www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Дін-Дон, дзень-Дзелень. Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальна довідкаОнлайн послуги
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      Героїв пам’ятаєм імена
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Онлайн послуги
      Відкриті дані
      Карта сайту
      Аудіокнига


       

       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Дін-дон, дзень-дзелень.
      Дін-Дон, дзень-Дзелень.

      ДІН-ДОН, ДЗЕНЬ-ДЗЕЛЕНЬ

      Сновидіння

       

      Істинно кажу тобі: той, котрий всередині тебе,
      більший того, котрий зовні тебе.

      Євангеліє – апокриф від Фоми.

         Сон, один і той же.
         Дядько Сяник, якого давно вже нема на світі, ніби приріс підошвами до дебелої соснової колоди, він то підносить, то опускає донизу пилу з широким і довгим полотном.
        Під колодою – яма з устеленим свіжою тирсою дном, на тому дні, мов дзеркальне відображення дядька Сяника, упер­шись босими ногами в трачиння й задерши догори голову, стоїть дядько Яків і так само, як і його напарник, то піднімає, то опускає пилу, тримаючися за поперечну ручку сього чу­дернацького інструмента
         Я підступаю упритул до ями, але дядьки не зважають на мене, взагалі не помічають (мабуть, отака доля випала їм у моєму сновидінні - не бачити нікого й нічого, крім ями, колоди, пилки та своєї одноманітної роботи: вгору... вниз... вгору... вниз...).
         Дядько Сяник мене чомусь не цікавить, а цікавить лише дядько Яків, що його також давно вже нема на світі, одначе вві сні я цього не знаю, вві сні обидва дядьки – живі. Той, що зверху стоїть на колоді (Сяник), і той, що з ями примружено вдивляється в небо над головою (Яків). Рясний піт патьоками спливає з-під його вицвілої пілотки з опущеними полями-вилогами, які затуляють дядькові вуха від тирси, що раз по раз сиплеться зверху на облиті потом брови, ніс, щоки, шию, за­рослі дрібними кучериками груди, сиплеться й почасти зали­шається на зарошеному торсі, на всіяних тижневим заростом щоках та підбородді. Так ото вітер жене сніговицю-поземку стернею, жене-несе, але дещо й зоставляє помежи щетинис­тою стернею.
         Пила дзвенить, пила співає...
         Звідкись мені відомо, що металева смуга дзвінкого по­лотна вгризається в дерево ледь розведеними зубцями лише тоді, коли полотно падає донизу. Отак: вжжі... вжжі... І з кожним отим вжіканням зубчаста смуга полотна випорскує хмарину соснових круп.
         Вжжі... – круп'яна хмарка.
         Вжжі... – хмарка.
         О, ті золотаві ритмічні подихи трачиння, чий живицевий дух виповнює яму, і простір над нею, і зелене довкілля з ло­пухів, лободи, кінського щавлю. Всюди він, той живицевий дух - понад занедбаним колгоспним током, понад ближніми городами, понад пустирищем із його велетенськими будяка­ми, які так духмяно, так фіолетово-синьо-вишнево цвітуть, що боженьку ти мій! Запах серпневого літа, безмежний, всю­дисущий, а тут іще п'янкий живицевий дух, аж голова наморочиться.
         Вжжі... Вжжжі... Вжжі...
         Доннн, дзінннь, доннн...

         У паузах між вжіканням – донин, дзінннь, доннн. Усе ближ­че й ближче.
        Уві сні мене нічим не здивуєш. То на пісню пилки чеберяє до мене сліпий від народження Іванко. Або Іванцьо. Або ж Івасик. Коли я чую оте дін-дзілінь, завжди постає в уяві гірська Сербія, зелена полонина (серби кажуть – планіна), на яку я забрів у час давніх невтомних блукань дикими горами. Спершу на мене напав здоровенний чорний псюра, я з пере­ляку заговорив до нього по-сербському. Ти добар пас, мовив я. Добар пас, не лай. І псюра лише заскавулів, примирливо вильнув хвостом. І зараз же в ущелину долинуло безладне й мелодійне доннн, дзінннь, тінннь, дзелень... То верталися до полонинської кошари вівці, кози, ягнята й козенята, і майже в кожного чотириногого створіння теліпався на шиї дзвіночок, сповіщаючи чабанам чи, може, оцьому собацюрі: тутечки ми, тутечки, дзень-дзелень... У часи земного життя Ісуса Христа люди ще, либонь, не відали такого методу оповіщення про місцезнаходження худоби, інакше-бо пастух із євангельської притчі про заблудлу вівцю не став би так довго її шукати. Хоч у стародавній Елладі отакі дзвіночки (правда, керамічні) уже чіпляли на шию маржинці, дрібній та великій.
         Але ж я у цьому випадку – про подільське село, про моє чи то сновидіння, чи просто химерне марення. Бо онде він, сліпий Іванко. Піднімається з глибокої сільської долини. Донн, дзілінннь, денннь, дзелень. Спершу з'являється над шляхом його стрижена голова, тоненька шия з дзвіночком на шворці (то несповна розуму бабця, з якою він мешкає в ста­ренькій хаті, таку штукенцію придумала, почепила онукові дзвіночок на шию, щоби якісь там гадані бабою перехожі, чи їздові, чи пастухи та конюхи здалеку чули: то чимчикує слі­пенький Івасик, чули та обминали малого зі своїми коровами, тачками та возами).
         Ось-ось Іванцьо з'явиться на пагорбі увесь, худенький янгол із карими, на пів-обличчя, очима. Якби ж не ота стрижена під нулівку голова, був би хлопчина й справді схожий на янгола! Ну навіщо ота його бабця звеліла комусь обстриг­ти Іванцьові такі чудові локони? А може, то він сам так по­бажав? Хто ж його зна. Та все одно дивно: в попередніх моїх снах Іванцьо був ще з локонами, що спадали йому на плечі та щоки. Але ж очі - ті самі. Ніколи б не сказав, що вони – не­зрячі. Тільки дивляться не на тебе, а – в себе, в якісь незнані для нас глибини. Ніби Іванцьо прислухається до себе очима! Що саме діється в такі хвилини в його душі, мені не дано зна­ти. Зате відоме кожне слово, що його хлопчина скаже, підсту­пивши до мене майже впритул. Він неодмінно поспитає, що саме відбувається отут, на колгоспному току, й обов'язково поцікавиться, що то за звуки такі – вжжі, вжжі.
         І я відповім йому:
         – Знаєш, двоє дядьків зійшлися. Я б сказав - як ото коз­лики на кладці. Але річ у тому, що один із дядьків зверху сто­їть на колоді, другий внизу, на тирсі... Тобто другий - в ямі. Обоє розпилюють колоду.
         – А чому другий – в ямі? – запитає хлопчина.
         І з кожним запитанням усе важче мені відповідати йому, незрячому від народження. Доводиться спрощувати те, що бачиш навколо. Доводиться часом просто віджартовуватися. Чого дядько Яків у ямі, а не зовні? Чому колоду просто не по­клали на якісь високі кОзли? А дідько його зна! І я нерішуче скажу:
         – Розумієш, Іванку, дядько Яків – ніби відображення дядька Сяника. Це як у дзеркалі...
         – А що таке – дзеркало? – зараз же запитає Іванко.
         – Хіба тобі бабуся не пояснювала?
         – Досі я просто знав, що воно має висіти на стіні. То що є – дзеркало?
         – О, то такий буцімто скляний простір, у якому має ві­дображатися світ. Знаєш, у дзеркалі постійно хтось живе. Якийсь домовичок. Він там їсть, п'є, дрімає знічев'я...
         – Я відчуваю – тобі важко відповісти на мої запитання, – тихо промовить Іванцьо. – А ти не бійся щось спростити, прибрехати. Бабця тебе так і називає: брехун. Каже, така, мовляв, його робота – брехати людям і ще й діставати за це платню. Це правда?
         – Певною мірою воно так і є. Особливо коли вдаєшся до художнього зображення життя.
         – А ти не вважаєш брехню – гріхом? Ти б не хотів змінити собі роботу?
         Знову не знаю, як пояснити. Я й сам не раз думав, що варто було б зайнятися не журналістикою, а чимось іншим. Скажімо, розпилювати дерева на дошки. Або пасти череду. А ще ліпше не череду, а одну-єдину миньку. На мотузку. Зна­єш, як при корівці думається! Надто ж коли мряка над світом висить. Ти тоді мішок отако, ріжок у ріжок, та й на голову. А корова? О, вона ще більше, ніж ти, полюбляє мряку! Корова тут же, коло тебе, випасає травичку, просто біля твойого за­рошеного чобота. Ні, не твойого-мойого, а – татового. Тата вже стільки літ нема з нами, а взуванка його все ще стоїть у стодолі, сивіє кирзовими халявами, обснованими ізсередини павутинням.
         Я відчуватиму, вже вкотре, що слова мої мовби відскаку­ють од Іванка, як відскакує горох від стіни. І саме тому гово­ритиму лише про те, що відбувається ТУТ і ЗАРАЗ.
         – А як, Іванцю, пахне живиця! То від того, що тирса си­плеться просто в яму, на дядька Якова.
         – Гм. А ти зміг би принести мені жменю тирси? Хочу відчути її під пальцями.
         І я миттю опинюся на п'ятищаблевій драбині, що нею спускається й піднімається назовні дядько Яків, ступлю на дно ями, немов у сніг, зачерпну жменю тирси й повернуся до Іванка. Висиплю свій подарунок у стулені докупи долоньки хлопчини, він піднесе трачиння до обличчя, кілька крупинок приліпляться йому до ніздрів та блідих губ.
         – Тепер буду знати, яка та тирса, – скаже Іванцьо й ви­сипле трачиння в кишені штанців. – Щось мені нагадує той запах, щось таке, таке...
         – Скільки тобі років, козаче?
         – Баба каже: тринадцятий пішов. А тобі?
         – О, мені... незабаром стукне... Та це не має значення. Одне слово, я трохи старший.
         Він зверне до мене своє витончене обличчя з величезни­ми напрочуд красивими очима. Наче в оленя. Чи в лані. Десь я уже бачив ось такі очі. Справді в оленя? Марала? Ізюбра?
         Пісня пилки – вжжі... вжжжі... – немовби підстібне асо­ціацію. Вона спалахне у свідомості, мов якась електрична дуга. Ні, райдуга. Авжеж, та сама, що миттю сполучила день сьогоднішній із днем бозна-якої давності.
         – Ти хтів щось мені розказати? І відразу ж передумав. Так?
         – Справді. Але наразі забув деякі деталі. Згадаю – розкажу.
         Я бсказав, що ми з Іванцьом зустрілися поглядами. Якби він не дивився в себе, в потаємні глибини дитячого єства.
         – Забув деталі, кажеш? Бабця моя таки казала правду. Що ти полюбляєш брехати. Тобі навіть гроші за це платять.
         – Справа не в грошах, Іванцю. Справа в іншому... Давай-но я розкажу, що мені нині снилося.
         – Це коли спиш і щось тобі ввижається? Шкода, мені ніко­ли нічого не ввижається. Не сниться. Ти дурненький, кажу собі, ти лише заплющ очі – й побачиш таке... Але я знаю: заплю­щуй – не заплющуй, однаково якась темна стіна перед очима.
         – І що, тобі справді ніколи й нічого не сниться?
         – Ніколи. Нічого. Тільки якісь голоси чуються з тої тем­ної стіни. То бабця моя так говорить – темна стіна або чорна стіна. Бо я ж не знаю, що воно таке – чорний, синій колір, зелений чи ще який там іще.
         Я відчую, як щось тенькне в грудях та підступить до гор­ла. Справді, які сни бачить сліпий від народження хлопчик? Недовго й з глузду з'їхати від такого запитання!
         Іванцьо, мовби на підтвердження мого безглуздого запи­тання, дістане з кишені кортових штанців жменю трачиння.
         – Скажи, якого кольору оця тирса?
         Щось мені знову підступить до горла.
        – Вона біла, – мовлю нерішуче. – Як ото сніг. Ні, вона ледь-ледь золотава. Видно, тій колоді вже не один рік. – Збаг­нувши власне безсилля щось із чимось порівняти, аби було зрозуміло, я додам безнадійно: – У моєму сновидінні пану­ватиме червоний колір. Це як вогонь. Ти обпікав коли-небудь собі руку?
         – Ще як обпікав! – засміється Іванцьо. – Мені тоді й від баби дісталося. Ох, дісталося!
         Я побачу, як його великі карі очі наповнюються від сміху слізьми (точнісінько, як у того молодого ізюбра, – але не від повноти буття, а лише від неосяжності й нестерпності болю! – коли йому спилювали прекрасні гіллясті роги, м'які, подат­ливі, обтягнуті тонюсінькою шкірою з порослою на них шерстю-замшею) й скажу:
         – Але червоний не конче мусить бути гарячим, як во­гонь або розпечена пательня. От, приміром, ти їв коли-не­будь достиглі вишні? А раз їв, то брав їх пальцями. І не об­пікався. Хоч вишні такого ж кольору, як і вогонь. Червоні. Ну не зовсім, а так, майже червоні. То мій сон – про те, як я рвав ягоди... Я ніби десь чи то в Сергіївці чи в Наркевичах у великому неозорому саду. У вишневому саду. Стиглі ви­шні буквально обліпили гілля, якісь веселі люди обривають ягідний урожай у відра, відерця, бідончики. А дерева про­сто захлюпані, заліплені тими вишнями, що не гілка - то як довжелезний качан кукурудзи, суціль утицяний зернами. Себто ягодами. Я їх навіть не зриваю, а просто шморгаю, як ото шморгають часом смородину чи порічки. Шморгнув - ціла жменя ягід. Одна жменя – в коновку, друга – в рот. І що ці­каво – уві сні вишні такі ж на смак, як і в реальності – терпку­ваті, кисло-солодкі. Кілька хвилин – і вже дерево обірване, треба на інше перебиратися. Підступаю до іншого, малень­кого, але такого ж рясного, як і попереднє, воно всеньке об­плутане павійкою. Можна ще сказати – берізкою, бур'ян є такий на вкраїнських городах. Так от, і ця павійка теж уся обліплена вишнями, вони просто на ній, із неї, ростуть. Уяв­ляєш, усе дерево обплутане павійкою, як новорічна ялинка гірляндами, а на тих гірляндах замість червоних лампочок – червоні вишні!
         Іванцьо схилить стрижену голову на груди, похитуватиме нею сюди-туди, мов маківкою, щасливо засміється.
         – Хоч я не все збагнув, але... Ой, як ти здорово придумав!
         – Та ніц я не придумав, Іванку. Даремно твоя баба так на мене наговорює. Ну, ніби за небилиці мені ще й платять.
         Іванцьо підведе голову й ніби подивиться на мене (й не на мене) великими, як у малого ізюбра, очима. Онде й сльоза на щоку збігає, щаслива, бо народжена сміхом, Іванцьо витре її тильним боком вузької долоньки.
         – Не гнівайся на бабу. Насправді вона в мене добра.
         – Ось ти кажеш: платять мені за те, що я пишу в газеті чи по радіо розказую часом. Раз я такий, то й ти мені заплати за роботу. Тобто за розказаний мною сон заплати. У тебе ж є гроші?
         Іванко якусь мить щось там собі думатиме, думатиме, а тоді встромить руку в кишеню й зараз же вийме та простягне мені затиснуту в жмені тирсу.
         – Ось, візьми, раз такий жаднючий.
         Я підставлю руку під його кулачок, тепла тирса виси­плеться мені в долоню.
         – Вистарчить? – запитає хлопчик, і я з його голосу збаг­ну: Іванкові ця гра сподобалася. – Чи дати ще? Ні, розкажеш іще один сон, тоді й доплачу.
         – Ну знаєш... У мене тих снів – хоч греблю гати, не знаю, на якому й зупинитися. І всі – кольорові. Хоч я не годен по­яснити тобі, що воно за штука – колір... Я, отже, йду сільською вулицею, яку вже одного разу бачив. У попередніх сво­їх снах. Чеберяю з оселі в оселю, не виходячи надвір, бо то не просто хати, а суцільна якась споруда з глиняною долівкою, з одвірками та порогами. Я знаю: ось зараз постане переді мною кімната з дрібними фотокартками у фанерній рамочці на стіні. Ну певне ж, ось вона, та кімната, та стіна, ті фото­графії, якісь знайомі-незнайомі обличчя, якісь офіцери, сол­дати, будьонівець верхи на коневі, й усе це тієї ж миті пливе перед очима, віддаляється, щезає, а я собі переступаю поріг наступної оселі.
         – Якби можна було помацати оті сновидіння, правда ж? – мрійливо мовить Іванко. – Я знаю, так мені сказали: небо – синє, тирса – золотава або ж біла, як сніг, але я зовсім не знаю, який той сніг насправді. Я знаю, що вода мокра, що означає “гарячий” або “зимний”, що означає “твердий” чи “сипкий”, але я не знаю, як ото дощова вода стікає знадвору по шибках...
         – І ось я вже йду засніженим лісом. На кожному дереві – безліч пташок. Наближаюся до першого дерева - птахи без жодного звуку, всі разом опадають із крони тобі під ноги. Так само й з другим деревом, третім... Опадають птахи, так і не розпростерши крил.
         – Вони що, повмирали? – спитає Іванцьо, голос його здригнеться. – Чи змерзли?
         – Та ні, це ж сон! – намагатимуся заспокоїти хлопчика.
         Але даремно. Іванцьо ніби погляне на мене-не на мене, з його очей одна за одною скрапнуть сльози, він уже їх не втиратиме.
         І саме в цю мить постане перед моїм внутрішнім зором бачене колись по телевізору. Показували якийсь оленячий радгосп. Чи племгосп. Не пригадати, як воно називалося, оте господарство. Одне слово, в телепередачі треба було показа­ти, як плямистим оленям (ізюбрам чи маралам?) спилюють гіллясті роги, так звані панти.
         Ось тварину заводять у спеціальний станок. Ось фіксують спеціальними рамцями її голову. Фіксують так, що тварина не здатна ворухнути ні шиєю, ні рогатою головою, видно тільки крупним планом мордочку (так і кортить сказати - лице, обличчя!) піддослідної істоти, її неймовірно красиві й великі очі. А тим часом робітник бере до рук електричну пилку, вмикає та приставляє до чола худобини, саме до того місця, звідки й виросло це диво, це гіллясте древо, ще живе, тепле, податливе, поросле куценькою, мов замша, шерстю. Не приведи Господи тобі, читачу, побачити отой телесюжет. Ті набухлі жили на чолі, ті сповнені жахом прекрасні очі, ті сльози муки й страждання, що текли й текли з очей, змішу­валися з кров'ю, що пролилася з-під зубців пилки. А тут ще й набридливий кореспондентів тенорок, що коментував цю екзекуцію від початку до кривавого завершення. Кореспон­дент балакав об тім, яке полегшення, либонь, відчувала оця красива істота після того як їй обтяли роги, той щоденний тягар, що його мусила тримати на голові скотина, і що завда­ні пилкою рани гоїтимуться не один тиждень – подивіться, мовляв, як п'яно похитується, не відчуваючи звичного тя­гаря на голові, це безсловесне створіння, виведене на волю зі станка після кривавої екзекуції... Спробуй тут збагнути, якому ідіоту чи садисту спало на думку показати цей сюжет десяткам мільйонів глядачів – од Сахаліна до Калінінграда, не минувши при цьому й Україну!

      * * *

         Ми з Іванком ітимемо сільською вулицею, тінннь-тілінннь, дзень-дзелень.
         – Чому ти не хочеш пиляти дерево або пасти корову? – запитає Іванцьо, стискуючи моїх два пальці в своїй вузенькій долоньці. – Чому ти вважаєш, ніби твоя робота – найліпша?
         – Хто тобі казав, що я так вважаю? Просто я вчився на ко­респондента газети. А переучуватися на когось іншого уже пізно.
         – А що то за робота така – кореспондент? Якщо можеш – розкажи.
         – Не знаю, чи вийде в мене розказати. Розумієш, то дуже самотня робота. Особливо тоді, коли правда ніби на боці більшості людей, а ти своєю розповіддю в газеті доводиш: правда – таки на твоєму боці. Це... Як би тобі пояснити... Ну от, скажімо, з балкона моєї міської квартири я спостеріг минулої осені таку картину. З берези спадало листя, бо вже закінчувався жовтень. Лине від крони – аж до землі, суціль­ний тобі листопад. Або падолист. І раптом у цьому тихому роїнні-падінні утворюється якийсь незримий коридорчик, із долоню завширшки, зате дуже високий. І один із золотих листочків, торкнувшись травички, несподівано втрапляє в той коридорчик і поволі-поволеньки починає підійматися до­гори. Наперекір цілому рою листочків, що лине донизу, всте­ляючи травичку оранжевим килимом, оцей, один-однісінький, – догори, догори. І такий він самотній, такий, здається, безпорадний у своєму прагненні висоти!.. Я тоді подумав, що чимось і сам схожий на той листочок: усі прямують ув один бік, а ти – як отой березовий одиначок... Не знаю, чи збагнув ти щось із моїх слів, але...
         Хлопчина схлипне раз, другий.
         – Чого ти, Іванцю, хіба я щось злецьке сказав?
         – Та я не від цього сплакнув. Ти розказуєш, а мені все отой запах живиці спокою не дає. Усе думаю: чого той запах із зимою в'яжеться? Чого?.. І я пригадав: саме так пахла ма­мина домовина позаминулої зими. Тирсою сосновою. І Пірат у будці завивав: ууууу... ууууу... О, ми забалакалися, вже й хату нашу минули. Чуєш, баба моя голосить.
         І тієї ж миті донесеться до нас надтріснутий бабин фальцет:
         – Іва-а-анку! Вер та-а-айся!
         Хлопчик, стрепенувшись враз, рвучко обернеться на ба­бин клич.
         – Піду я. Бо будуть мене сварити. А як іще оце побачать...
         Іванцьо виверне кишені, й біля його репаних босих ніг засвітиться в передзахідному сонячному промінні жовтава тирса, два острівці посеред шляхової куряви.
         І він рушить додому, до баби Федори, онде її постать бов­ваніє край воріт, уся в чорному. Рушить без будь-якого кос­тура, що ото ним незрячі зазвичай постукують перед себе по стежці чи дорозі.
         Дзенннь-дзеленннь, тенннь-теленннь, дінннь-донн.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      Бібліотека запрошує

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановні батьки! Запускаємо нові послуги в бібліотеці. Які цікавлять Вас?
      Бібліоняня
      Інклюзивний майданчик
      Казкотерапія
      Тематичний табір
      Батьківська школа
      Консультативний центр "ПcихологіЯ"







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2020 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр