www.odb.km.ua Відгуки та побажання
По конюшину Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Де починається Гольфстрім
      По конюшину

      По конюшину

         Гриців батько – їздовий коло телят. І влітку він часто бере сина в поле. Батько починає косити мішанку або конюшину, Гриць же кладе оберемок перед кіньми, щоб їли, а сам вибирає з мішанки стручки гороху, вигортає з них солодкі горошини, потім сипле їх з долоні в рот. Якщо ж горох ще зовсім молодий, то з'їдає і стручки, здерши з них цупку прозору шкірку. Або ж сидить собі на конюшині, слухає, як гудуть навколо нього заклопотані бджоли, шемрає комашня, дивиться, як підбирають коні стебла м'якими оксамитовими губами.
         Коли ж батько проходить два покоси, Гриць заїжджає між них і вкладає на воза “зелену масю”, як то каже в'їдлива й сварлива зоотехнічка Віра. Та це для нього не головне на косовиці. Бо що ж то за робота? Взяв на вила мішанки чи конюшини, поклав на воза, приплескав зверху, щоб добре трималось, та й усе. Отож, як тільки на возі височить уже врівень з кіньми, стромляє вила вибіленими зубами в покіс, підходить до батька.
         –  Та', може, дайте я трохи...
         Батько ніби й не чує – змахує косою далі.
         –  Та'... – підступає ближче Гриць.
         Той зупиняється, розстебнутим рукавом витирає піт з чола. Під пахвами й на спині сорочка на ньому теж мокра.
         –  Зараз. Тільки поточу перше.
         –  Я сам, та'...
         –  Сам... – хмикає батько. – Ще пальці поріжеш.
         Гриць точив уже косу і не порізався, але зараз він змовчує – нехай, аби тільки покосити дав. Батько витирає косу зеленим жмутком, дістає з халяви брусок, стертий так, що став схожим на лопать літака, і – дзінь-дзінь по косі. Краплина поту збігає йому на кінчик носа, падає на брусок. Батько тільки віддмухується, коса дзвенить в його руках – чиста, біла.
         –  Дивись, не пусти по нозі, – застерігає.
         А Гриць одразу ж за косу й тільки посміхається – йому не вперше! Опускає її на землю, широко розмахується – ш-шар! – коса ріже легко, ледве не висковзує з рук.
         –  Менше, менше бери, – підказує батько. – А то хутко втомишся. І на “п'ятку”, на “п'ятку” налягай!
         Він ще деякий час дивиться, як Гриць, злегка підгинаючи ноги в колінах, звалює в покіс траву, і йде до воза, береться за вила.
         Гриць відбиває один покіс, заходить на другий. Цей іде важче, коса вже не співає, а напинає м язи на його руках, а під кінець забиває подих і аж тягне за живіт.
         –  Не надривайся, спочинь, – радить батько. – А я тим часом підмантачу. Спочинь...
         Сьогодні Гриць знову косить. Конюшина податливо падає в покіс, і він лежить довгою пахучою китицею. Сонце, сліпуче, палке, вже над самим лісом, б'є промінням просто в вічі. Попереду гуде великий волохатий джміль. Тільки сяде на квітку, а Гриць уже підступає до нього з косою, і знову джміль басує, кружляє перед ним. Та Грицеві нині байдуже і до джмеля, і до гарячого вечірнього сонця. Не відчуває він тієї радості, що наповнює його щоразу на косовиці. Ні, вона в ньому є, та радість, є, однак притишено зачаїлася десь і не може розправити крила. Тільки розгорне, тільки змахне — і знову завмре, бо не піднімуть вони її, наче не вистачає їм сил, наче підрізані вони косою, мовби оця конюшина.
         Гриць лиш зітхне й оглянеться назад. Біля воза, на порожній брезентовій опалці, сидить батько. Голова його низько схилена, мов у градом побитого соняха, – здається, не втримається на шиї і зараз упаде на землю. До підборіддя прилип зелений листочок, та він цього не помічає, не зніме його. Батько невдало підігнув під себе ногу і тепер намагається випростати її, однак це в нього ніяк не виходить. Тільки хилить-хилить з боку на бік – і кривиться болісно. Гриць знаходить сили в собі — і одвертається. Так йому й торба! Хай би не набирався!..
         Йому стає жаль себе у ті дні, коли вдень помагає батькові, а ввечері, вже зовсім пізно, батька привозять додому зморені й голодні коні. Батько сповзає з воза і неслухняними ногами, з червоним набряклим обличчям і водянистими очима, дибає до хати.
         –  Вже... прийшла тютя, – тихим здушеним голосом казала мама, а Гриць мовчки довився на батька, прикусивши нижню губу. В грудях піднімалося щось пекуче, клекотливе, застрягало в горлі й шкребло, немовби гострим кігтем, аж видавлювало сльози з очей.
         –  Ну... ш-шо ти, Нюська?.. – намагався батько заспокоїти матір. – Нє... ну, ш-шо ти?.. Нюська... нє, ну...
         І він посмикував рукою перед собою, наче упіймав на вудочку те заспокоєння, але ніяк не міг підтягнути його до себе, вудочка виривалася з рук, і він знову смикав нею.
         –  Нє, ну... Нюська, ну...
         І вже не відходив від матері ні на крок, не давав їй ні робити що, ні присісти, ні лягти спати. Тримає вона миску в руках – відбере, над столом водить, приміряється, куди поставити, взяла голку – знов за рукав смикає:
         –  Нє... я гро... я грошей не пропиваю... Ну, привіз глини... Ну, нє... Нюська...
         –  Господи, не нюськай ти мені! Грошей не пропиває!.. Хіба ж там заливали тебе нею? Чи ти хочеш її випити всю, що є на світі? Ні, як прикладеться!..
         Батько вперто намагався пояснити, як це все сталось, довести, що нічого поганого він же не зробив, що не б'ється він, не виганяє з хати їх, як ото буває в інших...
         –  То не гвагай мені над головою! – зривалась мати на крик. – Завтра ж будеш стогнати: “Ой, слабий, ой, голова!..
         –  Нє... завтра я... Нє, ти послухай мене... Нюська... Нє, ну... Хіба я... Послухай...
         Приходив з клубу Микола, старший Гриців брат. Прив'язував коней до воза, кидав сіна з горища. Кілька хвилин мовчки дивився на батька і похмуро казав:
         –  Лягай, батьку, спати.
         –  Нє, ну... Колю, ти... Ти от женитись хочеш... Нє, ну... Тоді побачиш, як воно...
         –  А до чого це тут? – гостро дивився на батька Микола.
         –  Побачиш... по-бачиш, – тикав у нього зігнутим пальцем батько. – Візьме тебе в руки... дих... дихнути не дасть... Ти тільки женись...
         –  З вами женишся... – цідив крізь зуби Микола. – Вам аби до горілки, а там – гуляй, весілля. Що я, не знаю, як воно буде?
         –  Всьо ти знаєш... Нє, сяде ш-ше тобі на шию... – вже злісно грозив батько. – Ся-а-де, по-ба-а-а-чиш!..
         В очах його з'являвся якийсь сталевий блиск, і Гриць поквапливо відвертався – не міг він повірити, що це його батько, що вдень вони разом косили, разом, торкаючись плечем один одного, сиділи на підводі, і над ними розплескували свої співи жайворонки, у дзвінких пшеницях перекликались перепілки, червоні маки розхитувались на вітрі, неначе метелики перелітали з колоска на колосок...
         А тепер Гриць відвертався, Микола ж не витримував, хапав батька за груди і силоміць вкладав спати.
         Потім довго крутився Гриць у ліжку, сторожко вслухався в хатню тишу – чорну і важку.
         І ось знову сьогодні... “Добре, що в полі хоч нема нікого”, – думав Гриць, збираючи вилами конюшину. Накосив тільки васаг, у віз, щоб коней було коло чого поставити на ніч.
         –  Та' , вставайте, – поторсав батька за плече. Він з підігнутою ногою так і впав на землю, вткнувшись щокою в низьку, гостру стерню.
         Гриць підняв йому голову, підклав зім'ятого кашкета під щоку. Ще раз нахилився й віддер листочок з підборіддя. Якусь мить постояв над ним, затим знову:
         –  Та', вставайте... Та'...
         Батько смачно сопів у кашкет, аж постогнував.
         –  Чуєте? Вставайте, та'...
         Гриць узяв його попід руки, посадив. Батько тільки смикнув рабами в один бік, в другий, дихнув з хрипотою важким перегаром. Повіки ворухнулись і знову злиплись, мов склеєні.
         –  Вставайте, та-а', – зціпивши зуби, схопив, Гриць його за комір. Смикнув до себе, та за рукою потягнувся тільки піджак, відкриваючи сорочку на батьковій спині. І знову батько звалився обличчям у кашкет, заплямкав губами, засопів.
         Лежав тихо, спокійно, склавши долоні між колін. Гриць дивився на нього з жалем і цікавістю. Так, напевно, він дивився на нього вперше. Вперше — так відверто, прискіпливо приглядався до кожної рисочки на обличчі, до кожної складки на одязі. Намагався збагнути, пов'язати все докупи: себе і його, день і вечір...
         Як же так зробити, що йому сказати, щоб він зрозумів, щоб усе зрозумів?.. Ну, все-все...
         Та спробуй, спробуй скажи, розбуди хоч його! Як хочеш!
         Гриць безпорадно озирнувся — ніде нікого. Підкажіть, коники, що зробити, підкажіть!.. Коні й самі запитально дивились на хлопця, чекали. І він узявся за віжки, під'їхав до батька. “Піднесу”, – вирішив, прицінюючись до його скуленого тіла.
         Присівши, Гриць підсунув праву руку під батькові коліна, ліву – під гарячу жилаву шию. Набрав повні груди повітря – і рвонув його на руках угору... Та на воза покласти не зумів, лиш зачепив ногами за люшню: ліва рука ослабла, і він опустив батькову голову на свої коліна. Батько лежав головою вниз, важкий і млявий, наче варений. Хоч би ноги не сковзнули – з острахом поглядав угору Гриць.
         Коні неспокійно тупали копитами, насторожено косували очима назад. Перепочивши, Гриць підліз під батька плечем. Ану ще раз!
         Підвівся на весь зріст і скинув важке тіло із себе на віз. Батько м'яко вгруз у конюшину горілиць.   о
         Та-а-а-ак... А що ж тепер? Так і везти його через село? Як мрець!” – майнула злісна думка.
         Уявив усі вулиці, якими доведеться проїхати, і йому стало гаряче, аж піт виступив на лоба. Як же йому їхати?
         Гриць підняв опалку і кашкета, кинув їх на батька. І це... І це підказало йому. Вкосив швиденько ще конюшини і накрив нею батька. Голову зверху лишити чи як? Все одно буде видно! Накрив і лице, правда, тільки злегка притрусив, щоб не задихнувся. А тепер – додому.
         Віз м'яко викотив стернею на дорогу і глухо задудонів по грудках колісьми. Але на конюшині не трясло, тільки погойдувало злегка. Гриць вдоволено озирався на замаскованого батька, всміхався: молодець же він, додумався – ніхто й не здогадається.
         Вйо, коники, вйо, воронії! Коні бігли радо, передчуваючи нічний відпочинок.
         Вже опускалося сонце за ліс, довгі тіні від коней та воза, що ковзали збоку, сягаючи аж бурякового лану, зникли, бурячиння потемніло. І тільки верхівки лип ген там на горбі яскраво зеленіли: їх ще освітлювало останнє сонячне проміння.
         Посмикуючи віжками, Гриць прислухався до сонного батькового дихання з-під конюшини. Так, напевно, у війну перевозили партизанів. Од цієї думки хлопцеві стало добре, він теж відчув себе партизаном – сміливим, безстрашним розвідником.
         Та це гріло недовго. Як же вони доберуться додому? Аби тільки батько не прокинувся, аби лишень спав... І – от біда – як минути хату Олени Вікторівни, їхньої вчительки? Як не мізкуй, а треба їхати коло неї. А раптом вона... Зупинить, запитає щось... І тоді... Від однієї тільки думки Грицеві хоч у землю влізь. Як же зробити, як? Треба проїхати потихеньку, щоб... Ні, так зупинить, обов'язково зупинить...
         Гриць притримував коней, щоб не спішили, гарячково думав. Ні, він зробить інакше: до самого її двору під'їде повільно, тихо, а там – коней батогом і... Додому звідти зовсім близько – ніхто не встигне й вгледіти. Тільки б ворота, ворота швидше відчинити, щоб у двір...
         Та Грицеві пощастило. Вздовж дороги не здибав нікого, хто б звернув на нього увагу – іде собі, то нехай їде, – а попереду вже, рукою подати, виднілись їхні ворота, яблуня-ренета коло них, а ближче до хати – груша височить.
         Сторожко роззираючись, він підхльоснув коней. І тут – “Гри-цю-у!” – гукнули його.
         Краєм ока угледів: просто на нього несло бабу Данилиху. Смикнув за віжки, підганяючи коней.
         –  Гри-и-цю-у!..
         От баба! Чого їй треба?
         –  Що вам, бабо? – припинив коней.
         Данилиха пришкорбала до воза, схопилася за полудрабок сухими руками з синіми жилами, як батогом посіченими.
         –  Ой, задихалась... А де батько, Грицю?
         Гриць перелякано озирнувся назад – ні, є, дихає батько під конюшиною.
         –  Та-а... Він десь... До дядька Михалка пішов, здається... Стій, чого крутишся! – гукнув на коней голосно – батько ж так сопе, от почує баба...
         –  Стій! – загорлав ще голосніше і потягнув за віжки. Коні смикнулися з місця, і Гриць зрадів.
         Але баба Данилиха трималася за воза і ледве не впала. “Ще біди нароблю”, – Гриць зупинив коней.
         –  Нема батька – пішов же!
         –  Ага, до Михалка пішов, кажеш, – чогось аж зраділа баба. – А я вже спереживалася, думаю, як він там бідолашний... Дрова ж він мені привозив... І того просила, і того... Хто бабу послухає? Аж насилу він о не трапився. Грошей давала, то не взяв. “На, кажу, на папіроси”. Чим же я йому віддячу? Правда, чарка в мене була, то поставила. І не багато ж випив – а так похитало ним, так повело, думаю, матінко, впився як... Аж ні, кажеш, до Михалка пішов. То добре, що оклигав..А я вже думаю, як він там... Добрий він чоловік, спасибі йому... їдь, сину, їдь, а то не переслухаєш бабу... Пішов, кажеш...
         Вона відпустила з рук полудрабок, почовгала далі.
         Коні самі рушили й стали під ворітьми, чекали, коли відчинять. Гриць зсунувся з воза, і в конюшині, де він сидів, лишилося кубельце. З нього виглядав ріжок опалки. Батька ж зовсім не видно, від воріт навіть не чулось його дихання. На мить Грицеві здалося, що його там і нема. От якби він справді був зараз у дядька Михалка!..


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр