www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Тернова хустина Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Де починається Гольфстрім
      Тернова хустина

      Тернова хустина

         Картоплю копаємо вчотирьох: я, Вітько, мама і Федорка. Ми удвох з Вітьком лопатами орудуємо, мама з Федоркою збирають – велику до великої, дрібненьку до дрібненької. Дві купи – більша і менша – біліють з краю городу, звідки починали копати. Сохне.
         Жінки обидві картоплю вихапують швидко, мама взялась було й собі за лопату, щоб нам з Вітьком трохи підмогти, але ми накричали на неї: що, самі не вправимось!
         Отож стараємося – не розгинаємо спин. Трохи сердимось на Федорку: якби не вона, – не гналися б отак, поволі копали б, мамі збирати помагали б, на купу носити. А куди нам спішити! Осінь тільки-тільки заглядає, по-одному, неквапом фарбує у жовте листочки на сливочках, часом струсить кілька на город, то вони губляться там, аж поки не відгорнеш лопатою ще зеленкувате живе гудиння – тоді зблиснуть на чорній землі. Так що встигнемо, нічого тій картоплі не зробиться. Мені до школи – в десятий – ще через тиждень, а Вітькові скоро в армію, то він взагалі міг би цей город сам доти впорати. Аякже, що він, у війську буде картоплю копати? Нехай же постарається на прощання.
         А мама рада Федорці. Це ж наскільки діло йде живіше. Мама хоче викопати, поки буряки не почалися. Бо механізація механізацією, а без рук жіночих колгоспові ніяк не обійтися. А якщо, не дай Бог, знов дощі...
         –  Якби ще батько на тій фермі не застряг, – бідкається мама.
         –  Нема, щоб хоч трохи домашньої роботи припильнувати...
         І заздро поглядає на город до Медусів – там, певне, з десятеро копальників: старі, сини, дочки, невістки, зяті... І Любка, найменша їхня. Ну, як найменша? З Вітьком вчилася.
         –  Ага, спробуй зажени його на город, застав... Хіба йому пече?
         Це мама знову про батька. А нам з Вітьком байдуже. Весною самі посадили — впораємось і тепер. Та ще й Федорка ця прийшла, он як видзьобує кожну картоплину – тільки рукава обстріпані від старої кофтини мелькають.
         –  Ой хльопці-хльопчики мої!.. – час від часу шамотить вона.
         –  Не хльопці в тебе, Ксеню, – орли. Так, так...
         –  Аякже! – бадьоро відгукуємося ми з Вітьком. І сміємося. Мама ж трохи ніяковіє від гарячих Федорчиних похвал, однак усе ж крадькома й сама милується нами.
         А Федорка проворненько підскакує до Вітька, хапає його під руку і, розгойдуючи довгою сірою спідницею, витупує ногами по корчах.
         –  Ой, хльопці мої, чорнявенькії...
         Ми з Вітьком гигикаєм силувано вже, скоса поглядаємо на сусідські городи: от побачать люди, як тут Федорка витанцьовує з нами!.. Мені то ще так, а от Вітько... Тільки вгляне, що Любка зиркнула сюди – висмикує з Федорчиних рук свого ліктя, рішуче наступає на лопату і вивертає корча просто з-під бабиних ніг.
         –  Орли, а не хльопці... Так, так... – приказує Федорка з віддихом. Однак, охоловши трохи, згинається до землі, її руки спритно винишпорюють картоплю поміж буряками, що лишаються рости ще до пізнішої осені.
         Важко сказати, на чиєму городі не перебирали отак землю сухі Федорчині руки з товстими синіми жилами і позаламуваними нігтями. Одним вона помагає садити, другим – шарувати, третім – підгортати, четвертим – копати... Одне слово, з весни до осені Федорка в селі нарозхват. Бо в роботі за нею не вженешся, ну, а віддячити їй... Хто троячку тицьне, хто – одежину яку приношену чи обуття... Головне ж – дати “закропитися . Самогону, “казьонки”, вина свого чи купованого – все одно. Інакше... У Федорки тоді і поперек не так згинається, і ноги болять, і руками вона не владає...
         Ми Федорки на город ніколи не просимо. Сама приходить. Вибирає якийсь день чи два між “заказами” – і з'являється, щоб помогти. Буває, що вже й запізно: впорались ми з бараболькою. Мама ж все одно інколи, як має, поставить їй чарку. Федорка вип'є хутенько, гризне що-небудь, розчервоніється і починає нас вихваляти. І маму, яка вона сердечна, і батька, що завсіди всіх послухає, кожному поможе, і нас з Вітьком – такі ми славні хлопці.
         Потому Федорка переходить на свого сина – на Філю.
         –  Оце у мене Фільо!.. Писала невістка, що вже главним став. Подчіньоних має. Так, так... Він у мене проворненький був змалечку. Так, так... – обводила нас Федорка щасливими очима. І все поривалася обняти Вітька чи мене. Ми відхилялись, відсувались подалі. – А як приїжджав Фільо в гості... З невісткою, з онучаточками моїми дорогесенькими... – аж сльози виступали на бабиних очах. – Так, так... Що вже понавозили, подарків усяких-різних... Так, так... А мені хустину привезли. Тернова така, уся квітчаста... І френзлі кругом... Так, так... Писав Фільо, що скоро приїде, то, певне, знов таку хустину привезе, там їх багато є. То я, Ксеню, тобі її оддам. Так, так...
         –  Нащо мені? Сама будеш носити, – відмовляється мама.
         –  Е ні-і, оддам тобі... – наполягає Федорка. – Тільки тобі.
         Так повелося років, мабуть, з чотири тому. Я, здається, ходив у шостий клас. Ну, а Вітько, звісно ж, на два роки старшим і тоді був.
         Якраз стояла глупа осінь, дощова, холодна. Багнюка всюди – не пролізеш. Саме в ту пору одного вечора Федорка вперше і уявилася у нашій хаті. К привела, а правдивіше, приволокла, мама. Йшла звідкілясь, уже й не пам'ятаю відкіль, і в темряві натрапила на Федорку – та лежала в болоті під Медусовим парканом.
         Федорка в хаті до тями прийшла не скоро, прочумалась аж уранці.
         –  Ксеню!.. Та ти ж... ти ж мене від погибелі спасла! – приказувала вона, розправляючи на собі мамину кофтину й спідницю (її вдяганку і в руки взяти не можна було). – Я ж тобі, Ксеню... нігди цего не забуду!.. Присій-бо!.. В городі завсігда поможу, в любе врем'я, коли скажеш, прийду...
         Город наш лежав за вікном порожній, з мокрими кукурудзяними штурпаками попід межу, а Федорці, видно, хотілося хоч би чим-небудь оддячити зараз. Глянула вона на наші з братом не вельми привітні обличчя і заторохтіла:
         –  Ксеню, я хльопцям твоїм яблюк принесу. Яблючок! Так, так... Гарні яблючка вродили цего року в мене. Їй-богу! Завтра принесу! Так, так...
         –  Не тре, Федорко. В колгоспі взяли трохи, то якось...
         –  Принесу!.. Такі яблючка славнесенькі, такі добрі... Так, так... Принесу!..
         І не принесла!
         Ні завтра, ні післязавтра, ні через рік, ні через два. Так присягалася, так божилась – і не принесла! Може, й не мала їх (живе од нас далеченько, так що хто його зна), а може, й забула.
         А ми ж не забули...
         І як тільки Федорка до нас приходила, ми з Вітьком поміж собою про ті “яблючка” згадували. А як попідростали трохи, як більше взнали Федорку, то й почали допитуватися в неї:
         –  То коли ж ті яблучка вже будуть, га?
         –  Принесу, синочки, принесу. Так, так... Достигнуть ото восени – присій-бо, принесу. Так, так... Цe ж Фільо мій таже на яблючка любитель... І ще як маленький був, і парубочком уже... Так і хрумає їх, так і... Обіщав на осінь приїхати, то я вже йому припасу...
         Сьогодні ми з Вітьком знов – копали-копали, потім глянули один на одного – зареготали.
         –  Ну, то як там, Федорко, – підморгую до брата, – яблучка цего року добре вродили?
         І аж заливаємось обоє – так сміємося.
         –  Мовчі-і-іть, ви-и!..
         Мама дивиться на нас докірливо, глибокі борозенки темніють коло її міцно стуленого рота.
         –  Де в неї ті яблука! Як вродять коли, то дітиська ще зелепухами обнесуть!.. Захотілося їм...
         –  А чого ж вона хвалилася? – відбуркуюсь я, згинаючись над лопатою. І розрізаю корч просто навпіл.
         –  Так, так... Так, так... – усміхається червоними яснами Федорка. Вже кілька років, як вона недочуває, і оте своє “так, так” тулить куди треба й куди не треба, як оце зараз. Краще б уже мовчала!
         Якийсь час копаємо всі мовчки. Не пройшло, значить, на цей раз із тими яблучками, не пройшло... І в нас, як весняна вода коло гребельки, починає набиратись досада. Це ж наша мама заступається перед нами (!) за Федорку!.. За цю... За цю вічно... Сама ж витягла її з багнюки, сама “спасла” ж!.. Бо задубіла б до ранку під плотом... А та якихось яблучок нещасних пошкодувала!.. Ну, може, не пошкодувала, але... Наобіцяла ж тоді!.. А ми дітлахами були — і справді яблук тих захотілося так... Здавалося, вони не знати які там у неї, ми таких зроду ніколи не їли. Сама ж розхвалила!...
         І тепер ми не хочемо відступати перед мамою, шукаємо, куди б ту воду мутну з-за гребельки спустити.
         Тому як вивертаємо лопатами корчі – жбурляємо землю трохи далі. І якраз так, щоб у Федорчині капці якось уцілити. А вони ж он як вуха повідставляли.
         Федорка на те не ображається. Ще й підігрує нам: відставить ногу вбік і дригає нею – землю витрушує.
         Ми з Вітьком – душимось од сміху.
         А мама знову осудливо:
         –  Легше якось... кидайте.
         –  А що ми зробимо, як воно так полупається, – вдаємо із себе невинних, навіть ображених її словами. І – жбур лопатою. – О, бачте, знов...
         А самі – той носа чухає, той лоба тре: щоб зуби заховати під рукою.
         Та все ж, як би там не було, а до полудня ми дернули городу шмат чималенький. Як мама скомандувала на обід, якраз підійшли до яблуньки на межі (тепер у нас цього добра хватає – он і садочок перед хатою який). А до яблуньки – це вже четвертина городу як-не-як. Та ще ж головне – початок.
         Мама з городу пішла трохи раніше, то вже й наладнувала обід.
         Як тільки заходимо до хати, Вітько одразу ж – ще й не сіли за стіл –вихоплює з-поміж мисок зеленаву пляшку, витягує корка, з газети скрученого, і, понюхавши із шийки, ахає, задоволено постукує кулаком себе по грудях:
         –  Оце да-а!..
         –  Наливай! – наставляю келишка.
         Мама дивиться суворо, хоче стримати нас, та ми не. зважаєм – далі Федорку на витримку берем.
         А Федорка... Я мало не зареготав, як глянув на неї. Аж облизується, бідолаха. Причепилася скраєчку столу – і тільки пасе очима пляшку. Не встиг Вітько налляти – уже губами до келишка припала.
         Ми з братом теж перехилили – і аж сльози нам на очі повиходили.
         –  У-у, скаженюча! – труснув головою Вітько. – Такої на мою випроваджанку – всі будуть п'яні валятися.
         –  Ну-ну, розперезався! – прикрикнула мама. – Теж мені знайшовся...
         Вона випила краплинку і тепер закусує холодцем – обережно, щоб не розтрусити, носить ложкою зоддалеки, бо миску підсунула до Федорки.
         А ми трощимо все підряд – аж за вухами лящить. Бо таки добре проробилися, а тут ще й від горілки всередині пече – скоріш угамувати б той вогонь!
         Федорка дзьобає з миски якось по-гороб'ячому, раз по раз відриває очі від тарілки то на мене, то на Вітька, то на пляшку...
         Коли пообідали, Федорка розчервонілась іще дужче, безперестанку всміхалася й аж підскакувала на стільці:
         –  Ой і синочки в тебе, Ксеню, ну й сини!.. Так, так... Золото – не хльопці! Ая-яй! – покручувала головою в захваті.
         Не витримала й скочила на ноги, обняла Вітька за шию:
         –  Синочки ви мої-ї!.. Хльопчики такі-і!.. Та ви ж... Фільо в мене таже... Жінка в нього така грамотна. Так, так... Вчителькою робе... А він – главним теперечки... Так, так... Як понавозили гостинців!.. Усякої всячини багацько!.. Так, так... А мені хустину привезли. Тернову хустину. Терновеньку!.. Так, так... Квітки такі лапаті по ній. І френзлі... Так, так...
         Вітько одриває від шиї Федорчині руки, встати силкується. А вона все приказує над ним:
         –  Таку з френзлями хустину... славну таку Фільо подарував...
         –  Скільки ж ту хустину дарувати можна! – не витримав я. – Торік, казала, хустину подарував, позаторік – теж хустину, ще позаторік – знов!.. Та він що?.. І чом це я ніколи не бачив його, того Філю? Цього літа коли він був, ма?
         –  Та коли він там був! – аж скрикує мама. – Років п'ятнадцять як пішов до армії, оженився десь там – після того тільки раз і приїхав додому, привіз ту хустину. Ото й уся її втіха!..
         Я глянув на Федорку. Маленька, суха, мов стручок на акації, сиве волосся вибилося з-під хустини – вона тулилася до Вітька, а він одпихав її, поривався встати.
         І таки підвівся з-за столу, одірвав Федорчині руки й одкинув їх від себе...
         Я скочив на ноги, схопив брата за рукав, потяг його до порога:
         –  Ходімо вже!.. Ходім на город!.. Ході-і-ім!..


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр