www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Казка про сіно і двох сусідів Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека

        Веб-уроки
        Здійснення закупівель
        Карта сайту


        Пошук по сайту


         
          Головна » Електронна бібліотека » День полив’яної казки
        Казка про сіно і двох сусідів

           «Коли сіно косять – дощу не просять!» – каже народна мудрість. Справді ж бо, ще дідуньо розповідали про глухого візника, котрий розвозить небом у скриплячій хурі здоровенні бочки з водою. Ото бувало гукають до нього люди: «Сюди! Сюди! Нам полий! Сюди, де чорно!» А там, справді, земля під сонцем вже так випалилася, що стала геть чорною! Ніякого тобі живого зела, ніякої квіточки, дороги порепалися, криниці зміліли!.. Страждають від спеки і люди, і тварини! Візник же чує своїм глухим вухом не «…де чорно», а «… де вчора», і – нумо перевертати бочки з водою на села, котрі ще з відучора сохнуть після зливи та по вуха в болоті брьохаються!
           Та зараз – історія не тільки про дощ, а й про пору сінокосів. Отож...
           У невеличкому селі жили поруч два сусіди: Іван – не пів'пан, але ґазда вправний, та Микола, що свій лан засіває до виднокола! Жили вони ладно: у кожного – хатка чепурненька, садок із плодовими деревами та кущами, клаптик городу, де гарбузи пузаті й маки головаті зріють-дозрівають. Тільки чомусь так повелося, що постійно вони поміж собою суперничали. Коли вродить у Миколи гарно городина, то й Іван норовить похвалитися своїм урожаєм. Як тільки почне збиратися Іван на ярмарок до міста, а Микола – вже й собі конячку у воза запрягає та ладнається ярмаркувати. Народиться у Миколи дитятко, а за якийсь час дивися – вже й у сусіда малеча знайшлася та аукає з хати!
           Отак вони і жили. Не ворогували поміж собою, швидше – недругами були і постійно кожен прагнув кращим ґаздою зватися-величатися.
           Ото надійшла пора сінокосу. З досвітку пішли обидва сусіди, разом із родинами, на поле косити траву. А треба сказати, що навіть латки полів Івана та Миколи також пролягли по сусідству.
           Трава того року вдалася просто на славу: висока, густа, дощами напоєна, сонцем обігріта, вітром розчесана! Чоловіки косять, старші діти сіно перетрушують, аби швидше підсихало, а жінки на купки суху траву згрібають, щоби потім зручніше було вантажити все те на підводи. Навіть пісню тиху чути з Миколиної латки:

        Жали женчики, жали,
        Серпики поламали,
        Серпики золоті,
        Женчики молоді.

           Тільки затихли сусідські голоси, коли враз голосніше за всіх озвався піснею Іван:

        Вгору, сонечко, вгору,
        Хай я нивоньку дожну.
        Ой, лане-ланочку,
        Скажи мені правдочку:
        Чи будем в кінці,
        Чи підемо ми в вінці?

           Надійшла пора обіду. А сонце так гріє, так припікає! Не інакше, як надвечір буде гроза.
           Діти вже потомилися, їсти просять, а господарі – все косять та косять! Ніхто не хоче поступитися, бо обидва знають, що поки один обідати буде, другий – більший шматок косовиці пройде.
           Тільки коси: «шух-шух», «шух-шух»…
           Вже по обіді пора.
           Найбільш спекотна, найбільш немилосердна година надійшла, коли сонце стоїть у зеніті, будь-кого може звалити з ніг палючими літніми променями.
           А косарі, як затялися – не спиняються!
           Уже тоді дружини не втерпіли і почали гарикатися на своїх чоловіків, просячи, аби вони перепочили самі та дали перепочити іншим.
           –  Іване, чи ти здурів?! – ледве дух перевела жінка. – Відпочити час! Ми ж неживими попадаємо!
           –  Миколо, схаменися! Діти ледве ногами чеберяють! Дай перепочинку! — втирає піт із чола дружина Миколи.
           Де там! Ті навіть слухати нічого не хочуть. Стали, як міднолобі!
           –  На дощ збирається. – буркнув Іван. – Ніколи відпочивати. Зима на те буде. Отоді будете боки відлежувати!
           –  Трави треба якнайбільше накосити, поки не вперіщило. Чи ж, коли замете, про отаву спам'ятаєшся? – і собі туди ж Микола.
           –  Ой, горе-горе… – зітхає Іванова дружина.
           –  Ой, лихо-лихо… – мов луна, повторює Миколина благовірна.
           І таки дочекалися, коли з-за обрію, гуркочучи, почали виповзати чорні грозові хмари. Клубочаться вони, тужавіють, підминають під себе блакитний простір!
           Кинулися тоді косарі вантажити сухе сіно на підводи, аби не дати йому намокнути. З останніх сил працюють, бо ж потомилися за день невимовно!
           А хмарі насуваються – швидко, невтримно, наче підганяє їх хтось хльосткими канчуками! От вони вже стрілися в небі і, потріщавши блискавками, побубнівши громами, злилися в одну велику тучу. Така вона страшнюча, така чорна – півнеба заступила! І все суне, суне! Щось клекоче у неї всередині погрозливо, щось там шарахає і блискає, щось тріскає і гупає лунко! Низько клубляться хмари, мало землі не торкають розправленими волохатими крилами! Затягнули вже все небо – ніде просвіту не видно.
           Як шарахне враз над полем стрімкою блискавкою!\
           Як влупить щосили гримкотливими громами!
           Сім'ї косарів позалишали гарби тай – навтьоки подалі, рятуватися від стихії.
           –  Миколо, Господь із тобою! – гукає дружина. – Утікай хутчіше від негоди! Дивись, яке страшнюче взялося!..
           –  До яру біжімо, Іване, до яру! Грець із ним, із тим сіном! Гроза насувається! – наполохалася Іванова жінка.
           А Іван та Микола, мов не чують. Не поступаються один одному. Вантажать сіно на підводи, наче й не бачать страхіття, що нависло над їхніми головами.
           Коли раптом нізвідки візьмись вітрисько такої сили, що аж земля загула від його дотику! Аж дерева, наче щепки, похилилися долу і почухраним листям затулилися від переляку!
           Дмухнув вітрисько на одну підводу, війнув на другу – піднялися обидві, вантажені сіном, наче пір'їнки легесенькі, в небо!
           Побачив Микола що діється, як підступно стихія нищить результат його цілоденної праці, тай вчепився за колесо своєї хури за мить до того, як її поглинула чорна хмара.
           –  Е, ні, виходить, сусід своє сіно врятує, а я своє – вітру подарую?! – сполотнів Іван. – Як би не так!
           Тай ухопився за довге дишло воза, котре ще виглядало з киплячої чорноти хмар. Ледве встиг – стихія підхопила підводу тай засмоктала її в себе.
           Гепнулися сусіди з усього розмаху на щось пружне і цупке, аж закректали!
           Земля – не земля, але й небо не таке...
           Тільки взялися роззиратися навколо, коли бачать перед собою старенького дідка. Босий, в полотняній сорочці, довга сива борода від легких посмиків вітру розвівається.
           –  Маю на меті озолотити одного з вас. – обізвався дідок. І додав: – Та от біда, ніяк не вирішу: кого саме?

           –  Мене! Господаря Миколу! – гарячково порадив Микола дивному дідку.
           –  Чого це тебе? Мене! Я господар не гірший – кращий! Мене, діду, Іваном охрестили. – повідомив сусід.
           –  Кажу мене, бо я першим сказав! – не розгубився Микола.
           –  То й що? А я першим про це подумав! – стояв на своєму Іван.
           –  А я першим торік поле засіяв! – нагадав Микола.
           –  А я першим своє зібрав! – гордовито смикнув Іван підборіддям.
           –  А я…
           –  А я…
           –  Годі! Наче квочки на сіннику! – зупинив їх дідок. – Онде ваше сіно лежить. Ото зведіть мені з нього дім. Хто першим впорається – того багатством наділю. А хто покаже себе менш прудким – все життя, до скону, у злиднях житиме!
           Двічі повторювати сусідам не знадобилося. Щосили кинулися вони до роботи, тільки скоса поглядаючи один на другого.
           Не легка це справа – із соломи ставити дім. Ненадійний будівничий матеріал постійно розсипається, вигинається, падає…
           Сяк-так дістався Іван до стріхи. Зовсім мало залишилося роботи і перемога буде за ним. Отоді сусід-невдаха назавжди зрозуміє, хто з них найсправжнісінький ґазда!
           Тільки раптом, як на біду, взявся вітер і начисто розвалив солом'яні стіни, розтрусив солом'яний дах, перетворюючи хату на копицю сухої трави.
           Зрадів Микола, побачивши Іванову невдачу.
           Ще більш затято працює Микола над своєю оселею. Ще надійніше зв'язує докупи снопики, аби вони не піддалися вітриську. От вже й перемогу попереду видно, а з нею – радісне заможне життя!
           Тільки як загарчить щось угорі, як трісне, як кресоне! Влучила блискавка прямісінько у хату і запалала вона – солом'яна – від підлоги до стелі!
           Зажурилися сусіди, засмутили їх поразки… Але ж здаватися ніхто не збирається!
           Знову взялися до роботи.
           Знову замелькала солома в руках у суперників.
           Знов почали підніматися стіни хаток – ще міцніші, ще надійніші, ще швидше, аніж минулого разу.
           Майже одночасно закінчують сусіди роботу. Кожної миті будь-хто може справляти перемогу і глузувати над переможеним! Зовсім трішки лишилося до того, як довершать вони ладнати дахи на своїх трав'яних хатках.
           Аж ні з того, ні з сього взялася злива на Іванову хату! Та така сильна, наче море бездонне пробило собі згори діру, тай геть усе вихлюпнулося на нещасливу працю чоловіка!
           Коли вже висохли потоки води, виявилося, що солома наскрізь прогнила і розсунулася. Яка тепер з цього хата?..
           А тут і сусіда Миколу напасті не минули! З усіх сторін почали злітатися до його хати птиці та висмикувати собі на кубла жмутки соломи. Великі й малі, беззахисні і хижі – затріпотіли-залопотали вони крилами над трав'яною хатою, поки не розволокли її до останньої соломинки.
           –  Отак-так. – протягнув дідок, повернувшись до сусідів. – Цілий рік ви тут длубалися, небо топтали, повітря коптили, хати не звели, сіно втратили… Плачевний результат, плачевний. Але, які господарі, – така й праця! Що мені тепер з вами робити? Певно, вкину одного в болото до жаб, а другого – в кубло до вужів…
           –  А, може, нас… того… додому відпустити? – запропонував Іван.
           –  Ага! Ага… Додому… – закивав Микола головою.
           –  Додому? – перепитав дідок. – Е, ні. Ваші родини без вас мирно живуть, поміч усіляку одне одному надають. Ви ж зараз знову суперничати і ворогувати почнете!
           –  Ні-ні. Не почнемо. – запевнив Микола.
           –  Більше ніколи! – і собі додав Микола.
           –  Ну, гаразд. – погодився дідок. – Тільки ж пам'ятайте: коли хоч раз намислите щойно дане слово порушити – до жаб та до вужів!..
           Тієї ж миті опинилися сусіди посеред поля, де їх застала торішня злива. Ніби нікуди і не дівалися!
           Знову був сінокіс. Сім'ї зниклих Івана та Миколи по-сусідськи допомагали одна одній зібрати траву. Працювали всі разом, дружно. Старші хлопці косили, молодші діти – згортали і перевіювали, аби краще трава сохла. І пісня чулася одна:

        Кінець нивочці, кінець,
        Будем плести вінець.
        Добре було нам жати,
        Бо було з ким розмовляти.
        Добре було жниво –
        Славне зародило!

           Побачили рідні Івана та Миколу, кинулися обнімати та цілувати свою пропажу! Так вже стішилися дружини і діти поверненням зниклих рік тому чоловіків та батьків, що й словами не передати!
           –  Микольцю! Де ж ти стільки часу був? – втирає Миколина дружина щасливі сльози. – Чому не озивався, звісточки ніякої не давав? Ми тебе виглядали-виглядали… Щодня-щогодини чекали додому!
           –  Іваночку-соколе! Як же ми без тебе сумували! Як тебе дочікувалися! – не натішиться своєму щастю Іванова жінка. – Ми всі оченьки видивилися, всі слізоньки виплакали! А тебе все нема та нема!
           –  Батьку, я навчився косити, як ти показував. – похвалився Іванів син.
           –  А я сьогодні більше за всіх трави у копи позгортав! – подав голос Миколин середульший. – Поглянь: ото все – моя робота! Правда ж, гарний з мене робітник?
           –  Тату, а я навчилася варити борщ із квасолею! – пригорнулася Іванова донечка. – Такий смачний, як у мами виходить. Ну, майже…
           –  А в мене, таточку, рушники вишивані кращі, аніж у всіх дівчат на вулиці! – зізналася Миколина юнка-красуня.
           –  Тату, тату! У нас цієї зими в коморі бузько жив. – пригадав другий Іванів син тай одразу поділився пригодою. – Йому хтось крило перебив, а ми – приютили! Ми його Неклейкою звали. А навесні він полетів…
           –  А я, а я… Я вже всю абетку вивчив! – випалив найменший Миколин продовжувач роду. – І писати навчився гарно, без плям! Отак!
           –  Тату, а ми поїдемо цієї наділі на ярмарок? – затарахкотіла Іванова четверта дитина. – Будь ласка… Купи мені там коралі червоні, великі такі, бубками. Щоби я їх на Марійчине весілля одягла.
           –  На яке «Марійчине весілля»? – спохватився Іван.
           –  Мене, тату, Юрко заміж кличе. – соромливо відказала Марійка.
           –  Котрий це Юрко? Чий він син? – нашорошився батько.

           –  Дядька Миколи, сусіда нашого… – ще тихіше відказала донька.
           –  Так, дядьку Іване. Ми вже й засваталися… – впевненим голосом обізвався Юрко.
           …Гарне, кажуть, було весілля. Музики троїсті вигравали – на все село луна ішла! Іванова Марійка виросла справжньою красунею. І роботящою, і розумною. Та й Миколин Юрко – чорнявий, статний, голосистий – справжній леґінь! Відгуляли, відтанцювали, почали лелеку дочікуватися. Може Неклейку, може якогось другого…
           Потроху повернулися всі до домашніх клопотів, буденних справ… Час від часу рідні намагалися дізнатися у Миколи та Івана, що ж із ними сталося, де пробули чоловіки стільки часу? Та, скільки не старалися дружини і діти довідатися про пригоди своїх господарів, – ті затято мовчали, ані словечка, наче води в роти понабирали! Тільки відтоді назавжди перестали суперничати один з одним, а почали в усіх справах пропонувати свою допомогу...
           І чого б це, га?..


        • 4
        • 3
        • 2
        • 1
        • 2222
        • АРТ територія111
        • Дошкільнятам2

        БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

        Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
        Сергій Гридін “Не ангел”
        Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
        Наталія Щерба “Чароділ”
        Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
        Оксана Лущевська “Задзеркалля”
        Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
        Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







        © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
           Офіційний сайт
        29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
        www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
        Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
        адміністратора, а також активного посилання на сайт.
        створення
        сайту
        Студія Спектр