www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Кузьо, Гундатра з коровою Райця Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Птиці над нами
      Кузьо, Гундатра з коровою Райця

      КУЗЬО, ГУНДАТРА З КОРОВОЮ І РАЙЦЯ

      1.

          Христін Кузьма, простіше, Кузьо, оженився через Михалка – свого колишнього однокласника, сусіда через городи і напарника по випивці. Тільки не з його згоди.
          Бо ж мав женитися Михалко – високий, гондрабатий, неповороткий, на прізвисько Лось, бо справді трохи схожий на лося з його лапатими рогами, що, на людський розум, мають за все зачіплятися. А прізвище його – Вухналь.
          Жив Михалко в старенькій хатині зі старою ж матір’ю – він був останнім з її чотирьох синів, пізнім мізинцем, і женихатися почав уже тоді, як старші давно, ще за його малолітства, позаводили сім’ї й уже збиралися женити своїх дітей. Батько ж помер, не діждавшись молодшої невістки.
          Після служби в будівельному батальйоні й курсів трактористів Михалко робив у колгоспі на старому гусеничному “дізелі” – ХТЗ. Заробітки мав мізерні, та й ті пускав більше на горілку, яку пив з Кузьом. Кузьо ж Христін часто й доставляв його додому – із сільської продуктової крамниці, під якою й розпивали щойно придбану пляшку, чи ще звідкіля.
          Кузьо мешкав теж із матір’ю. Тільки ж батька свого він ніколи не знав, а виростав ще при дідові – вічному сторожеві колгоспних телят. В супрязі з Христею – матір’ю Кузі, через що й він мав прізвисько Христін, а справжнє прізвище його – Стадник – мало хто й знав, – дід уже майже перед смертю спромігся поставити глинобитну хату під шифером в тісній вуличці – неподалік від Вухналів, тільки пересікти цю вуличку й пройти межами через городи й садок.
          Кузю, здавалось, горілка не брала. Ні, він теж бував п’яним, інколи так, що ледве переставляв ноги, але щоб вони зовсім відмовили йому і він впав, як це бувало з Михалком, – такого з ним не траплялося. Зростом ледь трохи вищий від Михалка. але з такими широченними округлими плечима, з величезною головою, теж круглою, що твердо сиділа на широкому карку, він брав стограмову чарку в свою лапиську, й вона здавалася наперстком у його товстих пальцях. Уся горілка, яку він виливав у себе, ніби навіть не опускалась до його нутрощів, а піднімалась угору й випаровувалась через величезну головешку. А що випарів цих не бракувало, то разом з ними покидало Кузьову голову й м’якеньке світле волосся, і вона з роками ставала все округлішою.
          Привівши чи й принісши Михалка до хати, Кузьо стежкою через межі, а іноді, в глуху темінь, і дорогою кружка, йшов додому, стара ж Вухналиха передрімувала до ранку, дочікувалась, коли син всідався за стіл перед паруючою . мискою із супом, і тихим голосом озивалася:
          – Ти, Михалю, хоч би трохи менше пив. Бач, Кузьма не такий запопадливий до горілки, тільки трохи випивший...
          – Гу-у, – якось ніби справді по-лосиному вигукував Михалко, – бачили б ви, мамо, скільки він вчора всадив!.. Тільки ж здоровий, воляка, – що йому...
          І Михалко одвертався од матері й гучно, із задоволенням сьорбав й аж ахкав од гарячої страви.
          – Та ж ти хоч копійку приберігав би, – тихо провадила своєї мати, – а то й пальта на зиму не маєш, і чоботи треба купити, й шапку...
          – Гу-у, – знов озивався Михалко, – що ви мені, мамо, тою копійкою впрікаєте? Самі за ту копійку з церкви цибнули б, то й мене ото... гу-гу...
          – Копійка до копійки – то й рубель буде, – ображено стискала Вухналиха сухі вуста.
          – Гу-у-у, – аж заходився сміхом син, тримаючи ложку над мискою. – То за рубля, мамо, ви сто разів з церкви цибнули б!..
          І він реготав, від чого чорні очі його, з великими білка­ми, почервонілими від випитого вчора, ніби вилазили з орбіт.
          Пару собі Михалко вибрав у сусідньому селі, звідки походила його мати, й де він, перейшовши ліс, частенько навідував її численних родичів. Наглянув він там Гольку – під свій ріст, міцну, з рудим волоссям. До матері її, Лисавети, теж рудої, колись пристало прізвисько Гундатра – дісталось воно й доньці. Але Михалко шукав собі жінки, а не прислухався до вуличних прізвиськ, на які сільський люд ого як вдатний.
          До всяких там куниць-дівиць, про які ще колись розказували в школі на уроках літератури, Михалко не вдавався, бо ні йому, ні його нареченій з їхніми статками то було ні до чого. Простоявши з Голькою кілька вечорів під її ворітьми, Михалко про одруження домовився з нею, а ніби в свати прийшов зі своїм другом-нерозлийводою Кузьом Христіним.
          Одразу ж і забрали Гольку з собою.
          Стара Вухналиха приготувала на женитьбу сина сякий-такий обід, що вийшов уже й підвечірком, бо прийшли вони з-за лісу вже пізненько, виставила літру самогонки, и сама пригубила трохи заради такої оказії – син привів до хати невістку. Але коли Михалко напився вже так, що очі полізли під лоба й він почав зриватися з місця й гукати і наставляти до гостей лоба, ніби справжній лось роги, мати осмикнула його:
          – Ну, Михалю, може, хватить уже – молоду жінку ж привів додому.
          На те син ще більше розпалився, зовсім вискочив з-за столу і закричав, що мати знову вчить його казна чого, а він і так вчений.
          – Ходімо до тебе, Кузю, – запропонував він.
          – А я що знаю, – непевно мовив Кузьо, але слухняно підвівся і, ввібравши свою головешку в плечі, виліз з-за столу.
          За принесеною з собою рештою горілки й захопленою у Вухналів закускою вони просиділи до пізнього вечора. Христя, Кузьова мати, від вгощання не відмовилась – Михалко жениться! – та після пригубленої чарки вийшла в другу кімнату й занишкла.
          Нарешті, коли на столі все спорожніло, Михалко важко підвівся зі стільця й мляво – рішуче не вдалося – махнув рукою:
          – Ходім, Голю, вже додому.
          Отут і сталося...
          Голька знизу вгору глянула на Михалка і твердо мовила:
          – А я не хочу!
          – Як так – не хочу? – відкопилив губу Михалко.
          – А так... Я лишаюся з Кузьмою. – І вона лагідно глянула на Кузю. Той почервонів іще більше, ніж від горілки, голова його, здавалось, ось-ось лусне від осмислення такого несподіваного повороту.
          – А я що знаю? – він зніяковіло усміхнувся і здвигнув плечима. – Ви собі рішайте...
          – Я вже вирішила! – заявила Голька, встала зі стільця і відступила від столу, ніби надаючи змогу друзям далі діяти самим.
          – Гу-у! – ревнув Михалко і зблиснув білками так, Що вони, здавалось, ту ж мить вискочать з очниць. – То ти так рішила?
          – Так рішила! – І Голька підступила боком до Кузі що все ще сидів за столом з ніяковістю на обличчі.
          – А ти, Кузьма? – наставив на нього роги Михалко.
          – А я що знаю?
          – Ну, то йдіть ви кібєні матері!
          Михалко хитнувся і, намагаючись тримати твердий крок, вийшов з хати, щосили грюкнувши дверима за собою.

      2.

          Так Христін Кузьо оженився з Голькою Гундатрою.
          Михалко Лось-Вухналь, однак, швидко відійшов серцем і почав учащати до молодят, як перше вчащав до самого Кузі. Сидів до пізнього вечора, сплітав якісь хармани, аж Голька штурхала Кузю під бік:
          – Доки він буде тут стирчати?
          – А я що знаю? – стенав плечима чоловік. – Не буду ж вигонити з хати...
          Та, врешті, посиденьки свої Михалко урвав – знайшов таки собі жінку ще в іншому селі – сусідньому з материним.
          Як кажуть, почали дружити сім’ями. Посипалися й діти.
          Голька стала пишною молодицею з червонястими щоками і майже таким же червоним волоссям. Кузьо перетворився у справжнього велетня. Голова ж його остаточно облисіла, і він блищав нею, мовби величезним начищеним казаном.
          Михалкові Вухналеві не пощастило, Не з жінкою – з життям. То все їздив п’яним, а на цей раз... Перекинувся трактор... і так далі...
          Жінка його невдовзі після похорону забрала двох дітей і повернулась у рідне село, до матері.
          Тепер Кузьо не ходив через вулицю й межами до Вухналів. Навіть стежка та почала заростати.
          Що знають в одному селі, те легко переходить у друге. Гольчине сімейне прізвисько перелетіло разом з нею до села чоловіка. І тут усі з задоволенням, зі смаком вимовляли його: “Гун-да-а-тра!”.
          Коли розпався колгосп – хоч Голька не дуже вчащала до нього – Гундатра знайшла собі роботу в місті – санітаркою в лікарні. Щокожного третього дня сідала в автобус, через годину була в місті, а за десять хвилин ходу – й на роботі.
          Хтозна де – чи то в автобусі, чи на роботі, де повно товчеться люду – але десь то трапилось їй познайомитись із чоловіком з Глинищ – села, на півдорозі до міста. Те знайомство довело до того, що якогось дня Голька знайшла причину, щоб люто посваритися зі своїм Кузьом – і заявила, що жити з ним, з таким вальком, ледарем і п’яницею, вона не може й покидає його.
          – Ти що?.. Ти куди?.. – не міг второпати Кузьо і часто кліпав своїми білястими віями. – А як же діти?.. А... А корова...
          – Діти поки що лишаться з тобою. А корова... Корову я забираю з собою!
          Але спершу вона поїхала сама – автобусом. Побула два дні в Глинищах, відпрацювала добу в лікарні й одразу ж із міста вранці приїхала до Кузя – за коровою.
          Чоловік, змарнілий за цих три доби, замучений дітьми- школярами, хазяйством, в тім числі й коровою (матері вже не було – померла кілька років тому), взявся схаменати Гольку, просити повернутися (“Я все прощу!”), але Гундатра була невблаганною. Зварила борщу, ячмінної каші під підливу (“Заради дітей, а не для тебе!”), зняла з цвяха у хліві мотузка і пішла в череду за коровою.
          З пасовиська й повела корову на третє село. Вздовж Шосейної дороги, якою зазвичай їздила до міста, обочиною, де попускаючи мотузок, щоб корова підпаслася, де підганяючи її зламаною гілкою кленчука із листям – заодно відганяла мух і гедзів – так і пригнала у новий двір.

      3.

          Кузьо лишився з двома дітьми. На щастя, з дівчатками, вже старшокласницями. Він ходив на роботу до трактора, що вже розвалювався, як розвалювався й колгосп, дівчатка ж після уроків якось давали лад удома – на дворі, городі й у хаті.
          Не відволікався й Кузьма на різні забави – не мав коли, не було за що. Чарку випивав хіба що як плату за якусь поміч комусь – трактором чи силою.
          Так діждалися й літа. Старша Кузьова дочка скінчила школу й одразу з випускного вечора подалась у невістки в сусіднє село. Кузьма лишився удвох з молодшою.
          Тим часом почали доходити з Глинищ чутки: в новій Гольчиній сім’ї закипіли не тільки сварки, але й дістала Гундатра доброго лупня.
          – Захотіла... – докірливо хитав Кузьо блискучою головою. – А я ж її за всі роки й пальцем не торкнув...
          Під осінь, коли Кузьо з дочкою вперше вийшов на город копати картоплю, неждано-негадано з’явилась удома й Гундатра – приїхала обіднім автобусом.
          Впала перед Кузьом на коліна, заломила руки:
          – Прости! Прости, Кузю, чоловічку мій рідненький!.. Прости, благаю тебе!..
          Кузьо знічено підняв аж до вуха кругле плече:
          – То що ти хочеш?
          – Вернутись хочу! До тебе, до дітей!..
          – А я що знаю? Як хоч...
          А сам не міг стримати радості, щасливої усмішки – вона осяяла його лице так, що проти сяйва того померкла й голова.
          Другого дня вони, обоє щасливі, усміхнені, ходили по селі, побравшись під ручки, немовби міським тротуаром. Нібито конче потрібно їм було навідатись до крамниці, на пошту...
          Кузьо знову ожив, налився ще дужчою силою, в роботі вергав гори. Голька весело метляла спідницею по дворі й городі, щось бадьоре співала коло корови (привела її з Глинищ, на прощання кинувши: “Тебе я знать не знаю!”).
          Щаслива ідилія тривала аж до зими. Та десь у своїх поїздках на роботу чи стріла Голька свого глинищанина, чи так що сталося, та раптом вона знов розсварилася з Кузьмою і... вивела корову з хліва на сніг та потягла з двору.
          Кузьова голова никла додолу – від горя, від недолі. А тут і колгосп розгромили до кінця, і трактора його продали – чи то на руки чиїсь, чи на брухт... Ледве перебув зиму з дочкою, насилу діждався весни й упрігся в роботу – на городі, в обійсті.
          З Глинищ інколи долітали свіжі вісті: б’є Гольку, ох і б’є!..
          – Хай б’є, – озивався на це Кузьо. – Як зі мною погано було, то хай б’є...
          Цвіла картопля – вкривала город синявим кипінням, коли явилась Голька з коровою на мотузку. По селі вже не ходили, попід ручки не водились, але Кузьо прийняв її знов.
          – А я що знаю? Оттака вона, от...
          Зимою ж корова геть намучилась, поки продибала- просковзала ратицями – та ще й тільна – уздовж дороги на Глинища – сімнадцять кілометрів як-не-як. Може, тому, а може, з іншої причини, але наступного разу, навідавши Кузю на кілька місяців, подалась із нею в мандри ще восени. Кузьо знову зимував удома тільки з дочкою.
          І так траплялось тринадцять разів. Тринадцять разів Голька тягла корову з двору й тринадцять разів поверталась до Кузьми. В один з таких поворотів вийшла заміж і молодша дочка (щасливі батьки зробили навіть небучне весілля), в другий – купила в їхньому селі стареньку хату й переїхала ближче до дочки стара Гундатра – Кузьова теща.
          – Доки ж вона буде ходити так-о-о? – питали Кузя люди.
          – А я що знаю? – махав рукою той. – Вона ще доходиться...

      4.

          В давньому, та все ще новому, не часто вдяганому костюмі, бо куди ти в ньому вирядишся, щедро побризканий одеколоном “Шипр”, вистояним в закутку шафки, явився Кузьма на автобусну зупинку в кінці села. Тут його вже чекав Крак – п’яничка Владзьо, що приблудив до села на клопіт рідній сестрі – невістці Щаблівських. Він підбадьорливо, трохи зверхньо позирав на Кузю – врочистого й напруженого, що аж спітніла мозгівня, наче він випив літру горілки.
          Односельці з цікавістю поглядали на Кузьму, на його парування з Краком.
          – Ти, Кузю, ниньки такий, як на сватання їдеш, жартували. – Дивись, бо Крак тебе вивезе...
          – А я що знаю? Кудись то вивезе...
          Кузьма справді їхав свататись. Як багато років тому він супроводжував у такій оказії покійного друга Михалка, так тепер служив йому ніби сватом Крак. Це Крак і нараяв йому свою однокласницю, розвідницю, що діждалась у місті пенсії, та й тепер подумує, як би вступитися з квартири, лишити н дітям, а самій прилаштуватись коло якогось чоловіка. Крак і настренчив їй Кузьму і домовився звести їх.
          Райця, дебела, крутогруда, з широкими, ще соковитими губами, прийняла сватачів щедрим столом і веселим настроєм. Кузьо, змучений вічними сварками, дурними докорами Гольки, з радісним зачудуванням пас її очима і вже уявно бачив на своєму притихлому без дітей, корови й іншої живності подвір’ї – вправну в роботі, замашну до всякого діла. Родом із села, Райця тепер, з літами, й сама хотіла повернутись до знайомих з дитинства буднів.
          Провела Райця захмелілих чоловіків аж на автостанцію і тут, коли на платформу підійшов автобус, обхопила руками величезні Кузьові плечі й міцно, аж зашкварчало, поцілувала його на прощання.
          Щасливий Кузьо всю дорогу додому всміхався й навіть не помітив, як автобус проминув Глинища з його Гундатрою і коровою десь там у їхніх нетрях.
          Через кілька днів у село приїхала з двома великими сумками Райця й допиталась до його хати.

      5.

          Хтозна, чи витримала б корова ще один похід із Глинищ – вона постаріла й геть знемічніла. Та й куди її було вести? В колишньому Гундатриному обійсті звихає нова господиня, а в матері й хліва путнього нема – так, маленький курничок.
          Гундатра здала корову “на машину”, зібрала свої речі в такі великі сумки, як ніколи раніше, грюкнула дверима хати, в якій так і не прижилася за стільки років, й подалась на автобус.
          Речі свої притягла до старої хатини в долині, що влітку заростала широколистими лопухами, де вже кілька років Жила її мати. Нарешті дві Гундатри – стара і молодша – знову опинились під одною стріхою, як у далекі роки в своєму рідному селі. Тільки ж утіхи з того було мало.
          Гундатру на роботі скоротили, в обійсті матері не водилось навіть курки, тож тримались на її одній пенсії, д хотілось чогось доброго з’їсти, міцненького випити, в гарне вдягнутись... Тільки за що?
          А десь зовсім недалеко, не за сімнадцять кілометрів, як із Глинищ – за п’ятнадцять хвилин ходу розкошував з новою, “міською”, жінкою той проклятий Кузьмисько. І казали люди, живуть добре.
          Голька трималась, як могла, й знаку ніколи не давала, що її мучить, гризе оте Кузьове нинішнє щастя, що на колінах поповзла б до нього з тої осоружної материної халупи в лопухах – аби лиш іще раз простив. Уже востаннє!
          Та Кузьма поволечки повертався в своєму подвір’ї, а на ньому сокотали кури, гелгали гуси, в хліві рохкав кабан, жувала жуйку ситна корова. Іноді підходив до воріт, вифарбованих у голубе, спирався ліктями на верхню дошку й з лагідною усмішкою дивився на дорогу – може, хто йтиме, то озветься словом. Й губата Райця не кричала на нього, не гатила кулаком у широченні й мовби залізні, плечі, як, бувало, Голька. Райця проворно вправлялася з дійницею, з баняками й пательнями – з усім сільським життям, за яким вона так знудилась у тісноті міської квартири-шпаківні.
          Обходила Гундатра свою колишню вуличку, сторонилася, та на весну притиснуло так, що й не втрималась.
          Кузьо з Райцею порались на подвір’ї, коли Голька відчинила хвіртку й собака спершу гавкнув, та потім замахав хвостом – упізнав. Кузьо опустив сокиру коло дровітні, Райця притисла до живота стару пластмасову миску з потовченою картоплею для курей.
          Голька, привітавшись, дивилась на ту миску. Кинула сердито:
          – Дайте й мені бараболі з відро. Ви ж то і самі їсте мою бараболю, і курей годуєте. Якби я вторік не посадила, то що тепер мали б?
          Хазяї перезирнулись. Кузьма згадав, як сам одинцем полов ту бараболю, бо ж Голька втринадцяте подалась у Глинища, як підгортав її плужком із Краком й по тому вони добряче напилися, як травив жуків, а вже з Райцею копав увосени.
          Та нічого не сказав Кузьо. Лиш здвигнув округлим плечем.
          –      А я що знаю? Бараболя є, то чом не дати.
          Голька враз повеселіла, вже сміливо проступила далі в двір, а Райця поквапом поклала миску просто під ноги й усміхнулася своїми широкими губами:
          – Заходь до хати, поки він набере. Там пакет знайди! – гукнула вслід Кузьмі. Та знов до Гольки, відступивши трохи вбік, щоб дати дорогу: – Заходь.

      6.

          З материного двору Голька Гундатра виходить у густий затінок ясенів і кленчуків уздовж дороги – сонце світить якраз у крони цих дерев і вони відкидають довгі тіні. Ще ж ранок.
          Зладнувавши немудрий сніданок для матері й себе, покрутившись по хаті, а то й перед старим, у райдужних плямах, дзеркалом на стіні, Голька вирушає в свою чи не Щоденну подорож. Слава Богу, мандрувати їй недалеко – за п’ятнадцять хвилин вона вже на місці.
          Додому повертається в пору, коли на дорозі не темніє й латочки холодку – обіднє сонце просвічує вулицю вздовж. Гундатрі спека байдужа. Вона бадьоро крокує вуличкою, її руку, а то й дві, обтяжує пакет з випнутими боками. Там слоїк молока і два буряки на борщ. Або ж грудка сиру й шматок сала. Чи свіженькі, щойно з грядки огірки на закрутку. Зверху зеленіє пучок кропу.
          – А я що знаю? – вбирає зовсім лису голову в плечі Кузьо. – Як воно в нас є, то хай і в неї буде.
          – Бідує сама з матір’ю старою, – додає Райця.
          І не стримується – озирається на Кузю й радісно розтягує до нього свої широкі вологі вуста.
          Гундатра тим часом вже відхиляє коліном похилену хвірточку, вносить на своє подвір’я повні пакети. Та яке то “своє” подвір’я? Материне. А її – там. Де Кузя, де Райця.
          Онде подзвонила по мобільному старша дочка – матері теж телефон подарувала і тепер Гундатра має як балакати з нею, – отож подзвонила дочка, що на ці вихідні приїде до тата – з чоловіком і малим Тимочком. Райця вже замовила Кузі зарубати гуску проти вихідних і купити самогонки. Тільки не в Січкарки, бо та демідролу для міцності в юшку свою додає, а взяти в Питльованки – та жене добру, міцну, цукрову горілку, без усяких підробок. Словом, натурпродукт.
          Весело буде...


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр