Чому хвалько похнюплений?

   Білокрилий Метелик і крапчасте Сонечко вихваля- ­ли Бджолу.
   – До чого ж працьовита, невтомна!
   – А який медочок солодкий і духмяний виробляє!
   – Ось в кого повчитися комашні!
   Комар не втерпів – виповз зі свого прохолодного схову й дорікнув:
   – 3-з-завелися: Бдж-ж-жола і Бдж-ж-жола. З-з- знайшли вз-з-зірець.
   – Бо таки господиня, – спокійно відказав Метелик.
   – Працівниця, – додало Сонечко.
   – Пхе! Якщо х-х-хочете з-з-знати, с-с-су сі доньки, – гордо зазумкотів Комар, – я теж-ж-ж нектар з-з- збиратиму. І не с-с-стільки, а з-з-значно більше.
   Метелик і Сонечко подивовано перезирнулись.
   – Наперед не хвались.
   – Нам залишити не забудь.
   Хвалько насупився:
   – С-с-смійтеся, та з-з-знайте з-з-з кого. Я з- з-з вас с-с-сміятимусь, коли буду лиз-з-зькати мед.
   – Овва! Дивись, не переїдайся, бо млосно ста­не, – гукнув жартівливо Метелик і полетів у садок. Знялося й Сонечко.
   Комар заліз у сховок, метнувся за відерцем, але тут же облишив пошук.
   – Ні, краще приляж-ж-жу. Подамся з-з-за некта­ром, як с-с-спека с-с-спаде.
   Ліг і заснув. А коли схопився, визирнув – сонце у червоній сорочині забрело вже ген-ген за озеро.
   – Нас-с-став мій час-с-с медоз-з-збору! – і Комар злинув угору. Через сад, понад картопляним полем, потім перетнув путівець і пірнув у біле шумовиння гречки...
   – Пах-х-хне, аж дух-х-х з-з-забиває! Не те, що в болотяних з-з-зарослях. У такому царс-с-стві вмить наз-з-збираю цілющого с-с-споживку.
   Комар заглянув у квітку, обнюхав стебельце зверху донизу - нема нектару. Перескочив на інше су­цвіття, далі, далі... Нема!
   – Невж-ж-же Бдж-ж-жола бачить краще-щ-ще ме­не? – журився замурзаний пилком невдаха. – Ех, х-х-хоча б на з-з-зуб с-с-спробувати...
   Стемніло – й Комар повернувся додому впорожні. А ранком його розбудили знайомі голоси:
   – Тільки-но торкнувся вулика промінчик, а Бджола – до праці, – вповідав захоплено білокрилий Метелик.
   – Трудівниця над усіма, – лагідно промовило крап­часте Сонечко. – Цікаво, де наш збиральник?
   Комар зіщулився. Хотів було непоміченим втек­ти в інший сховок, але не встиг – увійшли балакунці.
   – Доброго ранку, – всміхнулося Сонечко.
   – Лизькаєш мед? – поцікавився Метелик.
   Хвалько похнюплено мовчав.
   Відтоді він уже не літав по нектар.

   Більше Комар таки не шукав на полях і лугах со­лодкого нектару. А ось до садка приглядався часто. І надумав таке-е!... Аж повеселів. Ну, нестерпні бала- кунці, подивимося скоро, – тішився думками, – чи бу­дете глузувати з мене. Ха-ха, від несподіванки і зазд­рощів язики вам оніміють.
   Справді, якби Сонечко і Метелик побачили Кома­ра, що визирнув щойно з-під лопуха, вельми подиву­валися б. Уявляєте, був хвалько здоровий, а оце виле­тів з перев'язаною ногою і пов’язкою на оці. Не інак­ше, біда скоїлась.
   Комар, обминувши дерево, вдавано спохмурнів, покружляв над вуликом і опустивсь на прильоткову дощечку . Його відразу ж обступили вартові бджоли.
   – Стій, хто ти? – гукнув той, що попереду.
   – Злодій? Розбійник? – грізно запитав чатовий збо­ку.
   – Умить забирайся, поки не увігнали жало у твоє тіло, – пригрозив третій охоронець за спиною.
   Комар налякався, – ото в халепу вскочив! Мовчить, начеб і не до нього звертаються.
   – Може, німий чи глухий, – чує тиху перемову бджіл, – бо на слово не здобувся і не ворухнеть­ся.
   – Що робитимемо?
   – А що з ним панькатися! Взяти за ноги й скинути на землю, хай не заважає сестрам-трудівницям. Хто знає, скільки оте худюще опудало здумає тут бути!
   Комар, зачувши ці слова, мовби ожив.
   – О хоробрі воїни, – жалібно задзумкотів, – пожа­лійте каліку! Хіба не видно вам, що я без ока, з пере­битою ногою?
   Охоронці вирячилися на дивного залітника. Той, що спереду сказав:
   – Вертайся до свого гурту. В нашому домі нема жалібниць.
   – Не заважай працювати. Он сестра ледь крильця­ми махає, переобтяжена пилком і нектаром, – мовив збоку чатовий.
   Бджола наближалася, наближалась і третій охоро­нець крикнув:
   – О-одступи-ись!
   Комар метнувся на край дощечки. Бджола зморено сіла коло льотка. І, перш ніж увійти до хатки, запитала воїнів, чи, бува, не сталося лиха, що такі похмурі.
   – У домі – гаразд, сестро. Тільки ось підозрілого прохача остерігаємось.
   – Не доберемо толку, чого йому треба...
   – Він не стільки нещасний, як хитрий. По очах примічав – норовить щось украсти. – Вартовий повернувся до Комара і крикливо наказав: – А ну, тонконо­гий, забирайся звідси!
   Бджола глянула на непрошеного гостя. Комар ук­лонився їй чемно, обізвався:
   – Згляньтеся на каліку, не проганяйте. Меду-ліку прошу... Будь-ласка, не відмовте. – Хвацько ви­ставив попереду себе відерце і скривився буцім від болю. – Ой, нога! Ой, болить!
   – Он воно що! – дзижчав третій воїн.
   Бджолі стало шкода комахи. Вона зайшла в хатку, відкрила щільникову комірку і набрала у відерце па­хучого меду.
   – Їж на здоров’я, – ласкаво сказала невтомна труді­вниця.
   – Лети до своєї домівки й поправляйся, – мовили похмурі вартові на прощання.
   Комар схопив ношу-милостиню, злетів із вулика, хихочучи втішно, що так спритно бджіл ошукав.

Як упіймався хитрунець?

   – Ге-ге-гей! Метелику, Сонечко, відгукніться! Вас у гості запрошує Комар – невтомний збирач меду!
   Летів і роззирався – не видно їх. Ех, шкода, що не бачать мене з повним відерцем золотисто-п’янкого споживку...
   – Ге-ге-гей!
   Але ж хіба він повертається з поля? Й пов’язок не зняв з ока і ноги. Забувся на радощах. Ото попався б... Комар аж знітився, злодійкувато оглянувся. Швидше, швидше до своєї хатки! Бо як з’являться оті цокотухи невгамовні, знову замучать розпитуваннями. Хіба ви­плутаєшся?
   Білокрилий Метелик і крапчасте Сонечко дізнали­ся про Комарине запрошення від Мухи. Вона вповіла, як над нею пронісся літун-зумрило, схожий на пірата.
   – Невже постраждав од злої Оси? – захвилювався Метелик.
   – Чому ж тоді на поміч не гукав? – мовило в задумі Сонечко. – Не міг же він бути скривдженим кимось, якщо зазивав нас на гостину!
   Здивовані таємницею, друзі подалися до хатинки, що під лопухом.
   На стукіт у двері Комар не відповів. Метелик і Со­нечко прислухалися: ледь-ледь вчувався жалібний писк... Сумніву не могло бути – Комар у біді.
   – Заходьмо! – рішуче сказало Сонечко.
   Так, Комар потрапив у пастку. В яку саме і як це сталось? Прилетівши додому, хитрунець скинув із се­бе одяганку “каліки”. Перед тим, як вийти на пошуки запрошених балакунчиків, забаглося йому покуштува­ти принесеного меду. Підійшов до відерця, вдихнув на повні груди духмяний запах.
   – У-ух, до чого приємний! – Заплющив очі і не зчувсь, як нахилився, припав до меду, як засмок­тала золотиста тягуча рідина хоботок. Ось так і впій­мався сам... Тепер чимдуж пнеться, впирається, сми­кається, але даремно: звільнити хоботочок від солод­кого капкана не може.
   Коли до хати увійшли Сонечко і Метелик, самов- пійманець чеберяв ніжками навколо відерця, – вкотре пробував вирватися з біди. Вгледівши давніх знайо­мих, зупинився й улесливо зазумрів:
   – О, я радий бачити дорогих сусідів!
   А око – без пов’язки. Та й нога не скалічена... Гм, дивно: чули – одне, бачать – інше. Хто ж тоді дурисвіт: Муха чи Комар? Метелик знизав крильми. Мовляв, нічого не розумію. Ну, а якщо ми вже тут, – шепнув Сонечкові, – вирятуймо цього кровососа. Чи то пак, медососа.
   – Згода, – відповіло Сонечко. – Проте спочатку хай пан Комар зізнається: як збирав мед і хто є загадковим піратом.
   Господар нахмурився, мовчав.
   – Що ж, не хочеш говорити – не треба. Ходімо, Ме­телику.
   Комар злякався:
   – Не залишайте мене одного, я розповім усе як бу­ло...
   Нічого не втаїв упійманець. Тоді Сонечко та Ме­телик допомогли йому вивільнити з пастки хоботочок.
   – А тепер віднеси мед Бджолі, – звелів Метелик.
   – І попроси пробачення за нечесний учинок, – до­дало Сонечко.
   – Мені страшно. Вартівники наб’ють... Може, краще заберіть мед собі, – викручувався медокрад.
   – Чужого нам не потрібно, – відказали рятівники. – Ну, а якщо боїшся, в сад полетимо разом.
   Бджола, в оточенні охоронців вулика, вислухала “каліку” й промовила:
   – За щире каяття прощаю обман. Пам’ятай, Кома­рику, на майбутнє: надто солодка спокуса – чуже, та гіркі її плоди... – Невтомна золотокрила трудівниця взяла відерце, що стояло посередині прилітної до­щечки, й поставила поруч із похнюпленим хитрунцем. – А мед не приймаю. В дарунок візьми від нашої дру­жної сім'ї. Пригощайся сам і пригощай своїх доб­рих та чесних друзів.