www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Благодійник по суботах Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Птиці над нами
      Благодійник по суботах

      БЛАГОДІЙНИК ПО СУБОТАХ

      1.

          Перший грудневий сніжок пом'якшував кроки, біле небо низько-низько злягло на місто, дерева заніміли у ще незвичних обіймах снігової пороші, але не від того Бориса іноді аж перетрушувало. Він болісно морщився (чи обличчям, а чи й усією душею?), здригав плечем, ніби хотів струсити з нього легкий, м'який, немовби аж ніжний дотик долоні Касприка, викинути з пам'яті іронічно-поблажливий голос:
          – Ходімо, Борисе, ходім сміливіше... Ми ж бо давні соратники...
          І треба ж було такому статися: коли Борис намагався пробитись до виходу крізь повеселілу після півторагодинного сидіння юрбу “представників ЗМІ”, Касприк, зі своїми «довіреними» недовго затримавшись біля столу, за яким проводив прес-конференцію, підійшов саме до нього, Бориса.
          Ще й руку поклав на плече, ніби вони були не знати якими приятелями.
          Бориса знову пересмикнуло.
          Звів очі з-під ніг, від першого снігу, ще не дуже стоптаного на тротуарі, глянув уздовж вулиці – квапились, миготіли вогнями, шипіли колісьми по сніжку, бризкали його шматтям авто й тролейбуси. Додому смаляти ще далеченько, але не хотілося пхатися в переповнений тролейбус і там, серед пасажирського люду, бовваніти стовпом, заглибленим у себе, У свої переживання. Краще пройтися і, може, звільнитись хоч трохи від усього, з чого вибрався щойно, півгодини тому, давалося, патьоки й досі збігають із нього, тягнуться слідом По білому, чистому грудневому снігу.
          Ще на прес-конференції, дивлячись на самовпевнений, рішучий і навіть якийсь натхненний вираз обличчя Касприка, слухаючи його запопадливих довірених осіб, Борис вирішив, що на фуршет не залишиться. Хотів хоч у цьому осторонитись від Касприка. Власне, й на саму прес-конференцію не хотів іти – аж-аж! Але що вдієш, коли саме в ці дні всі редакції були сповнені найрізноманітніших чуток, усі “акули пера”, особливо ж власкори, напружені чеканням, уже зайняли позиції, щоб стартувати у “великих перегонах” вслід за тими, хто самовпевнено, як от Касприк, нахабно, пихато чи гідно й стримано (чи будуть такі?) зробить офіційні заяви про наміри балотуватися у Верховну Раду. Що зробиш – така доля журналіста. З редакції своєї регіональної газети, не дуже відомої, не досить поважної, але амбітної, як багато подібних, що недавно заявили про своє “започаткування”, Бориса – та й усіх власкорів по областях – давно настрополили: “Про початок виборчої кампанії, про перших претендентів – негайно, терміново, миттю!”.
          І ось зараз, згідно цих напучувань, настанов, та куди там – вимог – він мав би стрімголов примчати додому, кинутись за стіл і строчити інформацію чи навіть репортаж про першу прес-конференцію претендента в кандидати, аби до вечора, у крайнім разі, раненько завтрашнього дня, надіслати матеріал у редакцію.
          Звісно, зараз одна за одною посипляться заяви, конференції, але перша... Як на те, найранішим когутом виявився саме Касприк. Закукурікав рівно опівночі, коли інші лиш розправляли крила. Ну, звісно ж, перший заступник голови обласної державної адміністрації, як то кажуть, сам Бог велів...
          І як не крутись, Борисе, а мусиш. Мусиш! Бо за день- два затріщить  телефон у твоїй квартирі (на офіс редакція немає) і на свою адресу ти почуєш не дуже гарні слова. Ще б пак – усі газети прокричали, протрубили, тільки ми “пасемо задніх”.
          Так що давай, гайда – за Касприком!

      2.

          На розі, піднявши погляд, щоб перейти вулицю, Борис посковзнувся. На цей раз його не обсипало морозом, швидше, сталося навпаки: все тіло мовби спаленіло. Хоч із холоду в вогонь кинула не та гірка чарка за столом Касприка: на розі просто в очі Борисові незмигно вперлися вікна ощадкаси. Сьогодні знов не заплатив за квартиру! Вірніш, за опалення: з дрібнішими рахунками якось ще боровся, а от за тепло... А кілька днів тому Віта, його благовірна Віолетта, піднесла йому під самого носа затиснутого в кулачці папірця:
          – Ось, помилуйся, лист із комуненерго! Діждався! Ще потягнуть до суду, як не сплатиш!
          Він спробував заспокоїти дружину: заборгованість погасить, хоч не всю, то частину – мусить же, врешті, надіслати зарплату його газета!
          – Кидай ти її до дідька, ту свою редакцію! – вигукнула у відповідь Віолетта. – Сам же казав про вибори! Шукай кандидата і заробляй гроші!
          – До тих, що просять, я не піду, а інші... – Борис розвів руками. – Почекаю, може, з'явиться хтось порядний. Хоч би трохи.
          – Ну то сиди, чекай! – жбурнула Віта лист на порожній, чистий кухонний стіл. – Ти гадаєш, знайдеться такий?
          Борис зітхнув, підійшов до густо заставлених посудом тумбочок.
          – Еге ж, знайдеться! – не вгавала Віта. – Гроші у них все одно крадені – в нас же, в народу всього крадені. Чом же й тобі не відтяти шматок від того краденого пирога?
          Борис піднімав накривки з каструль, каструльок і банячків, заглядав під них, втягував носом приємні запахи. Там смажена картопля, там борщ... Що не кажи, а куховарити, та й взагалі, господарювати в хаті, Віта майстриня – спробуй таких пошукати! Але щоб насипати йому їсти – боронь Боже! Вона вважала (та й заявляла це йому прямо) так: я наварила-напекла – бери сам і тріскай! Бориса від того розбирала злість: “На біса мені десять страв, ти звари мені хоч одного супчику, але коли я прийду додому, – всміхнись до мене і постав миску того паруючого – нехай і пісного! – супу на стіл”.
          Але Віола (“Віол-л-ла”, – дражнився іноді Борис за доброго настрою) вперто стояла на своєму: догоджати не буду, я своє зробила!
          – Гроші не пахнуть! Та ще у нас час! – Віолетта (“Віолет-т-та!”) правила своєї, поки він відчиняв холодильник, витягував звідти посудину за посудиною, заглядав у них, щосили дзвякав накривками й чекав, коли, врешті, їй набридне це і вона таки насипле йому їсти – будь чого, бо все у неї смачне! – За квартиру не плачено, – не зважала на його пошуки Віол-л-ла. – Мишкові в школу треба гроші – на Новий рік, чоботи в мене не ремонтовані, ходжу босими ногами по снігу, ти сам он човгаєш в яких черевиках...
          Борис повернувся назад, до тумбочок, відкрив ще паруючу смажену картоплю, з навмисним гуркотом дістав з полички тарілку.
          – Тобі що, повилазило?! Не бачиш, що там борт свіжий є? Ні, він за картоплю вхопився! – нарешті зреагувала на його пошуки Віта.
          Борис заховав   вдоволену посмішку.
          – А ти хіба не можеш сама насипати, щоб не лазив по каструлях?
          – Я прийшла з роботи, натовклась коло плити, на хвилину не присіла, то ще маю тобі сипати!..
          І так далі...
          Звісно ж, у логіці Віолетті не відмовиш: на чесно зароблені гроші в депутати не подасишся – пуп надірвеш себе пропагувати. Отож чи так уже нечесно – заробити в когось із цих пройдисвітів свою частку. Чесно заробити нечесних грошей! Тільки в кого? Зграя ця теж не однорідна. Є скажені пси, є просто люті, але мусить же бути, мусить, чорт забирай! – більш-менш нормальна людина. Хоч одна чи дві. Тільки хто? Про комуністів, цих закостенілих ортодоксів, звісно, й мови нема. Свої хлопці? Гнітити серце від суперечок і поборювань своїми своїх? О, вибачте, це ми вже проходили!
          Вже майже рік після того, як перестала виходити обласна молодіжна газета, яку він редагував, Борис Пронько ледве перебивався мізерним заробітком у регіональному виданні, в яке його взяли власним кореспондентом по області. До матеріалів прискіпувались, вимагали все чогось незвичного, сенсаційного, відсів підготовленого робили великий, а гонорари капали скупо й то із запізненням. Посадовий оклад вділили теж мізерний. Траплялися дні, коли не мав за що купити хліба додому. На зарплатні дружини-бібліотекаря теж далеко не розженешся.
          Всю надію Борис покладав на вибори, що наближалися. Тільки, як завжди, його великорозумна Віол-л-ла випереджала його дії. Завжди виходило так, що він лиш про Щось подумає, а вона вже – торох його тим же по голові. Та ще й з докорами: “Ні про що не думаєш, ні на що не здатний!” як виходило насправді? Ото прокинувся вранці – потрібно винести з хати сміття. Тільки підходить до кухні – Віола вже звідти: “Візьми-но винеси сміття”. Поснідав – якщо є гаряча вода, треба помити посуд, щоб не заскоруз. Не встиг доїсти останню ложку – цвйох батіжок! “Помий після себе посуд, поки є гаряча вода”. Так у малому й у великому.
          Батіг над головою дратував, ображав, гнітив. Вона ж просто називала його недотепою, який ніколи не зробить нічого без її вказівки.
          Так в усьому, так і з цими виборами: він ще тільки думав, приглядався, прикидав – вона вже шмагала гарапником. їй не до того, що втрапити в команду кандидата для нього – простіше простого. Тут справа в іншому: хотілося б не тільки щось заробити, але й не влізти в бруд. Чистим, певно, теж не залишишся, однак хоч би так, щоб не дуже смерділо...
          Гіркоту хліба виборчої кампанії Борис Пронько відчув ще у перші вибори в Україні вже незалежній. Душа тоді здіймалась від надій, окрилена демократією. І Борис, і вся редакція поринули у виборчу круговерть. Всіх “своїх хлопців” Пронько хотів зібрати навколо своєї молодіжки.
          Не думав тоді про гроші, хоч було сутужно. Пишіть, хлопці, виступайте, закликайте народ до вибору свободи, незалежності, щоб “у своїй хаті своя правда й воля”!.. Розживетесь на гроші й підтримаєте газету – спасибі, а ні – буде наша влада – стане нашим і майбутнє!..
          “Свої хлопці” справді вділили мізерію – тільки й добра, що трохи папером підтримали. Але замість того, щоб таки стати разом, пліч о пліч – почали чубитись між собою. Один з-перед одного доводили, наскільки вони більше люблять Україну, аніж їхні побратими (а виходило – суперники по любові), і в чому різниця, в чому інший підхід до майбутнього України тої чи іншої української партії. Доходило навіть до спростувань на сторінках газети.
          – Хлопці, та це ж дрібниці, – намагався схаменути партійних провідників Борис. – Ви візьміть владу у свої руки, а вже потім розберетеся з тими програмними закарлючками – в той бік вона повернута чи в інший.
          – Ти нічого не розумієш у партійних справах, – сердились провідники. – Це ж принципово!
          Вони були стійкими, принциповими щодо дрібниць і забували про принципи у великому. Вибори показали, що поки «свої хлопці» воювали один з одним, гору у Верховній Раді взяли прокомуністичні сили – старі й нові.
          Після безглуздої поразки провідники не втратили запал – вони любили “боротись”. Незважаючи на те, що все довкола змінилось, залишались на своїх “принципових” позиціях, які Борис уже не міг сприймати без болю в серці.
          На теперішні вибори не покладав ілюзорних надій. Мету мав, як тепер модно казати, прагматичну: трохи заробити. Якщо хочете, відщипнути для себе шматочок з тих нажитих на обмані народу мільярдів, що ось-ось будуть вкинуті в котел виборів, все гарячіший з кожним днем. Пожбурені будуть марнотратно, безглуздо, часто й злочинно – без будь-якої користі для народу й держави, за які так гучно б'ють себе в груди кандидати всіх рівнів. Чому ж він, Борис Пронько, має оберігати свою моральну цноту, прирікаючи сім'ю – дружину и двоє вже майже дорослих дітей – на щоденний чорний хліб і нескінченні позички, щоб закрити попередні борги?
          І все ж – так хотілось заробити свій окраєць хоч у міру чесно! Він готовий працювати за винагороду, якщо казати відверто, готовий продатися (професія ж, виявляється, в нього така, одна з древніх – і нікуди від цього не дінешся), але таки не якомусь негіднику. Ні, мають же бути між ними люди порядні, не треба вже аж так згущувати фарби. А Касприк... Ну, ні-і!..
          Проводжаючи Бориса до зали, де мав відбутися заключний етап конференції – фуршет (і вирватись із-під руки було якось нечемно), Касприк ненав'язливо запросив до праці в його команді. Борис щось промурмотів на те, Касприк заквапився всміхнутись у відповідь:
          – Та це я так, між іншим. Ходімо за стіл!
          Чорт побери, за стіл він таки пішов, але служити – дзуськи! Тут навіть після того фуршету гидко на душі!

      3.

          У молодіжну газету Борис прийшов працювати тоді, коли ім'я Сергія Степановича Касприка, його портрети, його інтерв'ю, нариси й репортажі про нього не сходили зі сторінок цього комсомольського видання. Кілька років тому кореспондентка молодіжки випадково натрапила у селі при межі з сусідньою областю на молодого агронома, секретаря комсомольскої організації. Щоб підтримати вчорашнього випускника сільгоспінституту, який намагався розворушити життя молоді в занедбаній глибинці, написала нарис про нього. На місці таке не залишили без сліду – невдовзі комсорг Сергій Касприк працював у райкомі комсомолу. Газета вже не спускала з нього ока – новий матеріал розкрив Касприка в новій іпостасі.
          І так пішло... Молодіжка не лиш надихала хлопця на нові справи – підносила його в очах начальства. І пішов хлопець усе вгору та вгору... Другий секретар у рідній глибинці, перший секретар, знову перший секретар, але вже престижного, передового райкому, другий секретар обкому й – нарешті – перший секретар обкому комсомолу! Не тільки герой публікацій – повний господар обласної молодіжної газети!..
          За секретарства Касприка Борис і потрапив у крісло редактора. Можна сказати, чисто випадково. Партійна споруда геть проіржавіла, прогнила, хиталася й падала під парами хвиль перебудови. На гребенях отих бурхливих одна за одною здіймалися вгору нові газети. Завжди другорядні після обласного партійного видання журналісти молодіжки наповнили їхні редакції. Тож Борисів шлях з відповідального секретаря стрімко помчав у кабінет редактора, що звільнився швидко й несподівано. А що події розвивались блискавично, що часу на якийсь добір не було, то вже після затвердження редактором Борис Пронько у новому ранзі опинився сам на сам з Касприком у його кабінеті десь через місяць. І аж тепер, закручений перебудовою, ще не зовсім досвідчений перший секретар обкому схаменувся:
          – Борисе, та ти ж безпартійний!..
          Той ошелешено глянув на Касприка. У спішній підготовці до посади його ніхто й не спитав про партійність, і Борис думав, що тепер так і годиться – часи ж то не колишні, зміни не просто стукають – ламаються в життя й у ці зашорені-зашторені чиновницько-партійні кабінети.
          – Такі часи, Сергію Степановичу... – всміхнувся лиш у відповідь.
          Але Касприк не прийняв його благодушності.
          – Підготуй документи, і ми розглянемо твою справу, – мовив серйозно, навіть ніби суворо.
          Ніяких документів, звісно, Борис не збирався готувати. Суворість Касприка сприйняв за певну данину посаді, конспірацію чи що: як не як, раніш про безпартійного редактора не заїкайся, то й тепер для відводу очей слід нагадати про таку честь та обов'язок. Та вже десь через півроку, знов опинившись У кабінеті першого, Борис почув те ж саме – про вступ до партії. І то, як мовлять, на повному серйозі.
          “Боже мій, – іронічно-гірко подумав Борис, – невже ти не бачиш, як розгортаються події? Ти, що здобув славу демократа в комсомолі... Кому твоя партія потрібна буде завтра?”.
          Для годиться він щось промимрив у відповідь, а про себе подумав: якщо наполягатиме, – подам заяву. Тільки не в партію – на звільнення з посади.
          До того, проте, не дійшло. Грянуло ГКЧП – і все полетіло шкереберть.
          Але життя – дивовижна штука. Штукенція навіть.
          Бо лиш на перший погляд здавалось, що йдуть зміни в цій країні. Насправді все залишилось так само. Лишень під іншими гаслами, знаками, кольорами. Дуже швидко чи не весь обком партії та чверть обкому комсомолу (за винятком одіозних фігур) опинилися в кабінетах обласної державної адміністрації чи як вона тоді називалася – один чорт. І перший секретар обкому комсомолу Сергій Касприк зайняв щабель високо вгорі – заступник, а згодом – перший заступник голови.
          Тепер усі вони, вчорашні багнети партії, турбувались про одне – про державу. Нову, незалежну, самостійну, суверенну. Себе так і називали – ми, державники!
          Шляхи Бориса й Касприка теж не розійшлися: оскільки Сергій Степанович особисто відав питаннями засобів масової інформації, редактор молодіжки (вже без комсомольської атрибутики і навіть назви), що в страшенному обвалі економіки, в неймовірно карколомних стрибках цін полетіла й полетіла вниз, до самого дна, декілька разів і усно, й письмово звертався за допомогою, за підтримкою саме до нього – колишнього героя газети, колишнього її протеже, а тепер – прокурат... ні, куратора всіх газет області й не тільки. Приходив з одним – допоможіть.
          Щиро, з болісними нотками в голосі, Сергій Степанович переймався бідами, власне, трагедією газети, обіцяв підтримати. Один раз, другий, третій... Аж поки газета зовсім сконала.
          І ось тепер, з високого щабля свого становища Сергій Степанович запросив Бориса на фуршет: “Ходімо, Борисе, ми ж давні соратники...”. Іронічно-поблажливо, зовсім не так, як тоді, в кабінеті під портретом вождя: “Треба таки вступати в партію”. І ти, Борисе, під його теплою рукою таки пішов до залу, де столи аж ламалися від питва і яств. Тепер маєш іще й писати: першим в області заявив про висунення в кандидати у нардепи Сергій Степанович Касприк. Бо ж регіональна газета чекає, жде цього повідомлення, цієї звістки, цього удару в гонг – виборчі перегони стартували. Вперед! Нагай уже свиснув над головою!

      4.

          Уже на повороті до своєї вулиці Борис зіткнувся зі Старим Псом. Угледівши Бориса, той радо зачиргикав ногами, на ходу випускаючи стрімкою цівкою сигаретний дим з-понад відкопиленої нижньої губи. Схопив Пронькову руку, потряс нею й ошкірив у посмішці жовті від часу й курива зуби.
          – Я тебе шукаю вже кілька днів! Пфу! – знову Дмухнув через губу, хоч недопалок сигарети кинув під ноги. – А що?
          – Це я, Хомо Веремійовичу, маю запитати вас: “А що? – усміхнувся Борис. Старий пес мав звичку часто ставити це запитання і, здається, не помічав цього. Так само непомітно для він гучно дмухав – чи випускав губами дим, чи й без нього.
          – Знаю, що ти в своїй газетці не розкошуєш, – піддався на жарти Хома Веремійович, – то й хочу запропонувати заробіток. А що?
          – Нічо', – вдавано безтурботно стенув плечец Борис. Він теж був радий цій несподіваній зустрічі зі Старим, Пс... чи то пак, П'ястуком. Та ще після того Касприкового поплескування...
          – Тоді знаєш що? – Хома Веремійович прискалив одне око, знову показав свої рідкі зуби й хитро глянув на Бориса. – Я для тебе маю одну пропозицію. А що?.. Пфу!... скористався П'ястук одразу двома своїми звичками. – Ти ж зна-а-а-аєш – я-а стари-и-ий пе-е-е-ес... – протягнув і жартома посварився на Бориса прокуреним пальцем. – Тільки в полі-і-і-ти-ці... в полі-і-і ти-ці...
          – О, це я знаю, – підігравав йому Борис, напустивши на себе шанобливо-іронічного вигляду. – Ви ж... борець за свободу!
          – А що? – на цей раз, здається, Хома Веремійович, поставив питання свідомо. Навіть трохи ніби ображено глянув знизу вгору на Бориса. — Я справді був дисидентом! – з гідністю мовив і надув губи. – Пфу-у!.. Тільки, правда, не в Україні...
          – Так, так, – поквапився заспокоїти його Пронько. – Ви були російським дисидентом.
          – Пфу! – ніби все ще дувся П'ястук. – Це справді так!
          – Ви навіть випускали листівки!
          – Пфу! — вже задоволено видав свій улюблений звук старий пес у політиці. – Ти й це знаєш!
          – Ви ж самі розказували!
          – А, так-так... – Він знову усміхнувся, щоправда, не дуже широко, так що явив на світ божий не зуби, а широченький проміжок між ними. – Скажу чесно, за листівки взявся вимушено, коли наших пересадили. Просто на той час більше нікому було випускати їх. А що? – недовірливо глянув.
          Пронько заспокійливо підняв руки – мовляв, вірю на всі сто!
          – Та й листівок тих я випустив небагато, – вже довірливо мовив старий. – Сам знаєш, тоді це було непросто. Раз-два – і – пфу-у! – вже за гратами. А що? – стрепенувся від свого ж мимовільного вигуку. – А-а... Пфу-у!.. То що ж це я тобі мав сказати? Пфу-у! – подув убік, щоб струмінь повітря не потрапив на Бориса. – Є ж у мене пропозиція... Я, як стари-и-ий пс-с-с-с-с...
          – У політиці! – знов перейшов на гру Борис: палець угору, губи вперед, лиш без отого “пфу-у”.
          – ...у полі-і-і-ти-ці, – не віддав йому на поталу свій улюблений вислів Хома Веремійович. – Пфу-у!.. Ото нюхом чую, – знову хитро глянув, – для тебе роботу.
          Ще в часи свого редакторства Борис не один раз отак перебендював зі Старим Псом у політиці – той приносив у редакцію для публікацій різні матеріали, виключно політичні (“Це – по-лі-ти-ка! – значущо піднімав угору всюдисущого свого прокуреного пальця з жовтою пучкою й нігтем, – а не якесь там політи-канство! Пфу-у!”). Приносив спершу від одної партії, потім від другої, третьої... (“Пфу-у!.. То не політики, то – політикани!” – відгукувавсь про попередніх своїх однодумців). Оскільки ж колись мав справу з листівками, то вважав себе не лише політиком, але й журналістом і видавцем (“Я підрахую тобі так літери в тексті, що жодного рядка не доведеться коротити! А що?”). Раніш Хома Веремійович співчував Борисові 3 Редакційними проблемами, тепер ось – із особистими.
          – Справді, пропоную гарну роботу. А що?
          – А що? – в тон йому вигукнув Борис, але в самого серце тенькнуло: невже? Тільки б знов не зійшлось на Касприку. А втім, на кого – на кого, а на Старого Пса (“В полі-і-ти-ці-і!”) можна покластися.
          – Пфу-у! – Хома Веремійович відкопилив нижню губу, струмінь повітря вдарився в неї, переламав свій напрям різко вгору – повз кінчик носа, попід очі, аж старий задоволено примружився. Узяв Бориса за лікоть, розвернув убік і потяг за собою: – Ходім!
          – Та куди ж? – кволо опирався той, але таки рушив за П'ястуком. Ото часи перегонів настають: сьогодні вже другий тягне за собою – ходім.
          – Робота якраз для тебе. Пфу-у! А що?
          – Та куди ж ви мене волочете? – засміявся Борис.
          – Тут недалечко. А що? Гайда! – і підштовхнув його в бічну вуличку.
          Та це ж до Мурованого – майнув Борисові здогад. Значить, таки висувається, не даремно ходять чутки... Враз пригадав усміхнену пику Касприка. А дзуськи тобі! З усього видно, я потраплю до самого Мурованого! Ну, старий пес не втратив свого нюху – він уже там!

      5.

          Ім'я Ігоря Мурованого Борис уперше почув добрих двадцять років тому, ще десятикласником сільської школи далекого району. Він тоді надрукував кілька перших своїх заміток у районній газеті, чим у селі здобув прізвисько “писака”, але в редакції – шану й повагу не по літах. Коли його запросили на нараду позаштатних кореспондентів газети, серед них він виявився наймолодшим. Сиві, загартовані в публікаціях на шпальтах районки сількори (робкорів було мало, бо яка там промисловість у їхньому райцентрі?) ставились до нього, юного і не без таланту, трохи ревниво, зате штатні працівники редакції щиро хвалили і навперебій пропонували писати на теми, які вели у своїх відділах.
          Навіть сам редактор – Панас Олексійович Мурований – у перерву запросив юного сількора до свого кабінету з червоною килимовою доріжкою (у відділах районки такого не було) до широкого масивного столу, закладеного стосами паперів, підшивками газет і – тоді для сільського школяра дивиною – письмовим приладдям у вигляді якоїсь старовинної вежі, з якої стирчали ручки й олівці.
          Високий, широкоплечий, хоч трохи плескуватий у грудях, Панас Олексійович привітно і щиро розпитував його про навчання, сім'ю, плани на майбутнє.
          – Тобі обов'язково треба на факультет журналістики, – довірливо поплескував теплою випещеною долонею по зап'ястю Борисової руки. –  Ти умієш писати, відчуваєш слово. — І трохи скрушно: – Так шкода, що моїм шляхом не пішов мій Ігор...
          І пояснив, що Ігор – його син. Старший від Бориса на шість років, він закінчив політехнічний інститут і вже рік працює інженером на заводі в обласному центрі. А батькові так хотілось бачити його в журналістиці, на своїй стезі!..
          Борисові, що того дня немов купався у загальній увазі й прихильності до себе, у теплому, батьківському ставленні самого редактора, той небачений Ігор, незважаючи на певне незадоволення ним Панаса Олексійовича, здавався йому теж добрим, лагідним, щирим, розумним – і таким недосяжним зі своїм інститутом і вже інженерною посадою.
          Після того Борис частенько заходив до редакції, і Панас Олексійович кожного разу згадував сина, його успіхи: колись у навчанні, тепер – у роботі. Хлопцеві хотілося бути таким же розумним, добрим, теж закінчити вуз і працювати Так само вміло. Звісно, в журналістиці, чого він і прагнув. І Цим ніби ставав молодшим братом Ігоря і мовби втілював батьківські мрії Панаса Олексійовича.
          Потім життя закрутило Бориса: армія, таки справді факультет журналістики, одруження, двоє дітей, робота в газетах... Коли траплялась нагода (з роками все рідше), заходив у редакцію рідної районки. Мурованого там вже не було: в перебудову його взяли до райкому партії (раніше з райкомів спихали у редактори тих, хто «не відповідав вимогам» чи завинив, а тоді якраз пішла мода на демократію, висування нових людей), потім, уже в незалежній Україні – рік чи два в райдержадміністрації і, нарешті, пенсія.
          Про Ігоря Мурованого Борис не чував більш нічого, хоч і сам перебрався до обласного центру. Бо хто тоді що чув про звичайних заводських інженерів?
          Врешті, й про саме існування ніколи не баченого сина колишнього редактора Борис забув зовсім.
          І тільки років п'ять-шість тому, перед виборами міського голови, прізвище Мурованого замиготіло, зарясніло в газетах, чулося по радіо й телебаченню – як власника приватної фірми, чесного підприємця, благодійника багатьох добрих справ і кандидата на посаду міського голови.
          Що ближче до виборів – то більше. Навіть Борисова молодіжка дала кілька інформацій про благодійні справи Мурованого – підготував хтось із кореспондентів чи надійшли листи з подяками. І аж тоді Пронько подумки зв'язав цього бізнесмена-кандидата із тим давнім романтизованим Ігорем, сином редактора Мурованого з рідного, але далекого звідсіль району.
          Он він тепер, виявляється, хто – Ігор отой!.. А тут за коштами для редакції ходиш з протягнутою рукою до одного, до другого – і більше одержиш ляпасів, ніж підтримки...
          Тим часом вибори закрутилися на всю котушку, підхопили й Бориса (він тоді був із “своїми хлопцями”). Стежив, як ім'я й особа Мурованого набирали все більшої популярності, але особисто з ним так і не зустрівся, хоч голосував таки за нього. Перед виборами з цікавістю приглядався до портретів Мурованого на стовпах і парканах, де вони аж ніяк не в'язалися ні з образом його батька, Панаса Олексійовича, ні з отим давнім, що виріс був у його уяві.
          Ігор Мурований не зміг подужати міського голови, що вже до цього посідав крісло. Казали, що результати сфальсифікували, що Мурований таки переміг, але... Хто те доведе, коли віжки залишилися в руках все того ж голови? Вйо, коні!..
          Крихти, які з великого виборчого пирога потрапили молодіжці, допомогли їй пережити лиш якийсь період. І над газетою знову (вже в котрий раз!) нависла загроза смерті.
          На той час Ігор Панасович придбав у власність приміщення під офіс – двоповерховий будиночок у тихій вуличці, майже в центрі міста.
          Зі сторінок газет, з ефіру ім'я Мурованого зникло. Згадували його тільки мешканці, та й то лишень тоді, коли ставало відомо, що той чи інший вигідний об'єкт у місті знову приватизували теща, син, зять, племінник, сват, кум чи якесь інше ребро міського голови, що вкорінився у своє службове крісло, як дуб у рідний грунт. Якби головою став Мурований – такого б не було, казали мешканці міста. Він чесний, добрий, захисник бідних і знедолених.
          Образливо було зараховувати редакцію до числа остан­ніх, але діватись нікуди: Борис зважився піти до Мурованого.
          Відбувалось це кілька років тому, подій потому сталося стільки й таких, що Пронько пригадує лишень, як довго чекав, глибоко занурившись у м'який диван під стіною приймальні. Дивився поміж власні високо задерті коліна, як туди-сюди снують у кабінет директора і звідтіль працівники – заклопотані, зосереджені. Кипіло ділове Життя, і Борис відчував свою непотрібність тут.
          Він уже подумав, чи не піти йому геть, аби не відривати людей від роботи, коли секретарка запросила його (чи дозволила) зайти до кабінету.
          Ігор Мурований був схожим на свої портрети, обривки з яких ще де-не-де тримались на стовпах і парканах (нерідко з примальованими рогами й вусами, з виколотими очима), але тільки добре приглянувшись, Борис вирізнив у ньому батькові риси. Втім, за стільки років у пам'яті померк і образ Панаса Олексійовича, але широкі плечі й плескуваті груди видавали в молодшому Мурованому нащадка колишнього редактора. Від того ж юнака, якого колись давно малювала романтична Борисова уява, не вгледів нічого.
          Тим більше, цілком невідомою людиною був для Мурованого Борис. І не дивно: хіба ж він знав про зустрічі Пронька з його батьком, про їхні розмови щодо нього, Ігоря, хіба він міг собі уявити юнацькі фантазії Бориса? Секретарка, безумовно, доповіла директору, хто він такий, але Пронько, постоявши якусь хвильку посеред кабінету, назвав себе сам.
          Мурований читав за столом якийсь папір, а збоку над ним зігнувся чоловік, що, очевидно, мав причетність до написаного – як автор чи виконавець.
          Тільки зачувши Борисів голос, Ігор Панасович відірвався від аркуша, запросив редактора сісти, але той чоловік при боці залишився на своєму місці, хіба що випростався. Недружелюбно глянув на прибулого, що явно перервав хід важливих справ.
          Борис збирався почати розмову зі спогадів про ті далекі роки в районі, про Панаса Олексійовича, однак атмосфера в кабінеті, до краю насичена діловитістю, спонукала його відразу ж перейти до справи: викласти прохання допомогти редакції обласної молодіжної газети, що опинилася на межі існування.
          Ігор Панасович переглянувся з чоловіком над головою, засовався на шкіряному чорному кріслі з високою спинкою і якоюсь скоромовкою, вертячи головою то до вікна, то до живота свого працівника, відповів, що такої змоги в нього нема.
          – Та у мене стільки тих прохань... – невдоволено поморщився і пальцями провів по краях паперів, складених на ріжку стола в справді чималий стос. – Ті просять на лікарню, ті на дитбудинок, ті – на операцію, ті – для інваліда...
          – Ми не просто просимо, – почервонів Борис, – а хочемо заробити у вас гроші – рекламою, іміджевими публікаціями...
          – Я розумію, – махнув рукою Мурований, – але для чого мені це тепер? – І скривився одним кутиком уст.
          Борис іще спробував пояснити, але той нетерпляче замахав руками – якимись довгими, теж плоскими, наче дошки, з'єднані болтами – в плечах, ліктях і кистях.
          – Ні, ні, ні! У мене виробничі проблеми...
          Не встиг Борис підвестись, як чоловік біля столу знову схилився над господарем кабінету.
          Вже підступивши до дверей, Борис повернувся.
          – А як там Панас Олексійович? – запитав те, з чого збирався почати розмову. Але ж якби не було того стовбуна поруч з Мурованим!
          Ігор Панасович відірвався від магічного аркуша, в очах його загорілась цікавість.
          – Дякую, добре. А ви його знаєте? – навіть усміхнувся він.
          – Так, я починав дописувати до газети, коли редактором її був Панас Олексійович. Ми з вами земляки, з одного району...
          – О-о!.. – обличчя Мурованого проясніло. – Що ж… – Він усміхнувся на цей раз трохи знічено. – Ми вам допоможемо, обов'язково допоможемо... Тільки... зайдіть трохи пізніше.
          – Я розумію, що сьогодні невчасно, – прийшов йому на допомогу Борис.
          – Саме так... Саме так... А ми допоможемо... Допоможемо...

      6.

          Усе те пригадалося Борисові, поки вони з П'ястуком ; підійшли до приміщення контори, чи як тепер називали, до офісу приватної фірми Мурованого. Того, де колись так невдало закінчилась аудієнція Пронька з Ігорем Панасовичем.
          У приймальні чимсь знервована, дратлива (може, не виспалась чи не переспала?) секретарка з дивним чорним волоссям – чи то не розчесаним, чи то із зачіскою “вибух на макаронній фабриці” – сердито кинула, що Ігоря Панасовича нема і невідомо, коли буде.
          – То нічого, – махнув рукою Хома Веремійович і з лукавою усмішкою старого звідника поволік Бориса за рукав назад. Уже майже при виході відчинив якісь двері й підштовхнув до кімнати.
          – Пфу-пфу! – спершу в один бік, потім у другий, ніби засапаний кінь, видихнув і якось навіть урочисто проголосив: – Тут буде штаб кандидата у народні депутати Ігоря Панасовича Мурованого. А це – начальник штабу Петро Якимович Ладинський, – рукою вказав на чоловіка, що прилаштовував під вікном чорного письмового стола, совав його туди-сюди й вимірював місце стільцем – чи зручно буде сидіти. Довге руде пасмо волосся зсунулось йому з лисини і з-над вуха впало на плече.
          П'ястук ступив ближче, підштовхуючи вперед і Бориса назвав його заклопотаному всіданням начальнику штабу:
          – Петре Якимовичу, рекомендую прес-секретарем штабу. – Побачив здивовані очі Пронька, прискалився і мовив притишено: – Пфу!.. Повір мені, старому псові... Краще тебе з цією роботою не справиться ніхто. Працюватимеш під моїм крилом. А що? – І знов до Ладинського, на весь голос: – Це я цілком серйозно. А що?
          Начальник штабу нарешті встановив стіл, усівся за нього, квапливо підняв руде пасмо з плеча на лисину, пригладив його рукою й примружився на П'ястука:
          – Щодо журналістів, – якось аж ніби зневажливо зміряв поглядом Пронька, – то я тут цілком покладаюсь на вас, Хомо Веремійовичу.
          – Пфу-пфу! – мов бойовий кінь перед атакою, зафоркав старий і гордовито глянув на Пронька: – Завтра приступаєш до роботи!
          Борис ще пробував відмовлятися, але й сам розумів, що це, швидше всього, “для годиться” або й для того, щоб набити собі ціну. Коли ж Ладинський назвав ту ціну (куди тій мізерії від його регіональної газети!), сказав, що майже погодився, але ще подумає до завтра.
          І вже йдучи додому, що крок, то більше переконувався: нема чого думати й гадати – удача просто сама йде в руки.
          Справді, Мурований – кандидат у депутати цілком Реальний і гідний. Це тобі не Касприк. Або хтось із тих, про кого ходять чутки, що ось-ось заявлять про себе вголос. Долгокрилов кидає грішми й обіцянками на всі боки, але ця птаха – зозулин син у чужому гнізді. Родом з півдня, при владі опинився на Банковій, капітал загріб у Донбасі, вилетів з міністерського крісла “за недієздатність і значні прорахунки в роботі”, але тепер нахабно кинув свою густу й широку сіть на їхнє місто.
          Порхун будує пекарні, їдальні і якраз перед самим початком виборчої кампанії навіть спішно споруду автомобільний міст через гниленький потічок, що відділяє чималу околицю міста (колишнє село) від центру. Спершу він виступав спонсором управлінь внутрішніх справ і служба безпеки в придбанні суперових іномарок, євроремонтів приміщень, але кілька років тому вони несподівано (може, для Порхуна й ні, але для мешканців міста – так) напали на нього. Кажуть, перестав з ними ділитися. Так то чи ні, але почалася справжня війна. Силовики називали Порхуна бандитом, він їх – так само, тільки у множині. Перевірки тривали за перевірками, чутки метались по місту неймовірні, сам Порхун просидів під арештом мало не тиждень. Хто ж він – жертва, борець за справедливість чи просто пошукай депутатського імунітету недоторканості?
          “Своїх хлопців”, чи то пак, частину, осколок від них, представляв Коренюк. Загартований у політичних боях із чужими і своїми, він поводився впевнено й сміливо, але щоб перемогти... Хіба відновиш розбитий глек?
          На цьому та іншому, значно сірішому, фоні Ігор Мурований виділявся помітною постаттю. Нехай і переможений, але герой минулих баталій за місце голови обласного центру. Бізнес заснував не завдяки «прихватизації», а за власні гроші, зароблені в останні роки радянської влади на будовах тоді братньої Монголії і вчасно й уміло вкладені в діло. Значить, має господарську жилку. А ще – удачу. Адже кому, як не пестунчику долі поталанить знайти мінеральну воду, можна сказати, на власному подвір'ї?
          Коли він придбав (за власні, власні гроші!) спиртовий завод на околиці міста, невдовзі можна було подумати, що він розорив себе сам: Верховна Рада разом з урядом навигадувала таких рогаток, що спиртзаводи просто здихали, як прив'язані до порожніх ясел коні, коли надворі аж буяє зелена паша.
          Заводи знецінились, розорились, за копійки пішли під приватизацію – і тут раптом з'явилися нові пункти в законах, які дозволили знову підняти виробництво. (Хто ж і вносив зміни, як не ті самі депутати й урядовці, але вже у якості нових власників заводів!)
          Розорення впало на голову й Мурованого. На його загибель теж чекали стерв'ятники з київських пагорбів, але Ігор Панасович вийшов сухим з води... завдяки воді. Де ж треба мати таке щастя, щоб відкрити величезне підземне озеро мінеральної води просто під завмерлим спиртзаводом! І замість спирту на продаж пішла вода. Не треба тобі закупляти чи вирощувати пшеницю, картоплю, чорт зна ще яку сировину, не треба навіть для годиться хоч раз на місяць привозити цистерну мінералки із збручанських джерел – помпуй воду з-під землі на своїй же території, розливай у пляшки, нагазовуй...
          Так, на все треба мати щастя... З води пішли гроші на торгівлю, оренду землі по селах...
          А ще ж підносила Мурованого в очах електорату нова хвиля його благодійності. Жбурляли грішми Долгокрилов, Порхун, вділяли дещицю інші, але все то – на щось грандіозне, величне, відповідне до бажаного звання народного депутата, але, скажімо, новим мостом проїхав чи пройшов і ні холодно тобі, й ні парко. До Мурованого ж за конкретною допомогою міг звернутися кожен. І горнувся До нього й простий люд, і ЗМІ. Газети, радіо, телебачення сповіщали, що Ігор Панасович Мурований видав продуктові набори пенсіонерам, інвалідам, вручив подарунки нещасним мешканцям будинку престарілих, надав допомогу школі-інтернату, дитячому притулку...
          Борисовій молодіжці, правда, так і не допоміг. Та сам він, Борис, і винен, хоч зізнатися в цьому ох як важко. А сталось це через дрібницю.
          На урочистий випуск першої партії мінводи у приміщенні колишнього спиртзаводу Мурований запросив чимало гостей, пресу. Були вітання, побажання, єпископи двох православних конфесій на той день примирились та освятили свердловину, що врятувала Ігоря Панасовича від розорення, покропили свяченою приміщення, свіжу продукцію, робітників у нових синіх халатах.
          Борис зробив репортаж з місця події особисто (втім, чого йому не доводилось робити особисто? Від вантажника й експедитора до підпису газети) і вділив йому цілу сторінку. Для ілюстрації навіть випросив у колег два фото (їхній фотокор виїхав до Америки й звідтіль тепер зрідка передавав вітання і свій сум за батьківщиною, а на його місце Пронько нікого не взяв заради заощадження коштів).
          Коли вийшов номер з фоторепортажем, Борис, в душі плекаючи надію, полетів до Мурованого. Приготувався до висиджування у м'якому кріслі в приймальні, але на цей раз зіткнувся з Мурованим коло дверей. Пронько мерщій встромив йому в руку газету, і той запросив його.
          Здавалося б, усе складається добре. Борис із завмираючим серцем принишк за приставним столиком і не зводив погляду з обличчя Мурованого. Воно залишалось незворушним і редактор відзначив силу волі Ігоря Панасовича – має ж чоловік витримку! Читати такий чудовий матеріал про себе – й не ворухнути жодним м'язом обличчя! Ну, та скаже ж, скаже своє слово – Борис постарався! Напружено чекав, сподівався за хвилину-другу побачити усміх на губах директора, вдоволені іскринки в очах...
          Та ось, уже читаючи при самому кінці, Ігор Панасович раптово відірвався від газети – і гірким докором ледве не прохромив редактора наскрізь.
          – А це що ж таке? – ткнув пальцем у текст. – Моя вода називається “Благодійна”...
          – Так... – спантеличено кивнув Борис.
          – А що ви пишете?!
          Мурований різко повернув газету в Проньків бік і пристукнув по ній довгою долонею – аж папір шелеснув-зойкнув.
          – Ось, подивіться!..
          Мов не своїми ногами, Борис підступив ближче, нахилився, наче підставив голову на відріз.
          – Ну!.. – нетерпляче квапив його Мурований.
          – “Благо... словенна”...
          І поки, весь немов у вогні, підводив погляд на Мурованого, збагнув причину своєї помилки: владики так пристрасно благословляли воду, її відкривача й виробника, що слово те врізалось у Борисову пам'ять, і він механічно записав її як назву.
          – “Благодійна”, “Благодійна” – це моє гасло, – з болем, докором, печаллю мовив Ігор Панасович, – це моє кредо, мій принцип... А ви...
          Ніяких пояснень, виправдань і мало не благань Мурований не прийняв...
          Тому, коли наступного дня П'ястук і Ладинський повели Бориса до Мурованого у кабінет на затвердження, він хвилювався. Чи не згадає Ігор Панасович отой прикрий “ляп”? Звісно, потрапляв Пронько у виборчу команду Мурованого чисто випадково, так само завтра чи післязавтра щось подібне міг запропонувати хтось інший (був же прямий натяк із Касприкового боку!), але тепер Борисові волілося працювати саме на цю людину – кращу з можливих кандидатів. Не хотілось, ох, як не бажалось підсобляти якомусь пройдисвіту й брехунові!.. Може, й заробиш у такого, тільки ж і влізеш у таке багно...
          Мурований – то інша справа. Не хапуга, чесний бізнесмен, благодійник людям... З таким працювати – приємно не тільки для кишені, але й для сумління. Та й була нагода роботою затушувати свою давню помилку в тому осоружному репортажі, довести, що він усе ж таки не халтурник, а працівник надійний, покладливий, незважаючи на той злощасний випадок. І навіть вдруге сказане Ладинським про те, що в разі затвердження йому плататимуть ого які гроші, не викликало в нього піднесення. Навпаки, він мало не осадив начштабу: “Щось ви багато обіцяєте”, але стримав себе – якщо навіть дадуть стільки (в це він чомусь не міг повірити), то відробить гроші чесно.
          Тривоги Борисові були даремні: про ту помилку Ігор Панасович навіть не натякнув. Більше того, в Пронька склалося враження, що він не дуже й пам'ятає його – зустрічалися, але де й коли... Що ж, тоді тим краще. Хоч на серці трохи шкрябнуло: він тоді так старався з тим репортажем... Та й в оті далекі юнацькі літа... Ну, та Бог з ним...
          – Ваш обов'язок – тримати тісний зв'язок із засобами масової інформації, – кілька разів повторив у розмові Ігор Панасович. – Газети, радіо, телебачення повинні постійно інформувати про нашу роботу. Думаю, ви знаєте, як це робити...
          – Звичайно, звичайно, Ігоре Панасовичу...
          Йому хотілося запитати, як здоров'я Панаса Олексійовича, але стримав себе: ще подумає, що підлабузнююсь... Ні, колись при нагоді іншим разом...
          Так несподівано для самого себе Пронько став прес- секретарем виборчого штабу самого Мурованого. Коли ця новина дійшла до колег-журналістів, ті не приховували заздрощів:
          – Ну й поталанило ж тобі!.. Він усім допомагає що вже казати про своїх...
          Правда, хоч приємно гріла душу названа Ладинським сума, переміг таки Борисів скепсис: після місяця роботи всім штабістам бухгалтерія виплатила вдвічі менше, ніж обіцялося. Навіть Борис, наскільки він реально прицінювався до майбутньої платні, трохи здивувався – ну й різонули!.. Навіщо ж було стільки обіцяти?
          Втім, це були дрібниці. Головне – виграти вибори! А потім... Ігор Панасович – людина щедра. Не поскупиться.

      7.

          Ще здалеку Борис угледів біля приміщення офісу темно-синю “Вольво”. Значить, Ігор Панасович на місці. Можна відразу ж показати свіжий номер обласної газети з репортажем про чергову благодійну акцію: кандидат у народні депутати генеральний директор приватного підприємства “Джерело” Ігор Панасович Мурований вручив грошові премії воякам мотострілецької бригади з нагоди дня захисника Вітчизни.
          Борис аж головою крутнув при згадці про того “захисника”. Невже посада президента одної держави в тому й полягає, щоб кукурікати вслід за керівником іншої держави? Цим святом президент Росії дещо завуалював колишній день радянської армії – тієї, що в 1918-1920 роках нищила українське військо і понад сімдесят літ під своїми багнетами тримала Україну в Союзі. То це день “захисника”? Чи окупанта?
          Але що там репортаж – принаймні, зроблено добру справу: фінансово підтримано вояків. Не обминула його, Бориса, чаша ще гіркіша: у п'ятницю, якраз перед цим самим “днем”, у декількох солідних газетах області й міста Псувалися привітання за підписом того ж Мурованого – ветеранам, учасникам війни, усім мешканцям області і т. д. і т.п. 3 днем “захисника” Вітчизни!.. А хто складав-малював ті привітання? Та він же, Борис Пронько! Щоправда, спробував перед цим обережно переконати Ігоря Панасовича, щоб не дуже налягав на це свято – наш президент до всіляких указів охочий, але...
          Та Мурований був категоричний:
          – Ветерани – це мій електорат. І я не можу пропустити такий шанс! Так що пишіть, пишіть...
          Із сьогоднішнім репортажем ніби-то підлабузництвом відгонить: ось вам, Ігоре Панасовичу, свіжий номер, щойно з редакції. Але й тут нічого не вдієш – останніми днями кандидат у депутати почав виявляти перед командою своє хвилювання: “Долгокрилов наше місто своїми плакатами заліпив, Порхуну онде влаштували справжнє шоу з презентацією книжки про нього, в Касприка ввесь адмінресурс у руках, а ви... Не набираєте темпу...”.
          Інших суперників по округу, а всього їх було вісімнадцять, Ігор Панасович до уваги не брав – дріб'язок. У розумінні вмісту їхніх кишень.
          Звісно, Мурований хвилювався даремно. Весь штаб з ніг збивається, на роботі з восьмої, а то й раніше, і невідомо до котрої... Нерідко Ладинський телефонує Борисові додому з самого ранку в неділю: “Негайно приходь, бо треба підготувати... написати... висвітлити...”. Все гайда і гайда, ніби на пожежу. Але вибори – не пожежа, часу ще досить, до вирішального дня – майже місяць. Звісно, важливо набрати темпу, але рівного, без ривків і спадів, щоб вистачило дихання до фінішу.
          Взяти хоч би його, прес-секретаря: і привітання (хоч і кров'ю серця писані), і репортаж, а щойно ж перед цим був спеціальний випуск газети – в кольорі, чотири сторінки. Борис розписав у ній Ігоря Панасовича вздовж і впоперек, від першого дня життя (та де там – від третього коліна, яке ще пам'ятає кандидат) до домашнього бультер'єра Брута. І думки про нього рідних, друзів, колег...
          А скільки ж заплановано далі!.. Правда, толку з тих планів небагато – в один мент Ігор Панасович, дивись, перекреслить усе, над чим ти сушив мізки не один вечір дорогою зі штабу додому (іншого часу, щоб подумати, просто нема). Он з вечором покійного Андрія Кушніра, колеги-журналіста й поета, що вийшло. Соромно згадати...
          Особливо Мурований починав гарячковито розмахувати своїми руками-дошками після чергової гучної акції когось із суперників (Долгокрилова, Порхуна чи Касприка): “Мій рейтинг падає! Давайте і ми...”.
          Іноді вдавалося переконати Ігоря Панасовича, що не годиться повторювати трюки, щойно продемонстровані виборцям суперниками. Але частіше доводилося відступати під тиском кандидата – не доказів, а... Гнівався Ігор Панасович. Дуже переживав.
          Переживали й усі. Однак, з іншого боку, хіба не розуміють виборці, що ніхто краще, ніж Мурований, представляти місто у Верховній Раді не зможе. З тих, що висунулися, звісно. Він – чесний підприємець, благодійник, на минулих виборах ледь-ледь не поклав на лопатки нинішнього міського голову.
          Одне слово, Мурованого – в нардепи! Це гасло команда мала безвідмовно втовкмачувати у мізки виборців. А Борис у цій команді – далеко не останній. Взяти хоча б нинішній репортаж – ще один карб на рахунку добрих справ Ігоря Панасовича, помножений на десятки тисяч примірників тиражу.
          Правда, трохи муляла ота мізерія в конвертах, якою гріха таїти!) малося підкупити прихильність військового електорату (і не тільки відзначеного преміями). Борис бачив, як поважно, щедро, з дещо поблажливою гідністю Мурований вручав конверти з преміями перед усім особовим складом бригади, під гучні солдатські оплески, що потрясали зал, під потужні туші бригадного духового оркестру. Та коли після зустрічі, залишивши Ігоря Панасовича на півдорозі до кабінету комбрига, прибіг у виборчий штаб і попросив у бухгалтерії список премійованих, був неприємно здивований: після багатослівних привітань і побажань підполковникам, майорам, капітанам, лейтенантам, не кажучи вже про кількох прапорщиків і сержантів строкової служби, виявляється, Мурований вручав у конвертах по нещасних двадцять гривень. Лиш двом підполковникам дісталось по десятці більше.
          Весь творчий запал до репортажу в Бориса так і згас: невже той купував, а ті продавались за такий мізер?!
          Втім, то вже справа самого Мурованого – йому в благодійних справах видніше.

      8.

          Уже біля будинку офісу Борис помітив, що жінка, яку він наздоганяв своєю сягнистою ходою, штовхає поперед себе не просто дитячого, а інвалідного візка. З дівчинкою в ньому.
          “Певне, до Мурованого”, – майнула думка. Звісно, жінка могла просто проїхати з дитиною мимо офісу, але за місяці роботи у штабі Борис не один раз стикався з різними прохачами допомоги в Ігоря Панасовича – здебільшого нужденними пенсіонерами, інвалідами. Однак знав Пронько, що їх приймає Мурований тільки по суботах. Люди, проте, цього не відають і йдуть щодня, як оця жінка нині.
          І справді, поминувши “Вольво”, жінка порівнялася із входом до будинку й повернула візочка до дверей.
          Борис, хоч і без того поспішав, наддав ходи Жінка, приткнувши візок біля лавчини при вході, зігнулась до дитини і підняла її поперед себе на руки. Дівчинка була вже величенька – років шести, і мати аж перегнулася в попереку назад від важкої ноші.
          Борис підскочив до дверей, відчинив їх перед жінкою. Та глянула на нього вдячно, переступила поріг і в невеличкому вестибюльчику спитала:
          – Мурований тут приймає?
          Була ще молода, але з блідим, виснаженим лицем, сумними очима з червоними повіками.
          Пронько згадав про суботи, одначе вмить прикусив язика: які суботи, коли тут біда така! Це той випадок, що всі розпорядки – геть!
          – Так-так, – мовив квапливо. – Цим коридором далі – там приймальня.
          Болісно було дивитися, як перегинається від своєї ноші (дівчинка терпляче, якось приречено лежала на руках), але й запропонувати свої послуги... Боже мій, що їй допоможуть тих його десять кроків до приймальні! Тут благодійника треба не такого, як він, сам злидар, а справді Мурованого!
          Виборчий штаб кандидата містився одразу при вході, в боковій кімнаті. До цього її, мабуть, займав якийсь виробничий відділ. В одній із шаф залишалися гори тек на полицях, і ще в перші дні їхньої роботи заходив, з усього видно, керівник відділу – високий кремезний чоловік з густою сивуватою чуприною – просив, щоб ніхто не чіпав паперів.
          У глибині кімнати, при вікні з напіввідкритими жалюзями начальник штабу Петро Якимович Ладинський гукав до  когось у телефонну трубку про посвідчення для спостерігачів. Згідно посадової ієрархії, ближче до дверей зігнувся над паперами заступник начштабу, безпосередній керівник Пронька – відповідальний за інформаційно-пропагандистську роботу Хома Веремійович П'ястук. Ще три столи, теж чорні, як і під начальством, належали всій іншим працівникам штабу й різним помічникам. Щоправда один із них найчастіше займав таки Борис. Тепер за ним сидів Руслан Краснопір – студент університету, керівник якоїсь громадської студентської організації. Широкоплечий, з великою круглою головою й суворо насупленими бровами, він навіть для студентської лави здавався переростком. Візити до штабу зробив своїм щоденним обов'язком. Ось і зараз Краснопір з поважним виглядом щось старанно переписував у свій пухкий блокнот. При цьому так натужно морщив лоба, ніби не щось там думав, а перевертав у своїй головенції кам'яні брили – великі, важкі, ребристі. Вони впиралися одна в одну, ставали дибки, на переваги грань до грані й, нарешті – зусиллям титанічної роботи мозку – перекидалися в один чи інший бік. Демонстрація страшенної зайнятості передвиборними справами прозиралась у Краснопірові наскрізь.
          Світлана, тихенька, принишкла, як мишка, сиділа за комп'ютером ліворуч від входу, при дверях.
          Обом своїм начальникам – безпосередньому й вищо­му – Пронько вручив по свіжому примірнику газети, що гостро ще пахли друкарською фарбою: Хомі Веремійовичу в теку з вирізками (він вів облік усіх Борисових публікацій), Петру Якимовичу – для загального знайомства, щоб тримати його в курсі. Третій призначався для Ігоря Панасовича. Мовляв, хвилюватись нічого – робота йде, рейтингу ніщо не загрожує.
          Хома Веремійович усміхнувся на всі залишки своїх старечих жовтих зубів, покрутив головою так і сяк, ніби хотів не просто прочитати репортаж, а оглянути його з усіх боків.
          – Пфу-у, було колись, що і я... – значущо підняв угору закарлюченого пальця з жовтою прокуреною пучкою і нігтем.
          – 
      Підпільні, дисидентські, – наліг на кожному слові, – листівки випускав... А що? – запитав, ніби відчув недовіру.
          – Знаємо, знаємо, – усміхнувся Борис. Після своєї давньої дисидентської практики Хома Веремійович вважав себе просто зубром у журналістиці й не втомлювавсь на цім наголосити.
          Все ще з розгорнутою газетою в широко розведених руках, осміхнувся до Бориса й Ладинський – криво, на один бік:
          – І скільки ж за це здерли?
          Борис насилу погамував гнів, що миттєво спалахнув у ньому:
          – Безплатно, – кинув коротко.
          – О! – здивовано покрутив головою Ладинський, аж довге пасмо рудого волосся, закинуте від одного вуха до іншого, зсунулося трохи вниз і відкрило рожевий серпик лисини. (Всупереч теперішній моді, коли навіть молоді стрижуться наголо, він уперто – і безуспішно – намагався приховати свою ваду, яку інші виставляли напоказ. Ну навіщо те бездарне маскування? Лисий – то й будь лисий!).
          Начштабу щораз обурювався тим, що за публікації редакції виставляли кандидатам і партіям рахунки до оплати, відповідно до закону про вибори. І взагалі, він вважав журналістів безсовісними здирниками.
          Борис відчув, як пересохло йому в горлі: чи то від самого вигляду начштабу, чи то від ситного сніданку – після того, як Мурований виплатив гроші за минулий місяць, Уперше за добрих півроку Борис купив на базарі кілограм м'яса, і Віолетта вчора приготувала голубці. Ними Борис і повечеряв, і поснідав.
          – У нас немає води?
          – Якої води? – відклав газету Ладинський.
          – Мінеральної, якої ж іще...
          – Га-га! – реготнув начштабу. – Твої журналісти ж і випили!
          Борис скипів:
          – Прес-конференція потрібна була нам, а не журналістам! І за фуршет – не такий-то він був шикарний – вони відроблять. Кожен дасть публікацію за той шматок смердючої ковбаси, який ви підсунули на бутерброди. А воду...
          – Ковбаса – як ковбаса! – спалахнув і Ладинський, аж багрянець проступив на лисині крізь рідкі пасма.
          – А воду... – перебив його Борис. – Як це так, що кандидат у депутати має власний завод мінеральних вод – і жодної пляшки в штабі?! Невже це такі витрати? Та це ж реклама виробництва, якщо на те пішло!
          – Добре було б і чайник... – тихо озвалась від комп'ютера Світлана. – Не тільки ми – скільки людей приходить з холоду, з морозу...
          – Ігор Панасович і так витрачається на ці вибори, – Ладинський згорнув газету й кинув її на стіл. – Тільки на благодійність яких... триста тисяч віддав.
          Борис стенув плечем. Кілька тижнів тому, готуючи листівку, він, знову ж таки, попросив бухгалтерію надати матеріали про благодійність – хотів наголосити, фактами підкреслити якраз те, чим Ігор Панасович в основному и здобув свій авторитет – щедрою душею, готового прийти на поміч нужденним. Йому дали довідку, над якою довелося довго позвиватися, щоб загорнути в гарний словесний папірець те, що в ній було. Найвагомішим внеском у благодійну справу там значились продуктові набори для інвалідів – борошно й гречані крупи, мінеральна вода, якої справді ніколи не було у штабі, крім учорашньої прес-конференції. Ковдри для дитячого притулку... Оплата навчання студента вузу... Було ще дещо, але чи варто було згадувати про безплатні робочі халати працівникам заводу самого ж Мурованого?
          Борис тоді подумки поспівчував Ігорю Панасовичу: ну й бухгалтерію має – навіть таку, будемо відверто казати, виграшну для іміджу кандидата справу, як облік благодійності, занедбали. Прикинув тоді, що даних йому дали тисяч ну... щонайбільше на вісімнадцять за останній рік (давніших показників взагалі не знайшли). А тут – триста тисяч! Що ж та бухгалтерія робить? Ну, може, триста – це трохи Ладинський і загнув, але ж і не тих кілька... Та ж кого не зустрінь — кожен здіймає вгору брови, значуще киває: “О, так, так, Мурований – меценат, Мурований – благодійник...”.
          – ...А на газети, на телебачення які суми дає! – провадив тим часом своє Ладинський. – Скільки ж ті журналісти заробляють – за одну рекламу деруть такі гроші?
          – Журналісти? Заробляють? – стрепенувся Борис. – Дідька лисого (Ладинського аж затрясло!) вони заробляють! А гроші за рекламу – на редакцію, щоб хоч трохи підлатати отакенні діри... Ви, Петре Якимовичу, зовсім не знаєте й не розумієте праці журналіста, а таке городите...
          – Ну досить вам, досить, – втрутився Хома Веремійович. – Борисе... – глянув благально й співчутливо. – Пфу-у! Пфу!
          П'ястук вважав своїм моральним обов'язком опікати значно молодшого підлеглого. До того ж саме він привів журналіста сюди, в штаб, на роботу.
          – Ну... – Борис махнув рукою. – Гаразд.
          Спрага ніяк не давала спокою. Мабуть, таки ліпше обходитись без голубців з м'ясом. Та що вдієш – вибори, можна й таку розкіш собі дозволити.
          У приймальні секретарка Мурованого Ада – чи то з такою зачіскою, чи то завжди непричесана, що коротке чорне волосся стирчало в усі боки – кинула телефонну трубку, крутнулась на своєму високому кріслі й застукотіла клавішами комп'ютера. На Борисове привітання лиш кивнула чи то замороченою, чи то невиспаною головою й не перестала лопотіти всіма пальцями по клавіатурі.
          – Ігор Панасович у себе?
          – Зайнятий, – нервово крутнула головою Ада.
          В кутку приймальні Борис побачив білий електрочайник на підносі, але... В Ади ніколи нічого не можна було випросити – ні аркуша паперу, ні скористатись факсом чи ксероксом. Від таких прохань секретарку наче лихоманило: “В мене паперу нема! Нема фарби! Нема нічого!” – наставляла худі руки порожніми долонями перед себе. Де вже там чаю...
          Борис махнув рукою і вийшов.
          – Там у нього жінка з дитиною, – ніби схаменувшись, гукнула вслід секретарка.
          Не заходячи до штабної кімнати, Борис подався на вулицю (куртки він так і не скидав). Стояли останні дні лютого, але сніг давно зійшов, сонце пригрівало по-весняному тепло, нікельовані деталі порожнього інвалідного візка біля дверей сяяли під його промінням.
          У кафетерії в продмазі за рогом Пронько замовив собі чашку чаю без цукру, став за столик при стіні, так, щоб йому вид» було у вікно. За високим столиком навпроти жваво розливали У склянки з пляшки, розкладали бутерброди троє чоловіків.
          Чай обпік губи, і Борис, відсунувши чашку, поглядав у вікно.
          Навпроти вже випили, закусували бутербродами і, плямкаючи губами, із заминками (щоб проковтнути) кидали репліки.
          – А я вам скажу, хлопці, що й вибирати нема з кого...
          – Всі вони...
          – Ну чо' ви?.. А Мурований!.. Помагає людям!..
          – Тобі поміг?
          – Ну... Я й не просив... А люди кажуть...
          – Кажуть, кажуть... Порхун міст через річку вигепав, а що люди кажуть?
          – Ну, цей не такий!..
          – Всі вони!.. Аби до корита дорватись... Наливай!..
          Борис обережно сьорбнув з чашки. Чай ще був гарячий.
          – А може, Коренюк? – не вщухала бесіда за сусіднім столиком. Там уже вилляли з пляшки все і відсунули її до стіни.
          – Коренюк? Не пройде – грошей мало...
          Коренюк за “рейтингом”, який досліджував зі студентами Руслан Краснопір, балансував між четвертим і п'ятим місцями.
          Ні на чому так і не зійшовшись, чоловіки залишили столик з порожньою пляшкою (втім, її тут же схопив у заяложену торбу понурий бородань), розкиданими пластмасовими тарілочками одноразового користування і зіжмаканими паперовими серветками.
          Допивши чай, Борис теж вийшов на вулицю.

      9.

          Інвалідний візок усе ще блищав нікелем перед дверима офісу, коли Борис повертався з кафетерію. Земля за лавчиною вже зовсім висохла, посіріла, як справжньою весною. У голому вітті берізки весело чубились і цвірінчали горобці.
          Коли Борис простяг руку, щоб відчинити двері, вони махнули перед ним так різко, що він аж шарпнувся назад.
          З дверей, притискаючи дівчинку до себе, вискочила жінка. Дитину вона тримала не попід плечі й стегна, як було б зручніше, а притискала її всім тілом до себе, перегнувши за поперек. Ноги дівчинки безсило звисали вниз, мало не торкаючись землі. Ні, мабуть, вона була трохи старшою, ніж спершу подумав Борис.
          Жінка прогойдалася з дівчинкою (взяла вона її перед себе дуже незручно) до візка і не посадила, а кинула дитину на сидіння.
          – Сиди! Мовчи! – закричала до неї, хоч дівчинка не зронила й звуку.
          Спантеличений Борис стояв спиною до відчинених дверей, дивився на жінку й не міг збагнути, що з нею.
          Жінка гарячково захапалася руками за оті блискучі нікельовані бильця візка, розвертаючи його до вулиці. Зігнута над візком, вона повернула назад обличчя, від вигляду якого Борис здригнувся. Образа, гнів, плач аж перекосили й без того стражденне обличчя цієї матері. Очі її спинилися на Пронькові, що застиг коло дверей.
          – Газе-е-тку!.. – прохрипіла вона. – Газетку мені... безплатно... – вона аж захлиналась від ненависті, дивлячись на Бориса. – Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!.. – прошипіла крізь зціплені зуби.
          Холодні дрижаки пробігли по Борисовій спині.
          Він озирнувся.
          За ним – нікого. Тільки відчинені двері в темне нутро офісу.
          Він хотів щось спитати, щось пояснити... Але що? Що можна сказати цьому погляду, цьому голосу?!
          Жінка щосили штовхнула перед себе візок, аж дівчинка хитнулась у ньому, мов велика квітка на тонкому стеблі.
          Вона покотила візок швидко-швидко, ніби чимдуж хотіла зникнути з цього місця. І зовсім в інший бік, звідки приїхала.
          До скам'янілого Бориса ще довго долинав її голос. Не голос – прокляття.
          Він не міг зрушити з місця.
          “Невже відмовив? Невже відмовив?!”.
          І спопеляв його повний ненависті погляд, і голос вражав у саме серце.
          Ні-ні, то вона не про нього, то вона про Мурованого! Просто він, Борис, потрапив їй на очі, просто вона не могла нікому більш кинути в вічі свою ненависть.
          Уява швидко змалювала картину, що могла статися в кабінеті Мурованого.
          “Не може бути... Не може бути...”.
          “Бл аг-г-г-го-д і й-н и-и-ик!..”.
          Йому не вистачало сил навіть самому собі заперечити, що то ж не він, не він винен. Що то кидалось... його кандидату... Його(?) кандидату...
          “Газе-е-тку...” Чи не ту – з його нарисом?
          “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!..”.
          “Газе-е-тку...”.
          Жінка швидко йшла геть від офісу – і все віддалялась, віддалялась до перехрестя, через яке аж ген отам одна за одною миготіли в один і другий бік автомашини.
          Борис невідривно дивився їй услід. Чи спиниться? Чи стане?
          Перехрестя було далеко, він уже добре не бачив жінки з візком, и закривали кілька постатей перехожих, і тепер він вслухався напружено. Що там? Виск гальм? Крики?
          Що там? Що?!
          Довго не міг зайти до штабу.
          Ступив за поріг, на веселі квадратики лінолеуму, як на розпечену черінь гігантської печі, від якої ось-ось мала спалахнути його п'яти, ступні. Поволі відчинив двері.
          Ладинський зі свого місця під вікном гукав у слухавку:
          – Завтра! Завтра у вас зустріч з Мурованим! Так, з кандидатом у народні депутати!.. О восьмій!..
          Ближче до дверей, за іншим столом, широко розкинув поли чорного, ніби ворон крила, пальта, Руслан Краснопір – лідер молодіжного об'єднання з якихось там ініціатив. Перед ним скромно, як синички, почіплялись на краєчках стільців дві дівчинини й запобігливо дивились йому в рот.
          – Хто хоче заробити – заробить, – перехиливши громіздку стрижену голову, недбало промовляв Руслан і знічев'я перебирав пальцями великої пухкої руки по столі. Лоб його тепер не морщився – з усього видно, думки-брили вклалися одна коло одної щільно, рівно у тверду бруківку. – Захоче – заробить... – І другою рукою пересунув з місця на місце стосик паперів перед собою мабуть, якісь анкети, листівки чи питальні листки. Руслан чи не щодня пообідньої пори збирав у штабі кілька десятків студентів і давав їм завдання – з агітації чи опитування виборців. Дівчата, видно, просились на роботу.
          “Ну й фюрер!”.
          Підійшов до комп'ютера: з-за нього незмигно благально дивилась на Пронька Світлана.

      10.

          Зупинка ця була ніби вузловою: тролейбуси з'їжджалися на неї з кількох вулиць, один одного перечікував® на перехресті, один одному заважали під їхати, нетерпляче сигналили, а тут іще поміж них влазили верткі й нахабні маршрутні таксі...
          Поминувши світлофор за кількасот метрів до зупинки, тролейбус так і не набрав швидкості, повільно повз, і Борис крізь заднє скло споглядав, як дорогу, перечекавши тролейбус, квапливо перепливають густі людські потоки – ринули один проти одного з обох боків, зіллялися посередині – й знову роз'єдналися, посунули в обидва боки. Вже на тротуарі хто зберігав квапливий темп, набраний на переході, хто просто уповільнював крок, хто зупинявся біля вітрин магазинів, звертав у бічну вуличку.
          З цього натовпу перехожих Борисові у вічі впала молода жінка в зеленавому плащі, з русявим волоссям, довгим, не модним нині, коли всі стрижуться по саму ріпицю. Кваплячись переходом, вона позирала на тролейбус, десь понад Бориса, очевидно, туди, де виставлений номер маршруту, а коли вийшла на тротуар, ще дужче прискорила крок, намагаючись не відстати від тролейбуса. До зупинки залишалася добра сотня метрів, тролейбус міг ось-ось набрати швидкість, рвонути вперед і залишити далеко позаду жінку, але Борисові чомусь дуже захотілося, щоб вона таки встигла за ним. І вона справді поки що не відставала, хоч поли плаща її широко розлітались, пасма волосся розвіювались від ходи – майже бігу – назад. Зосереджена на своїй меті - не відстати від тролейбуса, сісти у нього, - жінка не звертала уваги на перехожих, не бачила й того, як Борис спостерігає за нею крізь скло – майже поряд, за кілька кроків, тільки обшивка тролейбуса й вікно відділяють їх.
          Вже недалеко від зупинки водій таки знайшов вільніший проміжок попереду, ускочив у нього, тролейбус прискорив рух, і та жінка раптово відстала – попливла й попливла назад, хоч не збавила  крок і навіть трохи пробігла. Щойно була поруч, Борис добре бачив її струнку постать з тремткими від швидкого руху грудьми, вгадував під полами плаща округлі стегна, бачив її обличчя, напружене від ходи, її розпалені від квапливості щоки, трохи розтулені гарні вуста й між ними білі рівні зуби, її сірі, широко відкриті очі...
          І ось постать її опинилася далеченько позаду – Борисові шкода стало, що жінка відстала, що вона може не встигнути на тролейбус. А ще... А ще йому так захотілося знову бачити поряд із собою її блискучі сірі очі, напіввідкриті вуста, розвіяне волосся...
          Спостерігаючи у вікно, як жінка все ще напружується у своїй ході, він мимоволі стиснув поручень перед собою, і тролейбус, наче стриножений його зусиллями, став знову вповільнювати рух, аж поки зовсім зупинився.
          Пасажири виходили й заходили задніми дверима попри Бориса, а він не зводив погляду з жінки, що все поспішала до тролейбуса. И Борисові так забаглося, щоб вона таки встигла! Очі не відривались від жінки, вбирали кожен її порух, порив, і він відчував, як і його тіло напружилось, наче він не стояв у хвості тролейбуса, вчепившись у поручень, а сам біг до нього поруч з жінкою.
          А вона, лавіруючи поміж людьми, що стояли чи теж поспішали уздовж довгої зупинки, таки наближалась. Знову Борис виразно бачив її сірі очі, розкриті, мов для поцілунку, вуста...
          Пасажири зайшли до тролейбуса, але двері не зачинялися рух десь там попереду затримався. Жінка вже збігла з тротуару й ось Борис, повернувшись, угледів її в проймі дверей - задихану, розпашілу, гарячу... Вона вхопилася однією рукою за поручень, а другою... Друга квапливо шукала, за що взятися, щоб підтягтися на сходинку. Траєкторію її рухів яскраво креслила широка шлюбна обручка на підмізинному пальці.
          Борис ухопив ту простерту руку своєю, злегка потягнув до себе – і жінка немовби влетіла сходинками вгору.
          Двері з металевим хрускотом зачинилися позаду неї, а вона вже стояла перед Борисом, задихана, розпашіла – і рада від того, що таки встигла в цей тролейбус.
          – Дякую! – нарешті видихнула вона Борисові в обличчя, і він разом, усім єством своїм увібрав і той подих, і порух вуст, і сяйво очей, і тепло її руки.
          – А я так переживав, – усміхнувся він, – щоб ви устигли...
          Вона потягла свою руку з його долоні (обручка черкнула по ній), хотіла пройти далі, але після Борисових слів здивовано, з цікавістю подивилась на нього.
          – Я бачив, як ви доганяли тролейбус, – пояснив Борис. – Ще від переходу.
          Жінка, що вгамувалась було трохи, знову густо почервоніла, й Пронько заквапився якось вивести її з цього стану ніяковості – бодай своїм велеслів'ям:
          – Дивився, як ви поспішали й подумки повторював: “Встигни! Встигни”. Як якесь заклинання.
          Вона просто зачудовано розглядала його.
          – А-а... чому... так?
          – Не знаю, – стенув плечима. – Чомусь мені дуже хотілося, щоб ви таки встигли на цей тролейбус. Я через вікно весь час дивився на вас, переживав...
          – Справді? - здивовано всміхнулася вона.
          – А ви не помітили?
          – Ні.
          – Ви були зовсім поруч зі мною. Тільки... за вікном. Потім вони не раз пригадуватимуть цю першу свою зустріч, своє знайомство (“І хто б міг подумати – в тролейбусі, всупереч якимсь там постулатам поведінки”). Згадуватимуть до дрібниць – кожне слово, кожен погляд, кожну думку, кожен порух душі.
          А тоді вони вийшли обоє через дві зупинки (знову Борис тримав її руку з твердим ребром обручки у своїй) і вона не вірила, що йому також виходити разом з нею й далі йти тією ж дорогою.
          З одного боку, обручка та, яскрава й товста, муляла йому очі, не давала забути й про свою, нехай і загублену колись на пляжу, з другого боку, не хотілося, ой, як не хотілося звернути вбік і податись додому таки справді коротшою дорогою, куди звичнішою, аніж ця.
          Проте Світлана (так називали його несподівану супутницю), що далі, то більш наполегливо просила його відстати, відійти від неї, хоч голос, голос її при тім аж тремтів од жалю, а очі, здавалось, так і вбирали його в себе.
          Врешті вона ледь не з плачем заявила: далі – ні кроку разом! І Борис збагнув – так треба, це не кокетування. Єдине, що залишилось йому, – випросити номер телефону. Знав-бо: якщо ця фатальна зустріч просто обірветься тут – цього собі не пробачить ніколи. Але Світлану мовби перемінили: ні, ні, ні! І йшла, віддалялась, зникала від нього, від його протягнутих рук, благального голосу.
          Та вже коли ось-ось мала звернути за ріг будинку, спинилася, озирнулась на всі боки й притишено гукнула:
          – Рівно через тиждень... У цей самий час. На тому ж місці.
          Й зникла за рогом будинку.
          Вже по тому, через тиждень, він довідався, що поспіх той – і тоді, на тролейбус, як здоганяла-бігла за ним, і тепер – мав таку банальну, таку звичайну, просту причину: шалені ревнощі чоловіка. Втративши роботу через раптове розорення ще недавно успішної приватної фірми, вона не змогла знайти нової не тільки через те, що не траплялось посади, – через лютий опір чоловіка. В кожній майбутній роботі він вбачав одне: неодмінне зваблення дружини колегами-чоловіками. Вона мала право лиш на невідлучне перебування вдома. Навіть відвідини одинокої сусідки – хоч на півгодини, щоб по-жіночому поплескати язиками, – викликало в нього тривалий, незгасаючий гнів, призводило до сварки і її сліз. Отож того разу Світлана так бігла за тролейбусом з простої причини: не спізнитись додому, вкластись у півтори години, відведені домашнім наглядачем на похід у газконтору для заміни книжки.
          Рятувало Світлану від божевілля тільки одне: чоловік працював водієм рефрежератора-великоваговика на далеких рейсах, і на тиждень-два відлучався з дому. Якраз через тиждень після їхньої першої зустрічі він і мав їхати в рейс.
          У цей час Світлана теж мусила сидіти вдома, одна в чотирьох стінах: старша дочка безоглядно вискочила заміж у вісімнадцять років, аби далі від безконечних сварок батьків, молодша поїхала вчитись у технікумі – теж не так за покликанням, як за відстанню від дому. Відвідувати доньок Світлана мала право з особливого дозволу “далекобійника” й після детальних його інструкцій щодо поведінки й часу.
          Квартира двигтіла й тріщала, коли ревнивець повернувся з чергового рейсу і зіткнувся з досі нечуваним фактом опору його волі: після трирічної перерви Світлана таки пішла на роботу. У виборчий штаб Ігоря Мурованого за протекцією Бориса Пронька.

      11.

          Тепер Пронько підійшов на благальний погляд Світлани, схилився над нею.
          – Що тут у тебе?
          – З таблицею знов проблема, – знічено мовила. – Треба вставити рядок, а я... вже й забула комп'ютер..
          Робота тут, у штабі, на короткий час, до кінця виборів, але для Світлани добре й це – знову опинилась між людьми та й поновить практику за комп'ютером. А там, дивись, іще трапиться щось.
          Борис нагадав, як ввести той рядок у таблицю, зраділа Світлана взялася за роботу, а він відійшов до свого столу, важко опустився на стілець..
          П'ястук тої ж хвилі нахилився до нього, видув убік струмінь повітря:
          – Пфу-у-у, рейтинг Ігоря Панасовича знову піднявся. Він уже на другому місці. Але й Долгокрилову ми обламаємо крила! А що?
          – Н-наволоч! – кинув Борис крізь зуби.
          П'ястук якусь мить незмигно дивився на нього.
          – Правильно, ця наволоч не пройде! А що?
          – Нічо'!
          П'ястук хихикнув і відсунувся.
          Пронько дивився просто перед себе, на шафу з виробничими теками, яких ніхто справді не чіпав. Й він зараз мовби не бачив ні шафи, ні тек – та це було єдине місце в штабі (“Штаб!” – слово яке взяли!), де Борис не натикався поглядом на чиєсь обличчя.
          Що довше працював Борис із Мурованим, то все більше відчував, як той чимсь гнітить йому душу. Ні, не отим прикрим “ляпом”, з якого, дай на іншого, – просто посміявся б. Чи й мав би користь із тієї “Благословенної” – чим кепська назва? І не тим, що майже наполовину зрізав обіцяну зарплату (“У мене такі витрати, такі витрати...”.) Справа зовсім в іншому... Пронько іноді ловив себе на думці, що ні, не таким, не таким повинен бути майбутній нардеп. Ця сірість думки, недолугість слова, неоковирність рухів високого плоского тіла, ця дріб'язковість дій і жадоба похвальби... “Мабуть, я хочу бачити його надто ідеальним», – картав тоді себе Пронько. Але сьогодні... сьогодні!..
          “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!..”.
          Як вона влучно, просто в ціль!.. Від душі – закипілої з горя, повної ненависті...
          З першого погляду. Як горіх – хрусь! А там – порожньо, чорно. Мокляк!
          “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!..”.
          Так, це він, Мурований! Це його кредо, гасло, принцип. Його маска!..
          Порхун – бандит він чи ні – хоч конкретні справи робить. Міст он спорудив – для всіх, а не мучить бідолашних стариків та інвалідів обіцянками. Оце – триста тисяч! А не ті... Де ж та бухгалтерія знайде їх у звітах своїх, коли вони... міфічні!
          Так, так, ця пишномовна благодійність, ця роздмухана доброта... міф. Міф! Як же він раніш цього не збагнув, не розгледів?! Та хіба лиш він? Всі, всі знають лиш один образ Мурованого: благодійник! Бабусі, інваліди, нужденні – цілими отарами. В суботу... В суботу!..
          Благодійник по суботах. І з'явись ти, нещасна жінко, з дитиною своєю, калікою, в середу – ні! Чекай суботи! Газе-е-тку почитай... Борис Пронько тут... про мене розписав! Ч-чорт!.. Чув же, нутром, чи що, відчував: щось тут не те... Бухгалтерія нікудишня!.. Та справа тут, з усього видно, зовсім не в ній. Ні, таки щось він і тицьне комусь, не без того – диму без вогню не буде. Тільки ж диму тут, диму... А вогню? Жаринки. Бабусі кульок борошна в суботу – і вже вона плаче із вдячності. Курить, курить фіміам! Одна субота, друга... Димовисько стіною, завісою... Завіса! Розмальована, розбарвлена. Мас-медія, штаб... Відробляють гроші. Чесно зароблені. За дим!
          Борис з ненавистю, мов кілька хвилин тому ота жінка на нього, оглянув кабінет, цей осоружний штаб.
          До біса! Геть звідси! Геть!.. Від штабу цього, від фіміаму, від чесних отих грошей (Ха-ха, навіть зарплату, навіть зарплату кадильникам своїм – по половині!
          Тільки ж...
          Як?
          Це – клітка. Пастка!..
          Ще місяць тому він міг би грюкнути дверима чи бодай тихо зачинити їх, нічого нікому не пояснюючи. Так, так, ще місяць тому Борисові пропонували працювати довірені особи двох кандидатів у нардепи. Звісно ж, не такі розкручені й прохідні, як Мурований, але вони пнулись показати себе, а він міг їм у цьому допомогти. Не для перемоги, звісно, бо їм її не бачити, але хоч би для власного заробітку. Більше, ніж тут, не обіцяли, але, в крайньому разі, Пронько був певен, що не зріжуть, як Мурований.
          Ні, він відмовився. Досить перебігати туди-сюди. Не звик він підводити людей. Дане слово чи зобов'язання завжди намагався виконати до останньої можливості. Покинути Мурованого через якісь там недоплати... Це ще не було тією межею, за яку він уже не міг перейти.
          Проте сьогодні, сьогодні...
          Кинув би все – хоч зараз!
          Тільки ж... Пастка! Зв'язаний, зв'язаний по руках і ногах – не рипнешся.
          Он одержав за той місяць – нехай і менше, ніж обіцялося, але тільки на отой кілограм м'яса й спромоглися. Бо пішли гроші затичками в усі діри – за квартиру, дружиш чоботи в ремонт, дочці кофтину, синові штани... І знов у кишенях вітер свище, чекай ласки Мурованого – бодай половинної! – й дріб'язку з редакції. Якщо зізнатись чесно, то свою роботу в газеті він запустив – зрідка лиш відмахнеться інформашками.
          А звідси тепер як підеш, коли місяць закінчується? Як не-як, нехай із запізненням, Мурований мусить розрахуватися. Кинеш роботу – що й коли заплатить? Не матимеш і тої осоружної половинки!
          Ще й... Світлана... Піде він – хто її тримати буде? На зло йому звільнять... Куди їй подітись тоді? Знову в чотири стіни, знов до ревнивця під руку...
          Як підеш? Як вирвешся з цієї хмари, на верхівці якої возвівся він, він...
          “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!..”.
          Господи, хоч би спинилась тоді, на перехресті!..

      12.

          У двері встромилася з коридору розкудлана Адина голова.
          – Ігор Панасович терміново скликає штаб!
          Кинув телефонну трубку Ладинський, закректав, зводячись із стільця, П'ястук.
          – Пфу-пфу, ходімо, Борисе, – поплескав Пронька по плечу. – А що?
          Той повернув до нього обличчя, але не рухнувся.
          Погляд вихопив газету на сусідньому столі – з його сьогоднішнім бадьорим репортажем зі святкування дня “захисника”. Ще одна благодійна місія кандидата Мурованого! Підмога славному війську! Вам тридцять, пане... чи як там у них? – товаришу підполковник! Майорам – цим Двадцять... Пронько, негайно в газету! Єсть!
          Борзописець!..
          – Чого зажурився, хе-хе? – знову старий. – Пфу-пфу, шеф чекає...
          Пронько сперся руками в стіл, важко підтягнув – мов не своє тіло, побрів за П'ястуком.
          У кабінеті вже зібралися довірені особи Мурованого, увесь штаб – обсіли стіл, зайняли стільці попід стіни.
          Борис прискіпливо оглянув кабінет, Мурованого може, хоч якийсь відголосок залишився тут від недавньої події що сталася тут? Ні, все, як завжди. Чорний шпон по столах, бордова оббивка стільців, такий же диван при стіні... Ігор Панасович, широко усміхаючись, говорив у телефонну трубку:
          – Я дуже вдячний, дуже вдячний за підтримку... Так, я розумію... Ми ж завжди були з вами... Дякую, пане Зіновію, дуже вам дякую. Зустрінемось, як і домовились...
          Борис не повірив своїм вухам. “Пане Зіновію”... Співрозмовником Мурованого могла бути лише єдина людина, що носила таке ім'я в їхньому місті – лідер одного з уламків партії “своїх хлопців”. Тільки до нього міг так звертатись Мурований. На відміну від свого колеги-суперника Коренюка з іншого уламка, пан Зіновій балотувався за партійним списком, оскільки ж входив у першу півсотню кандидатів, то мав усі підстави уже зараз вважати себе народним депутатом. Тільки ж тепер, замість того, аби допомагати нехай і тимчасовому супернику через розкол, але таки ж колезі по спільній справі, – Коренюку, пан Зіновій переймається долею Мурованого – безсумнівного суперника в майбутньому парламенті. По фракції, за поглядами, підходами...
          А як же ваші принципи, “свої хлопці”?
          Мурований, поклавши трубку, враз посерйознішав, обвів присутніх стурбованим поглядом, постукав довгою долонею по столі, закликаючи до уваги, хоч і так усі були насторожі – термінове зібрання команди не віщувало нічого доброго.
          – Я вас скликав так спішно тому, – почав Ігор Панасо­вич, – що ось Іван Захарович запропонував цікаву ідею,— кивнув на одну з довірених осіб – директора фабрики спецодягу, що ледве дихала неподалік від колишнього спиртового заводу» нині – мінеральної води. – Одразу ж після жіночого свята – а ми його повинні наповнити нашими заходами і особливо висвітленням у засобах масової інформації, – суворо глянув на Пронька – буде відзначено чергову річницю визволення нашого міста від німецько-фашистських окупантів. Скільки в нашому окрузі проживає учасників війни? – звернувся він до іншої довіреної особи – активістки громадської жіночої організації Каміли Сильвестрівни.
          – Двадцять п'ять тисяч, – без запинки відповіла активістка з високою, пишною, давньої моди зачіскою на голові.
          – Листівки ми закупимо, – мовив Мурований. – Текст віддрукуємо на кожній, а ось адресу, прізвище, ім'я й по батькові треба написати від руки. Скільки часу потрібно для цього? – запитав Мурований, звертаючись тепер до всіх.
          – Але ж листівки, друк... Це які гроші! – вигукнула Каміла Сильвестрівна.
          – Двадцять п'ять тисяч... – промимрив Мурований і підсунув до себе калькулятор. – Так, листівки... марки... друк... Десь близько десяти тисяч, – підсумував він. – Такі гроші в нас знайдуться.
          – Але ж, – завовтузився на стільці “старий пес... у політиці”, – що це нам дасть?
          – Як що? – здивувався Мурований. – Імідж, підняття рейтингу!.. І напишіть їм, напишіть там обов'язково, – ткнув пальцем у бік Бориса, – що я благодійник, меценат. Наголосіть на цьому.
          Борис зціпив зуби.
          – Пфу-пфу, ми кинемо гроші на вітер, – тим часом казав П'ястук.
          – Чому на вітер? Чому на вітер? – загарячкував Мурований, зірвався з місця, стілець полетів назад, вдарився високою спинкою в підвіконник.
          Борис уже не відводив зніченого погляду від його незграбних рухів, від цієї нервовості, коли хтось заперечує йому, від цього невміння реально оцінити ситуацію... Ні, тепер він дивився на Мурованого просто. І це майбутній депутат, з гіркотою подумалось йому. Як же він буде приймати державні рішення? І які?
          – Пфу, пфу, – спершу на один, потім на другий бік відсапнувсь П'ястук. – Листівки порозкидають по дворах і під'їздах – от вам і вітер. А ми ж могли б ці гроші вкласти у реальні справи...
          – Мій рейтинг – це і є реальна справа! – Мурований відрізав це так різко, як, здається ще не гукав ніколи. Схопив стілець за спинку й гуркнув ним, важким, на місце. Він уже бачить себе депутатом – збагнув Борис. Так, рейтинг, рейтинг понад усе! Кинути десять тисяч на листівки заради цього, пхати в руки нещасної матері газетку замість якоїсь бодай сотки (їй то вона згодилася б куди більше, аніж продажним підполковникам і майорам)...
          – Петре Якимовичу, – знову підвищеним голосом озвався Мурований, – негайно роздобудьте всі адреси учасників війни.
          – Але ж ми співпрацюємо з громадською організацією... – відфутболив Ладинський.
          – Ай справді, – сплеснув довгими руками Мурований, мов перекупка на базарі. – Тоді ви, Каміло Сильвестрівно, роздобудьте списки... Я вас прошу, прошу...
          Усі загуділи: марудна й неефективна робота, зайва трата часу, а головне – грошей...
          – Тоді робіть щось інше! Робіть! – вигукнув Мурований. – Де акції? Де засоби масової інформації? – знову ткнув пальцем у Бориса.
          – Все, що проводиться, ми висвітлюємо в ЗМІ, холодно озвався Пронько. Згадав, що приніс свіжий номер обласної газети з репортажем з військових частин, але подумки махнув рукою – ну його к бісу!
          Мурований здивовано глянув на нього – мабуть, вразив тон. Перевів подих, уже спокійно сів на стілець, відкинувся на спинку, що височіла аж над його скуйовдженою головою.
          – Я все-таки наполягаю, щоб обдумали пропозицію Івана Захаровича, – підбив розмову, але вже не так наполегливо. – Обсудіть, підрахуйте і повідомте мені свої міркування. А ви, Борисе Олександровичу, підготуйте мені виступ перед працівниками комунальних служб міста. І привітання з Восьмим березня, привітання. На всі канали – радіо, телебачення, в газети... Пишіть, пишіть...
          Усі почали підводитись, коли він раптом знову зірвався зі стільця й загукав голосно, щоб перекричати гул голосів:
          – Одну хвилиночку!.. Одну хвилиночку!.. Ще про одне я не сказав, хоч і думав... Я прошу вас... Йдуть свята... Ви усі будете в гостях, у друзів, родичів, зустрічаєте знайомих... Будь ласка, кажіть їм – нехай голосують за мене. Нехай голосують за мене!... Кажіть...

      13.

          Єдиною засторогою, власне, способом трохи затягнути час, був ключ у замку, повернутий на півоберта.
          Але, здається, все має обійтися без тих засторог: молодша Світланина дочка на навчанні за сто кілометрів звідсіля, старша – на роботі, та й так у клопотах уже власної сім'ї, ну, а чоловік...
          – Вчора ввечері телефонував – під'їжджає до кордону з Литвою – Світлана підняла голову з Борисових грудей, глянула в очі й знову пригорнулася всім гарячим тілом. – Так що маємо щонайменше тиждень... Боже, я просто не можу повірити, що так може бути! Мирно так, затишно, так сердечно...
          Вона знову стихла, принишкла – просто пила насолоду в такому солодкому єднанні їхніх тіл і душ, блаженно приймала ніжне погладжування Борисової руки її відкритого плеча.
          – А я все не маю спокою з роботою, – знову трохи підвела голову з нього. – За цей тиждень, що був удома, замучив: з ким працюєш? що робиш? кудись ходиш чи сидиш на місці? хто приходить до вас із сторонніх? Все-все він хоче знати – до дрібниць. І то не з любові, ні, – з ревнощів. Чи хтось не звернув на мене уваги, чи не проводив додому... І все одне туркоче: “Кидай ту роботу. Нащо вона тобі? Сиди вдома”. Де ж бо – то він цілими днями, аби приїхав, усе втовкмачував мені, який він добрий чоловік: облишив свою посаду майстра в шляховиках, сів на рефрежератор і страждає у далеких рейсах заради мене – аби я була забезпечена, не ходила на роботу. Ти от маєш вищу освіту, а я скінчив автодорожній технікум, та все ж я... я тебе утримую!
          Вона знову змовкла: відчула Борисову руку в себе на голові. Він злегка притискав її до себе й поволі, ніжно гладив її волосся, і від кожного дотику його долоні гаряча хвиля насолоди прокочувалась усім її тілом – від маківки до п'ят.
          – Боже, які в тебе ніжні руки! – шепотіла вона просто в його оголені груди, й кілька чорних волосин залоскотали ш над верхньою губою. – Мене ніколи-ніколи так не гладили. Ніхто! Навіть в дитинстві такого не перепадало – нас було троє, батьки вічно в роботі – не до ніжностей... А в твоїх руках, в усьому тобі – така ніжність, така ласка... Мені здається, ми не просто поруч, близько-близько одне коло одного, ні, – мені здається – ти мене тримаєш у своїх долонях. Всю-всю. І мені так затишно, так добре...
          – Я знаю... – хриплуватим по довгій мовчанці 0лосом озвався Борис. І сумно всміхнувся у стелю. Але вона, хоч не бачила його усмішки, відчула її. – Я знаю. Бо я відчуваю, як моя ніжність, моя ласка, моя любов аж переповнюють мене, вони просто струменять із мене... Тільки досі – стільки років! – цього не потребував ніхто...
          Він трохи повернувся набік, Світланина голова сковзнула з грудей на його плече, й він побачив близько-близько біля себе її сірі очі, стрімкий вигин брів, трохи Припухлі від поцілунків губи.
          – Я взагалі вже думав, що ніжність, ласка, про які так ніби-то мріють жінки – це вигадка, міф, жіноче кокетство. Бо від мене цього... не хотіли. То був найщасливіший день у її житті, коли вона купила – навмисне розшукала! – спальню з двома окремими ліжками. Вони поряд, але... Нарізно! Відтоді вже стільки років підряд я лягаю в холодне порожнє ліжко, закутуюсь у свою ковдру й кусаю кулаки...
          Тепер мовчала Світлана. Переживала за нього - це він знав. І трохи ображалась. Бо знову він про своє, що так намуляло душу... Та перед цим же були її сердечні мозолі. Що ж, як не це, як не їхні запечені рани і з'єднали їх! Бодай так, на крадені години в ці довгожданні тижні...
          – Я ніби вдруге народилася з тобою, – припала тубами до його плеча, долонею погладила груди. – Ти відкрив мені те, чого я ніколи не знала, хоч замужем дванадцять років. І це відкриття – така любов, таке кохання, про яке я... може, тільки чула... читала...
          – А ти мені допомогла відкрити самого ж себе. Такого, яким я є насправді. І яким не хотіли мене сприймати.
          – І ще ти вирвав мене із цих стін... – Вона витягла вгору білу, якусь аж сяйливу руку, зробила нею півколо в повітрі – в напрямку від шафи попід люстру, що блищала своїми гнутими формами в сутінках вечора, до килима на стіні коло дивана. Всміхнулася лукаво на мить: – Ну з тобою ці стіни зовсім інші... – Й знову брови її трохи зійшлися ближче: – Три роки без роботи стали для мене справжньою каторгою. Та ще з персональним наглядачем!. А зараз, зараз... Нехай там на мене й накидають зайвого – ті списки, ті анкети... але я бачу, я відчуваю – моя робота потрібна людям!..
          Пронько стиснув губи. “Людям”... Вона нічого не бачить, не розуміє... Втім, навіщо це їй, такій захопленій своїм новим становищем? І хто ж допоміг їй з цією роботою, як не він? А чи не те ж саме, – ще й більше! – робить він же. Не людям, а...
          “Благ-г-го-ді-і-ійник!”
          Ні-ні, навіщо це їй? Навіщо? Нехай залишається щасливою. В усьому.

      14.

          – Пфу-пфу! – пристрасно видув повітря Хома Веремійович перед Борисом, як тільки той вранці переступив поріг. І притишено: – У нас – че-пе.
          – Що таке? – спокійно спитав Борис. Смішними, огидними, нікому не потрібними були для нього тепер усі ці розпинання навколо Мурованого, його рейтингів, електорату… Чи ніхто не бачить, що король голий? Ще й надутий хвалебним димом – як ото колись вони, сільські хлопчаки, в дитинстві надували жаб – через соломинку, встромлену в зад. Невже ніхто цього не бачить? Чи просто кожен підіграє йому, а й урвати від нього щось собі – тепер чи потім?
          П'ястук озирнувся на Ладинського, що по телефону розшукував якогось Владислава Сигизмундовича:
          – Перекажіть йому... Перекажіть йому – терміново до Мурованого!
          – Пфу-фу, ходімо надвір...
          За дверима П'ястук, вийшовши першим, одразу ж повернувся до Бориса, але той узяв його за лікоть і відвів убік – не хотів навіть стояти на місці, де кілька тижнів тому блищав на сонці той нещасний інвалідний візок.
          Зима знову проявила свій характер: увечері притиснув мороз, на ранок сніг злегка встелив землю. Двірник розмітав його на узбіччя, і мітла з довгим держаком залишала на тротуарі смугасті дуги: темна, прометена до асфальту, й світла, ледь зачеплена краєм мітли, темна – світла.
          – Що ж сталося? – запитав Борис, коли двірник посмугував тротуар далі, й мітла його не так шкряботіла по асфальті.
          – Пфу-у-у, вчора повстала Краснопірова команда – студенти.
          – Як повстала?! – вразився Пронько.
          – Вимагають оплати. Пфу-пфу!.. їм же пообіцяли заплатити за розповсюдження листівок, плакатів, буклетів, газет, за анкети, опитування, обходи квартир... А що? – поставив своє звичне і завжди недоречне питання.
          Борис тільки дратливо стенув плечима. Але П'ястук нічого й не питав – продовжував далі:
          – Минув добрий місяць, а їм так і не заплатили досі.
          Пфу-пфу...
          – Нам теж, – нагадав Борис.
          – То ми хоч за попередній одержали. А їм ще й копійки не дали. А що?.. Ти слухай, – легенько нахилив його до себе за лацкан піджака. – Вчора ввечері, вже коло семи, як Ігор Панасович приїхав із зустрічі, вони зібралися тут – чоловік сорок – і заявили, що коли їм не виплатять... А що? – прискалив око.
          – Та нічого! Розказуйте далі! – не втерпів Борис.
          – Якщо не заплатять, вони підуть по тих же квартирах і поведуть роботу... проти... А що? Ти розумієш? Пфу-пфу!
          З дверей виглянула Адина голова – ще більш заклопотана, ще більш розкуйовджена, аніж завжди.
          – Он ви де! Пронько, вас викликає Ігор Панасович Негайно!
          Борис перезирнувся з Хомою Веремійовичем і рушив слідом за секретаркою.
          Мурований мав надзвичайно збуджений вигляд. Не сидів, як завжди, за столом, – ходив уздовж вікна позаду свого чорного стільця з високою спинкою. Три кроки туди – три назад.
          – Сідайте, сідайте, – запобігливо вказав на стілець за приставним столом. Сам не сів, сперся боком на високу спинку стільця, згори глянув на Бориса – очі розгублено, ображено кліпали. – Пам'ятаєте?.. Пам'ятаєте, ви просили кошти на видання книги... отого поета... Що помер...
          – Андрія Кушніра, – підказав трохи розгублений Борис. Адже Мурованому йшлося зараз зовсім про інше – студенти, студенти. А за книгу... Ще б не пам'ятати! Насамперед, що зробив Борис, починаючи свою діяльність прес-секретарем у Мурованого, це звернувся з пропозиціями благодійних (звісно ж, рекламних, але таки ж корисних!) акцій. Першою з них була така: виділити гроші на посмертне видання поезій Кушніра (він був не так журналістом, як поетом).
          – Так-так, Кушніра... Тож я виділю їх вам...
          – Це не мені, а...
          – Добре, не вам, але... виділяю.
          Борис здивовано глянув на Мурованого. Що з ним сталося? Ті кошти на посмертне видання книги поезій журналіста Андрія Кушніра Ігор Панасович пообіцяв не просто Борисові Проньку, а вдові покійного – на освітленій з усіх боків сцені при сотнях шанувальників творчості журналіста й поета. Той вечір у траурну річницю з виступом Ігоря Панасовича і його благородним жестом телебачення транслювало разів три однак потому про гроші Мурований волів не говорити: “Потім... потім... Зараз нічого нема...”. І ось аж сьогодні, та ще в момент, коли його взяли за горло студенти...
          – Так, я дам ті гроші, дам... Але... але за однієї умо­ви – Мурований нарешті сів за стіл, благально подивився Борисові в очі. – Ви ж знаєте, що сталося вчора...
          Мурований мав просто жалюгідний, розтоптаний вигляд. Ще б пак! Це ж провал! Повний провал!
          Борис кивнув. Йому навіть стало шкода Мурованого.
          – За кілька днів мені треба розрахуватися з... тими... студентами. Гроші в мене на рахунку є, але я не можу взяти стільки готівки на зарплату, тому що... Ну, ви ж розумієте... Закон, закон про вибори! – болісно скривився він. – Це чимала сума... Перевірять, засічуть – перевищення дозволеного, нецільове використання... Давайте ми зробимо ось як... – Він наліг широкими плоскими грудьми на стіл, повиснув над ним, як довгий, склепаний з дощок змій - чи то персонаж якогось мультфільму, чи якась дитяча іграшка. – Ми візьмемо ці гроші – шість з половиною тисяч – ніби на видання книжки цього Кушніра. П'ятсот ми віддамо вдові, а решту... студентам.
          Мурований очікувально дивився на Бориса, приголомшеного таким поворотом. Плюнути б йому в пику, Цьому благодійнику!.. Бач, як заскавчав, коли притиснули хвоста!..
          Але... книжка... студенти... Не одержить давно обіцяної допомоги вдова Кушніра. Залишаться без грошей сорок студентів. Не матиме зарплати за минулий місяць і він, Борис. Весна, хоч і з відступами перед морозами і снігом, таки рветься до господарювання, а син уже не має що взутись на теплу погоду, принесли письмове попередження вже за світло... І Світлана, Світлана, яку він так необачно потягнув за собою...
          – Гаразд, я переговорю з удовою, – приречено мовив Борис.
          Ланцюги, ланцюги прикували його до цього проклятого Мурованого!

      15.

          “Швидше! Швидше б ті вибори! Так усе набридло – в печінках сидить!”.
          Про це вже не просто думали – про це вже говорили вголос.
          Борисові час тягнувся особливо довго. Кожного разу, коли доводилось іти в штаб, тим більше, братися за написання чергового панегірика Мурованому (а йому було все мало, мало, мало!..), ніби прирікав сам себе на каторгу. Та ні, йому легше було б каміння довбати, аніж гвалтувати свою душу. Тепер він уникав навіть слово це писати – “благодійник”.
          “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!..”.
          Ні, не забути погляд нещасної матері, безвольне тіло дівчинки в її руках, той голос...
          Чи пам'ятає її Мурований? Де там. Перед його очима, через його кабінет пройшли вони тисячами. Комусь і перепав який кілограм борошна, шмат ковбаси чи щось інше, але в скількох остання крихітка надії вмерла тут, у цьому офісі. Як, до речі, колись і в нього самого, Бориса. Чому ще тоді, коли просив допомоги для редакції, не прислухався до сумніву, що ворухнувся в його думках? Що вся ця благодійність Мурованого – брехня, обман, гра на публіку. Заради одного виграти вибори. Тоді – на місце голови, тепер – у нардепи. Ще й напучує щоразу, коли готуєш нову листівку чи буклет, чи виступ.
          – Про благодійність, про благодійність там...
          З куцого списку, що дала йому бухгалтерія, він висмоктав усе, що міг. Та й серед того, якби копнути... Чи не родичем самого Мурованого або ж його близьких виявиться отой загадковий студент, про оплату навчання якого протрублено в усі труби? А ті халати!.. Чи не тодішні ще, коли він писав той злощасний репортаж про відкриття заводу мінеральної води!
          Та ні, люди розберуться, люди розуміють, що все це – гарні слова, блискітки, кольорові камінчики, на які милувалися колись в іграшкові калейдоскопи. Благодійник... Хіба одна та жінка пішла звідсіля зі сльозами в очах? Та йому ж, Борисові Пронькові, прес-секретареві, головному писаці, не показали конкретно жодної людини, яка заявила б: “Мені Ігор Панасович допоміг. Мене він виручив з біди”. Де вони, ті облагодіяні?
          Він бігає по підприємства, конторах, закладах... Там же всі бачать цю нескладність тіла, думки, слова... Скільки пиши йому виступів – завжди тороче тільки одне: те, що сказав і в пам'яті зарубав назавжди ще в першому виступі. Як ви доб'єтесь обіцяного, Ігоре Панасовичу?” – “А ми Теоремо більшість... більшість... більшість...”
          Навіть для зустрічі з комунальниками – готуй, пиши, Пронько, виступ. І це колишньому претенденту на крісло міського голови, для якого комунальне господарство має бути першочерговою справою...
          Ні, людей не обманеш, люди все розуміють...
          Не бачити Мурованому депутатського крісла!
          Тоді вибори виграє Долгокрилов... Цього підносять ще вище! Шоу, фестивалі – й обіцянки, обіцянки, обіцянки...
          Або переможе Порхун. Хто він, врешті-решт? Що дасть йому влада, крім самої величезної влади? Наведе порядок у силових структурах чи сам розпережеться ще більше, здобувши імунітет недоторканості депутата?
          А великий державник Сергій Касприк!.. Нове покоління прагматиків, готове до конкретних дій на розбудову незалежної України (“Борисе, але ж ти не член нашої партії!”).
          Реальні шанси – тільки в цих. Важко щось сказати про перспективи Коренюка – навіть його колега по партії (по уламках її) пан Зіновій разом з Мурованим – його суперником...
          Але якщо пройде Долгокрилов, Порхун, Касприк – це буде на совісті тих прес-секретарів, тих писак, що, як і він, Борис Пронько, возвеличують своїх (!) благодійників. Ті сьогодні їм (!) платять гроші. Кидають кістки, як сторожовим – чи гончим! – псам. Кому більшу, кому – меншу. Дехто з колег-журналістів залишив на місяці виборчої кампанії не таку копійчану, як у Бориса, роботу – і подався в особисті писарчуки. До падлюк, може, ще більших, як Проньків “благ-г-г-го-дій-ни-и-ик”. Заради сьогоднішнього дня. А завтра?
          – Ну, хлопці, – потирав руки Ладинський, – Дай Бог виграти нашому кандидату... Він же тоді для нас не поскупиться!.. Премія чекає кожного, хлопці...
          Борисові не вірилось у премії. Бо й за останній місяць Мурований зняв у них по “хвостику” – заокруглив суми в менший бік. “Потрібні нові витрати на додаткових спостерігачів – щоб не було фальсифікації, – відповідав на скарги з цього приводу. – Ви вже якось потерпіть потім розрахуємось. Я в боргу не залишусь. Рейтинг у мене високий. Аби тільки на було на виборах фальші”.
          Ігор Панасович, бачте, дуже боїться фальші.

      16.

          На день виборів начальник штабу призначив Бориса за додаткового спостерігача в районну лікарню – досить непевну дільницю. Агітація ж припинилася, тепер писати нічого, а залишити без роботи у такий гарячий день... Слава Богу, хоч Світлану відпустили...
          Спостерігачів і представників різних кандидатів і партій зібралось на дільниці стільки ж, як членів комісії, – чотирнадцять. Спочатку вибори розгортались для Бориса цікаво, та потім перетворилися в суцільний одноманітний нудний процес. Без усяких відхилень від закону, а отже, втручань контролерів.
          До того ж, хворих у лікарні було небагато, так що до обідньої пори весь їхній список вичерпався. Робити просто було нічого – дільниця насправді виявилась аж дуже спокійною. Поклавшись на закріпленого від Мурованого основного спостерігача, Борис поїхав додому, пообідав, пішов на свою виборчу дільницю – проголосувати.
          Тут виборці юрмилися в чергах, і поки Борис Доступився до столу, гарячково міркував, за кого ж йому таки голосувати. З одного боку, бути в команді кандидата, працювати на нього – і голосувати “проти”... Дуже дивно!.. Дивно, тільки не для нього, Бориса. Тепер він добре знав свого кандидата. І проголосував за Коренюка – нехай отаманщина “своїх хлопців” залишиться на їхній совісті, а він таки потягне за них. Підвищить хоч рейтинг – усміхнувся гірко. Все ж таки – свої. А хто виграє вибори – Долгокрилов чи Порхун – нехай вирішує доля. В успіх Касприка він зовсім не вірив.
          На дільницю в районну лікарню повернувся перед закриттям. Попереду було найважливіше – підрахунок голосів.
          Затягнулося до пізньої ночі. По закінченні виборів на дільницю нікого не впускали, нікого не випускали, і Борис мусив дрімати на рипливому кріслі до кінця, час від часу цікавлячись результатами все нижчих і нижчих рівнів.
          Про головне він знав: Мурований зайняв третє місце, пропустивши вперед Порхуна і (о диво!) Коренюка. Втім, дільниця ж була специфічною – лікарня, і тут голосували люди з району, не “просвічені” агітацією за кандидатів від міста. Та все ж, мабуть, тутешні результати відбивали загальну картину.
          Вже перед світанком, першим вранішнім тролейбусом, дістався Борис додому і спокійно ліг спати: свою місію він виконав. Тепер слід чекати, коли підіб'ють підсумки – за день аби вправились.

      17.

          До штабу Пронько навідався під обід.
          Тут панувало неймовірне збудження. Штабники, з червоними від безсоння очима, не голені, металися по кабінетах, галасували в телефони. Мурований, з якимсь незвичним, у багрових плямах лицем, скуйовдженим чубом, зсунутою набік краваткою і сигаретою в зубах квапив одного, підганяв іншого, кричав на третього. Вигляд мав чи то п'яного, чи то пришелепкуватого.
          “Чого він так розходився?” – скептично подумав Борис.
          Хома Веремійович з-за свого столу підняв на нього червоні очі (всю ніч чергував у штабі й ще не склепив повік) і повідомив:
          – Пфу-у, наш Ігор Панасович виходить на перше місце.
          Борис завмер. Потім щось наче тенькнуло й обірвалось у ньому.
          – Боротьба йде з Коренюком, – додав П'ястук. Невже Коренюк? Та ж він, Борис Пронько, теж віддав йому свій голос, підставив плече, але що той набере такого розмаху...
          Задзвенів телефон, Хома Веремійович узяв слухавку і почав квапливо записувати.
          – Так, так... – і підняв очі на Бориса. – Тридцять п'ята дільниця – відрив уперед на 217 голосів!
          Той голос його Коренюку... Один голос. Проти цих, які... Голосують за Мурованого. Невже вони повірили? Повірили в той дим, в ті блискітки-слова. В ті листівки, статті, репортажі... Його, Бориса Пронька, робота...
          З другого кутка загукав Ладинський:
          – По сорок восьмій дільниці — на 110 голосів більше! Наша бере!
          Мурований просто під ноги виплюнув недопалену сигарету, несамовито зареготав і вигукнув на весь штаб:
          – А я вам казав: мій електорат! Мій!

      18.

          Банкет був у широкій залі заводської їдальні з низькою стелею. У призначену годину – о шістнадцятій – зібралася Така тижба, що довелося спішно доставляти столи.
          На столах, одначе, було скромно.
          – Так, на виборчу кампанію Ігор Панасович дуже потратився, – перешіптувались поміж собою гості з тих що сиділи далі від героя урочистостей. – Тепер заощаджу.
          – Щось рано...
          – Ну...
          Борисові шматок не ліз у горло. Втім, прийшов він сюди лише заради того, щоб не кинути виклику тим людям, з якими працював поруч три місяці. Як би там не було, а варилися в одному котлі, попсували один одному стільки нервів... Світлана ж не прийшла на це збіговисько зовсім. “Мій як дізнається – буду мати прочуханки на рік!”
          На бальовисько зібралося більше тих, хто до виборів не мав ніякогісінького відношення. Ці найзаповзятливіше лізли в очі Мурованому, проголошували безсоромно підлабузницькі тости, обнімали й лизали його сп'янілу чи то від випитого, чи від щастя широку пику.
          – Дякую! Всім! Всім! – розчулено лепетав Мурований. – Дякую! Всім! – розмахував довгими руками. Важко, просто неможливо було уявити його – довгого, плоского, незграбного, без'язикого – на депутатській трибуні.
          Борис довго не засиджувався. Вийшов із зали разом з П'ястуком.
          Йшли мовчки. Борис тупо дивився під ноги, наче боявся перечепитись у темряві. Поряд П'ястук час від часу гучно пфукав – то в один, то в інший бік, то через губу.
          Вже коли прощались на перехресті, Хома Веремійович крутнув головою:
          – Пфу-фу! Хочу тобі сказати, Борисе, що я, як старий пес... у політиці, – сумно посміхнувсь, – помилився. А що?
          – Це я хочу запитати вас: “А що?” – дав волю злості Борис.
          – Я не думав, що Ігор Панасович пройде…
          – Я теж, – коротко мовив Борис і подав руку. – Будьте здорові, Хомо Веремійовичу!
          – До нових виборів, – кинув услід П'ястук.
          – Оце – ні!

      19.

          Головна бухгалтерша – та, в якої він випрошував відомості про всякі благодійні справи Мурованого, та, в якої брав шість з половиною тисяч готівки ніби на книжку покійного колеги, – та бухгалтерша, в принципі, симпатична, завжди привітна жінка, тепер лиш розвела руками:
          – Я нічого не можу зробити.
          Вона провела долонею по аркуші, на якому в стовпчик були записані прізвища і суми.
          – Ось ваша зарплата. А ось рукою Ігоря Панасовича позначено...
          Кров ударила Борисові в лице. Розрахунок зі штабом затягнувся на кілька тижнів по закінченні виборів, на гроші він чекав разом з усіма, але, чесно кажучи, стримував нетерплячку – треба таки дати витримку чоловікові, щоб трохи впорядкував свої фінансові справи.
          Ні на яку премію, про які торочив Ладинський, Борис не надіявся, швидше здогадувався, що Мурований скубне й з того, що даватиме, в глибині душі погодився з тим. Але що й ті переполовинять!..
          – Як же це так? Чому? – ображено залепетав (аж самому гидко) Борис.
          – Я нічого не знаю. Так усім призначено, – розводила Руками бухгалтерша. – Хіба що Світлані не затримали. В неї й так ті копійки... А ви йдіть до Ігоря Панасовича. Правда, його зараз нема... Чи візьмете ці, а потім, як з'ясуєте, решту?..
          Борис гарячково думав. Як би там не було, а він дуже розраховував на ті гроші. Чесно, чесно зароблені ним у Мурованого, незважаючи на своє ставлення до нього. Бо хоч із згніченим серцем, з огидою, але таки писав і писав... Тому очікуючи розрахунку, твердо надіючись на нього, зробив кілька позичок – Віолі на плащ, бо вже й справді на люди вийти ні в чому, і доньці на випускну сукню... Пора віддавати борги, а тут.
          – То берете? – знову спитала бухгалтер.
          “Віддам хоч ці, а за ті буду боротись. Та й не тільки я один такий”.
          – Тоді, будь ласка, розпишіться ось тут за ці, – підсунула йому витратний ордер бухгалтер, – а тут – за всю суму, – поклала зверху загальну відомість.
          – Що?! За всю?! Оце ні! – вигукнув Борис. Він схопив витратний ордер, на якому щойно розписався, люто пошматував його й кинув обривки на стіл. – Цього не буде!
          Круто повернувся і вискочив з бухгалтерії в приймальню.
          – Ігор Панасович у себе?
          Ада підняла від паперів свою стріхату голову.
          – Ні, буде після обіду.

      20.

          Борис ледве перечекав тих кілька годин. Не міг займатись роботою (надолужував редакційну справу), не хотілося й обідати. Ні, він таки відіб'є у Мурованого ті гроші. Пригадає йому, як викликали терміново на роботу і в неділю, дзвонили пізно ввечері... Як допоміг йому вийти з ТІЄЇ ситуації із студентами. Тоді ж під загрозою опинилася вся вибори3 кампанія Мурованого! І тільки він, Борис, врятував її. Ні,він йому все скаже...
          Рішучий, сердитий увійшов до приймальні.
          – Ігор Панасович у себе?
          Ада якось на диво спритно, мов кішка, вискочила з-за столу й стала перед ним у дверях до кабінету.
          Борис остовпів. Такого ніколи не було!
          – До нього не можна! Ви ж знаєте – Ігор Панасович приймає в суботу...
          Мов громом ударило Бориса.
          – Уже в суботу? – скрикнув він і ступив до Ади.
          – А чому – вже? – на виручку секретарці підскочив якийсь здоровань, якого Борис десь бачив, але не у виборчому штабі. Ага, пригадав він, це той, мабуть, з виробничників, котрий іще на початку кампанії просив, аби не чіпали паперів у шафі в кімнаті. – В нього завжди прийомний день був у суботу.
          В суботу!
          “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!..”.
          Перекошене від болю й ненависті обличчя матері з дівчинкою-калікою на руках враз постало перед Борисом. “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!..”. “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!..” – ледь не заволав, як вона колись.
          Та лиш зціпив зуби і вийшов.
          “Сволота! Сволота!” – билося в голові.
          Завили, заскрипіли гальма – різонули по серцю.
          Борис стрепенувся. Він стояв на перехресті, а коло нього, майже впритул, ще гайдалась від різкої зупинки іномарка. Світлофор аж гарчав червоним світлом навпроти. Двері з боку водія повільно відчинялись.
          – Вибачте! Вибачте! – мовби захищаючись, наставив перед собою руки Борис. – Я задумався...
          І позадкував назад, тротуар, звідки так необачно, просто сліпо вийшов на дорогу, і де колись, майже два місяці тому, побачив ту нещасну жінку.
          “А як вона?.. Як вона? Чи спинилась тоді… на перехресті?”.
          Й оглянувся назад, хоч і не хотілося бачити ненависного офісу. Вдалині, наприкінці вулиці, ледь виднілося перехрестя, на яке так швидко помчала тоді візка з дитиною та жінка.

      21.

          В суботу Борис мав їхати на дачу – весна розбуялась, як ніколи, люди садили картоплю, а він ще не зорав ділянки. Невдоволена Віолетта вирушила з дому сама, але він пообіцяв приїхати швидко.
          Не хотів казати, куди й чого іде. Тема грошей і так була вибухонебезпечною: з боргами не розрахувався, знов плати за квартиру...
          В офісі одразу ж зіткнувся з Адою – за дверима, у маленькому вестибюльчику, перед кімнатою, де колись був штаб.
          – Добрий день, – намагався бути стриманим і ввічливим. – Ігор Панасович у себе?
          – Ігоря Панасовича нема, – пролепетала Ада.
          – Скоро буде?
          – Він у Києві...
          – Але ж ви казали: субота, прийомний день! – скипів Борис. (“Ось вам, нещасні, прийомний день! – майнуло в голові. – Ось його суть!”).
          – Поїхав у Верховну Раду, – белькотала секретарка.
          Підпис:
          Але Борис уже її не слухав – його знов затіпало, як тоді, минулого разу.
          – Авжеж, вибори вже закінчились! – вигукнув, не тямлячи себе від образи й гніву. – То викликали в штаб і в неділю, а тепер не доб'єшся і в прийомний день!
          “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!..”. “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!” – усе кричало у ньому,але він не смів, не смів цього заволати вголос – ненависний погляд жінки, тієї незабутньої жінки не давав йому на це права.
          – Всі до мене щось мають! – несподівано заголосила. Ада й обома руками ще більше закуйовдила свої сторчаки на голові. –Всі від мене щось хочуть! Всі до мене! Всім щось дай, дай, дай!..
          “Яка вона тут нещасна! – несподівано майнуло у Борисовій голові. – Як вона затуркана цією... благодійністю! Це ж вона... вона відбивається тут. І в будні, і в суботи. Який цей Мурований – кат! Кат!”.
          Не знати, що він зробив би зараз Мурованому.
          Але його не було.
          Не було!..
          Борис штовхнув перед себе вихідні двері й з усієї сили хряпнув ними позад себе.
          Як та жінка! Тоді!..
          За порогом, гарячий від болю, образи, люті, безсилля, кинувся геть від цього проклятого місця. І – зіткнувся з двома старенькими бабусями. Дибали назустріч і, вгледівши його, зупинились біля лавчини. Там, де стояв колись той блискучий нікельований візок.
          – А Ігор Панасович приймає? – зраділо запитали вони в один голос, вгледівши Бориса.
          – Приймає! Приймає! – не знати чому вигукнув він.
          Він же!..
          “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!..”. “Благ-г-г-го-дій-ни-и-ик!” – усе кричало в ньому.
          Але жінка, та жінка...
          Він не мав права, він не смів повторити це вслід за нею.
          Бо то була її правда!
          Тільки її!
          – Він же!.. Він же!...
          Борис підняв руки вгору, до голубого, чистого квітневого неба, потряс ними і заволав:
          – Він же тепер – де-пу-у-та-а-а-ат-т!!!
          І то була його правда. Жорстока, нещадна, жахлива правда.

      27-28 квітня 2002 р,
      січень-лютий 2004 р.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр