www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Грищук Б.А.Блюз у джазових тонах : проза поета, поезія прозаїка. Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальна довідкаОнлайн послуги
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      Героїв пам’ятаєм імена
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Онлайн послуги
      Відкриті дані
      Карта сайту
      Аудіокнига


       
        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям » Грищук Б.А. Блюз у джазових тонах : проза поета, поезія прозаїка.
      Грищук Б.А.Блюз у джазових тонах : проза поета, поезія прозаїка.

      Тихо, дуже тихо

         Він сидить верхи на бочці з-під пива, – спорожніла тем­на глибина її ще зберігає свої прокислі густі запахи, що проціджуються крізь отвір у днищі, в якому стримів колись дубовий чіп, – сидить, звісивши ноги в затрасканих жомом кирзових чоботях, продмухує на розкішній піні скісну лунку й зрідка посьорбує з гранчастого кухля. То його щовечірня, ска­зати б, норма, то щовечірнє Максимове ласування, котре він намагається розтягти якнайдовше – аж до тої миті, коли їдальня спорожніє і жінки на кухні заходяться мити посуд і заведуть буцімто ненавмисне тягучі співи, безконечні й чисті, як сніги в полі, а потім до того співу долучиться ще й голос Федора, старшого повара; і не загубиться той голос, не роз­чиниться у жіночому сумі, а житиме в ньому темнішою, густішою барвою: десь далеко, серед предковічного поля, поміж білих снігів, засиніє льодом річка, очерет зашурхотить всохлими стеблами...
         Дядько Максим і сам підхопив би стиха, та не наважуєть­ся, боїться зруйнувати оцю дивовижну пісенну картину, хис­тку й тремтливу, наче вправлене в лунку раму, віддзеркалене на дні криниці обличчя, коли нахилишся над цямриною.
         Максимова жінка прибирає їдальню, згортає забруднену сотнями чобіт, перемішану з недокурками тирсу – в таку по­году тільки й рятунку, що ота тирса: підмете Настя, почов­гає по підлозі вогкою мішковиною – і гарно всюди, чисто.
         Хустина збилася їй на потилицю, сиве пасмо впало на щоку, Настя гримить стільцями, зсуває їх то в один кут, то в другий.
         “Брикає іще моя баба”, – думає собі Максим, спостерігаючи скоса за Настею, і начеб аж сердиться на неї за отой грюкіт, який розтинає тихоплинну жіночу тугу, що снується під стелею разом із сизими хмарками полишеного робочим людом цигаркового диму.
         – Дав корові? – питає Настя.
         – Еге.
         – Як там вона, нічого?
         Максим відсьорбує з кухля, нащось мружить чи від пива, чи від пісні зволожені сірі очі й, подумавши трохи, повільно, проте твердо каже:
         – Сьогодні буде. Вночі.
         І знову обгортає Максима пісня, не заважає думати про сина, що вчиться в далекому й великому місті, про те, що надворі вже й березень, що дошки, якими обгородив ще во­сени вугілля на подвір'ї, в полудень уже сухі, теплі, і тінь на них од приланцюженого Сірка теж тепла й тремтяча, бо ж земля парує, підсихає вже земля...
         Зараз жінки вимиють содою свої масні, збабчені руки, поскидають халати, одягнуться, і всі вони – Настя, жінки, Федір і Максим з ними – розійдуться до домівках, вишукую­чи стежину серед грузької дороги, освітленої лампочками на стовпах. Так розходяться вони чи не щодня, ідуть тихим нічним селищем, озвученим хіба що рівним гудінням і теп­лим пихканням цукрозаводу; ідуть попід тополями, що, мов скелі, гостро височать обабіч вулиць. Біля самого дому Федір каже “добраніч”, звертає у хвіртку, а Максим з Настею ідуть правобіч, до своєї вистиглої за день хати. Настя розпалює грубку, а Максим умикає телевізора, вмощується на дивані під грубкою і дивиться на екран. Дивиться і дивується: чого тільки не робиться на тому білому світі – і війни точаться, і люди до Місяця летять, і хтось умирає наразі, а хтось на­роджується... Надто до вподоби Максимові бесіди коментаторів за круглим столом. Слухає їх Максим і чудується: як-то можна так розумно говорити, не заглядаючи в папірець? Он, приміром, директор відгодівельного пункту, де Максим їздовим, коли виступає на зборах, то й двох слів докупи не зліпить без папірця. А ті коментатори балакають з півгодини, а мо', й більше, і могли б, либонь, говорити ще й ще.
         – Знову ти витріщився на той телевізор, – озивається Настя, вовтузячись коло грубки. – Піди-но до корови поди­вись. Може, вже й отелилася.
         Максим устає, довго запалює закіптявілого ліхтаря, ви­ходить надвір. Лампочку вмикати в хліві не схотів. Незрушно вірив, що подія, котрої вони з Настею так довго чекали, станеться саме сьогодні. А воно якось незручно – таке таї­нство при електриці. Чорна з білою плямою на лобі, корова зустріла Максима стривожено-дикуватим поглядом, їй, вид­но, не дуже сподобалися оці нічні відвідини, оцей пучок тьмя­ного світла, принесеного сюди Максимом.
         – Ну от і почалося, – врочисто каже Максим, піднявши обома руками “летючу мишу”, зімкнувши над головою таку собі маленьку, сяючу в мороці арку, а вже потім підвішує ліхтаря на цвях у стіні й, захопивши оберемок соломи, ру­шає до хати.
         – А йди-но, бабо! Почалося вже! – гукає до Насті, зас­тилаючи долівку соломою. – Візьмемо на ніч до хати, а зав­тра клітку в хліві поставлю.
         – Авжеж, візьмемо, – погоджується Настя і з відром води чимдуж біжить до хліва. За нею виходить і Максим.
         Довкруг нього крутиться Сірко, радісно скавучить, видз­вонює ланцюгом, намагається підстрибнути так, аби лизну­ти Максимові підборіддя.
         – Тю на тебе, дурню слинявий! Сказився чи що, йолопе пелехатий? Марш мені до буди!
         Та не вірить Сірко в Максимове роздратування, не йде до буди, проте й не підстрибує вже, лиш радісно скавчить, наче не бачилися вони з господарем із давніх-давен.
         Максим ще довго ходить подвір'ям, викурює цигарку, дос­лухається до того, як гуркоче заводська газова піч, заванта­жуючись каменем, як той гуркіт ніби повисає в небі невиди­мою хмаркою, а потім знову заходить до хліва.
         Корова лежить так само, як і в перший Максимів прихід, але то вже інша корова. Максим наче й не впізнає її – так гостро випинають клуби, так підупав живіт. А біля задніх ніг її лежить собі маленьке створіння – чорне, світлочоле теля.
         – Бичок, – з якимсь жалем каже Настя.
         Максим гладить корові запалі боки, а вона неспокійно ко­сить великим оком, вправленим у білясті вії, повертає до Максима голову.
         – Ну, чого обглядаєшся? – буцімто сердито питає Мак­сим. – Не чорт же з'явився – теля. А чи тобі то перший раз?
         – Старий вже, а таке мелеш, – каже Настя. – Перев'яжи-но її ближче, хай уже лиже...
         Тихо. Лише теля ворушиться за дверима, шелестить підстилкою й озивається часом непевним, кволим муканням – кличе маму.
         Коли до хати вносили на вереті теля, коли воно лежало темною грудкою на соломі, як на повному ранньому місяцеві, Максим пошкодував, що не виглядають з-під ковдри, як ото колись, цікаві дитячі очі, і подумав, що їхня з Настею втіха од того якась неповна, якась однобока. Бо дитяча радість завше більша від радості дорослих...
         Повиростали діти, роз'їхалися по білому світі. Наймолод­ший – Василь – хоч на канікули приїжджає, а старші то вже й не здумати, коли були вдома. Прийде вряди-годи звістка від одного, від другого – ото й усе. А Василь, шибеник, не пише ось уже третій тиждень. “Ну то й що, – думає собі Мак­сим. – Не пише – значить, часу нема, науки багато. Та й до дівчат уже, певне, бігає, дарма, що худий та блідий зро­бився в тому університеті”.
         Минулої осені Максим їздив до сина. Тоді в місто вже за­ходила вкрадливо зима — вранці трималися приморозки, вдень летіло з дерев листя, двірники згортали його докупи, підпалювали, і над старими дахами, поміж древніми темни­ми стінами сиво снувався пахучий осінній дим.
         Назавжди закарбувалося в Максимовій пам'яті велелюдне вечірнє місто, пам'ятник серед площі. Довкола пам'ятника в усіх напрямках тече строката людська ріка, весела в неоно­вому сяйві й водночас якась таємничо-чужа, і сидить той ка­м'яний чоловік у кам'яному кріслі й тримає перед себе роз­горнуту, кам'яну ж, книгу. І такий він самотній, що аж пожалів його тоді Максим, – зупинився перед постаментом, задер голову, розглядаючи знизу величезні постоли, застиглі бган­ки чудернацького каптана, важку брилу бороди...
         Або оті, бачені в місті, коропи на бруківці...
         Якийсь чолов'яга стоїть на машині, занурює в цистерну сак, а потім стріпує ним над оцинкованим коритом, аж про­гинається держак, і летить додолу риба, мокро виблискує на сонці, ляскає, вдаряючись об дзвінке корито. Часом коропи вислизають просто на тротуар. Парує ледь-ледь забризкана бруківка, ворушать зябрами, мляво стріпуються в тій парі затихаючі рибини. Хтозна, може осяяна передвечірнім сон­цем довга вулиця видається коропам рікою, а кожен камінь – хвилькою? Тільки чому ж тоді вони тверді, ці хвильки, чому не можна, вильнувши пругко хвостом, утекти в холодну й тем­ ну глибочінь?
         Василь водив батька і в оперу, і в цирк, і в музеї. Та найбільше чомусь запам'ятався Максимові отой пам'ятник серед людського потоку й задимлена риба на мокрій, осяяній сонцем бруківці.
         ...Лежить Максим під теплою ковдрою, дослухається до шелесту ячмінної підстилки під телятком, до тихого дихання Насті, і сон тікає од нього геть, і натомість приходить до Мак­сима минуле, бо не може відійти щось одне, аби на його місце не прийшло друге.
         ...Василько приніс додому двійку. Настя мало не плаче:
         – Позавчора двійка, вчора двійка, сьогодні знову. То нащо ж я маю тебе годувати та вдягати, лобуряко ти ота­кий?
         Василько стоїть схиливши голову, шморгає носом.
         – Бо то батько найперше винен, – не вгаває Настя. – Якби був добрий батько, та взяв ременя, та вперезав кілька разів – не бійсь, не приносив би отаких гостинців. Не дурів би, на уроках як шовковий сидів би.
         – Ну от що, Василю, – хрипко каже Максим і не впізнає свого голосу. – Ще одна двійка – буду бити. Запам'ятай. А зараз – гайда до книжки.
         Через кілька днів по тій розмові Василько знову прино­сить двійку. Та ще каже, що без батька йому не можна з'яв­лятися до школи.
         – Роздягайся, – наказує Максим. – Зніми костюм, а вдяг­ни спортивні штанці... Кому кажу?
         У хаті на якусь хвилю запала гнітюча тиша.
         – Будеш бити? – питає тихо Василько, дивлячись на батька знизу догори своїми нестерпно синіми зволоженими очима.
         – Буду, – твердо каже Максим. – Досить цяцькатися з тобою.
         Василько не впирається, не плаче (і що то за дитина така?), лиш поволі йде до сусідньої кімнати, тягне по підлозі пальто, а Максим знімає зі стіни старого порепаного реме­ня, складає його вдвоє.
         – Може, не треба, Максиме? – питає несміло Настя.
         – А ти помовч! – гримає чоловік. – Треба!
         Василько щось довго переодягається, сопе за дверима, нарешті з'являється в кімнаті.
         – Лягай на лаву, – каже Максим.
         І Василько слухняно бреде до лави, лягає животом на смугасту верету.
         Настя стоїть біля вікна, не звертає на Василька жодної уваги, так ніби його й нема в кімнаті, втупилася в шибу і на­чебто сякається в хусточку, а Максим довго дивиться на ху­деньку синову спину, на гострі лопатки, на його тонку трем­тячу шию...
         Поволі обертається, опускає руку із затиснутим в долоні ременем.
         – Візьми хустку та запнися, – каже Максим до Василь­ка. – Заріс, як вовк. Підстрижу трохи.
         Настя, затуливши обличчя хусточкою, рвучко схоплюєть­ся, біжить до дверей, перекидає стільця.
         А через тиждень Василько заробив першу в житті п'ятірку, першу за чотири роки навчання. Прибіг додому збуджений, гарячий, ніби за ним собаки гналися, а очі сяють, блищать.
         – Ось дивіться! – вигукнув, простягнувши татові й мамі розгорнутого щоденника.
         І знову одвернулася до вікна Настя, знову з'явився в неї отой проклятущий нежить. А Максим сказав:
         – Ти... це саме... Не дуже хвалися. Бо що то є одна п'ятьорка? От якби всі...
         ...Лежить Максим під теплою ковдрою прислухається до шурхоту соломи за дверима, думає про своїх синів. І хочеться йому, аби Василь був такий розумний, аби так само складно вмів говорити, як оті коментатори за круглим столом.
         Уранці Максим виходить з хати – й очам своїм не вірить: земля, дерева, дахи – усе засніжене, а сніг той сипле та сипле.
         “От тобі й маєш, – думає Максим. – Зима вертається чи що?”.
         Іде на подвір'я, дістає з ями відро жому, перемішує його з січеним кукурудзинням і відносить корові. Корова реве май­же безперестанку. Вхопить трохи того їдла і, обдаючи Мак­сима кислим духом жому, знову реве.
         – Тю, дурна! Сказилася чи що? Та живий він, живий, твій синочок, – заспокійливо каже Максим. – Ось відгороджу, абись не дістала до нього, і приведу. Тішся.
         – Давай-но, Максиме, посилку зберемо Василькові, – каже Настя, коли Максим повертається до хати. – Хай не забуває нас.
         – А чого ж? Неділя, робити нічого. Одразу ж і на пошту віднесу.
         І Максим заносить до кухні фанерну скриньку, вдвох із Настею упаковують посилку – кладуть обгорнуте в целофан масло, сало, цибулю, кілька яблук.
         Обладнає Максим клітку для теляти й вирушить на по­шту. Він ітиме під засніженими тополями, зігнувшись трохи під вагою посилки, перехопленої геть потрісканим старезним ременем, перекинутим через плече. Комірець куфайки з'їде під ременем вниз, і сніжинки падатимуть на потемнілий від сонця й зимових вітрів зморшкуватий Максимів карк, і супро­воджуватиме Максима ледь вловимий запах пролежалих зиму пізніх осінніх яблук.
         Максим сидить на бочці, як і кілька тижнів тому, відсьорбує пиво з гранчастого кухля. Допоміг Насті згорнути й підмести забруднену сіру тирсу (сніг давно вже розтав, про­те дороги ще не просохли, і в жінки он скільки роботи) і тепер от сидить, чекає, поки Настя домиє підлогу, щоб разом піти додому. І знову на кухні лине жіночий спів, підведений густою барвою Федорового голосу.
         І хочеться Максимові, аби той голос належав не Федорові, а комусь іншому.
         Їхав Максим якоїсь ночі біля цвинтаря і зустрів раптом на дорозі Федора. Сусід волік на собі чималу деревину.
         – То ти, Максиме? – спитав захекано, коли підвода порівнялася з ним. – Виручай. Сім потів стекло, поки спиляв і дійшов сюди.
         Поминули цвинтар.
         – Хренове діло чиниш, Федоре.
         – А то ж чому? Що таке? – буцім байдуже спитав Федір.
         – А таке. Там і дід твій, і батько... лежать.
         – Я ж не на цвинтарі – за цвинтарем спиляв.
         – Так-то воно так... – ухильно пробурмотів Максим, за­курюючи цигарку й спльовуючи в дощову темінь.
         Немає серця у Федора.
         Як попросила його Настя зарізати бичка, погодився од­разу: могорич вірний та й закуска не кепська, свіжина ж. Аж руки потер, аж прицмокнув.
         Випустили бичка на подвір'я. Вибіг він із хліва й зупинив­ся за порогом, дикувато озираючись на вперше побачений білий світ. Нараз підстрибнув і гайда вибриком по подвір'ю. І раптом зупинився перед Сірком як укопаний... Що воно таке? Схилив голову, понюхав. А Сірко аж наче засоромився, не знає, бідний, що його робити, – чи дременути до буди, чи вкусити бичка за мокрий ніс,— ліг на землю, зіщулився, по­зираючи спідлоба на тремкі теляткові коліна, всміхнувся по- собачому. Та бичок недовго цікавився отим пелехатим створінням. Гучно дмухнув крізь розширені ніздрі, підстрибнув на місці, хвицьнув задніми ногами – й погнав попри хлів.
         Стоїть Федір – руки в боки – регоче:
         – Бігай, бицю, бігай. Більше не побігаєш.
         Отакий він, Федір... А коли співає, горбоносе обличчя його бліднішає, гарнішає, очі більшають, стають глибокими й чи­стими. І, либонь, забуває Федір у такі хвилини про сосну, яку він спиляв біля цвинтаря. А може, навпаки, – згадується йому та сосна?
         Дивно Максимові: як-то може жити в чоловікові пісня і коло пісні – оте все...
         ...Сидить Максим і про що тільки не думає. А найперше – про дітей. Поїхати б подивитися, як там вони живуть. Дав­но ж запрошують Максима з Настею в гості. Та як поїдеш, на кого хату, худобу залишиш?
         Од Василя щось довго нема ніяких звісток. Та то нічого, втішає себе Максим. Не пише – значить, збирається навідатись. А коли має приїхати – навіщо писати?
         Пробігають повз Максима заклопотані, метушливі жінки, проходить неквапом Федір – час уже пізній. Сидить Максим і сам собі на якусь мить здається самотнім пам'ятником на велелюдді. Але то тільки на мить. Бо який же він, Максим, самотній? Прийде з Настею додому, погладить патлатого веселого Сірка. А потому увімкне телевізор, сяде на дивані під грубкою і буде втішатися затишком та спокоєм. А ще пізніше – ляже під теплу ковдру й, зітхнувши полегшено, скаже Насті:
         – От і минув день. Нічого... Аби на світі все було супокійно. Нічого...
         І стане в хаті тихо. Дуже тихо.

      1975 р.


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      Бібліотека запрошує

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановні батьки! Запускаємо нові послуги в бібліотеці. Які цікавлять Вас?
      Бібліоняня
      Інклюзивний майданчик
      Казкотерапія
      Тематичний табір
      Батьківська школа
      Консультативний центр "ПcихологіЯ"







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2021 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр