www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Казка про змієву доньку Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека

        Веб-уроки
        Здійснення закупівель
        Карта сайту


        Пошук по сайту


         
          Головна » Електронна бібліотека » День полив’яної казки
        Казка про змієву доньку

           Отримав якось парубок дідизну – хатинку невеличку, пару голів худоби та латку поля – і пішов оглядати свій спадок. Проминув обору, засіяне поле і забрів до зеленого лісу, котрий виріс щільною стіною одразу за нивою.
           Пройшов трохи, шурхаючи ногами у сухому торішньому листі, котре з весни поросло поверх новою травою і дрібними лісовими квітами.
           Зненацька надибав молодик поглядом кремезного старого дуба, встеленого навкруги дрібними жолудями. Зацікавлено наблизився, почав ті жолуді розглядати: такі вони продовгуваті, сухі, наче й не живі, гладенькі, а в кожному – молодий дубок заховався. Дай лише землі жменьку та ложку води – зазеленіють, до неба потягнуться!
           Розмірковує так парубок, робить крок і… несподівано – земля під ногами як розступиться!.. Закрутилося все, зашуміло, завирувало… тай вкинуло його у якусь прірву!..
           Леґінь навіть зойкнути не встиг від переляку, а вже прийшла пора дивуватися. Чого завгодно міг очікувати він, але тільки не побачити під землею такий самий світ, як і нагорі: з хатами, з деревами, з тваринами. От тільки людей ніде не було видно.
           Пішов чоловік вулицями, коли натрапив на розкішний палац – не інакше, як княжий. Ніхто не зустрів молодика всередині, тільки дивне сичання супроводило його у палати.
           Коли в якійсь із чергових кімнат бачить він перед собою на троні старого поморщеного дядька. Та такий вже він бридкий, такий зчорнілий! Точнісінько тобі – гадючого роду-племені.
           –  Чекав я на тебе, молодче, давно чекав. – зашипів господар.
           –  Хіба я обіцяв тобі прийти? – не знітився юнак.
           –  То тільки дурню про щось розповідати потрібно! А Зміїному Цареві багато про що відомо завчасно! – відповів гадючий цар. – А ти, нахабо, хіба ще не зрозумів, що з царем розмовляєш? Чого голову не схилиш?
           –  Не буду я перед Зміїним Царем поклони бити! – затявся молодик. – Хіба ти мені указ?!
           –  Пожалкуєш про це, чоловіче, ой, пожалкуєш. – люто просичав господар, а потім вдавано улесливо запитав. – Чи ж не хочеш живим звідсіль вибратися назад у свій світ?
           –  Звісно, хочу. – зізнався той.
           –  От і добре. – таємниче прижмурився Цар. – Повернешся туди за три дні. А спершу погостюєш у мене, я а тебе зі своєю дочкою познайомлю. Може, одружитися з нею надумаєш? Дивись, ще й поріднимося...
           Не став молодик нічого царю відповідати, а сам аж жахнувся від думки, що дочка може бути на батька схожою і такою ж потворною. Спершу навіть очі заплющив, коли Зміїний Цар доньку до зали погукав. А коли розплющив повіки – вже не зміг од дівчини відвести погляду!
           Наче зірка небесна, умита кришталевою росою, ясніла її врода. Теплі сонечка лагідного позирку блискали з-під соромливо прикритих повік. Струнка і довгокоса, на вустах тремтить ледь помітна усмішка… Дівчина трохи зашарілася в присутності юнака, та все ж виглядала доволі блідою. То й не дивно, адже сонця вона ніколи не бачила у підземному зміїному царстві. Тільки аж ніяк не була дівчина схожою до свого батька. Ба більше, таких красунь молодику навіть у своєму наземному світі ніколи стрічати не доводилося.
           –  Її мати земного роду була. – наче відповідаючи на німе здивування гостя, відповів господар і скрушно додав. – Зовсім у мене не вдалася. Вся в матір…
           Спалахнуло в серці молодого чоловіка невимовне кохання до дівчини. Ще більше розгорілося воно за тих три дні, котрі відвів йому Зміїний Цар для гостини в підземному палаці. Спілкувався молодик із вродливицею, розповідав їй про все, що є у його світі, чим живуть земні люди, як у них все буває, як ведеться.
           Коли спливло три дні, кличе Зміїний Цар парубка до себе.
           –  Я тебе не силую тут лишатися. – каже він. – Час повертатися додому. Підійди зараз до коріння строго дуба. Там стоїть драбина. Піднімайся нею вгору, тай опинишся знову в своєму світі.
           Але молодик вже не владарює над своїм серцем, бо ж полонила його Змієва донька невимовною вродою, норовом покірним і світлим розумом.
           –  Ти, царю, говорив, що ми з донькою твоєю можемо побратися. – нагадав гість. – Покохав я її всім серцем. Тай вона мене покохала. Дозволь нам побратися і разом повернутися на білий світ.
           –  А я казав, що все так і буде! – переможно вигукнув Зміїний Цар. – Тепер ти схилиш переді мною голову у пошані?
           –  Схилю. Заради кохання. Бо ти її батько. – змирився молодик та опустив чоло перед потворою.
           Цар аж підстрибнув від задоволення та усвідомлення власної величі.
           –  Чи обіцяв я тобі, молодче, що пожалкуєш про свою гординю? – злорадно перепитав він і одразу ж сам відповів. – Обіцяв! Було тобі одразу скоритися! А тепер в моїй волі – бути тобі з коханою чи ні. Ото слухай мене уважно, бо двічі не повторюватиму. Обійдеш босоніж півсвіту, відшукаєш в якомусь із сіл три колодязі. В одному з них на дні лежить золотий камінь, у другому – срібний, а в третьому – олов'яний. Дістанеш усі три камені і мені принесеш. За увесь цей час крихти хліба з'їсти не маєш права і жодного разу свого імені нікому не називай. Коли все виконаєш, тоді доньку свою за тебе віддам! А ні – не потрапляй на очі моїм слугам, бо зведуть вони тебе зі світу! І обманути мене навіть не думай – мої служки повсюди, одразу мене про обман твій сповістять!
           Ледве вимовив Зміїний Цар останнє слово, як опинився молодик у своєму світі, наче ніколи під землею і не бував.
           Не довго думаючи, скинув молодик із ніг чоботи, тай пішов босоніж від села до міста, напитуючи людей про три дивні колодязі.
           Ніхто нічого не знає. Ніхто про таке навіть не чув!
           Село за селом, місто за городищем, місяць за місяцем – вкрили вже землю холодні сніги. Мерзне чоловік, але не взувається. Серце закохане жаром його гріє і не дозволяє полишити задуману справу.
           Приймали люди подорожнього у свої оселі на нічліг, дозволяли погрітися і поїсти. От тільки від хліба він відмовлявся та імення свого нікому не називав. Одні вважали його диваком, інші, почувши історію молодого чоловіка, всіляко бралися йому допомагати.
           Немало довелося натерпітися глузувань, немало набідуватися по чужих світах.
           Вже й весна засіяла землю барвистими квітами, вже й птиці звили гнізда і почали висиджувати жовторотих пташенят, звеселяючи світ своїми голосами.

           Якогось разу заночував подорожній посеред темного лісу і чує, як два сичі перегукуються поміж собою. Та все про якісь чарівні камінці, що лежать на дні криниць. Прислухався молодик до їх говору:
           –  Туди! Туди! – кричить один сич.
           –  Звідси! Звідси! – підтверджує другий.
           –  В село! В село! – додає перший.
           –  З гори! З гори! – не вгаває другий.
           На ранок чоловік вже точно знав у якій стороні шукати заповітні криниці.
           І справді, прийшовши у село, побачив там три давнішні студениці – одна поруч другої. Тільки ж як з їх дна камінці дістати? Почав молодик розпитувати в людей, чи бува ніколи вони нічого про підводні скарби не чули? Усі знизують плечима та здивовано позирають на чужака. Не знають.
           Як тепер бути?
           Підходить до чоловіка стара-престара потворна баба і починає щось шавкати беззубим ротом. Люди у селі давно вже прозвали її відьмою та усіляко сторонилися й гидували навіть заговорити. Баба тому ні до кого й не обзивалася. А тут – раптом вирішила заговорити.
           –  Що ви кажете, бабусю? – учтиво перепитав хлопець, бо ніяк не міг розібрати її шавкаючих слів.
           –  За те, що назвав мене «бабусею», я тобі допоможу. – мовила до нього баба цілком розбірливо. – Приходь надвечір до трухлявого пенька на околиці. Там на тебе чекатиму.
           Ледве сонце почало опускатися за обрій і пастухи погнали череду до людських обійсть – юнак вже сидів біля пенька, чекаючи стару.
           Вона не забарилася. Проступила раптово, нізвідки і одразу взялася говорити:
           –  Люди дурні, вони називають мене каргою. – сплюнула баба. – Нехай собі думають і кажуть що хочуть. Я їм своєї клепки не подарую. А тобі зараджу. Пірнути у криницю можна лише одним способом – перекинувшись на ластівку. Ці птахи щоосені пірнають до криниць і тудою потрапляють до вирію. Тобі чекати осені – задовго. Зміїний Цар вже зараз свою доньку за сусідського Царевича Вужа хоче заміж видати. Отож, поспішай! Ось тобі моя чарівна клюка. Вдариш нею по разу об кожну криницю, потім вдариш себе щосили і тоді перетворишся у ластівку. Тільки пам'ятай: маєш єдину спробу. І коли себе пошкодуєш та легенько вдариш – ніхто тобі тоді не зарадить! А як тільки станеш ластівкою – пірнай у всі колодязі по черзі. Діставши камені, одразу ж опинишся в Зміїному царстві. Там вже дій за велінням свого серця.
           Подякував чоловік бабі за пораду і науку, взяв клюку та рушив до криниць.
           Все зробив, як веліла стара чаклунка: пірнув у студениці, відшукав на дні кожної золотий, срібний та олов'яний камінчики і тієї ж миті отямився в палаці Зміїного Царя.
           Здивувався той, побачивши юнака, і злякався не на жарт! Бо ж саме сьогодні справляв весілля своєї дочки і Царевича Вужа.
           –  Ах ти, брехливий Царю! – сполотнів люттю молодик. – Мені умову поставив, а свого слова не дотримав! Оце тобі, будеш знати!..
           Тай перевернув трон із гадячим Царем вверх ногами! А той, падаючи, причавив господаря до підлоги і щільно притис зміїного хвоста – ні ворухнутися!
           –  Порятуй! Допоможи! – волає він.
           Але чоловік вже цього не чує, бо щодуху біжить на пошуки своєї коханої.
           Ледве вибіг за поріг палацу, як бачить – на вулиці весільний поїзд ладнають. Запрягли у підводу замість коней трійко метеликів-одноденок, пов'язали їм весільні квіти на збрую, ще й стрічками весільний екіпаж прибрали. І вже садовлять на підводу Цареву дочку в наряді нареченої!
           А жених її, а жених!.. Оце так потворисько! Чорний весь, зубатий, язик розщеплений так і сичить, так і сіпається! А як зодягнувся, погляньте! Ач, норовить на людську подобу походити. Тільки ж він гадина! А наречена його – красуня!
           –  Ану зупиніть це неподобство! – гукнув молодик так грізно, аж підземні зводи задрижали. – Не смій мою наречену займати!
           Царевич Вуж, як тільки вгледів чоловіка, – шусть під підводу і аж дрижаки його з переляку б'ють! Почорнів так, що став одного кольору із землею. З одягу людського вислизнув, тай давай повзком утікати!
           Та зарано втішився! Чоловік настиг його у кілька кроків, схопив за горлянку і як трусне! Мало дух з Вужа не випурхнув!
           –  Не хочу я, – каже гадючий горе-жених, – ніякої дівки! Забирай її собі, а мене живим відпусти.
           Розжав молодик кулака, викинув царевича-Вужа і дозволив йому подалі з очей чкурнути. Тоді підхопив на руки свою наречену і, незважаючи на крики батька, що долинали з тронної зали, вибрався драбиною вгору у свій білий світ.
           Оселилося молоде подружжя жити в чоловіковій хаті. А побіля неї дивним чином з'явилися три криниці. В одну молодята вкинули золотий камінь і стала та вода помічною при всіляких злиднях і бідноті. На дні другої криниці опинився срібний камінь, а вода стала повертати кволим здоров'я. А водичка, що захлюпотіла в колодязі з олов'яним камінцем, навчила казки вигадувати тай розповідати їх добрим людям.


        • 4
        • 3
        • 2
        • 1
        • 2222
        • АРТ територія111
        • Дошкільнятам2

        БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

        Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
        Сергій Гридін “Не ангел”
        Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
        Наталія Щерба “Чароділ”
        Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
        Оксана Лущевська “Задзеркалля”
        Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
        Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







        © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
           Офіційний сайт
        29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
        www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
        Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
        адміністратора, а також активного посилання на сайт.
        створення
        сайту
        Студія Спектр