www.odb.km.ua Відгуки та побажання
У свідчаді жіночого
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Птиці над нами
      У свідчаді жіночого "Я". Диптих

      У СВІЧАДІ ЖІНОЧОГО “Я”

      Диптих

      Ганнуська йде до школи

      1.

          Із самого ранку серце моє щеміло від туги. Ото як відкрила очі – в грудях і затиснуло, заскімлило.
          Сама... Я – сама!..
          Дівчата вже застеляли ліжка, я ж не ворушилась, простягти руки вздовж тіла поверх прохолодного квітчастого простирадла (не гуртожитське, з дому). Переді мною зблискували голі дівочі стегна, а в кого коротший халат - і сідниці, причісувались чи, навпаки, куделились голови різних барв і відтінків – природних і штучних, та очі мої мовби не бачили нічого, вони ставали вологими від самої думки про те, що ввечері подружки почнуть ніби співчутливо питати: “А ти чого ниньки сама? Де Віталько?”
          Що скажу? Не прийшов? А завтра? Далі?
          А що Віталько більш не з'явиться – я збагнула це твердо вчора. Щось мене стривожило ще тоді, як він тільки прийшов і ніби знічев'я, мовби з примусу, якось важко спитав: “То ми сьогодні на полігон?”
          Я стенула плечем. А що він байдуже дивився кудись убік, повз мене, то підступила до нього й почала старанно витирати смужку вапна вздовж його плеча – від нарукавної емблеми (інженерні війська України!) аж до погона з жовтими поздовжніми смужками по краях: через ці самоволки до мене вічно він у щось обітреться, оббереться чи влізе!.. На цей раз - слід від повапнованого паркана десь там на задвірках училища.
          Ми таки пішли на полігон (Я витерла рукав і потягла Віталька – “Ходім!”, хоч найдужче хотілось просто розвернутись і податись геть від нього), та вже потім, коли прощались, я збагнула: він більше не прийде...
          Дівчата по черзі заглядали в наше дзеркало, прик­ріплене до бокової стінки шафи, наводили красу й запитально поглядали на мене, та я лежала, як мумія. Мені здавалося, що тільки-но ворухнусь, як вологість, що набралась в очах, так і хлюпне мені на щоки.
          А що скаже мама?
          Вона ж так любить Віталька!..
          “Який він гарний хлопець! – не раз хвалила його. – Який чемний, розумний, самостійний... Коли я в їхньому класі давала контрольні, найбільш упевнена була саме в ньому. І він мене ніколи не підводив!.. Навіть перед комісіями!.. Та й батьки в нього славні, завжди на збори приходили, в громадському житті класу активні, на ремонт щораз давали... Слава Богу, що він тебе вибрав, таку недотепу. За ним ти будеш – як за стіною”.
          І ось упала моя стіна...
          Що тепер буде?
          “Авжеж, хіба це нещастя вміє утримати хлопця в руках!..”
          Мамо, мамочко, як ти завжди здатна сказати правду!..
          – Тобі що, Ганнусько, може, погано? – не витримала Рита, коли вже дзиркнула блискавкою сумки – зібралася.
          – Та ні... – ледве здобулась я на слово. Та був це той порух, якого так боялась і від якого таки хлюпнуло через край, побігло з обох очей униз, по щоках – тепле, тепле...
          – Що з тобою, Ганцуню? – стривожилась Рита, моя дорога Маргарита, підскочила до мене, стала на коліна, і я побачила, що вона трохи нерівно підвела помадою верхню губу. Вірна подруга вхопила край мого простирадла, потягнула з мене й витерла мої щоки, промокнула очі.
      Серце моє стиснулось іще дужче.
          – Може... з Вітальком що? – обережно спитала Рита.
          Я зітхнула. Ось воно, починається... Тепер не тільки Рита – навіть ті, котрі трохи заздрили, що в мене є хлопець, а вони мучаться, гинуть від самоти, – навіть вони співчуватимуть, жалітимуть мене. А так хочеться бути щасливою!.. Нехай і на легеньку заздрість іншим.
          – Що – так серйозно? – стривожилась Рита. Чи тільки вдала тривогу...
          Я кивнула головою, наскільки дозволяла мені подушка.
          – Та нічого, минеться, – всміхнулась подруга силувано і цим ще більше додала мені прикрощів: здогадується ж – не обійдеться, а каже...
          – Може, й минеться, – мовила я, аби заспокоїти її. Я ж бо знала: він більше не прийде. – Нічого, я встаю, Рито.
          І коли збиралась, підводила вії довкіл трохи почервонілих очей, фарбувала припухлі губи (“Ах, які вуста!” – не раз пнеться вгору, просто навшпиньки стає Лесь Прохорович на перерві між лекціями), і коли вже доганяла й не могла догнати своїх дівчат дорогою в інститут, знову бачила перед собою Віталька, себе поруч із ним. Уже тут, у Кам'янці, «місті над Смотричем», як полюбляють писати журналісти. Бо знались ми з Віталієм іще з дитинства, з молодших класів, хоч і вчились у паралельних. Ходили до одної школи нашого районного містечка, потім вийшло так, що вступали разом, тільки він у військове училище, а я з Маргаритою в ці болотяні пенати царівен-жаб - філологічний факультет педінституту. Еге ж, влучить у тебе стрілою якийсь Іванко - князь чи дурник - ти й царівна! А якщо ні... Будеш, як наша А-Бо-Бе!..
          Мені пощастило: з квакавки зеленої стала царівною ще на першому курсі. Одного разу їхала в автобусі з дому поруч з Віталієм, розбалакались – він і запросив на побачення. На філфаці хлопців перерахувати – двох рук вистачить (та й чи хлопці то взагалі – оці філологи-філолухи?), то я погодилась на пропозицію радо. Віталій теж за тими високими парканами училища, за дротами колючими на дівчат не багатий... Одне слово, почали ми зустрічатись.
          Ми не ходили в кіно, на танці в дискотеку, ні, ми мали в своєму розпорядженні не те, щоб парк, а цілий полігон. Як Віталько перед тим тікав до мене в самоволку, так тепер ми вже разом пробирались крізь якийсь колючий дріт, у шпари – відбиті дошки – в загорожі – на полігон училища.
          А тут був просто рай природи!.. Залишок лісу, викорчуваного під полігон, верби й верболози понад широким ставом... І нікого-нікого, крім нас!
          Віталій відв'язував човна, сідав за весла і ми довго плавали ставом, приставали до берега в будь-якому місці, що сподобалось нам.
          – А якщо нас тут хтось піймає? – лякалася я.
          – Нічого, – сміявся він. – Мені за те нічого не буде. А тобі – тим більше.
          В училищі Віталько вже показав себе чудовим спортсменом, часто їздив на змагання, де відстоював «честь училища», йому робили великі поблажки, через це він не боявся нічого.
          О, Віталько... Він такий вродливий, дужий і... делікатний. Коли я потрапляла в нетрі полігону, мені здавалося, що десь тут, у цих вербах, у цих березах і кленах живе Мавка, в яку вірила (мусила вірити, бо ж фах такий) кожна філологиня. Я вдивлялася в кожне дерево, в кожну гілку, я забувала про все й поринала у свої фантазії, мрії... І Віталько вмів у такий час десь зникнути, зайнятися своїми справами – човном чи рибалкою, або ж грибами – й залишити мене з самою собою.
          А ще ми ходили з ним у ліс по гриби, а ще цілувались, і подих мені переймало від його несміливих дотиків до моїх несамовитих грудей... Та все ж...
          Відчувала я, та й він, мабуть, теж: щось ніби тримало нас, наші чуття, наші тіла - кожне окремо. Не пускало ближче. Ніби то не стрічались двоє закоханих, а в'язні тягли в парі одні важкі, дедалі гримучіші кайдани.
          Мабуть, нас гнітило все наше спільне в минулому. Задрипане містечко, нестрижений, стріхатий хлопчина, тихе, затуркане дівча... А ще – моя подруга Рита. Це ж з нею, з нею ще у десятому класі Віталій зустрічався. Тепер вона при згадці про це байдуже копилить губи, але ж... Але ж...
          Ні-ні, це все не давало нам ні снаги, ні пристрасті, ні майбутнього.
          Але про наші зустрічі – й уже тривалі – добре знали друзі кожного з нас, мама ж моя відверто тішилась від радості: віддасть мене в надійні руки!
          Одне слово, кайданів різних начіплялось багато: і на руки, і на ноги. Як їх лиш порвати?
          Мабуть, Віталько на те зважився. Я помічала, я відчувала, здогадувалась уже не перший місяць. А вчора... Вчора я зрозуміла: більше він не прийде.
          І стало так тужно і тоскно. Коли були разом, кайданів наших ніхто й не роздивився, а тепер, як задзвенить... Що ми розійшлися - побачать усі!

      2.

          А-Бо-Бе зразу ж вглянула мій настрій. Чорні очі її забігали, як миші, вона аж похлинулася слиною, чимскоріш ставлячи питання, щоб негайно ж назвати моє прізвище.
          – Сюди-и... сюди-и... – широким жестом запросила на середину авдиторії, коли я розкрила рот, щоб відповісти з місця.
          І з-за столу перехиливши свою гороб'ячу (ні, чорну-воронячу) голівку, єхидно розглядала мене, виставлену перед усіма, ніби на кін. Чорні миші її безборонно, прискіпливо бігали по мені - знизу вгору, потім згори вниз... Бр-р-р!...
          – Ах, що у вас за вимова! – скривила тонкі й сухущі, хоч поквецяні помадою губенята-шворочки, як тільки я почала розповідати англійською “мандрівку Лондоном”.
          Мене обдало жаром: знову ці придирки!.. Ну й зміюка, суха вишкварка, зловила мене в гіркий час та ще й шпигає!
          – В англійській мові, красунечко, “th” вимовляється...
          І вона відкрила свою нірку (хіба то й справді рот!) іпродемонструвала, як вимовляється те “th” в англійській мові.
          – Повторіть, –розтягла свої підмальовані шнурочки в лукаву посмішку.
          Я з огидою (це ж мені треба творити подібну нірку!) повторила – і на її обличчі з'явилась така гримаса, ніби я... ніби я...
          – Цей звук артикулюється зовсім не так, моя красунечко, –сховала мишенят за примруженими капшучками повік. –Але це вам, напевне, зовсім не під силу, –махнула немічною рукою. –Якщо до четвертого курсу ви так і не змогли... Розказуйте далі...
          Я ледве знайшла в собі сили, щоб не ступити кілька кроків до столу, взяти її за чорну воронячу голову й повернути на всі сто вісімдесят градусів. Ну й дістала!.. І звук же той повторила я услід за нею так, як і вона, і вимова в мене зовсім не гірша, ніж у всіх інших, але...
          А-Бо-Бе –Аїда Болеславівна Безцінна –маленька, сухенька, чорна (мов засохлий шкураток) незаймана діва з ген-ген яких часів –терпіти не могла студенток, які вирізнялись з-поміж інших своєю... Ну, зовнішність моя така - хіба ж я винна? Віднесла мене А-Бо-Бе до вродливих –і, мабуть, правильно вчинила, тільки ж навіщо ці причіпки без меж? А оцінки... Хіба ж ми, без року самі вчителі англійської мови, не знаємо оцінки своїх знань? Пройшли і методику викладання, і не одну практику в школах... Тільки завжди Безцінна оцінить (тавтологія, damnitall*) твою відповідь нижче, ніж ти сподіваєшся...
          – Ну що ж, бути вродливою, –це ще не все, –з уїдливим співчуттям промовила А-Бо-Бе, коли я скінчила розповідь. –Потрібно працювати, старанно й наполегливо працювати...
          Вона вмовкла. Мабуть, хотіла, щоб я заперечила їй, щоб почала доводити: працюю, стараюсь, –тільки ж я міцно зімкнула вуста. А-Бо-Бе тої ж миті кусьнула мене своїми чорними мишенятами. Ах, я й забула про свої губи: в міру широкі, повні, з вабливими лініями, вони особливо тягнуть до мене очі не лише чоловіків та хлопців, але й заздрісних дівчат, та й, певне, й цю шкуратянку.
          – Сідайте! Ставлю вам четвірку, але...
          Ах, справді, мати вроду – це ще далеко не мати щастя. То начувайся від цих кікімор, як А-Бо-Бе, а то... Спробуй скласти залік у того ж Плішка.
          – Щось ви, Ганнусю, не допрацювали, – лукаво усміхається, знизу дивиться мені в очі Лесь Прохорович. – Не допрацювали... Але я готовий провести з вами додаткові, індивідуальні заняття. Так... завтра... увесь день зайнятий... Хіба що ввечері... Ви ж у новому гуртожитку мешкаєте? От і добре – це поряд з моєю квартирою. Приходьте...
          Куди подінешся з підводного човна? Йдеш...
          Квартирка Леся Прохоровича тісненька, трохи занедбана, пил на старенькому телевізорі, на розкиданих книжках – Плішко холостякує. Запобігливо саджає за стіл. “Може, кави? Ні?” Детально, старанно, чомусь із романтичним тембром у голосі, з поетичним піднесенням, розказує про морфеми, фонеми, флексії (о-о-о, флек-сїй!..), рукою мов ненавмисне торкається плеча, стану...
          Господи!.. Якби ж то справді... Ну зовсім же не в моєму смаку! Не можу й терпіти оцих недоростків, що бачать тільки мої груди, а в очі заглянуть, лиш коли задеруть голову так, що шия ледь не порветься...
          Врешті, Лесь Прохорович здається – розписується в заліковці. Справді, чого запал даремно тратити - на завтра хай залишиться, бо ж залік складати мають – індивідуально! – ще й інші, не тільки я. І все з тих, що й А-Бо-Бе нам оцінки знижує.
          – А завтра в нас буде залік, – тим часом приголомшує нас під кінець пари Аїда Болеславівна. – Складати його будемо не в звичайний спосіб, а в бесіді зі справжнім носієм англійської мови. За тим, як ви з ним будете розмовляти, я й оціню ваші знання.
      Отакої!

      3.

          Наступного дня А-Бо-Бе ввела в авдиторію “справжнього носія”. Вгледівши його, я ледь не зареготала. Глянула на Риту – вона мов остовпіла!
          Отакої! Ще раз отакої!
          Поки всі вставали на знак вітання, поки всідалися, в пам'яті моїй закрутився мовби якийсь калейдоскоп: високі сірі стіни древньої фортеці, зелені весняні пагорби довкола, юрби людей – у козацьких строях, в народному й сучасному одязі, курені з іще свіжого пруття і ятки з горами їстівного, співи і танці, шабельні ігри-бої сучасних „рицарів” (Ах, якби ж іще – лицарів!)...
          Потім – жовтий диск вранішнього сонця у проймі бійниці, залишки ночі в закутках фортечного двориська й ось цей “носій” – посинілий від холоду, зіщулений, із сонними очима за скельцями окулярів - над згасаючим кострищем...
          Це ж минулої весни, ще ми були на третьому курсі, на факультеті оголосили: в суботу профком організовує поїздку в Хотин, на лицарський турнір у фортеці, отож хто бажає - записуйтесь. Ми з Ритою подумали: а чому б і ні?
          Коли вранці прийшли до інституту, з'ясувалося, що з філфаку виявили бажання їхати на екскурсію дві групи (не подумайте, що академічні): група хлопців з усіх курсів - їх у нас близько десятка на весь факультет, і група дівчат у кількості... двох. Тобто, я і Маргарита. Всі інші, мабуть, вирішили краще відіспатись: від'їзд призначили на дев'яту.
          На святі ми всі тримались факультетом: я і Рита скрізь ходили, заглядали й розглядали все разом з хлопцями. Тим усе так сподобалось, що вирішили зостатись іще на один день. Просили залишитись і нас, але з'ясувалось, що в них лише один намет для ночівлі. Ми сіли в автобус, що привіз нас у Хотин, і поїхали „додому”, до Кам'янця. На прощання хлопці просили-благали нас приїхати ще завтра - не задля свята, а заради них: горілка в запасах залишилась, а на закуску нічого нема, в кишенях теж порожньо, тож “привезіть хоч щось поїсти”.
          І дорогою назад, і вже в гуртожитку, доки не полягали спати, ми думали-гадали одне: їхати чи ні?
          “Ні, Рито, треба їхати, – сказала, врешті, я. – Вони ж так просили... Подумай сама: вранці прокидаються, попереду цілий день, а вони голодні... Купимо їм хоч щось і повеземо...”
          З десятком булочок і кілограмом не дуже дорогої ковбаси ми й поїхали. На цей раз уже рейсовим автобусом.
          Коли ми зайшли у фортецю, на її подвір'ї побачили дивовижну картину:    у двох наметах – яскравому помаранчевому, лискучому проти вранішнього сонця, з туго напнутими сторонами й дашком, і в брудно-зеленому, пожмаканому, перекошеному-кривобокому, як снопи-околоти, лежали наші хлопці-філолухи й хропіли на всі заставки, а між цими двома наметами, при згасаючому вогнищі, з якого вився лиш легенький димок, сидів невідомий молодик – синій, скоцюрблений від холоду, змучений і нещасний на вигляд, у перекошених на носі окулярах.
          – Що це тут робиться? – спитали ми його.
          – Бачите самі – хлопці сплять, – кволо, мабуть, щоб не затратити бодай одної калорії з решток тепла у тілі, кивнув на один і другий бік той нещасний.
          – А ти що – за сторожа?
          Ми присіли коло нього напочіпки, і він підсунув до себе великий футляр, видно, з неабияким фотоапаратом - чи то давав нам коло себе місце, чи остерігався нас.
          – Ні, я не є сторож, – відповів хлопець, коли ми справді посідали на землю, не дуже й холодну з ночі – вогнище ж горіло. – Бачите, це є мій намет, – знову ледь здобувся на кивок у бік помаранчевого красеня, і голос його затремтів – мабуть, від образи, – але для мене там вже не вистарчило місця.
          Говорив цей сторож якоюсь ламаною українською мовою, так, що важко було зразу второпати, що ж він кигиче.
          – Хто ж ти, такий бідненький, – спитала я, – що мучишся тут цілу ніч та ще й так погано говориш?
          – А я є з Канади, канадійський українець. Називаюся Стефаном.
          І мовив це все він так довірливо, по-дитячому щиро, що мені й від вигляду його, й від голосу вщерть жалібного захотілося пригорнути цього нещасного, всіма нашими олухами ображеного, притулити до себе, до своїх високих і – я знаю – гарячих грудей, ніжно погладити по нестриженій голові, а може, й зняти окуляри й поцілувати в лоб – десь над переніссям...
          Та все ж я себе стримала. І поки хлопці досипали свою ніч, ми розбалакалися зі Стефаном. Виявляється, дідусь і бабуся його – з Галичини, виїхали до Канади на початку двадцятих років. Батьки, а згодом і він, уже народилися за океаном, українську мову вивчали тільки вдома і в недільних школах, отож він вирішив підвищити свої знання та вміння з рідної мови в україномовному середовищі. Тепер живе у Чернівцях, як вільний слухач ходить до університету на заняттю з мови. А щоб час віддавати не лише мові, то фотографує – бо ж співпрацює з журналами й газетами канадськими, то матиме що запропонувати їм після повернення додому.
          Потім були гучні позіхи й хрусткі потягання наших олухів, спільний сніданок з гарячим чаєм, пропахлим димом (на тому вогнищі, підживленому всяким труском, й заварили ми його з Ритою, позичивши каструлю з водою в ближній хаті), всілякі пригоди в час оновленого свята – багато розказувати...
          Головне ж – ось він, Стефко з Чернівець і Канади, просто перед нами, в інститутській авдиторії. І не так собі, а як “справжній носій” англійської мови, знахідка Аїди Болеславівни.

      4.

          Наша А-Бо-Бе посадила Стефка за свій стіл, сама ж, поважно тримаючи воронячу голівку, пояснила, що розмова з “носієм” і визначить, а чи з'явиться в наших залікових книжках оте жадане “зарах.” Якщо ж у когось цього не станеться, то складати залік доведеться безпосередньо з нею, а не з “носієм”.
          Стефко, цей лакмусовий папірець наших знань, тим часом з-за скелець окулярів з цікавістю розглядав нас.
          Погляди наші зустрілися, я всміхнулася йому, він аж засіяв, і як тільки А-Бо-Бе надала йому слово, Стефко зразу озвався до мене. Англійською мовою, звісно, – він же ж її “носій”:
          – Ти мене пам'ятаєш?
          – Звичайно ж. Як твої справи, Стефку?
          – Добре. Тепер я вже тут. Буду у вашому інституті вільним слухачем.
          Всі, у тому числі й А-Бо-Бе, повитріщались на нас і нічого не могли второпати. Звісно ж, не через те, що ми роз­мовляли англійською, – а що повелись так запанібрата, ніби ми не студентка і “носій” – отой папірець чи, як тепер кажуть, модератор, а... А далі подумати мав право уже кожен сам.
          А-Бо-Бе аж ротом зіпала, як жовтодзьобе пташа на приліт старої ворони, але, мабуть, не здобулась на сміливість, щоб свого поважного (закордонного!) помічника, рідкісну в нас особу – “носія”! – переключити з мене на інших.
          Забувши всі образи, я вирішила її пощадити, як то кажуть, відійти у тінь, і вказала Стефкові на Риту, що аж підскакувала на стільці коло мене:
          – А ось і Рита – вона була тоді зі мною.
          Стефко примружив очі на мою подругу-землячку, але знову перевів погляд на мене:
          – Та ні, я пам'ятаю тільки тебе!
          Так за нашими зі Стефком балачками проминула майже вся півпара. Навіть Аїда Болеславівна забула про мою найголовнішу ваду й жодного разу не шпигнула мене нікудишньою вимовою. Більше того, мою заліковку першою взяла до рук, щоб поставити оте “зарах.” („зара­ховано”). Уся група дістала те ж саме, і поза спиною А-Бо-Бе дівчата підморгували мені й посилали пальцями “о'к”.
          Так я стала героїнею заліку.
          Так я довела А-Бо-Бе свої знання – блискучі знання! – з англійської мови.
          Та це було далеко не все.

      5.

          До самого вечора душа моя тішилась тим заліком, пурхала й співала пташкою з гілки на гілку: оцінка, А-Бо- Бе, Стефан. Стефан... Він виринув, немовби якийсь волхв із давнини й так несподівано, зате чудасійно наворожив. Зламати саму А-Бо-Бе!.. Та й мене так легко, завиграшки піднести в очах усіх, заздрісницям прищемити язички...
          Відучора ще вся в розпачі й печалі (“Ах, Вітальку, Вітальку!..”), я немовби відчула під собою крила янгола: нечутно й легко тримали вони мене і навіть возносили вгору.
          Тільки б не пустили, не залишили мене знов напризволяще, на поталу сльозам і печалі! І вже наступного вечора я не втрималась – пішла на шостий поверх, у хлоп'ячі секції гуртожитку: знайти кімнату, яку назвав Стефан, як ми прощались після заліку.
          Від моєї з'яви на порозі він розгубився й водночас, мені здається, зрадів. Очі його заіскрились, чи то скельця окулярів так сяйнули проти сонця на заході, але він квапливо пригладив своє довге, не за модою, волосся, зірвався з-за столу:
          – Прошу! Прошу!..
          – А я ось, – кажу, – до тебе за допомогою – вправи з англійської не виходять...
          Сама ж чую – від сорому згораю, а груди аж відпихають книжку й зошит, що тримаю при собі.
          – Ти заходь... прошу сідати... – заметушився Стефан, підсунув мені стілець до столу.
          Спершу він мене, хоч як це гірко було зізнатись, присадив на землю із тих янгольських крил, народжених моєю химерною уявою: сказав, що вимова моя таки справді бажає бути кращою.
          – Та навіть ваша викладачка допускає певні хиби! – квапливо додав, мабуть, щоб удар той пом'якшити.
          Мені все ж таки черкнуло по живому – де й узялася шпичка:
          – Тобі української теж повчитись не завадить!
          – Авжеж, – не скліпнув оком Стефан. – Я ж є канадієць у третьому поколінні. Навіть батьки мої народились у Торонто. То яка там, звісно, вимова. Навчався лиш у недільній школі, а це не так є багато. Ото вже тут, в Україні будучи, трохи підівчився.
          Але того є мало. Хочеш, будемо разом учитися: ти від мене - англійської, я від тебе – української?
          – Звісно ж, хочу!
          Я знову відчула під собою янголові крила. Понесли вони мене, понесли вгору...

      6.

          Не знаю, чому так зі мною все відбувається. З Вітальком, наприклад. Вважай, два місяці розкошували ми з ним на полігоні, в цьому раю для закоханих, справжньому Едемі – чарівному, пустельному, вабливому... Здавалося б... Але яблука ми з Вітальком не вкусили.
          Або ще раніше, влітку. Ми проходили практику в таборах відпочинку дітей, і я з трьома однокурсницями потрапила на екскурсійну базу до Києва. Водили по екскурсіях школярів, що групами приїжджали з різних місць України й навіть деякі із Західної Європи. За мною увихався Толик-міліціонер, а слідом за ним – і вся його ментівська братія – за моїми дівчатами. Опікалися нами – де там дітям зазнати стільки уваги й турбот від своїх екскурсоводів – тобто нас. По яких тільки екскурсіях не возили нас ці заповзятливі опікуни у погонах! І начальницькі дачі, які вони охороняють, і мисливські будиночки, і катери та яхти!.. Вино пилося ящиками, поляни втрачали свій природній запах - трави і всяких квітів...
          Дівки мої, подруженьки, такий курс пройшли по тих екскурсіях!.. І тільки мій бідненький Толик під їхні охи та ахи за стіною чи в кущах даремно благав мене здатись на його милість і ласку. Обіцяв не лишень золоті гори, але й одружитись – і все дарма.
          – Як собі хочеш, – сміялись дівчата, – зате ми коло тебе... так від-по-чи-и-ли...
          Чим усе це пояснити? Не знаю. Мабуть, така я. Така...
          Зі Стефаном щодня ми сперечалися: якою мовою розмовляємо? Він: “Українською”. Я: “Англійською”. Аж поки не знайшли серединку: кожною мовою - по черзі, тобто, по дню. Коли ми стрічалися, звісно. Бо часто Стефан просто не мав часу: то в Чернівці їде, то в Заліщики, то ще кудись... Фотоапарат на плече – і гайда. Пояснює, що це в нього така робота. Він – професійний фотограф, на цьому й заробляє. Вірніше, зароблятиме. Бо все, що тепер фотографує, має намір продавати газетам і журналам у Канаді, як уже повернеться на батьківщину.
          Поки що Стефан живе на гроші, заощаджені в Канаді. Я намагаюсь його підгодовувати нашими гуртожитськими харчами, та на них він довго не витримує. То ж бараболя в різних видах - варена, смажена і т. д., та яєшня, та сало...
          – Ні, ходімо поїмо по-справжньому, – запрошує мене в бар чи ресторан. Я довго впиралась: ще на мене має гроші тратити!..
          Дівчата сміялися:
          – Ходи, дурна, поки запрошує...
          Звісно, в ресторані – то не з гуртожитської плити. Хоч не без того, аби і її не обминати.
          – Яєшні твої вже сняться мені, – сміється Стефан. – Та й мови ти вчиш мене, як і годуєш. Ну що я від тебе чую нового? “Харашо” і “канєшно”!.. Теж мені українка!..
          – Ні, ти не смійся, – відбиваюся. – Це ж я коло тебе вчуся не тільки англійської, але й української. Погодься ж, погодься, що менше в мене трапляється отих “канєшно” і “харашо”. Все більше – “так”, “звичайно”, “звісно”, “аякже”, “атож”, “авжеж”, “еге ж” чи просто “умгу”... Та й “добре”, “гарно”, “чудово”, “прекрасно”... І все це завдяки тобі!
          Він дивився на мене дивно якось, незмигно, зачудовано, всміхався на мої слова, на мої запевнення. Й простяг до мене обидві руки. Може, так, як простягла колись йому руки я – ще колись, тоді, в Хотині, при погаслому вогнищі.
          – Ходи до мене, гарна, чудова, прекрасна...
          І я пішла...

      7.

          – Авжеж, добре мені діло! Замість того, щоб постаратися вийти заміж, вона примудрилася вскочити до нього в ліжко!
          – Мамо... – прошепотіла я. На більше чомусь не вистачило сили.
          – Я цього не розумію! Не ро-зу-мію! – аж потрясла рукою мама, потім опустила її – і вже обидві руки розвела в боки. – Не розумію...
          А я ж хотіла саме цього... саме... розуміння. Захоплена, власкавлена, підкорена Стефаном так зненацька, невідано- негадано, я спершу не могла прийти до тями, решту ночі потім не склепила повік і, поки він по-дитячому посапував у мене під боком, усе переживала знову і знов... Я відкрила для себе його, Стефана. З того першого погляду на нього, ще весною, на зеленому килимі в оточенні сірих стін хотинської фортеці, якийсь жаль і ніжність водночас торкнулись мого серця. Тепер, після пам'ятного заліку, почуття ті розтеклись по мені, як повінь, займаючи все поспіль. Це була моя ласка, моя ніжність, мій жаль - їх переживала, їх відчувала тільки я. Таємно, може, й покрадьки від самої себе. Але й гадки не мала, що навстріч моїй повені хлине така ж повінь від нього, Стефана. Який він був ніжний і ласкавий! Як голубив мене! Та ніколи-ніколи в світі не відала я такої ласки й ніжності, про яку тільки мріяла, яка здавалась мені нездійсненною, забаглою, навіть химерною, і якої зазнала я так негадано від Стефана. Боже, я ж не вірила досі у це, думала, що буває таке лиш у книжках, у кіно, у вигадках дівчат...
          І Стефан поглинув, полонив мене цим так, що я вже насилу діждалась наступного вечора, нової нашої зустрічі, і так жила – горіла! – нашими побаченнями, якщо він не від'їжджав у свої пекельні для мене подорожі – полювання за рідкісними знімками задля своїх канадських “часописів”.
          Для дівчат моїх, для подруженьок і заздрісниць, то стало дивом, незбагненним вибриком і ще Бог зна чим: без наслідків пережила “опіку” Толика-мента, ще зовсім-зовсім недавно так цнотливо береглась перед красенем-атлетом Віталієм і ось раптом, ні сіло, ні впало, – розпростерлась перед чудернацьким своєю мовою, окулярами й задовгим волоссям, та все ж – усьому всупереч – для кожної жаданим своїм канадством Стефаном.
          Навіть Рита, моя Маргарита-Магдалина, дивилась на мене косо: це ж я кинула її Віталія – сама не з'їла й комусь не дала! – й в усіх-усіх, що відкрили роти на знахідку-дивака, вихопила просто з безлічі рук, що пожадливо потяглись до Стефана.
          Чи могла ж я вихлюпнути радість, відкрити серце перед хоч котроюсь із них, з подруженьок моїх? А носити себе сповненою по вінця почуттями вже не мала сил.
          І я відкрилась мамі...
          – Не розумію!.. Не! ро!-зу!-мі!-ю-у!..
          Я сиділа на ліжку, не в силах звести голови, а мама стояла біля столу – висока, струнка і сувора, і я подумала, Що так вона, мабуть, стоїть у своєму методкабінеті й веде заняття з учителями – з усіма вчителями математики району. Не кожному доручать під опіку стільки люду. І якого люду!...
          – Не розумію, що це діється в світі. – Голос мамин аж вібрував від напружених почуттів. Наче шпага, що шмагала собою туге повітря. – Куди не глянь, кого не послухай – так усе низько, так осоружно... Ти ж чула про Сулимчучку, завуча з Костенівки... При живому чоловікові!.. Та я ж бо... я... Скільки років залишалася одна, як тато їздив по відрядженнях... І то не день чи два – ледь не роками. І ніколи ніде ні з ким!.. Та мені навіть на думку не спадало!.. А це... Що за світ настав!.. Не розумію... А ти!.. Ти!..
          Шпага бренькнула й вістря її вкнулося просто в мене, з хрускотом прохромило груди, уп'ялося в серце...
          Ах, недарма проливались мої сльози, недарма я плакала ще тоді... тоді...

      8.

          Людей оплакують по смерті. Сльозами зустріла мене мама при з'яві на світ цей білий.
      Навіщо сльози були?
           “Мені шкоди було тебе, дівчинку, – не раз розказувала потім вона. – Це ж скільки бід, скільки горя чекає тебе, дівчинку, в цім житті... Скільки сліз!..”.
          Мені справді часто хочеться плакати. Тільки ж не від мого життя – „дівчинки”, як виділяла, наголошувала мама. Хочеться плакати від маминих слів. Я ж бо воліла, щоб з'яву мою, народження моє чекали з радістю, щастям. Бо це ж я, доня, крихітка, доця!.. Але мамі було тільки шкода мене, шкода вже наперед на все життя. І вона не шкодувала сліз, оплакувала мене, мою долю заздалегідь.
          Плакала, та ніколи не жаліла мене саму. Як оту дівчинку, доцю. Ніколи. Як пестила й ніжила мене бабуся – татова мама, бабуся Ганя, так не жаліла мама. Ніби навмисне, на противагу своїй свекрусі. Вже тепер, тепер вона мені пояснює своє ставлення до мене: “Щоб ти була сильною, щоб ти не росла плаксою і вередою”.
          Може, так і треба. Лиш якби знала вона, як хотілося мені – та й зараз хочеться! – її ласкавих очей, теплих рук, гарячих вуст... Мама, проте, не могла опуститись до такого поцілунків, пестощів дитини – це, вважала вона, геть зіпсувало б мене. Тому ніколи в неї не знаходилось навіть теплого слова для мене. Вона могла схилитись до мене, аби лиш вказати: “Поправ спідницю, нечупаро!” Або: “Застебни сандалик, недотепо!”.
          Потім, уже потім, коли я ходитиму в клас, мабуть, дев'ятий, мама зізнається: “Ах, як я не хотіла тебе!” Може, через те й плакала так при пологах? Лляла сльози не за мене, а по собі... Не за моє майбутнє, а по своїй долі. Бо це ж через мене... Через мене вона вийшла заміж за тата – безжурного, безтурботного, легкого, як перекотиполе, вітрогона. Вічно він у тих відрядженнях, ніколи дому не тримається. Будівельник! Ніби не треба хоч щось будувати в нашому не то містечку, не то селі. Віється по світах...
          Звісно ж, на маминому місці інша плакала б, докоряла вона переносила розлуки стійко, мовчки, зімкнувши вуста.
          Тоді, того вже далекого вересня, як завше, татка й духу не витало вдома. За все літо в селі бабуся Ганя (це на її честь тато ім'я таке дав мені) геть розпустила-розпанькала мене, що я не хотіла навіть сама їсти. Сиділа на стільці, далеко внизу під моїми ногами в синіх сандаликах рябіла смугаста доріжка з рядна, колись бабусею тканого, й вередувала: “Нагодуй мене, мамочко... Як годувала в селі бабуся...”.
          – Я запізнююсь на урок! – відрізала мама.
          Тоді вона була ще вчителькою, а не завідуючою методкабінетом, як тепер, у класі її чекали багато учнів, але я цього, мале й зовсім дурне дівчинятко, знати не хотіла. Я так давно не бачила мами, мені так баглося, щоб вона сіла на моє місце, взяла мене на коліна, притулила до себе. Погладила по волоссю, піднесла до моїх уст ложку... Ах, як старанно я відкрила б свого ротика!...
          – Після бабусиного виховання, – налягла мама на останньому слові, – ти стала зовсім нестерпною. Зовсім!
          Вона стояла за крок від мене: в чорному строгому вбранні, врочиста, вродлива, з легким запахом духів...
          За крок від мене...
          – Мамо...
          – Їж!
          Щоб не заплакати, я відвела від неї очі. Дивилась у тарілку, на білу молочну кашу.
          – За десять хвилин дзвінок, а мені ще стільки йти! Що за дитина мені на кару! Та ж їж!
          Я похитала головою.
          Мама аж тупнула.
          – Або ти їси, або геть забираєшся з дому! Не треба мені такої вередливої, такої неслухняної дитини!.. Ти їси?!
          Хіба я могла вже взагалі тепер їсти?
          – Ах так!.. Ну що ж, збирайся! Ось тобі... ось твої речі!..
          Краєм заплаканого ока я бачила, як мама розстелила на ліжку свою хустину, зняла зі спинки стільця мою квітчасту сукенку, склала її на хустині, потім додала туди панчішки й зав'язала все це у вузлик.
          – Ось твої речі, – простягла мені. – Бери їх і йди геть із дому, якщо ти така!
          Я не могла повірити! Мене – з мого дому? Куди ж я подінусь? Як я без мами? Навіть бабуся десь далеко в селі, мене туди возили автобусом, але ж я сама не доїду, навіть не знайду того автобуса.
          Мама, однак, на гризу мою не зважала. Встромила мені в руку вузлик, взяла за плечі й легенько підштовхнула до дверей.
          Спершу я думала: вона жартує, потім – що просто лякає, але ось ми вже вийшли на вулицю. У мене в руці вузлик, у мами – чорна сумка з книжками і зошитами: для учнів, що чекають її у школі.
          У вухах моїх ще скреготав ключ у замку дверей, ще скрипіла хвіртка, я ще не могла збагнути, що ж це таке діється, а мама вже відпустила моє плече і ступила крок убік, туди, куди щоранку ходила до школи.
          – Мамо! – розпачливо гукнула я. Мені так хотілося, щоб вона повернулася назад, зігнулася до мене, усміхнулась, погладила по голові: “Я пожартувала. Ходімо додому...”
          Але вона лиш стишила крок, повернулась на ходу і незворушно кинула:
          – Іди куди хочеш, якщо ти така неслухняна.
          І рішуче закрокувала від мене – до школи, де ось-ось уже мав прозвучати дзвінок на уроки. Втім, аж сюди, до нашої хати, його не чути – лиш із маминого поквапу можна було здогадатись, що настає його пора.
          Я стояла коло хвіртки, аж поки струнка мамина постать у чорній сукні зникла за деревами.
          Що мені робити? Куди подітись?
          Єдине місце, яке я знала поблизу й до якого я могла безпомильно втрапити сама, – це садиба дідуся Петра і бабусі Теклі – навпроти нашої хати.
          З набубнявілими очима рушила до сусідів.
          – Що з тобою, дитинко? – сплеснула руками бабуся Текля, тільки-но я прочинила двері їхньої хати. – І куди це ти зібралася з такою ношею?
          Крізь сльози, що раптово хлинули з мене, я розказала, що мама вигнала мене з дому. І тепер я не маю куди подітись.
          Бабуся Текля з дідусем Петром забігали коло мене. Ні дітей, ні онуків своїх старенькі не мали, завжди радо мене стрічали, а нині просто не могли натішитися мною. Вгощали мене всякими лакітками, розказували казки, а невеселі думки мої, тільки я верталась до них, угадували зразу ж і запевняли:
          – То мама пожартувала. Вона прийде за тобою – от побачиш. Хай-но прийде зі школи.
          І я не могла дочекатись: коли ж вона прийде?
          Нарешті настала та пора. Сонце осявало садибу мого пристановища, вулицю й нашу хату навпроти, на подвір'ї вздовж стежки до оселі бабусі й дідуся цвіли рядами і кущами квіти, лиснів зеленою травою моріжок. Я гралась тут, у цій розкоші сонця і краси, й крізь шпари в штахетнику побачила маму, як вона підходила вулицею – все така ж вродлива і строга. Але я чекала, що вона стрімкими кроками зверне до хвіртки сусідів, гучно стукне нею й гукне: “Доню, Гандзусю!”. Тоді я кинусь їй навстріч, впаду в простягнуті наперед руки, притиснусь до вдягнутого в чорне, проте рідного, теплого тіла й почую радісне й лагідне: “Ходімо додому”.
          Але мама твердим кроком підступила до нашої хвіртки, навіть не глянувши у мій бік, рівненько пройшла подвір'ям, відімкнула двері й зникла за ними.
          Я не йняла собі віри.
          Я ж тут, зовсім близько, вона повинна була мене бачити крізь штахети, як бачила я її... Якщо ж ні, не вгледіла, то, може, я справді подалась кудись далеко-далеко, аж ген- ген, а вона так спокійно пройшла додому, нібито нічого й не сталося, нібито мене ніколи й не було, ніби й не плакала вона тоді, як на світ мене привела, а тепер от вступила до хати й спокійно сіла за стіл обідати (мама ж прийшла зі школи на обід). Але ж там, у хаті, на столі, й досі стоїть моя вранішня непочата каша, моя чиста ложка, залишились там і речі мої – не всіх же їх у мене, що ця сукенка і панчішки у хустині!..
          Невже мама не бачить того всього? Невже не згадає про мене?
          Затиснувши губи від образи, я стояла поміж кущами квітів на подвір'ї бабусі Теклі й дідуся Петра і чекала, коли мама знову з'явиться з дверей, щоб іти у школу. Ні, на цей раз вона вже не пройде байдуже мимо – знайде мене тут і забере додому. Вона ж бо мені все пробачила. А я їй – і поготів. Навіть готова сама їсти кашу, без усяких там вередувань.
          Ось мама справді вийшла з хати, навіщось знову замкнула двері (адже зараз ми повернемось туди!), зачинила за собою хвіртку...
          Я стояла просто перед нею. Тільки що за штахетами, в квітах.
          Мама навіть не глянула в мій бік.
          Висока, строга й вродлива, вона зразу ж повернула в бік далекої, невидимої звідси школи...
          Далі я вже не могла й удавати, що граюся посеред квітів. Та й бабуся Текля з дідусем Петром, як тільки мама зникла з очей, підступили до мене й не відходили – забавляли чим тільки могли й запевняли, що мама прийде за мною й забере, а тепер вона дуже-дуже квапилась на уроки...
          Й коли мама знову через кілька годин з'явилась на краю вулиці, дідусь із бабусею вивели мене зі свого двору й так утрьох ми дочекалися її.
          Вона мовчки підійшла до нас, узяла мене за руку.
          – А що, будеш більше вередувати?
          – Ні, – щиро запевнила я і закусила губи, щоб не заплакати.

      9.

          Раптом похитнулась моя віра в Стефана. Саме тепер, коли я мов народилася знову, коли я втішилася своєю потрібністю комусь, коли я сяяла своєю любов'ю на весь інститут, перед викладачами в тому числі, – мене мовби облили холодною водою. Просто серед вулиці, у цей лютневий мороз і завірюху.
          Листи я одержую рідко. Додому їжджу ледь не щосуботи, чи не половина моїх однокласників живе нині тут же, де я, – студенти інститутів, училищ, технікумів, – то хто ж мені має писати? Ті ж, хто листи одержував, знаходили їх при вході в гуртожиток, в дерев'яному ящику на стіні, з нішами на кожну літеру алфавіту. Без “и” та “ь”, звісно.
          В такому порядку важко втриматись листам, бо ж беруть їх десятки рук за день, поки втраплять до адресата. Буває, що листи пропадають зовсім. Вчора ще його бачили, про нього тобі переказали – візьми! – ти перебираєш кожен конверт у всіх нішах, але дарма. Щез. Ти перепитуєш – невже був? Так, я сама (чи сам) бачила, тримала в руках. Ти ще ходиш, турбуєш вахтера, шукаєш... Потім у серці довго тліє образа: хто і навіщо подів листа? Мабуть, там було щось важливе для мене!..
          Так трапилось і Стефанові. Він повернувся із чергової своєї поїздки, й котрась із дівчат сказала, що на нього чекає лист. Удвох ми перебрали кожен конверт, кожен папірчик в ящику, заглянули в кожну шпаринку – листа, звісно ж, не було. Дівчата запевняли: був лист, із Канади, навіть назвали адресатку: з українським, але стародавнім, у нас не вживаним нині йменням Мотря, і з якимсь нетутешнім прізвищем.
          – Мотря Гринів? – скрикнув Стефан.
          Так, Мотря (хто ж переплутає це рідкісне в сучасній Україні ім'я) на західноукраїнське прізвище – Гринів.
          Хоч ми не бачились із Стефаном декілька днів, той вечір для нас пропав. Я мусила бавити його, мов малу дитину, а з вуст хлопця чула тільки одне: “Мотря... Мотря...”
          – Значить, ти любиш її? – не витримала я.
          – Ет, що ти розумієш, – відмахнувся він од мене, мовби від мухи.
          – Розумію...
          – Нічого ти не розумієш!.. Зовсім нічого!.. Справді, наші батьки хотіли, щоб ми побрались, але... Я її не люблю.
          Ми ще з тиждень ходили до ящика, шукали, питали всіх дівчат і хлопців: може, хто взяв, щоб віддати, й забув? Але все марно.
          Лист зник.
          Здається, так само зникав од мене Стефан. Він був поряд, він поки що нікуди не їхав, ми з ним ходили в інститут і назад, в гуртожиток, ми разом були то в нього, то в мене в кімнаті... Але то вже був не той, ще недавній мій Стефан. Тепер він належав Мотрі. Хоч з кожним днем усе твердіше запевнював мене, що вона йому подруга, з якою в нього “нічого нема”. Та я вже не вірила.
          – Ти поїдеш до неї? – допитувалась.
          – Я поїду в Канаду, – виправляв мене Стефан.
          – Але ж там твоя Мотря!
          – Там, звичайно, але не моя...
          – А як же я?!
          – Гандзю! Гандзуню! – цілував і пестив мене Стефан. – Ти ж знаєш, яка ти мені дорога!
          Що я могла відповісти?

      10.

          Весною Стефан від'їжджав.
          Уже зеленіли дерева, вже ми добре нагрілись на сонечку, але того дня холодний вітер носив пероном автовокзалу кольорові обгортки з-під морозива, котив і постукував об асфальт порожніми пластиковими склянками, пробирав наші тіла, змушував нас вбирати голови в плечі, їжитись і дзигоніти.
          Автобуса на Львів довго не було. Ми стояли над Стефановим наплечником і сумкою, від холоду й туги я не могла мовити й слова. Щоб хоч трохи уберегти від вітру, Стефан обняв мене ззаду за плечі, але й від нього я чула тільки подих коло свого вуха. А так хотілося слів!.. Про минуле, здається, все переговорено, а про майбутнє... Стефан декілька разів не дуже впевнено висловив свій жаль, що мені вчитись ще цілий рік, з моїх же думок не виходила Мотря.
          Автобус прибув аж через дві години після терміну від'їзду.
          Геть задубілі від холоду, ми швидко попрощались. Я ще побачила через вікно сумно всміхнене Стефанове обличчя і легкий помах руки.
          Потім зразу ж почався дощ. Я побігла, але й дощ пускався ще дужче.
          Мусила заскочити в книжковий магазин – сюди ми зі Стефаном часто заходили, якщо не купити, то хоч подивитись на нові книжки. Тепер я дивилась у широке вікно, воно всуціль було залляте патьоками дощу, так що постаті перехожих і швидкі машини за ним геть втрачали свої обриси.
          Я стояла по цей бік вікна, але по моїх щоках теж лився дощ. Солоний-солоний...
          Мабуть, мені справді так наворожено долею.

      11.

          У неділю ми з татом залишились удома вдвох. Мама подалась у далеке село: відвідати свою давню, ще інститутську, подругу, яка минулого року вже вийшла на пенсію, бо на її місце, шанованого, авторитетного педагога з ледь не півстолітнім стажем, заврайво надіслав якогось зеленого лопуха - випускника інституту, який – дурне таке! – не з примусу, а власною охотою вирішив „попрацювати на селі”. Звісно ж, тепер заслужений педагог не сиділа склавши руки – домашнє хазяйство, оті всі кури-гуси-качки-свині-корова посидіти не дадуть, але туга за школою, за колективом, за звичним своїм місцем перед притишеним класом гризла її серце, і мама, наша іще „працююча пенсіонерка”, вирішила навідати ЇЇ й „бодай морально підтримати”.
          – Передай їй мої... – „співчуття” ледь не вирвалось із мене. Але я вчасно прикусила язик, – ...вітання.
          – Обов'язково, – і мама виразно глянула на мене. В погляді тому можна було прочитати: виявляється, доню, ти живеш не тільки своїми „захцянками”, а шануєш і моїх подруг, заслужених на шану, та незаслужено ображених. І це при тім, що вона, сама Софія Корніївна, себто моя матуся, декілька разів просила завідуючого...
          У благородному пориванні до гарних вчинків мама швидко зібралася, і тепер у хаті запала тиша. Я взялася за домашні, переважно кухонні справи, тато подибав трохи по хаті й знеможено сів у широке, зручне, хоч трохи вже й жорсткувате крісло перед телевізором.
          Шкода тата. Відколи вийшов на пенсію, трохи розповнів, тиск одразу ж підвищився, болять ноги. Раніше в нашому Копайгороді (це я так називаю наше містечко, при чому уточнюю, що друга частина слова виражає не давньоруське означення міста, а найменування звичайного собі городу: в нас кожен має город і цілими днями копається в ньому) - отже, в нашому Копайгороді (з наголосом аж на третьому „о”) раніше жодне будівництво не обходилось без татової участі чи бодай консультації, – тепер же споруджують тільки власні котеджі – кожний на свій смак і хист. Однак останнім часом нерідко навідується до нашої хати приїжджий люд – здебільшого з обласного міста: всілякі там бізнесмени й банкіри, що починають своє будівництво. Тато їх не знає, але приймає радо, всаджує за стіл, бере папери, ручку й калькулятор, і вони кілька годин говорять про фундаменти, стіни, цеглу, перекриття, панелі, куби і таке інше. Бізнесмени ті ставлять питання коротко, твердо, хоч у стилі будівничому трохи кострубато, недолуго, тато ж веде мову так захоплено, живо, натхненно, мовби читає сторінки поеми виплоду власної творчості. Відвідувачі залишають йому якісь там купюри, але тата найбільше цікавить інше: звідки вони дізнались про нього?
          – Ти знаєш, Ганнусько, мене досі пам'ятають, – втішено хвалиться потім мені. – Цього бізнесмена прислав до мене колишній виконроб, що працював у мене. Не сам узявся наставляти, а послав до мене!
          – Хіба ж немає більш нікого, крім тебе? – щиро дивуюсь я.
          – Ет, сучасні інженери найбільше здатні на те, щоб обчислити євроремонт квартири. А щоб збудувати щось капітальне!.. У мене ж за плечима – знаєш сама. Чого я тільки не будував!.. Заводи, фабрики, житло, котельні, клуби, ресторани і навіть ті прокляті корівники і свинарники... А вже за незалежності, як до Бога почали повертатись, навіть церкву капітально ремонтував... М-да, а от збудувати церкву... не доводилось. От за чим найбільше шкода! Збудувати церкву – це тобі навіть не завод. Там такі конструкції, такі склепіння... І все має бути гарно, велично й надійно, справді на віки...
          Ми тільки-но пообідали (без особливої охоти, бо тата тривожить його повнота, я ж кухонними запахами не нагнала, а згасила апетит), як загавкав наш Рудько. Двором ішла листоноша тітка Оляна. Районну газету раз на тиждень й листи вона кидала в скриньку біля хвіртки, а на цей раз несла якогось папірця в руці.
          – Вам телеграма, – простягла його, коли я вийшла на поріг.
          – Ой, а це ж від кого! – вирвалось у мене і лиш десь глибоко-глибоко в серці відлунило: „Сте-фа-а-ан... Сте-фа-а- ан...”.
          – Це твоєму татові. З Дніпропетровська. – Тітка Оляна простягла мені ручку і якийсь бланк. - Розпишись, Ганнусю, що одержала...
          Я накричала на пса, що весь цей час не вгавав ні на хвильку, провела до хвіртки листоношу й дорогою назад пробігла очима телеграму. Її підписав якийсь Круглов. Просив зателефонувати до ще іншого – Ткачука, за таким-то номером.
          – Ткачук! – вражено вигукнув тато. – Сашко Ткачук, мій однокурсник! Ми з ним п'ять років після інституту ще разом працювали на різних будівництвах, поки я не зустрів твою маму й опинився аж тут, у цьому... Але що сталося з ним? Він же в Білорусі – керує трестом в Гомелі чи Гродно – вже й не пам'ятаю. А тут – Дніпропетровськ. Телефон...
          Він прочитав номер телефона з бланку телеграми и запитально глянув на мене. Мені не залишалось нічого іншого, як тільки здвигнути плечима.
          – Я зателефоную, – чи то запитав, чи то ствердив він.
          Рішуче встав з крісла, підступив до тумбочки при дверях, зняв слухавку і, заглядаючи в бланк з наліпленим текстом телеграми, набрав номер.
          З того кінця озвались одразу. Якийсь офіс... Секретарка... Ні, це не Ткачук, але буде говорити Едуард Євгенович.
          Я стояла поруч з татом, слухала його питання і репліки, дещо ловила й з трубки – твердим голосом російською мовою (звісно ж, Дніпропетровськ). Це не Ткачук, а...
          Отже, після тривалої розмови, з уривків почутого в слухавці, татових реплік, а потім його схвильованої, просто збентеженої розповіді змалювалась трохи неймовірна картина. Та що там неймовірна – просто дивовижна ситуація!
          Ще б пак! То зовсім не Сашко Ткачук, давній татів приятель. І навіть телеграма не від нього. Справді, Олександр Іванович Ткачук зараз очолює великий будівельний трест у “бацьки” Лукашенка в Гомелі, але від його імені телеграму надіслав Едуард Євгенович Круглов, приятель Ткачука, теж керівник великої будівельної фірми, але з Дніпропетровська. До таких дій змусили його ось які обставини. Зараз фірма Круглова одержала замовлення на спорудження одразу двох церковних храмів. Тільки ж хто може керувати цими будовами? Де взяти двох інженерів, під силу яким таке завдання? У телефонній розмові з Олександром Івановичем той назвав татове прізвище, а що адреси не знав, то лиш назву нашого містечка (І телеграма знайшла його, бо хто ж не знає тутечки нашого тата!) „Тільки цій людині під силу така робота”, – так охарактеризував тата його давній друг Ткачук.
          – Ти розумієш, Ганнусько, – із сяючим обличчям вигукував тато, – цей дніпропетровський Едуард Євгенович запропонував мені будівництво церкви! Одної з двох. На вибір! Дає все: гроші, людей, механізми, мені – житло і будь-якого розміру зарплату – аби лиш працював! Збагни це, Ґаннусько!..
          Я розуміла, але не могла повірити: мовби одним помахом чарівної палички, несподіваною телеграмою татові подавали його заповітне бажання, його мрію: збудувати церкву, храм Божий! Тато просто хапався за голову. І від такої радості справді можна було збожеволіти.
          – Всі умови! Всі умови! – безтямно вигукував тато. – Я навіть спитав, чи можна взяти свою бригаду...
          – Я ж чула...
          – Можна брати і свою бригаду, своїх хлопців! Де той Захар Петращук – він же сидить без роботи! Де телефон? – вигукнув він, мовби телефон хоч коли-небудь зрушував зі свого прив'язу біля дверей. Тато знов опинився коло тумбочки.
          Тим часом я трохи прийшла до тями, прибігла за ним, стала поруч і, поки він квапливо натискав кнопки й збивався з них, нагадала йому те, про що він забув:
          – Тату, ще не приїхала наша мама!
          – Алло, Захаре! – не слухав мене тато, гукав у трубку. – Що ти робиш? Вдома? Нема? Ах, яка для нас є робота! Церкву! Так! Так, церква! Ти уявляєш! Де твої хлопці? Нехай збираються! Ні, ще не завтра, але скоро...
          – Тату! Тату! – смикала я його за рукав. – Почекай, поки приїде мама!
          На цей раз він почув слово „мама”. Він затнувся. Одним вухом слухав Захара Петращука, друге наставив до мене.
          – Що ти таке кажеш? Ні, Захаре, це не до тебе. Ні, я... Трохи зачекай. Так, це я тобі. Я передзвоню. Трохи пізніше...
          Він поволі, напомацки, дивлячись на мене, мов на прояву, поклав слухавку.
          – Що ти сказала? – запитав зовсім іншим, як щойно, якимсь зів'ялим, згаслим голосом.
          – Я сказала, що зараз нема вдома руйнівника всіх задумів і мрій – нашої мами.
          – Нашої мами? – він роззирнувся по хаті й наче аж тепер усвідомив, що, справді, поряд нема нашої мами. Колись, на заздрісне зауваження мамі якоїсь колеги-вчительки, як їй, тобто, наші мамі, добре, бо має в хаті не просто чоловіка, а будівельника, та ще й інженера, вона рішуче заявила: „В моїй хаті – я інженер!”
          – Хіба ти не знаєш, – розтовмачувала я далі, – що ввечері приїде наша мама і каменя на камені не залишить від твоєї церкви, від твоїх планів. Камінь, що має стати наріжним, буде відкинутий знов! Вона все поставить на свої місця. І тебе - теж. Ти нікуди не поїдеш, залишишся вдома. Це я тобі кажу впевнено.
          – А церква?! – скрикнув тато.
          – А твої хворі ноги? – нагадала я. – А твій тиск?
          – Але ж церква! – повторив тато. – Я так хочу збудувати церкву!
          – Її будуватимуть інші.
          – Інші? Хто – інші? – тато мовби вийшов з тимчасового ошелешення від згадки про маму. – Та ж він, цей Євген Едуардович...
          – Едуард Євгенович, – поправила я.
          – Та один чорт! – вигукнув тато. – Цей от... Круглов, чи як його там... перебрав усіх інженерів у Дніпропетровській області - і не знайшов такого, хто міг би збудувати її надійно. Це ж склепіння, це ж куполи, це шістсот місць!.. Це моя мрія – розумієш ти чи ні!
          – Я прекрасно тебе розумію, – щиро запевнила я. – Я дуже хочу, щоб ти збудував ту церкву. Але мама... Наша мама – ти ж знаєш! – дужча навіть від церкви!
          – Не може бути! – вигукнув тато.
          – Може! От побачиш, – ледь не заплакала я. О, як би я хотіла, щоб збулась ця давня татова мрія про церкву! В мені вже визріло бажання й самій поїхати з ним – щоб доглядати його там, чергувати коло нього, стерегти від будь-якої загрози здоров'ю, аби він міг спорудити ту церкву.
          Але з'явиться мама – і як швидко вивітрить з наших голів ці наші безглузді мрії!
          – Невже все так безнадійно? – тихо, глухим голосом спитав тато.
          Мені до щему в грудях, до сліз в очах захотілося погладити його по сивій, уже прорідженій на тім'ї, голові.
          – Я поїхала б з тобою, я доглядала б тебе, але ти ж знаєш: – нас не пустить мама. Нехай-но вона приїде – почуєш, що скаже...
          Ми обоє глянули на годинник над телевізором – мама мала повернутись десь о сьомій вечора. Ще три години...

      12.

          Другого дня сюрприз чекав мене. Мама, як завше, прийшла додому на обід раніше від мене, але, як тільки я ступила на поріг, застала її не за столом із ложкою в руці, а посеред кімнати. Вона лукаво усміхнулась і подала конверт. Довгий, з чужими марками і штемпелями.
          Підлога піді мною гойднулася: Стефа-а-ан...
          Справді, він. Листа прислав із Бельгії.
          Тремтячими руками розриваю його, мама забула про свій обід, заглядає в мою кімнату крізь прочинені Двері.
          „Привіт з Брюселя... Часто згадую... Сум і туга...”.
          “Хіба можу не бути коло тебе, коли я знову в Європі?”.
          Ось воно! Ось!
          – Ну що, дівко, жених заокеанський кличе до себе? – з іронічною усмішкою питає мама.
          – Кличе... – ледве встигаю вимовити я, і сльози закапотіли з моїх очей.
          – Чого ж ревеш, дурепо? – мама стривожено підступила до мене. Звісно ж, не через мої сльози.
          Я мовчки, з хлипанням, подала їй лист, сама ж заходилася хусточкою вимочувати вологу зі свого обличчя.
          Господи, три роки минуло з того часу, як ми попрощалися, я ось так само плакала тоді, дивлячись у мокрі від зливи шибки магазину. Три роки...
          Нині я вже не студентка, уже вчителька. Еге ж, учителька англійської (англійської, шановна А-Бо-Бе!) мови. Завдяки тобі, мій „носій” цієї мови, у мене чудова артикуляція, орфоепія і орфографія – якраз усе те, що й потрібно для вчительки англійської мови в далекому подільському селі. Так-так, хоч мама моя – відмінник народної освіти, зав методичним кабінетом райво, тобто деяке цабе, але у нашому Копайгороді місця мені для роботи не знайшлося – мене скерували на село, де городи не такі, як у нас, – цілі лани.
          Щоранку я виходжу на околицю (слава Богу, живемо неподалік) і разом з іще такими ж, як я, „доїжджаючими” вчительками чекаю автобуса, щоб добратися на уроки. Як звичайно, місця в автобусі вже зайняті тими, хто сідав на автостанції, і ми тісним табунцем тримаємося за поручні при дверях, заздалегідь розташувавшись так, щоб по черзі виходити на зупинках - в першому селі троє, в другому одна, у третьому - двоє: я і моя колежанка з музпедосвітою, котра заодно викладає біологію і працю у дівчат. Слава Богу, до англійської мене довантажили тільки історією в середніх класах.
          Трапляється, що автобус не приходить у село – поламався, або ж у нас якісь збори чи інші нагальні, термінові (так термінові!) справи, що затримують мене в школі (старій, присадкуватій, з широким, просторим подвір'ям, через яке доводиться ходити до туалету під обстрілом поглядів з усіх вікон – шкільних і ближніх хат), – тоді мушу добиратися додому пішки – стежками й польовими дорогами, щоб скоротити шлях. Одного разу так натрапила на кілька вантажівок, що чекали своєї черги до навантажувача біля кагати цукрових буряків. Водії - очиська масні та зухвалі – згодилися підвезти, але з умовою: пограти з ними у карти, поки повантажать усі машини. Бо в них, бачте, нема одного картяра, щоб на пару зіграти в дурня. Що ж, мусила грати – все одно раніше додому не дійшла б, а так підвезли таки.
          Ходити іноді доводиться в дощ і вітер, може застати в полі й хурделиця, тому в сумці разом з книжками й зошитами неодмінно носиш хустину – вийшовши з села, запинаєшся нею, щоб не продуло вуха чи й усю голову.
          Ах, сюди б, на оці села під „польову” хустину – та Мотрю! Мотрю Гринів з Канади, яка вже, мабуть, давно є Мотроною Стефана. Так же він колись побивався за її листом!..
          Стефан!.. Це ж він озвався до мене! Він у Європі! Нехай і в Західній, але ж це так близько порівняно з Канадою.
          Стефан!.. Онде мама читає його листа – уважніше й ретельніше, ніж я, міцно підібгала вуста, поводить очима і всією головою по рядках.
          – Ех, дівко, дівко... – нарешті одривається мама від листа, співчутливо дивиться на мене й подає аркуша, зігнутого Двічі впоперек – для довгого канадського конверта. – Коли ти вже станеш дорослою?.. Він, бач, у Європі! – презирливо скривила губи. – Та ж Європа від нас - ого-го!.. Це тобі не в Левадинці поїхати...
          Так, у Європі тій навіть хустинкою не порятуєшся. Мама, як завжди, має свої – залізні – аргументи.

      13.

          Я сиджу на своєму місці за столом, де зазвичай пишу конспекти уроків, перевіряю зошити. Вітерець з кватирки злегка ворушить складками тюлі, іноді аж видуває всередину щось схоже на парус, і за його мереживом, за подвійними шибками вікна, я бачу тата. Він примостився на старій табуретці під вишнею, але не в холодку, а на осонні – такому легкому, ласкавому на початку травня, і пелюстки вишневого цвіту зрідка спадають коло нього й іноді на нього, а оскільки чапить так він давненько, то вони злегка прикрили його й так уже білясту голову, похилені плечі й навіть коліна, бо він їх не струшує. Хтозна, про що він думає, але мені здається, що, як осипаються пелюстки вишневого цвіту, так одлітають од тата його мрії – про церкву.
          – Ніякої церкви! – рішуче заявила мама, як тільки він пролепетав їй кілька днів тому про дзвінок з Дніпропетровська. – Ти хворий! Тобі не можна! Сиди вдома! Піди краще назбирай кропиви для свиней!
          Кропиву тато не пішов збирати – ліг на ліжко і так лежав безмовно, відречено, вдавав, що в нього болять ноги, хоч ноги в нього справді болять, але не настільки. За вечерею теж сидів мовчки, пригнічений до краю. Мама вдавала, що вона нічого не помічає. Про кропиву ж не забула:
          – От не назбирав, а я вже всю решту висипала. Завтра назбирай і наріж – і то щоб не забув, я нагадувати не буду, бо знов скажеш, що я тобою поштуркуюсь...
          Кропиву тато збирав довго, аж мама заклопотано вибігла надвір, роззирнулася по городах: „Де ж це він запропастився?” – потім спроквола порізав ножем-сікачем той зелений вітамінний харч у цеберку, поволі, з неохотою, але пальця собі таки втяв – відрізав шматочок шкіри, аж виступила кров і тепер тато тримає у пальцях, де ранка, клаптик ватки, вмочений у перекис водню, що я йому приклала. Ватку ту вже можна відняти, бо ж присохне і доведеться відривати її й знов добутися крові, але татові не до цього.
          Мені – теж.
          Тамуючи глибокі зітхання, що аж рвуть мені груди, я пишу листа. Стефанові. В Європу. Що я можу йому писати? Про три роки моїх мук, про сільські автобуси й хустинку, якою запинаюсь дорогою назад? Про гру з водіями в „дурня”? (Напарник ще й сердився, що я погано граю). Чи про біль мій – давній, уже приглушений, притлумлений – і лист оцей, що рвонув мою печаль з такою силою, аж вона знову закривавилась, як закривавить ранка на татовій руці, коли зірвати присохлу ватку?
          Засохло ж уже!.. Так ні, мушу знову плакати, знов кривавити серце, бо він, бач, у Європі і не може не озватися до мене...
          А до Мотрі вже озвався з Європи? Вже побалакав з нею телефоном? Чи і їй написав? Звісно ж, це тобі не Кам'янець: листи відіслав авіапоштою, бо кораблем за океан – це ж забарно!
          Я писала йому не про себе – про Мотрю. Як він журився нею, як печалився отим листом, що зник з поштової шафки. Як був коло мене, був зі мною, а думав про неї - про далеку Мотрю-канадійку, Мотрю Гринів.
          Ще передала вітання від Рити-Маргарити, подружки моєї – без її, звісно ж, відома. Не втримаюсь, розкажу їй, та Що ж почую від неї? Як про хустинки ті мої: „Доки будеш ходити в них?” Так і тепер щось у тому ж дусі мені скаже.
          Еге ж, Рита не їздить на села. Щоранку – асфальтиком, нехай і поганеньким, нашим містечковим – цокає підборами До школи в центрі – в неї ж мама не працює у райво.
          Так, Стефане. Вітання тобі від Марго-Маргарити.
          А від мене – Мотрі!

      14.

          У тата болить спина, болять ноги, у мами – серце, голова.
          – Отут-о, – торкається вона пальцями скроні, і я, намочивши рушника оцтом, зав'язую його чудернацькою чалмою на маминій голові й стягаю його якомога нижче, щоб притиснути місце, де мамі найбільше болить.
          Слава Богу, уроків у школі вже нема, почалися консультації, екзамени – мамі не так загайно на роботі й вона залишилася вдома – хоча б на один день. В лікарню вона не йде: „Сама знаю свої болячки!” – і тому я теж не поїхала на село, я біля неї за сестру-жалібницю: примочки, пігулки, а ще ж подати се та те, бо мама таки лежить у ліжку.
          Тато ходить поволі, перекошений, скривлений і в попереку, й на лиці, ледве переставляє ноги.
          – Кропи-и-и-ви-и!.. – ледь видихає із себе мама й руку притуляє то до голови, то до грудей, де у неї серце.
          Я облишила її на півгодини – пішла нанипати кропиви – де її брати в цю пору, коли всю вже позривали, а нова ще тільки наростає? Пішла я, бо ж як татові нагинатись до тої кропиви. Добре, що хоч прилаштувався до стільця і порізав (уже обійшлося без рани), а потім наладнував і виніс у хлів – свиням.
          – До-о-о-ню! – гукає мама і благально простягає руки. – Як же ти покинеш нас отаких, слабих і немічних?
          – Хіба ж я вас покидаю?
          – Ні? Ти не поїдеш до нього? В ту Європу? В Канаду? – В маминих очах загораються свічечки надії.
          – Хто ж мене туди везе? Чи просить? – сердито кидаю.
          – О-о-о!.. – чи то стогне, чи то значущо каже мама.
          Певне, те і те. Перше, про хворобу, друге – про Стефана.
          Стефан!.. Принесло його до Європи – на мою голову, на моє серце, на мій біль! (Мамо, я теж маю серце, і воно теж болить!) Бо я писала йому про Мотрю, він мені – теж.
          Мотря давно вже заміжня. Не за ним, не за Стефаном. Лист отой, що загубився колись у нетрях гуртожитських – він був не просто листом – ультиматумом. Чи ти кидаєш ту Вкраїну й вертаєшся в Канаду, чи я віддаюся іншому? Ось що то був за лист, який зник, яким журився тоді Стефан, яким виводив мене із себе.
          „Тепер я є у Європі. Якщо ти ще маєш до мене почуття, приїдь до мене”, – просить мене Стефан, усупереч моїм докорам за Мотрю.
          Хіба ж мене треба просити?
          – Отут-о! Отут-о! – стогне мама, бере мою руку й притискає нею до скроні оцтом пропахлий рушник. – О-о-о!..

      15.

          Ромко мій зовсім невсида. Тато каже: „На всіх збитках!” „О-о-й, розбишака!” – докоряє мама.
          Це знов: то сіль по хаті розсипав – сніг серед літа робив, то зеленою фарбою костюм собі замаскував під вояцький... А це із шафи книжки всі повитягав, на підлозі в кімнаті розклав. Бо він шукав свою книжечку про хитрого горобчика – читати хотів. А книжечка ж його онде, в тумбочці лежить!
          – Годі твої збитки терпіти! – вдавано сердиться тато. – Зараз у ліс вовкові зателефоную – хай прийде і забере тебе від нас...
          – А хіба вовк має телефон? – дивується Ромко.
          Авжеж, має. Чекай-но, зараз я кропиви свиням наріжу – тоді подзвоню. Підеш, збитошник, до нього в ліс.
          Ромкові – не до збитків. Треба рятуватися.
          Поки дідусь вовтузиться з кропивою, Ромко побіг до хати, знайшов телефонний довідник на поличці. Може, обманює дідусь, що вовк має телефон?
          Ромко спершу навіть очам не повірив, але ж ось, ну просто осьдечки на другій сторінці містечкового довідника так і написано: „Вовк”.
          Оце та-а-ак!.. Значить, правду каже дідусь, не просто лякає!
          Ромчик бере слухавку, набирає номер Вовка. Як той Вовк озветься? Може, завиє? Чи людською мовою заговорить, як у казках?
          На тому кінці проводу хтось відгукнувся.
          – Добрий день! – чемно вітається Ромчик. – Це телефон Вовка?
          – Добрий день! – озивається до нього несподівано милий жіночий голос. – Так, це квартира Вовка.
          Ромкові дух перехоплює: це ж справді отак просто міг дідусь подзвонити й попросити Вовка, щоб той забрав його!
          – А де Вовка? – тремтячим голосом питає Ромко.
          – Його нема вдома, – озивається той самий голос. Мабуть, це Лисиця! Тільки вона розмовляє таким лагідним, облесливим голосом. Може, зайшла погостювати до Вовка?
          – Лисичко-сестричко, – просить Ромко, – скажи Вовкові, щоб не приходив за Ромчиком. Бо тепер я буду вже слухняним.
          І кладе слухавку.
          Довго переводить подих, тамує стукіт серця. Врешті, йде до дідуся. Той підводиться зі стільчика, уважно дивиться на Ромчика.
          – Ти знову щось накоїв, Романе?
          – Ні, дідусю, ніяких збитків не зробив, – радо заявляє Ромчик. – А до Вовка я сам зателефонував і попросив, щоб він за мною не приходив. Я більш не буду збитошним. Тепер я буду слухняним.
          Отакий мій Ромчик. Про свою розмову з квартирою Вовка (Вовків у нашому містечку трохи є) потім сам і розказав.
          Іноді ж дивиться на мене карими (моїми ж!) очима і каже:
          – Мамо, я дуже огірчений.
          – Чого, сину, ти огірчений?
          – Що мій тато не живе разом з нами.
          – Ну... – невиразно тягну я і зітхаю.
          Інколи його тато під'їжджає до нашого двору машиною – своїм старим лахом-жигулем, садить поруч з собою Ромчика, і вони їдуть на цілий день.
          Я ж тим часом беру сапу й біжу на Висілки. Це аж на другій околиці містечка нарізали ділянки під садиби, і тепер там один по одному здіймаються вгору, накриваються металочерепичними дахами нові будинки. Деякі з них виросли після консультацій з моїм татусем.
          Наш будинок – мій, мого чоловіка і Ромчика – піднявся тільки по вікна, і тепер стирчить зазубринами нерівно вимуруваних стін, як старовинна недоруйнована фортеця.
          Наша фортеця, яка мала стати сімейною.
          – Ви б зійшлися знов і добудували хату, – не раз каже скрушно тато. – А як ні, то продайте, щоб серця не рвати.
          Але стіни й далі зяють червоними яснами недобудови. Втім, я майже не дивлюсь на ці щербаті, як моя доля, стіни. Заходжу на заросле травою й бур'янами дворисько й підводжу погляд з-під ніг аж на городі. Чи й не підводжу очей зовсім - зразу ж згинаюся із сапою над грядками чи бараболею.
          І відчуваю, яка я огірчена.
          Так, Ромку, я теж огірчена.
          Огірчена...
          Сама на городі. За вишкіреним цеглою минулим. І, мабуть, майбутнім.
          Увечері мене чекають інші клопоти. Вимиваю, вишкрябую після „гостин” у тата Ромчика, потім приступаю до свого тата – натираю йому спину, іноді роблю заштрик. За тим переходжу до мами – її теж болить. У неї серце, в неї голова, в неї нерви...
          – Отут-о, о, тут-о болить, Ганнусько, – торкається пальцями того місця, що вимагає уваги і мого втручання.
          Мама ще заслужений учитель України, бо звання це зберігається до кінця життя, але уже не зав методичним кабінетом. Вона недавно вийшла на пенсію. Її клопоти про успішність навчання школярів перейшли у клопоти про своє здоров'я.
          Я теж уже не їжджу вранішнім автобусом на село – працюю в нашому містечку. У школі, де завучем моя Рита – Маргарита Яківна. Це вона взяла мене на роботу в свою школу.
          Добре, що вона завуч – завжди зайнята, заклопотана... Спілкуємось ми мало. Отже, мало згадуємо нашу юність, інститут...
          – Отут-о болить, Ганнусько, тут-о... – відриває мене від думок мама. – Ой, болить...
          – Мене теж болить, мамо, – тихо кажу я і прикладаю мокрий рушник до її голови.
          – Що тебе може боліти, доню? – дивується мама. – Ти ще молода. Ти ще зовсім молода... Ти не знаєш, як то воно болить...

      Троянда в росі

      Курортний щоденник

          17 травня
          Ну от, нарешті. Все так, як планувала, мріяла, марила. Не вистачає тільки одного – тебе.
          Я сиджу сама, абсолютно сама в окремій кімнаті, в отому загадковому напівлюксі, про який мені так невизначено торочили, як продавали путівку, – а насправді в номері на двох, з двома ліжками, проте з одним стільцем. Та не біда, потім зробимо й ліжко одне.
          А поки що мені щойно внесли холодильник, поставили під батарею. Отак – і тепло, і холод поряд. Тепла мені (нам) треба, а в холодильник я не маю що складати, але якщо в путівці він числиться, то нехай таки вносять і ставлять. Подаруй їм ще це!.. Приїхала ж п'ятнадцятого, як написано в путівці, а тут тобі раз і – „По комп'ютеру ви маєте приїхати шістнадцятого”. Згорів би вам той комп'ютер! Отож – „За цей день заплатіть сто тридцять гривень, а вже із завтрашнього будете на законних підставах”. Мало їм, бач, три з половиною тисячі, то ще за цей день доплати! Ледве впросила... Ні, звісно, я могла б і рішучіше, але ж... Ти... Настроїш проти сєбе, а потім як з тобою бути? То змилувались наді мною, підселили в двомісний номер, до Тамари. Сказали - на одну Добу, а вийшло – аж до сьогодні. Оце щойно й перенесли мене Дівчата з усіма бебехами. Тамара і подружка її – Катя. Потім і холодильник поставили. Не дівчата, звісно, дівчата пішли у свої номери – санаторійні працівники принесли.
          Й нарешті я сама. Порозвішувала все, порозкладала – і так обавно, тоскно, так тужно мені стало... Тебе все нема, а я одна-однісінька в чотирьох стінах... Ні, допіро думаю, це навіть на краще вийшло – що не знайшлось мені одразу вільного номера. Тепер я знайомих дівчат маю, а то що робила б одна у цьому заперті? Ні словом з ким перемовитись. Але ж... Але ж... Маєш приїхати, Олежку, ти. Не сьогодні, не завтра – знаю, та все ж приїдеш. Так і дівчатам сказала – Тамарі й Каті: „Він – людина слова. Сказав, що не приїде, значить, не чекай. А пообіцяв – буде обов'язково!” Я вірю в тебе. І заради нас готова на все: і цілий рік мріяти про наш окремий номер, і зараз у самотині страждати, поки приїдеш ти. Бо не треба мені так, як торік. Пам'ятаєш, як нам Неля удружила? Така була добра зі мною, так розпитувала про нас, про тебе, так обіцяла: „Створю вам усі умови”... І що? Як тільки ти з'явився – мовби хто підмінив мою Нелю! Нервова, насуплена, всередині, видно, аж клекоче. „Я не виспалась... Я не можу!..”. Вділяла нам по годинці після сніданку, поки на процедури ходила. Вночі ж ми корчились, божеволіли одне коло одного, поки вона засне, а потім губи кусали, душилися, рухнутись боялись, щоб і звуком не озватись, пружиною не скрипнути, не стривожити її. От так Нелька! Поки не було тебе, цілими вечорами десь пропадала – то до подружок на теревені чи телевізор, то на танці, то часом якомусь нещасному мізки пудрила в кафе, а це – як відрізало: не висунеться з кімнати...
          От тоді я й вирішила: ні, зі шкіри маємо вилізти, а наступного року будемо тільки одні. Без Нельки!
          І все сталось так, як задумала!
          Тільки тужно, тяжко чекати в самотині тебе... Уявляти, мріяти, горіти кожної хвилиночки... Чекати від тебе рідкісного дзвінка – один в день-деньочок... І тут я згадала, яК у якійсь книжці читала щоденник однієї жінки, що теж чекала на свого коханого, теж марила ним, як оце зараз я. Чи то графиня вона була, чи хтось там іще, мені, звісно, далеко до неї але ж навіщось я захопила із собою з дому цей зошит – тепер він мені згодився. Як тільки санаторійні працівники прилаштували непотрібний мені холодильник і пішли, як тільки я освоїлась у кімнаті, як тільки відчула важку чиюсь руку в грудях – стисла моє серце, – так і кинулась до нього, сіла за стіл й оце пишу. Ніби листа до тебе чи що. Та ні, це так, мовби я балакаю з тобою, розказую про себе. Потім прочитаєш – ото насмієшся! А може, й ні. Може, не дам я тобі нічого читати, бо приїдеш ти скоро – й сама все тобі розкажу, а зошит цей викину геть. Бо що в ньому читати буде, коли ти читатимеш... мене – мої слова, мої уста, мої груди, мене всю-всю-всюнесеньку...
          18 травня
          Думала: ну нащо мені забандюрилось цей щоденник заводити? Ну, скисла трохи, вилила печаль свою на папір - та й годі. Після сніданку, після процедур чекала твого дзвінка. Знаю, наскільки ти зайнятий, але не стерпіла – маякнула на мобілку. Жду-тремчу – зараз почую голос: рідний, гарячий, бадьорий... Діждалась через годину: „Дзвінок твій почув, та справа була термінова, звільнився аж тепер на декілька фраз. Бо й далі – біжу, зустрічаюсь, вирішую. А вирватись взагалі – просто неможливо. Принаймні, на цьому тижні. Але... Буду – я ж сказав”.
          Пустила я сльозу, посиділа, як бовван якийсь, без руху на ліжку своєму (іншого, твого, ні, нашого, я не чіпаю) – і знов потягнуло мене до зошита цього. До щоденника! Бо ж виходить, що пишу його вже справді щодня.
          Ой, а є ж про що писати!.. Тільки я – раз пішло таке весілля! – почну трохи спочатку. Як я сюди їхала, ще чотири дні тому. Господи, вже чотири дні, а тебе все нема. І ще цілий тиждень!.. Без тебе!.. А тут!..
          Ні, давай таки спочатку.
          Розумію: провести мене ти не міг. Як вирватися з дому на дванадцяту годину ночі? Благовірна твоя не повірить жодній версії, а якщо й прикинеться, що повірила, – напроситься в провожаті. В останню нашу зустріч напередодні ти так і пояснив. Тому проводжала мене сестра зі своїм чоловіком. Бо мій знов у відрядженні – а я згодна була зі своїми сумками й на нього.
          Звісно, я думала про тебе, уявляла, як би добре було, аби цей вечір перед від'їздом провели ми вдвох. Але я розумію: ти не хотів наражатись на сварку вдома.
          В купе зайшла разом з ще одною жіночкою – Вікою, вона молодша від мене, бухгалтер якоїсь фірми. З нею трималися вдвох, разом прибули аж на місце. Тепер вона теж тут, ми зустрічаємось в їдальні, бюветі, на процедурах. І що найцікавіше – в неї подібна історія, що й у нас. Віка чекає свого коханого з Миколаєва. Познайомились вони кілька років тому, теж на курорті, лиш у Трускавці, він звідси недалеко. З тих пір зустрічаються при можливості, як оце мають стрінутись тепер. Пам'ятаєш, я тобі казала, як мій мені докоряв: „Еге ж, знаю, хлопці розказували, що вони не просто валандаються на ті курорти – навмисне домовляються, щоб з'їхатися”.
          Ну, та я про Віку. Уявляєш, вони умудрилися зустрітися навіть на морі, в Одесі, коли вона була там з чоловіком! Щоправда, вважай, тільки мельком, бо ж від чоловіка ніяк не могла відірватись. Але й від того Віка була щаслива: що хоч побачились, поговорили кілька хвилин. Віка дуже любить його. І він її – теж. Вона вторік навіть пропонувала: кинути все і зійтися. Але він не може: дуже любить сина й не хоче залишати...
          Тепер Віка, як і я на тебе, чекає на нього. До речі, я тут дещо розвідала: харчуватись ти зможеш разом з усіма, як звичайний курортник, у нашій їдальні. З дівчатами- офіціантками не складно домовитись за готівку, і це вийде зовсім недорого. А харчують тут навіть дуже добре.
          Ну, а жити ж, звісно, у нас. Тим більше, в мене ще затишніше стало в кімнаті. Бо цієї ночі я не спала – мучилась. Друге ліжко (те, що чекає на тебе) стояло так, що двері в коридор не зачинялися. І все чути: як сусідки через стіну шумлять-веселяться, як вода в умивальнику сичить – кран протікає. А ти ж знаєш, як я чутливо сплю...
          Отож ми після танців... Ах, ти ж не знаєш іще, що я ходила на танці. Ні, милий, не подумай нічого, але ти ж сам торік мені дозволив. „Тільки знай міру”, – попередив. Отож ми домовилися з дівчатами – я, Віка – землячка моя, Тамара з Вінниці, Катя з Чернігова, знайома її, Сюзанна Марківна, що на моє місце поселилась до Тамари, – і ввечері пішли на танці. Пам'ятаєш, як ми танцювали там торік? Як ти мене повів, як ми ніби злились в одне ціле – на кожен порух, на кожен музики звук!.. А всі мої невдахи-кавалери стояли довкруж, мов приголомшені. Вони ж мені не вірили, вони сміялися, коли казала, що до мене приїде чоловік. Ти ж знаєш, як тут дивляться на чоловіків, що приїжджають до своїх жінок. Інша справа, що прибувають разом, але якщо з являються через тиждень чи два... Та ще коли жінка вже встигла тут із кимсь...
          Так що й мені не вірили, а я не дуже й доводила, хто саме ти. Казала: „Коханий чоловік”. І вже потім, коли ти поїхав, мені так і казали: „Щось не дуже схожий він на твого чоловіка...”.
          Цього року знов таке ж саме. Бо ти ж знаєш: тут на кожну прибулу жінку полюють з першого ж дня, з першої хвилини. Якщо ти вийшла з маршрутки і тобі кинулись допомогти піднести речі, будь певна: на тебе поклали око, й не далі, як після обіду підстережуть знову й запропонують похід на танці, вечерю в кафе чи ресторані, номер люкс – залежно від твоїх даних і його матеріальних можливостей.
          Отож по приїзді на місце до реєстратури я дісталась разом з Вікою-землячкою, але коли рушила на обід, підійшли познайомитись і навіть образились, що я не помітила, як він пас мене аж до самої кімнати, де я поселилась, і чекав у коридорі, коли я виходила на сніданок та в бювет. Це Назар. Уже саме ім'я свідчить, що він родом з цих країв.
          Звісно, йому я зразу ж дала відкоша, але чомусь виходить так, що ось уже кілька днів, де б не була, він потрапляє мені на очі. Чекає влучного моменту й починає канючити про побачення. А сьогодні... Власне, це лише сьогодні я дізналась про його ім'я. Раніше ж подумки і для дівчат називала його Маньяк – за його переслідування. Отже, сьогодні терпіння його, з усього видно, ввірвалось і він заявив мені прямо: „Гаразд, якщо ти не хочеш зі мною, то будь з Назаром”. – „А хто ж такий Назар?” І здогадайся з трьох разів, що він мені відповів. „Назар – це я”.
          Але Назар-Маньяк – не перший мій прихильник. Ще в маршрутці мене ввічливо почав обходжувати в поважних літах чоловік – сивина, окуляри, черевце... Поступився місцем, потім доніс чемодан до реєстратури. Але ж ти знаєш, як довго канудили мене там. Угледівши, що справи мої кепські, мій провожатий, мабуть, з обережності, квапливо розпрощався. Хоча тепер з'явився на горизонті знов. І трапляється на мої очі теж не рідше, ніж Назар-Маньяк. При цьому, правда, виявляє до мене різні піклування, а не канудить про побачення, як місцевий зальотник Назарко. „Цей – наче мій старший брат”, – сміюсь я до дівчат. Бо й справді: нагляд його наді мною – мов пильне око старшого брата за сестрою.
          Так що на танці наша дівчача група йшла під почетом Маньяка, Старшого Брата і його новоявленого товариша. Але квитки на танці нам усім брав Депутат. Тільки ж про нього вже завтра, бо зараз пізня година, а вранці раненько підйом – і гайда: вода, сніданок, ще раз вода, після цього процедури – одна за одною. Тільки встигай у чергах...
          19 травня
          Сьогодні дві сусідки через стіну мене перестріли, щоб висловити своє невдоволення: вчора ввечері, бачте, в мене було гамірно. І це при тому, що вони щовечора мені спокою не дають – то сміх, то пісні, то грюкіт-галас. А тут... Не більше п'яти хвилин таки справді моя самотня кімната-келія сповнилась людським гомоном і сміхом. То після танців зайшли всі дівчата до мене. І Депутат з нами. Бо ж поскаржилась я на те ліжко, що через нього двері не зачиняються, спати не можу. Отож прийшли і всі дружно- разом зробили деяку перестановку. Тепер ліжко стоїть при іншій стіні, двері зачиняються, вода й сусідки мені не заважають, і вперше цієї ночі я добре виспалась. Навіть ти мені не снився. Не знаю, на добре це чи на зле. Прикро, звісно, що бодай у сні тебе не бачила, зате ще зранку почула твій голос по мобілці. Бадьорий, трохи буркотливо-ласкавий. Дякую тобі за дзвінок – мені й на душі посвітліло. І так цілий день сьогодні. А він же – просто диво: сонце, теплінь, а краса яка Довкола! Парк увесь у свіжому листі, сосни, ялини верхів'ям Дістають синього неба, а по обрію, віддалік – у сизій імлі височіють гори. Лишень тебе нема, лише тебе...
          Вчора на танцях я цілий вечір тільки й думала про тебе, згадувала нас торік... І як минулого року інші, так нинішнього по кутках стоять – там Назар, а там – Старший Брат з товаришем. Нами ж, черідкою нашою дружною, орудував Депутат. Кишені всі навиворіт - гуляйте, дівчата, за все плачу! Повів у кафе – отакенні шматки балика, сир, апельсини, кава, коньяк... Це він так до Тамари-вінничанки під'їжджав. Я, заявив уже згодом, голова КаеСПе, я районний депутат, я все можу!..
          Тамара ж наша, справжня цариця Тамара – і за вдачею, і за вродою – каже: „Гуляйте, дівчата! Не пропадати ж добру”. Навіть я випила п'ятдесят грамів коньяку. Вп'яніла!.. Але ти не подумай нічого, ні... Просто весело було.
          Потім, після танців, зайшли всі до мене, переставили меблі. Ну, звісно ж, така гирилиця – сміх, галас. Але ж ненадовго. А ті вже...
          Тамара-вінничанка, мабуть, довго спала, бо в бюветі, на воді, її не бачила. А коли після сніданку зустріла, питаю: „Ну, як Депутат?”– „Ет, – рукою махнула. – Відправила ні з чим”. „А за коньяк, за балики не докоряв?” – „Хіба ж його хто просив! Сам розкрутився. Нічого, видно, КаеСПе його прибуткове – вистачить на весь відпочинок”.
          Ні, Тамару нашу так просто, баликами і коньяком, та посадою голови, замість власної макітри, не візьмеш.
          Томка – моя ровесниця. Хоч як підмалюється- підфарбується, то й за молодшу змахує. Тільки ж бачила я її й нефарбованою, в халаті й капцях на босу ногу... Хоча, звісно, вона пильнує себе. Та й міська з дитинства. Зі школи ще, як я, череди не пасла, бараболі не садила-сапала-підгортала, хати вапном не мастила. Що вже й за комин казати... Так що й випещена змалку, й зараз уміє собі дати лад. І коханця мала вона вдатного: любив, помагав матеріально, подарунками осипав. Тільки ж два роки вже минуло, як за кордон виїхав. І не просто сам, за свої гроші, хоч їх у нього кури не клюють: з роботи послали, своїм представником якимсь. Лишилась Тома одна... І хоч як непросто в такім стані самотиннім зостатись, не розмінюється на дріб'язок: шукає собі такого, якого мала. Звісно, важко, щоб снаряд в одне й те ж місце влучив, та все ж не покидає надію Тамара – чекає. Так що куцому до зайця далеко, а нашому Депутатові до Томи – ще далі.
          20 травня
          „Аїр!”.
          Я дивлюсь на нього, мовчу, а сама відчуваю, як очі мої стають великими й круглими.
          „Ето імя. А тєбя как?”
          Він азербайджанець. Правда, не знаю, чи наш, український, чи десь із Баку. Він мій сусід через коридор і щоразу перестріває: ножиці йому позич. Але до позичання справа не доходить: тільки спинилась, як він до себе запрошує, в номер-люкс. „Чєм хочеш, тєм угощу, – каже, – только пойдьом со мной в ресторан. Только в ресторан – і всьо!”
          Йому вже за сімдесят років, хоч вигляд має молодшого. Молодшого, але... Можеш собі уявити: така собі гранітна брила, чорна, неповоротка, ззаду схожа на бегемота, з двома глибокими ровами впоперек товстенного карка. „Трогать тєбя не буду, – обіцяє Аїр. - Лиш посідіш со мною, нємного вип'єм, закусім вмєстє...” А сам так ласо дивиться своїми чорними, в жирних повіках, очима. „Це ви зараз кажете, що не зачепите...” – „Ну, нємножко”, – сміється.
          Стояли з дівчатами коло бювету, то розказала їм, тепер вони під'юджують мене Аїром. А одна то заявила прямо: „Ну й пішла б – і нічого з тобою не сталося б! Зате одягнув би, взув би – з голочки!”.
          Такі тут мірки, такі тарифи... Не в усіх, звісно, – різні жінки тут. Є такі, що й справді вдягаються з голочки. І не на базарі місцевому, а в „Супермаркеті”, який відкрили цього року. Казав Аїр, що власниця його – якась відома співачка, але він забув її прізвище. Тільки не Пугачова – її він пам'ятає. Я ж зайшла в той „Супермаркет” відомої невідомої співачки, щоб купити мочалку – сімдесят сім гривень коштує.
          Аїру ж кажу защораз: „Ні, я чекаю, коли чоловік до мене приїде”. – „Да лядно, любовнік”, – сміється.
          Я й не заперечую. „Коханий чоловік”, – наголошую на першому слові.
          І чекаю тебе. Тільки тебе одного.
          21 травня
          На серці гірко, тоскно, тужно. Обавно! – почула я тут слово таке. Тебе все нема, а довкола – як ті мухи! Маньяк, Старший Брат, Аїр... Вчора коло бювета підступив ще один – цей зовсім проти мене молодий: може, років під тридцять. Кажу йому: „Ти молодий і гарний чоловік – знайди собі до пари, бо в мене вже донька замужем”. Думаєш, повірив?
          А потім підійшов Старший Брат з другом своїм. Каже: „Ти гордуєш мною, то будь з моїм товаришем”. Й коли я відмовила, гадаєш, що ж почула вслід? „Ще пожалкуєш!” За чим? За ким? Ні, в мене вже не вистачає сил переживати все це!
          Зате наша Віка (моя землячка) – на сьомому небі! Приїхав її коханий з Миколаєва! Щаслива, Господи!
          А тебе все нема... Це ж ми разом з Вікою чекали. Тепер лишилась я сама. Два дні ти не озивався, ані теленькнув мобілкою (казав, що закрутився геть), то я ледве пережила. І все ж не втрачаю надії. Та й ти її не гасиш – обіцяєш приїхати. А мені вже ніхто й не вірить у твій приїзд. Дівчата зиркають співчутливо, а чоловіки зляться, обзивають гордячкою, вередою. Кажуть, чоловік не приїде, бо на таке – з'явитись до дружини на курорт – здатні лишень погано виховані або зовсім дурні. „Хіба що коханець”, – вивідують чи уточнюють. Я вже й не дуже відмовляюсь, хоч кажу, що не визнаю цього слова щодо тебе. Ти - мій коханий чоловік. І я жду тебе. Жду!
          Пригадую, коли ми прощалися з тобою (сиділи в кафе у вечірній, золотисто-сонячний час), я сказала, що декілька разів піду на танці, а можливо, й на концерт, і ти нічого не відповів на це. Згодом, коли ми прощались уже по-іншому, не за столом, я зізналась, що трохи ображена за твоє таке байдуже сприйняття моєї заяви. Ти пояснив: не такий ти, щоб заборонити мені будь-які розваги – я ж бо їду не лишень підлікуватись, але й відпочити. Згодна з тобою, та все ж... Так хотілось почути від тебе „зась” – бо тут стільки спокус, тут стільки зваб, і так важко тримати в руках себе самій, без твого суворого застереження. І все ж я тримаюсь. Тримаюсь! „Зате додому поїдеш з гордо піднятою головою”, – заспокоює мене Катя. І це справді тримає мене на висоті. На тій висоті, яку підняла для себе я сама.
          22 травня
          Вранці, ще в легких сутінках, усі чимчикують до бювету. Втім, далеко не всі, бо дехто відсипається, дехто взагалі закинув і воду, і лікування... Але все ж у бюветі людно. У дверях тісно: одні квапляться зайти, інші виходять. У просторій круглій залі стоїть легкий гул, підлогою човгають ноги. Хто спілкується зі знайомими, відійшовши вбік, хто бродить залою, оглядаючи кожного, приміряючись, прицінюючись. Втім, тут діють швидко й рішуче. „Так?” – „Так”, „Ні?” –„Ні”.
          В такій атмосфері живу вже восьмий день. Все ще сама, все ще в чеканні. Віка зникла: її коханий найняв номер у готелі, й наразі вона перебралась до нього. Дівчата співчутливо дивляться на мене. Зазвичай це Тамара і Катя. Тома не бачить тут собі пари, Катя теж у спокої: вона приїхала тільки на лікування. Знічев'я приймає залицяння Женика, однак надій не подає. У неї вдома велика й тривала любов. Дев'ять років зустрічаються вони в своєму місті, в Чернігові. Іноді виїжджають на курорт разом, іноді так, як оце ти маєш приїхати. Цьогоріч йому щось завадило. І тому Катя просто п'є воду, ходить на процедури, зрідка – на танці чи концерт. Ну, а Женик... Він зовсім несмілий, не нестирливий – нехай там...
          Аїр знову питався про ножиці, знов пропонував „всьо, что только пожєлаєш”. „Ну й дура! – каже про мене Сюзанна Марківна, Тамарина сусідка, що на моєму місці. – Что ти сєбя жалєєш! Зато поєхала б домой не в свойом платьїце! – Навчає нас, молодших: – Дєвочкі, нє позволяйтє любіть сєбя без дєнєг!”
          Але й серед нас, жінок, є такі, що не потребують грошей. Ота світленька овечка, якщо повернути її обличчям до себе, покаже не один десяток літ – далеко за половину віку. Навіть багатюща косметика не в силі сховати всі її роки. Але гляньте на ці брючки, на туфельки, на курточку... Ніби юна-юна панянка! У вишуканій сумочці – ключі не тільки від шикарного люкса, але й від чудової іномарки. Альбіна Вітольдівна – директор школи-інтернату для дітей з неповноцінним розвитком. Перші ж дні перебування в санаторії вона присвятила нападам на „Супермаркет” – ледь не розорила ту відому співачку-власницю, яку забув Аїр.
          Крім усіляких дрібничок, викупила кілька екстравагантних суконь, дві шкіряні куртки (одна вишневого кольору, в тон іномарці), брючний костюм, три пари черевичок. „Ноги треба берегти, – каже Альбіна Вітольдівна. – Я от роблю так: походила в одній парі взуття кілька тижнів – і викинула. Щоб не вадила ногам”.
          Директор школи олігофренів уміє жити й берегти себе – це тобі не її підопічні.
          23 травня
          26 травня. Так, так, 26 травня – це буде мій день. Бо ж ти нарешті сказав, коли маєш приїхати: через два дні – 26 травня!
          Просто знемагаю від нетерплячки: хочу тебе побачити. В мене аж крутиться голова, я мало не падаю з ніг від млості, коли уявляю, як ти маєш з'явитися, як ми зустрінемося... Значить, недаремно мучилась у цьому напівлюксі стільки часу одна, без живої душі поруч. Заради тебе, щоб побути разом з тобою хоч кілька днів, без усяких там нельок.
          І ось, нарешті, ти маєш приїхати! Господи, допоможи! Бо вже несила мені відбиватися твоїм приїздом від усіх зальотників. Сьогодні стояла коло бювету, як відчула просто якийсь удар по своєму стегні. „Що таке?” – до чоловіка, що зробив це. „А це я так, проїздом”, – криво усміхнувся. „Ну і їдь далі!” Цей теж уже кілька днів переслідує мене, й від невдачі не приховує своєї злості.
          Зустріла ще одного знайомого – з минулого сезону, ми жили на одному поверсі. Тоді він приїхав раніше, вже мав тут жінку, й ми розлучились просто знайомими. Тепер він з ходу повів на мене атаку. Мовляв, ти ще торік мені сподобалась, але ж „коней на переправі не міняють”. Коли ж я відбилася твоїм приїздом, поплакав мені у рукав.
          Отже, він приїхав раніше і щойно закінчив гарний, за його ж визначенням, роман. Залишався останній вечір. Він замовив ресторан, накупив квітів – і раптом телефонує на мобілку його пасія й повідомляє жахливу новину: за нею приїхав чоловік! Турбується, бач, як вона дістанеться до поїзда зі своїми валізами!
          Так трагічно закінчився роман. Але не на цій чорній крапці. До трагедії додалось трохи комедії. Бо того ж таки дня мій давній знайомий проводжав на той же поїзд свою землячку. І таке буває лише в поганому кіно: його землячка привела його в той вагон, у те ж купе, де їхала його кохана зі своїм новоявленим ангелом-чоловіком. Чоловік був такий радий зустріччю з дружиною, такий щедрий у своїх душевних пориваннях, що тут же познайомив зі своєю благовірною не тільки нову супутницю, а й провожатого. Так коханці познайомилися вдруге.
          Щоб залікувати душевні рани, мій знайомий і кинувся до мене. Врешті, знайшов утіху бодай в тому, що висповідався мені. Що ж, це, погодься, краще, ніж невідступні домагання Назара-Маньяка, Старшого Брата з його другом, Аїра й усіх „проїздом”.
          Я ж повсякчас живу тільки одним – це тобою. Яким безперервно марю, яким благословляю кожну хвилину, якого чекаю кожної миті. Іноді не втримуюсь, розказую дівчатам про тебе, про наше кохання, про свої почуття. Дехто дивується, інша вражається: як можна так любити! їм навіть невідомі такі глибокі, сильні почуття. Застерігають мене: не будь щирою такою, відвертою, не розкривайся так у любові, ховай у собі якусь таємницю, тримай чоловіка на відстані, бодай невеличкій, від серця свого, від себе. Як мені це все незбагненне!.. А то й осоружне. Не можу бути ощадливою в своєму коханні, в своїх почуттях до тебе. Я вся твоя, тільки твоя, коханий!
          24 травня
          Цілу ніч ти мені снився. Чи марився. Чи згадувавсь. А може, снився-марився-згадувавсь...
          Я ніби й спала, але бачила тебе знову – як тоді, в перший наш вечір-побачення. Дивилась тоді на тебе й не могла повірити, що ти зійшов до мене зі своїх висот. Може, й піднятий туди мною ж, моєю уявою. Але ти зійшов до мене, мовби у сяйві якогось німбу, аури чарівності. До мене, впослідженої, топтаної, нищеної, ганьбленої власним чоловіком. До мене, що через квапливе раннє заміжжя спромоглася лиш на якийсь технікум, хоч малювали мені геть райдужне майбутнє.
          І коли так легко й невимушено ти познайомився зі мною, коли потім, другого вечора, ми пройшлися парком і ти обняв мене за плечі, – я просто зімліла у твоїх руках, просто розцвіла в твоїх долонях, як іноді розцвітає, здавалося б, вже геть пропащий вазон, пересаджений у новий грунт.
          Ти снишся мені часто. Але в цю ніч... Це якісь нестерпно-солодкі муки: бачити, мовби наяву тебе відчувати – й не бути з тобою, прокидатись у самоті й знову поринати в марення-сон, і знову танути в твоїх обіймах...
          І вже вранці – твій голос через мобілку, твій мовби видимий усміх... Ти приїдеш... Ти скоро – через день! -будеш зі мною... Знаю, як зв'язаний ти сплетінням турбот, клопотів, – Усього, що ми називаєм одним якимсь легковажним, порожнім словом „проблеми”, знаю, як серце й час твій розриваються на шмаття, та все ж ти вириваєшся із тих в'язких тенет – ти їдеш до мене...
          25 травня
          За столом у їдальні зі мною сидить Вірунька з Києва – з вогнистого кольору, але ріденького волоссячка зачіскою, та Марина з Віктором Івановичем – подружня пара, з Білорусі, але самі родом з Дніпропетровщини. Вірунька несе свою голівоньку, що катастрофічно догоряє вогнем, гордо, високо, до нас рідко словом опуститься - мовчки поїла й мерщій подалась „восвоясі”.
          Марина з Віктором Івановичем – привітні, милі, балакучі. Втім, це менше стосується Віктора Івановича – на слово не дуже щедрий – звісно, як чоловік – однак очима своїми сірими, усмішкою щирою до розмови заохочує.
          Тут, на курорті, люди здебільшого швидко розкриваються одне перед одним. Бо знають: відвертість їхня не висітиме загрозою всякчас, не повернеться проти них: швидко роз'їдуться і навряд чи коли більше зустрінуться. Тож Марина і своїм горем зі мною побідкалась: дуже хворий у неї Віктор Іванович, дуже. Так, що й сам їй сказав: „Ти, Мариночко, заведи собі когось”. Хіба ж після такого справді до „когось” опустишся! Хоч Марина жінка вельми симпатична, можна сказати, вродлива, незважаючи на свій підвечірній вік. Стрункості ж її й не одна молода позаздрить.
          За обідом кинула Марина мені здогад: „У вас, певно, завтра день народження”. –„Та ні, чого б то?” – здивувалася я. „Значить, якесь інше свято. Бо ви сьогодні якась незвична, аж сяєте вся”.
          Я не втрималась, й коли Вірунька понесла свою вогнисту голівку від нас, зізналась їм, що завтра справді в мене свято: приїжджаєш ти. Вони так зраділи за мене! Причому, здається, справді щиро. Дівчата-офіціантки теж уже питали: „Де ж ваш пан?” З ними я владнала твоє майбутнє харчування. Ну, а за пропуск тебе у корпус домовимось із вахтерами. Тут у такий спосіб не те що днями – цілими тижнями живуть!
          Аби лиш ти швидше приїхав! Я просто не можу витримати, не можу пережити ці дні, години. Вночі ти знову снився мені. Господи, коли ж то сни мої збудуться, стануть реальністю!
      26 травня
          Й ця ніч минула в маренні-безсонні. Впадала у забуття - й ти був зі мною, прокидалася – знову сама, знову тиша і спокій довкола, навіть надоїдлива вода у ванній не сюрчить – на ніч перекривають подачу. На сніданок прийшла бліда й наче хвора. Марина з Віктором Івановичем зустріли запитальними поглядами, на що я лиш змучено й ніби вибачливо всміхнулася. Вогниста Вірунька, звісно ж, не помітила нічого. Коли я вже виходила, злегка поколупавшись виделкою у тарілках, підбігла офіціантка Оксана: „А що ж це, сонечко, немає вашого пана?” – „їде”.
          Ти справді вже їдеш! Дзвінок твій застав мене у бюветі, й у мене ледь не підламались ноги: ану ж бо що сталося! Ні, ти вже у поїзді, будеш десь перед обідом.
          Й мені неначе розвиднілось. Побачила сонячний, теплий день, густу зелень парку. Ми ж так мріяли пройтися ним такої літньої пори!..
          Вчора з'явилась на наші очі Віка-землячка: вісім днів пропадала зі своїм коханим невідомо де. І ось... Змучена, млява... Але щаслива! „Хотіла б, аби хоч на день-деньочок приїхав – щоб побачити!” – сповідалась вона мені ще в поїзді. А тут щастя таке – вісім днів!
          Ти не будеш стільки, я знаю. Ти зробив усе можливе, а то й неможливе, аби приїхати хоч на кілька днів. І я вдячна тобі й за це, бо для мене радість і щас...
          30 травня
          Аж сьогодні знову сіла за свій щоденник. Попередній запис обірвала на півслові – бо ти подзвонив, ти сказав, що вже приїхав, уже тут, перед санаторієм, чекаєш мене, і я жбурнула ручку й сходами кинулась униз, до тебе. Тепер я не хочу навіть дописати обірване слово. Навіщо в'язати те, що було до твого приїзду, й нинішнє? Тоді я жила надіями, сподіваннями, мріями, тепер – спогадами. Вони у мені ще такі свіжі, бурхливі, гарячі... Ти вчора поїхав, я ж кожної миті ніби знову й знову бачу, відчуваю тебе коло себе – коханого, рідного.
          Вже тоді, як ти подзвонив мені з-під дверей, я злетіла до тебе, мовби на крилах. О, як би я хотіла, щоб усі-всі, хто знав, хто чекав і ненавидів твій приїзд, побачили нас тої миті, як ми зустрілися!.. Я просто розтанула в твоїх обіймах, як тоді, пам'ятаєш, у перший вечір нашого побачення.
          Щоправда, через кілька хвилин я трохи захвилювалася, заметушилася з іншого приводу: як тебе провести в санаторій без усяких ускладнень, але охоронець щось так захоплено виробляв у своїй мобілці, що навіть не глянув на нас. Потім, коли ми піднімалися сходами (ліфт був зайнятий, та й що нам ліфт, коли ми летимо, наче окрилені!), зустрілися з Аїром. Я злегка штовхнула тебе ліктем, ти, звісно ж, нічого не збагнув, але потім, коли я сказала тобі, з ким щойно розминулись, ти з веселою цікавістю заозирався, хоч його вже не було видно. “Я думав, що він трухлявий старик, а тут бачу такого одземка...”
          Якраз усі виходили з кімнат, квапилися сходами вниз: пити воду чи вже й на обід. А ще коло своєї комірки, з пилососами під ногами, в зелених робочих халатах, зібралась обслуга поверху – прибиральниці, покоївки. Так що всі-всі мої сусіди побачили тебе, всі пройшлись по тобі прискіпливими очима, всі поставили свої печатки і ярлики. Ти, звісно, цього не помітив...
          Справжню зустріч ми відклали на трохи пізніший час. А тепер теж спустились униз, до бювету (я провела тебе якнайближче коло охоронця, щоб він вгледів, як ти виходиш, прийняв за свого, але він захоплено розбалакував з якимсь чоловіком і навіть оком не повів на тебе), напились води, прогулялись ближнім краєм парку, знову напились води й пішли у їдальню. І скрізь, де ми були – коло води, в парку, в їдальні – скрізь ми стрічалися з тими, хто знав про тебе, про твій приїзд. З дівчатами я тебе знайомила, на всіх моїх невдах-кавалерів покрадьки кивала головою, але ти був чи то розгублений, чи схвильований, ти не зовсім розбирався, хто Тамара, хто Катя, не міг розпізнати серед людей Назара-Маньяка, Старшого Брата чи інших моїх зальотників.
          В їдальню ми прийшли пізніше, в нашому залі вже майже нікого не було, й офіціантка Оксана-Сонечко (так називає вона всіх) швидко прибрала на крайньому, вільному столі, посадила тебе одного там, принесла обід. Потім ти сказав, що навіть задоволений цим: уникнув зайвих церемоній з моїми сусідами по столі й зі смаком, вільно й невимушено пообідав – у дорозі таки добре зголоднів.
          Щоправда, виник невеличкий казус із офіціанткою: ти простягнув їй гроші за обід й вона злякано замахала руками: “Що ви! Так не робиться!” Й потім ти здогадався покласти гроші на столі, під край серветки. Оксана люб'язно (чи просто Щиро!) запросила тебе на вечерю.
          До вечері нас ніхто більше не бачив. Ми були одні, в моїй, тепер нашій, кімнаті, й нам нікого не було потрібно...
          До вечірньої води я вийшла трохи раніше, ти ще збирався, й дорогою зустріла Віку – сьогодні її ще не бачила. Вона глянула на мене й вигукнула: „Приїхав!” – „А ти як знаєш?” – здивувалась я. „По тобі видно”.
          Курорт – це ніби одна сім'я. Всі живуть одними турботами й радощами, всі розуміють один одного, а тому й дивляться на все без упереджень. Особливо ж тоді, коли вже відбулися знайомства, розмови-сповіді, розмови- сподівання, взаємні прикидки й притирання. Й поява кожної нової людини в цьому досить мінливому за своїм складом, але постійному, незмінному за настроями, за атмосферою колі, викликає інтерес, породжує шквал оцінок. Особливо ж у випадку, як з тобою. Коли всі довкола мене – знайомі й незнайомі, прихильні й ображені, – знали про твій приїзд, чекали на нього – з прикрістю, заздрістю, глузуванням чи обуренням, або ж зовсім не вірили в нього, – всі ці люди впились очима в тебе.
          „Я йду, наче під пострілами очей,” – сказав ти.
          Це дійсно так. Відверто чи крадькома, нахабно чи скромно, але тебе розглядали, міряли з ніг до голови чи навпаки, оцінювали, зважували, виносили вердикт – кожен свій.
          „Я не звик до такого подіуму, – зізнався ти. – Для мене такі оглядини – просто мука”.
          Ти справді поводився скуто. Коли я знайомила тебе з моїми дівчатами – вони траплялися нам у бюветі, на доріжках довкола нього чи в парку, в коридорах санаторію чи в їдальні, – ти привітно усміхався, промовляв увічливі слова, але все ж я бачила твою стриманість. І лишень увечері, коли ми з Тамарою, Катею і їхніми супроводжуючими Володею і Жеником – кавалерами без надії - пішли на танці, ти наче знову ожив, став самим собою. У танці ми злились ніби в одне ціле, ми віддалися музиці й чули тільки її й наші серця і тіла.
          Одного разу ти поділився зі мною своїм спостереженням-відкриттям: яка жінка в танці, така вона й у любові. І розказав, як то колись не міг станцюватися з одною дамою – ніяк вона не піддавалась твоїй волі. Врешті, жінка запропонувала, що не ти, а вона поведе тебе у танці. І не дивно, сміявся потім ти, що та жінка ніколи не виходила заміж: владна і самозакохана, вона зовсім не уміла підкорятися чоловікові, не розуміла й не відчувала його.
          Може, я беру на себе велику сміливість, але мені здається, що ми з першої ж миті, як ступили у танець, наче злилися воєдино. Так, як зливалися завжди в любові. Мабуть, твоя теорія таки справді є правдивою. Принаймні, щодо нас вона просто блискуча.
          На танці ми ходили з Тамарою, Катею, Жеником і Володею. Ватагою обрали один куток збоку від естради й трималися його. Знову, як і вторік, ми з тобою просто шаленіли від музики, впивалися насолодою віддатись ритму танців. Супутники Тамари й Каті теж танцювали з ними, але потім Тома опинилася з якимсь невідомим для мене чоловіком – високим, у світлому, жовтавому костюмі. Й один, і другий танець – аж до кінця. Й додому він ішов уже з нею. Розказував щось наполегливо, навіть рішуче, наче мав з нею владнати невідкладну, якусь гарячу проблему.
          Тепер порядок нашого руху змінився. Попереду Катя з Жеником і Володею, ми з тобою за ними, а вже після нас – Тамара з тим високим, що світлів костюмом посеред вечірньої вулиці.
          Ти не міг збагнути ситуації: адже Тамара прийшла з Володею. Ні, пояснювала я тобі тихцем, прагнення Жені й Володі - марна справа: Катя має коханого вдома, Тамара хоч не має, але розмінятись на якийсь дешевенький курортний роман і не збирається. „Твій ще не приїхав”, – розуміла я ч. Хлопці впадають за дівчатами, ті їх не відганяють, але й надій не подають ніяких. Подумаєш, разом пішли на танці!..
          Але той високий... Ми вже й так відстали від передньої трійки, раз по раз озирались назад. Тамара зі своїм залицяльником ішла поволі, іноді вони зупинялись посеред дороги і їх обганяли ті, що повертались із танців. Високий, трохи зігнувши голову до Тамари, все так само щось гаряче доводив їй.
          „Та ходімо – нащо вони нам!” – не витримав ти.
          „Ні, ми не можемо кинути їх. Щоразу ми ходимо гуртом, щоб не лишити на вулиці нікого на самоті. Бо тут за такими полюють, зразу ж набиваються в кавалери, іноді досить гостро”.
          „Але ж вона з ним! Значить, згодна прийняти його залицяння”.
          „Ні, вона не раз заявляла: тут я тільки лікуюсь. І ніяких романів. А він... Мені здається, що це її земляк... І тільки через це вона погодилась на його проводжання...”.
          Вулиця зовсім опустіла. Наші супутники попереду вже доходили до санаторійного корпусу, а Тамара з високим стояли внизу, недалеко від воріт.
          „Ходімо! – втрачав терпіння ти. – Вона, видно, вже визначилась, і нічого нам тут наглядати”.
          „Не вірю я в це”, – не здавалася я, але, врешті, мені теж набридло стовбичити посеред вулиці.
          Ми поволі пішли вгору. Іноді я озиралася – Тамара теж рушила. А то знову зупинялася й слухала мову високого.
         Так добрели ми до корпусу. Наші супутники чекали біля дверей. „Ось бачиш, вони теж не йдуть самі, чекають нас і Тому”, – мовила я тобі. „Ну що ж...” – невизначено стенув ти плечем.
          Тепер ми всі разом чекали на Тамару. Спроквола перебалакувались, щулились від холодного вітру, що проривався крізь гілля плакучих верб коло корпусу.
          Ми вже добряче промерзли. Особливо я. На танцях розгарячілась, а тут цей вітер... Не витримала й гукнула: Томо, тебе чекати? Чи ми йдемо?”. 
          „Я зараз”, – відгукнулась вона. Але не рушила, знову слухала високого, що нависав над нею світлим привидом.
          Почали втрачати терпіння й Катя з хлопцями. Скільки можна тут стриміти!
          „Томко, нам іти?” – гукнула я знов.
          „Ні! Я зараз!”.
          Високий енергійно заговорив знову. Здавалося, зараз він схопить Тамару за руку й поведе геть. Але Тамара таки розпрощалася з ним і підтюпцем підбігла до нас. Трохи скептично махнула в бік високого, що все ще стояв на тому ж місці, дивився їй услід. Ніхто її не розпитував нічого, й ми рушили до входу. Ти зайшов з нами, як звичний мешканець і таким чином остаточно здобув собі місце в санаторії.
          Тепер ми зсунули два ліжка докупи, і вийшло просторе ложе.
          31 травня
          ...Наше скуйовджене ліжко, неприбраний з вечора стіл, розкидані (на єдиному стільці й кількох тумбочках) наші рєчі – а тебе нема! Я ввійшла в кімнату з ванної й обімліла. Де ти?
          Відгорнула штору з дверей на балкон – і кинулась до тебе. Ми довго милувалися далекими хребтами гір у золотисто-сизій ранковій імлі, потім ти шепнув: „Дивись туди” – і кивнув на сусідній корпус санаторію. Дві сороки злетіли з берези на бильце балкона, одна з них скочила вниз, обстежила все – й разом вони перелетіли на вищий балкон. Тепер інша пантрувала, поки подруга шукала якусь здобич. І так з балкона на балкон - все вище й вище...
          Так запам'ятався мені ранок другого дня. Потім походи у бювет, в їдальню... Курортний люд повсюдно квапився, й на тісних сходах, у вузьких коридорах ми йшли одне за одним – то ти, то я попереду. Мені ж так хотілося весь час бачити, відчувати тебе, що я раз по раз озиралася, дивилась на тебе й налітала на зустрічних людей, а одного разу навіть зачепила рукою обличчя якоїсь жінки.
          Ти вже почав упізнавати моїх знайомих. Аїра зустріли на сходах. Він важко, опустивши голову, пройшов мимо, трагічно зітхнув. Завжди веселий і балакучий, він навіть не привітався зі мною. Ти озирнувся йому вслід й подивувався товстенній шиї з двома глибокими складками впоперек.
          Скраю парку, нижче бювета минали круглий літній танцмайданчик, порожній у цей час, і ти кивнув мені в той бік. “Поглянь на цього дивака! Він стоїть на майданчику й дригається, ніби під якусь карколомну музику. Ностальгія за танцями?” Я засміялась. “Та це ж Назар-Маньяк! Бач, і сьогодні перестрів мене. А це він так відвернувся від нас, вдає із себе зовсім байдужого”. – “Справді Маньяк!” – здивувався ти.
          Та вже при тобі, навіть при тобі... От зайшли ми до кімнати, й ти спитав: „А що то за чоловік, чорний такий, з вусами, як підкова, кинувся нам напереріз тільки що у дверях? Якось так дивно...” – „Який чоловік? Я не бачила”.
          І справді, я хотіла бачити лише тебе – нащо мені той чоловік?
          А потім, коли ти лишився в кімнаті, а я поверталась із процедур, несподівано мені перекрив дорогу на сходах... чорнявий чоловік із вусами підковою. Про якого казав ти. Будь зі мною! – запально зашепотів чорновусий мені. – Хіба ти не бачиш – я вже кілька днів ходжу за тобою”. – „А хіба ти не бачиш, – вигукнула я, – що до мене приїхав чоловік, і мені зовсім нікого не треба?!”
          Потім ми довго сміялися з мого чергового зальотника- невдахи. Що ти хочеш – курорт. Кожен рветься скористатися свободою. І то негайно. І я розказала тобі анекдот, як один романтичний курортник, опинившись наодинці зі своєю пасією, почав по одному ніжити її пальчики. Врешті дама не витримала й вирвала руку: „Ти що, на півроку сюди приїхав?”.
          Я знала: ти приїхав лиш на кілька деньочків. Не питала й доки: боялась почути невблаганний реченець. І кожну мить, кожну хвилину вбирала у серце, щоб зараз, коли тебе немає поруч, знову й знову повертатись до них, оживляти в уяві й хоч так не розлучатися з тобою.
          Увечері ми знову пішли на танці. На цей раз – у сусідній корпус: так, мигцем проходячи коло дівчат – Тамари і Каті, – ми домовились. Було тісно, душно, та й співак щось корчив із себе й аж дратував своїми претензіями на оригінала. Насилу діждались кінця. Додому повертались разом з тією ж компанією, що й учора. Лишень Тамара на цей раз була з нами – високий її кавалер поблизу не проглядався.
          Ми розпрощалися швидко – нас із тобою чекала наша ніч. З'ясувалось – остання безхмарна, без тоскного болю в серці: вранці ти сказав, що від'їжджаєш завтра. Мені схотілося заплакати, я кинулась до тебе, заскімлила, тільки ж за кілька хвилин узяла себе в руки – знаю ж бо: ти мусищ) мусиш їхати. Завтра неділя, а в понеділок – знову твої гіркі справи...
          Та весь день я вже ледь стримувала сльози в очах. „Завтра... завтра...” – не вгавало мені в думках. Та й ти не іскрився веселістю. Розлука висіла над нами, гнітила нас, як мрячний дощ. А день тим часом аж сяяв довкола – від сонця, молодого лискучого листя й краси довкола.
          Була субота, курортний люд роз'їжджався по екскурсіях. Ми ж не хотіли втрачати наш останній день на гори і печери. Марина за столом повідомила, що завтра вони з Віктором Івановичем теж їдуть на екскурсію, і ми можемо з'їсти їхній обід. Про твій від'їзд я нічого їй не сказала – не хотілося вголос ще раз стверджувати це. Віджартувалась, що ми наїдаємося й так.
          В бюветі зустріли Тамару й Катю. Я знала, що Тома теж збирається від'їжджати додому, а тепер з'ясувалось, що вирушає вона вже завтра.
          „Завтра? То ви поїдете разом?”.
          „Мій поїзд зі Львова в шістнадцятій”.
          „А я - на який потраплю, – сказав ти. – Мабуть, раніше”...
          Все це пишу з перервами цілий день. Згадую нас учо­рашніх і позавчорашніх, уявляю тебе вже удома – й страждаю тут, над цими сторінками. Не знаю, як жила б далі, якби не цей щоденник. Починала його знічев'я, так, заради якоїсь дивної забаганки, а тепер дістала собі хоч мовчазного, та все ж друга-співбесідника. Думала, покажу все, що написала, тобі, як тільки приїдеш. Та шкода було й час віддавати на це. Наш час. Тепер не знаю, що мені робити. Понаписувала всього такого про себе... Навіть тут, на курорті, Катя застерегла мене: „Ти надто довірлива, вся відкрита нарозхрист. Не можна так. Не розкривай людям душу до кінця, особливо чоловікам, – потопчуться й підуть”.
          А я не можу отак. Щоб ховатися. Що є на серці – те й на вустах, на долонях – нате, беріть. Та ще з тобою... Ти ж у мене єдиний – найкращий і найдорожчий.
          Пригадую наш прощальний недільний ранок. Після сніданку ми ще спустились до бювету й ти сфотографував мене там, потім підвів до статуї при вході на територію нашого санаторію: бронзовий чи який там, олень застиг із гордо піднятою головою.
          „Тут хочу тебе сфотографувати. Це ж символ нашого санаторію! Нехай залишиться на пам'ять”.
          Через кілька хвилин мимо того оленя ми з твоєю дорожньою сумкою спустилися східцями на дорогу. Тут мали зупинятися місцеві маршрутки: до авто- й залізничного вокзалу. Тепер уздовж дороги вишикувались кілька бусів, люди сідали в них, але таблички на передніх вікнах спо­віщали марштури в інші міста. То роз'їжджалися на екскурсії відпочивальники. В такому бусі кудись, мабуть, уже виру­шили й мої сусіди по їдальні Марина й Віктор Іванович. Коли ти вранці прощався з ними, Марина була страшенно вражена, що ти вже їдеш. Та ще й залишається їхній обід...
          Буси один за одним від'їжджали, їм на заміну при­бували інші, а маршрутки не підходили. На одному склі ти побачив напис „Львів”. „А може, він мене теж візьме?” І справді, перебалакавши у вікно з водієм, за кілька хвилин ти вже прощався зі мною. І тут через дорогу поквапом, з безладними вигуками перевалила ватага жінок і чоловіків 13 сумками. З-поміж них ми впізнали Тамару, потім Катю, Женика... Вони теж побачили нас, з галасом оточили.
          „А ми проводжаємо Тому”.
          “То ти теж їдеш, Тамаро?!”.
          „Так, ось мій бус!”.
          „Значить, ви їдете разом з Олегом!”.
          „Виходить, так”...
          Попрощалися з Тамарою, і тепер ви вже обоє – ти з Томою – попереду нас рушили до буса.
          Ти спинився коло дверей, але Тамара пішла далі. Ми з тобою розгубилися.
          „Томо, ти куди? Ось же бус на Львів!”.
          „Та ні, я в другому”, – махнула рукою далі Тамара.
          Ти кинувся вслід за Тамарою, однак тут загукали з першого – твого! – буса: „Ви їдете чи ні? Бо ми вирушаємо”.
          Тома вже заходила в наступний бус, уся ватага потяг­лась до дверей з її сумками. Біля першої машини залишився розгублений ти і зовсім розчавлена цим ранком я.
          „То ви їдете чи ні?” – гукали до тебе.
          І ти кинувся до дверей, що ось-ось мали зачинитись. Ми поцілувались перед ними, і ти скочив на приступку. Я стояла близько-близько, безтямно махала тобі рукою й ледве стримувала сльози.
          „Обережно!” – гукнув водій, і двері зачинились перед самим моїм обличчям. Бус рушив. Я ще помітила, як ти пробираєшся назад і на ходу махаєш мені рукою.
          Слідом за твоїм рушив і Тамарин бус. Щоправда, я ще встигла підбігти й попрощатися з нею. Хоча ця мить виявилась неймовірною, незбагненою досі. На диво, Тамара розлучалась зі мною холодно, навіть якось вороже. “Ти мені так подобалась, – мовила вона, – але за ці останні дні моя думка про тебе зовсім змінилася”. – “Чого ти образилась? – вигукнула я. – Що сталося? Чим я завинила перед тобою?”
          Але вона вже сіла в бус, і він рушив майже вслід за твоїм. Ватага проводжаючих, весела, збуджена, галакала вслід, махала руками. Щоб уникнути їх, я швидко перейшла вулицю, піднялась угору, обминула застиглого від туги оленя (щойно ж ти фотографував мене тут!) і побрела доріжкою до санаторію. Ще кілька днів тому я бігла цією стежкою назустріч тобі ще вчора ми сиділи на цій лавчині, врешті, сюдою ми ходили весь цей час... І ось знову все це залишилося без тебе. Знову я сама й ледве переставляю ноги від знемоги, печалі, туги та ще збентеження, сум'яття після Тамариних слів.
          Раптом чиясь рука в чорному шкіряному рукаві блискавично схопила мене попід лікоть. Я з жахом побачила коло себе... Маньяка.
          “Доброго ранку, пані, – улесливо мовив він. – Чому такі сумні? Ах, ви ж попрощалися з Тамарою...”
          Я вирвала свою руку. “От якраз вас мені тільки не вистачало!”
          І прискорила крок. “Попрощалися з Тамарою...” Бачив же, з ким я прощалася, знову стежив, як завжди.
          “Ну що ви така, пані, – поспішав Маньяк за мною. – А я ось... квітку знайшов... Погляньте, яка гарна!”.
          Тримав у пальцях справді гарну багряну квітку, поволі прокручував її стебло, і квітка щомиті змінювала свою барву, розгортала красу кожної пелюстки.
          “Сьогодні минає рівно два тижні, як я упадаю за вами”, – тихо мовив Маньяк, і я помітила, як він зніяковів – чи то від свого зізнання, чи за свою поведінку.
          І я вперше глянула на нього якимсь іншим, ніж раніше, поглядом. Він справді страждає від своїх почуттів. Й не відкинувся від мене, як деякі після мого відкоша – може, незграбно, незугарно, але таки й далі „упадає” за мною, хоч геть безнадійно. А я назвала його Маньяком!
          „Я ж вас не прошу цього робити, – сказала я. – Ви тільки марнуєте на мене час – уже давно добилися б котроїсь іншої”.
          „А мені не треба іншої. Мене зачарували саме ви”.
          „Ах, доведеться вам розчаруватись”, – аж зітхнула я.
          „До вас приїздив чоловік?”.
          „Ну, ви ж самі бачили...”.
          „Бачив... Думав, що ви чекаєте любчика, та це справді був чоловік”.
          „Чому ви так впевнені?”.
          „Якийсь він стриманий... Не видно було веселості, захвату...”
          „Ет, що ви там знаєте”, – махнула я рукою і рушила від Назара.
          „А я не відступлю від вас”, – гукнув він услід.
          Я промовчала.
          В сум'яті дійшла до дверей, і тут мене догнала Катя з Сюзанною Марківною.
          „Ну от, поїхала і Тамара, і твій... – озвалася Катя, але Сюзанна Марківна сердито насупила на неї свої чи то вищипані, чи вилізлі й знов намальовані брови: „Ти що, вже їй пробачила?”.
          „Пробачила? – здивувалася я. – А що мені було пробачати? І Тамара на прощання приголомшила мене, і тепер ви...”.
          Сюзанна Марківна міцно стиснула вицвілі, висохлі, але теж наквацяні губи, а Катя зніяковіло стенула плечем. „Ну так якось... Ти ніби загордилася, такі ходили удвох...”
          „Як це я загордилася! – аж вигукнула я. – І як ми ходили? Разом з вами на танцях були... Та ж Віка, як до неї приїхав її коханий, вісім днів навіть на очі не являлась, а я... а ми... Я не знаю, в чому ви мене звинувачуєте. Я добре ставилась до вас завжди і не відчуваю ніякої вини. Втім, він один дорожчий мені, аніж усі ви, разом узяті”.
          „Ні-ні, ми ж то нічого, – заквапилась вгамувати мій гнів Катя, незважаючи на сусідку, що вже смикала її за рукав. – То Тамара... Розумієш... краще о ти з нею сама побалакала Я ось дам тобі її мобільний телефон – подзвони їй”.
          Але я рішуче відмовилась – ні, не треба мені телефона. Маю перед нею виправдовуватись, ще й невідомо в чому! 
          „Катю, ти як собі хочеш, а я йду”, – не витримала Сюзанна Марківна й пустила Катин рукав. Ніхто її не спиняв, і вона сердито гримнула дверима.
          Катя ще хотіла пояснити щось, напрошувалась у гості, але я поскаржилась на головний біль, на безлад у кімнаті… Я нікого не хотіла бачити, ні з ким не бажала точити ляси, ще й на безглузді теми.
          Й у кімнаті, впавши на своє знов розділене вранці й застелене окремо ліжко, думала тільки про тебе, бачила тільки тебе: з фотоапаратом у бюветі й коло оленя, з сумкою коло буса і вже у ньому, за трохи затуманеним склом.
          1 червня
          Другого дня по твоєму від'їзді зразу ж зіпсувалась погода. Пішов дощ, вітер шарпав гілля дерев, навіть обривав зелене листя. Я взула туфлі, і з ними спіткало мене лихо: зламався каблук. .Доведеться йти у майстерню”, – з тугою думала я, перечікуючи в бюветі півгодини до пиття води: після їжі. „Чого ви така зажурена?” – почула коло себе. Чоловік стояв поряд, ласо поглядав на мене. „Не маю чого радіти, – кинула йому. – Каблук зламався – не до радості. Треба йти в босоніжках, ремонтувати. І це в таку погоду...” – „Нащо їх ремонтувати, туфлі оті? – наче аж зрадів чоловік. – Ходімо я куплю вам нові. І зразу ж підемо в Ресторан – замочимо покупку”.
          І знову, знову я відбивала атаку, знову доводила, що в мене є ти, що лишень учора поїхав. Що я живу тільки тобою одним! Одним!
          Попила води й пішла до майстерні. В обличчя ліпив дощ, вітер бив у груди, наче хотів спинити, й на серці в мене було гірко-гірко...
          Та все ж... Та все ж до мене приїжджав ти. І Тамара обійшлася без нікого, й Катя поїде додому „з гордо піднятою головою”, а до мене таки – хоч на кілька днів! – приїжджав ти. Не так мені тепер, як тій жінці з сьогоднішньої черги на процедури. „А нехай він западеться, цей курорт!” – ремствувала вона на весь коридор. „Що з вами? Що таке?” – „А хай йому чорт! Я вже двадцять днів пробула на курорті, скоро їхати додому – й ніхто мене не полюбив!”
          До мене ж сьогодні в бюветі підрулив ще один молодик. „Ну що, будемо знайомитись?” – „Ні,” – кажу. „Значить, скоро вже від'їжджаєте”.
          Скоро, але не дуже. Час тягнеться страшенно довго, а я не можу пришвидшити його в самоті. Знов опинилась одна. Не тільки без тебе – фактично без дівчат. Ми зустрічаємось, ми говоримо, але... Щось між нами сталося, якась чорна кішка пробігла після твого від'їзду. Може, тобі хоч щось про це натякне Тамара? Ти ж сказав по мобільному: зустрів її на вокзалі, навіть разом їхали в поїзді: ти – до нашого Проскурова, вона далі, до Вінниці.
          А тут знову ожив Аїр. Я вже казала: коли ти приїхав, досі веселого, жартівливого Аїра мов підмінили – спохмурнів, замовк, і тільки печальними очима проводжав нас щоразу. Навіть дівчата шепотіли мені про цю різку переміну. Він сидів у коридорі на диванчику й сумно підчікував, коли з'явлюся я. Рідко одна, все більше з тобою.
          І ось після твого від'їзду Аїра знову не впізнати. Враз повеселілий, жвавий, бадьорий, він того ж вечора перестрів мене на сходах, своїм тілом-скалою відтіснив у куток, щоб дати прохід тим, хто повертався з їдальні, й лукаво, як декілька днів тому, до твого приїзду, заусміхався: „Уєхаль муж?” – “Так, поїхав”. – „Вот і лядно. Ськажі, а он тєбя трогаль?” – „Ну, знаєте, – спалахнула я, – про таке я навіть говорити не хочу!” Хотіла вирватись із кутка, але він не відступав. „Ну лядно, лядно, трьогаль. Но он уєхаль, а ми... Я пріглашаю тібєя в ресторан!” І все знову повторилось так, як не раз відбувалось раніше. „Мене абсолютно не цікавлять ні ресторани, ані „Супермаркет”, ані будь-що матеріальне, – вкотре довбала я йому. – Мій душевний стан, мої почуття до мого чоловіка мені найдорожчі. Від усього!”.
          Дорогою до дверей кімнати він ще намагався затягти в свої липкі, для когось, може, й вабливі сіті, але дарма. Хоча настрій його все ж поліпшився. Знову наслухає мене під своїми дверима, і як тільки я брязну ключами, виходить з кімнати й заводить своєї пісні: починає з ножиць чи голки й переходить до ресторану. А що я можу зробити? В очі ж не плюнеш!
          А декому варто було б! Знов повиповзали на мою дорогу все той же Маньяк, Старший Брат і подібна братія. Пораділа я тільки за Ігоря, отого молодого, що колись підходив до мене на танцях: я зустріла його з якоюсь жінкою. Ну й слава Богу!
          2 червня
          Тут уже справжнє літо. Про це я розказувала тобі по телефону, але настрою мені це не додало. Тебе ж немає поряд. Мені хочеться покинути все і теж мчати додому. Але... Вода мене так збадьорила, так оживила моє тіло, що не хочу втрачати днів, коли можу іще підкріпити своє здоров'я. Хтозна, коли приїду сюди знов.
          Так що ходжу до води, в їдальню якось механічно, и Дотриматись режиму. Вечорами сиджу сама. Дівчата запрошують то на танці, то на концерт, але я відмовляюся. Це ж без тебе!..
          3 червня
          Цілий день у самоті. Ото лиш відведу душу з Мариною. Це прекрасна, дуже чуйна жінка. Я трохи відкрилася їй, і вона мене в усьому розуміє. Ввечері ходила в кімнату до них з Віктором Івановичем. Трохи стало відрадніше на серці.
          4 червня
          Сьогодні поїхала додому Катя. Запросила мене на прощальний вечір. Був Женик, Володя, Сюзанна Марківна. Попрощались ми без образ, та все ж трохи стримано. Від'їхали мої сусідки через стіну.
          5 червня
          Додому вирушила й Віка-землячка. В неї путівка трохи коротша від моєї. Мене запросила на прощальний вечір, але зійшлося багато людей, здебільшого чоловіків, усе нові, що недавно приїхали, і через хвилин п'ятнадцять я попрощалася з Вікою, пішла до себе. Не пішла – побрела. Віка ж мені – мов сестра. По любові.
          Ти вже два дні не озиваєшся.
          6 червня
          За дві доби маю від'їжджати і я. Швидше б.
          Коли зібралась на обід, з кімнати Аїра вийшов незнайомий чоловік: ставний і наглянцьований, він зразу  наповнив коридор якимсь дивовижним запахом дезодоранта. Я здивувалась: “А що ж Аїр?!” Ще вчора, коли я поверталася з процедур, він, як завше, підстеріг мене, й коли підступила до своїх дверей, вийшов з кімнати. „Пожялуста, падайді сюда”. Мимоволі піддавшись його проханню, на цей раз такому щирому, я ступила назустріч. І справді, якось ніби й нечемно з мого боку весь час відганяти Аїра від себе, мов якого шолудивого пса. Та й собаку треба пожаліти, тим більше, хворого, а тут же людина... Може, йому справді щось треба – бодай ті ножиці чи голку, про які він торочить мені стільки разів.
          Він відступив назад у кімнату, залишаючи двері відкритими для мене, розчинив холодильник. „Чьто будєшь піть?” Ах, значить, все-таки це його зальоти! І тут задзвонив мій мобільний, я вихопила його з сумочки. Ти! Я крутнулась на місці, включила телефон, загукала до тебе...
          Аїр залишився за моєю спиною, при широко розчинених дверях до кімнати й холодильника, осяяний несподіваною моєю згодою зайти до нього й тут же приголомшений таким же блискавичним моїм розворотом. І ось цей випещений чолов'яга... Значить, Аїр поїхав! Напередодні ще раз, уже зовсім безнадійно, спробував запросити мене в ресторан. А потім сказав: „Ти оч-чєнь порядочний чєловєк!” А вчора я так повелася з ним... Аїр поїхав з образою на мене й через те навіть не попрощався...
          7 червня
          Ми домовлялися з тобою, як зустрінеш мене з поїзда, залишишся на цілу ніч, бо ж чоловік мій знову в поїздці... Дуже шкода, що тобі не виходить. А я вже так розмріялась...
          Поїхали Марина з Віктором Івановичем. На прощання ми просльозилися.
          Попрощатись я зможу тільки з покоївкою – всі мої добрі знайомі вже виїхали, Сюзанну ж Марківну й бачити не хочу.
          Волію їхати звідси. Серце моє просто не витримає без тебе, коханий... А й справді!.. Бігом на вокзал, поміняю квиток (придбала ще вдома) – і до тебе!
          Скоріш, скоріш збиратися!
          Ну от, ховаю в сумку і свій щоденник. Я так звикла до нього! Чи буду писати і вдома? Мабуть, ні.
          9 червня
          Ти був здивований, мені здається, навіть, збентежений, коли я подзвонила тобі з поїзда. Хотіла озватися вже з дому, але не витримала: набрала твій номер у вагоні. Ти зопалу мовби втратив мову, я теж не мала що сказати, лиш лепетала, як у гарячці: „Я їду, я вже їду до тебе!..”
          Хотілось просто бігти – так поволі сунувся наш поїзд, сумні ліхтарі на станціях і переїздах неспішно відпливали назад, тьмяно висвітлюючи з пітьми нічну картину нашого вагона: сплячі, розметані від задухи тіла, забуту склянку з-під чаю на столику, розкидані капці внизу...
          Ти нарешті дорікнув мені, що зірвалася й ось так полетіла на два дні раніше, що не слід було марнувати стільки годин у черзі за квитком, та ще й у плацкартний вагон.
          Але що мені все це, коли я маю найбажаніше: чую твій голос. А скоро, зовсім скоро, через цю ніч, побачу тебе...
          Розумію, зустріти мене ти не зможеш. Справді ж бо я так несподівано... Ти ж не знайдеш нагальної потреби вирватися з дому. Але далі, далі в нас будуть ще зустрічі, ще наші дні, вечори та іноді й ночі.
          Я вже приблизно уявляю той будинок по вулиці Вишневій, про який ти казав ще перед моїм від'їздом. І хоч й добре не знаю його, і хоч там насправді живе твій друг, бачиться мені він таким затишним, тихим, милим... Адже це буде наш дім Нехай тимчасово, нехай не надовго, але таки наш...
          10 червня
          Думала, приїду додому й, може, спалю цей щоденник. Нашо він мені? Тобі не покажу, бо надто багато в ньому написала про себе й інших (Бач, таки трохи подіяло на мене оте: „Не будь такою відвертою, не розкривайся так щиро...”). Компромат чоловікові? Тьху, тьху, тьху!..
          Та чомусь я звикла до цього зошита, відводити душу йому. Вдома ховаюся з ним, навіть сідаю писати покрадьки - в крісло, на диван, щоденник на коліна – і... Мовби-то балакаю з тобою. Вчора ж бо вийшла в нас не розмова, не побачення (головне!), а якась буря. Ні-ні, потім усе стало добре, але перед тим...
          Ах, ще ж одне – знову готель, оті принизливі хвилини під обстрілом очей адміністраторки, ще й чергова тебе зміряє так з голови до ніг, а потім навпаки... Твій друг з вулиці Вишневої не поїхав у відпустку чи що – ти так до ладу і не пояснив. Благав тільки ще потерпіти. Та хіба ж мені вперше!.. Ще й не через таке доводиться проходити.
          Ти взагалі вчора був дивним, якимсь ніби знервованим. То кидався мені в ноги, падав коліньми на готельний килимок, не зовсім добре прибраний, наговорював на себе, який ти поганий, злий, егоїстичний, і не слухав моїх заперечень, то надовго замовкав і поринав у щось своє. А то раптом Розщедрився на гарні слова про мене, яких не часто чую від Тебе. Яка я чиста, щира, з відкритим ніжним серцем. Мовби Розквітла, в повні сили й краси троянда. Не схована в собі, як недозрілий бутон, а справді прекрасна розкрита квітка.
          Мені здається, на тебе так подіяла наша розлука. Ти дуже переживав, надивившись усього на тому курорті, а я стільки ж днів була одна, без тебе...
          Не мучся, не карайся, милий мій. Адже я тільки твоя! Усі ті аїри, маньяки та інші – зовсім не для мене. Для мене єдиний - це ти.
          17 червня
          Вже тиждень ми не бачились! Ти знову мовчиш, знов у своїх клопотах, турботах, проблемах...
          Ручка не тримається в моїх пальцях, я не можу нічого писати.
          18 червня
          Твій друг що?.. Взимку на море поїде? Коли підходжу до того осоружного готелю, підламуються ноги. А виходжу звідти - ніби відро помиїв на мене вилляли.
          Ти знову кориш себе за якусь ницість, знову просиш пробачення. Це вже занадто. Ну, не зміг вирватись до мене того тижня... Хіба ж ми з тобою ще не таке переживали? Ніякі розлуки, жодні перешкоди не загасять у мені почуттів до тебе. Ти ж знаєш: тобі я віддаю себе всю до краплинки. Все і завжди, що б там не було. Ти, як дівчата в санаторії, кажеш, ніби це моя біда. Ні, це моє щастя! І твоє, мій милий! Бо тебе ніколи-ніколи, ніхто-ніхто не любитиме так, як люблю я!
          17 липня
          Цілий місяць не брала цього зошита в руки. Щоденника... Нащо я його починала? Тепер він – мій свідок. Свідок моєї душі, моєї любові. Навіщо він мені? Навіщо? Аби подоїти мій біль? Таж йому, моєму болю, й без цього немає виміру,  немає межі...
          Я спалю його, цей щоденник. Може, й сьогодні. Після цих останніх рядків. Бо ж кому я їх розкажу, кому довірю, крім нього, моєму єдиному другові? Чи буду читати колись те що пишу? Що вже написала? Про тебе. Про себе. Про нашу… Ні, про мою! – любов!
          Колишню любов. Що вмерла враз, одного дня...
          Там, на омріяній вулиці Вишневій...
          Десь коло того будинку, де мав бути наш рай і де я втрапила у пекло. Хоч досі й не знаю: який саме – той будинок?
          Я тільки знаю, з якого двору вийшла... ота... ота...
          Та вулиця Вишнева, той будинок, та квартира, ще не знані мною, вже снилися мені. Ніби я йду десь тудою, ні, не йду, а мовби пливу, лечу... Двері самі по собі розчиняються переді мною – й мене зустрічає вся осяяна сонцем кімната. З прекрасною червоною трояндою на столі. Розквітлою, розкритою в усій своїй красі. Без жодної таємниці. Чиста й відкрита. Як я... Пам'ятаєш, це ти порівнював мене саме з такою трояндою...
          І я вже мимохіть почала звертати в ту вулицю Вишневу, куди б не йшла. Хоч іноді робила заради цього добрячий гак. Я благала того мені невідомого друга, щоб він якнайшвидше владнав тут свої справи й нарешті вибрався на те жадаюче його Чорне море. І не знала, що друг той... що він давно вже...
          Я йшла, вся у мріях, десь мимо того й досі незнаного Мені дому, повз ту сонячну кімнату з трояндою на столі, в якій я ще не була, але таки мала бути, й коли підняла з-під ніг погляд...
          Я зустрілася... з нею...
          З Тамарою!
          Спершу я розгубилася, я просто остовпіла. Тамара – і тут! Потім я зраділа. Кинулась до неї... А далі...
          Тамара – на Вишневій!
          Якраз десь біля того заповітного, жаданого будинку!.. Де чекає нас із тобою краса-троянда!..
          А тут... вона...
          Тамара, яка так зле попрощалася зі мною. З якою ти їхав тоді, від мене, у поїзді. Про це ти мовив мені мимохідь, якось ніби знічев'я, просто так. Цьому я не надала ніякого зна­чення!
          І ось ми зустрілися з нею тут, на вулиці Вишневій. Близько дому, звідкіль, ти казав, ніяк не вибереться до Чор­ного моря твій друг.
          Куди вже стільки діб несли мене вночі сни, а вдень – ноги. Де чекала нас розквітла троянда...
          Аж тепер я раптом згадала: снилась вона мені, та тро­янда, вся у росі. Сонце ллється крізь рожеві тюлі на стіні, лег­ко, свіжо так довкіль, а троянда вся-вся – у росі. Ніби в саду. Ніби щойно-щойно освітив її перший вранішній промінь...
          Звідки ж вона? Звідки? Ця дивна-дивна роса...


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр