www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Вірші Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека

        Веб-уроки
        Здійснення закупівель
        Карта сайту


        Пошук по сайту


         
          Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Стукав сніг...
        Вірші

        Стільки світла у світі!
        Взяти б дзбанком долоні,
        Зачерпнути та й вмити
        Розпашіле лице...
        Будуть весни вагітні,
        Будуть зими в загоні.
        Все минуще, прокажеш?
        Все. Та тільки не це.

        Доторкаються руки
        До прозорої сині –
        Зацвітає світанок.
        Буде квіт на гільце.
        На стернові малюнки
        Постирається нині.
        Все забудеться, згодна,
        Але вір, що не все.

        *  *  *

        Я йшла в життя, а думала, що в сад,
        Де пахнуть медом руки деревцят,
        Де спілих яблук вощені боки
        Потріскують й не гупають в роки.

        Я йшла в життя з Телесикових крил,
        В оте, де ранок в ночі день купив,
        Де портитури райдуг в небесах
        Дощам рефрени пишуть по словах.

        Де гуркотом коліс від станцій вдаль
        Хтось на долоньці креслить пектораль
        І сніжниці заплакане лице
        Цілує жовтий котик вітерцем.

        А говорили: “Стрінеться хурділь
        І постіль забуття з нічних весіль,
        І крик ворін на мертвих древесах,
        І тиша, що в відлигу воскреса...

        Куди ти йдеш?”
                      ...Сама обрала путь...
        Шипшин колючі очі проведуть,
        Жалем жалючим зціпляться рови,
        Змахнуть крильми під небо корогви...

        ...Життя, в дорогу втоптане стократ,
        Де можна уперед лиш. А назад
        Втікають тіні, провесні, громи –
        Ті, що до нас. А, може, то і ми?..

        Життя, де на стрічання – сто розлук,
        Де борошно просіюється з мук,
        Де, мов людськії, очі у садах
        І запах, запах яблук на руках...

        29 травня 2005

        *  *  *

        Мелодія вчорашньої зими
        Наснилася очам, як рівнодення:
        Іржав буланий кінь за ворітьми
        Й Полель читав думки, мов одкровення.

        З мелодії вчорашньої зими
        На шклі сади зростали плодоносні.
        У крила кутавсь ангел золотий,
        Забрівши перед першим снігом в гості.

        Й вогню у грубці затишно жилось,
        Шептав він дровам про тепло і світло.
        ...От-от щось мало збутись. І збулось б,
        Якби я не прокинулась у літо...

        2 липня 2004

        *  *  *

        Йде сон на озерне плесо,
        Я мовчки іду за ним.
        А нам до найближчих весен
        Лишилось ще стільки зим!

        А ще до весняних квітів
        Ста вересням в тлін врости.
        Між сотень людей на світі –
        Тобою лишень цвісти.

        Туман застелив вже річку,
        Як скатерку на столі...
        Несе он крізь морок свічку

        Самотній хтось по землі.

        Десь хвіртка плаксиво скрипне,
        Шугне у траву змія...
        Душа лиш тихенько схлипне:
        “Погляньте,
                               це, може, я?..”

        19 грудня 2001

        *  *  *

        Гінкі слова в чужих світлицях лиць
        То б'ються в землю, то летять угору,
        То проростають хлібом як й колись
        Чи з “Отче наш”, а чи із поговору.

        А ми йдемо, ступаючи у дні,
        В правиці – сонце, а за серцем – зливи,
        Думки несемо ношею німі,
        Багаті, наче спадщиною, ними.

        А ми йдемо у завтра без доріг
        По стежці ночі, вбраній сон-травою.
        Там одкровення десь і цвіт, і сніг,
        Там правда та, що лишиться святою.

        Та правда, що її не осягти,
        Той відчай, до котрого не пірнути,
        В наперстку – суєти і самоти
        На півковтка. Між ночами відчути.

        І знову – йти, ступаючи у дні,
        Стрічати падолист і білі вишні.
        Ну а про те, що ми тут не одні
        Напевне знає тільки лиш Всевишній.

        25 березня 2004

        *  *  *

        Напередодні поля,
        Напередодні слова,
        Де сонця переправа
        Над часом, що тече,
        Впав сніг у світ, як доля,
        Й душа безхитра й гола
        Стояла і мовчала
        Як їй той сніг пече...

        25 травня 2004

        *  *  *

        Просто осінь...
        І більш вже нічого.
        Відучора не чути стук серця.
        Відучора у птаха нічного
        З крил світанок, як спогад, зітерся.

        Просто осінь...
        Притишена й мудра.
        Листя падає легко, мов жити.
        І вогонь – змилосерджений Йюда –
        Не убивши – не зможе світити.

        Просто осінь...
        На клаптях – санскрити
        Від космічних пилюг і облуди.
        І калина стара в жовтій свиті,
        Мов закляття, твердить: “Буду жити...”
        Ще не зна, що весни їй не буде...

        Просто осінь...

        2 вересня 2004

        *  *  *

        He вколисуй мене, печаленько,
        Не нагадуй, про що забулося.
        Небо слалося днями здалеку,
        А добігло – об ніч спіткнулося.

        А добігло – не стало силоньки –
        (Може доля така – лелечая?) –
        Процідилося росами сивими
        Чи зурочене, чи відречене...

        Не розраджуй мене, печаленько,
        Не розчісуй волосся мріями.
        ...То все радості так чекалося,
        А її чомусь не наміряли.

        Чи в ковші у небес під зводами,
        Чи в пожарищах полишалася?
        ...Серце бігло до дива бродами,
        А добігло – та й налякалося...

        29 серпня 2003

        *  *  *

        –  А коли прийде зима, що далі буде?
        –  А коли прийде зима, то впаде сніг.
        –  Білий сніг? І про тепло земля забуде?
        –  Все забуде. До відлиги аж зі стріх...

        –  А коли прийде зима, що буде з нами?
        –  Плач земний весняних журавлів...
        –  Тільки плач? Та й він впаде поміж снігами.
        –  Він впаде, щоб сніг його зігрів.

        –  Чи ж зігріє? Сніг такий холодний...
        –  Сніг, як час. Одвічний, плинний час...
        –  На краю зимової безодні
        Чи хоч хтось згадає і про нас?

        Чи ж мережка кроків обірветься,
        Ляже іній вогкий і крихкий?..
        Чи до нас у згадці хоч озветься
        Журавлиний плач той рятівний?...

        –  ...А коли мине зима, що буде далі?
        –  Стане сніг. Так з весен повелось.
        –  А згадає серце про печалі?
        Як сніги із відчаєм вінчали?..
        Все забуде. Так задумав хтось...

        18 квітня 2002

        *  *  *

        Як називається колір найпершого листя –
        Того, прозорого, в тонких прожилочках сонця?
        Як забувається сон, що над ліжком схилився
        Й подихом легким до ранку скуйовдив волосся?

        Як прозвучать манускрипти осінньої тиші
        В сміхові ранішнім сонної з ночі малечі?
        Зглянувшись, з ким заговорить назавтра
        Всевишній, Чи, може, просто дасть руки зігріть біля печі?

        Стільки питань...
                              Від колиски і далі, і далі...
        Вічне “чому” то окрилене, то попідтинню.
        І моріжком заростають відбуті печалі,
        І на Великдень збере знов оселя родину.

        Тільки в зозуль таїну все хтось буде питати,
        Тільки бабуню пошарпа за руку дитина:
        –  Де те закляття знайти, щоби нам не вмирати?
        –  В серці, ріднесеньке, там твоя правда єдина...

        ...А за покосами – сніг білим бузькою ляже.
        І не питайте – все хороше буде між нами!
        ...Знаєте, що за пісні чує світ, як хтось скаже
        Перше “люблю”, наполохане ледь солов'ями?

        8 квітня 2003

        *  *  *

        Дикий запах трави
        На хрестинах у травня
        Толочили всю ніч
        Босі ноги дощів...
        По калюжах слідів
        Промінь сонячний зрання,
        Вкравши щастя, як гріш,
        Аж у осінь побрів.

        2 травня 1997

        *  *  *

        За два дні по зимі
        До верби на весілля просили.
        Мова йшла, що в дівках
        Її сватав квітневий туман...
        ...Талий місяць вгорі
        Тихо скапав вже до половини
        І в поснулих гілках
        Мокрий янгол мигнув.

        І пропав...

        2 березня 2003

        *  *  *

        ....А то було звичайне літо,
        Як вже до нього – безліч літ:
        Знов липи сипалися цвітом
        Й світився липами весь світ.

        А в липні вечір пахне небом –
        Важким й вологим, як зірки,
        Й над дахом місяць – білий лебідь –
        Пливе з самотньої ріки.

        І тихо в світі так, аж чути
        Як цвіркуни десь п'ють росу.
        І ходить поряд щось забуте,
        Туман вплітає у косу.

        Іде тихцем, гойдає трави
        І їжачата будяків
        Хапають плаття колючками,
        Зішите з клаптиків віків.

        ...Це не купити і не вкрасти,
        Це – просто є, як світлячки...
        Й десь, певно, дівчинка із казки
        Плете з кропиви сорочки...

        20 серпня 2002

        *  *  *

        Навпіл із долею будем платити
        І за світанки й за тихії речи,
        За всеє злато, що в осінь палити
        Будуть сусідськії діти під вечір.

        Разом розплатимось і за поразки,
        І за підкову веселки по зливі.
        Разом – за диво з дитячої казки,
        Разом – за перших кутасиків ласки
        І ще за день, де ми звались “щасливі”.

        Труться у ноги образи незрячі.
        Раптом не вистачить грошей чи весен?..
        Я розплачусь, або може – розплачусь,
        Як вдарить в грози струн срібний оркестр.

        Кажете, ціни, немов на базарі?
        Кажете, дорого надто купити?
        Але ж домовлено зараз й надалі –
        Навпіл із долею будем платити.

        Навпіл – за пісню весняної річки,
        Навпіл – за зірку згорілу, пророчу
        І за сніжок, за слова, за доріжки...
        Лиш за надію – обгарочок свічки –
        Стій!
                     Я сама.
                                     Я сама тут заплочу.

        30 березня 2003

        *  *  *

        Стукав сніг у ворота
        І не спалося серцю до рання.
        Билась пташкою пам'ять
        У безмовстві гротескному криги...
        ...Ось тобі й нагорода –
        Мир і спокій за вірне чекання!
        Тільки чом же так манять
        Від воріт темні кроки відлиги?..

        11 січня 2004

        *  *  *

        Здрастуй, радосте моя біла
        Крила лебедів на дахах.
        Уночі в світ зима влетіла
        На буланих старих вітрах.

        Проточилася синювато
        Крізь шпарини у тихий дім.
        Я ще з осені зимувати
        До відлиг аж зібралась в нім.

        Я ще з осені насушила
        У пучечках пахучих слів
        І ранкових дощів налила
        В мідні келишки до країв.

        В моїм домі – у скринях плаття,
        Що лишилися від весни
        І фіранок тонке багаття
        Затуляє від ночі сни.

        Спить у кошику серпень мирно,
        На верстаті – кужіль димів...
        Здрастуй вічносте!.. Що ж не видно
        Тих буланих твоїх вітрів?

        Ой, відкрила ворота навстіж,
        Де й було тепло – утекло...
        Йти б шукати. Але ж поля всі
        Білим порохом замело.

        Половіють сніги під ранок,
        Ні стежок уже, ні доріг,
        Тільки тиші пролився дзбанок
        Й надхлюпнувся аж на поріг.

        Здрастуй, смутку мій! Як живеться?
        Знов до сходу прийшов у сон.
        То не я, то душа озветься
        Біля бабциних ще ікон.

        То не вітер по вікнах нипав,
        Просто в двір забрела зима...
        Мо' й побігла, якби покликав,
        Та вже й стежки тепер нема...

        30 листопада 2002

        *  *  *

        Як добре, що тебе нема...
        ...Душа – за світлом до криниці,
        До сходу сонця, до зірниці...
        І знає: все, як тлін, мина.
        За снігом першим йде зима,
        Багаття – попелом воскресне,
        Надія папороттю скресне,
        Все родиться і все вмира,
        І в ніч говорить німина,
        А все, що буде, – буде з волі.
        Цей вік святили грози в полі.
        Скрізь стільки люду... Я одна.
        Як добре, що тебе нема.

        ...Як добре, що ти є у долі.

        7 липня 2004

        *  *  *

        Переживу...
        Як все, що є живим,
        Переживає ніч, обмани, зливи...
        Чи ж гірша я? Та й врешті, поміж тим
        Я ще сміюсь!
        Мене ще не зломили
        Ані вітрів байдужа каламуть,
        Ані людей завбачлива цікавість...
        ...Я бачила як світом дні ідуть
        І кожний ранок їм віщує старість.
        І кожний вечір в люльці пелюшки
        Для завтрашнього досвітку готує.
        Лиш місяць межи ними вже віки
        То – повним, то – окрайчиком гостює.
        Лиш цвіт так довго трусить із гілок,
        Що до землі – вже листям долітає.
        Лиш хтось на світі зробить перший крок
        Й це диво навіть не запам'ятає...
        ...А інше все – чи буде, чи збулось.
        Й туман, як жито
                         (шкода – не скосили)
        Стояв за день до того, як здалось,
        Що вже минули ніч, обмани й зливи.

        6 березня 2003

        *  *  *

        Наодинці із тишею
        Б'ється годинника серце.
        В розфарбовані сутінню села
        Летять боцюни.
        Світ ходу свою стишує,
        В ранній вечір записує все це
        Й добрий Бог сіє зела
        За день до святої весни...

        28 лютого 2003

        *  *  *

        Наперекір словам, пророцтвам, долі
        Нескорено, не зречено прожити.
        Й, семи вітрам вклонившись, втримать в горлі:
        Якщо не гріти, то хоча б – світити...”

        15 вересня 2004

        *  *  *

        Ти забудеш мене, як про сни забувають,
        Як проходить печаль, як збувається цвіт...
        Ти забудеш мене. І нас дні заховають
        На сторінках життя між абзацами літ.

        Я минуся тобі. Все минається врешті.
        Березіль поросте чи дощі поростуть...
        Я минуся тобі. І нас листям відхлеще
        Осінь в травні п'янкім. Та не в тому вже суть.

        Що сказала – вросло, не сказала – забулось,
        За грибними дощами туманиться світ.
        Я тобі не збулась, я всього лиш почулась
        І відлуння те впало в смерековий слід.

        А з досвітніх земель прибігають світанки,
        Потолочать слова і минуться у смерк.
        Я забуду тебе аж до сліз, до останку       
        І забудусь тобі. Тільки нащо щоранку
        Хтось нанизує в душу ті разки смерек?..

        2 травня 2004

        *  *  *

        Відлітали ластівки до сонця сходу
        З віку-роду,

        Залишилась резеда на згині літа,
        Як сирітка.

        Відлітали ластівки і замикали
        Світ ключами.

        Буде важко. Ворожеї прийдуть скнити,
        Схочуть жити.

        Відлетіли ластівки в сльотавий ранок.
        Тиша ранить.

        Посповзалась до порога з попідтиння
        Мла осіння.

        Я би крикнула, нагнала поторочі
        Світ за очі,

        Та птахи – як відлітали –
        Голос вкрали.

        8 серпня 2004

        *  *  *

        Зомлілі сни, замотані в ганчір'я,
        Підводою вивозить знову ранок
        Й біжать тополі навстріч, як повір'я,
        Й несе заграва з тихого подвір'я
        Парного сонця повний теплий дзбанок.

        По зябу сходить день, як конюшина –
        Сто див і сто розлук всім нарікає.
        Не сила встояти і йти – не сила,
        Лиш видиться як казку хтось для сина
        Із тих-он снів, як з доленьки, зшиває..

        20 липня 2004

        *  *  *

        Перед ликом свічі,
        Перед блиском мечів,
        Перед морем плачів
        Коли можеш –
        Молись...
        Ю.Ряст

        Якщо зможеш молитись – молись,
        Якщо зможеш забути – забудь.
        Ну а сльози... На них не дивись.
        Просто йди, просто вір, просто будь.

        Під дощами-мечами облуд,
        Серед протягів, посеред клятв
        Якщо зможеш простити – прибудь.
        Проклянуть – не вертайся назад.

        Там кострищами жар вже схолов,
        Там вже листя – у вирій в ключах
        Погубилось...
        А хтось віднайшов
        Й сонця вирізьбив знак на вратах.

        Якщо зможеш навчати – учись,
        Залишившись з вогнем віч-на-віч.
        Коли зможеш – тоді не клянись
        І ні чим, і ні в чому.
        В снах свіч.

        6 вересня 2004

        *  *  *

        Над містом – дощ. Над метушнею – дощ.
        Звичайний дощ: сільський і вайлуватий.
        А в нього роси плескають з калош,
        А в нього вуса взялись житувати...

        Над містом – дощ. Раптовий літній дощ.
        І пахне в небі річкою земною.
        Лишай все срібло й райдуги також
        І в личаках ходім, дощу, зі мною.

        В твої поля, де пахне сінокіс,
        В мої думки, де квітне рута-м'ята,
        Посидьмо вдвох у сні вербових кіс,
        Де сонячні пустують зайченята.

        Розкажу я про радощі прості,
        Розкажеш ти про істини одвічні
        І на кленовім ламанім мості
        Відпустиш з торби марення північні.

        А лишиш – грім і блискавок сніпки,
        А лишиш промінь сонця над водою...
        Я тут, під небом, ти мене знайди
        Й приходь, дощу, у гості в мою долю.

        4 липня 1998

        *  *  *

        Візьміть, майстрине, найясніше полотно,
        Що вибілене сивими димами,
        Зігрійте, мов дитяточко, його
        Руками вмілими, молитвами й піснями.

        Нехай стьожки лягають у рядок
        І хрест на хрест сплітаються мотиви.
        Ви вишийте печаль своїх думок
        І тихі сльози пізньої години.

        Ви вишийте дівчатко у вінку,
        Круті стежки й блудливі повороти...
        Всього було доволі на віку,
        Та роки, як нитки, не розпороти.

        Ви їх збирали влітку й навесні,
        Ви їх спрядали золотом осіннім
        Й душа, кудись блукаючи вві сні,
        Удосвіта приносила їх в сіни.

        А ті роки - настояне вино
        З блакиттю неба й терпкими квітками.
        Візьміть, майстрине, в руки полотно
        Та й долю свою вишийте нитками.

        5 березня 2000

        *  *  *

        По розмоклому полю, де в двох коліях сплять дощі
        Бігли коні надвечір... Ой, скільки згубили підкові..
        Хоч іди та збирай у стерні, де літа, мов вужі,
        Позвивалисьріллею, щоб хлібом вродитися знов.

        А підкови - лиш слід на безмежному серці землі -
        Позагоються рани, зцілившись світанками дня.
        І насняться для когось ті коні, як снились мені:
        На розмоклому полі, де вічність, де Бог і стерня.

        27 березня 2002

        *  *  *

        Відпусти мене, доле!
                 Ні-ні, не на зовсім, не бійся.
        Я від тебе назовсім
                 тепер аж ніяк не втечу.
        Відпусти мене тут,
                 де рівчак й кущ калини розлігся,
        Відпусти хоч на мить,
                 ну а я – відроблю, відплачу...

        Ну куди я подінусь?
                 Ну де, ти подумай, сховаюсь?
        Тут лиш трави та трави:
                 ромашка, чебрець і полин...
        Відпусти мене, доле,
                 я їм лише посповідаюсь
        Й в груди вечір вдихну,
                 що настоявсь на бубках ожин.

        Я в тих травах згорнусь,
                 мов у люльці духмяній-духмяній,
        Хай гойдають мене
                 пагінцями несказаних слів.
        І віночки сплету
                 доням вітровим двом неслухняним,
        Що волосся мені
                 розчесали гребінчиком снів.

        Ну а далі? А далі –
                 підемо удвох, чуєш, доле?
        Я збиратиму світлі слова
                 тут, обабіч межі,
        Я в корзину лозову візьму
                 жменьку неба і поле
        І навчуся для тебе
                 писати з них, доле, вірші.

        25 жовтня 2001

        *  *  * 

        Я бачила коней у сні:
        Два чорних, неначе вугілля,
        А третій — був білий, як сніг,
        Втікали вони із подвір'я…

        Я бачила — жито цвіло,
        Стебельця лоскотний м'яв вітер.
        І жар від багать замело
        Солодке малинове літо.

        Я чула, як цокіт копит
        Згасав в полиновому полі,
        А вже з-під солом'яних скирт
        Маячила осінь в вінкові.

        Я знала — коней не вернуть,
        Якщо і вчепитися в гриву.
        Їх крила небесні несуть:
        Двох чорних, і того, як диво!

        І коні летіли кудись,
        Примарні, неначе повір'я,
        Й ті мрії, що вже не збулись,
        Втікали вночі із подвір'я.

        8 грудня 1999

        *  *  *

        Клинопис слів на глинянім череп'ї –
        Сонця і духи, вроджені із ліній –
        Й хлібина сходить Богом на черені
        В трипільській хаті за тьму літ до нині.

        Гончарне коло, а в нім – світ чи Всесвіт,
        Гарячі руки, б'ється пульс в аорті...
        ...Там і мого ім'я ніхто не стер слід
        На тлі вселенськім глиняної плоті.

        Десь там моя душа ще не надвоє –
        На черепки ще сонця не розбито –
        Тумани табуном і сосни строєм
        Десь там, де не забута я.
                                                     Якби ж то
        З води й землі та – на гончарне коло
        І у вогні, як вперше, освятитись.
        І ні в думках, ні в серці ще – нікого,
        А всім словам – ще тільки народитись.

        І хтось клинопис чинить обережно –
        Мойого щастя формулу складає:
        Червоне, чорне, злато... Мчи, мережко!
        Нехай допише майстер, хай пізнає.

        І я пізнала б, тільки ж – безталанна,
        Від того, чому буть, не відкупилась:
        На почереп'ї душу написала,
        А половинка з того – загубилась.

        14 квітня 2004

        *  *  *

        Гупають яблука – трави толочать,
        Нічка тумани дозором послала.
        Хтось ще до ранку дощами застрочить
        Темні краї у небес покривала.

        Гупають грози в дійницю діряву
        Десь, аж за скиртами жовтого літа.
        Хтось із садів ніч будитиме мляво,
        Дідухом врісши у снопики світла.

        Запеленає знов місяця в роси,
        Що за годину до ранечку сходить.
        Мо', то й не яблука гупають босо?
        Може, то хтось попід вікнами ходить?

        Наче душа, попід вікнами ходить...

        10 серпня 2001

        *  *  *

        Дозрівають хліба... Все, як вкотре, повторення має.
        На весіллях дощів сонце п'ють посивілі сторіччя
        Й час – безвусий хлопчак – менестрелем кохання співає
        На вкраїнській землі пшеницям із жіночим обличчям.

        Я на відстань від ріки відпускаю у вічність цей серпень.
        Я йому вже ніхто. Він для мене - ще згадка найближча.
        Трохи чудно словам. Трохи чадно думкам. Подих
                                                                                     стрепне...
        Й крізь долоні ростуть пшениці із жіночим обличчям...

        4 серпня 2005

        *  *  *

        Це вже й справді – весна?
        Це трава вже з-під снігу гукає?
        Прілим листям ярів
        Зустрічає, прокинувшись, ліс...
        Це вже справді – весна?
        О, як серце когось виглядає
        З-поза обрію снів,
        З капежу дрімливицих беріз.

        29 лютого 2002

        *  *  *

        Пахне весною.
        Вже полудень пахне весною.
        Пахне кора, в медовуху настоявши соки...
        Бачиш, я все-таки, весно, іду за тобою,
        В рихлих снігах залишаючи миті, як кроки.

        Пахне весною.
        Священно так пахне весною,
        Б'ється життя, мов під серцем тріпоче дитина. ...
        Я вже ж повірила в те, що залишусь з зимою,
        Я надпила вже самотність гірку, як калина...

        Пахне весною за тиждень до танення снігу.
        Серце не стукає, просто, завмерши, чекає.
        Бились вітри, поламавши списи за потіху,
        Стали на вигоні.
                      ...Ватрами день догоряє...

        Тільки весною, повітря вже пахне весною,
        Хоч поміж мною і Вами – ще мавки дрімота.
        В рихлих снігах все ж іду, мов сама за собою.
        Дзенькне відлига і в шибку удариться.

        ...Хто там?

        18 березня 2004

        *  *  *

        Проступають крізь ранок березневі вербиці,
        На худенькії плечі туманцю одягли.
        Чистить дзьобом крило журавель на криниці –
        В дерев'яному серці стукоче: “Лети!”.

        Розбуди мене вранці. Я хочу побачить
        Як ще заспана казка не боїться людей
        І як небо світліюче досвітком плаче
        Та й у воду витрушує ніч із очей.

        Підкрадаються нишком пухнастії верби,
        Вже навшпиньки дійшли аж до самих воріт.
        Розбуди мене, поки їх день не заверне
        Й журавля не зжене з димаря у політ.

        7 березня 2002

        *  *  *

        Якби утікати, то певно втікала б з півночі
        В словах і мовчаннях іще від древлянських жінок.
        Й хапали б за ноги цепні вартові поторочі
        Мене, нелякливу, стоблуд насилаючи в крок.

        Якби народитись удруге, то тільки собою.
        Забувши усе і згадавши усе. День за днем.
        За всі відкриття десятину сплативши сльозою –
        Мені, не плаксивій, як долі, війти б в Віфлієм.

        Якби залишитись (лишається ж день у лучині),
        Ніщо не просити дозволити розкіш собі.
        У теплої осені в жовтому храмі гордині
        Самій, гордовитій, смирення почути в мольбі.

        Якби повернутись... А зрештою нащо вертатись?
        Ростуть камінці рубежами на власнім віку.
        ...Розплетені коси і боса. Й над болем – сміятись…
        А в посаг – душа. Тільки й того. Приймаєш таку?

        17 грудня 2004

        *  *  *

        Давай я тобі розкажу
                   про що говорили весни,
        Кого виглядали айстри
                   й молились услід: “Вертай”,
        Як сходить зоря ранкова,
                   як тануть зірки небесні...
        Лиш того, про що промовчу,
                   у мене ти не питай.

        Давай я тобі покажу
                   джерела нові світанку –
        Мене розбудили півні
                   у вранішній сонцеграй –
        Я знаю, де ходить щастя,
                   покажу сліди на ґанку...
        Лиш те, що в очах сховаю,
                   у мене ти не шукай.

        Давай я для тебе створю
                   вечірніх дощів полотна,
        Навчу розуміти трави
                   й пташині спів-голоси,
        В дарунок віддам хурделю,
                   а в ній – та найперша нота.
        Лиш те, що візьму за душу,
                   у мене ти не проси.

        Навіщо тобі? Там смуток,
                   там пізніх туманів їдкість,
        Там ранніх морозів очі
                   з навроками – через край.
        Якраще про нас розкажу,
        про те, що було на світі.
        І тільки про те, що буде
        промовчу.

                   ...Ти запитай.

        10 травня 2004

        *  *  *

        Цей ранок був, як прядиво – осінній,
        Хрусткий на дотик й згірклий від трави.
        То лиш здалось, що щастя йде у сіни –
        В тумані стежку спробуй-но, знайди.

        То лиш здалось, що літо, мов скипілось,
        У павутину рясно заплелось.
        За перелазом щастю літо снилось
        Й ще дивне щось... Та ні, то лиш здалось...

        16 серпня 1999

        *  *  *

        Сонце бавилося (казати?)
        Теплим зайчиком на шибчині,
        Сонцю думалось, що смеркати
        Не йому припадає нині.

        Позжухали, помліли м'яти,
        Захлинулись слівця словами
        Біля броду прощень (мовчати?)
        ...А в калюжах час горобцями
                                         вибивався.

        Мабуть, на спеку.
        Розплескались з очей марноти.
        Всі удари сердець – під скрепку.
        Осінь зиркне з-за серпня: “Хто ти?”…

        Сонцю вірилось (як для мене...).
        В чорнобривцях млоїлись бджоли
        І зривали з душі даремне.
        Боже, чом же вона так коле?..

        День все прагнув кудись в нетлінне,
        Пахло листям живим ще терпко,
        Коли зайчик той (...от вже й тіні)
        Ненавмисне розбив люстерко.

        6 липня 2004

        *  *  *

        А мені від тебе небагато треба:
        Просто лише знати, що ти в світі є,
        Просто пити воду із одного неба,
        Як заграва рання на землі встає.

        А мені від тебе треба зовсім мало:
        Знати, що ти в щасті, наче у росі.
        І щоб твоє серце болю не зазнало...
        От і все, що хочу, то й бажання всі.

        А мені від тебе треба на мізинець,
        На корівку божу посеред трави.
        Чи колись між люду (отакий гостинець),
        Щоб на хвильку очі стрілись.
        Й відвели...

        10 липня 2002

        *  *  *

        Ми з тобою снігом вколисані,
        Нам з тобою зірниці обіцяні
        Й витинанками вікна завішані –
        Ледь від світла стають білолицими.

        Ми з тобою і в снах не повінчані,
        Просто сніг всю ніч йшов заговорений,
        Просто в ранку – всі зорі полічені
        Й до криниці ще слід не проторений...

        Тільки й того.
                        Нічого не сталося.
        А на призьбу душі сіла віхола,
        Та й сподобалось їй. Тут зосталася,
        Білим снігом в подвір'я надихала

        Аж до грушні, до лоз, що заплакані,
        До вербиць, що воскреснуть напровесні...
        А в наш сон пробивались й балакали
        Пелюстками холодними проліски.

        9 лютого 2002

        ***

        Наспівайте стиха мені дощ.
        Без громів і блискавок – повільний,
        Як старенький вальс в люстерках площ,
        Чи як танець лебедів весільний.

        Наспівайте тихо так, без слів,
        Як іще нікому не співали.
             Я почую...
                         Й листопадом днів
        Мій тремтливий дощ піде за вами.

        Легким шерхотінням лепехи,
        Видихом чубатої жоржини...
        ...Світ розмокнув на усі віки
        І сльоти протоптані стежки
        Від Покрови бігли на гостини.

        Не мовчіть...
        Вже сніг за шляхом став...
        Він на день, на місяць завагався?
        ...Відлітали лебеді за став,
        Хтось без слів мелодію співав
        Й тихо дощ для шибки сповідався...

        11 жовтня 2002

        *  *  *

        М'ятний сон-настій
                         смаку самоти
        Пила на зорі
                         й омивала рану.
        Падали слова
                         в росяні стежки,
        Падали й цвіли
                         терпким квітом рано.

        За чужим теплом
                         босою ішла,
        У чужих очах
                         зіркою світилась.
        Та згорів вогонь.
                         Теплиться зола
        Й м'ятою лише
                         поле розстелилось.

        Задивилась даль
                         в очі пустоти,
        Прочитала в них,
                         що забути мушу.
        М'ятний сон-настій
                         смаку самоти
        Може, ще гірчить,
                         та не палить душу.

        6 липня 1999

        *  *  *

        Писати. Хоч про що – писати.
        То не на осуд, не на суд.
        Писати хоч за тім, щоб знати:
        Ти є, ти дихаєш, ти тут.

        Писати душу, пам'ять, подих.
        Писати чад, писати світ.
        ...А у верандочці на сходах
        Вчорашній день забувся слід.

        І (ну навіщо?) манить, манить
        До сповіді в трав на виду,
        Де хтось до ночі пізно палить
        У долі вкрадену біду.

        У долі, у зневір, у пусток,
        Що розтриножились із пут.
        І лиш душі ще твердить згусток:
        “Ти є. Ти дихаєш. Ти тут”.

        7 липня 2004

        *  *  * 

        Біля твоїх очей, опісля всіх тривог,
        Опісля всіх надій, що й прощені й забуті
        Окличники зими, в стерню осінню взуті
        Протрублять вість дощем. Я слухатиму й Бог...

        По першому сніжку, по цвітові із лип
        Навпомацки пройти по білому не страшно,
        Лиш кроків пульс тривкий веде у день вчорашній
        А час там, як двірник, все кинуте – спалив.

        Замів – геть із душі – пожовклий листопад,
        Жертовники багать димлять прогірклим димом
        Й спустошена душа, повіривши у диво,
        На вогник забреде й загорнеться у сад.

        Обабіч твоїх слів безхитрих і простих,
        Обабіч тих молитв, що оберегом стали,
        Де й біль – пташиний ключ – у піднебессі станув,
        Лиш клич його сумний у пам'яті застиг.

        А в тихім тім саду, далеко від життя
        Хтось гойдалку вчепив, прив'язану до світла.
        И в долонях твоїх рук – дитяча жменька літа,
        Як грудочка землі, коли крізь серце – шлях.

        Коли крізь серце – ніч й вітри, як табуни,
        Котрим там, за селом циганки віщували…
        …Я знаю: все мине. Як всі слова минали.
        І в завтра піде дощ. Я бачитиму й ти…

        23 жовтня 1998

        *  *  *

        Чотири дні лишилось ще у осені.
        Чотири дні, а далі вже – зима.
        І просять снігу хмари запорошені,
        І просить сонця змерзлая земля.

        Чотири дні – між листям і завіями,
        Чотири дні – щоб справдитися снам...
        І сплять тумани, далями замріяні,
        Вербиці сльози скинули вітрам.

        Криничні журавлі лиш заворожені
        Гукають з неба ключ, що загубивсь.
        Чотири дні лишилось ще у осені
        Для того, щоб надії не збулись.

        26 листопада 1995

        *  *  * 

        Юний місяць воскресне в неділю,
        Прошепочуть шибки благовіст
        І вночі по татарському зіллю
        Хтось розкида туману покіс.

        Порцелянові, зтанувши, зорі
        Постікають, як пасма струмків.
        Ніч була, певно, з вічністю в змові
        І чи хтось перебратись зумів?

        Вже й кидали місточок до броду,
        Сни вплітали баскому коню...
        Ніч була... Ніч ходила по воду
        Й зачерпнула в криниці зорю...

        15 червня 1996

        *  *  * 

        Як гарно, коли просто пада сніг
        Й парує чашка липового чаю.
        Секунди скачуть присмерку до ніг
        Й старий годинник з боєм їх вінчає.

        Як добре, коли тихо йде сніжок
        І світ легенько білим розмиває,
        Коли копійку дід домовичок
        У вузлику під лампою ховає.

        Й ніхто на те не зойкне:“Дивина!...”
        І кіт, згасивши очі, засинає.
        Як хороше, коли іде зима
        Й долоні чашка з літом зігріває.

        8 грудня 1999

        *  *  * 

        Нашого майбутнього
        Не губи,
        Хай його воркують нам
        Голуби,
        Хай його видзвонює
        Перший цвіт,
        Що пробився вдосвіта
        Та й крізь лід.

        В нашого майбутнього
        Сто доріг:
        І веселки-райдуги,
        И білий сніг...
        Чи купальським вогнищем
        Осяйне,
        Чи веселим дощиком
        Не мине.

        Нашого майбутнього
        Не продай!
        Не за гроші срібнії
        Не віддай,
        Не за злато місячне,
        Що горить,
        Бо майбутнє – ладечко
        Нам хранить.

        Нашого майбутнього
        Не даруй,
        На веселім ярмарку
        Не торгуй
        Ні князям, ні злидарям,
        Ні святим,
        Бо у ньому жити лиш
        Нам одним.

        А воно постукає
        У вікно,
        Скаже: “Як шукало я
        Вас давно!”
        Нашого майбутнього
        Не жени,
        Краще – йому вірточку
        Відчини.

        18 жовтня 2002

        *  *  * 

        ...Якщо слова – то будуть хай слова,
        Такі, як є: і житом, і грозою,
        Половою, перлиною, сльозою...
        Аби лиш справжня в них була, жива.

        Якщо мовчання – здрастуй, тишина!
        Луною кроків видихне годинник
        Й душа – як дні, що осені годили.
        Та впало листя... Вересень мина...

        Якщо печаль - не розведу вогонь,
        Перечекаю зиму під снігами.
        А що потому вже? Що буде з нами? -
        Стече вода весни дзюрком з долонь.

        І Лада-Леля вдягнеться в жнива,
        І прощена журба прийде на сповідь,
        Перегорять вогні, відхлине повінь...
        А лишаться слова.
                          Якщо – слова...

        23 січня 2004

        *  *  * 

        Ми живемо десь поряд,
                     десь поряд – рукою подати.
        На однім континенті,
                     між сотень одних бездоріж,
        Прокидаємось разом
                     і разом лягаємо спати,
        Бачим зорі одні.
                     Тільки зорі віками – все ті ж...

        Ми живемо десь поряд.
                     Вже, певно, й думки зустрічались.
        Відлітали лелеки
                     й між нами їх клекіт утих,
        А від мене вітри
                     на дороги твої повертались.
        Тільки вічні вітри.
                     Стільки образів в пам'яті в них!..

        Ми живем так близенько,
                     всього лиш – рукою подати:
        Дві стежини, місток,
                     та ще кілька десятків доріг...
        І здається підчас:
                     можна просто тебе погукати.
        Але вечір глухий.
                     Передати нічого не зміг.

        7 березня 2002

        *  *  * 

        Повні межі дощів
        Натрусило розпатлане літо,
        У рясці бережки
        Шиють чоботи з тисячі лат.
        Дощ сипнув по душі,
        Дощ сипнув над цілісіньким світом
        Та й в глухі впав стежки
        І не може зіп'ястись назад...

        8 червня 2003

        *  *  *

        Криками, крилами, кігтями
        Вчила себе покорі.
        Ніч намотавши віхтями,
        Від днів відтирала зорі.

        Солодко, солоно, соромно –
        Так і не знаю правил:
        Нащо між днями холодно?
        Нащо Бог сонцем править?

        Падають сни в пожарища,
        Падають згадки в Лету.
        Слів безіменних згарища
        Вірять в одвічність злету.

        Вірить у прощу кривдження,
        Вірить череня в колос.
        Хрещення. Зречення. Твердження.
        Голос... Чи мій це голос?..

        Хтось між земними зблисками
        Пише Плеяду в строфи
        Кігтями, крилами, криками,
        Квітом з гори Голгофи.

        В когось життя не збудеться,
        В когось – вогонь під ноги.
        Янгол під душу стукнеться:
        –  Страшно тобі?
        –  Та трохи...

        11 квітня 2005

        *  *  * 

        У жовтих брилях соняхи цибаті
        Юрбою вийшли в літо й там спинились,
        А перед ранком місяць спав на хаті
        Та й за причепу сяйво зачепилось.

        Пливли серпанки, дмухав хтось зірниці,
        Ромашок молоко взялись косити...
        ...Я йшла до літа, наче до криниці,
        До літа і до тебе щастя пити.

        Ледь холодило душу сон-травою,
        Брели назустріч люди і пилюги,
        Хтось мимо йшов, а хтось – просився в долю
        І громовиці знались, як подруги.

        І дні лишались з тим, чого не буде
        У запічку небес, у скринях світу...
        А соняхи стояли, наче люди,
        І зі своїх долонь поїли літом.

        21 серпня 2003

        *  *  * 

        У чужім краю, коли день мине,
        Пригадай мене, не забудь мене
        І в цю темну ніч, навіть уві сні,
        Пам'ятай, що я є десь на землі.

        Знову у блакить журавлі пливуть –
        Хай вони мій сум в небо заберуть,
        Зорям віддадуть цю земну печаль.
        Вже усе пройшло, вже себе не жаль.

        На дороги йшла в трави-спориші,
        Вишивала сни у своїй душі
        І напряла див як весна цвіла –
        Рушниками ж нас доля не звела.

        Вже спливла вода у безодню днів,
        Вже розтанув сміх в лабіринтах снів
        І лише вітри в серці бережуть:
        “Пам'ятай мене, тільки не забудь...”.

        18 березня 2000

        *  *  * 

        Я люблю дощ на скронях у весни
        Коли ще все негарне і безлисте.
        Тоді я пишу подумки листи
        І відправляю в небо їх імлисте.

        А ти – читай по краплях на гілках,
        В сльотавому вікні, в гіркоті диму.
        І десь далеко скрикне якийсь птах,
        Повіривши у себе чи у диво.

        І, наче, ближча стала далечінь:
        Замріяна, заплакано-волога...
        Ти зрозумій, листи оце чиї
        І зрозумій – написані для кого.

        Ти прочитай, я прошу, їх усі
        І там, де впала кладочка дощата,
        Вербовий берег виплаче їх в сні
        Й кутасики розплющать оченята.

        10 березня 2002

        *  *  * 

        Насправді ми не можемо нічого.
        Ми, як зірки в серпневім зорепаді.
        Життя – на кін, на вдачу у розкладі
        Й в поводарі до випадку сліпого.

        Чи ми його ведем, чи він нас править?..
        Кидає до зірок, здіймає в прірву,
        Дає в долоні то вогонь, то вирву,
        Або байдужість, або жаль, що вжалить.

        Насправді не вчимося ми нічому –
        Йдемо на край, або на саму крайність,
        Де проща не вросла ще в життєдайність
        І тільки лячно янголу мойому.

        А талою водою вмиє рани,
        А сонечком просушить жовте листя
        І здасться: то хтось віщаний наснився.
        А кроки зникнуть... Сон, мо', помилився?..
        ...І новий день співатиме осанни.

        Й з горнила все відвідавши земного,
        Усе зумівши, хоч дощі лякали –
        Ми все ж щасливі! Нам не розказали
        Про те, що ми не можемо нічого.

        4 вересня 2004

        *  *  *

        Вже мов весна... А це всього лиш грудень.
        Ще буть снігам і віхолі мести...
        А перша ця зимі пече так груди
        І рве прощальні осені листи...

        Немов весна... Обманюється серце.
        Воно, людськеє, вірить у дива...
        А вже будівель сірий обрій стерся
        Й об землю ангел крила оббива.

        Спинися, світ! Цей перший сніг, як сповідь
        Всіх тих, ще не прийдешніх у віки.
        Маленький біль, маленька смерть, що ловить
        Так непідкупно у тепло руки.

        Малесеньке життя – всього лиш лету –
        Дароване й поділене на всіх.
        Маленька прірва і маленька лепта,
        И великий (аж на цілий Всесвіт!) сніг.

        Він йшов услід – лапатий, мокрий, дикий…
        І він не знав куди іти.
        ...Й обличчя проявлялися, як лики.
        Й ногам ставало грузько від води...

        29 грудня 2004

        *  *  *

        Святили воду і світився світ,
        Вода холодна падала крізь пальці.
        А лід кришивсь і вірив в пам'ять літ,
        Що в серці береже вогні купальські.

        Святили воду... Крижаніла даль,
        Мороз перегортав зимові віхи
        Й відлиг неусвідомлена печаль
        Не ожила ще в бородах у стріхи.

        Ще все німіло. Сніг іще не знав,
        Що пам'яттю води за місяць стане.
        А мудрий Бог мовчав, але казав,
        Що відпече усе, минеться, стане...

        Що відійде хула хурделиць злих
        Й мовчання ярини, обмерзле в полі.
        ...Я знаю диво: в тиші – перший крик,
        Дитячий крик народженої долі...

        19 січня 2004

        *  *  * 

        Ми боїмося темряви і грому,
        Ми боїмося стуку серед ночі,
        Лякають нас цигани біля дому,
        Хоча слова бувають їх пророчі.

        Страшні нам літня засуха і злива,
        Страшні нічні сновиддя і примари,
        І мудреців наука незрадлива,
        І божевільних дикії кошмари.

        І страшно з джерела нам воду пити,
        Та й вірити ніяк не навчимося.
        До смерті боїмось щось не зробити.
        І щось зробити також боїмося.

        19 січня 1996

        *  *  * 

        ...Я писала б для тебе. Тільки
        Не потрібна тобі ця сповідь.
        То у мене життя – лінійки
        І пишу я на них по слові.

        Біля мого життя – три крапки
        І вербичок мовчання в в'язці,
        А душа – від старої кладки,
        По котрій не ходило щастя.

        Бігли нею вітри на сполох,
        Заходжали чужі не в гості.
        І, пробивши у неба сволок,
        Сім дощів пряли ніч в погості.

        Я писала... А в сіті строфи –
        Все щедротами чи сумою.
        Залишались на кладці кроки,
        Та й вони в повінь йшли з водою...

        2 серпня 2004

        *  *  * 

        Дерева засинають непомітно,
        Ночами з душ скидаючи листки
        На теплу шибку, де кирпате літо
        Писало перші літери в рядки.

        Дерева засинають, ніби люди:
        Куняють, загорнувшись в напів'яв.
        Ще пізніх яблук їх гоміння будить...
        Ще біг життя під серцем не вгавав...

        А листя облітає попід ноги –
        Записки днів із зошита в косу –
        Й гіллям до неба, майже аж до Бога
        Видихує: “Засну...
                                засну...
                                         засну...”.

        І хтось їх поміж осінню й землею,
        Як в пересуди, в тишу відбілить.
        А я ключі (я горда, я без неї)
        Сама віддам, замкнувши в літо двері
        Як з листя душу жовтень оголить.

        28 листопада 2004

        *  *  * 

        Моя душа доросліша за мене
        На птичий крик, мить як росте трава.
        Вона цей світ, мов літечко зелене,
        Метелика крильцями обняла.

        Моя душа доросліша, мудріша.
        Народжена в колоссі у житах,
        Умита сонцем й заспівом від вірша.
        А остяки... то – з іншого життя.

        Вона ішла і кликала з собою.
        Казала: “Все мине й поверне знов”.
        І письмена життя – листки сувою –
        Дала читати. Я ж не знала мов.

        Їй кланялись вітри у безгоміння,
        Гукали з снів криничні журавлі.
        До мене ще, тоді як була вільна
        Вона жила у дереві, в землі...

        А дні рубали. А чи вів хто лік їм?
        Лишилося – лушпиння від кори.
        Моя душа, доросліша на вік мій,
        Мені про мене в ніч цю говори.

        20 червня 2004

        *  *  * 

        На білих ангела крилах,
        Під ґніт нічних огнів
        (Посеред сміху і наруг,
        Прощень і співчуття)
        Тоненьку скіпочку в руках
        Вмокнути в ясність снів І все...
        Лиш рух, єдиний рух –
        І пишеться життя...

        31 липня 2003

        *  *  *

        Відцвітає кульбабка
        Туманцем білих сфер,
        Розжбурлялась у літо
        Знов десантом щорічним.
        Три рядочки і – крапка,
        Далі дощ усе стер.

        Треба бігти на світло.

        –  Де побачимось?
        –  В січні...

        5 червня 2005

        *  *  * 

        Хризантеми пахнуть на весь ранок
        Так чомусь раптово посивілі,

        (як жінки)

        Й, обв'язані в серпанок,
        Осені йдуть в дружки на весіллі.

        Тупни чобітком – луна здригнеться,
        По затихлих днях піде блукати...
        Не із квітом осінь побереться,
        Наостанок лише озирнеться,
        Взявшись грудню коней осідлати.

        15 жовтня 2002

        *  *  * 

        Коли ми малі, ми живемо так легко:
        Образимось легко і вмить – простимо.
        Втікаючи в світ так, здалося б, далеко –
        Всього лиш по стежці в садок біжимо...

        Коли ми малі, все здається так просто:
        Нема напівтіней. Є добре – є зле.
        И бабусиних казок розсипане просо
        Зійде диво-цвітом, зажди лиш. Але...

        Коли ми малі, все буває так легко
        І “завтра” немає. Є день лиш оцей.
        ...Ти звідки приніс мене, білий лелеко?..
        ...А що за вода у людей йде з очей?..

        Прозорі літа між секунд загубились,
        Вже інші питання панують давно.
        Ми виросли з платтячок.Ми вже навчились
        Образити легко.
                                  А як простимо?..

        17 травня 2003

        *  *  *

        Гуси летять!
                      Дивітесь, гуси летять!
        Даль сутеніє й повінню наплива.
        Гуси летять - крилами шуготять...
        Хто тебе, весно, навчив ці робить дива?

        Тихо смеркається світ в перелазах хмар...
        Чуєте: гевгіт довкіл покришивсь зерном?
        Гуси, струсіте зірок з вогняних Стожар.
        Вам до них близько - змахнути лишень крилом.

        Хай їх насиплеться повно в суху траву
        Та й ясени нехай змелють із них туман.
        Дай для них, земле, силу свою святу.
        Світло від них перелий у берізок стан.

        Стане не варті ніч, як суворий страж,
        Зійде назавтра сонно зоря ясна...
        ...Гуси летять! Серце зайдеться аж –
        Значить – весна. Дійсно уже – весна...

        12 березня 2002

        *  *  * 

        По плечі – осінь,
               по душу – листя,
        Печуть долоні вогнями сонць.
        Навіщо сни ці, щоб зріть в них лиця?
        Навіщо знають – їм не здійсниться?
        І сніг брудниться...
               І пар з віконць...
        Я так давно вже згубилась в веснах...
        Я так вже довго іду із зим...
        Й шукаю правду, що в кризі скресла,
        Й плекаю мрії, як перевесла,
        І дні сплітаю із кимсь-ніким...
        ...Гойдався вечір в ході п'яненькій,
        Десь світ, як вперше, життя вродив,
        А на задвірках, де пам'ять всенька,
        Стояли двоє.
               Й відлиги дзенькіт
        Капіж під ноги, як час стелив...
        Я знаю осінь,
               вивчала осінь:

        Прожилки літер, правопис днів...
        А в ній відлиги ті кроки босі
        Так пахнуть сіном, що вдосвіт косять
        І пахнуть медом нічних віршів.
        Аж стане світло.
               Й тепло по плечах.
        Вогонь принишкне – не буде слів.
        І лиш крізь роки, крізь зливи й речи
        Те стигле листя про щось лепече,
        Що в жовтні вранці вітрець замів...

        5 жовтня 2003

        *  *  * 

        Смеркає день. Муркоче пісню кішка.
        На шибці дощ октави написав.
        Й лишилось вже до казки зовсім трішки...
        Якби ще руку тільки хтось подав.

        Ступає дощ тихесенько по листю,
        У жовтень вбраний, ходить під вікном.
        І видасться – до щастя зовсім близько,
        І світло так, неначе перед сном.

        І світло від лампадок горобиних,
        І затишно від спокою в душі..
        Так віриться – до долі крок єдиний,
        Та падолист ще, вечір ще, дощі...

        Вони минуть. Загорнутим у небо
        Старим тополям цвіт хтось нагадав.
        Ти знаєш, серце, зовсім трішки треба...
        Аби лиш тільки руку хтось подав.

        25 вересня 2002

        *  *  *

        Зима прийшла у строк і тихо-тихо.
        Не вибачившись, сіла з краю столу.
        І навпіл поділилось літо й лихо,
        І шибка стала схожа на ікону.

        Зима прийшла некликаною. З ночі.
        Так ще приходять сни і часом – сльози.
        И брели дерева в грудень, мов за злочин
        Покарані
               І кинуті в морози.

        Зима прийшла сама. І вітер вмився
        З долонею хуги сонцем, що воскресне.
        И коли кричало серце: “Озирнися!..” –
        Вона вела за руку.
               Мо' до весен?..

        6 грудня 2003

        *  *  * 

        Скільки потрібно для щастя? -
                                      Сонечка жменьку,
        Зливи горнятко, довіри – на пуп'янок цвіту...
        А ми шукаєм, ми світ обійдемо усенький
        І, тільки втративши, щастя зовем знов піввіку.

        Скільки потрібно для болю? –
                                      Один лише погляд,
        Слово невірне, прощання в агонії ранній.
        Хтось не почує, далекий такий, хоч – і поряд
        І не загоїть той біль, відпустивши в смеркання.

        Скільки потрібно для вірності? –
                                      Боже, як мало!
        Просто і складно: всього лише тільки – любити.
        Чи ж то тепер уже Лелі у домі не стало?
        Чи, може, протяги стали по серцю ходити?

        Скільки потрібно?
                                      Для чого?
                                                  Для кого?
                                                              Навіщо? –
        Різні мірила й за різні купуємо гроші.
        Поміж проклять, між зізнань, між прощень і
                                                              між віршів –
        Ціни складаєм за день, що надходить сторожко.

        10 травня 2000

        *  *  * 

        Тулилось літо до осінніх пліч,
        Вагалося: лишатись чи летіти?
        Життя – така собі нехитра річ...
        Та як його, нехитре, зрозуміти?

        За ніччю – день, за днем – ступає ніч –
        Буденно все... Де ж таїнство? У чому?
        Життя – така собі звичайна річ
        Й бредем ми по звичайному по ньому.

        І тулиться вже осінь до зими
        У порванім убранстві золотому...
        Життя – шлях на чотири сторони
        І ми так часто блудимо у ньому.

        18 вересня 2001

        *  *  * 

        Свята Маріє, з вій твоїх сльоза
        Впаде у душу й вибілить до світла.
        А в ній же все: і радість, і гроза,
        І ніч, як вік, і досвіткові вікна...

        В ній стільки болю, стільки в ній тривог,
        В ній стільки сонця зіткано з молитви,
        Що навіть Бог, Всевишній мудрий Бог
        Від неї міг би диво запалити.

        Одна сльоза – як тисячі свічок,
        Одна сльоза – як прощення для світу!...
        ...Спливає воску жовтий потічок –
        Горить лампадка в серці – літ без ліку...

        Ікони плачуть. Кажемо: “Дива...” –
        Стоять слова, як тіні, за порогом.
        Свята Маріє, Матінко Свята,
        Молись за нас, за грішних, перед Богом!

        9 травня 2002

        *  *  *

        Час стікає так стрімко –
        Від Різдва до Різдва...
        На годинниках – стрілки,
        На вустах – тлін-слова.

        Листям б'ється у очі,
        З райдуг пнеться у вись.
        І почути не хоче
        Те земне: “Зупинись...”.

        Та й спинятись не стане –
        Щось чи зміниш в житті?
        Тільки житом постане
        Кілька зерен з куті.

        9 січня 2003

        *  *  * 

        Люди-люди! Дивні створіння,
        Ніби цвіт під пекучим морозом,
        Бог створив нас зі свого насіння
        І в покару, напевно, дав розум.

        І з тих пір ми шукаєм, шукаєм
        То добра, то торішнього снігу,
        Мов в дурмані відьмацькім блукаєм
        Й літо бабине в'яжем під стріху.

        І з тих пір ми весь час поспішаєм,
        Мрієм все неосяжне збагнути.
        І здається: ось знаєм вже, знаєм...
        ...Тільки ж як ту біду обминути?

        І літа всі в снопи поскладаєм,
        Знову будемо вчитись літати.
        Люди-люди... Ми так і не знаєм
        Де б до розуму мудрості взяти?

        29 січня 1997

        *  *  * 

        Цвіте акація. Цвіте на цілий світ.
        То пахне медом, то – солодким трунком.
        Мережиться між теплих, терпких літ
        На вишиванці часу візерунком.

        Один стьожок – і кетяжка звиса.
        Іще стьожок - мережиться бік червня.
        А дзвони вкотре зойкнуть в небеса
        Й сповиється над нинішнім вечірня.

        Ще довго так до завтра. Ще нема
        Ні перших півнів, ні очей спросоння,
        Ще лиш крадеться присмерк до вікна...
        ...Й акація – у світу на долонях.

        Між сотень днів, між тисячі думок
        Вона - цвіте. Як вперше... Як буває...
        А дзвони зойкнуть і впадуть в ставок,
        І дядько ними коней напуває...

        7 червня 2002

        *  *  *

        Як ти звучала, пісне, як жила!
        Хто міг сказати, що впадеш ганчір'ям?..
        Що станеш безголоса і німа
        У час, безликий час передвечір'я.

        Та я (от сміх!) не змінюю основ,
        Хоч відповідь отримало питання:
        Коли стаєш сильніша на любов,
        То і мудріша на... розчарування.

        18 січня 2005

        *  *  * 

        Ну а раптом дощі ці та й не йдуть випадково?
        І слова поміж нами не просто, не так?..
        До порогу лиш крок і – циганська підкова
        Й давній образ в кутку, і фітіль, як мідяк...

        Вже за спиною ніч, вже позаду хурделі.
        Що було-відгуло – хай полічать за нас.
        Знов танцюють свічки світлячками на стелі
        Й в барабани секунд гулко гупає час...

        Ну а що, коли справді ми щось не впіймали?
        Ну а що, коли дійсно жар-птиця була?
        А осінні вітри в небо змія пускали
        З того літа, що баби нажали в снопах...

        І ховається червень за спиною січня,
        І весняна гроза світ веде в білий вальс.
        ...Ну а раптом і справді усе це є вічним
        Й не для когось чужого, а тільки для нас?

        А ожина по літі рясніє в ярочку,
        Як з билинних часів. Не в останній ще раз.
        Від порогу – лиш крок. Й вечір, вдітий в сорочку,
        Робить все, що збулось, випадковим для нас...

        6 червня 2003

        *  *  * 

        Сніг ішов цілий вік. Шелестів в лепесі.
        Тихо йшов. Просто так йшов, для себе.
        Ледь крутилась земля, скриплячи на осі –
        Все без тебе було, як й до тебе.

        Сніг ішов все життя. Віншував, налипав,
        За далеким селом бравсь в замети.
        Тільки, випнувши бік, ліс в туман проростав
        Й (по коліна в снігу) плакав: “...де ти?...”.

        Сніг ішов і мовчав. Повз розгубленість слів,
        Повз безсмертя, зненацька зустріле...
        День, як день... І ніяких тобі співчуттів.
        Тільки пара слідів – та й крізь біле...

        З1 січня 2002

        *  *  * 

        Навчити вас сміятися? Не вмію.
        Наука ця написана на росах,
        Наука ця прочитана в завію
        Сніжинками, що повстались у косах.
                   Навчити сумувати вас? Не хочу...
                   Це – кубла, всиротілі ще за літа,
                   Це – у хатів підсліпуваті очі,
                   В старих хатів, що просять тихо хліба.
        Навчити повертатися? Та що там –
        У два кінці втікають всі дороги.
        И, пробігши вже ліси, поля, болота –
        Впираються чи в пустку чи в пороги.
                   Ну що я вмію? Ну чому навчилась?
                   Ані скарбів шукати, ані щастя.
                   Я після когось в світ цей народилась,
                   Я перед кимось долю вспію спрясти.
        І казку скаже ясен жовтолапий,
        Й сичі, укравши в місяця очища,
        Натрусять сажі з коминів кирпатих,
        Щоб нею все у вічність записати
        Могла у небі зірочка найвища:
                   Кого навчу сміятися дитинно,
                   Кому розраджу смуткові толоки...
                   ... Тихіш!
                   Вродилась на землі людина
                   Й знов пахне дим із комина солодкий!

        5 грудня 2002

        *  *  *

        “...Вона сильна...”– як часто це кажуть про жінку.
        “...Вона сильна...”– і нічого мовити більш.
        Що їй біль, що принишк на причілку? –
        Стерпить біль. А не стерпить, то виплаче в вірш.

        Дощ сльотиться чи серце ридає –
        З вуст проллється лиш сміх золотий.
        На душі що – ніхто хай не знає –
        Привілей є у сильних такий.

        По стіні свічки полум'я скаче,
        То воно губить сльози свої.
        Бачиш, Господи, Єва не плаче –
        Ти навчив як не плакать її.

        Ти навчив її як пробачати,
        Дав їй сили втішати й любить.
        Схлипне хтось – пригорне, наче мати,
        Й забува, що в самої болить.

        День мине й теж про все це забуде –
        Було все вже у казці земній.
        ...Вона сильна... Прислухайтесь, люди, –
        Плаче жінка у тиші нічній...

        29 січня 1998

        *  *  *

        Спасибі, Господи, за день, який минає –
        Пливе у вечір човником легким –
        За те, що є. За те, чого немає.
        За те, що сталось й треба жити з тим.

        Туман поліг на вишеньок завію,
        Щось зряче визирає із душі...
        Пробач, що я молитися не вмію,
        А вмію оживляти лиш вірші.

        Така туга й заплутана днів пряжа...
        І як у ній розчуть ті голоси,
        Що відповідь впізна в них доля наша?
        ...Й порадить хтось: “А ти – проси, проси...”.

        За білий світ, за стежку біля дому
        І за лихих й за праведних людей,
        За сутінки, що в човнику старому
        Й за ті вірші, немовби за дітей.

        То їх я, як молитви, дочитаю
        Й в рожевий вечір впущу край путті.
        Дай, Господи, добра всім, кого знаю
        І тим, з ким ще не стрілась у житті.

        30 грудня 2001

        *  *  *

        Вже не рветься душа тятивою,
        Уже дихання стало повільним,
        Вже те сяйво, що звалось звіздою
        Стало просто вугіллячком тлінним.

        Відхворіла. А, може, померла?
        Може, тільки здалось, що існую?
        Через серце – розсипані терна
        Та слова, що не згадувать всує.

        Січень стелить під ноги колядки,
        Січень дуже сподобатись хоче
        Й літній сон з-під замерзлої кладки,
        Як незбутність, в дарунок волоче.

        Тільки нащо мені його речи?
        Нащо повеней збіглася варта?
        Явже тиха, як сніг на Свят-вечір,
        За котрим – ні мене ще, ні завтра...

        5 січня 2005

        *  *  *

        Гарячий запах хліба в сільській хаті –
        Немов би оберег від злої сили.
        І люди, наче скарбом, ним багаті,
        Що сіяли, молилися, ростили...

        І пахне хліб тоненькими дощами,
        Тим шляхом, що звивається без краю,
        Гарячими серпневими вітрами
        Й веселкою з краєчку небокраю.

        І пахне хліб жіночими руками,
        Водицею джерельною, стернею,
        Колючими, як доля, остяками
        І клекотом лелечим над землею.

        І скільки б не трусили роки сіном,
        Які б віки не кидали цівками –
        Та пахне хліб життям, як першим снігом
        І хатою сільською з ластівками.

        12 жовтня 2001

        *  *  *

        Дихаю осінню. Солодом терпкого диму.
        В жовтих копичках визбирую згаслі зірки.
        И мовчки бреду через зими і літнюю днину
        Дихати осінню, вбраною в шовк і віки.

        Стелиться приморозь рання сріблинками пряжі,
        Змерзло гойдається квітка, що з літа втекла...
        Дихають осінню далі – осіннії стражі,
        Димно голублять стерню, якій сняться жита.

        Може ще й сниться дорога, закохана в вітер?..
        Тільки ж в ті сни не пробратись, ніяк не пройти.
        Осінь іде... Зупинися на хвильочку, світе!
        Он-де у росах її залишились сліди.

        В світлий цей смуток загорнута – стану вербою,
        Скажу, щоб вітер зіграв щось, як вмілий артист.
        Диханням осені поруч пройдусь із тобою,
        В блиск павутиннячка казку вплету із сувою...
        Ти ж і не знатимеш. Просто – кружля падолист...

        25 жовтня 2002

        *  *  *

        Як нагло й глупо впали холоди
        На голе тіло чистої води.

        М.Шевченко

        ...Ламали для кострищ усохший хмиз
        І, зіпханий з небес, сніг падав вниз
        Зимі під ноги.
        Навідліг осінь била по лиці
        І серце пульсом стукало в руці
        Без допомоги.

        Звичайний день... В воротах листопад
        Спинавсь, щоб повернутися назад
        Хоч на годину.
        І з глупого весілля від журби
        Ключами журавлів вели свати,
        Немов родину.

        А сніг, як гріш, лягав на терези –
        Все відкуплялась осінь від зими,
        Вмостившись лігвом.
        Сліпилась даль, мутніла і пливла
        (Чи є ще світ, чи вже його нема?..)
        ...І я під снігом.

        18 листопада 2003

        *  *  *

        Понад цими садами квітучими,
        Що морозом, мов бідами змучені,
        Що хурделями лютими ломані
        Й нездоланні у корені й спомині,
        Понад цими садами весільними
        За дві миті до ранку летіли ми,
        Між туманів-ярів снами здибавшись –
        До схід сонця весняного піднялись.
        До схід сонця, до ранечку, що дрімав,
        Поки нас іще досвіток не здогнав,
        Поки ми розуміли в дерев, в роси
        І горнулось садами-колисками
        Тихе диво земне з сонця бризками,
        Отаке звичайнісіньке, здолене...
        Зовсім поруч, не десь, не за горами.
        Й гомоніло гілля про сміх осені,
        Про весняні тумани не скошені...
        ...Перший промінь...
                            Вже досвіт отарами
        В новий день гонить ранок за хмарами.
                            Ось і все.
        Розпливлись сни по вітрові,
        Загорнулися крила у цвітові
        Лиш летять над садами квітучими
        Дикі лебеді, квітнем приручені...

        27 березня 1996

        *  *  *

        Із одного металу ллють і зброю, і плуг.
        Із одного ллянища тчуть саван і крижмо.
        Заговорять слова крові біль чернокнижно,
        Додадуться мовчання до весняних потуг...

        ...Розгадай мені дня ієрогліфи злі.
        Там, де видих один - і холодить, і гріє,
        Де Іуда лукавить ще навіть не вміє
        І прапам'ять не стерта з сувоїв землі.

        Розгадай, щоби знала і в згортку долонь,
        Як зернятко, розгадку приспала би пульсом,
        Доки днів каравели, що збилися курсом
        Добредуть до весни. Боже, Ти їх боронь...

        Доки будуть палати сонешники сонць
        І з картатих столюдь – братись скрипкою голос.
        Як з одного вогню хліб печуть й палять колос,
        Так чекання життям хай світиться з віконць.

        Розгадай, ну про що в дощовиці сумній
        Так молилось і вірило серце бездонне?
        Чом хранять і ікона, і погляд віконний
        Від біди?
                    Розкажи.
                                  ...Що мовчиш? -
                                                             Тре' самій...

        2 липня 2005

        *  *  *

        Цей тихий сміх це – жовтий шепіт листя,
        Цей тихий сміх – пророцтво зорепаду.
        Погляньте – в сонця коси розплелися
        Й заповстались в гілках старого саду.

        О, які сни в туманній цій пороші!
        Які слова нашіптуються в тиші!
        А край воріт прадавньої
        Макоші Дерева встали жовті й, наче, – вищі.

        Їх тихий сміх - лелече відголосся,
        Яке до гілля осінь прив'язала.
        Й на те: “Агов!”, що лісом розлилося,
        Мов й відгукнулась.
                                Тільки – промовчала.

        22 жовтня 2001

        *  *  *

        Квітувала мальвами земля,
        Малювала дощиком ікони.
        Я питала в пам'яті, в життя:
        “Хто ми?”.

        З аріїв, з трипільців, із древлян?
        Камінці мовчать – єдині свідки.
        Й лілія з води, мов немовля.
        Звідки?

        Чи конем, прирученим в степах,
        А чи плугом, свяченим у веснах
        Доля, вже заблудла у світах, –
        Вскресла.

        Й перед Божим ликом впавши ниць,
        Й хрещена на праздництві Ярила
        Вона свою душу з пракриниць
        Вмила.

        Та й пішла стежками у жита,
        Журавлів вертаючи, як спомин,
        Лиш волхвів питала та життя:
        “Хто ми?..”.

        2 липня 2004

        *  *  *

        Коли шепну за спиною дощем
        Й сплететься в ноти цей під серцем щем –

        Не озирайся.
        То вже не я, то тільки плеск води,
        А ти в цей вечір мокрим містом йди,
        Йди, не вагайся.

        Порвали небо клаптями калюж,
        Куняють лавки змоклі і без душ.
        Це все минеться.
        У сутінь світять айстри з темноти,
        По долі, як екватору іди.
        Чого ж не йдеться?

        Серпневий дощ серпами косить біль.
        Покоси і стерня – нічого більш
        Нам не лишилось.
        Розмиють кроки краплі від дверей
        І аж під серце просочиться глей.
        ...То все наснилось.

        На струнах злив, напнутих від небес,
        Дерева вчились грати полонез
        І день минався...
        ...Лиш на пероні літньої межі
        За жовтим листом, вирваним з душі,
        Не озирайся...

        28 серпня 2004

        *  *  *

        Коли Дажбог із кручі навесні
        Старенькі лапті мочить в неба синь
        В торішнім листі дихають пісні,
        Наживлені на тонку волосінь.

        Мальованим розхристаним струмкам
        Найперші ноти випишуть дощі.
        ...Дозвольте поруч буть, дозвольте
        Вам Окрайцем неба стати у душі.

        Я сонця не заступлю, не женіть,
        Не зваблю щастям, болем не впечу.
        Прощаю? Так. Прощаюся? –  Пустіть,
        Бо ж – небо... Що від нього, крім дощу?..

        Й дивакувате серце невпопад
        На перехресті у зими і снів –
        Як світ весни лопоче щось підряд –
        В опалім листі слухає пісні.

        Хоч сміх – не той в них і не чутно слів
        І волосінь намотана з дощу...
        Та все, на що не стане голосів,
        Дошепчу я. А, може,
                                    ...домовчу.

        13 серпня 2002

        *  *  *

        В колосся впали зорі переспілі –
        В серпневу ніч сяйнули світляками.
        –  Ти будь, як панна, в мене на весіллі...
        Шепнув пшениці вітер остяками. –

        Я заплету у косу тобі трави,
        З туману вельон вдягну з тінь-росою,
        Умию личко теплими дощами...
        –  Усе це буде. Тільки не зі мною...

        –  Я розповім тобі про диво-далі,
        Як місяць кварту з сріблом переверне,
        Я відпущу у світ твої печалі...
        –  Усе це буде. Тільки це без мене...

        –  Які тобі коштовності принести:
        Туман ранковий, що на мілині?
        Дугу веселки, зірку, пісню сплести?..
        –  Усе це буде. Тільки не мені... 

        Скотились зорі прямо у чар-зілля,
        Світанок запаливши ледь вишневий...
        ...Поклич й мене до себе на весілля,
        Серпнева ніч, на присмак вересневий.

        24 липня 2001

        *  *  *

        Як дивно пахне перший сніг –
        Солодкуватим духом лісу,
        А ще – відлигою зі стріх
        І чимось, схожим так на... пісню...

        Як зимно пахне перший сніг –
        Розбитим глечиком з водою
        На листям метений поріг
        І чимось, схожим так з... журбою...

        Як світло пахне перший сніг!
        Так пахнуть яблука на сходах
        Тим, що їжак украсти зміг.
        І чимось, схожим так на...подих...

        Як п'янко пахне перший сніг –
        Ледь гіркуватим димом-вітром,
        Здається - радістю для всіх
        І чимось, схожим так на літо...

        25 жовтня 2000

        *  *  *

        Заснула кладка. Снить їй літо, літо...
        Взяли в долоні пам'ять береги.
        І пахне присмерк ранньостиглим цвітом,
        Коли мовчать ще тепло так сніги.

        Розмито вапном день аж до лісочка.
        Я все забуду. Може, – й на віки...
        ...І тільки – криги вишита сорочка,
        Та ще мовчать так тепло ці сніги.

        13 грудня 1995

        *  *  *

        За годину до осені
        Розплескались дощі,
        Лунко гупа горіхами
        У дійницю туману.
        Бігли Спасівки босими –
        Реп'яхи, як хрущі, –
        Літо стало за віхами:
        –  Вже прощатись?
        ... Ще рано...

        11 серпня 2004

        *  *  *

        Дивилась у небо –
        Білого птаха чекала.
        В розгорнуті очі
        Ключами снувались хмарі.
        Дивилася в небо...
        А тінь попід ноги упала
        Й вчепилась за ночі
        У снів на старім вівтарі...

        23 квітня 2002

        *  *  *

        Аж на самім краєчку долі,
        Де журба розстелилась лігвом
        Я чекала Вас...
        ...Пух з тополі
        Замітав світ блакитний снігом.

        За воротами дня старого,
        Душу вигнавши у заграву,
        Я не чула Вас...
        ...А в дорогу
        Вже вростали дощі і трави.

        Бігли змійками горе-болі,
        Чумаки везли сіль в зірниці.
        Я забула Вас...
        ...Тої солі
        Стільки всипалось в студениці!

        Що й вода вже у них, як сльози...
        Та що сльози? – Вода в криниці.
        Я згубила Вас...
        ...десь в дорозі,
        Де весіллям йшли блискавиці.

        І коли в хугу ніч шугнула,
        Розписавши слова на ролі,
        Ви пройшли...
        ...А я не гукнула.
        Бо ж далеко... З краєчку долі.

        27 грудня 2003

        *  *  *

        Люди не народжуються злими –
        Всіх у люльках янголи гойдають
        Й сповивають в казку літні зливи,
        Й яблука у вікна заглядають.

        Люди не народжуються з болем,
        Попід серцем він ще не гніздиться.
        Ходить полем, десь далеко – полем,
        Чи з тих яблунь вдосвіта зроситься...

        Може, і загоїться, як рана?
        Може, і розмиється водою?
        Крихітних людей цілує зрання
        Сивий Бог й лоскоче бородою.

        А літа вростають за порогом –
        Сто доріг розмотують, сто блудів,
        Лати наготують, вороного,
        В рубище пошлють й покличуть суддів...

        А літа обмануть і обпоять
        Диким зіллям, рваним на Купала,
        Жменю щастя - кривдами настоять
        Й долею назвуть це.
        ...Зірка впала...

        Ніч бреде в забрьоханій шматині,
        Довгі тіні місяця тримають.
        Усмішка... Щось добре снить дитині
        Й яблука доскоцькі заглядають...

        23 жовтня 2002

        *  *  *

        Біла лошиця в тумані із білої думи
        В центрі Усесвіту, десь поміж гуків зірок
        Скуба траву і вухами пряде, вчувши сурми
        З далечі, з праху, із днів, що минув вже їм строк.

        Звуки притишені, звуки самі собі лячні.
        Хтось на планеті простивсь, десь розквітнув  шафран...
        В білому коконі – доки віки ще не зрячі –
        Скуба лошиця траву, а згризає туман.

        18 липня 2004

        *  *  *

        Жебрають сутінки мокрі
             за возом у дня,
        Яблук нападало в трави
             і боки лоскочуть.
        Сонях на варті. А далі
             межує земля
        З тином, із віссю, з квітками,
             що осінь пророчать.

        В світі волого від айстр
             і чужого дощу.
        Сутінки впали й, зіпнувшись,
             заглядають в вікна.
        Мо' нерозважно, та тільки їх,
             знаєш, впущу,
        Душу, як милість, подам
             від вчорашнього літа.

        Там іще тепло. Там запах
             порічок не згас.
        Там лелеча про політ
             ще нічого не знає.
        ...Сонях на варті куняє
             й не бачить як час
        Наше тепло в серпня
             нишком собі викрадає.

        26 липня 2004

        *  *  *

        Причулося: десь падала роса –
        Якась октава в досвітковій гаммі –
        І матіоли видих – мов яса,
        І хтось з півнеба творить оригамі.

        Причулося як тріскотів вогонь,
        Для мошкари обпалюючи крильця.
        Й брав той димок, як блискавку до скронь,
        Час –
                         людям заіконував ним лиця.

        І спалось всім. І видилось у такт:
        Дитинства світ і літ якась несправжність,
        І перший лет, коли наївний птах
        Довірив небу всю свою відважність.

        А ще – в піску хтось пише імена
        І звично каже менше, аніж знає...
        ...Причулося: за кроками луна –
        Чинець у ранок браму відчиняє.

        10 липня 2004

        *  *  *

        Не зраджують лише думки
        Присвячені для високосся,
        Де – всі чесноти і гріхи,
        Всі голоси весна-ріки,

        Обмерзлість слів, тепло руки,
        Скрижалі суєти віки...

        ...І те безсиле безголосся...

        6 червня 2004

        *  *  *

        Підкрався сніг навшпиньки, ніби сміх,
        Вхопив за руки, закрутив вертляво
        Й дитинний на коліна тихо ліг
        І не помітив як воскресли трави.

        ...Мій дивний світе, все в тобі, як мить:
        Прощання біль і прощення полегкість,
        І запальнички язичок тремтить
        З вогню священством.
                     Й з-під каміння плескіт...

        Мов плескіт крил, злітаючих в роки.
        Зроби коралі із хвилин вервечки.
        Тут – вічність лиш на дотику руки,
        Тут – істина в колисці суперечки.

        І повний місяць, скручений в батіг,
        Очужлі дні, залишені на подив.
        І хтось (то я!) крізь білі трави біг –
        До тебе все. Натомість – сніг приходив.

        22 травня 2005

        *  *  *

        Приходьте на гостини
                                 самотності до мене,
        Приходьте понад вечір,
                                 коли синіє даль.
        Повз млин, який на жорнах
                                 у сні сніжинки меле,
        Повз тихі очерети
                                 й туманову вуаль.

        Заходьте в дім без стуку,
                                 заносьте холод з двору,
        Бо ж вам сюди не вперше
                                 і не востаннє йти.
        А гілочку вишневу
                                 поставимо у воду –
        Вона від Катерини
                                 повинна зацвісти.

        Про що, мої хороші,
                                 ми будем говорити:
        Про кетяги морозу
                                 чи заспану грозу?..
        ... А снігом ще із ранку
                                 світ почало трусити,
        А він в волоссі тане
                                 й вже схожий на сльозу...

        Що ж ви усе – про болі
                                 та про печалей пряжу?
        Слова про самотину –
                                 поїхало-пішло...
        А я про сміх розкажу,
                                 а я про цвіт розкажу
        І ще про щось хороше...
                                 Придумаю, про що...

        ...А вітер клеїть в вікна
                                 морозяні портрети.
        Розмови з вами довгі -
                                 не вистачить і дня.
        Втікає він, грудневий,
                                 за млин, за очерети
        І знов на сніг, напевно,
                                 так пада вороння...

        2 січня 2002

        *  *  *

        Засутеніло... Вечір вплив у вікна
        Ледь синюватий, ряжений в сніги.
        І вітру коляда тужлива, вічна
        Вступила нишком у чиїсь сліди.

        Й запахло в хаті вечором і даллю –
        Безкрайньою, як зими на віку.
        А біля слив, зодягнених вінчально,
        Забрьохались морози у снігу.

        5 січня 1998

        *  *  *

        Я тебе нагадала собі
        У ранкових замріяних снах,
        Я тебе виглядала в юрбі
        Уявляла в забутих казках...

        Серед безлічі різних очей
        Я твій погляд шукала завжди
        І у мареві темних ночей
        Уявляла, що поряд вже ти.

        Я чекала, чекала тебе.
        Може вічність, а може лиш мить.
        Все розвіє, розтане, спливе,
        Відпече і, мабуть, відболить.

        І хтось інший колись навесні,
        Коли зірка у воду впаде,
        Наяву, а чи може у сні
        Нагадає для себе тебе.

        16 травня 2000

        *  *  *

        Зима, зима... На сотню верст, на сто віків...
        Дві колії в снігах, а далі – небо
        Й колодязь той, що в лебедя хотів
        Під ранок перекинутись затемно.
        Зима, зима... З краєчку у весни,
        З відлигою посварена довіку...
        А я торішні вицвіли листи
        Від ясена
                  Храню.
                        Нема їм ліку.
        А я торішнє вересня тепло
        Засушене, як цвіт між сторінками,

        (Коли сніги стьобають у вікно)

        Як диво, наче сни беру руками.
        Там відстані – коротші за життя,
        Там відповіді є на запитання,
        Там в переддень снігів, ще
        Ви і я –
        Не два світи.
               Не два,

                      А – світ в чеканні.

        Один великий світ в сплетінні днів...
        Один короткий день – вже між рядками...
        А час на ті листи летів, летів
        На сотню верст, на сто віків снігами...

        20 квітня 2003

        *  *  *

        Вона росте сама по собі,
        Питати дозволу не ставши,
        Насінням в землю вкотре впавши
        Вона росте сама по собі.

        Дощі їй кланяються в ноги.
        Й дві колії пробігайсь тілом –
        Чи колісницею Сварога,
        А чи підводою із сіном...

        Вона росте. Цвіте, вмирає...
        До весен стукає крізь зими
        І босі п'яти обіймає
        І долу, скорена, лягає,
        Не вперше витоптана ними.

        А на гіркій сорочці трунку –
        Промінням вишиті й дощами –
        Живуть язицькі візерунки,
        Любистком диха, споришами...

        Трава росте... Від краю світу –
        На інший край містком втікає.
        І тихо-тихо пахне літо...
        І серпень в осінь проростає...

        17 липня 2003

        *  *  *

        Гукають півні ранок з потусвіту
                   З зими до літа,
        Горлають вперті півні до Білбога
                   Без остороги.
        На клаптику душі, немов санскрити,
                   Слова молитви,
        А далі – тільки ніч, свічок чесноти
                   Й шлях за ворота...

        У дзеркало небес із трав у росах
                   Душа йшла боса,
        Крок в мілину зірок із виднокола –
                   І кола, кола...
        У льолі зі снігів, яким ще –  в повінь
                   Сама, – як сповідь,
        Питати у волхвів нічного неба
                   Ішла про тебе.

        Ішла, як до причастя, як на плаху.
                   Не вір. Без страху.
        Боялась лиш прокинутись до строку
                   З небес глибоких.
        А місяць жовтим колесом, як проза,
                   Скрипів у воза
        І доля озивалась, мов до рівні.
                   ...Кричали півні...

        28 грудня 2004

        *  *  *

        Вся біда у нас перемелеться,
        Перемелеться – буде хліб.
        І лелека весною вернеться,
        І дозріє у полі сніп.

        Вся біда у нас та й розкришиться
        На дрібнесенькі скалочки.
        Підметемо усе. А лишиться –
        То у піч піде на тріски.

        Може статися (всі загадують)
        Бід зросте ще в нас десять кіп.
        Та на колесо ж води падають? –
        Перемелеться. Буде хліб!

        12 квітня 1996

        *  *  *

        Не підганяй мене, мій часе,
        Не треба веснам поспішати,
        Бо ще пісень отих про щастя
        Я не навчилася співати.

        Я знаю – ріки не вертають,
        Я знаю – вітер не спинити,
        Буває – люди не прощають
        Того, що можна замолити.

        Ще знаю як світанок гасне
        Й куди лелеки відлітають...
        Не підганяй мене, мій часе,
        Бо зовсім мало я же знаю.

        12 серпня 1998

        *  *  *

        Коли затихає вечір
        В дитячім сопінні соннім
        Й вкриває одквітлим листям
        Одвічний Чумацький Шлях,
        Гукни у думках.
                                  Хай речи
        Складуться в рядки і сонми
        Про долі, що не збулися
        Й відбилися на руках.

        Коли затихає вечір,
        Прощаючи дня провини,
        Годинника вірне серце
        І янгола – на посту.
        А більше нічого.
                                  ...Вечір...
        Й незречену душу вчили:
        З морозу відхукать скельце
        Й писати слова чи скерцо,
        Як істину прописну...

        20 грудня 2004

         

        *  *  *

        Рудіють дерева
             самі ще не віда причини.
        Колись їм сказали,
             що літо – це ціле життя.
        И гойда гіллям небо,
             немов у сповитку дитину,
        І в тяжі хмарі
             так повільно бредуть без пуття...

        Рудіють дерева...
             Безпомічно. Безкомпромісно.
        Питають в коріння
             завіщо купити обман?
        І вже під корою
             пульсації серця не тісно...
        І, майже, не страшно
             в осінній іти караван...

        Так дивно.
                Так тихо.
                      Так пусто.
                                  І зовсім невчасно
        Записка на згадку:
                                        “Цілую.”
                             ...І без вороття...
        Я з вами, чекайте,
             притримайте човен у часу.
        Вас теж обманули,
             що літо – це ціле життя.

        16 серпня 2004

         

        *  *  *

        У кожний дім ведуть свої стежки.
        У кожній хаті доля щось сказала.
        ...Знов білять до Великодня кутки,
        Де павутина буднів заснувала.

        У кожнім домі йдуть свої життя –
        Такі собі сюжети для роману:
        ...Ікони просять людям каяття...
        ...Нічні думки ведуть в якусь оману...

        А ще – хтось вишиває рушники.
        А ще когось смеркання не полише...
        Паркан. Підмурок. Шибка і ...рядки,
        Які життя у книзі власній пише.

        18 квітня 1995

         

        *  *  *

        По колу – від початку до кінця,
        Під скрип коліс і ґвалт ворін ранкових,
        Між злих вітрів і справджень випадкових
        Стираються слова, як гнів, з лиця.

        По колу – від дощу до джерела,
        Від пелюшок до савана.Й по новій.
        Народжується істина у слові
        Й, вродившись, – плаче, ніби ковила.

        Кому потрібна? Світу? Той – стріла.
        Людині? Все навпомацки пізнає.
        Дорогам? їх ніхто не повертає.
        Свічкам. Та їх повсотує імла.

        А ніч поведе досвіт до вінця,
        Де “Алілуя” півнів хор горлає,
        Дивуючись (чи вперше?) як вертає
        По колу все – з початку до кінця.

        2 серпня 2004

         

        *  *  *

        Прийми мене, весно, із грудня недоброго прийшлою,
        Прийми не веснянками, лише відлигою синьою,
        Циганського місяця краплею – спілою вишнею –
        Наукою проліска першого як бути сильною.

        Прийми мене, весно... Ось тільки майстриня невміла я –
        З кужелів зимових ніщо, крім мовчання, не випряла.
        Хурдель за ногами чіплялася білая-білая,
        А я по канві до неспокою стежечку вибрала.

        Здавалося б просто: по венах струмків ненароджених
        До тебе іти між учора, між завтра, між людністю.
        Та хтось роздоріжжям шепнув, щоб в спокутах
                                                                                 наврочених
        Вклонялися вітру у ноги, не бив щоби лютістю.

        Здавалося б легко: лишивши в снігах всі незбутності,
        Дитячому схлипу відлиги мелодію ввірити.
        Та світ безталанний, зчужівши у пошуках сутності,
        Не знаючи віри – як міг він в ті сльози повірити?

        Між станцій зустрічних, глухих переходів і потягів,
        Між вікон холодних, котрі цілу зиму проквилили,
        Прийми мене, весно, таку як прийшла з білих
                                                                                 протягів,
        Між мною і ним своє небо розкинувши крилами.

        2 березня – 17 липня 2005

         

        *  *  *

        Всього лише на пів дотику,
        Всього лише на пів видиху,
        На мруження сонних котиків,
        На першу осінню вигадку
                                             Наблизитись...
        Боже, відстані...
        Копитами зміряні кінськими,
        Прибиті церковними вістрями
        І продані нічиїсінькими...
        Чи виміряв хтось вас досвітом?
        Чи вимолив голосіннями?
        Лиш сонця шматок, мов проскурку,
        Причастями не осінніми
                                             Освячено.
        І відречено
        Купальськими снами порослими
        Аж поза піснями старечими,
        Аж за берегами скошеними.
        ...Вросли у туман ви літами
        Літа відкупивши в старості.
        І поглядами бездітними
        Все просите сонць чи жалості.
                                                            А я?
        (От якби не поспіхом...) –
        Пів видиху лиш, пів дотику
        До щастя, що, ніби, з посміхом
        Вербовому снилось котику.

        17 липня 2005

         

        *  *  *

        Хата старенька – таких вже й немає по селах:
        Клекіт над дахом і двійко в кублі лелечат...
        Пахло любистком в таких от, непевне, оселях,
        Пахло любов'ю і сміхом малих онучат.

        Вийде із хати старенька у айстровий запах,
        Чинно пройдеться, бо ж казку в долонях несе.
        Дивляться вікна, очицями мружиться хата.
        ...Світ Пригорнеться. Ще схлипне й – забуде про все.

        Що йому, світові – він же онук отій жінці –
        Вічній. Бабуні. Святій. Берегині землі...
        Є в неї усміх, є сльози, є пісня у скриньці
        В хаті старенькій, яких вже й немає в селі.

        Звідки ж це марення й бузьків родина крилата?
        Може, з минулого? Може, з майбутнього? Ні –
        Дивиться з фото маленька побілена хата,
        Айстрами пахне.
                               Й тінь бабці мигне у вікні...

        30 травня 2002

         

         

        *  *  *

        Чому завжди так сумно перед щастям?
        Полин гірчить, зім'ятий на розлуку.
        Мені до Вас мостів – не перебраться,
        А Вам до мене – простягти лиш руку.

        Мені до Вас сто лиць ще обминути,
        Слова скосити нинішні й колишні,
        Мені до Вас – це долю обманути.
        До мене ж Вам – два видихи у тиші,

        Два кроки під дощем в серпневій млості,
        Коротких, мов стежки, зблудилі в рясті.
        ...До серця ж полини лиш йдуть, як в гості –
        Уздовж життя насіялися рясно.

        До мене Вам не йти і не вертатись.
        Мені Вас не чекати у ненастя.
        Як добре: не зустрівшись – не прощатись.
        І тільки гірко...
                               То так перед щастям?

        19 травня 2003

         

        *  *  *

         

        Світанок починається задовго
        До третіх півнів й першої заграви
        Десь з бездоріж край явора старого
        І з “лю-лі” молодесенької мами.

        Світанок починається із тиші,
        Із перевесел синього туману,
        В якому прутик безу вірші пише,
        Мов досвітку новому шле осанну.

        Яким він буде? Того ще не знамо...
        Хтось в небо сонце випустить зайчатком,
        Піде щось по-новому, щось – так само.
        ...Та це пізніше буде, за початком.

        А він на світ з'являється затемно –
        Сіней найпершим скрипом і цямрини,
        Легеньким вітерцем як небо щемно
        Світліє у очатах журавлини.

        Й коли пряде молитву хтось до Бога,
        Й коли лишилось ночі вже на денці...
        Світанок починається задовго –
        Спочатку він народжується в серці.

        10 жовтня 2002

        *  *  *

         

        Пахне ранок татарським зіллям,
        Осокою, гречаним медом.
        Й після мавчиного весілля
        Розілляв хтось тумани небом.

        Щось кошлатіється у вербах,
        Не сховавшись іще із ночі,
        Теплих росів рядно розверне
        Й крізь гілля – тільки очі... очі...

        А вони ж так на наші схожі!
        Своїм йменням поклич – озветься.

        ...Рівчачок...
                      І вже на сторожі
        У віків тонкий лук напнеться.

        Рівчачок.
                      А за ним – то ж ми там!
        Чи розгледіти? Чи впізнати?
        Й вартові в нас не приймуть мито –
        Крізь рівчак той – століть багато.
        ...Пахне ранок татарським зіллям.

        Цвітом лип, до котрих так звикли.
        І, крізь часу зелене гілля,
        Зійде сонце, мов породілля...
        Озирнися!
                      А очі зникли...

        27 травня 2003

        *  *  *

        Це вже було, та знову буде
        І ще повториться не раз,
        І світанковий смак отрути
        Знов начаклує ніч для нас.

        Ми вже з тобою зустрічались
        Десь на Чумацькому Шляху
        І, мов на гойдалці, гойдались
        На срібнім місяця ріжку.

        Ми вже любили і страждали,
        Ми вже знайомі сотню літ
        І весни тихо відпливали,
        Лиш на воді лишався слід.

        А зими кликали додому
        За тим незримим рубежем...
        Дай руку – теплу і знайому –
        І знов у вічність вдвох підем.

        5 квітня 1995

        *  *  *

        Серце стукає рученятами,
        Серце дивиться оченятами,
        Серце знає все.
        Цить, мовчи!
        Затуляйся гордині шатами,
        Розкажи як удачі сватали,
        Щоб не взріли
        Як плачеш ти...

        28 травня 2004

         

        *  *  *

        Цей світ ліпили нам не для біди.
        А ми самі у нім розпорядились...
        Комусь – із саду райського плоди,
        А в когось – поторочі наплодились.

        Є світлячки у нім й свічада є,
        За так сипнули щастячка на здачу.
        Й волхвів зими весна не впізнає,
        Надпивши келих повеней за вдачу!

        А є печаль, просвітлена до зір.
        Сльоза – життям. Отут я не порушу.
        Якщо ж у вирій кличе птаство взір –
        Дивись на світ цей через мою душу.


        • 4
        • 3
        • 2
        • 1
        • 2222
        • АРТ територія111
        • Дошкільнятам2

        БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

        Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
        Сергій Гридін “Не ангел”
        Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
        Наталія Щерба “Чароділ”
        Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
        Оксана Лущевська “Задзеркалля”
        Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
        Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







        © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
           Офіційний сайт
        29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
        www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
        Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
        адміністратора, а також активного посилання на сайт.
        створення
        сайту
        Студія Спектр