www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Казка про джерело і весілля Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека

        Веб-уроки
        Здійснення закупівель
        Карта сайту


        Пошук по сайту


         
          Головна » Електронна бібліотека » День полив’яної казки
        Казка про джерело і весілля

           Жила колись в одному селі красуня Орися – молоденька, синьоока, з двома русявими кісками в які вплетені блакитні стрічки. Село її з давніх-давен називалося Кам'янка. А все тому, що розташоване було не посеред лісу чи поля, а на кам'янистій місцині. Щоліта Орися випасала гусей біля невеличкої річечки, яка пробила собі дорогу між горбатими грудомахами та камінцями. Ніби й не стрімка була течія, а вистачало води і для різнотрав'я цілющого, і для людей, і для тварин.
           Тільки от несподівана біда оселилась у тім краї: заховався в печері лютий чародій, який всього за кілька днів вибирав із джерела воду до краплиночки – все на свої лихі магічні чаклування!
           Які він там варива готував – невідомо, але від спраги почали страждати всі в окрузі. Люди поверталися від криниць із порожніми відрами, зела понуро схилилися до землі, погубивши цвіт, охлянула і дика, й домашня живність.
           Пригнала якось вранці Орися своїх гусей до річки-щебетушки, а то вже й не річка зовсім – малесенький потічок, який ледве поблискує серед камінців. Сіла Орися біля нього тай заплакала з горя.
           Проходив на ту пору недалеко парубок.
           –  Чого ти так гірко плачеш, дівчино? – запитує він в Орисі.
           –  Як же мені не плакати? – одказує дівчина. – Річка зовсім пересохла, ніде гусей пасти. У криницях води немає і трава під сонцем горить без вологи.
           –  Справді, біда велика. – замислено мовив хлопець. – Тільки зарадити їй можна.
           Висохли в Орисі сльози, порозвішали враз щічки, ніби й не було гіркого плачу. Посміхнулась дівчина до леґеня, тай каже:
           –  А ти зарадь, парубче. Зроби так, щоби вода завжди була в нашій річечці. А я тоді за тебе заміж піду. Але чекатиму не довго – до наступної весни!
           Вирушив тоді парубок до темного лісу, в самій гущавині котрого жила у старій хатинці баба-віщунка. Розповів їй про свою пригоду, зізнався, що запала синьоока Орися йому в серце і попросив у старої поради.
           Баба кинула зілля в чан із вареною водою, пробурмотала щось, довго думала, а тоді нарешті відповіла:
           –  Є в мене чарівне зілля, що вкаже тобі оте потаємне місце, де найближче до поверхні землі підходить джерело. Розкопаєш там – води на всіх вистачить. Тільки спершу маєш виконати мою умову. Далеко на обрії пасеться на безкраїй галявині отара моїх овець. Час пригнати їх додому, та нікому цього зробити. Тож, ходи туди і прижени білявеньких до кошари. Тільки гляди, не загуби дорогою жодної, бо тоді не відкрию тобі таємницю джерела!
           Робити нічого – погодився парубок на умову і пішов на обрій по вівці старої віщунки. Довго йшов туди, чоботи зносив, та нарешті прийшов. А тих овець – ціле небо хмарок біленьких! Неквапливо собі походжають, дощики поскубують, а вітерець вовну в них на спинах куйовдить.
           Став парубок біля самого обрію і давай ловити овець, тай на землю їх опускати. Яка підійде якась близько – хап – і на травичку! За кілька днів всіх переловив. Так їх багато – наче снігом земля встелена! Почав перераховувати, а однієї вівці немає!
           Заліз тоді парубок на обрій і пішов ним – безкраїм – на пошуки заблудлої хмарки. Немало вже пройшов небом, а воно – під ногами прогинається, хлюпає, перекочується…
           Аж раптом бачить: за сірою здоровенною тучею сховалася малесенька біленька овечка. Сидить там перелякано, навкруги озирається, туча гонорова пихтить до неї, бубонить і додому не пускає.
           Відігнав тоді парубок палицею здорову хмару, взяв вівцю на руки і відніс до отари. Тепер – без пропажі! Можна повертати всіх овечок із пасовиська до обійстя старої віщунки.
           Побачила стара свою отару, зраділа, стала перед оборою і давай овець по одній перераховувати, заганяючи в середину.
           Все менше їх перед оборою, все більше в середині.
           Хвилюється парубок, чи всіх пригнав, чи не згубив якоїсь найменшої? Коли глип – а земля вже біла не від овечої вовни, а від снігу!
           Ой, як мало часу до весни залишається!
           Ой, швидше перераховуй, віщунко!
           Нарешті закрилася хвірточка за останньою овечкою і стара каже:
           –  Впорався ти, хлопче, з моїм завданням. Дякую тобі. Кілька років ніхто моїх овець додому не приганяв, вовни з них не зістригав. Тепер натчу одягал – на півсвіту встелити вистачить! Дотримався ти умови. Дотримаю і я свого слова – відкрию тобі таємницю джерела. Піди високо в гори, знайди там кущ зеленого барвінку, під ним і копай.
           Гайда парубок в гори – під снігом барвінок шукати! А завірюха піднялася, що й світу білого не видно! Очі засліплює, на вії налипає, холоднече проймає аж до кісток! Та не здається леґінь, вперто долає свій шлях.
           Вже на світанку, коли хурделиця нарешті втихла, розгріб він із-під снігу зелене листячко барвінку. За порадою віщунки, там і почав копати.
           Але ж земля вже добряче промерзла та затверділа. Каменюки і грудки зціпилися, закостеніли, ніщо їх, здається, не здолає, не зрушить до весни. Тільки прокопає парубок ямку, як за ніч сніговії люті заметуть її, заплещуть – наче й не було! Воює із леґенем стихія, випробовує його міць та волю!..
           От вже й капіж подзенькує на сонцеграях. Швидко-швидко тануть сніги і весело біжать струмками з гір, радісно весну зустрічаючи!
           Копає парубок джерело – рук від утоми не чує. Але ж робота добряче просувається! Вже долинає з-під землі дзюрчання води, під самісінькою лопатою оживає і на світ проситься. Тільки – от лихо! – зашкрябала зненацька лопата по гранітному бокові підземного валуна. І такий він розлогий, такий здоровенний – не обкопати, не обійти… Скільки ж це тепер часу знадобиться парубкові, аби того валуна проламати і випустити на волю гомінке джерело?!
           А тут ще й раптом далека луна принесла із села голоси музик – Орисю заміж віддають!
           Розгубився парубок, не знає, що робити: чи валун пробивати, чи в село чимдуж бігти, кохану від нелюба рятувати?
           Як звідки не візьмись налетіла сіра хмара, від якої він маленьку овечку порятував. Побачила хмара парубка, розлютилася, давай у нього блискавками кидатися, громами сваритися! От-от поцілить і вб'є!
           Така гроза розійшлася!!!
           Гуркнула хмара знову, напнулася, шпурнула вкотре в недруга загостреною блискавкою і… раптом та блискавка влучила прямісінько у серцевину кам'яного валуна! Тріснув камінь на дрібні шматочки, а з-під нього – вирвався назовні стовп вируючої води. Зашумів, задзюрчав і, намацуючи собі стежку, понісся водопіллям у низовину, до села.
           Тим часом люди у Кам'янці зібралися на весілля. Хтось застілля дочікувався, а хтось – про гірку дівочу долю перемовлявся, бачачи заплакану Орисю, що ніяк не погоджувалася йти до шлюбу. Так вже її вмовляли, так обдаровували – не хоче!
           Та ось гуркіт і плескіт води долинув навіть крізь награвання троїстих музик. Повноводна річка вийшла з берегів і щиро взялася напувати живлючою вологою яри й просіки, наповнювати сільські криниці крізь підземні канали, виблискувати гладдю під променями весняного сонця.
           –  Це він! – засміялася дзвінко Орися. – Він дотримав слова!
           Із натовпу вийшов парубок і попрямував до нареченої.

           –  Ти обіцялася за мене заміж піти. – лукаво мовив хлопець.
           –  А ти обіцяв річку водою наповнити. – хитро примружила Орися свої сині очі.
           –  Я виконав обіцянку! – сповістив леґінь.
           –  То і я виконаю! – радісно відповіла Орися і зашарілася від щастя.
           Кілька днів грали троїсті музики на радісному весіллі. Кілька днів гуляло все село. А повноводна річка котила хвильки далі й далі, розносячи цю історію до багатьох людей. От і мені розповіла. А я – вам.


        • 4
        • 3
        • 2
        • 1
        • 2222
        • АРТ територія111
        • Дошкільнятам2

        БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

        Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Весна - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
        Саллі Грін “Напівзагублений ”
        Джоан Роулінг “Гаррі Поттер и Прокляте дитя”
        Наталія Щерба “Лунастри”
        Саша Кочубей “Сім нескладух говорухи”
        Оксана Радушинська “Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва”
        Наталка Малетич “Щоденник Ельфа”
        Ульф Старк “Диваки і зануди”
        Роальд Дал “Відьми”







        Яндекс.Метрика
        © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
           Офіційний сайт
        29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
        www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
        Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
        адміністратора, а також активного посилання на сайт.
        створення
        сайту
        Студія Спектр