www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Глина Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Птиці над нами
      Глина

      ГЛИНА

      1.

          Чи то засмаглий, чи так закіптюжений скреперист із краплистою від поту лисиною виліз із кабіни на приступку, скочив на землю, примруженим оком глянув на купу глини, яку щойно вивергнув зі своєї пащі скрепер, і весело мовив:
          – Вам цеї глини хватить до кінця вашого життя!
          Мати й батько радо заусміхались у відповідь.
          – Спасибі вам, спасибі, що послухали, привезли.
          – А, що там... – недбало махнув рукою скреперист.
          Мати підступила до нього ближче, одною рукою подала гроші, складені вдвоє, і коли той узяв, з удаваною байдужістю кинув на них погляд і знехочу запхнув у нагрудну кишеню картатої сорочки, витягла з-під поли кофтини другу руку і, спершу позиркнувши в обидва боки вулиці, ткнула скреперистові пляшку, загорнуту в газету.
          – А це ось... – по-змовницьки всміхнулася. – Візьміть...
          Скреперист виявив на своєму обличчі подив (про таке не домовлялися), але так само, як і гроші, невимушено взяв пляшку.
          – І вам спасибі, – широко всміхнувся у відповідь. – А глини, кажу, вистачить до кінця ваших днів.
          Глина височіла жовтою горою при парканові, що від воріт розділяв подвір'я, піднімаючись угору, попри хату, аж до гноярки за хлівом. Дошки, затулені двома обрізками шиферу, тримали глину на собі, а з другого боку вона розсунулась мало До льошника, закривши не тільки проїзд, а й прохід у двір, і зайняла місце так само широко донизу. Майже до воріт, що їх ми з батьком тепер, по від'їзді скрепера, прилаштовували на місце. 
          Батько втішно поглядав на глину і розказував, що за 1 тиждень, відколи кілька скреперів навозять грунт по вулицях 5 села під насипну тверду дорогу, шляховики своєю технікою забезпечили всіх бажаючих скреперами глини з недалекого кар'єра. Техніка це така, що не потребує ніяких затрат на роздобування і вантаження глини (скрепер це робить сам), а привезти на подвір'я чи під ворота хлопці охочі. Домовились і вони з матір'ю за ківш глини. І ось нині, якраз у день мого приїзду, закінчуючи роботу, скреперист зачерпнув ковшем й по дорозі до міста, у свою шляхову організацію, привіз і викинув цю гору глини – вона аж сяяла жовтою барвою посеред зеленого липневого двору.
          Глину слід було підкинути з обох боків - од льошника, для проходу, і знизу, але я вже мусив збиратися на останній автобус. Батько, все ще вдоволено всміхаючись, розраяв мій жаль:
          – Я сам помаленько. Добре, що вона є, ця глина. А то як привезеш? Чи на підводу, чи на причеп – або лопатами копай, або шукай ескаватора. А це... Диви-но!.. – зачудовано повів рукою на купу.
          Я теж, уже із сумкою в руці, тиснучись травою попід стіну льошника, радо поглядав на жовті розсипи глини зі слідами задніх коліс диво-транспорту: так вдало батькам вдалося вирішити вже задавнений клопіт з цим будівельним, а більше ремонтним матеріалом, без якого в хазяйстві - ні кроку.
          З таким почуттям і йшов до автобусної зупинки на край села, аж поки вже за клубом, у долині, не почув за спиною загрозливий погурк. Оглянувся – й очам не повірив: щойно ще чисте, голубе небо із заходу охоплювала темна грізна хмара. А ззаду її мовби підганяв своїми ще глухими розкотами грім.
          Хмара враз накрила сонце, і такий ясний гарячий надвечірок померк. Раптово зашуміли, загойдалися дерева, поперед мене вздовж дороги піднялася й пробігла смуга куряви.
          Я наліг на ноги: швидше до автобусної, щоб гроза не накрила посеред шляху.
          А вона стрімко насувалася. Дерева аж вигиналися під різкими подувами вітру. Він штовхав у спину і мене так, що я ледве встигав перебирати ногами. Тривожно цвіркали й низько над головою пролітали миготливі ластівки. Грім накочувався все частіше, гучніше, з гуркотливою погрозою. Довкола враз посутеніло.
          На автобусній зупинці всі, хто збирався їхати до міста, тиснулися в невеличку муровану будочку під шифером, тривожно позирали на небо. Темні хмари не пливли, а просто котилися ним – важко, навально й грізно.
          Як тільки приїхав автобус, як тільки водій поквапом, на ходу обілетив пасажирів, линув дощ. Краплистий, густий, він затарабанив по даху автобуса, залив усі вікна, закапав з усіх можливих щілин і дірок. Грім гаркотів і гахкав просто над нами, блискавиці спалахували з усіх боків, на мить осявали зловісним полиском напружені, тривожні обличчя пасажирів, вихоплювали з присмерку придорожні дерева – далі все затуляла суцільна водяна стіна.
          ”Двірники” не встигали очищати переднє скло буса, водій стишив хід, аж поки зовсім не зупинив машину, щоб у суцільній пелені не втрапити у біду.
          В автобусі тиснулися на сухіші місця, скрикували від Раптових дзюрків згори на голову чи плечі, жінки й дівчата кали від громів і блискавиць, що аж клекотали зусібіч, хлопці пробували кидати жарти, але вдаваним відчайдухам щелепи зводило так, що жарти переривались заїканнями.
          Тільки мотор автобуса тихо й спокійно туркотів у цьому суцільному шумі, гуркоті й напруженні.
          Нарешті громи трохи вгамувалися. У вікнах посвітліло. Всі задихали з полегшенням.
          Автобус, хоч і поволі, ніби напомацки, рушив.

      2.

          Наступної суботи я знову приїхав у село. Коли з-за повороту звернув до нашої хати, ще здалеку, з пагорбка побачив якусь дивну жовту смугу, що простяглася з воріт і звертала краєм дороги вниз. Прискореним кроком підійшов ближче і побачив, що то смуга глини, вже підсохла, потоптана людськими ногами й коров'ячими ратицями.
          Я з жахом ступив на ту смугу і через ворота глянув у двір, звідки вона виповзала. На місці височенної гори глини, яку залишив тиждень тому, під парканом таки лежала підкинута з боків купа глини, але – яка! На добру половину менша від тої, що була. Сліди жовтих потоків, трохи підчищені шуфлею, сповзали вниз до воріт і далі, на вулицю. А я, переживши ту грозу в автобусі, навіть не згадав про глину...  
          – Бач, що злива нам наробила! – почув я тремкий материн голос. Вона стояла серед подвір'я, там нагорі - я й не помітив, застиглий над глиною, коли вона підійшла, казав же той тракторист: “До кінця життя вам хватить!”.
          – Отаке й життя наше, як ця глина, підійшов батько від хати. – Забрало його в нас, як злива глину.
          Ми стояли втрьох над залишками глини, мов на свіжою могилою.

      3.

          І все ж глини залишилося чимало – скрепер зачерпнув і привіз її стільки, що злива не змогла її подужати всю. Тепер нею накидали шмат стелі в хліві, що впала, тинькували там же стіни, пориті свиньми, виштурхані коров'ячими рогами, брали на щорічні весняні підглажування хати – всередині й особливо зокола, через отих ненаситних на вапно курей, – підмащували хлів, льошник, літню кухню. Бралася глина щедро, неощадно.
          – Казав же той дядько, – не раз при тому повторювалося, — що хватить вам до кінця днів ваших.
          Здавалося, що це й справді так.
          Тільки з роками глини таки меншало й меншало. Підбирали її знизу, збоку, підбирали підряд, ретельно стісували, аж поки не проявлявся під нею чорнозем.
          Місця, звільнені від глини, заростали травою. Дошки паркану, що теж відкривалися, обмивав дощ, вони втрачали глиняну жовтизну. Один, а нарік і другий, звільнилися й обрізки шиферу. Вгорі такий самий шмат стояв сторчма, підпертий каменем. Поміж ними пустив пагінець кленчук. Подвір'я по кілька разів на рік викошувалося, але кленченя те, притаковившись між каменем і шифером, під косу не потрапляло, тягнулося вгору при купі глини, що все меншала.
          – Нічого, казав той, хватить до кінця вашого життя.

      4.

          “До кінця життя...”.
          Кидаю погляд на глину, і слова ці гостро торкаються серця.
          Слова ці, глина ця стали ніби виміром життя моїх батька-матері. Виміром, що так раптово змалів через ту вже давню-давню зливу, виміром, що збігається, коротшає з кожною лопатою, кожним відром глини, взятої на мащіння.
          Паркан все більше звільняється з-за глини, непотрібні два шматки шиферу просто сперті на нього, кленчук з-під каменя завзято пнеться вгору.
          Такої ж липневої, як і тоді, днини, в такі ж літні зливи і дощі, тут, на світі земному, назавжди скінчилась глина для батька.
          Залишилась мамина норма.
          Серце стискається щораз, як іду мимо неї: з автобуса і на автобус, по воду і з водою, з косою чи з вилами, з тачкою, лопатою чи просто голіруч. Кожен раз.
          Росте кленчук.
          Меншає глини.
          – Казав же той тракторист – вистачить вам до кінця життя, – сумно всміхається мама.
          Я мовчу.
          Відводжу погляд від глини.
          Її стає все менше й менше! Кленчук росте, зеленіє над старою-старою, та все такою ж, як і колись, жовтою глиною. Деревце давно вже вигналося понад паркан – ветхий, підгнилий знизу, трухлявий вгорі, місцями підпертий задля рівноваги. Верхній край шиферу тре кленчукові кору, і на ній зробився шрам-наріст.
          Той шрам...
          Глина вже й не торкається паркану. Її зовсім-зовсім крихта. Може, відро. Може, дві... Чи три, якщо стесати при самій землі.
          Зверху мама накрила глину тими двома трикутним обрізками шиферу, що валявся без потреби стільки років.
          Мама береже глину.
          Останню глину!
          Чи то від бажання втримати ці крихітні рештки на найгірший час, чи ще чому, але мама вже не бере цієї глини, навіть не торкається її. З тихою радістю помічаю це вже кілька років. На мащіння, тинькування, гладження бере її в сусіда через город – молодий і здоровий, той навіз її гору не меншу, ніж колись у нас була із того скрепера, і сам пропонує мамі: “Беріть глину в мене”.
          І вона бере. Дві відрі в мішечок, на спину – і через город.
          Потім – по відрі.
          Тепер – тільки трохи піддасть мені, коли я піднімаю мішок на плечі.
          Струже ж, підбирає глину при сусідських воротях сама – ощадливо, ретельно. Не довіряє мені такої делікатної справи.
          Мама знає ціну глини!
          Я – теж.
          Тільки мовчу...
          Навіть тоді, коли вона вкотре згадує фразу того тракториста-скрепериста.
          Про глину до кінця життя.
          Але тої купки, тої пригорщі при паркані ми не торкаємося - ні лопатою, ні словом.

      5.

          Я знову йду з рідного подвір'я.
          Мене проводжає глина.
          Мама залишається на порозі або ж дивиться мені вслід із подвір я, з горба. А на схилі до воріт зі мною мовчки, жовто прощається глина.
          Під зеленим розкішним кленчуком зі шрамом на тілі. Під ненадійним дашком із трьох шиферних обрізків: один стойма, два сперті на нього. Щоб прикрити, щоб зберегти глину.
          Мама й не знає, як та глина зустрічає, як проводжає мене.
          Така безцінна, така несказанно дорога глина.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр