www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Третя місячна ніч Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальна довідкаОнлайн послуги
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      Героїв пам’ятаєм імена
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Онлайн послуги
      Відкриті дані
      Карта сайту
      Аудіокнига


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Третя Місячна ніч
      Третя місячна ніч

        Того літа над селом пливли незвичні пахощі жасмину. А може то так лише здавалось Оксані, коли виходила в тепле надвечір'я на город і її відразу зустрічав, брав ув обійми той духмяний подих від великого кучерявого куща, біля якого стояла старенька замшіла ла­вочка і на якій так хотілось вечорами посидіти та помріяти, послуха­ти зачаровану ніч.
        Щойно відцвів бузок навколо хати. І зіщулені, посохлі кетяги не­давно розкішних квітів тоскно в'янули на гілках, обрамлених блиску­чим міцним широким листям.
        Це означало, що іще одна весна залишилась позаду. А пахучий жасмин кликав у літо.
        Сьогодні неділя.
        Оксана встигла запорати худобу, принести в хату відро води з кри­ниці під калиною. Повечеряли удвох з батьком. І вона стала збира­тись на вулицю. Там, на горбочку біля школи, під віковими ясенами вже грала гармошка і співали дівчата.
        Одягла святкову сукню і окинула себе поглядом у дзеркалі, що ви­сіло на стіні.
        На неї глянуло молоде обличчя з високими чорними дугами брів, усміхненими карими очима, красивим рівним лобом, обрамленим гу­стим русявим волоссям. Коси в Оксани шовкові. Вони такі ніжні і хви­лясті, так гарно лягають на плечі, мов ласкавого хвилею закутують ніжну білу високу шию.
        Їх дуже любила заплітати матуся, коли іще була жива.

      – Красунечко ти моя, – примовляла, бувало, до Оксани, заплі­таючи їй косу та любуючись нею. – Ось виростеш. Будеш найкра­щою дівкою в селі, і вибереш для себе найпоказнішого хлопця.

        Та не довелось матері дочекатись весілля донечки. Тієї зими селом прокотився тиф. Злягла Василина. А потім і Сава та їхня Оксана. Батько і дочка видужали. А матір відвезли за річку.
        З того часу так залишились удвох у хаті. На Оксанині руки перей­шла вся хатня робота, клопоти по господарству... І батько радів з того, що у нього виросла така працьовита та красива дочка. Тільки б доля їй усміхнулась доброзичливо.

        – Та не ходи там до третіх півнів, – сказав услід Оксані, коли вона виходила з хати.

        – Добре, тату, – відказала. – Трохи поспіваємо з дівчатами та й прийду.

        Під високим зеленим шатром могутніх ясенів вже стояли два чи­малих гурти. В одному хлопці. В іншому дівчата.
        Оксана приєдналась до ватаги дівчат в той час, коли гармоніст Федір Чайківський заграв вальс “Когда б имел златые горы”. І до неї підійшов молодий учитель Митрофан Коваленко.

        – То що, Оксаночко, затанцюємо, – окинув її запитальним по­глядом, і подав руку.

        Оксана зашарілась і щось незвично тепле ворухнулось у грудях. Її запрошує до танцю Митрофан Іванович. Він же в селі керує драм­гуртком, і коли ставили “Наталку-полтавку”, Оксана грала Натал­ку, а він – Петра.
        Пливли в танці, мов у замрії. І Митрофан підтримував її струнку постать, обережно і ніжно притискуючи до своїх грудей і зазираючи їй в очі своїми блискучими голубими. Оксані було якось незвично ра­дісно від того танцю. Вона трохи соромилась вчителя, і їй здавалось, що вона танцює якось незграбно і важко. Проте хотілось, щоб той танець продовжувався іще, іще.

        – Дякую тобі, Оксаночко,– сказав Митрофан, коли закінчився танець.

        І він чемно відвів її знову до гурту дівчат.
        Тим часом з-за садів на небо виплив білявий місяць і, здавалося, зупинився над високими Зайцевими липами.
        Десь біля півночі хлопці і дівчата почали розходитись з вулиці. До Оксани підійшов учитель.

        – Ходімо, Оксаночко, – усміхнувся ласкаво. – Проведу тебе додому,

        – Та ви що? – знітилась дівчина. – Я не боюсь. Сама дійду.

        – Ось так вже й сама, – хитнув головою вчитель. – А раптом вовк нападе. Онде з-за кущів вискочить.

        – Ну, якщо вовк, то ходімо вже, – згодилась Оксана, усміхнув­шись з того жарту Митрофанового. А самій стало в душі тепло і ра­дісно, бо ж їй давно вже був небайдужий цей молодий і гарний юнак, що приїхав до їхнього села і відразу ж сподобався своєю непосидю­чою вдачею, вируючою енергією, що аж бризкала в серця молоді, яка завжди його оточувала.

        – Нарешті будуємо справжню Україну, – говорив він у хаті-читальні до хлопців і дівчат. – Нині й в містах діти вчитимуться українською мовою. Нас кличе нове життя. І ми його будемо будувати красивим і веселим.

        Оксана слухала його зачаровано, і їй здавалось, що кращого хлопця в світі немає.
        І ось сьогодні Митрофан Іванович проводжає її додому. Село спало. І, здавалось, єдиним охоронцем того зачарованого спокою був високий повновидий місяць, що стояв серед неба і оглядав своїм правічним зором натомлену і красиву у своїй умиротвореності землю. Дрімали закучерявлені сади, дрімали пахучі луки, завмер ставок, оточений сумовитими вербами та вільхами. І  та тиша, здавалось, загусла і застигла на довгий час. І все навколо здавалось нереальним, казковим і таємничим. До дійсності повертала лише пісня, яку співали дівчата десь там, на Підліску. Слова її, тієї пісні, доносились ніби аж відтіль, від мерехтливих зір. І пісню ту слухав місяць.

      Сховалось сонце за горою.
      Туман легенький землю вкрив.
      Шепоче вітер з осокою.
      Гай зелененький зашумів.

        Оксана з Митрофаном поволі йшли вулицею і замріяно слухали знайому мелодію. Врешті пісня, ніби загубившись в гущавині садів, замовкла. Але ту прозору тишу, що вляглась над селом, будив іще звук гармошки десь аж з тієї вулиці, куди пішов гармоніст.

        – Федька озивається, – ніби сам до себе промовив Митрофан, слухаючи звук гармошки.

        Нарешті замовкла і та мелодія. І на землю знову ліг місячний спокій. І попливла долиною казка.
        Оксані здалось, що вони з Митрофаном ідуть у ту казку. А вона їх кличе в таємничу безгомінь і дарує незбагненну свою красу.
        Стежина в спориші була вистелена місячним світлом. А маленька лавочка під старою липою ніби запрошувала на відпочинок.

        – Може сядемо отут трохи, – запропонував Митрофан.

        – Та що ви? – озвалась Оксана. – Пізно вже. Тато мій буде сваритися, що я так пізно повертаюсь.

        – Ну добре, Оксаночко, – зітхнув Митрофан. – Але ж поглянь яка чудова ніч.  Це ж бо, моя пісня. Пам'ятаєш оце:

      Ніченька місячна,
      Зоряна, ясная,
      Видно, хоч голки збирай...

        Так це ж саме така сьогодні і є ніченька. А ти – дівчинонька.
        Він взяв її за руку і глянув в очі. Той ласкавий погляд гарного юна­ка пропік Оксану аж до серця, і воно озвалось щемливим тремтінням.

        – Може завтра прийдеш знову під ясени? – спитав з надією.

        – Та як будуть дівчата, то і я прийду.

        – Я буду чекати. Чуєш, Оксаночко? Я буду чекати, – знову за­глянув їй на дно душі своїми глибокими замріяними очима.

        Дівчина звабливо усміхнулась, підняла руку і незабаром зникла в темному отворі дверей. А Митрофан стояв під місяцем, і йому ніяк не і хотілось вірити, що вже тепер він залишився сам.
        Йшов вулицею, дивився на місяця, мов на побратима по замріяній подорожі. А в душу йому світили блискучі Оксанині очі. Ну чому вона називає його на ви? Та вони майже ровесники. Він на років два мож­ливо й старший. Але ж йому так хочеться бути з нею близьким. Іще не міг збагнути того щемливого, незвіданого благовісту, що вже по­селився в його молодій душі. Але відчував, що ця дівчина заволоділа його помислами. А задумливий, сповнений незвіданого смутку і кра­си, погляд з-під чорних дуг її гарних бровенят солодко торкав струни душі, і вони озивались на той поклик.
        То підіймались в душі ніжні паростки юначої любові. І вона все­владно заповнювала все його єство. І він плив на хвилях того високо­го почуття у казку літньої ночі. 
        А Оксана, навшпиньки зайшовши у хату, щоб не розбудити ста­рого батька, тихо вляглась, не роздягаючись, на ліжко і дивилась крізь вікно на місяць. А десь там, у глибині серця, звучав голос Митрофана: “Ти навіть не знаєш, Оксаночко, яка ти гарна і симпатична”.
        Та він, Митрофан, такий, що про нього весь час хотілось думати. Немов той козак із пісні. І високий, і стрункий, з чорними бровами та високим, ніби насмоленим чубом.
        Його привітне, усміхнене обличчя, тверда хода, широкі плечі ви­казували в ньому силу і впевненість.
        А от які очі у Митрофана? Вона й до цього часу не визначила. Сірі чи голубі? Але він завжди дивився на неї так приязно і привітно, що здавалося Оксані, що з тих красивих очей сяє два промінчики.
        Гарний хлопець. Молодий вчитель. А як він захоплено говорить про майбутнє України, про те, що тепер і в містах буде розвиватися українська мова, бо Україна увійшла у велику рівноправну сім ю на­родів, які об'єднались в Союз Радянських Соціалістичних Республік. І кожна з них, тих республік, матиме змогу розвиватися і зберігати свою мову і культуру.

        – Це вам не царська імперія, тюрма народів, – казав було у хаті-читальні Митрофан Іванович. – Це справжня сім'я вільних республік. То ж нам її будувати і оберігати нашу державу.

        Отже, він грамотний і розумний, думала про Митрофана дівчина. А, бачиш, примітив лише її.
        З такими думками ходила Оксана всі дні з часу їх першої зустрічі. І вечорами, виходячи під ясени, з якимись незбагненними почуттями чекала, аби він запросив її до танцю.
        Хлопці і дівчата запримітили ту симпатію двох сердець і поступо­во звиклись до того, що молодий учитель закоханий в Оксану і про себе відзначали, що буде з них гарна пара.

      * * *

        Андрій Франчук ріс-виростав сиротою. Залишилися вони з бра­том Іваном удвох. А батьки померли від тифу, що косив на той час цілі села. Прийде тітка Тетяна. Зварить хлопцям якогось там кулешу. Принесе півхлібини.
        За тим і жили.
        Невдовзі старший Іван підріс та й оженився, став господарювати. А Андрій залишився іще парубком. А що ж вже був здібний на витів­ки, то про нього справжні легенди розповідали. Ходила за ним слава відчайдуха і гуляки.
        Збере, бувало, хлопчиків зі всієї вулиці, розділить їх на дві коман­ди і – грати у війну. В тих баталіях не раз діставалось і йому, і Федо­рові Чирці, бо той був командиром ватаги з іншої вулиці. А проте хлопці дружили між собою. Але ж війна є війна. То ж коли доходило до рукопашної під час бойових дій, не щадили один одного, як і своїх підлеглих.

        – Слухай, – сказав одного разу Федір. – А ти не побоявся б сам уночі піти в ліс на Івана Купала? Там, кажуть, в цей час цвіте папороть. Ото ж, коли вона зацвіте і хто це побачить, все знатиме і нічого ніколи не буде боятися.       

        – І піду, – сказав Андрій. – Думаєш, злякаюсь? Якщо вона дійсно цвіте, то я вранці той цвіт принесу, щоб довести тобі, що я не злякався.

        – А може удвох? – запитливо глянув ув очі Федір.

        – Хе. Удвох. Так це ж нецікаво. Я хочу себе перевірити, чи не страхополох я,

        Федір скептично здвигнув плечима і пішов геть. А Андрій вирі­шив будь-що випробувати себе і в ніч на Івана Купала таки пішов до лісу.
        Ще коли йшов полем, то вже брав острах перед темним громаддям могутніх дерев, які здавались натовпом велетнів, що похмуро чека­ють його, зухвалого хлопчиська, аби роздушити, мов комашку, і не видавати віковічної таємниці цвітіння папороті.
        І все ж повертатись назад Андрій і не подумав. Увійшов у ліс. І на нього війнуло прохолодою, настояною на запаху хвої, різнолисту, і ще якимись терпкими подихами трав. Стало ще темніше. Він старав­ся знайти знайому стежку. Але не був упевнений, що йде по ній.
        Раптом він почув божевільний регіт, і волосся на його голові здротинилось. Згадав, що це сова і відігнав від себе страх. Надибав на поляну і вирішив чекати тут хоч до ранку, принаймні, до того часу, поки не перекинеться в небі чумацький віз. Знайшов і кущ папороті. Присів на замшілому пеньку і почав пантрувати. Зацвіте чи не зацві­те?..
        З острахом вслухався в таємничу безгомінь лісу. Знову десь заре­готала сова, щось зашелестіло неподалік у кущах. Мабуть, спросон­ня десь у глибині хащі скрикнув якийсь птах. Але Андрій пильнував за кущем. Ось-ось опівночі засяє білим цвітом той кущак, і він вхо­пить у руки те диво і не випустить його.
        А якщо це просто казочка, то він також всім доведе, що так воно і є. Байка, та й годі.
        А сон тим часом склеплював повіки, бо Андрій звикся вже зі своїм перебуванням у лісі і перестав боятись його підозрілих звуків. Пересів під стару сосну на перетрухлій глиці, обперся спиною об стовбур і не зчувся, як заснув молодим глибоким сном. А коли прокинувся і трохи оговтався від сну, помітив, що в лісі виднішає, і стало зрозуміло, що наступив світанок.

        – Хе, – з розчаруванням махнув рукою, – проспав все на світі. Поволі встав з-під сосни, розім'явся, струснув плечима і вирушив до­дому.

        – Ну що, – спитав його Федя, коли вони зустрілись того ж дня, – приніс цвіту папороті?

        – Поки що ні. Та можеш бути певний, що в наступному році я вже не просплю, якщо піду в ліс на Івана Купала, – твердо заявив Андрій і стверджуюче підняв угору кулак.

        – Кажуть, у нас будуть комсомол організовувати, – сказав Федя, – і туди будуть записувати найсміливіших і найсильніших.

        – Ото я туди й піду, – гордо підняв голову Андрій. – Будемо з пережитками боротись, нове життя будувати.

        – Кажуть, що колгоспи будуть робити, все докупи, всю худобу, реманент, навіть корів забиратимуть. А тоді все буде порівну ділитись. Всі будуть однакові. І всім буде добре.

        Андрій якось байдуже глянув на товариша, позіхнув, потягнувся і, окинувши поглядом величезного ясена, під яким вони стояли з Федором, сказав ніби сам до себе:

        – За життя треба боротись. І ми з тобою ще поборемось за нього. От станемо комсомольцями і будемо наводити порядок у селі. Я – за.

        Якогось дня в село приїхав лектор із райцентру. Це був високий, худий чоловік. Над величезним гострим носом нависав масивний лоб, під яким примостились очі невизначеного кольору, що він ними, відірвавшись від паперу, пострілював на людей, які зібрались слухати його.

        – У нас ще багато залишилось забобонів та пережитків з минулого, – твердив лектор. – І ми їх повинні розвінчувати. Ось, к приміру, дехто іще вірить у чортів та відьом, ходять молитися до церкви. А, между прочим, товариш Ленін вчив нас, що релігія – це опіум народу. І з нею надо боротися. Нам надо будувати нове життя. І молодь наша повинна будувати комунізм, кращих ми будемо приймати в комсомол. Але хіба можна приймати в комуністичну спілку молоді таких, хто Ходить до церкви і боїться нечистої сили?

        Ці слова лектора з району добре запали у вуха Андрієві. І він вирішив покінчити в собі з будь-якими забобонами.
        Розходились з тієї лекції пізно ввечері.
        Коли Андрій ішов по греблі ставка, його наздогнала Оксана. Вона також була присутня на лекції. І на цей раз поряд з нею не було вчителя Митрофана Івановича, який завжди проводжав її додому з вечірок.

        – Почекай, Андрію, – гукнула Оксана. – Пройду разом з тобою біля млина. Сама боюсь тут уночі йти.

        – Ось тобі й послухала лекцію, – усміхнувся Андрій. – Що, боїшся мельника?

        – А ти б не злякався, – докірливо глянула Оксана, – коли б почув, як вночі меле млин? А двері замкнені. І ніде нікого – ні душі. Он якось дядько Кирило йшов вночі і бачив, що млин зачинений. На дверях замок. А колесо крутиться і всередині хтось там є. Отож, ма­буть, мельник-небіжчик там порядкує. Ото боюсь тут уночі йти сама.

        – То, мабуть, вже чорти крутили те колесо, – усміхнувся Андрій. – Бо казали, що мельник з ними водився іще за життя. А тепер, ба­чиш, вони забрали його до себе.

        І вони обоє згадали того похмурого, неговіркого чоловіка, що ми­нулого року повісився у своїй, такій же, як і він сам, похмурій хаті. Звідки він приїхав до села, ніхто, мабуть, не знав.
        Збудував на оточеному старезними вербами узгірку невеличку ха­тину і жив у ній сам один. Довгі роки працював мельником.
        Млин був неподалік. І до нього вела вузенька стежка від хати мель­ника, по якій він приходив, щоб відчинити ту стару споруду та змо­лоти людям якусь там мірку збіжжя.
        І ось якогось дня вперше за довгий час мельник не прийшов до млина. Коли пішли за ним до його халупи, то вона була зачинена зсередини. І на стук ніхто не обізвався. А коли заглянули у маленьке підсліпувате віконце, то побачили, що він висить серед хати на мо­тузці.
        Поховали самовбивцю тут-таки, у нього на городі, бо вішальників на кладовищі не ховали.
        І з того часу навіть удень люди обминали оту-зловісну хату, навіть у двір ніхто не заходив. І все тут позаростало височенними бур'яна­ми. У вікна заглядала бузина, густі зарослі кропиви переходили в не­прохідні кущі, що спускалися аж до річки.
        І стояла німуюча пустка серед отих заростей, наганяючи сум і страх на жителів села. Старі люди обминали це місце, хрестячись. А хлоп­чаки іноді, граючи у війну, ховались у хащах біля пустки. Проте захо­дити в ту зловісну оселю не наважувався ніхто. Сьогодні Андрій, йду­чи з Оксаною неподалік млина і мельникової хатини, сказав їй:

        – А може зайдемо у гості он в ту хату?

        – Та ти що? – жахнулася Оксана. – Я туди і вдень на подвір'я боюсь заглянути.         

        – А з Митрофаном зайшла б, – кольнув недвозначно докором дівчину, бо ж вона йому теж давно була не байдужою. Але ж Оксана старша на два роки. Де вже йому рівнятися з молодим учителем.

        І все ж глянув на дівчину запитливо і з насторогою.

        – А чого це нам з Митрофаном ходити по пустках? – здвигнула плечем. – Ми з ним восени поженимось. Та й будемо жити разом.

        – Ну що ж, – зітхнув Андрій. – То хоч на весілля поклич.

        – Ти, Андрійку, знайдеш собі ще кращу від мене, – усміхнулась Оксана. Ти ж хлопець гарний, роботящий, сміливий. Знайдеш собі пару.

        – Сміливий, кажеш? А звідки ти знаєш, що я сміливий? – запи­тав дівчину – і аж зупинився, щоб почути, що вона на те скаже.

        – Та я ж знаю, що ти ходив у ліс досліджувати, як цвіте папо­роть.

        – Ну й ходив, – хитнув головою Андрій. – Але я скажу тобі, що то така собі побрехенька, та й годі про ту папороть. Але я можу навіть зараз зайти у хату мельника і побути в ній аж до ранку. А твій Митрофан побоїться.

        Оксана теж зупинилась.

        – Мій Митрофан може й не побоїться. Але я й тобі не раджу. Це ж страшно таки навіть і для найсміливішого йти серед ночі в хату вішальника. Ходімо вже краще додому, бо про таке говоримо, що страшно подумати навіть.

        Андрій провів дівчину до її хвіртки, і вона незабаром, клацнувши клямкою, зачинила за собою двері. А він, сівши на стареньку лавоч­ку, що на ній в неділю збирались погомоніти сусіди, довгенько іще сидів та слухав ніч.

      Місяць поволі скотився за Нестерів садок. І прохолодна темінь розлилась по вулиці. На ній стало іще похмуріше і тихіше.
        Десь звідти, від сільради, двічі бамкнув дзвін. То сторож старий Костьо сповістив сонне село про середину ночі.
        Андрій встав з лавки, на якій перед тим сидів, і вирішив іти до хати. Проте спати йому чомусь не хотілось. І він раптом згадав, як хтось йому розповідав, що зайти в пустку, в якій хтось повісився, це значить викликати дух небіжчика, який там перебуває вночі. І якщо людина відважиться на таке, то вона побачить такі страхи, що дові­ку зарічеться в такий будинок заходити.

        – Хм-м, – скептично сказав сам собі Андрій. – І що там може бути такого страшного? Ходив же я в ліс досліджувати папороть. І не побоявся. А тут зайти в хату мельника.

        Помацав за кишеню, там була коробка сірників.

        – От зайду і подивлюсь, чого там. Люди бояться зайти вдень сюди. А я й вночі не побоюсь.

        На вулиці ж в цей час зовсім стемніло, коли він крізь високі бур'яни дістався до хати, куди вже кілька років не заходила жодна люди­на.
        Замка на дверях не було. І коли Андрій торкнувся іржавої клямки, йому здалось, що тримає в руці якусь химерну живу істоту. Штовх­нув двері від себе. І вони заскрипіти так протяжно і якось жалібно, що він у тому скрипі чутливим своїм вухом уловив, здавалось, людсь­кий стогін.
        На мить зупинився перед тим. як ступити в сіни. Оглянувся навко­ло. В сторожкій тиші нічної темряви високі верби і вільхи, що оточу­вали цей здичавілий глухий куточок біля річки, здавались йому яки­мись дивними загадковими істотами, і в їхніх казкових постатях відчу­вались заціпеніння і страх.

        – Не заходь туди! Вернись! – щось підказувало Андрієві, та він був твердий у своєму намірі перебороти страх невідомості.

        Залишивши відчиненими сінешні двері, намацав клямку і потяг­нув на себе хатні двері. На нього війнуло пліснявою і могильним хо­лодом.
        Тремтячими руками дістав сірники і черкнув об коробку, аби ви­добути вогонь. Сірник на мить спалахнув. Але чомусь відразу ж по­гас. І знову Андрій залишився один на один з темрявою. Йому зда­лось, що в кутку хати щось зашелестіло. Якийсь дивний звук пролу­нав позад нього. Гарячково витер другого сірника. Але й він дуже швидко згас. Проте тремтливе полум'я того гарячого язичка встигло на якусь хвильку вихопити з мороку відчуженої темряви шматок дзер­кала на стіні. А хтось йому сказав, страхаючи, коли розповідав про те, що чекає відвідувача пустки небіжчика вночі:

        – Зайдеш у хату, заглянь у дзеркало на стіні і тоді ти побачиш позад себе....

        – Що ж побачиш позад себе вночі у дзеркалі? – питав сам себе Андрій.

        І ось він у хаті покійника вночі. Сам один...
        Коли дістав з кишені коробку з сірниками, йому здавалось, що нібито в сінях тихо скрипнули двері. Але то лише так здалось хлоп­цеві.
        Бо коли сірник запалав, навколо нього були пустка і тиша. Підійшов до дзеркала. Знову черкнув сірником. Поки той горів, Андрій впізнав себе в тому дзеркалі, зустрівшись зі своїм незвично зляканим поглядом.
        “Не оглядайся. Дивись лише в дзеркало. І ти побачиш…”. Хлопець так напружено дививсь, як догоряє сірник в його пальцях, що забув запалити інший від нього. А коли сірник згасав, Андрієві раптом зда­лось, що до нього ззаду наближається щось темне і страшне. Гарячкого черкнув новим сірником. Але той зламався. А тим часом у тем­ноті щось зашурхотіло. А десь ізнадвору почувсь ніби стогін, ніби зітхання. Запалав новий сірник.
        “Ех, казали взяти свічку. А я лише з сірниками”, – подумав Андрій і знову глянув у старе тьмяне дзеркало, в якому й себе було важко впізнати. А не те, щоб іще щось побачити. І знову став розглядати кімнату позад себе крізь те дзеркало, вірніше не дзеркало, а старий осколок того, що колись називалось дзеркалом.
        Нічого так і не помітивши, окинув поглядом убогу оселю. У ній так і стояв старий, перехняблений стіл, два стільці. До стіни тулилась темна лавка, ще старе дерев'яне ліжко, на якому колись відпочивав покійний тепер мельник.

      На ліжку лежало якесь лахміття. І коли Андрій глянув на нього при світлі сірника, йому здалось, що те лахміття ворушиться.

      – Геть забобони! – сказав сам собі Андрій, заставивши себе підійти до ліжка і переконатись, що там все залишилось так, як було коли іще був живий господар хати.

        Невдовзі, передивившись той притулок дивакуватого чоловіка, що сам себе відправив на той світ, Андрій вийшов у темінь літньої ночі. Знову зі скрипом зачинив халупу. Заклав на клямку. І тим же шляхом, що добувався сюди, вийшов на вулицю.
        І хоч пережив немало страхіть, відчував себе переможцем. Він пе­реміг сам себе. І нині його ніщо не злякає. Ось тепер він може й в комсомольці вступати. Скажи кому — не повірить. А він же знайшов у собі сили перебороти страх, що був властивий для кожного в селі, бо ж тим розповідям кінця-краю не було, коли люди страхали ними один одного.
        Андрій вже двічі довів сам собі й іншим може розповісти, що всі ті оповіді, то лише забобони, як казав лектор.
        Потім ще довго лежав дома з розплющеними очима та пригаду­вав свій нічний візит у хату-пустку, якої так боялися його односельці. Звичайно ж, Оксана не повірить йому, що побував у тій страшній пустці і не побоявся. Але хіба він заради неї відмовився б піти, як ка­жуть, навіть у пащу диявола?
        Ох, та Оксана... Але ж вона вже й сама сказала, що буде виходити восени за Митрофана Івановича. Отож гарна дівка, та чужа. І Андрій так і заснув з думкою про неї.
        Одного дня Митрофана Івановича викликав у сільраду її голова Баленко.

        – Сідайте, – похмуро показав на стілець, що стояв біля столу. – Я оце викликав вас, Митрофане Івановичу, – глянув гостро Баленко на вчителя, – хочу сказати вам, що ви надто вже захопилися будів­ництвом української держави. Більше говорите людям про україніза­цію, аніж про зміцнення нашого пролетарського Союзу. Це, знаєте, відгонить націоналізмом. А нам треба боротися з національною об­меженістю. Серед нашої інтелігенції пішла, понімаєте, отака якась пошесть – відроджувати все українське. Але ж ми будуємо проле­тарську державу. Гадаю, ви самі знаєте, чим це може закінчитись.

        Митрофан глянув на служаку з неприязню І, стараючись стриму­вати себе, зауважив йому:

        – А як по-вашому? Ми що не повинні сказати нашим людям, що вони мають право на відродження своєї культури, своєї мови, яку царський режим топтав віками? Я про це й молоді маю розповідати. Україна – не колонія. Ми об'єдналися в рівноправний Союз. А відтак маємо свою національну гордість.

        Баленко насупив брови і довго мовчав на ті слова. А потім, порив­шись у шухляді і щось перечитавши, сказав, не дивлячись на вчителя:

        – Дивіться. Я вас попередив. А ми, до вашого відома, знаємо тро­хи більше. Класовий ворог не дрімає. Боротьба продовжується. І наша партія не дасть проводити ворожу пропаганду.

        З невеселим настроєм ішов від голови сільради вчитель. Він-бо кра­ще Баленка знав, що на Україні почались звинувачення інтелігенції в українському буржуазному націоналізмі.
        І вже розпочались так звані процеси над учасниками СВУ – Спілка визволення України. Вже і в їхньому районі заарештували кілька чоловік за приналежність до цієї, так званої спілки. То ж не було б великою несподіванкою, якби якоїсь ночі не прийшли б енкаведисти і за ним, хоч він знав, що такої спілки не існує, бо ті вчителі, яких було заарештовано, – то його колеги. І він, добре знаючи їх, міг заручитись, що жоден з них не належав до будь-якої легальної чи не­легальної організації. Але день був такий сонячний, небо лагідне і синьо-волошкове, з поля дихав пахощами легенький вітерець. А на ясенах, що з'юрмилися біля школи, перешіптувалось листя. І хотілось думати і мріяти про найкраще.
        Митрофан ішов і думав про Оксану. Вона – його зіронька. Ось вечором зустрінуться і забудуть про все на світі. Тільки повновидий місяць буде свідком їхнього кохання. Блискучі очі Оксани завжди світили йому в душу. І він не міг дочекатись вечора, щоб знову її пригорнути до серця. Восени вони одружаться і будуть довіку належати одне одному. І ніщо, і ніхто не розлучить їх на цьому світі.

      * * *

        Старий Сава був майстром на всі руки. Іще з молодості мав у своє­му арсеналі різні інструменти – рубанки, фуганки, стамески, зубила. Того начиння в діда було безліч. І умів він ним орудувати бездоган­но. Комусь треба вікна чи двері зробити – краще Сави ніхто не змай­струє. Сплести канат чи линву – до Сави. Сказано – майстер на всі руки. Та й працьовитий же був. Хвилини без діла не посидить. Зате в суботу чи неділю жодного інструмента в руки не брав. Гріх. В суботу після обіду дбайливо складав інструменти, вмивався аж до пояса. Шу­кав чисту сорочку, діставав зі скрині свій єдиний чорний костюм. Одягав його, причісував свою білу, мов у святого Миколая, бороду і чекав, коли над селом полине церковний дзвін, що покличе його до храму. Сава співав у церковному хорі. Мав чудовий баритон. То ж без нього не обходилась жодна служба божа.
        Ось і сьогодні субота. Надвечір'я. Поволі спадає денна спека. Вер­би над річкою в замрії-думі стоять і чекають дзвона, що припливе до них з-за річки. Сонечко зісковзує з небозводу, щоб трохи відпочити на тих зелених верхів'ях та й пірнути на всю нічку за обрій. А поки що в його скісних проміннях золотими рухливими стовпчиками вилиснюють крильцями комашки, мошкара, прасують небо в стрімко­му польоті невтомні ластівки, і на землю влягається благодатна умиротвореність.
        І саме в цю хвилю поплив над долиною церковний дзвін. Бам-м-м – і зачаєно заслухались кущі і дерева в широкій долині. Бам-м-м – і завмер ставок, ховаючи той дивний звук у своїх глибинах. Бам-м-м – і здається, що ті срібні звуки пливуть десь із небес, чи з тієї безодняви, яка купається в ставку і по якій пливуть білі хмарини.
        Старий Сава хреститься і вирушає через кладочки на саджавці до церкви. І в цю мить він чимось скидається на апостола з тих яскравих картин, що їх так любовно колись створювали невідомі талановиті художники, аби прикрасити ними святий храм.
        Сава іде до церкви і несе в душі своїй найсвятіші почуття, які збе­рігають його пам'ять і уява. Він вірний заповідям божим – не вкра­ди, не убий, не збреши. І не його вина в тому, що життя так круто обходилось з ним. Все, що у нього було і є, нажите чесною важкою працею. І нині єдиною відрадою для нього залишилась його донечка Оксана. Отож, як поженяться вони з Митрофаном, то може ще й ону­ка чи внучку подарують йому на старість. А він вже молитиме бога, щоб дитя оте було щасливим і здоровим.
        І йшов старий до церкви, немов на небо.
        Оксана там часом чистенько позамітала у хаті, гарненько при­брала, нарвала великий букет квітів і поставила на столі.
        Увечері прийде Митрофан. Але вони у хаті не будуть з ним сидіти. Онде за вікном під старою яблунею лавочка. Ох, коли б вона уміла розповісти, скільки ласкавих і ніжних слів слухала Оксана на ній від милого серцю Митрофана. Те знає лише яблуня, що цвітом рожевим схилялась весною до їхніх облич. І знає кущ жасмину, що так запамо­рочливо пахне. А ще знає повновидий місяць про їхню любов.

        – Ти моя зіронька мила, – приказував він, коли сиділи удвох і вдивлялися на місяць та слухали перемогу солов'їв. – У тебе, Окса­ночко моя, найчорніші брови, найясніші очі, найсолодші губи. Ти моя. І я буду твоїм довіку, – замріяно шепотів він їй найніжніші слова, що добував з глибин свого серця.

        Ось і сьогодні він знову прийде з-за річки і принесе в душі своїй любов до неї.
        Оксана глянула в дзеркало. Причесала косу. Зустріла своє зобра­ження. Ну що він у ній знайшов такого, що виділив її серед інших дівчат?
        Але й сама відзначила, що обличчя в неї гарне. І брови, як і казав їй Митрофан, чорні, мов крило галки. Рівний ніс, блискучі очі, тонка шия підкреслювали привабливість дівочої краси.
        Але ж і Митрофан хлопець гарний. Кращого за нього в селі Окса­на і не знайшла б.
        І вона відчувала в душі своїй теплу хвилю радості. Вони будуть гарною парою. Покличе своїх подруг, хлопці прийдуть. А ще старий Півень буде грати на весіллі. Ото вже дядько вміє витинати на скрипці. А Іван Байда, так той на барабані. Аж сам підскакує біля нього.
        Якось Митрофан розмовляв з батьком Оксани, що хоче одружи­тися з його дочкою.

        – То приходь до нас та й живіть удвох, – сказав старий Сава. – А я вже буду глядіти внуків, якщо бог дасть мені ще кілька років по­ходити по світу білому.

        Якоїсь ночі в селі згорів млин. Поки збіглись люди, приїхала громадська пожежна команда з бочкою, стара дерев'яна будівля вже до­горяла. І хоч води було вдосталь, адже поряд ставок, проте це не до­помогло. Смолисті бруси аж пострілювали розжареними іскрами, вихоплюючи з навколишньої темряви полум'яними відблисками пере­лякані обличчя людей, що більше кричали, аніж щось робили, аби вгамувати ненаситне вогнище, що пожирало прадавню будівлю. Чор­не покривало нічного неба то спадало, то підскакувало над пожари­щем і ковтало дим і спеку, пронизану світлячками іскор.
        Десь з боку сільради лементував дзвін. Але наполохані люди, що збіглись в ту ніч на пожежу, залишились лише споглядальниками тієї невеселої події. Бо до ранку від млина залишилась лише купа мокрих чорних головешок.

        – Хто це вчинив? І кому заважав млин у селі? – похитували зди­вовано головами люди і повертались додому, міркуючи, що доведеться тепер їхати до млина аж в Голики за кільканадцять верстов.

        – А по-моєму, – висловлював своє припущення старий Петро Кущик, – тут не обійшлось без нечистої сили. Забрала спочатку старо­го Михайла. А тепер, бачиш, і його господарство. – І він значуще підіймав догори прокурений вказівний палець.

        Тут же з заклопотаним і незалежним виглядом ходив голова сільра­ди Баленко.

        – Класовий ворог не спить ні вдень, ні вночі, – похмуро крізь зуби цідив він, хижо поглядаючи довкруж себе. – Ми знайдем, хто це зробив. Це ті, кому не наравиться совецька власть. От вони й казять­ся. – І він сердито підняв кулака, погрозивши ним невідь-кому, ніби серед селян, що оточували його, був саме той класовий ворог, про ' якого він ось тут нагадував.

        Ранком, пережувавши оту новину та трохи пожурившись, люди поринули у свої щоденні клопоти.
        Митрофан Іванович навчав грамоти не лише дітей. Він ще й за­провадив лікнеп у селі. Навчав грамоти старих і літніх людей. А в хаті-читальні проводив бесіди, читав книги, переконував у перева­гах нового ладу, малюючи перед односельцями райдужні картини не­далекого світлого майбутнього.
        Але сам він з бентежністю і невідомим острахом читав газети, в яких рясніли статті про виловлених і зачаєних ворогів народу, про діяльність органів ЕНКАВЕДЕ по знешкодженню націоналістичних угруповань, які тільки те й думають, як нашкодити радянській владі. Серед тих, кого забрали в підозрі в шпигунських та націоналістичних намірах, було чимало вчителів, лікарів, письменників. І він згаду­вав свою розмову з головою сільради.        

        – Ти дивись мені, – погрожував той, – Радянська влада не по­терпить жодних націоналістичних витребеньок. Диктатура пролета­ріата! Пойняв? От що нами должно двигать! Ти у нас на оці і такі, як ти.

        Митрофан добре пам'ятав ту розмову, та все ж не зміг і в думці допустити, що над ним нависли чорні хмари підозри.
        Того вечора, він нетерпляче поглядав на годинник. Незабаром він піде до Оксани. І вони півночі проведуть на заповітній своїй лаві під місяцем, слухаючи небо і зорі та впиваючись п'янким запахом жасми­ну, що був єдиним свідком їхньої гарячої любові. При згадці про Ок­сану вчитель замріяно заплющив очі, і в його уяві відразу постала вона — наймиліша, найкрасивіша в світі. Так. Вона буде його дружи­ною. Вони вже й домовились. Бо вирішили, що жити одне без одного не зможуть. Ось лише дочекаються осені. І поєднають свої серця на­віки. А сьогодні вона його чекає під старою яблунею, неподалік мо­лодої смереки на милій серцю лаві у пахощах жасмину.
        Вже було пізнувато. І коли б не місяць, що золотою діжею вико­тивсь на узвишшя неба, то темнота геть заснувала б стежки. А так голубим сяйвом освітлено старий сад і видно геть аж до дороги сте­жину до хатини Митрофана.
        Ось зараз він піде по тій стежині, вийде на дорогу. А потім за річку на горбочок Оксаниного подвір'я, на якому під старою яблунею не­подалік молодої смереки притулилась їхня заповітна лавочка.
        Виглянув у вікно – і враз мов струмом ударило в тім'я. До його хати прямував міліціонер у супроводі голови сільради.
        Це за ним... Адже він не перший. Вже скількох похапали отак, і ніхто не повернувся додому. А попадеш в ЕНКАВЕДЕ, то там знай­дуть звинувачення. Адже йому вже кілька разів похмурий Баленко робив натяки за націоналізм.
        Це ж прощай, Оксано, прощай кохання. І його милій дівчині лише перекажуть, що він заарештований.
        Як же бути? Що вчинити, аби хоч попрощатися з коханою дівчи­ною?      
        Рішення прийшло блискавично. Поки тих два хижаки прийдуть у його хату, поки зайдуть у кімнату, він встигне крізь протилежне вікно вискочити в сад. А там – шукай вітра в полі. Звичайно ж, вони його візьмуть. Але сьогоднішня ніч – його... Встиг вискочити в протилежний бік, коли служаки вже заходили у двері його квартири. Вони були не зачинені на засуви,  і непрошені гості, постукавши і не отри­мавши відповіді, самі зайшли в кімнату учителя. Порившись у папе­рах і не знайшовши чогось компрометуючого, все ж вирішили доче­катись господаря. Адже арешту йому не уникнути. До того ж на ру­ках в енкаведиста був донос. І він тримав його, як документ на арешт.
        А Митрофан в цей час поміж густими кущами верболозу поспішав до Оксани. Ця стежина, що стільки разів приводила його до коханої, була йому настільки знайома, що в найгустішій темноті знайшов би її. А тут місяць повновидий освітлює йому шлях. Ось і саджавка, яку колись іще в молодості викопав старий Сава, кладочки,, зелений по­дих верб, замріяна тиша в місячному сяйві.
        Оксана вже чекала його на їхній заповітній лавочці. Як же їй ска­зати, що ця ніч сьогоднішня буде останньою для них? Адже знав, що енкаведисг дочекається його і діватися нікуди. Оксана ж цього не знає. Може й не казати їй?
        Але відразу ж подумав, що це зможе кривити душею. Вона зустрі­ла його білозубою усмішкою, притислась до нього і обпалила уста гарячим поцілунком.

        – А я вже думаю – прийдеш, чи не прийдеш. Нічка ж яка – глянь.

        Вони повсідались на лаві, притиснувшись одне до одного. Зачає­на тиша місячної ночі дарувала їм казкову красу і спонукала до роз­думів. Високі вільхи і верби над річкою стояли, мов билинні велетні. А липа, що вивищувалась неподалік, здавалась якоюсь химерною бу­довою. І все оте залите голубим сяйвом правічного свідка закоханих.
        Їм здавалось, що вони лише удвох серед цього царства краси і замрії. І високий зоряний дах неба вслухається у їхні притишені ніжні розмови, а чарівна навколишність доповнює і розкрилює їхню лю­бов.

        – Оксаночко, – ніби здалеку видихнув зажуру Митрофан. – Оксаночко! – і йому раптом перехопило горло і сльозою застелило очі. – Я мушу тобі сказати... Завтра вже ми не зустрінемось тут з тобою. Я... По мене прийшли. І це наша остання ніч. Я втік, щоб попрощатись з тобою. Там, у моїй квартирі, чекає на мене енкаведист, щоб заарештувати мене. Здійснились погрози Баленка. Вже багатьох забрали. То ж і мені пришиють. Он в Біляшах забрали мого товари­ша. Вже рік ні слуху, ні духу. Обвинуватили його в українському бур­жуазному націоналізмі і кудись вислали. А це вже й мене така доля чекає. Гірко мені. Боляче сьогодні прощатись з тобою. Та мушу.

        Оксана скинула очі на коханого. Їй також перехопило подих від почутої страшної звістки. Красиві чорні дуги брів раптом зламались і очі зблиснули проти місяця сльозиною.

        – Ой, що ти, Митрофане? Як? Навіщо мені таке кажеш? Ти щось придумав. Ти жартуєш зі мною. Чому за тобою міліція приїхала? Це неправда, – і вона злякано заклякла на лаві.

        Митрофан важко зітхнув і не знав, як продовжити далі цю болісну розмову.

        – Я б сам хотів, Оксаночко моя, що б це був лише сон, лише ли­хий епізод. Але я вже знаю, що це означає. Та все ж ця ніч наша. І я раніше ранку не повернусь на свою квартиру. А далі, сама знаєш, наш щасливий сон закінчиться. Мені виходу немає. Адже не втечеш від своєї долі. Та вони не мають жодних причин на те, щоб мене за­брати від тебе, щоб лишити мене моєї роботи. То ж я їм про це й скажу. Але зараз я твій і ця ніч наша. Забудьмо хоч на якусь там годи­ну про те, що чекає нас попереду.

        Оксана ніби вклякла у лаву. їй до тями ніяк не доходило те страш­не, що повідомив Митрофан. Дивилась на нього широко відкритими очима. А коли підвела лице, хлопець помітив, як з-під її темних вій скотились сріблинки-сльози і зблиснули під місячним сяйвом. Губи, що стільки разів зачаровано цілували його, враз затремтіли. Вона щось хотіла сказати і не могла видобути потрібних слів.
        Врешті накинула на плечі гарячі свої руки і прошепотіла йому з біллю і рішучістю:

        – Митрофане! Любий мій. Ти знаєш, ти віриш у мене. Я люблю і любитиму все життя лише тебе. Ми чекали нашого весілля. І не доче­кались його. Але воно має відбутись. Сьогодні... Ми маємо стати чо­ловіком і жінкою. Обміняймося ж душами. Залиши мені свою часточ­ку. І я буду вічно з тобою. Я твоя душею і тілом. І нікого мені більше на світі не треба. Я – твоя дружина. Нехай ця місячна ніч буде на­шим свідком, а зорі дружками на моєму весіллі. А потім для мене за­лишиться чекання. А сьогодні я твоя, вся, чуєш, милий?

        І Оксана припала до уст коханого довгим, жарким, обпалюючим поцілунком. У голубому напівказковому таємничому забутті місяч­ної ночі, забувши про все на світі, вони віддались одне одному, і місяць повінчав їх. І зорі замріяно мерехтіли у незмірній високості. Пахло травами літнього саду, і горнулися квіти до тихої лавочки, на якій вони вперше зізналися у своєму коханні.
        Вони довго мовчали обоє. Мовчало і все довкруж них. А серця їхні горнулись одне до одного і та перемова не вимагала слів. Місяць заглядав їм в очі, ніби вітаючи закоханих з незвичним їхнім одружен­ням. І зорі переморгувались між собою. Вони ж бо свідки їхнього ве­ликого кохання.
        А ніч між тим пливла до причалу світанку. Місяць якось непоміт­но поволі переміщався до заходу, і Митрофан, поглянувши в небо, гірко зітхнувши, перший озвався:

        – Ой Оксаночко, мила моя. Іще трохи і нам треба буде розлуча­тися з тобою. Дивись онде вже сходить зоря ранкова. А для мене вона несе гіркоту розлуки з тобою. А це ж бо була наша перша місячна ніч. Що ж нас чекає попереду?

        Оксана знову заплакала. А він, притиснувши її до себе, не міг знай­ти слів розради, бо й у нього гіркі спазми перехоплювали горло.
        А ніч не стояла на місці, хоч як їм обом і хотілось, щоб вона ніколи не скінчилась. Та місяць хилився до обрію.
        На березі з'явились вологі пасма туману, що свідчило про близь­кий ранок.
        Митрофан, важко зітхнувши, поволі підвівся з лави.

        – Оксаночко, – видихнув крізь сльози, – я мушу йти. Нас не повинен ніхто побачити.

        І вони знову злились в довгому запаморочливому поцілунку, зна­ючи і з гіркотою усвідомлюючи, що він може бути останнім у їхньому житті.

        – Прощай, кохана, – напівшепотом промовив Митрофан. – Я залишаю своє серце з тобою. Важко тобі буде без мене. Але я надіюсь на краще в майбутньому. Адже має бути якась справедливість у житті. Якщо буде син – назвеш Михайлом. А донечку – Ганнусею. Так би мені хотілось. Але ж... – і він замовк, бо горло перехопила судома жалю і болю.

        Оксана стояла, мовби закам'яніла, аж поки постать коханого роз­тала в передранковому тумані.
        Місяць заходив за обрій. І зажурені верби, здавалось, також заці­пеніли, проводжаючи небесне світило, немовби Оксана свого судже­ного.
        Сльозою туманились очі дівчини. А стежина слухняно лягала їй під ноги, коли вона, немов сновида, поверталась до печальної своєї оселі.
        Вранці Митрофана забрали в ЕНКАВЕДЕ. Дочекався його таки міліціонер, щоб заарештувати. І відтоді молодий вчитель так і не повернувся в село. Той арешт був лише передвісником страшної вакха­налії беззаконня, що дала себе знати в повній мірі в наступні тридцяті роки.
        А в селі лише здогадувались, за що ж забрали цього молодого і такого розумного та дотепного чоловіка. Різне балакали. Одні каза­ли, що нібито вчитель був зв'язаний з якимись підпільниками. Інші – що служив у петлюрівських військах.
        А ще дехто казав, що вчитель входив у організацію, яка хоче відірвати Україну від Росії.
        З Оксаною ніхто не говорив і не розпитували у неї про Митрофана, хоч знали у селі, що він зустрічався з нею, і вони чекали осені, аби одружитися.
        За деякий час Оксана відчула, що вона має стати матір'ю. Знала вона, скільки поневірянь і зневаги чекає на неї. Та все ж тримала у собі надію, що син чи дочка, оте мале життя, яке зароджувалось у ній, вона берегтиме, як саму себе. Адже то часточка його, Митрофана. А він повернеться. І вони іще житимуть радісно і щасливо.
        Якогось дня на вулиці до неї підійшов Андрій.

        – Здрастуй, Оксано, – привітався. – Щось давно я бачив тебе. Все сумуєш за Митрофаном?

        – Сумую. А тобі що? Не всерівно?

        – Ех, Оксано, Оксано, – зітхнув Андрій. – Знаєш що? Давай ось сядемо на цю лавочку, – він вказав пальцем на ослінчик біля хати Прокопа Нечипорука, на якому, частенько всідалися старенькі дід та баба у неділю, щоб посидіти з сусідами та погомоніти.

        – Та не маю я часу сидіти, – заперечила Оксана.

        Але Андрій так просив її, що дівчина погодилась присісти на ла­вочку та й послухати його.

        – Знаєш що? – продовжував Андрій почату розмову. – Хочу я тобі сказати, давно вже хотів, Митрофана твого не випустять з па­зурів. Вони його там триматимуть десяток літ. То що тобі всю мо­лодість загубити? Виходь за мене заміж. І я буду тобі кращим чоло­віком, аніж Митрофан.

        Оксана зашарілась з несподіванки і відсунулась на край стільця.

        – А ти, Андрію, добре подумав, щоб сказати мені отаке? А чи знаєш ти, що в мене від Митрофана буде дитина, І я його чекатиму хоч до кінця життя. А ти ж молодий, гарний, сміливий. Та за тебе всяка дівка піде.

        Андрій зітхнув, похитав головою і благально глянув на Оксану.

        – Та не хочу я, Оксаночко, нікого. Я все життя думав тільки про тебе, як іще росли, то ти мені була найкраща. А тут ось приїхав цей вчитель. І заволодів тобою. Але ж він тепер пропаща людина. Ти ще не знаєш енкаведистів. У їх лапи попадеш, то вже, вважай, людина закінчилась. А як буде дитина, то запишемо на мене. Я тобі слова не скажу зайвого. А потім у нас ще будуть і наші діти. Я ж тебе іще з дитинства лише одну бачив.

        – Ні, Андрійку, – рішуче сказала Оксана. – Я вдячна тобі за те, що ти мене виділив серед інших дівчат. Але така вже, видно, моя доля. Я поклялася Митрофану. І дитині цій, що ношу ось її під серцем, або бути з батьком рідним, або ж рости сиротою. Митрофан все одно колись повернеться. Він же не вбив нікого, не зробив злочину. Я його чекатиму. А тобі я бажаю щастя з іншою. Не по дорозі нам з тобою. Так вже воно судилося.

        Андрій замислено мовчав. Бо й що було казати в цьому випадку. Він змушений був усвідомити ту гірку істину, що йому не судилося жити в парі з Оксаною. Важко зітхнувши, дивився перед собою на той бік вулиці і нічого не бачив.
        Йому ніяк не хотілось розлучатися з думкою, що його дорога роз­ходиться з Оксаниною. Врешті спромігся на слово.

        – Ну що ж, Оксано. Як так, то й так. Раз вже настанову таку прийняла, то й живи, як хочеш. Але як треба буде чим тобі допомог­ти, то-скажеш. Завжди прийду. Кажуть, що скоро будуть колгоспи. А як воно там буде в них – хтозна. Батько он твій геть старий. Треба буде щось біля господарства, то я завше..і А за цю нашу розмову, то, вважай, що її й не було.

        І вони, одночасно зітхнувши, підвелись з лави, кожне думаючи про своє.
        Навесні в Оксани народилась донечка. Пам'ятаючи прохання Митрофана, мати назвала її Ганнусею. Раділа і плакала над нею.
        Дивилась на зірочки-оченята, на кругленькі щічки маляти і все шукала та знаходила в ній риси батька. Здавалось Оксані, що дівчин­ка геть схожа на Митрофана. І в тому вона знаходила велику втіху.

        – Спи, моя росиночко, спи та виростай. Будемо удвох чекати тво­го батька. Він приїде. Він за нас там думає. Ми ждемо його.

        А від Митрофана тим часом жодної вісточки. Де він? Що з ним? Ці думки не давали спокою ні вдень, ні вночі. І все ж Оксана жила надією. Вона ждала і вірила. Вірила і ждала.
        О, вони ще будуть щасливі. Росте у них донечка, і Митрофан буде найщасливішим батьком, коли візьме її на руки та й впізнає себе у тій крихіточці.
        Хрещеним батьком Оксана взяла Андрія. А матір'ю Галину Гус­тину. Може вони поженяться, думала собі. Обоє ж молоді та гарні. Добрі куми будуть. Митрофан би теж погодився на таких хрещених.
        Старий Сава співав у церковному хорі, коли хрестили внучку. А батюшка Андронік, поздоровивши матір і прочитавши молитву над малям, якось сумно посміхнувся, дивлячись в очі Оксані, та хитнув головою:

        – Нехай росте здорова та дочекається батька.

        Андрій був незмірно радий, що його запрошено хрещеним бать­ком. “Все ж таки, вона не байдужа до мене, – міркував, – якщо взя­ла кумом. Може іще подумає. Може ще й колись погодиться”.
        Бо ж йому всео дно здавалось, що кращої в селі немає, аніж Окса­на. Тепер вона його кума. “Кумцю ж ти моя ріднесенька”, – прика­зував сам до себе. І від того аж усміхався.
        В прокуреній кімнаті сільської Ради відбуваються перші збори сільського комсомольського осередку. Андрій Франчук, Федір Чирка, Іван Гирун та ще кілька хлопців уважно слухають районного упов­новаженого, що приїхав інструктувати комсомольців.

        – Ви, хлопці, маєте знати, – суворо водить очима представник. – Будете перебудовувати життя в селі на комуністичних рейках. Скоро будемо усуспільнювати власність. То ж треба, щоб куркулі здали та­кож своє добро в колгосп. Хоч ми їх і не будемо приймати, бо в кол­госпи треба брати тільки сознательний елемент.

        – То навіщо ж забирати в них коні та худобу, як вони не будуть у колгоспі, – ніби сам до себе прорік Андрій і здвигнув плечима.

        – Ти ось що, парінь, – незадоволено скривився доповідач. – Не знаєш текущого моменту, не встрявай. Ми потім тобі роз'яснимо, в чом дєло.

        Він знову суворо глянув на присутніх, застебнувши при тому гуд­зика на шкірянці і пригладивши долонею рідке руде волосся на стурбакуватій голові, продовжував:

        – Комсомольці – це бійці партії. Вони, тобто ви ось, будуть не­сти ідеї партії в маси, виконувати її вказівки, викорінювати забобони зі свідомості населення. Особливо релігійний опіум. Маю вам сказа­ти, що церкви незабаром будуть закриті. А духовенство, як сказав Володимир Ілліч, – це реакційна сила.

        Андрій слухав цього “вождика” районного масштабу і міркував над його словами. Це ж виходить, ставши хрещеним батьком для до­нечки Оксани, він порушив постанови, бо ж комсомольці і церква несумісні. А він же й в церкві був, і дитину хрестив. А голова сільради Баленко про це знає. Ось зараз скаже тут на зборах. І Андрієві не бути в комсомолі. Та Баленко на цей раз промовчав. І все обійш­лось. Та все ж, коли йшов додому, весь час думав над сказаним.
        Оксана з того часу, відколи вони востаннє зустрічалися з Митрофаном, неначе заніміла. Вона ходила на роботу, поралась по госпо­дарству дома. А думка її все летіла десь туди, у безвість, де її Митрофан. Не може ж він зникнути. Та й не такий він, щоб забути за неї. Це ж бо вона написала б йому про донечку, порадилася б, як їй бути, як жити.
        А донечка тим часом росла. Виховували її разом з батьком, ста­рим Савою.      
        Якогось дня Сава прийшов з церкви похмурий, мов осіння ніч.

        – Все, Оксано, – зітхнув, хитаючи головою. – Закривають цер­кву. Сьогодні батюшка Андронік сказав, що вже більше правитись не буде. То вже й не подивуюсь, як більшовики накажуть зробити там колбуд для комсомольців.

        А ще через кілька днів старий зліг. Щось йому занудило біля сер­ця, тремтіли і мліли ноги, пропав інтерес до їжі. Поставить Оксана біля нього миску кулешу, чи пампушку якусь покладе. А він візьме ложку-дві та й відвернеться.

        – Не йде воно мені, дочко. Не хочу. То вже видно мені пора до бога. А ти вже, як ото будеш випроводжати мене за річку, то нехай хоч батюшка Андронік прийде та помолиться за мою душу.

        Одного дня Оксана пішла до батюшки та й розповіла про батька. Просила, аби священик прийшов висповідати та причастити старо­го. Тож на маслосвяття до старого Сави прийшли разом з батюшкою його односельці, що співали в церковному хорі.
        В хату крізь вікно заглядало косим променем осіннє сонечко. Ви­сока липа в кутку двору скупо кидала, мов червінкові мідяки, круглі жовті листочки. Синіло високе небо. І здавалось, що в повітрі пли­вуть срібні дзвони осені.
        А ще через кілька днів Сава помер. І прийшли на його похорон односельці та батюшка Андронік. Високі ясени, що їх колись іще в юності посадив Небіжчик, скидали на землю кучеряві листочки, золо­тими сльозами плакала сумна берізка. А статечний клен біля воріт встиг вистелити жовту постіль, по якій в останню дорогу йшов відходив старий Сава.
        А коли в задумливий спокій осіннього неба попливли звуки цер­ковного хору, що проводжав до вічного причалу цю добру трудящу людину, то здавалось, що ті линуть десь з тієї голубої високості.
        Оксана плакала. Жаль їй було і батька. Жаль було й себе. Адже залишалась на світі одинокою з маленькою донечкою. .1 нікому було й пожалітися на своє горе, на свою біду. Донечка виростала без бать­ка. І хтозна яка доля чекатиме на неї. А від Митрофана жодної вісточ­ки. Де він? Що з ним?
        І ось одного дня надвечір до Оксани підійшов якийсь незнайомий чоловік. Вона стояла на березі біля тієї стежини, по котрій до неї ко­лись приходив Митрофан, та все думала про свою нещасливу долю.
        Коли той чоловік підійшов до неї, вона аж здригнулась з несподі­ванки. Вона цього чоловіка ніколи тут не бачила. Він одягнутий у благеньку одежу і в очах його було чимало смутку.

      – Ви мені пробачте, – тихим голосом промовив. – Але я так гадаю, що ви Оксана. Я хочу вам передати листа. Але про нього, про цього листа, ви не говоріть і не розповідайте нікому. Та й про мене вам не обов'язково знати. Але цей лист для вас. Візьміть його, будь ласка. І заховайте. А прочитаєте дома. Він – від Митрофана. Я був з ним. Але ви мене не розпитуйте. Я змушений зараз йти. І краще, щоб мене не бачили разом з вами. Бажаю вам щастя. І будьте здорові.

        І він, схиливши голову в поклоні, незабаром вийшов на стежину і пішов на дорогу. Оксані той лист був громом з ясного неба. Вона не встигла навіть подякувати чоловікові, це встигла помітити, куди він пішов. Заховала дорогоцінний папір за відкладку кофтини і не знала чи йшла, чи бігла у хату.
        Тремтячими руками розгорнула пожмаканий той папір і крізь сльо­зи впізнала почерк Митрофанів. А він писав:
        “Дорога моя, мила моя зіронько. Оксаночко моя найкраща в світі! Ой, знаю, знаю я, скільки завинив перед тобою тим, що полюбив тебе на все своє життя. Я не писав тобі, бо боявся, аби ті пси з ЕНКАВЕДЕ не затягли і тебе в свої сіті.
        Про своє життя годі й говорити тобі. Я нещасна жертва. Але та­ких, як я, тут тисячі. Якщо цей мій лист попаде до тебе, зітхни й за­плач за моєю долею. Я гадав, що мій строк закінчиться і ми зможемо з тобою зустрітися. Та, на жаль, то були лише мої мрії. Недавно мені знов додали строку. І разом з іншими політичними в'язнями відправ­ляють мене десь на далекий схід. Пробач, люба моя, найдорожча у всьому світі. Ти для мене на все життя залишишся незгасною зіркою мого єдиного нещасливого кохання. І завжди будеш у моєму серці.
        Але ж я тебе розумію. Ти молода і красива, найкраща з тих, кого я бачив за своє іще таке теж молоде життя.
        Я тебе не неволю. Знайдеться людина тобі до вподоби, то може й поєднаєш свою долю. Бо ж мені не скоро вийти з цих пазурів.
        Прощай, моє серце. Дивись хоч коли-небудь на оту, зірочку, на яку ми з тобою дивились удвох у нашому з тобою саду кохання. Якщо в тебе є син чи дочка, розкажи колись про мене, про їхнього нещасли­вого батька.
        Прощай, моя зоре! Нехай печальні вітри на своїх крилах донесуть до тебе мою вічну невмирущу любов до тебе.
        Твій довіку Митрофан”.
        Оксана ледве дочитала того листа. Впала на ліжко і забилась у невтішному риданні. І поклялась, собі вкотре, що довік буде чекати свого коханого, скільки б років не минуло.
        Одного дня Андрія Франчука викликав голова сільради.

        – От що, Андрію, – сказав він хлопцеві, коли той зайшов у ка­бінет і всівся навпроти господаря цього службового пристанища. – Завтра будемо розбирати церкву. Ти, я знаю, хлопець сміливий і відважний. Ми тут поговорили і вирішено тобі доручити найголов­ніше завдання, так сказать. Ти маєш знімати хреста з церкви. То як?

        Андрій знічено оглянувся навколо. Підняв очі на голову сільради, ковзнув поглядом вище і на якусь мить зупинився на портретах Ле­ніна і Сталіна, що висіли над столом сільського владодержця.

        – Розбирати церкву, кажете? Ну то й розбирайте. Але хреста я знімати не буду. Мене ж хрестили в цій церкві. Та й що скажуть старі люди? Навіщо ж нищити таку гарну будову в селі?

        Голова сільради відразу й не знайшовся що відказати. Його очі звузились і набрали стального блиску.

        – Ти? Оце ти таке кажеш? А ти ж, Андрію, комсомолець. Чи ти може раптом став боятися висоти, став боягузом? Ти що не знаєш, що товариш Ленін сказав, що релігія – опіум народу. А попи – це реакціонери? Ти добре подумав, що отут сказав?

        Андрій стріпнув буйним чубом і холодно промовив:

        – Так. Я комсомолець. Я за передове життя. Нехай закривають церкву. Але хреста скидати, мене люди проклянуть. Не буду.

        Голова сільради сидів, набурмосившись, і дивився кудись вбік. Зрештою, помовчавши, прорік злостиво:

        – Все ясно. Ти не справжній комсомолець. Ти контрик. Ми ще подумаємо. Все. Можеш іти.

        Не знав і не думав Андрій в той час і в той день, що віднині над ним заклубочилися хмари чорної ненависті, і ті хмари поглинуть його у свою похмуру круговерть.
        Якоїсь ночі, коли він спокійно спав, у двері постукали. Коли вий­шов у сіни, аби відчинити, побачив дві темних постаті.

        – Міліція, – глухо промовив високий чоловік, якого десь, здаєть­ся, бачив Андрій. – Зайдемо у хату.

        Андрій засвітив каганця. І при його світлі побачив обох прибульців. Це були енкаведисти.

        – Ви арештовані, – сказав перший, той що обізвався на запи­тання Андрія, коли заходили до хати. – Збирайтесь. Підете з нами.

        Другий міліціонер мовчав. Але промовисто поправив портупею і пояса, на якому висів наган.

        – Та ви почекайте, я хоч піду скажу старшому брату, що мене забираєте. А то я тут сам живу, ніхто й не знатиме, де я подівся.

         Незабаром прийшов старший брат з дружиною. Вони злякано дивились на непроханих гостей. Іванова дружина заметушилась, щоб вкинути Андрієві щось у торбину. Знайшла шматок сала, пару цибу­лин. Вкинула в торбину свіжу білизну. Андрій обнявся з братом Іва­ном, і щось гірко стиснуло його за серце. Може й відчував, що це назавжди. Що вже не повернеться в рідну домівку, в рідне село.
        А ще через день Андрій вже стояв у кабінеті слідчого районного ЕНКАВЕДЕ. Той зміряв хлопця оцінюючим поглядом.

        – Ану-ка, ну-ка подойді бліже. Нєплохой парень. Да с тібя мог би вийті прекрасний красноармєєц. А ти, гад, виступаєшь протів лєнінской політіки.

        Андрій витріщив очі.

        – Та ви що? Я ж комсомолець. Як я можу проти Леніна виступа­ти? Я ж...

        – Молчі, гад. Ти что нє знаєшь, что Ленін і партія протів релігіозного дурмана. А ти, подонок, отказался прінять участіє в разборе храма. Подпінгісь вот здєсь. Поєдєшь строїть шахти. Іначе расстрєляєм, как собаку.

        І Андрій підписав протокол про те, що він проводив антирадянську агітацію, виступав проти накреслень партії про соціалістичні пе­ретворення на селі.
        А невдовзі разом з іншими заарештованими в товарному вагоні прямував на схід у холодні сибірські сніги. В задушливій смердючій темряві, притулившись спиною до холодної стінки вагона, він обду­мував своє коротке життя. І його горда, сильна натура аж ніяк не могла погодитись з тим, що його, мов пійманого звіра, везуть кудись безневинно за підленькою намовою.
        Так невже він не помститься отому плюгавому Баленкові, що на­писав на нього брудного доноса в ЕНКАВЕДЕ?
        Ні. Будь що буде. А він мусить втекти звідси, дістатись рідного села і скрутити в'язи отому падлюці. А там хоч і загинути.
        На одній зі станцій якогось невеликого міста їхній вагон було відчи­нено. Похмурий енкаведист крикнув у темінь вагона:

        – Ей ви, петлюровці, кулакі. Получіте ведро води. А то подохнете раньше времені.

        В той час, коли наглядач підійшов ближче до дверей, Андрій, схо­пивши відро з нечистотами, вискочив з вагона і надів йому на голову. А сам, блискавично пірнувши під вагон, вискочив з другого боку і помчався до найближчих будиночків, що виднілися неподалік станції. Відразу ж зчинилася стрілянина. Почулися грізні вигуки, матюки, Андрій зі всіх сил біг до якихось присадкуватих будівель. Охоронці поїзда стріляли йому вслід. Але все промахувались. Та ось Андрій швидше відчув, аніж побачив, що його наздоганяють собаки. Він не встиг наблизитись до паркану, що зміг би йому послужити як рятунок, коли на нього: скочила розлючена вівчарка і вп'ялась гострими іклами в шию. Друга тварюка схопила його за одежу і почала нещад­но її шматувати. Хлопець впав і зі всіх сил старався оборонитися від надресированих звірів. І може б якось і відбився від них. Але в цей час почув позад себе, як грімкотливо розпанахало повітря. І той звук був останнім у його житті. Енкаведист, який перед тим вистрілив у хлоп­ця, перекинув його догори лицем, щоб переконатись, що він мертвий. І поволі заховав свій наган у кобуру.
        Потім у звітах охорони буде записано, що засуджений застріле­ний при спробі втечі.

      * * *

        Оксана раділа донечці. І та радість була єдиною в її житті. Коли Ганнуся стала підростати, то мати з якоюсь невловимою втіхою зна­ходила все нові і нові рисочки на її красивому обличчі. А ще донечка була чимось схожою і на Митрофана. Щось просвітлювалось в зіроньках-очах донечки його-таки, Митрофанове. А окреслення губ... Ну його ж таки. Та ще любила Ганнуся вечорами на місяць задивлятися.

        – Мамо, – питалася бувало. – А що то он там на місяці ніби на людину схоже?

        – То такі тіні, доню, – відповідала їй.

        А сама пригадувала, як вони удвох дивилися колись на оте одвіч­не світило зі своїм Митрофаном. І вона задавала йому точнісінько таке запитання. Відводила очі від дочки та все боялась, щоб не роз­плакатись від отих спогадів.
        А скільки-то радощів і сліз було, коли випроводжала свою крови­ночку в перший клас. Трудилася Оксана, не знаючи ні сну, ні відпо­чинку, аби її дитина мала сяку-таку одежину та й не виглядала гірше інших дітей, бо ж була матір'ю-одиночкою.
        Якогось дня Ганнуся прийшла зі школи вся в сльозах.

        – Що з тобою, донечко? – запитала її мати. А самій якось так недобре стало на душі.

        – Мені Юрко Паліїшин сказав, що мій батько – то ворог наро­ду. А я дочка ворога народу. Коли ж він вже приїде до нас?

        Ні, доню моя. Не ворог наш батько. Всі люди в селі знають, що він жодного зла нікому не заподіяв. А як він приїде, то й сама зро­зумієш, який він добрий і гарний, наш батько.
        І Оксана притулила личко донечки до себе. Та й сама заплакала.

        – Не плач, мамо, – стала заспокоювати Оксану Ганнуся. – Я тобі вірю. А той Палій – то дурний хлопець. Він і вчиться гірше всіх у школі. А я буду тобі у всьому допомагати. І вчитись буду ще краще.

        З того часу Ганнуся ніколи не розпитувала матір про батька, щоб не завдавати їй зайвого болю. А Оксана, коли залишалась одна в хаті, діставала з найпотаємнішої схованки листа Митрофанового та все перечитувала його, обмиваючи гарячою сльозою.
        А Ганнуся підростала, і краса її квітувала трояндово. Милувалась дочкою мати і знаходила радість тільки в ній. Та все чекала Митрофана. Закінчила дівчина семирічку. Вже й хлопці стали упадати за красунечкою Оксаниною. А коли ставали вони удвох біля дзеркала, то були ніби сестри. Іще трохи і Ганнуся й зростом зрівняється з ма­тір'ю.

        – Видамо тебе заміж за найкращого хлопця, – пригладжуючи буй­ну косу донечки, приказувала мати. – Тільки б батько твій повер­нувся. Адже й нам тут нелегко було. Пережили й голод і холод. Доб­ре, що город у нас родить. Та й корівчина молоко дає. Не пропадемо.

        Поки є сили, щось і в колгоспі заробимо. Кажуть, що будуть дава­ти по кілограмові на трудодень. А може в тебе доля краще складеться, аніж у мене.
        Так і жили дочка з матір'ю, чекаючи з далекої каторги батька-невільника, аж поки в село не вкотилась чорним колесом нова біда. На цей раз та біда прикотилась із заходу.
        Війна... Голосили жінки й матері, проводжаючи своїх синів, чо­ловіків на криваве побоїще. Та не минула темна година і Оксанину домівку. Забрали її Ганнусю в Німеччину.
        Як же вона просила, як же благала, аби залишили її єдину надію, її молоденьку красунечку біля неї. Не допомогло.
        Випроваджала дівчину, мов на той світ. Тремтячими руками шу­кала одежу для Ганнусі, і раптом погляд її впав на велику жовту хус­тку. То був подарунок для неї іще від бабусі.

        – Оце, внучко, як будеш іти заміж, – сказала вона колись, – та й станеш молодицею, то зав'яжеш цю хустку. Оксана берегла той пода­рунок у скрині та все міркувала, що передасть його після весілля своїй Ганнусі. Нехай вже носитиме цю хустку та й буде щасливішою, аніж вона.

        Вийняла ту хустку зі скрині, притулила до серця. Заплакала гірко, невтішно та й поклала її дочці у валізу.

        – Візьми, доню моя, цю хустку. І нехай вона береже від біди в тій далекій чужій стороні та й нагадує тобі, що в тебе є мати і чекає тебе дома. Ой, Боже мій, Боже! Як же я тебе дочекаюсь. Прости мені, моя Донечко, що не можу тебе залишити з собою!

        Плакала і Ганнуся. Довгим поглядом окинула рідну домівку, їхній зарослий споришем двір та високу смереку біля хати, та ще липу, під якою колись її мама сиділа в молодості. Сумували верби над річкою і тужно зітхали трави на березі, що на ньому вона бігала босими нога­ми.
        Наступного дня юних бранців вантажили в товарні вагони. І Ган­нуся крізь сльози, що затуманили її очі, ледве впізнала матір у білій хустині серед інших жінок, що, різноголосо приказуючи, голосили на станції; поки поїзд перекрив те голосіння потужним прощальним гудком.
        І не знала мати, і не знала Ганнуся, що те прощання буде останнім, що вже чорноброва мрійниця ніколи не повернеться в своє кучеряве село, під тихі верби, під ясні зорі. А замість донечки Оксани після ве­ликої війни дівчата привезуть жовту хустку з квітками, яку вона вклала для Ганнусі у валізу, коли випроваджала її в Німеччину.
        Разом з іншими невільницями Ганнуся попала на велику фабрику і працювала там аж до 1944 року.
        Одного разу на фабрику було вчинено великий наліт американсь­ких літаків. Робітники встигли заховатись у бомбосховищі. Але не всі. І врятувались саме ті, хто не потрапив у бомбосховище. Величез­на фугасна бомба, пробивши весь будинок, пошкодила труби кана­лізації. І в підвал з людьми почала катастрофічно прибувати вода. Кинулись до виходу. А він завалений. Люди в бомбосховищі вияви­лись приречені. Коли дівчата, Ганнусині землячки, прибігли на місце катастрофи, вони встигли лише помітити крізь загратоване віконце обличчя Ганнусі. І вона, прощаючись із ними, передала їм крізь вікно оту велику жовту хустку. А сама загинула разом із сотнями інших нещасних, яких не вдалось вчасно врятувати.
        Коли ховали Ганнусю, хтось із дівчат-односельців сказав, що вар­то було б покласти в могилу і хустку. Але ж згадали, що Ганя проси­ла передати ту хустку матері.
        Того року дівчата повернулись в рідне село. Не було з ними тільки Ганнусі. На другий день дівчата вирішили піти до тітки Оксани та передати їй ту найпечальнішу посилку від донечки.
        Було тихе лагідне надвечір'я. Сонце жовто сідало за, притихлі су­муючі верби. Вузька зелена вулиця була пустинна, коли дівчата зна­йомою з дитинства стежкою попрямували на подвір'я Оксани.
        Мовчазною юрбою несміливо зайшли в хату і зустрілись із здиво­ваним поглядом господині.

        – Ми вам, тітко Оксано,– тихим голосом почала Галина Вітрук, колишня подруга Ганнусі, – ми вам хочемо розказати про вашу Ган­нусю. Вам уже писали, що її нема. Але ми хочемо розповісти, як це було. І ось... хустку...

        Але дівчина не встигла навіть передати в руки матері тієї хустки, бо Оксана раптом судорожно вхопила повітря і схилилась на подуш­ку.
        Дівчата кинулись до води. Хтось знайшов якісь краплі. Побігли до сусідів. І коли Оксана знеможено відкрила повіки, то перше, що вона побачила, – була велика жовта хустка. Тепер вона лежала біля неї. Привезли дівчата ту хустку з далекої неволі, залишивши замість хустки у ній дочку її. В хаті було так тихо, що настінний годинничок-ходики, здавалось, стукає велетенським молотом і забиває ним гвіздки у домовину.
        Нічого в той день не розпитувала Оксана про дочку. Світ для неї раптом втратив будь-яку привабливість. Лежала, дивлячись у стелю, і нікого не бачила. Дівчата, тихо посидівши, нечутно вийшли з хати. А вона так і лишилась, німотно дивлячись на сволок стелі.
        З того дня Оксана геть перемінилась. Вона відразу постаріла десь на півтора десятка літ і благала у Бога лише тієї миті, коли вона зали­шить цей грішний світ та й зустрінеться зі своєю донечкою десь там затією межею, що її має в свій час переступити кожен, хто народився на світ.
        Кілька років, що ліниво пропливли по тому, не принесли їй ніяких змін. Жила, бо Треба було жити. Тримала корівчину, кілька курок. Кожного дня влітку товклась на городі. Бо, доглядаючи худобину чи рослину, вбачала в них щось близьке. А з коровою чи курями навіть розмовляла, бо ж не було з ким і словом перекинутись. Ото часом прийде Оксенька Зайцева чи Зіна Кирилова або вона до них піде та й побалакають про те про се.
        Довгими осінніми вечорами все пригадувала то Митрофана, то донечку і поступово змирилась, бо вже їх немає обох. А вона отак довікує одна-однісінька в цій сумній хаті. Відчувала наближення ста­рості. А коли відійшли за обрій її колишні подруги Степанина, Мотря, Палажка, Олександра, то й сама почала лаштуватись у далеку дорогу.
        Читала Євангеліє та все молилась, аби Бог звів десь там, аж в іншо­му світі, її з донечкою єдиною, що та, мов весна-красна прийшла в її життя, осяяла його, зігріла душу та й пішла у вічну темноту, зали­шивши її одиноку, нещасну, забуту.
        А літо прийде і Оксана живе роботою. Вже відколи на пенсії, а ще бере на обробіток трохи буряків, бо ж для корови треба гички восени заробити. А що вже свій клаптик-город, то вже так обробляла його, що бур'янини ніде не знайдеш.
        Та найбільшою втіхою для баби Оксани були квіти. Вона їх люби­ла, як дітей. Плекала, доглядала, милувалась ними.
        Пахучими вечорами сідала на лавчину, що стояла на тім місці, де вони колись зустрічались з Митрофаном, та й згадувала, та й повер­талась у ті Далекі роки. А місяць же так світив, а зорі були такі ж блискучі та глибокі, як і тоді...
        Того літнього вечора вона сиділа на лавці трохи довше, аніж будь-коли. В саду доцвітав жасмин. І його пахощі тонким серпанком сла­лися на травах. А в небі, ген там, над підліском, вмостився повний круглий коровай місяця. Він нечутно плив, оточений супутницями-зорями. І на землі розливав голубі озера свого таємничого світіння.
        Вже кілька днів Оксані чомусь нездоровилось. Інша пішла б до лікаря. А вона звикла пересилювати у собі біль, що не раз підкошу­вав її сили, не таке вже й міцне здоров'я. А вже як щось станеться, то вже – божа воля. Скільки Бог пошле іще їй на цій землі перебути, стільки й вистачить. Онде всі її подруги вже попрощалися з цим світом. А вона одна-однісінька в сумній своїй оселі та зі своїми думами-спогадами.
        Не дав їй Бог побути з коханим чоловіком та ще й єдину донечку, яка принесла б їй радість на старості, забрав до себе раніше від неї самої.
        При згадці про Ганнусю знову озвалося серце тупим болем. Та вона сиділа в голубій тиші і слухала ніч, вдивляючись у таємничу за­ворожену небесну далечінь. Високі осокори у місячному сяйві здава­лись якимись фантастичними істотами. Десь озвався якийсь нічний птах і повернув її до дійсності.
        Мабуть, було вже пізно. І вона, поволі підвівшись з лави, тихо подибала до своєї хати.
        Цієї ночі поклала подушку на ліжку так, щоб дивитись на місяць, бо пригадала, що багато-багато років тому в цю Петрівчану ніч вони востаннє бачились із Митрофаном і саме в місячну ніч стали жінкою і чоловіком.
        Світла в хаті не вмикала. Адже місяць так з неба щедро обдарову­вав землю своїм голубим сяйвом, що й не хотілось перебивати той таємничий казковий відсвіт земними світилами.
        Оксана ляща на ліжко та й продовжувала дивитись на місяць че­рез вікно. А він стояв у центрі неба і, здавалось, у центрі всесвіту та все нагадував їй далеке, напівзабуте.
        А онде тих три зірочки, що неподалік від місяця. Середня з них — то їхня з Митрофаном. Казав колись ш:
        “Де б ми з тобою не були, а місячними ночами будемо дивитись на оцю зірку. І там на ній зустрінемось поглядами”.
        Все думала та згадувала. Може й він десь там на далекій Колимі дивиться сьогодні на небо та бачить їхню зірку. Не прийде вже він, не повернеться, бо якби був живий, то вже дав би звісточку про себе. Скільки їх забрали з села вже й після нього. А вони, як у воду впали. Повиростали діти, розійшлись по світу. А батьків їхніх поглинула страшна ота пекельна машина, якій і назви не знайдеш...
        І в них же з Митрофаном донечка була, Ганнуся... При згадці про Ганнусю дужче закололо в серці і чомусь важко стало дихати. До тих приступів болю Оксана вже звикла. Поболить і перестане. А як ні, то що її тут держить на цьому світі. Гірка дорога болю і печалі – то її життя.
        На цей раз запекло немилосердно. І в серці спалахнуло полум'я. Схопилась рукою за нього. А воно билось все тихше і з перервами. Застогнала, аж схлипнула від того пекельного болю, і її згорьоване, змучене серце зупинилось навічно.
        А вона так і залишилась лежати, дивлячись на місяць. Якась див­на тінь пробігла на змарнілому обличчі Оксани, чи то усмішки полег­шення чи скорботи за життям. Але очі її так і залишились відкрити­ми.
        Вона дивилась на місяць. А місяць дивився на неї. І душа, що по­кинула діло, мабуть, спішила в цей час десь туди, в незвідані далі, щоб знайти в них душі тих, без кого вона й не хотіла жити на цій такій красивій і такій невлаштованій землі, де так густо засіяне зло і де стільки пролито чистих, гарячих людських сліз.
        То була друга місячна ніч, що стала останньою для колишньої юної мрійниці, для якої земне кохання зблиснуло падаючою зіркою і по­гасло під злим подихом жорстокої дійсності.

      * * *

        Того літа рясно цвіли сади. А їм на зміну в палісадниках забілів білим шумовинням пахучий бузок. Він духмяним вінком оточив Оксанину хату-пустку. Заглядав у вікна. А з них, отих вікон, віяло смут­ком і печаллю. Не стояв звично на столі у скляній вазі букет, що його в цей час ставила господиня. А широке подвір'я, на якому колись давно старий Сава майстрував та сплітав линви та вужиська для колгоспу, геть поросло споришем.
        На хаті сумував пустуючий димар, з якого вже кілька років не вив­ся синім струмочком дим. А на дверях висів великий поржавілий за­мок. Города Океани засаджували картоплею далекі родичі. Восени викопували і забирали ту харч. А хата і хлів, що в ньому господарю­вала колись небіжчиця, стояли і чекали хтозна кого і чого. А висока липа і смерека стали ще вищими. І дивно, що під тією липою так і збереглась давня замшіла лавочка, на якій після роботи любила си­діти Оксана та, зітхаючи, згадувала своє нещасливе життя.
        Одного літнього погожого дня на краю села зупинилась машина. З неї вийшов високий, сивоволосий чоловік. Розрахувався з водієм, порадив, аби той повертав назад, а сам зупинився самотою на горбу і довго вдивлявся в закучерявлену долину. Машина зникла за пово­ротом виїзду на шлях. Легенький вітер куйовдив його вибілений ро­ками колись буйний чуб. А він все стояв, не наважуючись дійти ближ­че до села.
        Воно здавалось йому невпізнанним. Шукав з пагорбка знайомі місця і не знаходив їх. Навіть ставок, і той був в іншому місці. Високі буйні дерева обступили невеличку річечку. І він не міг навіть знайти того місця, де колись був млин. Але ж саме ця долина, це село його молодості довгі роки кликало його, снилося йому. І ось він повер­тається до нього, немов з того світу.
        Це був Митрофан Іванович. Він повертався у своє село через чо­тири з лишнім десятки літ. Позаду була Колима, нелюдські знущан­ня, неймовірні страждання, втрата друзів і загублене здоров'я. Він на диво уцілів, хоч не раз дивився смерті у вічі. Та тримало і утримало його життя на своїх раменах може лише тому, що дуже йому хотілося повернутися на рідну далеку і таку омріяну Україну.
        У небі видзвонював жайворонок. А в долині під сонцем мліло рідне село. Воно йому виднілося крізь сіру запону сльози.
        Чому? За що? За чиєї злої волі загублене його життя і кохання? Чи жива іще його Оксана? Не розпитував, бо боявся на те запитання почути гірку відповідь.
        Нехай би була жива та щаслива хоч вона. Він і не писав їй тоді, коли вже можна було, аби не скородити серця гіркими спогадами. Але сьогодні він дізнається про все. А там вже... Та й скільки йому залишилося жити з його надірваним, зруйнованим здоров'ям?
        Окинув з горба поглядом те місце, де колись була його квартира, що з неї забрали його енкаведисти. Того будинку не було. На місці хати росли високі дерева. А саджавка, біля якої він колись по кладці переходив через річку до Оксани, геть заросла високими вербами та вільхами. Чи ж є вона іще та стежечка, чи ж застане він Оксану за стільки років?
        Всі ці думки роїлися в його голові, коли стояв на пагорбку і роз­дивлявся на рідне село.
        Нарешті, зітхнувши і ще раз окинувши зором широку, зелену чашу, в якій притаковилося найрідніше в світі його село, він спустився з горбочка і звивистою стежиною пішов у вулицю, ніби пірнув у дивний незвичний сон.
        Іще здалеку помітив якусь молоду дівчину, що з цікавістю розгля­дала його незнайому постать.
        Підійшов ближче і, глянувши на ту дівчину, щось впізнав ніби зна­йоме.
        Пробачте, – якось хрипко запитав її, – ви часом, не Ганни Онищук дочка?

        – Ні, – промовила дівчина. – Я її внучка. Мене зовуть Зіною. А вам кого треба? Я бачу, ви нетутешній.

        – Так, дочко, – болісно промовив Митрофан Іванович. – Я вже тепер дійсно нетутешній. Але колись давно-давно був тутешній.

        – А чи є жива іще твоя бабуся Ганна?

        – Ні. Немає. Вона померла вже вісім років тому. Може я покличу маму?

        – Ну клич. А я ось трохи посиджу на лавочці.

        Дівчина пішла до хати. І через деякий час до Митрофана Іванови­ча підійшла жінка середніх років. Вона вельми була схожа на сусідку Оксани – Ганну Онищук.

        – Добрий день! – привіталась, пильно вдивляючись у прибуль­ця.

        – Добрий день, – відповів їй. – Я хочу вас розпитати дещо. Дуже довго я не був тут. І оце приїхав, щоб хоч у кінці життя побачитись з рідним крає;м. Мене звати Митрофан Іванович. Учитель я. Вірніше був колись вчителем тут, у вашому селі. Але ж це було так давно, що вже про мене тут і забули.

        Митрофан Іванович зітхнув і продовжував:

        – То оце ж ваша мама мене добре знала, царство їй небесне. Але може й ви мені дещо розкажете.

        – Господи! – зітхнула молодиця. – То це ви – Митрофан Іва­нович? Та я ж росла-виростала з вашою Ганнусею аж до війни. А потім...

        Молодиця осіклась і злякано глянула на вчителя. Він враз посірів обличчям і відкинув голову до штафет, що були ніби спинкою стільця, що стояв під ними.

        – А ви що? Хіба нічого не знаєте? Ой, Боже-Боже. Ну то вибачте. Може зайдіть-но до хати, то – я вам все розкажу.

        – Оксана, скинув зболеним поглядом. – А що Оксана?

        – Тітка Оксана. Вона все життя вас чекала. Немає вже тітки Ок­сани, – зажурено промовила жінка. – Хата онде вже четвертий рік пусткою стоїть. Та ви зайдіть до хати, бо то не так легко і багато треба розповідати. А мене звуть Одаркою. Теж натерпілась у житті.

        Митрофан Іванович довго сидів, затуливши обличчя руками, і сло­ва Одарки доносились до його свідомості, мов з іншого світу. З без­ладної розповіді співбесідниці він дізнався, що в нього була дочка і що вона була дуже схожа на Оксану. І що загинула вона в Німеччині. А Оксана, не діждавшись його, померла кілька років тому і похована вона на сільському кладовищі поряд з могилою батька.
        Митрофан Іванович довго і тяжко мовчав. Вузлуватими худими пальцями витирав непрошені сльози, і плечі його тремтіли та згина­лись все нижче, немов те горе, що додалось йому сьогодні до всіх по­невірянь, тиснуло на них і не давало випростатись.
        А Одарка плакала та все розповідала. А потім, ніби схаменувшись, знову попросила його зайти до хати.

        – Ви ж з дороги, своя людина. То ж треба зайти.

        – Дякую, – зітхнув Митрофан Іванович, – але я хотів би, щоб ви мене провели та показали, де могила Оксани.

        Він тяжко звівся з лавчини, пригладив сиву чуприну і витер вологі очі.
        На кладовище йшли через кладку біля саджавки, що він запам'я­тав її іще з молодості. Тут він по цих стежках ходив, коли вони з Ок­саною зустрічались місячними вечорами.
        Відчував у тілі невимовну слабкість і в грудях щеміло незвичним болем, хоч за своє життя натерпівся він усіляких тих болів.
        На кладовищі буйно розрослись квіти. А високі клени та акації ледь чутно шепотіли листочками з вітрами про якісь невідомі печалі, мов розповідали тим вітрам про гіркоту, що тут похована під цими хрестами та пам'ятниками.
        На могилі Оксани стояв скромний обеліск без підпису. Зате той печальний горбочок був оточений пахучим бузком. Він щойно пе­рецвів. Але в повітрі ще, здавалось, стояв той п'янкий запаморочли­вий дух. А біля сусідньої могили вже розцвів жасмин. То може й він, той жасмин, розливав у повітрі такий неповторний ніжний запах.

        – Якщо можна, – сказав Одарці та її Зіні, – я побуду тут трохи сам.

        – То ви ж не забудьте до нас прийти, – сказала Одарка. – Ми будемо вас чекати. Бо куди ж ви підете? У нас і переночуєте.

        І вони пішли з кладовища.
        Тепер Митрофан Іванович залишився на кладовищі сам один. І в тій печальній тиші, що оточувала його, звучав йому давній і такий дорогий голос Оксани. Він сидів на старій лавчині, заплющивши очі і схиливши голову на груди. А перед його зором проходили-пропливали роки неволі, роки зла і несправедливості.
        День хилився до вечора. Десь вирувало життя. А тут воно зупини­лося. І він вже й не вбачав у ньому будь-якого сенсу.
        Його життя відібране жорстокою машиною нищення. Все світле, добре пройшло мимо нього. І йому залишились лише незмірна пе­чаль і біль тяжкий, невигойний.
        Сидів над могилою, аж поки й сонце зайшло. А коли з-за могутніх ясенів, що стояли біля школи, на небо поволі виплив повновидий місяць, він звівся на ноги і вирішив піти на те місце, де колись вони з Оксаною сиділи на лавочці та все видивлялись на золотого красеня та його світлячків-супутниць.
        Біля двору його знову зустріла Одарка і покликала на вечерю.

        – Спасибі вам, – поклонився жінці. – Я отут ще пройду у двір до Оксани та посиджу на лавочці, якщо вона там є. А ви про мене не піклуйтесь. Лягайте та відпочивайте. Я хочу побути сам.

        Як Одарка не вмовляла, він попрямував на двір Оксани. Місяць тим часом встиг випливти на середину неба. І залив рівним голубим сяйвом порослий споришем двір, заглядав у темні вікна. І високі дере­ва набували тієї казковості, що притаманна їм у літні місячні ночі.
        Ледве знайшов стареньку лавочку під могутньою липою. Втомле­но опустився на неї і обперся об стовбур липи.
        Смерека, яка тоді тільки була невисоким пагінцем, стала нині та­кою великою і могутньою, що стояла ніби казковий велетень та нага­дувала йому його молодість.
        На цій лавочці сиділа перед смертю його Оксана. Про це розпові­ла йому Одарка, коли вони йшли на кладовище. І ось тепер він, по­вернувшись з далекої Колими, сидить тут і думає про неї. Згадує і плаче. Беззвучно. Хоч здається вовком вив би від такої гіркої долі.
        Знайшов три знайомі зірочки у небі. Онде вони. То може його Ок­сана і дивиться з них уже на нього. Ото ж тих три зірочки в небі нехай будуть для кожного з них, бо ж була у них донечка Ганнуся, якої він і не встиг за життя побачити, була Оксана, що подарувала йому ту донечку. І ось він тут сидить один-однісінький у цьому великому бай­дужому світі.
        Щось зашурхотіло поряд і відірвало його від сумних думок. Гля­нув – собачка стоїть. Дивиться йому в очі. Довірливо підійшов, коли покликав. Знайшов в кишені шматок пряника. Віддав.
        Той делікатно взяв у рот і відніс подарунок неподалік. І там приліг. А Митрофан Іванович знову занурився у свої невеселі спогади. Та все дивився на місяць. І в цей час відчув, що його кличе до себе його Ок­сана. Він виразно відчув той голос. І зрозумів, що йому пора.
        То була третя місячна ніч нещасливого кохання.
        А коли вранці Одарка прийшла покликати прибульця на сніда­нок, він сидів мертвий, відкинувши голову на липу. А його відкриті очі все шукали місяця, що вже встиг заховатися за сумуючі верби над річкою.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      Бібліотека запрошує

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг “Зима 2019-2020”. Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Валентина Захабура “Ой лише, або З чим їдять вундеркіндів”
      Олександр Гаврош “Музей пригод”
      Сашко Дерманський “Мері”
      Микита Гайдамака “Кібершулер”
      Сергій Щербаков “Бізнесмаги”
      Роланд Сміт “Пік”
      Рейнбоу Ровелл “Фанатка”
      Катерина Соболь “Дарителі”
      Сер Стів Стівенсон “Агата Містері”
      Рік Ріордан “Син Нептуна”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2019 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр