www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Смішно з діда Левка Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Де починається Гольфстрім
      Смішно з діда Левка

      Смішно з діда Левка

         Сьогодні ми склеїли останній екзамен в цьому році. Хоча “останній” звучить надто гучно. Бо в дев'ятому класі всього їх два – з геометрії та географії.
         Так от, склали ми екзамен з географії і – “Ура, ми вже десятикласники!”. Ще б не радіти – найстарші в школі, випускники, всі дивляться на нас з такою, знаєте, повагою, з таким благоговінням, з таким...
         Одне слово, ми десятикласники, випускники, цілком дорослі люди.
         Коли всі після екзамену зібралися в класі з букетами квітів на столі, застеленому скатертиною, і наш географ Василь Прокопович оголосив оцінки, ввійшов директор. Він сором'язливо заусміхався (чомусь він мовби соромився всіх – і вчителів, і учнів), поплямкав губами і, нарешті, сказав:
          –  Шановні учні!.. Розумієте... ми розуміємо, що у вас починаються канікули, що це ваш відпочинок, і ми зважаємо...
         Одне слово, під час канікул нам пропонували попрацювати. Не на ремонті школи, не на городі, як звичайно, а на будівництві будинку для вчителів. Двоповерхового, на чотири квартири. Будувати має ПМК (пересувна механізована колона), та вона дає тільки мулярів, матеріали і механізми, а потрібні ще й підсобні робітники. А де їх узяти? Отож директор сором'язливо запропонував нам влітку попрацювати на будівництві. Причому, за це нам будуть давати зарплату.
         Ми, хлопці, всі зразу ж “ура!”. Ще б пак, працювати на будівництві! Хто з вас працював там у дев'ятому (та де у дев'ятому – в десятому!) класі?! Та ще й будемо всі разом, не розбіжимося по домівках...
          –  У понеділок... виходьте... на дев'яту годину, – мовив директор. – Вами керуватиме там спеціаліст із ПМК.
         І директор, опустивши голову, мовби він узяв на свою шию великий тягар, вийшов з класу.
         Та керувати нами став зовсім не спеціаліст із ПМК , як обіцяв директор, а – подумати тільки! — Робцьо Драпій. Так, так, саме він. Ми були просто ошелешені, навіть приголомшені цим.
         Кожен з нас добре знає Робця Драпія. В салі його називають найстарішим парубком. Про його вік промовляє й ім'я. Воно сягало ще того часу, коли модними були всякі Едики, Ельки, а про Тараса, Дениса чи Максима, як оце зараз, ніхто й не заїкався.
         Робцьо жив один із своїми вже досить старими батьками, щороку шукав собі якусь іншу роботу. Трохи працював їздовим на фермі, трохи на цегельному заводі в сусідній Федівці, трохи в лісництві... А оце кілька зим підряд кочегарив у нашій школі, на перервах заходив у класи і під наш крик величезною, чорною од вугілля рукою мацав батареї – чи добре теплі. В свою чергу хлопці бігали до нього в кочегарку покурити або так пересидіти якийсь урок чи іншу неприємну оказію.
         І ось Робцьо вже на будівництві — тут як тут!
         Поки ми з хлопцями збиралися, Робцьо Драпій разом з отим самим “спеціалістом із ПМК” – молодим, кучерявим ходив подвір'ям обійстя, де мав піднятися перший у селі двоповерховий будинок. Вони заглядали у стару, під солом'яною стріхою хату, де тепер влаштували склад, клацали чимсь коло бетономішалки, що широко розкрила рота біля купи жовтого піску.
         Потім, оглянувши все, підійшли до нашого гурту.
         –  Так от, хлопці, – сказав кучерявий спеціаліст, – поки що нам треба закласти фундамент. Вірніше, подушку під фундамент. Зробите? (Ми тільки витріщили один на одного очі). От і добре. Керувати вами буде... кгм... Роберт.
         По цих словах ми аж повідкривали роти.
          –  Він... кгм... Роберт, у курсі справи, – продовжував “спеціаліст із ПМК”. – Так що в усьому слухайтесь його. Бо мені треба ще на інші об'єкти, ви в мене не одні. А зробите подушку – тоді вже приїдуть монтажники, муляри... Але це вже потім. А зараз – трудіться.
         Він для чогось розкуйовдив свого й так розпелеханого кучерявого чуба, потис Драпієві руку і подався на автобусну зупинку.
          –  За інструктаж не забудь! – гукнув уже з вулиці. Хай усі порозписуються за техніку безпеки!
         І зник за рогом хати – нинішнього нашого складу.
          –  Чули, що сказав прораб? – озвався Робцьо, і його повні щоки порожевіли. – Ото зараз же слухайте мене.
         Кого було слухати?! Робця?! Драпія, над яким підсміювалось усе наше село?! Хіба могли ми його слухатись, робити все те, що він велів нам? Та кожне його слово, кожна команда викликала обурення, зневагу, опір і просто сміх!
          –  Хлопці, беріться возити щебінь, – суворо надував щоки наш бригадир.
         А ми ніби й не чуємо. Хтось курить сигарету, хтось копирсає ногою пісок, хтось мугиче собі якусь пісеньку.
         Драпій кидався до когось із нас.
          –  Володько, ти що, оглух? Не чуєш?
          –  А що?
          –  Щебінь вози!
          –  А-а... – Володька вдавав, ніби хоче підвестися з трухлявої балки, що лежала коло нашого складу, однак тільки-но Драпій одійшов – знову звалювався вниз.
          –  Миколо, гайда до роботи! – кричав уже до іншого Робцьо.
          –  А чого це я? Чого я, коли всі сидять? – огризався Микола.
         Драпій хапав його за комір:
          –  Я кому сказ-з-ав!..
         Микола поволеньки зводився, мляво брався за лопату.
         Робцьо хапав за руку третього:
          –  Не сиди, бо навіки тут сядеш! Не сиди!
          –  Та йду вже, йду. Причепився...
         Ми спроквола брались до роботи. Шкребли шуфлями по купі щебеню, сипали його у дві металеві тачки, підвозили до траншеї під фундамент і звалювали туди каміння.
          –  Хутчій повертайтесь, хутчій! – підганяв нас Робцьо.
          –  А сам чого стоїш? – кидав йому хтось із нас.
          –  Не вказуй мені! – знову закипав Драпій. – Малий ще мені вказувати! Сам знаю, що мені робити!
         За лопату чи тачку Робцьо теж брався неохоче, повертався не швидше нас. Ми пересміхувались між собою з такого трудяги і, звісно, ледве ворушились коло щебеню чи бетономішалки,
          –  Дивіться, хлопці, бо дограєтесь у мене, – погрожував наш бригадир. – Скажу прорабові, то він вам... Заробите ви тут. Мульки!
         Однак прорабові (чи ким він там був, той кучерявий) Робцьо на нас не скаржився. Навпаки, якщо той, загрібаючи пальцями назад свого кучерявого чуба, сердито відчитував нас, Робцьо, заглядаючи йому в очі, відбріхувався:
          –  Та де ж це можна було за день зробити?.. Та й з цим хіба ми вправимось так хутко? Ні, даремно ви нас так ганьбите...
         Після кожної такої розмови ми все менше сперечалися з Драпієм. Він же нас захищає, то чого його дражнити? Проте й робота просувалася все тими ж черепашими темпами. Ет, Робцьо сам такий, що пальцем об палець не вдарить – чого ж нам тоді квапитись?
         Так минув тиждень...
         І ось одного дня у нашій бригаді з'явилось поповнення – дід Левко зі смішним прізвищем Буздиган.
          –  О, ще один робітничок знайшовся! – зареготав Володька, вгледівши старого. Володька взагалі ж любив отак реготати, і цим допікав Робцьові найдужче від усіх.
         Дід, мабуть, не почув. Підійшов до нас, привітався. Став, спершись руками на лопату, яку приніс із собою з дому.
         Ми насмішкувато дивились на діда. Справді, робітничок хоч куди. Спина вигнулась, мов стебло соняшника, очі кліпають, ніби дід хоче сплакнути, з-під капронового капелюшика стримлять жовті пасемця рідкого волосся. Сидів би краще вдома, порався на своїй садибі. А треба сказати, що обійстя у нього було чепурненьке, доглянуте. Дід Левко живе неподалік від мене, тож коли я йду повз його ворота, завжди бачу, як він то на городі порається з бабою Палажкою, то на подвір'ї копирсається, то у хлівці чимось гуркає. Та особливо до діда, треба чесно сказати, я не приглядався – живе собі, то хай живе. Частенько, правда, стрічались ми коло криниці. Коли я заставав його там, то пропускав уповні через перелаз і брався за корбу, якщо ж він підходив пізніше – наливав йому води у відра, і дід, зігнувшись, ніс їх на коромислі додому.
          –  Ну що ж, хлопці, беремося, – чи то запитав, чи то подав команду наш бригадир.
          –  Встигнемо, – махнув рукою Володька.
         І ніхто не ворухнувся.
         Лиш дід Левко, знявши кощаві жовті руки з держака лопати, перевальцем підступив до Робця.
          –  А за що братися?
          –  Щебінь будемо возити, – поважно пояснив той. – Половину траншей ми вже засипали, а ще половина лишилася.
          –  Ага, – кивнув дід. І подався до купи щебеню.
         Ми теж мусили вставати.
         Дід Левко приніс із собою лопату штихову. Тепер він поставив її під дерево і взяв широку шуфлю. Скреготнув нею в щебінь, набрав ледь не повну, бухнув у тачку, що загула металевим дном.
          –  От дає старий! – гигикнув Володька.
         У нас було заведено так: одні вантажать щебінь, інші возять. Потім міняємося. Періодичний розподіл праці, так би мовити. Дід Левко ж, насипавши повну тачку (ми встигли кинути зо три лопати), ухопився за довгі дерев'яні ручки.
          –  Стійте, діду, ми самі! – загукали ми сміючись.
          –  Нічого, нічого, хлопці, – заспокоїв нас дід. Підняв тачку за ручки, штовхнув її вперед і покотив до рову.
         Ми зніяковіло перезирнулись.
         Коли дід поставив порожню тачку, ми один з-перед одного кинулись насипати її щебенем. А Микола одразу ж став коло ручок – щоб старий знову не схопився.
         Дід Левко і справді було метнувся до візка. Але його притримали:
          –  Відпочиньте, ми самі.
          –  Та я не втомився, хлопці, – усміхнувся дід.
          –  Не кваптеся, ще втомитесь за цілий день, – запевнили ми.
          –  Старається у перший день, – прошепотів Володька, підморгнувши нам.
         Дід справді старався. Та так, що ми аж сердились на нього.
         Ось присіли всі перепочити в холодочку. Повмощувались хто де – на камінні, на колоді, просто на траві. Робцьо, звісно, теж з нами. А дід – щебенем шкряботить.
          –  Сядьте, діду! Спочиньте! – гукаємо. – Йдіть у холодочок!
          –  Нічого, нічого, хлопці. Ви сидіть. А я не втомився.
         І далі шуфлею дзеленькотить, гримає щебенем по візку.
          –  Діду, спочиньте! – дратуємось ми. – Встигнемо ще!
         Дід, ніяково кліпаючи, кладе свій інструмент, підступає до гурту.
          –  Сідайте, – даємо йому на колоді місце.
         Сів. Ну, слава Богу, полегшено зітхнули ми. І далі вже спокійно точимо баляндраси.
         Не минуло й п'яти хвилин, як старий завовтузився на колоді.
          –  Що, діду, може, цвях коле? – покосився на нього Володька.
          –  Та ні, Володю, так мені чогось не сидиться.
        Підвівся, потупцював коло нас. І рушив до щебеню.
          –  Сидіть, діду! – гукаємо просто у відчаї.
          –  Нічого, нічого, хлопці, я не втомився. А ви посидьте, посидьте...
          –  Та чи довго ми всидимо, коли він уже в тачку впрігся? Совість у нас же є!     
         Встаємо, беремось до роботи. А Робця і не чути. Сопе, ледве плентається услід за нами.
          –  Нічого, – каже Володька, – дід за день ухоркається, а завтра іншої заспіває.
         Завтра ж, однак, було те саме. За цілий день ми зробили тільки два “перекури”. Це якщо не рахувати обіду. Зате з траншеями вправились хоч би що. Кучерявий наш виконроб, приїхавши надвечір, очам своїм не повірив:
          –  Уже й засипали! І залляли! Оце так! Молодці, хлопці! Завтра присилаю кран – будемо фундамент монтувати.
         Наступного дня ми гасали по всьому будівельному майданчику, мов навіжені: приїхав кран, монтажники – роботи в нас море! Хто цеглу на дерев'яні піддони складає, хто засипає в мішалку пісок, цемент, заливає воду – на розчин...
         Дід Левко теж тут. Але з нами йому, звісно ж, не зрівнятися. Приніс відро води з бочки – а ми вже й по два, узявся за лопату – а піску вже повна мішалка!
          –  Діду, відпочиньте! – сміємося з нього.
          –  Нічого, нічого, хлопці, я не втомився. Як ви, так і я.
         Смішно з діда Левка, чесне слово. Подумати тільки: з нами зрівнятися хоче.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр