www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Казка про Одарчине тісто Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека

        Веб-уроки
        Здійснення закупівель
        Карта сайту


        Пошук по сайту


         
          Головна » Електронна бібліотека » День полив’яної казки
        Казка про Одарчине тісто

           Напевне ж доводилося тобі чути прадавню народну приказку про те, що хліб – усьому голова? А й справді: і коржики-пряники, і тістечка та булочки, і навіть смачнючі каші – то все хліб. Хоча він різний за смаком та за формою, але виготовляється приблизно однаково: перемелене зерно вимішується з водою і додається до того місива усякої смачної всячини. Це – основа хліба, яка називається тістом. І не всякій людині тісто дається себе приготувати.
           Ото й казка буде про жінку, котра – як ніхто інший – вміла вдало вимісити тісто та випекти з нього коровай.
           Звали ту жінку Одаркою. Жила вона в маленькій хатині, разом з двома дітьми та старою чоловіковою матір'ю. Той, із ким замолоду побралася, вже кілька літ як пішов на війну – землю рідну від татарви обороняти. Бігли літа, а від нього – ані звісточки: чи то Одарка ще дружина, чи вже вдовиця? Не раз вона крадькома сльози втирала, розмірковуючи над немилостивою долею, але ніколи про острахи свої ні дітям, ні свекрусі не говорила. Матері ж бо чоловіковій ще важче! Вона – Одарка – своїх дітей он під боком має, за спідницю тримаючись, ходять. Хоч за них серце не крається!
           Словом, отак їй і жилося. Але, окрім всього, – славилася Одарка неперевершеною куховаркою. Найліпше їй вдавалося тісто на хліб, коровай, усіляку здобу та пироги. Не обходилося жодне весілля в окрузі, щоби не покликали Одарку за коровайницю. А вона, тісто вимішуючи, пісень усіляких тихих наспівує, посміхається до опари, погладжує туге біле місиво, що згодом хлібом випечеться, хрестить його, розмовляє з ним, мов із живим. А потім – виростає не весільний коровай, а справжнісіньке диво: з квітучими садами, де райські птиці огніздилися, з теремами золотоверхими, із сонцем та місяцем, з парою молодят на долонях у зірки… І усе це – з тіста! Тож не дивно, що такий коровай найкраще віщував щасливу долю молодому подружжю і слугував передвісником гарного сімейного життя.
           Почали згодом говорити, що Одарка може на хлібові напророчити людині хорошу долю. Попросить у неї, бувало, скибку злидар, вона подасть, а той – починає в люди вибиватися, хатинкою обзаведеться, худобою… Чи стріла одного разу на ярмарку заплакану дівчину. Та нещасливим коханням мучилась, страждала, сердешна. Пожаліла її Одарка, дістала з кошика пухкенького пиріжка: «З'їж, – каже, – умить повеселішаєш!» А дівчина за якийсь час вийшла заміж за свого любого!
           Немічним її хліб допомагав на ноги стати, одиноким – пару знайти, лихим та заздрісним – подобрішати і стати щирими, а коли в дорогу комусь хлібину давала – неодмінно живим-здоровим додому мав повернутися.
           Слава – добра чи лиха – швидко по світу шириться, у вуха різним людям потрапляє і різні думки породжує. От якось почув про дивну силу Одарчиного хліба найстарший бусурманин Тур Бей.

           –  Нагодуємо таким хлібом вояків моєї армії – і не буде їм рівних супротивників на цій землі! – вигукнув завойовник тай звелів відшукати Одарку, аби привезти її у татарський табір.
           Кинулися яничари нишпорити селами і напитувати людей де мешкає пекарка Одарка. Але хто ж візьметься ворогам допомагати? Наплели їм люди чогось такого несусвітного, такі далекі шляхи вказали, що сам нечистий ногу зламає, але бажаного так і не знайде!
           Блукали яничари, блукали… Хтось поліг від рук бунтівних селян, хтось заблудився й збожеволів у лісах, когось звірина порвала. Так ніхто на Одарчин слід не натрапив.
           Зрозумів тоді Тур Бей, що без потойбічної допомоги не відшукати йому куховарку. І звернувся до старої Яги, котру люди тьму років тому з поселення вигнали за її люте чаклування.
           Беззуба баба плювалася заклинаннями, розмішуючи вариво в здоровенному загидженому чані. Вирвала кілька сивих волосин зі скроні, щось пробубніла й страшно завила!..
           Яким вже відважним полководцем був Тур Бей, а й той закляк, спостерігаючи за Ягою.
           –  Піч священна її оберігає. – проскрипіла баба. – Ач, як надійно оберігає… Та нічого, піч її до тебе і доправить! Тверде моє слово!!! А тепер, поганине, йди геть і жди!
           Не став Тур Бей нічого більше допитуватися в старої, а полегшено видихнув і полишив її, перекошену від давності, халупу з пацюками. І навіть не здогадувався яку страшнючу силу розбудила Яга та відрядила йому на служіння!..
           …Загурчало, загриміло, затарахкотіло щось уночі на подвір'ї Одарчиної хати. Жінка виглянула з вікна, але нікого й нічого не побачила. «Певно наснилося…» – подумала і вклалася далі спочивати.
           Тільки заплющила очі – все повторилося ще раз. І знову – нікого та нічого, тільки темна ніч, що накрила поснуле село зірчастим полотном.
           Вже не спиться Одарці – лежить, прислухається. Поруч сонно сопуть синочок і донечка, на печі – крекче крізь сон чоловікова мати, цвіркуни тріщать за стіною, шкрябається мишка… І раптом – тарах! Бах! Бубух! Грюк!!!
           Підхопилася Одарка, мов і не лежала, та стрімголов – до дверей. Переступила через поріг на подвір'я – очам своїм повірити не може: посеред вулиці стоїть піч! Така красива, біленька, квіточками підмальована, рушниками прибрана. Вустя печі відкриється-закриється, наче підморгує до Одарки, кличе підійти ближче. А чого ж їй боятися, не підходити? Ніколи недоброго від печі жінка не бачила. Завжди піч допомагала їй, смачні короваї випікала, а вона – Одарка – не крикне біля печі, лихого навіть не подумає, завжди в чистоті її тримає...
           Ступила Одарка ближче, коли бачить – піч повнісінька усіляких наїдків. Так їх там багато, стільки напхано, що от-от трісне! Ледве жінка нахилилася, щоби дістати страви – як раптом ухопила її піч тай потягла в середину себе!
           Злякалася Одарка, вперлася руками і ногами, не піддається незвіданій силі. А піч тримає, не хоче відпустити, так і норовить затягнути жінку у вогненне жерло на череню!
           –  Відпусти! Відпусти! – опирається Одарка.
           Тут піч візьми – тай відпусти її так само зненацька, як вхопила. Жінка, тільки звільнися – кинулася до хати втікати. А хати немає!
           Озирнулася Одарка навкруги – стоїть вона посеред табору яничар в чистому полі. Страшнючі, озброєні вузькоокі воїни глипають на неї, мов на диво-дивнеє, щось по-своєму перемовляються, головами хитають. А один підходить і каже зрозумілою мовою:
           –  Ти тепер у полоні в непереможної армії. Будеш виконувати мої накази і лишишся живою, а ні – знесу тобі голову з пліч ятаганом!
           –  Щоби я допомагала ворогам? Не буде цього! – гордо відповіла Одарка. – Можеш одразу свою шаблюку ладнати до моєї шиї! Не стану тобі коритися, чужинцю!
           –  Смілива. – учтиво зауважив Тур Бей. – А чи такою ж відважною залишишся, коли ми синочка твого вбивати будемо?
           І виволокли вояки її молодшенького, Івасика, поперед очі.
           Налякане дитя матір побачило – тай в сльози.
           –  Чого ти хочеш? – скорено запитала Одарка.
           Зрозуміла жінка, що на все заради свого дитяти піде, усе стерпить, скориться і переживе.
           –  Тільки те, що ти умієш робити – хліб! – зрадів поганин. – Напечи такого хліба, що силу людям дає.
           –  Гаразд. – погодилася жінка. – Але Івасик має бути біля мене.
           –  Авжеж. – поблажливо погодився Тур Бей.
           Заспокоїла Одарка наляканого синочка, приголубила його, примостила неподалік себе тай взялася розчиняти опару. Величезну діжу тіста намісила вона, а потім – почала випікати хлібці. Всадить у піч біленькі кавалочки тіста, а коли виймає – справжніми велетнями возвеличуються буханці: пахкі, рум'яні, із хрусткою скоринкою!
           Їдять яничари український хліб і не можуть насититися – так їм подобається. Наїлися всі тай полягали спати. А Одарку з Івасиком взяли під охорону, щоби вони часом не втекли від поневолювачів посеред ночі.
           На ранок повів Тур Бей своє військо у завойовницький похід. Ніколи ще не були його вояки такими витривали, ніколи не билися з такою люттю і невтомою! Цього разу, як ніколи раніше, назволікали вони награбованої здобичі і стількох людей захопили в полон, що й вимовити страшно!
           Одарка в розпачі руки заломлює: це ж завдяки її хлібу бусурмани такої сили нечуваної набули! Це ж вона, сама того не бажаючи, допомогла їм проти люду православного воювати і стільки горя в їх домівки принести!
           А Тур Бей вже велить їй нового хліба напекти – ще більше, аніж минулого разу. Жінка побивається, але опару розмішує, бо ж синочок Івасик злякано забився під підводу і оченятами, повними страху, зиркає на яничар.
           Тугішає тісто під руками, живим стає, теплим, вже готове воно, щоби перетворитися у величні хлібини. Але Одарка не може дозволити, аби цілюща сила хліба, ще бодай раз, наповнила чужинських вояків небаченою відвагою та витривалістю.
           Що ж робити? Як бути? Як сина не занапастити і людей від яничар врятувати? Як на світі білому жити і світом ходити, знаючи, що ворогам допомагає? Чи гідне таке життя, чи не зганьблене?
           Підкликала жінка до себе дитину, поцілувала Івасика, підхопила зненацька на руки, тай… жбурнула дитину прямісінько всередину печі!
           Перелякалися яничари, коли вгледіли її непокору, кинулися, щоби втримати жінку.
           Зрозуміла Одарка, що не встигне слідом за сином до печі вскочити. Перевернула тоді діжу з опарою – і все тісто на землю білою річкою витекло. Густе і тягуче, похапало місиво за ноги розгублених вояків. А Одарка перехрестилася тай стрибнула без вагань у піч…
           …А вже за мить – вискочила з вустя на своє подвір'я. Там бабуся і сестричка втішають маленького Івасика, радіючи його поверненню. Коли ж і Одарка неушкодженою з печі з'явилася – не було меж радості та сміху.
           А тут і чоловік з війни повернувся.
           Кинулася йому Одарка на шию. Але, потішившись недовго, розповіла про чужинське військо, про полонених селян, про їх сльози та біль.
           Тоді чоловік скликав своїх братчиків на борню. Скористалися вони лазом у печі і несподівано напали на вороже військо тай розбили його вщент, звільнили полонених!
           Всі повернулися до своїх осель і потому щасливо зажили зі своїми родинами в чепурненьких хатках з білими печами, підмальованими візерунками.
           А зачаклована піч, погримівши дорогою та погуркавши, шубовснулася у болото за третьою греблею – навіть сліду від неї на землі не лишилося. Згадай тепер: чи була колись така пригода, чи люди все вигадали?..


        • 4
        • 3
        • 2
        • 1
        • 2222
        • АРТ територія111
        • Дошкільнятам2

        БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

        Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Весна - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
        Саллі Грін “Напівзагублений ”
        Джоан Роулінг “Гаррі Поттер и Прокляте дитя”
        Наталія Щерба “Лунастри”
        Саша Кочубей “Сім нескладух говорухи”
        Оксана Радушинська “Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва”
        Наталка Малетич “Щоденник Ельфа”
        Ульф Старк “Диваки і зануди”
        Роальд Дал “Відьми”







        Яндекс.Метрика
        © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
           Офіційний сайт
        29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
        www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
        Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
        адміністратора, а також активного посилання на сайт.
        створення
        сайту
        Студія Спектр