фррр! Кілька бджіл подалися у розвідку. На чотири сторони полетіли. Хмарка заступила сонце. Запахло грозою, що була, або тою, що буде. Кенти ще дужче захникали:
           –  Куди і чого ми вирушили? Гу-гу-гу!
           –  Було так добре вкупі! Так ні-і... Давай рій.
           Бджола одна відсигналила:
           –  Ви ж самі галасували, щоб ділитися.
           –  Тепер не хочемо! Тепер ми за те, щоби вернути-ся-а! Га-га-га!
           –  Цитьте! Розвідниця он прибула.
           Весь клуб насторожився. Кожному кортіло почути добру вість. Бджола-розвідниця стала оповідати:
           –  Є скеля-камінь над річкою – там щілина. Хіба наші предки не мешкали і в щілинах, і в норах.
           Тінь від хмарки погустішала. Декотрі кенти нагото­вились вирушати до скелі – житло все-таки.
           –  Мешкали. – відповіла бджолина громада. – Коли ж то було...
           Прилетіла друга розвідниця, і та хвалилася:
           –  В лісі ростуть дві берези із одного кореня. Хіба наші предки не будували стільники між стовбурами?
           Трутні-кенти згодні й на стовбури – буде стільник, буде що їсти і де спати.
           Бджолина громада відповіла:
           –  Будували стільники між стовбурами... Коли ж то було...
           Третя розвідниця теж нахвалялася:
           –  Дупло я знайшла – то майже вулик.
           Трутні затріпотіли крильми: дупло? чого ще треба? Поспішаймо! Дощ та гроза будуть.
           Громада тільки вусиками-антенами повела.
           Четверта розвідниця почала іздалеку:
           –  Стрілась мені літаюча тарілка. З планети М. Ко­махи із тої “тарілки” нас кличуть до себе. Квітів там, кажуть, – море.
           Кенти загуділи в один голос:
           –  Летимо – гу-гу! Летимо!
           Клуб весь заворушився:
           –  Летіти на Марс чи Венеру. чи ще там куди з рідної Землі? Ніколи!
           –  Я ще натрапила, – продовжила розвідниця, – в одній пасіці на порожній вулик.
           У свою пасіку рій ніколи не вертається. Це ще одна загадка із життя бджіл. Ще одна із багатьох не розга­даних. Але то міркування. Громада, себто клуб, здійня­лась і подалась за розвідницею отою, четвертою.
           ...Вилетів рій. Дід і не шкодують. Комусь він діста­неться. Той, кому пощастить на нього, зрадіє. Може, із-за нього, одного того роя, хтось пасічником стане. Так було з Дідом. З одної сім'ї розжилися на пасіку.

        ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

           ...Вулики знову на пагорбі.
           Все тут, як було. Хоч і не все, і не як було. Не літо вже, не весна. Під ногами червінці та мідяки листя. Дерева позолотілі. Сіверко-вітерець хмари ганяє, на­трушує з них дощі. Доцвітають ляденець рогатий, ве­рес звичайний... Є ще робота бджолам.
           Вересень, жовтень, листопад підібрали і дозбирують все, що поле вродило і садки. Бджілки-няні ма­ють свої клопоти – доглядають розплід, перемовля­ються.
           –  Бджоленятка, що тепер народжуються, підуть у зиму.
           –  І доживуть вони, – підспівує няня-сусідка, – до провесни, виплекають собі зміну-заміну. Рід наш не вмре.
           Сизокрила геть зістарілись. Довгожителькою вия­вились. Удвох із маткою, бабусею нинішньої Матки, зі свого закутка не показуються на стільник. Донедав­на прибирали вони за бджолами, носили воду. Та вже знемічніли так, що аж! Про Хр-Фр давно у вулику забули. Найпузатіший і кенти повимирали, переставились тобто. Народились нові їхні покоління.
           Дні минали і ночі. О-осінь. Однак у вуликах роз­дався радісний сигнал:
           –  Бджоли-бджілоньки! На облі-іт!
           Прогулянка об'являється. Година видалася як літня. Сонце. Небо синє, глибоке.
           Дзумкіт охопив чи не всю землю. Старші бджоли носилися нижче. Молоді заглядали за обрій. Купали­ся в променях. Справи туалетні облаштовували. Бо у вуликах туалетів не буває. До весни-провесни про ту­алет і не думай. А їсти треба.Я
           Сіверко-Сівер через якийсь там час просипався, з морозенками братався.
           Осінь.
           Ов! Що це за рев і плач? У вуликах. Ей! Х-ха! Трутні голосять.
           Бджоли випихають їх надвір. Вони впираються:
           –  Та ми ж погинемо на морозі!
           –  Погинете, братики! Погинете!
           Кожен трутень, як ми чули, з'їдає за п'ятьох-шістьох бджіл. їх, трутнів, число у вулику немале. До середи­ни зими весь корм з'їдять. Вмирайте, бджоли, з голо­ду. Тож. ну... виганяють. Беруть їх бджоли за крила та штовхають у спини. Так споконвіку ведеться.
           Зима настала.
           Вітри розкручують метелиці. Грудень із січнем їх підохочують: укривають землю білою периною, щоб їй тепло було, щоби цвіла вона і родила. Як прийде пора.
           –  Снігу нам побільше! – свищуть хуртовини. – Снігу-гу-у!
           Дід Мороз пішки ходять. Ноги – це надійно. І бджо- дам надійно та затишно. Стільники з медом. Клуби із бджіл у вуликах величезні. В центрі їх – матки. Бджо­ли весь час переміщаються з поверхні до центру і на­впаки – від центру на поверхню. Гріються і створю­ють температуру.
           Час минав швидко. Летів.
           Матка занепокоїлись і бджоли перепитали:
           –  Що, мамо?
           –  Вже лютий. Пора мені класти яйця.
           І – клали й кладуть.
           ...Сніги тануть. Струмки навперегін побігли в до­лину. Річка почала скресати й скресає. Крижини сторч стають, береги стружать. Посередині – плесо. На дні річки небо і сонце. У човнику дівча весельцем срібним себе підпирає, в золоту сурму грає, сповіщає:
           –  Йа провесна-весна-а!
           З пагорба прилетіла бджілка, допитувалась:
           –  Що нам. Веснонько-Весно, ти принесла?
           Дівка-дівча відповідає:
           –  Кожній бджілці – по квітці, пані-Матці – м'які сап'янці, щоб їм легко ходилось, діло-ділечко їхнє, материнське, справно робилось.
           Вижив якось трутень, домагався:
           –  Мені, нам, кентам, що-о... принесла?
           –  Апетит і со-он.

        ***

           –  Дз!
           –  Дз-дз!

           Ах! Бджоли. По взяток спішать.


        • 4
        • 3
        • 2
        • 1
        • 2222
        • АРТ територія111
        • Дошкільнятам2

        БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

        Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
        Сергій Гридін “Не ангел”
        Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
        Наталія Щерба “Чароділ”
        Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
        Оксана Лущевська “Задзеркалля”
        Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
        Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







        © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
           Офіційний сайт
        29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
        www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
        Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
        адміністратора, а також активного посилання на сайт.
        створення
        сайту
        Студія Спектр