www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Цвіркун Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Птиці над нами
      Цвіркун

      ЦВІРКУН

      1.

          На станції люду в автобус набилося повно, а на крузі, при виїзді з міста, додалось іще більше, так що Петрові налягли на спину, і він, хоч як опирався, мусив притиснутись до своєї сусідки – його ж односельчанки Марти – боком, рукою. Притиснись їхні плечі, лікті – і його рука прилягла до її – гладенької й гарячої.
          Від того мимовільного доторку Петра мовби пройняло жаром. Він смикнувся трохи одсунути свою руку вперед чи назад, але якась сила тримала її коло жіночої руки и не дозволяла йому це зробити. Задихаючись від браку повітря у грудях, згоряючи від сорому і жаркого тепла її тіла, він весь завмер, боячись поворушитись.
          Краєм зору бачив Мартин профіль із пришпиленим назад хвилястим волоссям, її високі груди під кофтиною – вона стояла теж незрушно, тільки гойдалась у такт гойданням автобуса, як і він, але й вона ні на міліметр не одсувалась від нього, не забирала своєї руки, і він не знав, що думати, чи вона не відчуває їхнього доторку, чи тільки вдає, що не помічає цього.
          А руки, їхні руки просто згорали одна від одної. Чи може, то йому так здавалось? Може, вона й не звертала увагу на його руку? Він ледве стримував себе, щоб не обхопити руку й міцно стиснути в своїй. Тільки що ж вона подумає пр нього, одруженого чоловіка, на добрий десяток літ старшого від неї, вже міського, але таки поважаного односельцями.
          А якщо ж раптом?.. Що тоді?.. Аж зіщулився, згадавши дружину – пасе кожен його погляд і крок, прислухається до кожного голосу в телефоні, і не дай Боже на жіночий озватись лагідно чи просто весело. Одного разу терміново поїхав на ніч у село, то зателефонувала до сусідів через кілька хат заради якоїсь дрібниці, аби переконатись, чи справді він увечері в батьків.
          Тим часом хтось попереду трохи посунувся, ще хтось повернувся, автобус похилився на повороті – і їхні руки – Петрова і Мартина – роз’єднались... Марта й собі зручніше стала й трохи відвернулась від нього, так що він бачив тільки її каштанове волосся, що з-під зашпильки хвилясто спадало на плечі, і невеличке, акуратне вушко під ним.
          Петро гойдався в автобусі, скоса позирав на те вушко, на хвильки волосся і думав про Марту.
          Коли він ходив у старші класи, вона тільки починала свій життєвий шлях – симпатична дівчинка-одиначка у своїх батьків – водія і продавщиці кооперації. Прийшовши з армії, бачив її дитиною, а наїжджаючи на вихідні з індустріального технікуму, де вчився, іноді зустрічав її на вулицях села підлітком. Потім, коли він вже одружився, Марта виросла в справжню дівчину: симпатичну, але трохи повнувату, не за його смаком.
          “Я візьму собі за жінку тоненьку, гнучку, щоб кожну кісточку на ній відчував, як клавіші на піаніно”, – так хвалився він колись однокурсникам. І вибрав саме таку. Тільки ж чи так настроєне було те піаніно, чи він виявився поганим музикою, – та звучали в ньому все більше ноти верескливі, різкі, дражливі.
          А тут – спокійна, мовчазна, тиха Марта...
          У селі всі на очах у земляків, доля кожного – на їхніх язиках. Так само чув Петро про Марту: скінчила медучилище, працює фельдшером у селі, але заміж не виходить і не виходить. І гарна, і доброго хову, і батьки гарні, а от... Не видалась досі. Якогось путнішого, виднішого, щоб їй до пари, у селі на її дівоцькі роки не трапилось, абикого ж, мабуть, і сама не хотіла... А роки ішли, роки летіли... Тепер ось... Якщо Петрові за сорок, то і їй за тридцять. Так і живе з батьками сама. Як і назвати її – чи дівчина, чи молодиця?
          І головне ж, ніколи-ніколи Петро й не поглянув на неї якимсь цікавішим оком, ніколи й думки не майнуло, ніколи серце не ворухнулось – аж до цього дня, цієї хвилини, що так звела їх у тісному автобусі, кинула таку іскру, що серце його аж заходиться, а очі не відриваються від каштанового волосся, рожевого вушка, налитих округлих плечей під простенькою кофтиною.
          Підступитися знову до неї, знову торкнутись руки... Тільки ж буде це тепер зумисне, штучно, неприродно... Та й автобус уже зупинився раз в одному селі, і другий – у наступному, і пасажири потроху виходили, стало вільніше, люди поволі віддалялись один від одного, займали зручніші пози. Аж поки на ще одній зупинці Марта сіла на звільнене місце. Так і не подивилась на нього, оком не повела, наче й не було тих палючих доторків рук. А може, для неї то дрібниця, таке собі – хіба один раз доводиться їхати в автобусі так, що й обнімають тебе, і просто висять на тобі?
          Вже коли й вони вийшли з автобуса в своєму селі, Петро потоптався на місці, нібито замонькався з сумками, кидаючи оком на Марту, але вона так і не глянула на нього рушила додому, в іншу, ніж йому, вулицю, – тиха, задумана, прикривши гарні ж таки очі темними віями.

      2.

          Відтоді найчастіше він бачив її таки в автобусі. Але не дорогою з міста в село, як того разу, а навпаки – він сідав до автобуса в селі і якось в останню мить підходила Марта, здебільшого займала місце спереду, обличчям до салону, так що він добре бачив її. Вона ж ніколи не зводила на нього погляду. Ніби його й не існувало на світі. Мабуть, для неї нічого не означала та вже далека в часі поїздка, думав він. І справді – що там такого? Подумаєш – торкнулися руками... Це тільки він нафантазував собі. А й справді, чого не вигадаєш, жінчиним підбором притиснутий?
          І все ж він уже не міг без якоїсь тихої печалі, туги дивитись на Марту. Було шкода її, що так і в’яне її молодість, її краса, ніким не поцінована, та й жаль до себе тихо шкрябав серце: в рідному селі не розгледів і він, як усі інші, цю гарну, добру, спокійну жінку. Хоч як він міг її колись розгледіти – дитину проти нього, парубка, що вже ганяв за справжніми дівками? їх просто розвів час – і нічого тут не поробиш.
          Одвертався до вікна, дивився, як пробігають мимо такі знайомі, але такі дорогі місця уздовж шляху: дерева в посадках, поля з обораними бережками, далекі обрії, захід сонця на видноколі...
          Марта, однак, їхала не довго. Уже в сусідньому селі, в Ковалівці, виходила на крайній зупинці, і він встигав помітити, як вона звертала в бічну вуличку.
          Куди, до кого вона поїхала проти ночі? – прикра думка турбувала його. Сердився на себе: яке твоє діло, що тобі до того, хто вона тобі? Але... В ті рідкісні рази, коли вони їхали разом, він не міг так пристрасно споглядати довколишній світ, як завжди – його хвилювали думки про Марту.
          Коли наступного разу приїжджав у село, серед свіжих новин ніколи нічого не чув про неї. Значить, все у неї так само? Отже, їздить вона у сусіднє село... чогось... з якоїсь 1Нцюї причини. І йому ставало ніби легше на серці. Хоча… Яке йому діло до неї? І, врешті-решт, нехай би справді таки вона їздила в Ковалівку до когось, чи хтось би їздив уже до неї – має ж вона право на щастя, як усі жінки!
          Втім, Петро часто взагалі забував за Марту, не бачачи її. Що йому й думати про неї? Чого вона має робити якийсь відчит – нехай мимовільний, несамохіть – перед ним?
          Та коли знову бачив її постать, її тихе вродливе обличчя – не міг лишатися байдужим.
          Однак таких мимовільних випадкових зустрічей ставало все менше.
          Аж ось знову повторилось усе так само, як декілька разів після тієї вже ого якої кількарічної давності поїздки.
          Вона знову з’явилась у дверях автобуса в останню хвилину – піднялася східцями з порожніми руками, як завжди, скромна, по-сільському вдягнута. Сіла на передній лаві, в куточку за спиною водія, якраз обличчям до Петра, що сидів через одну лаву. Перед ним умостилася чи не колишня однокласниця Марти, бо вони зразу ж почали балачку.
          Виходило так, що Петро чи не вперше мав змогу розглянути Марту просто перед собою. Він і дивився на неї через плече її співрозмовниці.
          Мартина врода, хоч не яскрава на перший погляд, почала пригасати – літа брали своє. Але все ж таки Петро із замилуванням дивився на гарні лінії її носа, виразні живі уста, на хвильки тоненьких брів, на каштанове волосся, що вибивалося з-під теплої зимової хустини. Бачив її повняві руки й чомусь подумав, що вони, мабуть, були б ласкавими з чоловіком. І взагалі, чи знала вона чоловіка? І чи знайомі їй, бодай колись, бодай трохи, ті гарячі пристрасті, яких зазнають заміжні жінки й котрі здебільшого вже й не цінують їх?
          Куди вона їде? До кого? В місто чи знову в Ковалівку? І чого вона їздить туди?
          Петро не зводив очей з Марти, хоч і намагався не показувати своєї цікавості до неї, раз по раз переводив погляд туди-сюди. Але вона, як і кожного разу, навіть мимохіть, навіть ковзьком не глянула на нього. Прикро...
          В центрі Ковалівки Марта й не повернула очей на двері, все говорила щось із супутницею, і Петро вже подумав, то вона таки до міста, але наприкінці села жінка підхопилася з сидіння, почала прощатися із знайомою. Та її щось запитала, і Марта поквапом промовила:
          – А я їду до...
          Тут двері автобуса зі скрипом розчинилися, і Петро так і не почув – до кого ж вона їде?
          Він знову з тугою провів поглядом зграбну, по-сільському міцну поставу в сірому пальті, що рушила в бічну вулицю на околиці Ковалівки.

      3.

          Іноді, урвавши часинку від роботи на батьківському обійсті, Петро навідувавсь до Івана – свого колишнього однокласника, що кілька років тому повернувся з міста у село, до старої матері. Але не приніс їй радості, лиш клопіт, сльози: Іван заглядав у чарку, через це позбувся й сім’ї, й роботи, та й Тут, у селі, теж не вгомонився.
          Петро здебільшого заставав Івана п’яним. Тоді швидко прощався і йшов додому. Коли ж Іван ще добре тримався на ногах чи й усміхався до Петра веселими, такими близькими з Дитинства очима, лишався в нього на якусь годинку-півтори: чи словом перекинутись, згадати далекі роки й шкільних товаришів, чи й підмогти йому в чомусь, про що благала пана мати: підправити загорожу, нарізати дров, вирубати кукурудзиння на городі...
          Часом заходила мова про жінок. Не якихось там, а про своїх власних. Теперішню Петрову й колишню Іванову. Петро не вдавався до подробиць, але й не витримував іноді душевного тягаря, викладав товаришеві. Той теж реагував по-різному: тверезий мовчав, а під хмелем недобре блискав оком:
          – А ти думаєш, чого я тут? Через неї, суку...
          Весною, як витримав цілий тиждень без випивки, а таки посадив із матір’ю город, якось Іван, сидячи на старій лавчині під яблунею, глибоко затягнувся сигаретним димом й мовив Петрові:
          – Треба кінчати це дурне діло.
          – Яке? – по мовчанці спитав Петро.
          Іван знов затягнувся, стрімким струменем випустив дим із рота й мовив ніби знічев’я:
          – Та надумав я оженитися.
          – Ну!.. – вдарив його по коліну Петро. – Правильно надумав. Це ти вже конкретно чи тільки так... прикидаєш?
          – Та-а... Прикинув тут... Тільки як мені підступити?..
          Такому...
          – Кинь пити - й підступай. Чого ж ти?
          – Підступай... – Іван притис недопалок пальцями до стовбура яблуні й розтер його, аж тютюн посипався вниз. – Легко сказати... А спробуй... І не пити, і підступити...
          – От і спробуй!.. Ну... І... хто ж вона?
          Іван криво всміхнувся:
          – Ти зараз скажеш – “Ого!”.
          – Не скажу... – Петро хотів це мовити бадьоро, та раптом голос його перервався: якщо “ого!”... Якщо “ого!”, то хіба ж це якась п’яничка, яких теж завелося в селі? Чи так яка нетіпаха? Він вимогливо й тривожно вп’явся очима в Івана. – Кажи вже... Чого ж... – а в самого защеміло серце.
          – Та ось... на Марту подумав... – зітхнув Іван.
          Петрові перехопило подих. На Марту!.. На Марту... Це ж треба так... А він же... Петро... Як же він? Оті зустрічі в автобусі, ті милування нею... І тут... Іван...
          – Чого ж мовчиш? – рішуче глянув на нього Іван.
          – Чого ж я?.. Я... – Петро засмикав угору плечима. – Ну. – Діло таке... Твоє діло, звісно... А вона що ж? Ти з нею вже... щось?..
          – Та ні, – махнув рукою Іван. – Я ж кажу тобі: надумав. А як воно буде? Підступитися страшно – дасть по пиці, а ти як хоч обітрися. По селі ще як піде...
          І благальним поглядом Іван впився в Петра – чекав підтримки, сподівався плеча. А той не міг. Не міг! Як же так? Стільки років... Дивився, марив... Та ніколи слова не сказав, не підступив, а тут Іван, бач...
          – Чого ж ти крутиш? – нетерпляче, тамуючи злість, запитав Іван. – Чи я справді такий, що?.. Думаєш, в руки себе не візьму?
          – Візьмеш. Як схочеш, то візьмеш, – поквапом промовив Петро. – Заради такої... Можна взяти! – раптом скінчив рішуче, й для себе несподівано.
          – А чого ж йому? Чого? Хто вона йому, ця Марта? Подумаєш, руки... В тебе дружина, нехай і клята, але ж таки твоя, і нікуди від неї не дінешся. А тут Іван... товариш твій... Для нього – це шанс. Може, єдиний в житті. Вирватись, людиною стати, знову сім’ю завести...
          – Спробуй! Чого ж - спробуй! – Петро аж звівся з лавиці.
          Іван і собі підхопився, радо глянув другові в очі, схопив його за лікті.
          – Ти так кажеш? Так?
          – Так, – засміявся Петро. – Так я кажу. Давай, пробуй...
          І на більше забракло слів. Плеснув Івана долонею по плечу, повернувся і квапливо подався до хвіртки.

      4.

          Цілий тиждень Петро тільки те й робив, що викидав Марту з голови, з думок. Та вона знову ніби ввижалась йому. То поруч, близько-близько, з доторком рук, як декілька років тому, то мовчазна й задумана при передніх дверях автобуса, то майже перед очима, з-за плеча однокласниці...
          Аж лютував на себе: хто вона тобі? Хто? Ти ж і словом не обмовився з нею! Нічого не було й ніколи не буде! То не ламай життя Іванові, не стій поперек дороги.
          Надумав не їхати в село на вихідний. Там якось і без нього вправляться, а він побуде вдома – з сім’єю, з дітьми. Вже й ласим оком зиркав на дружину, старався піддобритись хоч би чимсь, розтопити її серце. Тільки ж вона цього не бачила. Те не так, те не туди, те не для того!.. Увечері, як лягли спати, відбила ліктем його спраглі руки, одвернулась...
          Тож удосвіта зірвався, приїхав у село раненько, першим рейсом автобуса. Батько вже викосив половину садка, то він схопив другу косу, завзято, аж з якоюсь люттю кинувся в траву – покоси брав широкі, на весь розмах.
          – Ну що тут... нового? – обережно спитав матір, коли сіли за припізнілий, по косовиці, сніданок-полуденок.
          – А що тут? – стенула плечем рада його цікавості мати. – Ти ж недавно був, то сам знаєш – то бараболя була, шарування, тепер косовиця. Сіна цього року гарні, слава Богу, дощі пішли добрі. А зараз таке сонце. Хто раніше скосив, то вже й висохло...
          Петрові мовби гора спала з плечей. З насолодою вдихав гострий запах скошеної трави, коли розкидав поміж деревами сушитися.
          – А що там Іван? – спитав уже за обідом, надаючи голосу байдужого тону.
          – А що Іван? Іван як Іван. Тверезий щось робить, а вип’є – чи спить серед білого дня, чи ще горілки шукає. А мати плаче, бо роботи повно. Сам знаєш... Не бачила його цими днями.
          Може, й не пив цього тижня Іван, може, й справді в руки себе взяв. Тільки ж чи надовго? Та йти до нього не хотів. І вдома не сиділось. Нагальної роботи не трапилось, то вийшов з двору й ноги самі потягли його з вулиці на стежку, що вела поза городи в левади, туди... Туди, де верби зеленіли рядком над жеботливим струмочком, а від них, від кількох у зеленій шерензі, починався і сінокіс Мартиних батьків. Давно туди не ходив, бо яка в тому потреба, але нині вирішив пройтися цією забутою стежкою. Може, побачить хоч здалеку, гляне іще раз. Мабуть, востаннє перед тим, як...
          Раніш, як ще не було тої балачки з Іваном, як тут у селі незмінно текло Мартине життя, іноді закрадалась думка десь перестріти її, але він відкидав ту забаганку. Де здибеш її? Якби на будні, то можна до фельдшерського пункту пройтись, але ж у суботу й неділю і в неї вихідні. Не підеш же додому. Якби ж, не дай Боже, яка болячка нагальна, але тьху-тьху. Хіба щоб рана, але не дуже велика.
          Згадав, як давно колись, іще школярами, разом з Іваном ходили з вудками рибалити в сусіднє село, на Бужок. Риба не дуже ловилася, та й рибалки вони не запеклі, то більше анекдоти травили, реготали над річкою. Аж поки Іван, загавившись, зловив себе сам за палець гачком. Тоді мусили бігти в село, нехай і чуже, до фельдшерського пункту, і там фельдшерка вирізала гачка з Іванового пальця. Лезом бритви вирізала, бо й скальпеля не знайшлося.
          Ні, з таким чи подібним з’являтись до Марти не бажалося.
          Але тепер, подавшись на стежку, тримав у серці надію: а раптом зустріне? Хоч що з того, що встріне?..
          Але йшов. Поміж високі трави й верболози, а де стелилися збоку покоси чи вже сушилося сіно, а то й стояли стіжки. Десь збоку довгу пісню сюрчав цвіркун. Петро йшов, і спів цвіркуна супроводжував його, й важко було збагнути, чи це все той самий маленький музика, чи підхоплював мелодію інший.
          Стежкою цією, колись широкою, тепер ходили мало, трава, нехай і притоптана, затягла її. Чого ж він подався сюди? Куди йде?
          Коли минув кілька вільшин при стежці, впізнав сінокіс Мартиних батьків. Чи впізнав, чи вгадав, чи постать жіноча підказала?
          В квітчастій легенькій сукенці, в білій косинці на голові, за кількома широкими кущами верболозу миготіла постать: вилами збирала сіно з пухких, граблями нагорнутих, валків і складала у стіжок.
          Марта! Одна, при самій стежці. Вище сінокосу, під гору здіймався город, ще чорний, у ледь помітних зелених рядках картоплі, на пагорку в зелені дерев ховалася хата. І ніде нікого.
          Петро, спрагло ковтнувши гаряче повітря, притишив крок.
          Марта низала сіно на вила проти нього, але, здається, не бачила його. Набирала на вила все більше й більше сіна, підступала йому назустріч й не підводила голови.
          – Добрий день! – привітався Петро. – Бог на поміч! – посміхнувся.
          – Добрий день! – заклопотано відповіла Марта, коротко глянувши на нього. – Спасибі, – додала на “поміч”.
          Знов опустила голову, натужилась, підняла великий навильник сіна і поперед себе понесла його до вже височенького стіжка. Умлівіч Петро кинувся до неї, перехопив держак вил поміж її руками й підняв сіно вгору.
          – Поможу, поможу... – промовляв, ступаючи в ногу з нею.
          – Я сама, я сама... – тихо шепотіла вона, не відпус­каючи вил.
          Так вони, все прискорюючи крок, тулячись одне до одного, майже бігли до стіжка, стискаючи руками держално вил, піднімаючи сіно все вище, вище, щоб закинути на стіжок. Врешті, разом викинули сіно на стіжок, потягли вила вниз, знімаючи навильник, і коли вони, зблиснувши вибіленими зубами, поповзли вниз, Петро правою рукою обхопив Марту за гаряче, оголене плече і, чи то немовби сам шукаючи рівноваги, чи підтримуючи її, пригорнув жінку до себе.
          Пригорнув – і вже пустив вила й з другої руки, обхопив нею Марту за стан, ще міцніше притис до себе. Вгледів короткий позирк сірих очей перед собою, вмить опущені вії - й вустами торкнувся її гарячої щоки й, уже не відриваючись від неї, припав до вуст. Сухі, пошерхлі від спеки, трохи солонаві од поту, вони завмерли, як і завмерла вся вона, все ще тримаючи руками вила набік від себе.
          – Що ви? Що ви? – зашепотіла вона, відхиляючись, а він ловив губами її вуста і між цілунками теж безтямно шепотів:
          –  Я так... Я тримаю... Ледве не впали...
          Врешті, вона відступила назад, та він подався за нею, і вона руками й кінцем держална вперлась йому в груди й вирвалась із його рук. Впустила вила, зірвала косинку з голови, замахала нею перед собою, сама не зводячи з нього іскристих очей.
          – Що ви робите? Що ви робите? – тихо загукала.
          Петро підступав до неї, розставивши руки.
          Вона відсахнулась назад і змахнула косинкою, наче відганяючи його.
          – Побачать!.. Люди ж побачать!..
          – Марто!.. Марто!.. – безтямно промовляв він, все ступаючи за нею.
          – Йдіть!.. Йдіть!.. – ледь не з сльозами благала вона й відступала назад.
          – Марто, я прийду сюди ввечері. Смерком прийду. Буду чекати тебе, Марто!
          – Ні! Ні! – скрикнула вона. Повернулась і через клапті незібраного сіна побігла берегом до городу.
          – Вийди ввечері, Марто! – гукнув він іще раз. – Я буду чекати!
          Вона прискореним кроком ступила на стежку в городі, розмахуючи білою косинкою, затиснутою в правій руці.

      5.

          У сутінках він тихо ступав трав’янистою стежкою, час від часу пересмикуючи плечима - чи то від прохолодного повітря долини, чи то від хвилювання. Як і вдень, мрійлива однотонна мелодія цвіркуна супроводжувала його. За плечима вузькою довгою смугою догоряла вечірня зоря. Праворуч, над темними купами дерев по пригірку, блідо світився серпик місяця.
          Петро то стишував крок, то квапився, вдивляючись у сутінь перед собою. Під ногами темніла стежка, верби над струмком, кущі верболозів по сінокосах згустилися.
          На Мартиному березі світліли два високих стіжки сіна. “Вивершила”, – всміхнувся Петро. Й облизав пересохлі губи, на яких, здавалось, іще відчувався солонуватий присмак жіночих вуст.
          Став за стіжком, біля якого вдень так стрівся 3 Мартою, й виглядав з-за нього на город, на його середину) кудою мала пролягати стежка. Прийде чи ні? Що ж у них відбулося вдень? Чи вона по-справжньому боролася з ним, чи тільки для годиться? В її віці, від її самотності могло бути те й те. Як же скрикнула вона тоді, наостанок: “Ні! Ні!”... Як вирвалась і побігла перед тим...
          Він відривав погляд від пагорка з темними деревами, від городу, що теж усе темнішав, чорнів густіше й густіше. Ховався за стіжок, потім, перечекавши кілька хвилин, визирав знову: ану ж бо йде! Але город темнів перед ним, з пагорка, від якоїсь хати іноді лінькувато погавкував собака, а цвіркун усе бринів, бринів на своїй струні і торкав нею серця.
          Небо вкрилося яскравими зірками, місяць прояснів, набрав чітких обрисів, на заході обрій згасав бірюзовою барвою.
          Петро вже втрачав надію, коли, в черговий раз визирнувши з-за стіжка, вгледів білу постать – вона спускалась уже краєм городу. Поволі вийшла на луг. Як недавно місяць, постать набирала все чіткіших обрисів.
          Петро вийшов з-за стіжка, пішов їй навпроти. І сам не помічав, як широка усмішка осявала йому обличчя. Цвіркун забринів на своїй струні десь зовсім поруч.
          Марта вповільнювала й вповільнювала кроки, врешті стала, й він кинувся їй назустріч. Обняв за плечі, та вона перед себе наставляла руки й шепотіла:
          – Я тільки так... Я прийшла тільки так... Щоб ви не чекали... Сказати, щоб не чекали.
          – Добре... добре, Марто, – скоромовкою озивався він. – Добре, що ти прийшла... просто так.
          Він таки обняв її, міцно притис до себе, знайшов губами її вуста. Вони, вологі, пахучі чимсь невловимим, все Ще намагались щось сказати, та вже не мали сили. Й вона Руками обхопила його за голову, притисла до себе. Руки її пахли свіжим молоком.

      6.

          Вранці, коли Петро нарешті прокинувся й, радо всміхаючись до самого себе, вмився з умивальника на дворі, мати поставила на стіл сніданок і вдавано сердито запитала:
          – Де це ти тлумився цілу ніч?
          – Та-а... – непевно протягнув він.
          – Тут Іван приходив, чекав тебе цілий вечір. Як тверезий, то мовчить, а це випив, правда, не зовсім п’яний, як то буває – то розбалакався...
          – І що ж він? – насторожився Петро.
          – Хвалився, що женитися думає, – засміялась мати.
          – Женитись? – Петро кинув виделку на стіл. – 3 ким же він надумав женитись?
          – Та щось про Марту плів.
          – Про Марту? - скрикнув Петро. – Про Марту? – Він скочив зі стільця, гримнув ним під стіл. – А що він дасть їй, тій Марті? Він!.. Цей... п’яниця! Алкаш!..
          Петро аж стиснув кулаки.
          Мати здивовано глянула на нього.
          – Що це з тобою ниньки? Ти ж його так захищав завжди!.. Це ж друг твій... А тут... “алкаш”...
          – Бо алкаш! Алкаш – він і є алкаш!.. Він женитись надумав!.. Женитись!.. Одній життя поламав через ту горілку, тепер другій... Вже йому, бач, Марту... Марту йому давай!..
          Мати стривожено споглядала за ним, розгублено розводила руками.
          – Може, він так, з п’яного розуму... Хоче женитись, то й меле про Марту...
          – А що меле, то меле, – зло кинув Петро. – Марту йому... Давай Марту!..
          – А ти ж то чого так... розкипівся? – вже й собі сердито кинула мати. – Нащо я й казала? Хай би собі...
          – Я не розкипівся! – Петро заметався вздовж столу із забутим сніданком. – Я кажу... те, що є. П’яне... верзе... Й чути не хочу... Не хочу про нього й слухати! Про нього... про... Марту йому... Марту...
          Він стрімко обминув матір з непорозуміло складеними руками перед грудьми, грюкнув дверима й вискочив надвір.
          – Марту йому... Марту...
          Ранок блищав рясною росою - на траві, на вже густому листі дерев. У садку сюрчав цвіркун. Петро враз згадав учорашню ніч, пахуче шелестке сіно й пахучі Мартині руки, солодкі її перса, по-дівочому пружні, гойдливі, високі, мов дзвони...
          – Марту йому... Марту... Еге ж, дам я тобі Марту... Дам тобі Марту... Марту... Марту...
          В садку сюрчав і сюрчав цвіркун. Як усю цю ніч на сінокосі.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр