Стежками літа

   Не спиняє ходу годинник: тик-так, тик-так... Чуєте? Це літечко, ухопившись за його вуса, втікає розігрітими сонцем стежками. Біжить босоніж теплими доріжками землі, яка ще не відає про осінь, але вже живе перед­чуттям її.
   Тик-так, тик-так...
   Скипілося сонне мляво-туманове повітря у довже­лезне раннє павутиння та й позаповстувалося білою кужелю невмілої господині у парасольках жовтого кропу, дрімливицих айстрах, по-дівочому засоромле­ній калині. Простелилося воно, довге-довге, скатер­тинами лляними через місяці, тижні, години, аж на самісінький початок червня. А там – ще кують зозулі, віщуючи порічкове літо, котре вже збулось. А там ще зовуться “зелепухами” солодкі вишні і захмеліло, самозакохано цвіте акація, горнучись до окрайчика неба і безкінечності...
   Як, здається, давно це, як недавно було!
   А пам'ятаєте ту першу липневу зливу після двотижневої спеки? О, як чекали, як просили ми її! Як тендітно підставляли квіти свої личка під цівки прохолодної живої води, народженої небом! І навіть поважні старі ясени стояли, прихилившись до хмарів, мокрі-мокрі, щасливі-щасливі...
   Розкришився полудень року дозрілим зерном. Порозливав хтось над вечір над тихими заплавами річок зі свічечками білих лілей млосний присмак колючої стерні, молодого хліба і парного молока. Порозбігалися літні стежки, не втримані у пучку одвічних меж, на усі боки, напуваючись росами, цілющими до Іллі...
   Гупають у траву перезрілі яблука, розбиваючись навпіл, і відраховують, мов літописці, дні, години, хвилини відлітаючого серпня.
   Прощавай, літечко!
   Зустрінемося нарік!