www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Кобила Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Птиці над нами
      Кобила

      КОБИЛА

          Завтра мав приїхати інспектор із райво. Тетяна Сергіївна ще не підготувалась до зустрічі, але з того збивав її інший, домашній клопіт: сьогодні Павло, чоловік Тетяни Сергіївни, а заодно й завгосп, поїхав купити умивальник для школи, бо той геть розлетівся, тільки-но калюжі довкола нього, а дітям нема як рук помити перед полудником. Наїдку того – кіт наплакав, але й те добре, що вдалося добитись хоч кварту гарячого чаю та якийсь пряник чи булочку на кожного учня молодших класів.
          Уже й сонце призахідне довгими тінями від кожної стеблинки й кущика – кукурудзи, картоплі - посмугувало город, а Павла досі нема. Тетяна Сергіївна видоїла корову, напоїла теля, попорала свиней, гусей та курей, і тепер найбільше її турбувала кобила. Не випадало їй роботи цілий день, то як вивів Павло раненько в поле на пасовисько, то й досі вона там.
          Поглядала Тетяна Сергіївна через город на сонце, що сідало все нижче до віддаленої лісосмуги на обрії, а то проводила очима вздовж дороги, що виднілася з подвір’я аж ген по тому горбку, вистелившись із села, проте синього їхнього “жигулька” не бачила. І тривога торкалась її серця, кобила! Це ж зовсім недавно в сусідньому Підгайному вкрали пару коней. З пасовиська. А перед цим – у Заграївцях. Не доведи Господи, ще тут...
          Вона скинула домашні шкарбани, в яких поралась У хліві, взула старі, але зручні, на низькому ходу туфлі, повісила в літній кухні на гачок уже зашмульганий коло худоби халат, накинула на плечі стареньку болоньєву курточку й гукнула із сусідського двору Тарасика:
          – Йди-но до хати, сину, і берися вже за уроки. А я піду за кобилою. Бо тато наш... Де він забарився? Які умивальники в цю пору?
          Стежкою через город – ще день-два – і сапати – вийшла в поле. Ступала неширокою доріжчиною вздовж ясенів і слив – як у кого - попри людські городи, потім колією відірвалась від села й пружною ходою заквапилась під гору.
          Тут, поблизу села, на колись колгоспних ланах, понаміряли городи, й тепер Тетяна Сергіївна минала їх: чіткі рядки картопель, кукурудзи, бурячків, зелені латки часнику й цибулі подалі від очей.
          Сонце – чим ближче до обрію, тим червоніше, – ледь пригрівало ліву щоку, легенький вітерець студив праву, злегка ворушив коротко стриженим чорним волоссям на голові. Ззаду, із села, долинало ліниве собаче перегавкування, а тут якось по-вечірньому таємниче подавало голоси польове птаство.
          Тетяна Сергіївна, звикла до частих ходінь, (як Павлові не випаде підвезти машиною, добирається польовою стежкою в сусіднє село на роботу в школу), тепер ступала стрімко, легко, навіть якось урочисто. Несподівана місія, яку вона сама собі накинула й узялася виконати – привести з пасовиська їхню сіру кобилу, красуню й трудівницю – вдихнула в неї чи й не піднесення. Це ж справді трохи хвилююче, незвично: майже вслід за сонцем іти в поля, щоб привести коняку. Вона, Тетяна Сергіївна, поважна – за ставленням до неї людей, бо на вигляд ще досить струнка і зграбна – директриса школи – ніби и не вона, а ота козачка, дружина не завгоспа Павла, а пана полковника. І мелодія пісні, її слова, нехай і голосом знаменитої Раїси Кириченко, бриніла в її серці й безмовно торкалась вуст.
          Уява малювала, як вона приводить на подвір’я кобилу, Як чоловік Павло радо кидається назустріч, злегка – бо ж солідні люди, при поважних посадах! – обіймає її й дивиться у вічі вдячним поглядом. Бо ж справді, як вона виручила його, взяла на свої – так, тендітні! – плечі клопіт з кобилою – ніби справдешня козачка, вірна дружина свого полковника.
          І хоч Павло далеко не полковник, але де їх на всіх набрати! Тетяну Сергіївну, тоді ще молоду, мініатюрну й милу вчительку Таню Небесну, звела з Павлом Веретою звичайна доля випускниці педінституту. Здебільшого потрапляли вони, вчорашні студентки, у села, тут рясного врожаю женихів не збирали. Якій щастило – діставався колега-педагог, агроном чи ветлікар, всім іншим – шофер чи тракторист і дуже рідко – якийсь там токар, тесля чи... ну, нехай пасічник. Тані трапився шофер. Водій колгоспної вантажівки. Та головне ж – не професія. Головне, що добрий, сердечний, любить її. Працьовитий, майстер на всі руки. Це теж у селі дуже-дуже важливо. Особливо тепер, коли країну, село та школу довели до ручки якимись незрозумілими, дедалі більше й більше проклятими реформами. Тепер нема як надіятись на роботу, сподіватись на зарплату. Головна турбота кожного – і педагога в тому числі – власне хазяйство. Городи, корови, свині, гуси, качки, кури... Коні, як оце в них. З цим усім, звісно, ти вже не вчитель, не педагог, але без усього цього ти взагалі ніхто. За Божим духом - зарплатою, яку тобі ще й чи дадуть, чи ні, – аж ніяк не проживеш, сім’ї не утримаєш. Та й роботу в селі спробуй знайти. Павло ж знає толк у залізяччі й інших подібних справах, їхньою ж машиною може туди-сюди чкурнути, їхньою кобилою те-се підвезти – питається, навіщо ж ту невеличку, геть нікудишню, зовсім символічну зарплату завгоспа школи все ж комусь віддавати?
          Отак і справляються вдвох. Вона і Павло. В школі й удома...
          З пагорба й село, і сонце виднілися внизу. Тетяна Сергіївна озирнулась, ніби прощаючись із ними, й рушила в долину. Тепер по обидва боки дороги розкинулись ще по-весняному зелені посіви колишнього колгоспу, потім безліч разів реформованого, до краю зруйнованого, теперішнього товариства. Господарства, яке з усіх сил кріпить у кожному надію тільки на себе, на свої мозолі й свою винахідливість.
          Дехто з однокурсниць колишньої студентки філфаку Тані Небесної - з ними вона зустрічається рідко, як потрапляє до міста на якусь нараду чи курси з підвищення кваліфікації – навіть не уявляє собі такого життя, як у неї. Після навчання влаштувались у місті – в інститутському чи іншому, повиходили заміж, мають теплі, гарні квартири, чоловіків-бізнесменів, у крайньому разі – лікарів, барменів чи таксистів.
          А Саша їхній, Ягоржинський, єдиний хлопець на групу, так той взагалі, крім інституту, нічого й не знає у житті. Залишили зразу асистентом, потім став кандидатом наук, тепер клепає докторську.
          Саша, Саша... Скільки разів приходив до неї в кімнату гуртожитську, чи затискав у закутку інститутського коридора, чи перестрівав десь на вулиці, дивився благальними очима:
          – Таню, Танічко... – А в самого аж губи тремтять від образи, на очі сльози набігають. – Таню, ну чому, чому вона така? Та я ж до неї... А вона... Таню...
          І Таня словами – теплими, ніжними, щирими – зцілювала його болі, потім так само – тільки вже іншими словами – розумними, дохідливими, переконливими, – вкоськувала норовливу, з маленьким, але так високо задертим носиком Лілю. Щоправда, по якімсь часі їй знову попадала шлея під хвіст, як іноді їхній теперішній сірій кобилі, й нову Саша перестрівав Таню... Вона зітхала, вона тамувала власні сльози і в котрий раз підступала до Ділі. Тепер Лілія Владиславівна теж працює в інституті, має вигляд кандидата наук далеко переконливіший, аніж в Олександра Євгеновича і при зустрічах тихенько скаржиться Тані, який нудний і недалекий цей Ягоржинський.
          Таня ж мовчить про свого Павла. Ну що скажеш? Що інколи випиває? Так хто ж не п’є у селі? Він же хоч має міру. Та й зваж іще: тягти таке хазяйство і не приголубити чарку – збожеволіти можна!
          Павло – то її доля.
          Або ще недавно було. Торік, у липні, на двадцятирічний ювілей випуску з інституту. Зібрались тоді всі групи їхнього курсу. Декого й впізнати важко. Як от Валерія Трикозенка з першої групи. Ніколи й за руку її не тримав, до танцю не запросив, а це як угледів – обняв, дорогими парфумами голову запаморочив, у щоку поцілував. І весело так. А я ж тебе, Таню, так любив!” Крутий такий, власник бюро перекладів. Згадав про любов!.. А потім:
          – Ну, як же ти, Таню? Як сім’я?
          – Та є сім’я. Син Тарасик, чоловік Павло.
          – Павло! – реготнув Трикозенко.
          – Павло, – повторила вона. – Гарний, хороший у мене чоловік...
          Так, Павло – її чоловік, і нікуди ти від цього не дінешся. Як від школи, хазяйства, оцих городів, корови, свиней, кобили...
          Де вона там, кобила?
          В долині згущувалися сутінки. Холод враз обняв її за плечі, захлеснув ноги, не прикриті внизу спідницею. Сонця звідси вже не було видно, тільки хмарки над запушеним, роками не кошеним, здичавілим лугом багряніли у його відблисках.
          Тетяна Сергіївна швидко проскочила долину, щоб вихопитися з холоду, але на пагорб побрела вже стомлено.
          Стихли птахи, лиш зрідка якась перелякано цівкала в озимині.
          “Не міг спутати ту кобилу ближче! – подумала Тетяна Сергіївна. – Прись у таку світоту... А ще, не дай Бог...”
          Швидше, швидше на пагорб, щоб звідти глянути вниз, знайти у присмерку рідну сіру постать кобили. Казали ж люди за Підгайне, й про Заграївці казали... Припни десь під селом, щоб на очах! Ні, паша, бач, не така!
          За цим пагорбком справді паша була – ого-го! Поля довкола теж зеленіли в сутінках, але все то – свіжі густі бур’яни. Поміж ними сірими шпичаками стриміли торішні. Неорані вже скілька років поля. Товариство сільське таке безсиле, що спроможне обробити лиш ближні до села ниви, а далі все віддано бур’янам. Спершу люди падкали, надривали серця, тепер звикли. Що від них залежить? Нічого. То нехай там. Аби власне господарство зберегти. У цих полях, у цих безмежних диких пасовиськах десь і мала знайтися кобила.
          Тетяна Сергіївна, завмираючи серцем, на ходу пильно оглядала вже зовсім потьмяніле довкілля. І всміхнулася, зітхнула полегшено.
          Сіра кобила паслась при долині, де лугова трава й густа пирійка з поля зливалися в один масив. Справді гарна паша.
          Кобила почула кроки, підняла голову, наставила вуха і стиха заіржала. Впізнала!
          – Косю, косю... Кось-кось-кось! – радо наставила до неї руку Тетяна Сергіївна.
          Кобила дивилась на неї великими карими очима, струнка, висока, в сірих яблуках по білому тілі.
          Тетяна Сергіївна підступила до неї – “Кось-кось” – й Раптом завмерла отак, з простягнутою рукою. Як же вона її, кобилу, поведе? На її красивій, ніби виточеній голові з чорною гривою між вухами нічого не було. А де ж?.. Де ж?..” Тетяна Сергіївна ніяк не могла згадати, як же називається та... Та збруя, яку одягають на коня, щоб вести його. “Де ж це?.. де ж це?.. Оброть! Оброть!” – згадала вона. їй трохи на мить аж полегшало, що видобула з пам’яті слово, але цю краплинку радості тут же змів ще один спогад: та ж чоловік, її Павло, ніколи не залишає оброть на кобилі в полі! Одягає сірій на голову перед тим, як сісти на неї, а потім з поля приносить в руках і вішає у стайні, на гачок біля дверей, коло драбини для корму. А вона ж то, Тетяна Сергіївна, забула взяти із собою оброть! Забула! Як же тепер?
          Кобила стояла перед жінкою, навіть трохи нахилила голову до неї, ніби сама просилася в ту злощасну оброть. Тетяна Сергіївна розпачливо дивилась на кобилу, на її схилену голову, на гриву, що спадала з гребеня шиї вниз, на м’язисті груди, на стрункі ноги, спутані між собою мотузяним путом... І враз мало не скрикнула. Путо! Путо! Вона поквапом, і все ж обережно, щоб не сполохати кобили, зігнулася до її передніх ніг і почала знімати путо. Кобила дихала згори просто їй у потилицю, від того подиху ставало тепло й водночас моторошно - ану ж ця красива й могутня тварина забагне кинутись уперед, просто через неї, й потопче ногами!..
          Але коняка стояла зовсім смирно, й Тетяна Сергіївна в геть погущених сутінках мацала руками, як же зняти путо. Нарешті збагнула: треба просто розтягнути скручені поворозки мотузки й поміж них витягти великий вузол, гудз, зав’язаний на самому кінці пута.
          І ось путо – шмат мотузки – уже в неї в руках. Дуже й дуже небезпечний момент! Кобила ж тепер зовсім вільна, варто їй рвонути з місця і... Шукай вітра в полі!.. Однак сіра красуня й розумниця навіть не зрушувала, лиш злегенька махнула по собі ж хвостом, і Тетяна Сергіївна, зіп’явшись навшпиньки, перекинула через шию один, важчий, з гудзом, кінець пута, зловила його знизу й зчепила.
          Можна було сідати на кобилу й триматися за те путо, що обхопило коняці шию. Але як сісти? Як викарабкатись на спину кобилі? А що, як вона скине? Он як вона косує, блимає у сутінках білим очним яблуком!
          Ні-ні, сідати на кобилу верхи – то не для Тетяни Сергіївни. Краще вести її.
          Тетяна Сергіївна потягла за путо, і кобила слухняно рушила за нею.
          Поле зовсім почорніло. Тільки вузькі смужки доріжчини – колії – сіріли двома струмками перед Тетяною Сергіївною та ще небо густо синіло вгорі. На ньому вже засяяли перші зорі.
          Все рідше, та як на те, тривожніше, лякливіше скрикували нічні птиці. З’являлись несподівано перед подорожніми, стрімко зметались у небо, між зорі. Кобила від того підкидала голову, рвала з рук путо, і Тетяна Сергіївна, Здригнувшись від пташиного скрику, стискала путо дужче в кулаці, тягла його вниз. Кобила гамувалась і гучно ступала чотирьома копитами твердою колією: човп! човп! човп! човп!.. Коли ж втрапляла на траву між коліями, звуки ходи глухли, м’якшали, глибока тиша осідала довкіл них – аж дзвеніло в вухах.
          Піднялись на пагорб, але вже давно згасли останні відблиски сонця на хмарках, небо набрало ще густішої синяви, зорі рясно виступали з неї. Сіра дорога текла вниз і убилась десь там, у темній долині.
          Піднята вгору й трохи вивернута рука, якою Тетяна Сергіївна тримала путо на кінській шиї, вже боліла, ноги в темряві то зашпортувались о якісь пагорки, що їх не видно було за світла, то несподівано провалювались у виямки, й тоді Тетяна Сергіївна ніби повисала на путі.
          Найліпше було б, звісно, вилізти на кобилу і їхати верхи – швидше добралися б і не так втомливо. Тетяна Сергіївна вже й примічала кілька височеньких пагорків обіч дороги, з яких можна було вискочити на кінську спину, але що сталося б, коли б кобила її скинула із себе? Вона ж може вдаритись, може вивихнути, а то й зламати руку чи ногу!
          І перед уявою Тетяни Сергіївни поставали жахливі картини: як вона лежить на дорозі, одна в цих темних нічних полях, з болючою ногою, не здатна й рухнутись або ж взагалі без свідомості. Кобила, відчувши волю, помчала вибриком геть, не знати куди, а вона, нерухома, залишилась тут, у темряві, холоді, безсиллі. А Павло й досі шукає десь той проклятий умивальник... Та де він там його шукає – він, мабуть, зустрів у районі когось зі своїх знайомих, вони зайшли до якогось бару – а їх, тих барів, у місті повно, більше, ніж грибів у лісі, – і вони причастилися чаркою й плетуть усякі нісенітниці, обіцяють один одному золоті гори, про які завтра й не згадають на тверезі голови, а вона тут, у такій далечі від села, лежить на нічній польовій дорозі зі зламаною ногою, знесилена від болю – вся у пилюці, в зелених слідах від трави, у сльозах...
          І сльози й справді рясно-рясно полилися з очей Тетяни Сергіївни, потекли по щоках, з щік одні збігали на груди, а деякі й на дорогу, під ноги, ще інші – звертали просто на її пересохлі від переживань і ходи вуста, і вона злизувала їх язиком, в роті стало солоно-солоно, на серці – гірко, тужно, боляче...
          Вона вже ледве переставляла ноги під гору, рука піднята до пута, геть задерев’яніла, стерпла, сльози заливали їй очі, й сіра смужка дороги пливла перед її зором.
          Де його носить? За що вона має так страждати? Тільки тому, що він не приїхав додому вчасно, бо йому, бач, захотілось почаркувати з друзями. А ти плетись із цією конякою невідь з якої далечі, ти в’яжи її до ясел, шукай і клади за драбину якийсь корм, а потім ще й готуйся до завтрашнього візиту інспектора...
          Коли піднялись на пагорб, з якого відкрилось на протилежному – пологішому – схилі село, насамперед зловила очима світлу цятку там, де вгадувала в пітьмі свою хату. В грудях піднялась щемлива хвиля: Тарасику, дитино, ти ж цілий вечір удома саме, ні мами, ні тата поряд...
          І якраз у цю мить на місці тієї цятки, що не різнилась від інших далеких вікон, враз спалахнув цілий сніп світла, потім ще, ще... Та це ж Павло! Він любить отак увечері скрізь позасвічувати: на дворі, у веранді, в усіх кімнатах... І хоч робить він це лиш тоді, як повертається додому під мухою, в цю хвилину Тетяна Сергіївна й не думала про таку прикмету. Серце радісно стрепенулося, ноги самі заквапились дорогою в долину. І кобила, вгледівши, а чи відчувши домівку, зачалапала своїми чотирьома швидко, ледь не ступаючи господині на праву п’яту. Й за путо її вже не треба тягти, воно ослабилось, і руці стало легше.
          Тетяна Сергіївна йшла на те сяйво світла в кінці вулиці, як на чарівний притягальний вогонь. Засвітив, значить, є, значить, квапився таки додому, нехай і припізнився.
          Вона уявила собі, як зрадіє Павло, уздрівши її з кобилою. Адже вона вчинила йому таку добру послугу: звільнила чоловіка від далекої й переживальної – як там кобила? чи не вкрали? – подорожі в нічне поле. Вона неначе наяву вгледіла його вдячну, радісну, нехай навіть трохи п’яненьку посмішку, мовби відчула його дужі й теплі, лагідні Руки в себе на стані чи бодай на плечі...
          Сльози на її щоках висохли, залишивши по собі лиш зашерхлість шкіри та ще солонуватий присмак на обвітрених сухих вустах.
          Стежкою через город, як вона ото вирушала в поле, із конякою не підеш, і Тетяна Сергіївна ледве знайшла у собі терпіння, щоб обійти власну ж садибу дорогою й увести кобилу – красуню, помічницю – хвірткою, в сяюче ВІД світла подвір’я, просто перед очі Павла, що якраз виходив з гаража – мабуть, щойно загнав туди машину. Чи привіз він умивальник, чи ні – про це їй навіть не майнуло в голові.
          Вони ступали ніби в одну ногу – горда від власного вчинку Тетяна Сергіївна і рада теплій стайні, повній драбині паші кобила.
          Побачивши їх, що так велично входили в світлий простір обійстя, Павло став, зачудовано вглядаючись у них. Права брова його при цьому піднялась угору, слідом за нею поповз один край губ.
          – Чом же ти не сіла верхи?
          Господи! Боже ти мій!.. Нехай би він пропив усі шкільні гроші, взяті на умивальник, нехай би приплівся додому геть п’яний, але щоб сказати отаке!.. Таке!.. Чом не сіла верхи! Ніби це так просто! І так мовити після всього, що вона пережила! Після довжелезної дороги туди й назад, після страхів, болів, майже каліцтва!.. Та який же він безсовісний, бездушний, який же він пень, егоїст, п’яниця, недбайло... Все, все це і навіть більше вона, задихаючись від образи, хотіла виплеснути-вилити йому тут же, серед осяяного світлом подвір’я, але її стримувала глибока тиша пізнього вечора, який так широко розносить кожен звук довкіл, особливо ж у бік сусідів...
          Вона палахкотіла, вона клекотіла й ох як шкодувала, що путо, оте путо, яке наосточортіло тримати в руці, за яке тягла всю дорогу, залишилося на шиї кобили. Ах, відчув би він тоді, яке замашне те путо з тим великим гудзом на кінці!..
          Павло, ввібравши голову в плечі від її гнівного погляду й затиснутих вуст, наче й справді вона мала вперіщити його чим під руки попаде, поволі задкував до стайні, вслід за кобилою, що впевнено й спокійно зайшла до дверей і вже звідти подала свій голос – вимагала паші.
          У хаті Тетяна Сергіївна, стримуючи ридання, довго гладила й цілувала голову схарапудженого, як і тато, Тарасика. І лиш таким чином заспокоївшись, усе ще глибоко зітхаючи, взялася готуватись до завтрашнього приїзду інспектора. Вона відчиняла шафки й тумбочки, холодильник, на всяк випадок потайні якісь коробки й діставала звідти і складала у великий, міцний целофановий пакет слоїки, пакунки, кульки і, нарешті, пляшку. За своїм неоднорідним гірким досвідом знала: якщо не проведеш такої підготовки, – нехай як стараються вчителі й діти, інспектор все одно знайде цілу купу недоліків, зауважень і причепок, й уся їхня праця, всі старання зведуться нанівець.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр