Криниці

   Люди – немов криниці.
   Темної ночі, присвічуючи собі зіркою з неба у масляному ковші Великої Ведмедиці, спускається східцями сузір'їв старенький Бог і, прикладаючи вухо до землі, слухає лебедіння підземних джерел. А потім, вислухавши, ви­давши пальцями у траві та камінні, у піску та глейові – починає копати криницю...
   Люди – немов криниці.
   Глибокі і мілкі, солоні і холодні, цілющі і ніякі. Одні терпкі, аж до млості, коли не знаєш: чи спасіння той ковток води чи отрута? Інші – замулені і засипані травою та листям, закохані у солод минулих літ, до яких прилітають у спеку лише пташенята та ще перелітні крикливі гуси двічі на рік зупиняються на нічліг. Одні пахнуть яблуками, котрих рясно натрусила перша осіння ніч, другі навіть у спеку крижаніють Різдвяною хугою, треті глибокі – не вичерпати. А трапляються і калюжки...
   Люди – немов криниці.
   Муровані, наче на віки і дерев'яні та почорнілі від часу, копані на радість людям і добро Всевишньому, освячені мудрістю землі, прадавністю води, одвічністю сонця та зірок. Вони втамовують спрагу, зціляють рани і душу, огортають найпотаємнішим споконвічним говором води. Знані і самотні, відвідувані і кинуті у забуття. Колодязі, криниці, студениці, копанки...
   Із журавлем на руках і з вороною на корбі. Споганені і відмолені, затоптані і розкопані світять вони ночами у небо гілками світла і у найясніший полудень тримають у своїх душах зоряне полотно, з якого, присвічуючи лучиною добра, спускається східцями старенький Бог...