www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Багатогранний талант письменник Василь Кравчук – дітям (Біобібліографічний покажчик) Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Ресурси бібліотеки » Наші видання
      Багатогранний талант письменник Василь Кравчук – дітям (Біобібліографічний покажчик)


      Сім'я Кравчуків


      Із друзями-письменниками в селі Колодяжному
      за роялем Лесі Українки


      З юними читачами Хмельниччини

      ДО МОЇХ ЮНИХ ЧИТАЧІВ

      Добрий день вам, любі дітки!
      Ви – нового часу свідки.
      Вам рости і розквітати,
      Україну шанувати,
      Бо держава Україна
      В цілім світі лиш єдина.
      Любіть, діти, рідне слово,
      Українську нашу мову.
      Хто забуде слово рідне –
      Той народу вже не гідний.
      Всі ви юні українці –
      Симпатичні, світлолиці,
      Вас вітає дід Василь
      І скликає звідусіль.
      Ось вам віршики веселі,
      Хай летять в міста і села.
      Прочитайте мою книжку –
      Подарую вам усмішку.
                                Дідусь Василь Кравчук

      СЛОВО ПРО ВАСИЛЯ КРАВЧУКА

         Відомий подільський письменник Василь Іванович Кравчук народився 8 червня 1929 року на Ізяславщині, у живописному селі Кіндратка, що потопає у верболозах річечки Понорки. Там пройшло його сирітське, босоноге, голодне й холодне дитинство. Батько загинув на війні, а їх було п'ятеро у матері-вдови.
         З юних літ і до зрілого віку вчителював. У 1951 році закінчив Острозьке педагогічне училище. Вчителював у сільській школі на Рівненщині, потім 7 років у початковій школі с. Ріпки, що на Ізяславщині. Вчився на заочному відділенні Рівненського педагогічного інституту, заочно закінчив Житомирське музичне училище. З 1959 року, більше тридцяти літ, В.І.Кравчук був незмінним директором дитячої музичної школи в м. Ізяславі. Нині на пенсії.


      Сім'я Кравчуків

         Багатогранний талант Василя Івановича виграє всіма барвами веселки – лірика, гумор, сатира, власні пісні на власні вірші. Знаний він широкому загалу читачів не лише як поет-гуморист. Пише він і прозу – актуальну, проблематичну. Сьогодні у творчій скарбниці письменника майже 50 збірок поезії, прозових творів та публіцистичних нарисів. А  ще – понад 200 пісень, які співає не лише рідне Поділля, а й вся Україна.
         Він автор книжок “Павук і муха” (1979), “За власним бажанням”, “Золотиста нитка в'ється” (1985), “Номенклатурна лічилка”, “Не такі ми вже й старі” (1988), “Останній візит душогуба” (1995), “Фарбування і кохання”, “Жайворонкова школа” (1994), “Йшов грибочок на горбочок”, “Вибране” (1995), “Веселі Василі” (1996), “Втеча від погибелі” (1997), “Любов і біль землі моєї” (1998), “Чия хатка кра! – кра! – краща…” (2002), “Синьоцвіт Горині”(2003), “На теплих крилах лелек”(2006), “Василеві веселинки”(2008), “Пам'ять коренів роду”(2009) та інших.
         “Третя місячна ніч”– таку назву має книга повістей В.Кравчука, яка побачила світ у 1999 році. Книга адресована учнівській молоді, якій не байдужа історія України. Розповідає вона про період колективізації на Поділлі, воєнні і повоєнні роки життя старовинного Ізяслава та Ізяславщини. Більшість повістей (у збірку їх включено 6) побудована на історичному матеріалі 30-60-х років. Ця збірка сповнена високого громадянського і національного значення, викликає повагу до історичних і духовних надбань нашого народу.
         Герої більшості його повістей – люди, що існували реально. З дитинства, скажімо, ми чули про Аню Сошенську. Василь Іванович зібрав унікальний матеріал про неї і її соратників, написав повість “Багрянилися хвилі Горині”. Невигаданий і герой повісті “Останній візит душогуба”. Хоча прізвище його змінено, багато Кравчукових земляків пам'ятають виродка, що спершу служив фашистам, потім катував людей у радянських тюрмах. Кожна сторінка повісті дихає трагедією, бо йдеться про людину, яка зраджує свій народ, Батьківщину, знищила в собі все людське.
         Не обійшлося в книжці і без гумору. В повісті “Криниці та ковбані”ним пересипано чи не кожну сторінку. Чи варто зайвий раз доводити істину, що гумор – невід'ємна риса нашого народу, що гумор завжди цінувався і цінується в нашому житті. Особливо ж дотепне слово полюбляють діти. Чимало веселих віршів, гуморесок про шкільне життя, про дітей, їх батьків склав Василь Іванович. Скільки задоволення мають малюки, коли до їх рученят потрапить якась із Кравчукових книжок. Наприклад, “Йшов грибочок на горбочок”, “Квокче квочка в холодочку”чи “Золотиста нитка в'ється”, “Чия хатка кра! – кра! – краща…”, “Василеві веселинки”. Скільки тепла, любові і мудрості містять віршики, колискові, співаночки, вміщені до цих збірочок:

      Жовтий жовтень у жовтій одежі
      Вже блукає у жовтій журбі.
      Журавлі у журливім безмежжі
      Вже торують шляхи голубі.
      На стежинах осіннього саду
      Тихий шепіт удень і вночі.
      Жовтий жовтень несе листопаду
      Золоті журавлині ключі.
                               (Із збірочки “Василеві веселинки”).

         А ось до книжечки “Веселі Василі” вміщено дві азбуки: “Азбука квітів” та “Азбука зоопарку”, також чимало скоромовок і смішинок для наймолодших. Ну хто  не посміхнеться, прочитавши отаке:

      Батько пасок миттю скинув
      Й каже до Матвійка:
      – Чом це в тебе, вражий сину,
      Онде знову двійка?
      А Матвійко: “Що ти, татку.
      В школі в нас реформа.
      Завели нові порядки –
      Двійка – це вже норма”.

         Своєрідним звітом за 50 років поетичної творчості письменника є збірка “Синьоцвіт Горині”, до якої увійшли його кращі поезії, гумористичні мініатюри, байки, пародії, пісні.
         Не меншою жанровою багатобарвністю творчої палітри митця відзначається і книга вибраних творів “Пам'ять коренів роду” (2009). В ній якнайповніше розкривається письменник Василь Кравчук – поет-лірик, гуморист-сатирик, пародист, байкар, прозаїк, казкар, драматург, композитор.

      Та вірю я: настане день
      Й в тобі озветься корінь рідний,

      Свій скарб в душі таки знайдеш,
      Якщо ти роду свого гідний.

         Цей лейтмотив присутній у всіх розділах книги. Автор закликає нас пам'ятати і плекати коріння свого роду і народу, берегти духовність, мову і культуру, що безцінним скарбом успадкували ми від своїх батьків та пращурів.
         Василь Кравчук – Заслужений працівник культури України, член Всеукраїнської музичної спілки, член Національної спілки письменників України, лауреат літературних премій імені Микити Годованця, Степана Олійника, Степана Руданського, Наталі Забіли та Якова Гальчевського “За подвижництво у державотворенні”. І сьогодні з-під його пера віршем, оповіданням, нарисом, піснею зринають чудові свідчення його любові і вболівання за наш народ, за Україну. З погляду вічності, як стверджує автор у своїх творах, в житті людини є лише кілька вкрай важливих речей, про які варто всім пам'ятати: рідна мати, рідна домівка, рідний край і Україна.
         Гарно і влучно сказав про Василя Кравчука поет Анатолій Ненцінський: “Василь Кравчук – то талант, який народився і сягнув свого зросту й сили у нас, на Поділлі, та гордиться ним уся Україна”.

      КОЛЕГИ ПО ПЕРУ ПРО ВАСИЛЯ КРАВЧУКА

      І СМІХ, І ТУГА – У ОДНІМ

         Аби уявити розмаїття творчих уподобань знаного і шанованого на Поділлі, та й далеко за його межами, письменника Василя  Івановича Кравчука, потрібно прочитати бодай десяток його книг. Одні називають митця видатним сміхотворцем-гумористом і мають рацію: він – лауреат літературних премій імені славетних Степана Руданського, Микити Годованця, Степана Олійника. Має своє помітне, зароблене багаторічною працею, а не успадковане чи куплене, місце у “веселому”цеху гумористів і сатириків України. Інші вважають  його  справним  традиційним  прозаїком,  ще  інші – насамперед діти – неперевершеним казкарем-оповідачем. Вони з нетерпінням чекають нових придибенцій, співомовок і загадок веселого “дідуся Василя”.
         Письменнику, як і вченому, треба весь час підтверджувати свою спроможність, свою потрібність людям. Це особливо важко робити нині, в благословенний час нашої Незалежності. Хоча й маємо нове тисячоліття, чорніє за порогом та сама дорога, вимощена благими намірами. Нішу державної ідеології посіли ідеології антидержавні: українофобія, сектантство. Метод диявольської селекції – три страшні голодомори, нечувані тотальні репресії – витравили з української ментальності властиві їй від тисячоліть риси: національну свідомість, волелюбність, здатність до спротиву насильству. Очевидною є інфляція літературних інвектив.
         Поезія, що намагається сіяти “добре і вічне”, сприймається наразі як хобі диваків з претензіями.
         Можливо, шляхетніше за таких умов було б забути літературну творчість і протидіяти антиукраїнським силам у якийсь інший спосіб. Або ж в гурті місцевих інтелектуалів спокійно філософствувати на тему постмодернізму і потреби вертатись до рідного порога. Але Василь Кравчук не відрікся від даного йому Богом рідкісного дару – перетворювати з допомогою Слова найбундючніших дурноляпів у звичайнісінькі опудала.
         Відомо, що найбільша глупота завжди робилася і робиться нині з серйозною міною на лиці. Та все, що стає смішним, вважає Василь Іванович, перестає бути страшним. “Найкращий спосіб жартувати – казати правду”, – весело і водночас із сумом зауважує він. І я розумію і його усмішку, і його сум. Все людське – сумне. Справжнє джерело гумору не радість, а горе. Цілющий, дотепний сміх (не зубоскальство, панове, а – сміх!) долає і глупоту, і горе, дає змогу спокутувати найтяжчий гріх наш. Той гріх – що з глуздом у нас, бува, не все в порядку. Спить він, аж поки грім не вдарить. Тоді хрестимось, як сказав один мудрий чоловік.

      Гей ви, сліпі, глухі, багаті,
      Пани, ділки, товариші,
      Всього вже встигли нахапати,
      Та пустку носите в душі.
      Немає в ній моралі ноші.
      А це ж бо те, що Бог дає..
      Її не купите за гроші,
      Але вона на світі є.

         Витоки творчості Василя Кравчука  легко простежити за його віршами. Вони родом із села, з його рідної Кіндратки. І хоча поет живе в привабливому історичному містечку, про село пише, не оглядаючись із міської квартири. Він добре знає, що ошукані, обкрадені, знесилені села поступово гинуть. Зникає селянська антика. Зникаємо ми самі. Цілком можливо, що на наших правічних теренах осяде інша людяність. Та поет без надії – не поет:  

      Чотири сторони у світі.
      Але для мене є і п'ята.
      Вона теплом душі налита –
      Це материнська наша хата.
                               В.Нечитайло, член Національної
                               спілки письменників України,
                               доктор історичних наук.

      БАГАТОГРАННІСТЬ ПАЛІТРИ

      ВАСИЛЯ КРАВЧУКА

         Переді мною вибрані твори Василя Кравчука Пам'ять коренів роду”з передмовою доктора історичних наук, професора Кам'янець-Подільського державного університету Віталія Нечитайла.
         Вже в самій назві книги обсягом у 238 сторінок формату А-4 криються певна програмність, авторське ставлення до нашого сьогодення, до своїх співвітчизників.
         Мов кришталева ваза на сонці, ця збірка зблискує жанровою багатобарвністю творчої палітри митця – поета-лірика, гумориста-сатирика, пародиста, байкаря, дитячого казкаря, прозаїка, драматурга, композитора.
         У зверненні до хохла-малороса звучить авторська віра в дієву силу свого слова:

      Та вірю я: настане день
      Й в тобі озветься корінь рідний,
      Свій скарб в душі таки знайдеш,
      Якщо ти роду свого гідний.

         Ця лейттема пронизує всі шість розділів книги, де автор закликає нас пам'ятати й плекати коріння свого роду й народу, берегти духовність, мову і культуру, що безцінним скарбом успадкували ми від своїх батьків, дідів і прадідів.
         У першому розділі “Роздуми на світанку”автор висловив свої позиції громадянської, патріотичної лірики.
         В другому розділі “Нашій малечі на добрий вечір”вміщено понад сотню міні-віршів, колискових співаночок, скоромовок, примовок, героями яких є звірі, птахи, комахи, рослини, явища природи, а на завершення – ще й десять казок у прозі.


      Народжується нова пісня

         У книзі є чотири партитури пісень і гімнів (власні композиції на власні слова). Загалом у творчому доробку Василя  Кравчука – понад  200 пісень для малят і дорослих, які успішно виконувалися самодіяльними хоровими колективами, друкувалися у 60-80-х роках у місцевих і республіканських газетах і журналах.
         Глибоке знання дитячої психології, образного сприйняття навколишньої дійсності автором не випадкове: багатолітня педагогічна робота спочатку в загальноосвітній школі, згодом у дитячій музичній школі міста Ізяслава, фундатором і незмінним директором якої він був тридцять років (1959-1989), дала Василеві Івановичу багатющий матеріал для подальшої творчості.
         Третій розділ “На веселих орбітах” вміщує понад 30 одно-тристрофних  або й розгорнутих за сюжетною лінією гуморесок, “Гайок байок” (понад 60), “Сміх для всіх” (87 гумористично-сатиричних віршів). Навіть вибірково взяті назви досить промовисті: “Чухраїнець”, “Яка в кого душа”, “Про користь реклами”, “Іномарка”, “Посередник”, “Повчання і реальність”. А байку “З точним прицілом”не можливо не процитувати:

      У лісі вибори були –
      В начальство Тигра вибирали.
      Найбільш старалися Шакали,
      Що ту кампанію вели.
      Вони доводили Ослам,
      Що Тигр – тварина травоїдна.
      І буде дбати він про бідних,
      Бо з цього лісу вийшов сам.
      Він вдосталь дасть трави для всіх,
      Від Лева зможе захистити.

      І з ним вам легко буде жити,
      З таким в майбутнє йти не гріх.
      А що ж Осли?.. Таки пішли
      Й за Тигра всі голосували…
      Раділи з того всі Шакали –
      Від Тигра дещо потягли.

         Ми всі дивуємося, куди раптом поділися всі колгоспні свиноферми, птахоферми, чому зникають звірі в зоопарках. Кравчук своїми байками однозначно доводить: перемістилися у Верховну Раду, в усі владні структури. Перечитайте його байки і відчуєте їх злободенність: “Недоторканний Лис”, “Вовк-орендар”, “Теж кандидат”тощо.
         Відомо, що письменник вдається до алегорії тоді, коли відкритим текстом не може висловлюватись. Ось тут і послугується жанром байки. Кравчук зізнається: “Байки доводиться писати, бо є ще свині й барани”(“Писати байки треба”).
         В розділі “Літературні пересміхи” Кравчук вмістив 33 пародії на віршування відомих українських поетів, які допустили у своїх віршах певні “літературні ляпи”.
         Оригінальні його ремінісценції на тему української сороміцької пісні “В місяці іюлі випала пороша”, написані в стилях українських класиків М.Рильського, П.Тичини, В.Сосюри, Д.Павличка, І.Драча, Б.Олійника, В.Гараніна. А в довершення ще й дві “рецензії” – своєрідні пародії на аналітичні “опуси” деяких літературних критиків.
         У п'ятому розділі вміщено дві повісті, які не ввійшли у збірку повістей “Третя місячна ніч” (1999). Обидві присвячені рідному краю – с. Кіндратці та Ізяславу.
         Шостий розділ займає драма на п'ять дій “Прости мені, мамо…”, в основу якої лягла сумна оповідь рідної тітки Василини про розкуркулення її сім'ї й важкі поневіряння з дочкою Явдохою у глухій сибірській тайзі (переспів власної повісті “Втеча від погибелі” (1997).
         Загалом Василь Кравчук дотримується традиційної стилістики. А образи йому диктує саме життя. Кожен ліричний чи сатиричний герой його твору – це частинка загальної мозаїки “Вибраного”, яка віддзеркалює наше постсоціалістичне буття в усіх його проявах. Ці образи постають зримо, яскраво, випукло в іронічному забарвленні його художньої палітри. Ніби списані з життя бабуся Настя, якій “привалило щастя” – зозулясту продала, йшла з базару до села і модниця Рая, у якої видно “пупик й поясницю”, а “крізь розрізи в спідниці… виглядають і коліна, і сідниці”. Всі “голопупі, голозаді” теледівиці, котрі “виступають на естраді”. Зримо бачиш “депутата Герасима”, в якого “вкрали гроші й лімузина, і “Корупція Хабаровича”:

      Корупцій Хабарович жив – не тужив.
      Корупцій державі ретельно служив.
      Колись той Корупцій творив комунізм,

      Тепер він крокує в капіталізм.

         Сьогоднішні реваншисти тоталітаризму в Україні й Росії намагаються знищити нашу мораль, національну гідність, державність. У верхніх ешелонах влади спостерігаються непрофесійність, бахвальство, демагогія і майже неписьменність. Там панують лише зіткнення характерів, амбіцій та приватних інтересів. Стався самопогром національно-демократичних сил, які віддали владу політичним опонентам – реваншистам.
         Отже, такий суспільний стан в Україні змусив Василя Кравчука вдатися до стилю, близького до неореалізму, подекуди з елементами гротеску й сатири. Хоча його ліричні герої – прості люди, без будь-яких ознак номенклатурності та пихатості.
         Занурення в поезію Василя Кравчука – це зустріч із совістю. З погляду вічності, як стверджує автор, в житті людей є лише кілька вкрай важливих речей, про які варто нам всім пам'ятати: рідна мати, рідна домівка, рідний край і Україна. Тож і закликає поет “…коріння свого не топтати”(“Хай пам'ять стукає у скроні”).

      Микола Кульбовський

      ІЗ ТВОРІВ ВАСИЛЯ КРАВЧУКА

      УКРАЇНЦІ, БРАТОВЕ МОЇ

      Українці, братове, ми встали з колін,
      Долітає до зір: ми народ, а не маса.
      Бо немає на світі кількох Україн,
      Де засіяно слово і думи Тараса.
      Гордо воля постала, повергнувши зло,
      Освятивши промінням добра Україну.
      На живлющих вітрах синьо-жовте крило
      Уособлює нині і небо, й хлібину.
      Наші душі уярмлені завше були.
      Нас гнітила золочена царська корона,
      Бо для когось вантажені баржі тягли,
      А на власний достаток була заборона.
      Чорний плуг переорював наше життя,
      Забираючи в нації сили і соки,

      Щоб у душах зростала трава забуття,
      Заглушаючи дух наш козацький високий.
      Довголітня образа серця нам пекла,
      І народ знемагав від насилля і болю.
      Нас топтала брехлива імперія зла.
      Та крізь морок відроджуєм правду і волю.
      Вирушає народ в розпрозорений день.
      Українці мої, справедливість із нами.
      Поклянімося ж всі, що ніколи й ніде
      На коліна не станем! Не будем рабами!
                                   (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      НАШ ОТЧЕНАШ

      Ми українці. Нас багато.
      Ми йдем до нової доби.
      У наших душах нині свято,
      Бо ми народ, а не раби.
      Віками зайди нас гнобили,
      Товкли, принижували нас,
      Але воскресли наші сили,
      Козацький дух наш не погас.
      В нас відбирали слово рідне,
      Щоб ми отарою були,
      Щоб українець втратив гідність,
      Щоб яничари з нас росли.
      Але не вбили наші душі.
      Ми кажем: корінь наш не всох.
      Ми є! Зростаєм в силі дужій,
      І з нами правда. З нами Бог.
      Звучить пісенно наша мова.
      Ми – українці. Не хохли.
      Хай Бог почує наше слово,
      Що ми в молитві зберегли.
      Тобі вклоняємося, Боже,
      У храм святий до тебе йдем.
      І вірим – правда переможе,
      Її у тебе ми знайдем.
      Якщо живеш на Україні,

      То поважай і звичай наш:
      Нехай звучить у храмі нині
      Наш український Отче наш!
                              (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      Я НЕ СТАРІЮ – ІСТОРІЮ

      Летять літа і я старію.
      А втім, це хибне поняття.
      Я не старію– історію –
      В мені мій край, його життя.
      В мені літопис ріднокраю.
      Я передам його для вас.
      Щоб факел той, який тримаю,
      В житті онука не погас.

      Я бережу в собі довіку
      Народу код і предка клич,
      Аби любов його велика
      Сягнула далечі сторіч.
      Тому і думка серце гріє,
      І я літам своїм скажу:

      – Я не старію– історію.
      Бо я народ свій бережу.
                        (Із збірки “Синьоцвіт Горині”)

      ВІДПОВІДЬ ЗАПОРОЖЦЯ

      Насміхався якось турок
      З козака Івана:
      – Може, хлопець ти й тямущий,
      Та ім'я погане.
      Бо ж казки я ваші слухав,
      Ще як був маленький.
      Про Іванів, що не казка –
      Скрізь вони дурненькі.
      – Хоч казки ти наші слухав,
      Зрозумів погано.
      Ти пройдись-но між козацтвом,
      Клятий бусурмане.
      Як зіткнешся випадково
      З дурнем чи придурком,
      Отакого козака в нас
      Називають турком.
                     (Із збірки Синьоцвіт Горині)

      ЖИВЕ У ЛІСІ ТАЇНА

      Живе у лісі чарівник
      У хатці, зітканій з туману.
      До нього я ходити звик.
      Хоч знаю – дома не застану.
      – Агов! – гукну у далину.

      І він озветься мені в гаю.
      Розтане звук, і я зітхну –
      Тут казку юності шукаю.
      Живе у лісі таїна,
      Її нікому не збагнути.
      Та завше кличе нас вона,
      Аби із нами тут побути.
      Стоять дуби, мов кобзарі.
      В собі тримають таємницю.
      Ледь чутно шепіт угорі
      Про те, що їм ночами сниться.
      Іду до гаю, мов у храм.
      Мене ця тиша не лякає.
      Я хочу тут побути сам,
      Я тут поезію шукаю.
      Живе у лісі чарівник.
      – Гей? Хто ти? – знов гукаю…
      Іде самотній чоловік,
      І я себе у нім пізнаю.
      (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      ТРИПТИХ ПРО МАМУ

      І

      Бачу в тебе на скронях іній,
      Ген літа на кленовім мості…
      Тільки ж в серці весняно нині –
      Син приїхав до тебе в гості.
      В далечінь твої дні летіли,

      Пронеслись журавлиним клином,
      Нині ж молодість ти зустріла,

      Що вернулась у хату сином.
      Розбуди мене, мамо, вранці.
      Я знайду за селом стежини,
      Де купається схід в багрянці
      І від нього горять жоржини.
      Заспівай мені пісню, нене,
      Як світанок торкне віконця,
      День новий підморгне до мене
      Золотими віями сонця.
      Обізвуться гаї піснями,
      Ляжуть ніжністю в серці звуки.
      Де б не був я, з тобою, мамо,
      Не було і нема розлуки.

      ІІ

      Коли озветься журавлями
      Осінній смуток з-за дібров,
      Сюди знайомими стежками
      Прийду по терен я. І знов

      Мені здається ніби вчора
      Ось тут із мамою ходив.
      Шумлять високі осокори
      І терен рясно так вродив.
      Пливе задума в тишу гаю.
      А на душі печаль німа.
      Ген та стежина пролягає,
      Лиш мами вже на ній нема.
      Стоїть калина на узвишші,
      Зібравши в гроно цвіт зорі.
      І з тихим жалем в жовтій тиші

      З беріз кружляє листя рій.
      Та вже не вимовить словами
      Того, що в серці бережу,
      Бо наймиліше слово “мама”
      Тепер я їй вже не скажу…

      ІІІ

      Згорнула руки, мов голубка крила, –
      Так, ніби відпочити прилягла.
      О, скільки ти робіт переробила!
      А доля не ласкавою була…
      Як довго батька ти з війни чекала –
      В чужій землі він ліг. Скосило зло.
      Сама за двох так тяжко працювала,
      Щоб мали ми хлібину і тепло.
      Ці добрі руки завше пахли полем.

      Тримали серп, і сапку, і косу.
      І нині я дивлюсь на них із болем,
      І біль отой в душі своїй несу.
      Колись мене ці руки сповивали,

      Були для мене захистком в житті.
      Вони так рідко й мало спочивали,
      Твої, матусе, руки золоті.
      Коли приходив, ти була щаслива.
      Чекала в гості ти мене завжди.
      Прости ж мені, моя голубка сива,
      Що не знайшов я ліків від біди.
      Не йдуть туди листи, ні телеграми,
      Де чорний смуток звив тобі житло,
      Роню сльозу на руки твої, мамо,
      Щоб воскресити в них твоє тепло.
                                   (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      ЛИСТ ДО МАМИ

      Я сьогодні шлю листа до мами.
      Так багато в ньому розкажу.
      Хай летить за синіми вітрами,
      Бо не встигну, бо не добіжу.
      Я його відправлю з журавлями.
      Без адреси хай летить у даль.
      Бо не буде відповіді мами.
      Бо у нім зажура і печаль.
      Не дозволю пам'яті померти.
      Хай на стежку юності веде,
      Де моя сльозина із конверта
      На місток кленовий упаде.
                          (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      ПРОМІНЧИК СОНЦЯ

      Панує істина у світі,
      Давно відома без наук,
      Що для батьків дорожчі діти,
      А діду й бабі ближчий внук.
      Дитям своїм радіє мама.
      Але ж хіба лише вона?
      Сьогодні в мене телеграма,
      І на душі моїй весна.
      І полечу немов на крилах.
      Співає поле, ліс і луг,
      Дає мені надію й силу –
      У мене, друзі, є онук!
      В душі вирує справжнє свято,
      Дзвенить пісенний перегук.
      Я хочу нині всім сказати:

      – У мене, друзі, є онук!
      Хай заздрять друзі і сусіди,
      Що я всміхаюсь без принук.
      Хай звуть мене щасливим дідом:
      У мене ж, друзі, є онук.
      І я спішу, аби узяти
      Промінчик сонечка до рук.
      Сьогодні в мене гарне свято –
      У мене, друзі, є онук!
      Хай завше людям більше буде
      Щасливих стріч, аніж розлук.
      Хай новина хвилює груди –
      У мене, друзі, є онук!!!
                        (Із збірки Пам'ять коренів роду)


      Перші акорди для внука Андрійка

      ЖОВТИЙ ЖОВТЕНЬ

      Жовтий жовтень у жовтій одежі
      Вже блукає у жовтій журбі.
      Журавлі у журливім безмежжі
      Вже торують шляхи голубі.
      На стежинах осіннього саду
      Тихий шепіт удень і вночі.
      Жовтий жовтень несе листопаду

      Золоті журавлині ключі.
                          (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      ВЕСЕЛА ЗУСТРІЧ

      Лізло з річки Жабеня,
      А назустріч – Мишеня.
      – Ти куди?
      – А ти куди?
      – До води!
      – А я з води!
      – Хочу в річці я умитись.
      – А я хочу обсушитись.
      – То чекай мене на лузі,
      Погуляємо як друзі.
      Швидко вмилось Мишеня,
      Обсушилось Жабеня.
      Поміж травами гуляли,
      Разом сонечко вітали.
      Настрій був, немов на святі,
      В Жабеняти й Мишеняти.
                                (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      ПОЗИВНІ ВЕСНИ

      Повсідались горобці
      На лозі у лузі.
      Снігу ще лиш на денці
      У зими-бабусі.

      Все одно весна прийде
      І тепло настане.
      Хуртовина відгуде,
      Сонце з неба гляне.
      Гойда-гойда горобці,
      Холодищам досить!
      Онде березень в руці
      Вже підсніжник носить.
                               (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      МАНДРІВКА КРАПЕЛЬКИ

      Із високої хмарини
      Впала крапелька на квітку.
      Усміхнулись пелюстинки
      Й запиталися: “Ти звідки”?
      Я із неба, – крапля каже.
      – Принесла для вас водичку.
      Прибула в долину вашу,
      Щоб обмити ваші личка.

      Ждуть мене і квіти й трави,
      Я ж полину знов до неба.
      Тепле сонечко ласкаве
      Забере мене до себе.
                             (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      УКРАЇНОЧКА-ПОДОЛЯНОЧКА
      (пісня)

      Я родилась на Горині
      В нашій милій стороні.
      Тому й очі в мене сині
      І в душі моїй пісні.
      Гляну в небо волошкове,
      Подивлюся на поля.
      Це земля моя чудова,
      Рідна батьківська земля.

      Приспів:
      Україночка-подоляночка,
      Наче квіточка у рум'яночку.
      Подоляночка, подоляночка,
      Подарую для вас я співаночку.

      Я живу на Україні.
      Я люблю її завжди.
      І діброви солов'їні,
      І лужечки, і сади.
      Ой ти краю мій ласкавий,
      Дорогий для мене ти,
      Краще тебе не шукаю.
      І не думаю знайти

      Приспів.

      Над Горинню голубою
      Бачу села і міста.
      Рідний краю, я з тобою.
      Це земля моя свята.
      Я про тебе заспіваю,
      Я про тебе розкажу.
      Бо тобою, рідний краю,
      Я навіки дорожу.

      Приспів.

                             (Із збірки Пам'ять коренів роду)


      Із внучкою Олесею

      ВНУЧКА ДОПОМОГЛА

      У кімнаті баба Рая
      Дуже сердиться й зітхає,
      Бо не може ради дати –
      Нитки з голкою з'єднати.
      Дуже вушко те вузеньке,
      В ньому дірочка маленька.
      Окуляри баба має,
      Тільки це не помагає.
      – Довести не можу толку,
      Не пролазить нитка в голку.
      От біда, – бурчить старенька, –
      Дуже голка ця маленька.
      Треба ж дірку на штанині
      Залатати внуку нині.
      Раптом внучка появилась:
      – Чом ти, бабцю, зажурилась?
      – Та не можу дати толку,
      Не пролазить нитка в голку.
      Усміхнулась внучка Ліза:
      – Ось давайте. Може, влізе.
      І за мить вже нитка в голці.
      – Ой спасибі тобі, доцю.
      Дуже рада бабця Рая –
      Внучка їй допомагає.
                             (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      ПОРОСЯТКА

      Поросятка в лузі рились
      І в калюжі опинились.
      А в калюжі тій завжди
      Більш болота, ніж води.
      Поросяткам те байдуже.
      Повлягалися в калюжі.
      Дружно хрюкають, лежать,
      Умиватись не спішать.
      Подружилися із брудом.
      Кажуть: – митися не будем,
      Бо немає поруч мила,
      Щоб обмити трохи рила.
      І сміялись жабенята:
      – Ох, і брудні поросята.
                          (Із збірки Пам'ять коренів роду)

      БЕРЕСТОЧКИ

      Зупинились біля річки
      Бересточки-берести.
      – Ми поки що невеличкі,
      Але хочемо рости.
      Не рубайте нас, не ріжте,
      Ми ж бо гарні деревця,
      І частіше нами тіште
      Ваші погляди й серця.
      Нам берізки і дубочки
      Наче сестри і брати.
      З нас, маленьких бересточків,
      Будуть гарні берести.
                        (Із збірки Василеві веселинки)

      ЛІСОВА ДИСКОТЕКА

      У зеленому гайочку
      Дискотека на горбочку.
      Там журавлики в танку,
      А синичка на суку.
      Має дудочку вона –
      То сопілка чарівна.
      Гарно грає-виграє,
      Дятел в бубон ритми б'є.
      Завітав іще лелека
      На веселу дискотеку.
      І ведмідь прийшов лапатий,
      Хоче теж потанцювати.
      Ой і весело в гайку
      На зеленому горбку!
      Чути близько і здалеку
      Ту веселу дискотеку.
                        (Із збірки Василеві веселинки)

      МРІЯ КОТА

      Кіт кота почав питати,
      Чи уміє він літати.
      – Ні, поки що, – кіт промовив, –
      Я до цього не готовий.
      Але спробувати треба,
      Щоб дістатися до неба.
      Хочу вчитися літати,
      Щоб синичку упіймати.
      Тож поліз той кіт-нахаба
      На самий вершечок граба.
      І на землю гепнувсь кіт.
      То печальний був політ…
      А синичка все літа
      І кепкує із кота:
      – Гей, котяро-лежебоко,
      Не вилазь отак високо,
      Будеш довго пам'ятати,
      Як гніздечка руйнувати.
                      (Із збірки Василеві веселинки)

      ЗАГАДКИ

      Цей будиночок маленький
      Всередині солоденький.
                                        (Вулик)

      Із неба гукнуло,
      Горохом сипнуло.
      Горох той розмок,
      Помчався в струмок.
                                        (Град)

      В небо дощиком занесло
      Різнобарвне перевесло.
                                        (Веселка)

      Він потрібен всім у кожній хаті,
      І їси його щоденно ти.
      Щоб він був – потрібно працювати,
      А як є – то треба берегти.
                                        (Хліб)

      То тихенький, то пустує,
      Часом сильний, часом кволий:
      Завжди всі його ми чуєм,
      Та не бачимо ніколи.

                                        (Вітер)

                             (Із збірки Золотиста нитка в'ється)

      МРІЇ

      Першокласників питали,
      Ким би стати побажали.
      Мить подумали хлоп'ята
      Й почали відповідати.
      Той хотів би інженером,
      Той пілотом, той шофером.

      – Ну а я, – задумавсь Влад, –
      Влаштуватись хочу в склад.
      Мрію відати я складом
      З найдорожчим шоколадом.
                        (Із збірки Веселі Василі)

      ПОДІЛИВ

      – Пора підтягтися тобі вже, Матвійку.
      В щоденнику в тебе он знову є двійка.
      Матвійко зітхнув і для мами сказав:
      – Бо вчитель мене і Євгена спитав.
      Урок цей удвох я з Євгеном учив.
      І вчитель п'ятірку на двох розділив.

      Дісталася трійка цей раз для Євгена.
      А двійка лишилась в щоденнику в мене.
                                (Із збірки Веселі Василі)

      ГОЛОВНА ПЕРЕШКОДА

      Гриць космонавтом стати згоден.
      Не раз у сні він вже й літає.
      Якби ж не кляті перешкоди –
      Таблички множення не знає.
                              (Із збірки Веселі Василі)

      МИСЛИВЕЦЬ НА УРОЦІ

      Без дозволу муха до класу влетіла
      Й нахабно в Миколи на зошиті сіла.
      Микола поглянув на муху сердито

      І вирішив кляту нахабу убити.
      Приціливсь. Долонею ляпнув щосили.
      А муха знялась і на чуб йому сіла.

      Розсердивсь Микола. До чуба поліз.
      А муха без дозволу сіла на ніс.
      Микола з розгону себе б'є по носі.
      А муха заплуталась знов у волоссі.
      Лютує Микола. Втрачає терпіння.
      – Каюк тобі біде, прокляте створіння!
      Махає руками, ногами тупоче.
      А муха ніяк відчепитись не хоче.
      Воює Микола, аж чуб йому змок.
      Вже учні сміються. Зірвався урок.
      Пояснення теми не лізе у вуха.
      Отак для Миколи нашкодила муха.
      Нарешті Микола ту муху убив,
      Зате одиницю в той день заробив.
                                   (Із збірки “Веселі Василі”)

      ЧИ Є РІЗНИЦЯ

      Ця істина в футболі не нова.
      Та все ж її згадать годиться.
      Бо круглий м'яч і кругла голова.

      Але між ними є таки різниця.
      Петро м'ячем у вікна запустив.
      Бач, не вдалось ту істину збагнути,
      Що м'яч завжди всередині пустий.
      А в голові ще й мозок має бути.
                                      (Із збірки Веселі Василі)

      ВАСИЛЕВА ВЕСНА

      Рано-вранці у долині
      Чути кличі журавлині.

      Їх почув малий Василь
      І гукає що є сил:
      – Мамо! Мамо! Журавлі
      Появилися в селі.
      Глянь: прийшла до нас весна,
      Повна сонцем далина.
      Побіжу до Василів,
      Покажу їм журавлів.
                                       (Із збірки “Веселі ізяславці”)

      МИКОЛА ШКОЛЯРИК

      Плаче осінь жовтим листом.
      Холод з півночі бреде.
      Ходить жовтень нашим містом
      Скоро зиму приведе.
      Ой зів'януть ніжні айстри,
      Літо вдалеч відійде.
      Та в Миколи гарний настрій –
      Він щодня до школи йде.
      Ціле літо ждав Микола,
      Щоб настав осінній час.
      А тепер він учень в школі.
      Хлопчик ходить в перший клас.
                                     (Із збірки Веселі ізяславці)

      СУПЕРЕЧКА

      Над рікою голубою,
      Там, де сонячний лужок,

      Сперечались між собою
      Будячок і реп'яшок:
      – Я знайомий для людини,
      Каже, чванячись, Будяк,
      – Як розквітну у долині,
      То мене побачить всяк.

      – Не хвались, – Реп'ях сміється,
      Бо у мене кращий хист.
      Мій корінчик відірветься –
      І тоді вже я – турист.
      Причеплюся до штанини
      Й разом з нею скрізь ходжу,
      Незабаром луг покину,
      Для людини послужу.
      Іще довго між собою
      Сперечались брехунці.
      Та косар махнув косою –
      І скосив ті бур'янці.
                                  (Із збірки Веселі ізяславці)

      ІЗ НЕОПУБЛІКОВАНОГО

      ЧАРІВНІ САНЧАТА

      Йде в наш край зима сердита,
      Ой, нелегко з нею жити.
      Мчать журавлики й лелеки:
      Поспішають в край далекий,
      А синички з горобцями
      Залишаються із нами.
      Бо маленькі синичата
      Мають з крильцями санчата.

      ГОРОБИНА І КАЛИНА

      Сперечались між собою
      Горобина і калина:
      Хто з них кращий для здоров'я –
      Хай розсудить те людина.
      – Не сваріться, – каже вітер
      Горобині і калині.
      Люблять вас дорослі й діти,
      Тож красуйтеся в долині.

      ПО МЕДОК

      Лине бджілка до квіток.
      – Куди бджілко?
      – По медок.
      Онде квітка мене жде,
      По медок мене

      Веде.
      Подивлюсь на ту красу
      Й мед у вулик
      Понесу.

      НИНІ В БІЛКИ Є МОБІЛКА

      Дзвонить зайчикові білка:
      – В мене, друже, є мобілка.
      Я тобі дзвоню до хати:
      Появився вовк зубатий.
      Ти, мій друже, стережись –
      Може з'їсти нас колись.
      І вухатий втік негайно.
      Не напав на нього вовк.
      Стало в лісі жити гарно:
      В звірів є також зв'язок.

      ЗАЙЧИК ШУБУ ЗАМІНИВ

      Щоб від вовка заховатись,
      Зайчик вміє маскуватись.
      Він на зиму шубу сіру
      Замінив собі на білу.
      В полі біло, в лісі біло.
      Зиму він стрічає сміло.
      Спробуй, вовче, упізнати,
      Щоб вухастика піймати.

      ЩО КОМУ

      Вранці лисичка до зайця прийшла:
      – Здрастуй, мій друже вухастий!
      Ось я дарунок тобі принесла –
      М'яса купила на свято.
      Зайчик подякував, м'яса ж не взяв,
      Хоч привітався ласкаво,
      Пару морквинок лисиці подав:
      – На, покуштуй мою страву.
      Горда лисичка наморщила ніс:
      – Я на сьогодні вже сита,
      Треба, щоб ти це для вовка заніс –
      Буде з тобою дружити.

      КАБАНЕЦЬ І КОРІНЕЦЬ

      Біг по лісу кабанець
      І нанюхав корінець.
      Зупинився кабанець,
      Смачно пахнув корінець.
      Рилом землю став копати –

      Смакоту хотів дістати.
      Потрудивсь кабан як слід
      Й корінця з'їв на обід.
      Щоб смачнішим був обід –
      Заробити його слід.

      А НЕ КРАДИ!

         У гаю, недалеко від села, їжачок збудував невелику хатину. Наносив всілякого лісового добра та й розкошував. А недалечко жила хитра лисичка. У неї теж була хатка. І вона теж її гарнесенько прибрала.
         Наносила листячка, намостила м'яку постіль з пір'ячка курей. І було їй тепленько і затишно. Ось тільки їсти завжди хочеться. Треба десь шукати поживу. Якось лисичка вийшла з хатки. А назустріч їжачок чимчикує.
         –  А куди це ти, колюхо? – питається лисичка.
         –  Як то куди? – відповідає їжачок, – по гриби. Назбираю та й насушу на зиму, щоб було чим поживитись, як буде кругом сніг та холоднеча.
         –  Хе, – скрутила носом лисичка. – Хіба то їжа – гриби? Ось курочка, так то ж смакота. Ходімо зі мною в село, посторожуєш надворі, а я в курник залізу. Поділюся здобиччю.
         –  Ні, – каже їжачок. – Я не хочу красти в людей їхнього добра. Онде піду та ще кисличок принесу.
         –  Ну, як хочеш, – махнула лапкою лисичка. – А я оце зараз побіжу в село та й принесу курочку. Як дуже зголоднієш, то прийдеш. Може, й тобі якусь лапку кину. Та й побігла мерщій у село.
         А їжачок почав шукати собі поживу у лісі.
         Коли це через якусь годину чує їжачок страшенний лемент. То собаки женуться за лисичкою і гавкають так, що аж у вухах лящить… А руда щодуху тікає поміж деревами, висолопивши язика та ледве дихаючи.
         –  А де ж та курочка? – глузливо запитує їжачок.
         –  Яка там курочка? – ледве видихнула лисичка. – Тут аби ноги винести. Ну, бувай, бо доженуть пси, то хвіст відкусять.
         Тільки й бачив її їжачок. Бо після того вона й хатки своєї відреклася.
         “Ось що значить – красти чуже”, – подумав їжачок. І пішов у гущавину лісу шукати собі харчів на зиму. Ті, що природа подарувала.

      (Із збірки “Чия хатка кра! – кра! – краща…”).

      НЕ РУБАЙ ДЕРЕВЦЕ

         Жили собі дід та баба. І був у них хлопчик Іванко. Та такий вже добрий, до роботи вдалий, що дід та баба не могли натішитись ним. І води наносить, і дровець нарубає, і на городі попрацює, і грубку напалить, щоб у хаті було тепло. Скрізь встигає.
         Одного разу попросив дідусь Іванка, аби він пішов до лісу та й нарубав трохи хмизу. Взяв Іванко сокиру на плечі та й пішов до лісу. Трохи назбирав всілякого, трохи навідчухрував сухих гілок з дерев. Уже можна було б і додому йти. Коли дивиться – маленький дубочок стоїть на узліссі.
         Оце, – думає Іванко, – зрубаю ще цього дубочка, докладу ним в'язку та й піду додому. Замахнувся сокирою і раптом чує жалібний голосок:
         –  Не рубай мене, хлопчику. Пожалій. Я хочу рости.
         Здригнувся Іванко, широко відкрив очі, озирнувся довкола. Ніде нікого. Знову замахнувся. І знову чує жалібне:
         –  Не рубай мене! Пожалій! Це я, дубок, до тебе озиваюсь. Я колись був такий, як ти. Прийшов у ліс. Та й зрубав кілька молодих дубочків, а з гущавини вийшов лісовий чарівник. Побачив, яку я шкоду зробив для лісу, та й сказав мені:
         –  Оце за те, що ти загубив життя молодих дубочків, які могли б рости сотні літ, я тебе самого перетворю в дубочка.
         Сказав таке, змахнув чарівною паличкою.
         І став я дубочком.
         А він сказав мені:
         –  Ось тут будеш рости-виростати, аж поки не прийде такий же, як ти. Тоді ти попросиш його, щоб посадив біля тебе нове деревце. Якщо посадить – знову станеш хлопчиком. І після того чарівник зник. А я ось уже друге літо росту і все чекаю, що хтось прийде і порятує мене.
         Довго стояв Іванко, дивувався. Навіть про сокиру забувся. А на листочках у дубка раптом з'явилися крапельки роси.
         –  Це він плаче так, – подумав Іванко і сказав до дубка:
         –  Гаразд, я не буду тебе рубати. Рости, а я тобі допоможу. Чекай…
         Побіг хлопчик додому та й розказав дідусеві про свою пригоду в лісі. Той вислухав Іванка і каже:
         –  Завтра раненько підемо в яр за село. Там я бачив гарного молодого дубочка. Викопаємо його, занесеш у ліс і посадиш біля того, що заворожений…
         Так зробили другого дня… Поніс Іванко дубочка. Знайшов знайоме узлісся і посадив нове деревце поряд з тим дубочком, який вчора так жалібно просив його не зрубувати.
         Тільки-но Іванко зарівняв землю та випростався, як побачив біля себе хлопчика.
         Стояв собі і привітно посміхався.
         –  От спасибі тобі, друже, що визволив мене. Тепер я піду до своїх родичів. Ото вже зрадіють, що я знайшовся. А ми домовимося з тобою, що більше ніколи молодих деревець не будемо зрубувати. Ні я, ні ти. Тільки садити будемо.

      (Із збірки “Чия хатка кра! – кра! – краща…”)

      УРИВОК ІЗ РОМАНУ “ДНІ НЕПОКОРИ”

         …Машерук через лікаря Яворського з Шепетівки отримав повідомлення, що найближчим часом в Ізяслав буде відправлено ешелон з військовополоненими, щоб їх розмістити в Ізяславському таборі смерті. І коли було уточнено дату приходу того ешелону, Машерук зібрав підпільників.
         –  Друзі мої, – звернувся до хлопців. – Настав час діяти. У п'ятницю з Шепетівки буде відправлено ешелон з полоненими. Треба перешкодити німцям і зупинити ешелон під Припутнями. На цей раз маємо брати з собою зброю. Частину зброї візьмемо у мене. А іншу забезпечиш ти, Павлусю. – Він глянув на Калюжняка, знаючи, що в того вже є чималий арсенал. Вони з братом Борисом запаслися гвинтівками, гранатами ще з перших днів війни. І все те було у них надійно заховано. На перший  раз їм і друзям, які підуть з ними на операцію, вистачить.
         Поїзд з військовополоненими німці передбачали відправити вночі.
         Підпільники з групи Михайла Машерука на чолі з колишнім капітаном Василенком зібрались в густій посадці. Неподалік темною громадою стояв мовчазний ліс – урочище Облоги. Сюди можна було у випадку чого втекти від погоні.
         Василенко служив у поліції і очолював там підпільну групу. Він влаштувався в поліцію з допомогою Машерука. Той замовив слово перед начальником поліції Богуцьким, якому ремонтував хитромудрого годинника. Адже Машерука в Ізяславі знали як мастака на всі руки. Він ремонтував годинники, радіоприймачі, всілякі апарати. Тому і користувався вільно радіоприймачем, хоч для населення було категорично наказано здати всі радіоприймачі.
         А Василенко з Фоміним, теж колишнім військовим, та ще кількома підпільниками систематично слухали зведення радянського інформбюро і передавали ті матеріали Олександрі Рудківській для підготовки листівок.
         Сьогодні ж підпільники виконували надзвичайне завдання. Хоч мали вибухівку, але вирішили просто зупинити поїзд і дати можливість розбігтися полоненим в різні боки, а найперше – в ліс, щоб потім влитись в партизанські загони.
         Василенко підійшов до Машерука:
         –  Михайле, нам доведеться розділитись на дві групи, щоб легше було зняти охорону. Поставимо хлопців обабіч колії. А там, як відкриємо двері, невільники стануть нашими спільниками. А зараз нехай хлопці знімають рейки.
         Андрій Боднарук і Володимир Мигаль стискали в руках карабіни, відчували себе справжніми партизанами.
         Було холодно. Сіялась мжичка. Хлопці, втягнувши голови в плечі, щулились від холоду та невизначеності.
         –  Ех, закурити б та хоч носа нагріти, – пробурчав під вухо Володимир.

         –  А ти що не чув, що сказав Василенко, – присік друга Андрій. – Потерпи. Ми тут маємо бути невидимими для цілого світу.
         Хлопці завмерли, прислухаючись до далеких нічних звуків, аби вловити в них і відрізнити цокання коліс на рейках. Нарешті десь аж від Жилинець почувся мірний перестук коліс.
         –  За хвилин двадцять буде тут, – мовив Василенко і скомандував: – Підготуватись! Дивіться, щоб ніхто завчасу не вискочив із засідки до залізниці.
         Рейки розібрали. Хоч вони й лежали на шпалах, але вже на  стиках не сходились одна з однією. Машиніст поїзда мав те побачити у світлі прожектора відразу ж після повороту. Тому хлопці причаїлись на вигині так, що їх не було помічено раніше, аніж машиніст зупинить поїзд.
         Ось до далекого рівномірного перецокування додалось торохтіння вагонів. Цей гуркіт свідчив, що состав вже неподалік. На відрізку, де його очікували підпільники, поїзд дещо збавив хід. А коли могутній промінь прожектора висвітив шлях, на якому б варто збільшити швидкість, поїзд раптом зі скреготом загальмував.
         Підпільники кинулись до вагонів. Німці-охоронники, не чекаючи такої зухвалості, не встигли отямитись, як опинились під дулами підпільників. І все ж без стрілянини не обійшлось. Декілька фашистських охоронників зіскочили з вагонів, залягли за рейками і почали стріляти навмання. Бранці, відчувши, що появилася можливість втечі, розбили двері вагонів і налетіли на фриців.
         За декілька хвилин все було закінчено. Втікачі направились у бік лісу. І поки німці в місті второпали, в чому річ, поки організували виїзд озброєного загону, на перегоні стояв лише пошкоджений паровоз та порожні вагони.
         Вранці в місті була облава. Німці і поліцаї ретельно прочісували вулиці. Їм вдалось виявити кількох підозрілих, яких відразу ж заарештували і потягли до жандармерії. Решта ж втікачів безслідно зникли в прилеглих до міста лісах. А туди вже німці боялися потикатися, бо там з'явилися партизани. А для широких каральних операцій потрібні були значні сили, яких у німців не вистачало.
         Хата Каленика Ліщанського стояла неподалік залізничного вокзалу. Звідси було видно, як зупиняються на станції Ізяслав состави. Коли евакуйовувались установи перед приходом німців в Ізяслав, то з вікон старого Каленика було видно весь той безлад і хаос від'їжджаючих. А коли одного разу на станцію налетіли німецькі літаки і почали поливати з кулеметів той мурашник, а потім ще й жбурнули пару бомб, то вікна в Калениковій хаті так забряжчали, що, здавалось, ось-ось вилетять. Проте обійшлось.
         І ось цієї ночі в причілкове вікно хтось нервово постукав. Каленик виглянув з-за фіранки й побачив три постаті в гімнастерках. Коли відчинив двері, в хату вбігли бійці.
         –  Хазяїн! – звернувся до нього один з полонених. – Нам треба у вас перебути оцю ніч. Ми щойно втекли з поїзда.
         –  Хлопці!, – злякано обізвався Каленик. – Та у мене ж троє дітей. Знайдуть вас – порішать усіх. Німці попереджували, що за переховування втікачів – розстріл. То я ж за себе вже й не дуже. А от діти. Що ж вони винні?
         У цю мить неподалік будинку загуркотіла машина, пролунала автоматна черга.
         Забувши за всі страхи і перестороги, Каленик швидко зачинив двері веранди й вказав полоненим хід на горище. Було цілком ясно, що в місті оголошено тривогу. То ж Ліщанський змушений був піти на смертельний ризик.
         Світла не запалювали. Але до ранку вся сім'я не змикала очей. Коли розвиднілося, старий Каленик подивився у вікно і сторопів. На подвір'я прямував німецький офіцер і два автоматники.
         Почався обшук. В кімнатах оглянули всі кутки, зазирнули навіть до шафи. Перелякана дружина і діти стояли, мов неживі.
         –  Вас іст дорт?* – німець показав на ляду погреба.
         Каленик розвів руками. Мовляв, нічого не розумію. Німець взяв за кільце, яким піднімали ті круглі двері в погребі і, посвітив ліхтариком. Потім з хряскотом зачинив дверцята.
         У сінях були східці на горище. І один з солдатів вже пробував перила, щоб вилізти туди.
         І тут раптом загупало в двері. Прибіг захеканий солдат і щось сказав офіцеру. Той рішуче махнув рукою солдату, що вже було поставив ногу на східці, які вели на горище. Коли німці вийшли, ще якусь мить сім'я Каленика стояла, наче вкопана.
         Увечері хлопці, спустившись з горища, вже були на Бабиній горі. Звідти через путринецький місток перебрались у славутські ліси.

       

      ВИЗВОЛЕННЯ
      (уривок із повісті “На теплих крилах лелек”)

         Та ніч була наповнена страхом і непевністю. В Ізяславі гуркотіло вировище бою. І десь туди, в той клекіт, німці посилали свої страшні “гостинці”з Білева. Важкі гармати час від часу вивергали зі своїх хижих нуртовищ снаряди. І лише перед ранком трохи стихло. А до нашої хати забіг німець і наказав усім виходити на вулицю.
         На греблі вже було вишикувано чималу колону біженців з нашого села і їм наказали рухатись в напрямку Тишевич. Та колона чимось скидалась на валку циганів, адже їхали хто в чім. Везли нехитрий домашній скарб. Загрузали в болоті, підпирали ті візки, а більшість несла клунки на плечах. Німці та поліцаї підганяли. А тих, хто відставав або залишався в домівках, безжально розстрілювали.
         За якусь годину вся та нещасна, охляла і змучена валка була в сусідньому селі Тишевичі.
         Звідти нас мали гнати на село Чотирбоки з наміром вантажити у вагони і відправляти на захід. Проте з тієї затії ворога нічого не вийшло. Радянські танки перерізали шлях в напрямку на Проскурів і німцям стало не до нас. Їм потрібно було рятувати власні шкури.
         Тому на ранок, переночувавши в страшенній тисняві в якійсь халупі, ми вирішили знову повертатись додому.
         По дорозі зустріли кілька десятків зморених і байдужих до всього на світі німецьких солдатів, які поверталися з передової. Вони не звертали на нас жодної уваги. Йшли понурі і напівсонні. Дехто з них був перев'язаний. Автомати на шиях солдатів висіли як щось непотрібне, і солдати спирались на них обома руками, важко переставляючи ноги в густенній багнюці. І на обличчях кожного з них була апатія і байдужість до всього на світі.
         Отож-бо, перечекавши поки пройдуть мимо нас ті вояки, ми направились у напрямку рідного села, хоч страх супроводжував і підганяв протягом всього шляху.
         Раптом вся наша різношерста ватага зупинилась біля крайньої хати.
         На високому дереві цвяхами було прибито дощину з грізним написом:
                                                         ЗА ПОВЕРНЕННЯ В СЕЛО – РОЗСТРІЛ!!!
         Але ж село було порожнє, з нього тільки доносився жалібний рев голодної худоби та гавкання собак, які ще залишились на деяких господарствах. Людей не було, але ж напис… Пересторога!
         Що робити? Як діяти?
         Незабаром декілька підвід заїхали на подвір'я дядька Звершала. За ними попрямували іще декілька чоловік.
         В нерішучості прибульці зупинились. А що, як зараз посунуть з горба ті, хто вчора виганяв з рідних осель. Так тривав якийсь час невизначеності.
         І от враз на високому горбі з боку Припутень появились декілька постатей.
         –  А ну ховайтесь! – пролунала чиясь команда.
         І люди поприсідали поза кущами, поприпадали до плоту попід хлівами.
         Таємничі постаті на горбі не рухались, і тоді назустріч їм вирушило кілька хлопців. Всі, хто прибув у село, затамувавши подих, слідкували за тими, хто пішов у ризиковану розвідку.
         І раптом всі полегшено зітхнули.
         Там, на горбі, наші хлопці стали обійматися з тими, хто спостерігав за нами. То були радянські розвідники. Незабаром захекані хлопці прибігли в село і навперебій один одному повідомили:
         –  То наші. Вони сказали, щоб всі ми діставались до Припутень, бо тут може бути великий бій. Наші вже в Припутнях. Швидше туди.
         І тут все, що могло рухатись, – підводи, люди з клунками, старі і малі, – вирушили назустріч своєму порятунку.
         Розкисле поле, яке вже встигло звільнитись від морозу, поглинало колеса підвід і вони загрузали по вісі. Погоничі нещадно сікли коней, підпирали хури з домашнім скарбом, витягували ті підводи з твані і просувались у напрямку сусідніх Припутень. Адже там були наші. Там чекав порятунок.
         І враз неподалік цього химерного обозу вибухнув снаряд. Пережахані люди кинулись убік від того вибуху. Але невдовзі другий, ще потужніший вибух вивернув чорний кущ землі з іншого боку.
         Ніхто не знав звідки стріляють. Але цю рухливу настрашену масу годі було зупинити. На щастя, після кількох вибухів снарядів обстріл біженців припинився, і втікачі дістались до Припутень.
         Перед в'їздом до села побачили своїх визволителів. Солдати копали окопи, щоб захищати село у випадку контратаки німців. Але декілька з них підбігли до наших людей. Високий чорноволосий сержант, очевидно грузин, підняв у привітанні руку:
         –  Здрастуйте, дорогі наші! Вітаємо вас з визволенням! Йдіть в село, там німців вже немає.
         Люди, які щойно пережили страхи обстрілу, вгощали солдатів тютюном, самогоном, салом. Той шквал радості дещо пригасив зичний голос капітана.
         –  Увага! – загукав він. – Усім штатським негайно йти в село. Солдатам займати оборону!
         Тож після цієї команди всі прибульці рушили в долину. Село було порожнім, бо його жителі ще не встигли повернутися після бою, який тут тривав напередодні. 
         Наша сім'я: мама, ми – діти, ночували у якійсь пустій хаті.
         На щастя, бою вночі не було, але протягом всієї ночі дорогою йшли танки і артилерія. А на ранок повернулися господарі тієї хати, в якій ми ночували, а ми всі дізналися, що і наше село остаточно звільнено від фашистів.
         А ще через декілька днів село наше проводжало новобранців. З ними пішов і наш батько, Кравчук Іван Васильович. Сумні то були проводи. Мама і бабуня збирали сякі-такі харчі в торбину та все голосили, як за покійником. Адже випроводжали батька нашого на війну.
         Новобранців збирали біля школи, і батько наш, літня вже людина, все одно був у тому списку, як і його сусіда Кирило Тимощук, іще старіший від батька.
         –  Які ж з вас там будуть солдати! – голосила мама наша. Вам вже он скоро по півсотні років.
         –  Та нічого, – заспокоював її наш тато. – Повоюєм. Треба ж німця аж додому загнати, у його фатерлянд.
         Коли прощалися, батько підійшов до мене і поклав руку на плече:
         –  Синку, ти тепер залишаєшся за мене. Он дивись, ще трохи і будеш рівний зі мною зростом. Допомагай мамі. Живіть з миром та й на нас чекайте з війни.
         Біля школи тим часом шикувалась колона односельців.
         Одягнені вони були в різноманітну одіж: старі куфайки, різнокаліберні піджаки, полатані гуньки, сірі, землистого кольору штани, зачовгані чоботи і черевики – все одно прийдеться ту взувачку та одежу викидати і змінювати на військове вбрання, в якому їм прийдеться воювати. У кожного з новобранців була за плечима торбина з домашніми харчами. Дехто з молодших встиг перекинути добрячу чарчину, прощаючись з домівкою. І коли ота сіра довга колона вирушила з села по брудній дорозі, хтось із хлопців заспівав давню рекрутську.

      Налий, мати, стакан рому,
      Бо я їду до прийому…

         І її, ту печальну мелодію, враз підхопили всі ті, хто вирушав із села на війну. Адже більшість із них йшли назавжди, аби невдовзі повернутися до рідних невеличким скорботним папірцем: “Ваш сын (муж), верный воинской присяге, погиб, похоронен…”.
         Тому та прадавня пісня, яку співали довгі роки і яка вважалась у селі як необхідний атрибут прощання з домівкою, завдала ще більшої гіркоти. Ту мелодію перекривали голосіння і зойки матерів, молодих жінок, які проводжали на війну чоловіків. І вони, ті жінки, матері і сестри, голосили за майбутніми солдатами, як за небіжчиками.
         А березневий похмурий день, здавалося, потопав у непролазній багнюці на вузьких дорогах, що вели до райцентру, у військкомат, звідки новобранців відправляли на підкріплення у військові частини. І не знали, не здогадувались односельці мої, що їх поженуть як отару на німецькі кулемети і більшість з них поляже під Тернополем у безглуздих атаках на добре укріплені німецькі кулеметні гнізда, з яких їх розстрілювали тисячами. Але це було трохи пізніше. А перед тим цю безборонну, сіру людську масу приречених формували у батальйони, в роти, полки і призначали їм командирів.
         Того дня нас, декілька хлопчаків та солдатських матерів, відправили у сусідній Білогірський район провідати своїх батьків, старших братів, а жінки чоловіків і синів своїх, яких незабаром посилатимуть на передову.
         Ми несли в торбинах нехитру селянську передачу. Хто буханець хліба і шматок сала чи пару цибулин, хто сухарів та коржів-підпалків, чи важких чорних пирогів з буряками та квасолею. А головне ж завдання наше – іще хоч раз побачитись з найдорожчими людьми, що їх відбирала хижачка-війна з рідних домівок.
         Ішли з печаллю у очах, і в кожного в грудях лежав тяжкий камінь болю і смутку. Але той біль і смуток переважала трепетна думка про мить зустрічі.
         Адже йдемо до них, до батьків своїх, до братів та синів, іще раз побачитись, іще раз зустрітись, бо ж їм іти у бій.
         І ще здалеку в сірій улоговині села почулись суворі вимогливі команди:
         –  Вперед! Марш! Бігом!
         Там, на широкому чорно-сірому шматку поля, муштрували новобранців, серед яких і були наші земляки. Те, що ми побачили і почули тут, у цій долині, неподалік невеличкого села Денисівка, приголомшило і ошелешило.
         Ми не відразу зрозуміли та й не впізнали своїх земляків. Вони були в різних взводах і ротах, наспіх сформованих, неозброєні і не переодягнені. Вся ця величезна маса людей у домашньому лахмітті марширувала, бігла, зупинялась, і знову рухалась під пронизливі крики сердитих начальників, які кожну команду супроводжували такими злісними матюками, яких ми, хлопчаки, іще й не чули. Тими сердитими командирами були переважно сержанти, які виділялись тим, що були одягнені в сірі солдатські шинелі, яких ще не видали нашим односельцям.
         Онде перед чималим людським гуртом стоїть присадкуватий сержант. Його рудувата щетина жовтим жмутком виглядає з-під шапки-вушанки. Рухи його рвучкі і погляд ковзає по обличчях підлеглих йому сьогодні вчорашніх хліборобів різного віку і зросту. Голос його на високих нотах звучить презирливо і знущально:
         –  Взвод! Слушай мою команду! Смир-на-а! Эй, ты, хахол! Куда засмотрелся! Что? Хочешь опять под юбку бабы прятаться? Направо-о! Шагом марш! Бегом! Ложись! По-пластунски вон к тому дереву! Быстро!
         Всі підлеглі того сержантика рухнулись на розгрузле поле і поповзли. А сержант тим часом викрикував:
         –  Рассредоточиться! Эй, ты, дундук. Прижми жопу к земле, ато оторвет осколком. Быстрее двигаться! Это вам не на печке греться. К земле надо прижиматься!
         Ще за кілька хвилин сержант вирішив змилостивитись над підлеглими:
         –  Встать! Привести себя в порядок! Построиться!
         І обліплені з ніг до голови липкою грязюкою рекрути швидко встали в стрій. Нарешті пролунала команда розійтись.
         Я не відразу впізнав батька. Він був весь у болоті, замурзаний, якийсь знічений і нещасний. І мені до сліз стало його жаль. Мій батько. Сильний, могутній, кращий косар нашого села змушений падати в грязюку від команди якогось миршавого недоростка-сержантика. А той ще й має право ображати його.
         –  Пробач, синку мій, – гірко промовив батько. – В іншому випадку я б його, того шмаркача, переламав би надвоє. А тут, бач, таке… І батько якось часто закліпав очима. І мені здалось, що на його очах зблиснула непрохана сльоза.
         Побачивши, що до новобранців прийшли рідні, начальство вирішило зробити перерву в навчанні і відпустило бранців на зустріч із ними.
         –  Ти от що, – зітхнув батько, помивши руки та всівшись біля мене на якомусь стовбурі старого дерева. – Там, вдома, не дуже розказуй, як нас отут ганяють та матюкають оці шмаркаті сержантики. Дадуть зброю, то я буду воювати не гірше за нього, але так воно, бачиш, сьогодні положено. А ти вже вдома допомагай мамі. Не лінуйся хоч дров нарубати. А я, Бог дасть, прийду додому, то ще погосподарюємо… Я знаю, важко вам буде без мене. Та вже якось будете… Не вік же вона буде, ця війна, нехай би їй грець.
         Коли прощалися, він по-чоловічому довго тряс мені руку і плескав мене по плечу.
         –  Ну, бувай здоров, синку! Привіт мамі і всім нашим. Спасибі, що приходив…
         Він ковзнув поглядом на свій задрипаний одяг, на зачовгані чоботи, мокрущі штани та куфайчину.
         –  Ось бачиш, – зітхнув. – Не можу навіть притулити тебе до себе, до такого бруднющого замурзяки.
         Взяв двома руками моє лице і притулився жорсткою щокою.
         –  Іди, сину. Чекайте мене вдома. Дасть Бог, повернусь…
         Він ще довго сірів на горбочку, коли ми  разом зі своїми односельцями відходили у зворотний шлях. І я крізь сльози задивлявся в ту одиноку постать на похмурому розкислому полі. Таким тато мені і снився довгий час вже навіть тоді, коли відгула війна.


      Роздуми молодості

      УРИВОК З ПОВІСТІ
      “БАГРЯНІ ХВИЛІ ГОРИНІ”

         Німці посилили охорону мосту через Горинь. Сошенський знав, що за його хатою могли слідкувати. Тому він не з'являвся кілька тижнів. Але в місто хлопці навідувались, Толя Бондаренко та Гриша Королюк були в загоні заготівельниками і розвідниками. Вони не раз приходили до батька Анатолія, Якима Бондаренка, і той допомагав їм продуктами, а також повідомляв їм цінні відомості, які йому вдалось добути. Дякуючи старанням Бондаренка-старшого, партизани отримували хліб.
         Тієї ночі хлопці вирушили у місто втрьох. Вони проникли на склад, де зберігалася зброя, і, знаючи іще з довоєнних часів відому їм лазівку, викрали чимало боєприпасів. Найкращою здобиччю для них були гранати. Здійснивши за ніч три вилазки, вони перенесли чимало гранат і заховали у хліві Сошенських. Володя, який знав тут на своїй вулиці кожну стежину і щілину в парканах, проводив своїх товаришів з боку городів по межі. Потім, сторожко оглянувши подвір'я, виглянувши на вулицю, тихенько відчинив хліва і в кутку за дровами хлопці складали свій смертельний вантаж.
         Аня з матір'ю вже спали, коли у вікні почувся обережний стукіт. Мати виглянула в темінь. Та крізь шибку впізнала сина. Швиденько відчинила двері в сіни. Разом з Володею зайшли його друзі Анатолій і Гриша.
         –  Не світіть, мамо, – попросив Володя. – А коли є що перекусити, дайте. Нам залишатись не можна. Через півгодини йдемо назад.
         Мати заметушилась по хаті, шукаючи щось вечеряти. А Володя тим часом підійшов до Ані, що вже не спала і сказав напівпошепки:
         –  А тепер і до тебе діло є. Про це маємо знати лише ти і я. Там у кутку хліва, за дровами лежать заховані гранати. Завтра тобі треба перенести їх на Старе місто на квартиру Саші Мигалюка. Знаєш де це?
         –  Так, знаю, але…
         –  Що але? Тебе ніхто ні в чому не запідозрить. Адже ти ще мала. А нам не можна їх забрати тепер всіх. Незабаром світатиме. І нам потрібно через годину бути далеко звідси. Їх заберуть там потрібні люди. Зрозуміла? Тільки мамі – ані-ні. Покладеш у кошик, накриєш ганчіркою і через міст гайда.
         Щось незнане до того гойднулось у душі дівчини. Їй було і лячно, і гордісно. Вона виконуватиме справжнє партизанське доручення.
         Незабаром хлопці, поївши холодного борщу та взявши з собою окраєць хліба і пару цибулин, пішли у ніч.
         А мати з Анею так і не могли заснути до ранку. Все думали, думали. І ті думки гнітили кожну з них та не давали забутись у сні.
         Другого дня вранці, коли мама пішла на товкучку, щоб придбати дещо в тій метушні та послухати новини від людей, Аня знайшла старого кошика і швиденько майнула до хліва. Вона ще й не бачила, які вони з себе ті гранати. І боялася їх. Хоч Володя казав, що вони самі не вибухнуть. Їх можна нести, не боячись. Відгорнула солому, старе лахміття і в напівтемряві хліва намацала металеві холодні  тіла гранат. Здригнулась від того дотику, наче від гадюки. А що як рвоне? Та так, що й хліва цього не залишиться.
         Але опанувала себе і поклала в кошик кілька тих залізних гостинців. “Важкі! – подумала, – всіх не забереш. Треба кілька разів вертати. Бо як буду нести таку вагу, то й німець може поцікавитись. Зупинить. Тоді край…”.
         При думці про вартових на мосту Ані знову стало страшно. Але вона погасила в собі ту миттєву слабість. Адже вона допомагає партизанам, які битимуть окупантів. І їй теж потрібна сміливість.
         Гранати прикрила ганчіркою. Зверху поклала кілька яєць, що знайшла тут же у хліві, бо вже кури починали нестись. І вирушила з двору.
         Хоч була неділя, але людей на вулицях було мало. Рідкі перехожі майже не звертали уваги на дівчину з кошиком.
         Раптом назустріч Ані з бокової вулиці вигулькнули два поліцаї. Терпкий холодок підкотився до горла дівчини. А що як зупинять? Що, як заглянуть до кошика. Ноги стали раптово неслухняними, наче зів'яли. По тілу побігли мурашки страху. І Аня ледве не видала себе та не кинулась навтьоки. Проте все обійшлось добре. Поліцаї про щось розмовляли між собою і навіть не глянули на Аню. Пронесло… І Аня, полегшено зітхнувши, направилась до мосту. Вона вже давно була на Старому місті. Колись, бувало, майже щодня бігала до подруг, любила постояти на високому мосту, поспостерігати за могутньою течією, послухати грізне шумовиння білявої піняви, що билась ген там унизу.
         Сьогодні так же, як і колись, гуде, здригається міст від могутнього напору Горині, шумить, вирує під ним бурхлива студена вода. Але не це лякало дівчину. Он там у кінці мосту бовваніє похмура постать гітлерівця, який обмацує кожного, хто проходить повз нього, холодним, непривітним поглядом.
         Аня ступила на міст, і їй здалось, що фашист своїм хижим поглядом уже вп'явся в неї, що він вже помітив, що вона несе. Він тільки й чекає, поки вона підійде і тоді… А може вернутись, поки не пізно. Але що тоді вона скаже Володі, коли той прийде і запитає. А ще ж у неї є обов'язок перед своєю совістю. І вона його виконає.
         З цими думками дівчина рішуче ступила  на міст. Будь що буде.
         Старалась бути байдужою, аби не виказати свого внутрішнього страху. Йшла швидко і серце здавалось заповнило все єство. Воно було таке велике, що відчувала, як б'ється ота жива пташина аж під горлом.
         Коли пройшла повз гітлерівця, мало не кинулась бігом. Лише в останню мить схаменулась – він же може вистрілити.
         Хата Мигалюка стояла в тихому провулку. Аня, не оглядаючись, пройшла прямо у двір. Назустріч вийшов старенький дідусь Панас Юхимович.
         – Заходь, дочко, – прокашлявшись, запросив він Аню. Я знав, що ти прийдеш. Чекав тебе, мабуть налякалась? Еге ж? То ж поліцайня блукає. А на мосту німчурака стоїть. Але то так треба. Іноді й страшно. А мусиш робити. Для своїх стараєшся. Ну давай твої гостинці. І старий, взявши з рук Ані важкий кошик, відніс його кудись в іншу кімнату. А за кілька хвилин приніс назад значно полегшалого.
         – Ну ось і все. Спасибі тобі! Тепер ти справжня юна партизанка. А це ось пригощайся.
         І дідусь дав Ані два великих жовтих, влежаних яблука, що зберегли іще пахощі осіннього саду. Назад Аня йшла, мов на крилах летіла. Вона виконала партизанське доручення. І не злякалася ні німців, ні поліцаїв. Вона перемогла, перехитрила ворогів. І серце співало, і в грудях йому тепер було тісно від щастя, як годину тому від страху.
         Коли йшла мимо німця, зухвало глянула на нього. Тепер їй не страшно. Їй аж кортіло показати язик клятому фашисту.
         Однак завтра їй знову доведеться виконувати таке ж завдання, бо ж там у схованці залишилися іще стільки гранат. Але це буде завтра, і про те сьогодні не хотілося думати. Її радувало те, що вона виконала сьогодні.

      ГІРКА ДОЛЯ ДІТЕЙ ВІЙНИ

         Діти війни! Це покоління зазнало найбільших злигоднів, як і їхні батьки, на долю яких випали страждання, що принесло їм страхітливе лихоліття. Адже більшість колишніх дітей війни росли  сиротами  і  разом   з  їхніми  матерями  розділили  гірку долю жертв кривавої круговерті і насилля, яке принесла людям найстрашніша війна 20 століття.
         Автору цих рядків, який також належить до дітей війни, ще й нині приходять у сни і спогади розпачливі голосіння наших нещасних матерів, викликані чорними звістками-похоронками про те, що вони віднині стали  солдатськими вдовами, а їхні діти будуть рости сиротами.
         Ось, пам'ятаю, як сьогодні, Надя – листоноша розносить пошту по селі. В її сумці солдатські листи-трикутники з фронту. Їх, тих таких дорогих, трикутничків з нетерпінням чекали сім'ї фронтовиків, які не так давно, попрощавшись з дружинами, матерями і дітьми своїми, пішли із рідних осель в смертний похід, щоб відстояти зі зброєю в руках свою землю, захистити народ свій від лютого ворога в тяжких боях. Для багатьох з них те прощання було останнім.
         Ось із-за річки сумний березневий вітер доносить гірке ридання дружини Ліскового Миколи – вона отримала чорну звістку замість знайомого трикутника-листа від її молодого чоловіка, з яким прожила всього півроку: “Ваш муж, верный воинской присяге, погиб в бою с врагами и похоронен…”. Далі в тому папері вказувалось, де і коли загинув солдат…
         А ще через кілька днів – знову скорботне ридання. У родині Марчуків отримали аж дві похоронки – в одному бою загинули батько Андрій Марчук та його син Іван. Оплакувати їх залишилась старенька мати та кілька діток.
         Ці безутішні голосіння, яких було так багато за всю війну, приходять у пам'ять. І не вщухає біль за безмірними втратами у наших серцях. Прийшло те горе і в нашу сім'ю… Батько наш, Іван Васильович Кравчук, відходячи на війну, пригорнув по черзі нас, п'ятеро діток своїх і матінку нашу Оксану Дмитрівну. І пообіцяв нам, що повернеться, і ми будемо жити краще.
         Не повернувся… Хоч перед тим слав нам такі дорогі трикутнички. У них наш батько писав, що війна підходить до кінця. Звертаючись до мене, він дякував за те, що ми разом з мамою також працюємо на перемогу, бо солдатський хліб, який ми вирощуємо, тяжко працюючи в колгоспі, допомагає воїнам бути сильними, і вони йдуть у бій, пам'ятаючи про нас, своїх дітей і матерів.
         Він загинув в останньому бою. І похоронку ми отримали вже після того, коли відзвучали салюти великої Перемоги.
         А що ж ми – діти війни? На наші незміцнілі плечі підлітків лягли всі найважчі роботи по відбудові держави. Ми, по суті, не бачили дитинства. А разом з нашими матусями, солдатськими вдовами, коровами орали землю, іноді і самі впрягаючись у шлеї, або копали поле лопатами, щоб вкинути туди зерна життя. Ми сіяли і збирали. Косили батьківськими косами, задихаючись від безсилля і голоду. Ми заміняли наших батьків, які загинули в жорстоких боях за Батьківщину.
         Пам'ятаю той час, коли я, чотирнадцятилітній, став їздовим у колгоспі імені Кагановича (!). Матінка моя, важко зітхнувши, сказала на те: “Це, може, і добре, що ти став їздовим. Тяжко тобі буде подавати снопи на високу скирту, бо ти завжди ходиш голодний. Але як будеш мати коні в руках, то зможеш привезти у драбинах хоч мерви для корови. А може колись вдасться і снопа якогось вкинути, то змелемо ті колоски на підпалки”.
         Біля машини-молотарки завжди були наглядачі, щоб ми, їздові, не сміли поцупити зерна в кишені. Але для коней дозволялось взяти відвійків  у гопалку. Ці відвійки допомагали нашій худібці тягнути важенні вози зі снопами по стернистому полю, бо ж коні теж були охлялі від голоду. То кожен з їздових старався підтримати своїх підопічних тварин, і це вважалось доброю справою. В найгарячіші дні жнив для нас, їздових, іноді теж привозили обід, і ми мали змогу скуштувати справжню хлібину, якої вдома не було.
         Але того разу чомусь такого обіду не привезли. І я поїхав підводою додому. Для коней натрусив відвійків у гопалку. Повісивши той харч для коней і оглянувшись навколо,  чи  ніхто  не  слідкує  за  моїми  діями,  я  збігав у сіни хати. І, знайшовши чималу каструлю, нагорнув у неї трохи посліду, та й заніс його в хату. То ж, змоловши той послід на жорнах, ми мали смачні підпалки на вечерю.
         Таким було наше дитинство, синів загиблих солдатів. Воно було голодне, холодне і безрадісне. Сьогодні ми, колишні діти війни, вже стали дідусями і бабусями. І хочемо нагадати нашій владі, нашим піклувальникам з Верховної Ради, нашому Уряду та Президенту, що багато із нас вже покинули цей світ. А ті, хто іще залишивсь, вимагають людського ставлення до нашої старості. Адже ми ті, хто відбудовував державу, ми ті, чиї батьки боронили наш народ від поневолення і загибелі. Ми – діти війни, і нехай наша влада виконає свій обов'язок перед нами і нашими батьками, які віддали свої життя за честь і незалежність нашої держави. Тому прошу, щоб редакція, як закінчення цієї статті, опублікувала вірш, який розповість читачеві про той гіркий час, коли ми ставали дітьми війни.

      Згадалося…

      У вікна вечір жовто заглядав,
      Стихало втомлене подвір'я.
      Я вийшов з хати й знову пригадав
      Оте далеке надвечір'я.
      На тім подвір'ї знов, через літа,
      Побачив Надю-листоношу.
      Вона вручила матінці листа,
      А в ньому звістку нехорошу…
      Той лист ятрить мене не раз.
      І я не раз скропив його сльозою.
      – Немає, діти, батька вже у вас…
      Його змело нещадною грозою.
      Той день згасав, як свічка воскова,
      Печаль в наш дім заходила поволі.
      Й в серця лягали ранами слова,
      Що нам надщерблювали долі.
      …Заходить сонце жовто, як тоді.
      І десь отам, за даллю голубою,
      Воно пірнає в роки молоді,
      І забирає батька із собою.
                                  (стаття із газети Зоря Надгориння.
                                  – 2011.  – 17 лютого).

      Коли весною на Горині
      Встають світанки голубі,
      Пливуть з лісів тумани сині
      І лине спогадів прибій.

      Приспів:

      Ти пам'ятаєш, мій краю,
      В чорних пожарищах дні,
      В серці довіку палає
      Гнівне прокляття війні.

      Ліси Ізяслава й Славути
      Шумлять, мов згадують вони.
      І партизанам не забути
      Доріг боїв, доріг війни.

      Приспів:

      Ти пам'ятаєш, мій краю,
      В чорних пожарищах дні,
      В серці довіку палає
      Гнівне прокляття війні.

      Над обеліском клени плачуть
      Сльозу втирає ветеран.
      За наше щастя кров гарячу
      Пролив солдат і партизан.

      Вишивала мама

      Вишивала мама
      Синові сорочку.
      Синіми нитками
      Квіти у садочку.
      Вишивала мама

      З думою про сина,
      Жовтими нитками
      Золоту стежину.
      Як одягнеш, сину,
      Ти сорочку мами,
      То на цю стежину
      Прилетиш думками.
      Пролетіли роки
      Синіми шляхами,
      Їздить син щороку
      На подвір'я мами.
      Квилить на дубочку
      Голуб між гілками,
      Син зберіг сорочку,

      Та немає мами.
      Синові сльозина
      На лиці з'явилась,
      Мамина стежина
      Споришами вкрилась.

      ТВОРИ В.І.КРАВЧУКА ДЛЯ ДІТЕЙ ТА ЮНАЦТВА:

      ♦ Кравчук В.І. Василеві веселинки : вірші / В.І.Кравчук ; худож. О.Золот-ник. – Тернопіль : Підручники і посіб-ники, 2008. – 32 с.

      Доганяла хмарку хмарка,
      – Не спіши так, хмарко, шпарко!
      Попливем удвох з тобою
      Далиною голубою.
      Хмарка ж та чекать не хоче,
      Бо над нею грім гуркоче.
      А як стала, почекала,
      То й дощем на землю впала.

         Такі чудові віршики містить збірничок “Василеві веселинки”. Скільки то тепла, любові, житейської мудрості містять ці невеличкі віршики, колискові, співаночки, примовки. Героями їх є звірі, птахи, рослини, явища природи.

       

       

       

      ♦ Кравчук В.І. Веселі Василі : гумор; “Азбука квітів”; “Азбука зоопарку” / В.І.Кравчук ; худож. О.Лещук. – Хмельницький : Поділля, 1996. – 40 с.
         Із величезної кількості написаних письменником Василем Кравчуком творів, до цього видання вибрано саме ті, які з гумором розповідають про шкільне життя, про дітей та їх батьків. До збірника вміщено також дві азбуки: “Азбука квітів”та “Азбука зоопарку”. Тут ви знайдете багато скоромовок та смішинок. Всі, хто візьме в руки книжку “Веселі Василі”, читатимуть і перечитуватимуть її із задоволенням.

       

       

       

      ♦ Кравчук В.І. Веселі ізяславці : сатира, гумор / В.І.Кравчук. – Ізяслав, 2010. – 33 с.
         Ця книга містить сатиричні та гумористичні вірші із нового доробку поета. Є тут сатира, адресована дорослим читачам, а є й дотепні, гумористичні вірші для школяриків:

      Крейду перший раз у руки
      В школі взяв малий Ілько.
      Й здивувався: – От так штука.
      Засушили молоко.

       

       

       

       

       

       

      ♦ Кравчук В.І. Дні непокори : художньо-документ. роман / В.І.Кравчук. – Хмельницький : Поділля, 1999. – 239 с.
         Використавши архівні матеріали, листи, спогади учасників буремних років Великої Вітчизняної війни, письменник створив надзвичайно цікавий художньо-документальний роман. Мова йде про боротьбу підпільників та партизан Ізяславщини проти фашистських окупантів, їх мужність, стійкість, незламну витримку.

       

       

       

       

       

       

      ♦ Кравчук В.І. За власним бажанням : гуморески та байки / В.І.Кравчук. – Львів : Каменяр, 1985. – 55 с.
         До цього збірничка входять байки та гуморески, які гостро висміюють не властиві для нашого народу вчинки та явища життя: ледарство, бюрократизм, міщан-ство. Добряче перепадає тут і п'яницям, і злодіям, тим, хто любить поживитися чужою працею. З гумором письменник торкається і проблем виховання дітей, стосунків батьків і дітей.

       

       

       

       

      ♦ Кравчук В.І. Золотиста нитка в'ється: загадки / В.І.Кравчук. – К. : Веселка, 1985. – 12 с.

      В день осінній – тихий і печальний –
      Як в діброві листя опадає,
      Подаємо голос ми прощальний –
      У краї далекі відлітаєм.
      А коли весна запромениться,
      Знов наш голос чути над полями,
      Рідний край у вирії нам сниться,
      А зовуть нас люди (журавлями).

         Ось такі надзвичайно ліричні, якщо можна так сказати, виходять у письменника загадки для малечі. Кожна загадка, що входить до даного збірника, спонукає дитину не лише думати, а й замислитися над тим, який чудовий і загадковий навколишній світ.

       

       

       

      ♦ Кравчук В.І. Квокче квочка в холодочку : вірші / В.І.Кравчук ; худож. Л.Ткачук. – К. : Веселка, 1989. – 16 с.
         Віршики і загадки для найменшеньких – веселі і дотепні, легко запам'ятовуються. Автор добре розуміє дитячу психологію, образно сприймає навколишній світ, тому так просто і дохідливо розповідає дітям про те, що їх оточує.

       

       

       

       

       

      ♦ Кравчук В.І. На теплих крилах лелек : повість-спогад / В.І.Крав-чук. – Хмельницький : Поділля, 2006. – 160 с.
         До книги входить повість-спогад “На теплих крилах лелек”, написана на основі реальних фактів із життя письменника. Автор надзвичайно тепло, хвилююче розповідає про важке повоєнне дитинство, голодну і босоногу свою юність, скрутні студентські роки та перші кроки на педагогічній ниві. До розділу “З лірики різних років” ввійшли найкращі поетичні твори письменника, для яких властиві тонкий ліризм та патріотичні почуття.

      За гроші не придбаєш
      Ні небо, ні народ.
      Все, що в душі тримаєш, –
      То твій одвічний код.
                        (Із вірша Крила душі).

       

       

      ♦ Кравчук В.І. Пам'ять коренів роду: вибрані твори / В.І.Кравчук. – Ізяслав, 2009. – 237 с. : ілюстр.
         Розмаїтий талант письмен-ника Василя Кравчука. Пише він чудову поезію, прозу для дорослих та дітей, гуморески, загадки, пісні, казки. До книги “Пам'ять коренів роду” вибрано найкращі твори письменника. До розділу “Роздуми на світанку” ввійшли найкращі поезії про рідну батьківську землю, Україну, героїчні подвиги та невтомну працю земляків, про те, що найдорожче серцю поета. Розділ “Нашій малечі на веселий вечір”містить вірші та казки для дітей. До окремих розділів входять байки та гуморески, повісті та драма “Простіть мене, мамо”, в якій змальовано трагічні сторінки в історії України початку 30-х років минулого століття.

       

       

      ♦ Кравчук В.І. Піснею славлю місто моє : збірник пісень / В.І.Кравчук. – Ізяслав, 2011. – 64 с.
         Майже до всіх пісень, включених до даного збірника, слова і музику написав Василь Іванович Кравчук. Це прекрасні пісні, які прославляють і возвеличують рідне місто – древній Ізяслав, його працьовитих людей, його історичну славу, його неповторну природу. Урочисто і гордо звучать слова і музика “Гімна Ізяславу”:

      На тихій Горині родився у славі
      Наш гордий Ізяслав з далеких століть.
      Ми чуємо голос князя Ізяслава:
      – Кріпіть своє місто на тисячу літ.

       

       

       

      ♦ Кравчук В.І. Синьоцвіт Горині : вибране / В.І.Кравчук. – Хмельни-цький : Поділля, 2003. – 223 с.  
         Цією збіркою автор ніби звітує перед читачем про свою поетичну творчість. Адже до книги включено не лише кращі ліричні твори, а й тексти до пісень (в арсеналі письменника їх вже біля двохсот), гумористичні мініатюри, пародії, байки.

      Баран виховував Ягня:
      – Тобі в життя лежать дороги,
      То ж пам'ятай таке щодня:
      Найголовніше в нас – це роги!
      Ворота стрінеш – на таран!
      Хай бачать всі: іде Баран!

       

       

       

      ♦ Кравчук В.І. Третя місячна ніч : повісті / В.І.Кравчук ; худож. М.І.Ткачук. – Хмельницький : Поділля, 1999. – 265 с.
         Кожна повість, включена до даної збірки, побудована на невигаданих життєвих сюжетах. Розповідає книга про період колективізації на Поділлі, воєнні і повоєнні роки, життя старовинного Ізяслава та Ізяславщини. Наприклад, в повісті “Багряні хвилі Горині” письменник зворушливо і щиро розповідає про дітей, які разом з дорослими боролися з німецькими окупантами. “Протягом десятиліть писали про Аню  Сошенську  газети і журнали, але так, як розповів про неї в повісті “Багряні хвилі Горині”Василь Кравчук, не писав ніхто. Зворушливо і щиро”– писав у рецензії на книгу письменник М.Мачківський.

       

       

        

       

       

      ♦ Кравчук В.І. Чия хатка кра! – кра! – краща... / В.І.Кравчук ; казки дідуся Василя малював М.Андрійчук. – Хмельницький : Поділля, 2002. – 25 с.
         Ця книжка містить казки письменника – мудрі, повчальні, веселі. Кожна казочка має глибокий зміст, спонукає дітей поміркувати над вчинками героїв, задуматися над тим, що добре, а що робити не гоже. Казки дідуся Василя ілюстрував Заслужений художник України Михайло Андрійчук. Такі образні та кумедні малюнки допомагають дітям краще зрозуміти зміст, запам'ятати прочитане.

       

       

       

      ТВОРИ ВАСИЛЯ КРАВЧУКА У ЗБІРНИКАХ:

      ♦ Кравчук В.І. Азбука квітів ; Лірика ; Гумор і сатира / В.І.Кравчук // Літературна Хмельниччина ХХ століття : хрестоматія. – Хмельницький, 2005. – С. 269-279.
      ♦ Кравчук В.І. Байки ; Гуморески / В.І.Кравчук // Веселий трикутник : вибрані байки та гуморески лауреатів премії ім. М.П.Годованця. – Хмельницький, 1995. – С. 7-22.
      ♦ Кравчук В.І. Байки ; Гуморески / В.І.Кравчук // Хмельниччина літературна : збірник творів членів обласної організації спілки письменників України. – Хмельницький, 1990. – С. 57-60.
      ♦ Кравчук В.І. Батьківські пороги ; Українці, братове мої! ; Вечірній дзвін : вірші / В.І.Кравчук // Під отчим небом : вірші про Україну і Подільський край. – Хмельницький, 1993. – С. 41-44.
      ♦ Кравчук В.І. Два весла : вірші / В.І.Кравчук // Любов наша – Горинь : трикнижжя. – Сімферополь, 1997. – С. 33-54.
      ♦ Кравчук В.І. Є й такі ветерани : вірші / В.І.Кравчук // Творче Поділля : літерат.-художній альманах Хмельницької міської літературної спілки “Поділля”. – Хмельницький, 1993. – С. 240.
      ♦ Кравчук В.І. Мрія ; Пожалів батька ; Теж потрібен : гуморески / В.І.Кравчук // Хмельниччина літературна : збірник обласної організації спілки письменників України. – Хмельницький, 1992. – С. 48.
      ♦ Кравчук В.І. Місту Ізяславу ; Пливуть хмарини :  вірші / В.І.Кравчук // Краса України : твори поетів і фотохудожників Вінницької, Тернопільської та Хмельницької областей про рідне Поділля. – Вінниця, 2006. – С. 64-65.
      ♦ Кравчук В.І. На світанку дерева плачуть ; Пильнуй, людино : вірші / В.І.Кравчук // При світлі вічного вогню. – Хмельницький, 1999. – С. 36.
      ♦ Кравчук В.І. Не потопчи душі своєї : вірші / В.І.Кравчук // Кульбовський М. З подільського кореня. – Хмельницький, 1999. – С. 27.
      ♦ Кравчук В.І. Небезпечний закон ; Підприємливість ; Очкур краще ; Діагноз ; Достойна старість : вірші / В.І.Кравчук // Творче Поділля : публіцистично-художній альманах Хмельницької міської літературної спілки “Поділля”. – Хмельницький, 1995. – С. 219.
      ♦ Кравчук В.І. Приклад для сина : вірші / В.І.Кравчук // Сто поезій ста поетів : Хмельницька антологія / упоряд. М.Федунець. – Хмельницький, 1992. – С. 52.
      ♦ Кравчук В.І. Притча про Сатанів : вірш / В.І.Кравчук // З-понад Смотрича : народно-поетична збірка. – Городок, 1993. – С. 106-108.
      ♦ Кравчук В.І. Прославився ; А у нас буде краще ; Прикурюйте у дівчат ; Досвід столиці ; Трюк-музика ; Вас викликає Бетховен ; Мій вклад у науку ; Оказія ; Даремний переполох ; Лисиця ;  Співуча душа ; Чи дадуть бюлетня ; Дипломатія ; Витівки золотої риби ; Гоп, кума, не журися ; Голова голові : гумористичні твори / В.І.Кравчук // Гоп, кума, не журися! : гумористичні твори авторів Хмельниччини. – Хмельницький, 1991. – С. 47-76.
      ♦ Кравчук В.І. Українці, братове мої! : вірш / В.І.Кравчук // Свіча вічності / упоряд. М.Федунець. – Хмельницький, 2000. – С. 77.

      ПУБЛІЦИСТИКА ВАСИЛЯ КРАВЧУКА:

      ♦ Кравчук В.І. А в серці юність Прометея : [про поета Г.Соколенка]  / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2001. – 6 лютого.
      ♦ Кравчук В.І. Барвистий світ його душі : до 70-річчя від дня народження подільського художника Миколи Ткачука / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2006. – 18 квітня.
      ♦ Кравчук В.І. Воскресла легенда старої Кіндратки / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2010. – 18 листопада.
      ♦ Кравчук В.І. Голос болючої правди : [про творчість О.Ванжули]// Проскурів. – 2003. – 2 травня.
      ♦ Кравчук В.І. Гірка доля дітей війни / В.І.Кравчук // Зоря Надгориння. – 2011. – 17 лютого.
      ♦ Кравчук В.І. Є такий корабель “Ізяслав” : [делегація з Ізяслава відвідала Севастополь] / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2004. – 23 липня.
      ♦ Кравчук В.І. З двадцятого століття – в двадцять перше : [про ветерана війни і праці Д.М.Матвійчука] / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2007. – 22 березня.
      ♦ Кравчук В.І. З поверненням, поете! : [про поета Г.Соколенка (Шмегельського), який загинув у 1945 році] / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2000. – 17 жовтня.
      ♦ Кравчук В.І. Людина без пісні, як птах без крила / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2012. – 26 січня.
      ♦ Кравчук В.І. Микола Трубай і його оркестр / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2010. – 19 серпня.
      ♦ Кравчук В.І. Палало небо над Горинню / В.І.Кравчук // Книга скорботи України : в 4-х т. – Хмельницький, 2009. – Т. 1. – С. 361-367.
      ♦ Кравчук В.І. Плекаймо в душах вірність родоводу : Україна на старті третього тисячоліття / В.І.Кравчук // Автограф : збірник Хмельницької обласної організації Національної спілки письменників України. – Хмельницький, 2000. – С. 11-12.
      ♦ Кравчук В.І. Поет у вересень пішов… : [про поета В.Сакова] / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2006. – 3 жовтня.
      ♦ Кравчук В.І. Пом'янули Ростислава: [роздуми письменника про реалії сучасного села]/ В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2007. – 20 липня.
      ♦ Кравчук В.І. [Спогади письменника про голод 1933-го]/ В.І.Кравчук // 33-й: голод : народна Книга-Меморіал / упоряд. Л.Б.Коваленко, В.А.Маняк. – К., 1991. – С. 151-152.
      ♦ Кравчук В.І. Стережіться павутиння! : [про роман М.Красуцького “Павутиння”] / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2004. – 18 травня.
      ♦ Кравчук В.І. Україна вічна, бо у неї є Тарас : [про Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято “В сім'ї вольній, новій”, яке відбулося у Тернополі] / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2007. – 19 червня.
      ♦ Кравчук В.І. Чи заспіває дівчина у лузі : [відверто про сьогоднішній стан пісенної культури в Україні] / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2007. – 16 серпня.
      ♦ Кравчук В.І. Як сприймати телесеріали : роздуми над книгою Анатолія Ненцінського “Шкереберть з перевертом” / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2007. – 11 вересня.

      ПУБЛІКАЦІЇ ТВОРІВ ВАСИЛЯ КРАВЧУКА У ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАННЯХ:

      ♦ Кравчук В.І. А Бог усе бачить і чує : оповідання / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2003. – 10 червня.
      ♦ Кравчук В.І. Азбука зоопарку : скоромовки / В.І.Кравчук // Жінка. – 2000. – № 8. – С. 20-21.
      ♦ Кравчук В.І. Вишні Сакова : вірш / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2006. – 3 жовтня.
      ♦ Кравчук В.І. Гірка втрата ; Мамина порада ; Тюремні спогади : вірші / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2002. – 12 лютого.
      ♦ Кравчук В.І. Грицівський шлях ; Коли святково на душі : вірші / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2007. – 20 липня.
      ♦ Кравчук В.І. Дивна пісня ; Били килим ; Швея ; Лелека ; Чорна кішка  : скоромовки / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2004. – 3 серпня.
      ♦ Кравчук В.І. До тебе, Тарасе, ідем ; Притча про мову ; Мати Україна ; Я не старію ; Єдине на світі віконце ; Хай пам'ять стукає у скроні ; Біль України ; Криваві шевці ; Іду до отчого порогу  : вірші / В.І.Кравчук // Дзвін. – 2001. – № 3. – С. 110-112.
      ♦ Кравчук В.І. Добрий дядько Олексій : вірш / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2004. – 22 січня.
      ♦ Кравчук В.І. Дорогий гість ; Грип і Архип ; Собаче серце : гумористичні вірші / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2006. – 31 березня.
      ♦ Кравчук В.І. За методом Степана Руданського  : гумореска / В.І.Кравчук // Вітчизна. – 2000. – № 7-8. – С. 150-154.
      ♦ Кравчук В.І. Законник ; Великі демократи ; Колись і тепер ; Поправка до закону : гуморески / В.І.Кравчук // Літературна Україна. – 2004. – 26 лютого.

      ♦ Кравчук В.І. Коли прощаєшся з любов'ю (світлій пам'ятідружини Марії Яківни): вірші / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2008. – 16 вересня.
      ♦ Кравчук В.І. Корупцій Хабарович  : гумореска / В.І.Кравчук // Вітчизна. – 2005. – № 5-6. – С. 172.
      ♦ Кравчук В.І.  Курка-терористка :  гумореска  /  В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2004. – 14 грудня.
      ♦ Кравчук В.І. Магнітні бурі : гумореска / В.І.Кравчук // Майбуття. – 2002. – № 1.
      ♦ Кравчук В.І. Набутий синдром ; Хай Бог допоможе ; Заробітчани ; Кого в парламент обирати? : гуморески / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2002. – 10 грудня.
      ♦ Кравчук В.І. Найголовніше ; Алла-приманка : байки / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2006. – 12 вересня.
      ♦ Кравчук В.І. Не відкупився : гумореска / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2003. – 13 травня.
      ♦ Кравчук В.І. Небажаний закон ; Де краще ; Давня звичка : гуморески / В.І.Кравчук // Літературна Україна. – 2004. – 3 червня.
      ♦ Кравчук В.І. Невдала порада ; Не те вкрали ; Кого зручно критикувати : гуморески, байка / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2007. – 8 травня.
      ♦ Кравчук В.І. Непередбачувані проблеми : сатира / В.І.Кравчук // Літературна Україна. – 2002. – 21 листопада.
      ♦ Кравчук В.І. Останній фронтовик : вірш / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2006. – 9 травня.
      ♦ Кравчук В.І. Претенденти в президенти ; Шукаймо патріотів (іронічний роздум): сатира / В.І.Кравчук // Літературна Україна. – 2004. – 28 жовтня.
      ♦ Кравчук В.І. Пташина подяка ; Хвалився півень : гумор / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2007. – № 3-4.
      ♦ Кравчук В.І. Приїхали ; Пізно схаменувся : гуморески // Дніпро. – 2009. – № 5. – С. 170-171.
      ♦ Кравчук В.І. Радість ; Давньогрецький мотив ; Осіння сюїта : вірші / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2005. – 15 листопада.
      ♦ Кравчук В.І. Світлій пам'яті дорогого побратима, славного подільського поета Миколи Федунця : вірш / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2009. – 30 липня.
      ♦ Кравчук В.І. Серіал дядька Микити : усмішка / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2003. – 9 грудня.
      ♦ Кравчук В.І. Скоромовки, веселиночки для Івасика й Василиночки / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2004. – 3 серпня.
      ♦ Кравчук В.І. Сушить сіно баба Зіна ; Не спіши у чемпіони ; Оленятко ; Берести ; Футболіст : гуморески / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2006. – 23 листопада.
      ♦ Кравчук В.І. Твори / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2009. – 8 вересня.
      ♦ Кравчук В.І. Твори / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2009. – 13 жовтня.
      ♦ Кравчук В.І. Телефонне кохання : гумореска / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2004. – 3 серпня.
      ♦ Кравчук В.І. У маминій хаті ; Осіння жінка ; Болючі рядки ; Вишивала мама : вірші / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2008. – 19 лютого.
      ♦ Кравчук В.І. У рік собаки : вірш / В.І.Кравчук // Україна молода. – 2006. – 26 січня.
      ♦ Кравчук В.І. Українці, братове мої : вірш / В.І.Кравчук // Культура і життя. – 2002. – 28 серпня.
      ♦ Кравчук В.І. Українцями ж були : гумореска / В.І.Кравчук // Україна молода. – 2003. – 10 червня.
      ♦ Кравчук В.І. Упіймали крокодила : гумор / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2007. – 15 лютого.
      ♦ Кравчук В.І. Чому в зайчика хвіст короткий : казка / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2003. – 23 травня.
      ♦ Кравчук В.І. Яку дівку вибирати : усмішка / В.І.Кравчук // Подільські вісті. – 2003. – 12 серпня.

      МАТЕРІАЛИ ПРО ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ
      В.І.КРАВЧУКА

      Василь Кравчук // Літературна Хмельниччина ХХ століття : хрестоматія / упоряд. М.Федунець. – Хмельницький, 2005. – С. 268.
      Василь Кравчук. Поет, прозаїк // Літератори Хмельниччини : довідник обласної організації Спілки письменників України. – Хмельницький, 1997. – С. 18.
      Василь Кравчук // Хмельниччина літературна : збірник творів членів обласної організації Спілки письменників України. – Хмельницький, 1990. – С. 56.
      Василь Кравчук // Гоп, кума, не журися! : гумористичні твори авторів Хмельниччини. – Хмельницький, 1991. – С. 47-49.
      Кравчук Василь Іванович // Літературне Поділля. – Хмельницький, 1991. – С. 38.

      Кравчук Василь Іванович // Літератори Хмельниччини – члени Національної спілки письменників України : біобібліографічний покажчик. – Хмельницький, 2005. – С. 25-27.
      Кравчук Василь Іванович // Лауреати обласних премій Хмельниччини : біобібліографічний покажчик. – Хмельницький, 2004. – С. 76-78.
      ♦ На перехрестях дум і мрій високих (до 80-річчя з дня народження Василя Івановича Кравчука) // М.Кульбовський. З подільського кореня. Кн. 5 / М.Кульбовський. – Хмельницький, 2009. – С. 29.
      ♦ Нев'янучий темперамент Василя Кравчука// М.Кульбовський. З подільського кореня / М.Кульбовський. – Хмельницький, 1999. – С. 26-27.
      О, Боже вічний, нам прозріння дай!..// Кульбовський М. З подільського кореня. Кн. 4 / М.Кульбовський. – Хмельницький, 2007. – С. 41-43.
      Ненцінський А. Будьмо, Василю! / А.Ненцінський // Веселий трикутник : вибрані байки та гуморески лауреатів премії імені М.Годованця. – Хмельницький, 1995. – С. 6.
      Образ Т.Г.Шевченка у творах подільських письменників. Кравчук Василь Іванович // Кульбовський М. Подільська Шевченкіана. Кн. 2 / М.Кульбовський. – Хмельницький, 2006. – С. 43.

      *     *     *

      Буткус Г. Останній візит душогуба / Г.Буткус // Майбуття. – 2000. – № 13.
      Гаврилюк Р. Берег вічності душу бентежить… / Р.Гаврилюк // Подільські вісті. – 2003. – 21 січня.
      З першим 75-річчям [В.Кравчуку – 75] // Літературна Україна. – 2004. – 3 червня.
      Карась П. І музикант, і гуморист / П.Карась // Радянське Поділля. – 1991. – 2 листопада.
      Кульбовський М. Багатогранність палітри Василя Кравчука / М.Кульбовський // Проскурів. – 2010. – 15 липня.
      Кульбовський М. Василеві Кравчуку – 70 / М.Кульбовський // Проскурів. – 1999. – 8 червня.
      Кульбовський М. “О, Боже вічний, нам прозріння дай…”/ М.Кульбовський // Проскурів. – 2004. – 10 червня.
      Кульбовський М. Слава років полум'яних не вмре, не загине : [художньо-документ. роман В.Кравчука “Дні непокори”]/ М.Кульбовський // Подільські вісті. – 2001. – 13 вересня.
      Кульбовський М. “Третя місячна ніч” : рецензія / М.Кульбовський // Проскурів. – 1999. – 20 жовтня.
      Килимчук М. То страшна правда / М.Килимчук // Подільські вісті. – 1996. – 1 лютого.
      Мачиха М. Повісті В.Кравчука / М.Мачиха // Ровесник. – 1994. – 9 квітня.
      Мачківський М. Таємниця – за обкладинкою… / М.Мачківський // Подільські вісті. – 2000. – 11 травня.
      Мацько В. Доповнення до веселої книжки України, або Вставимо і своїх п'ять копійок / В.Мацько // Подільські вісті. – 2009. – 27 жовтня.
      Мацько В. У серці найдорожче не старіє… / В.Мацько // Подільські вісті. – 2009. – 11 червня.
      Микуль М. Дарунок малечі / М.Микуль // Проскурів. – 2003. – 7 березня.
      Ненцінський А. З ювілеєм, Василю / А.Ненцінський // Подільські вісті. – 1994. – 11 червня.
      Ним гордиться Ізяславщина // Хмельниччина. – 2003. – 7 березня.
      Сідова Н. “Належу до тих письменників, які бідні, але мають гідність” / Н.Сідова // Є Поділля. – 2009. – 4 червня.
      Слободянюк Т. “Я не старію – історію, бо я народ свій бережу”/ Т.Слободянюк // Подільські вісті. – 2004. – 8 червня.
      Сочивець І. Про любов і біль / І.Сочивець // Подільські вісті. – 2002. – 22 жовтня.
      Храпач Г. Адресовано наймолодшим / Г.Храпач // Корчагінець. – 1985. – 14 вересня.
      Щегельська О. Василь Кравчук : “Я ніколи не стогнав і тепер не стогну”/ О.Щегельська // Є Поділля. – 2006. – 23 лютого.

      Вебліографія:

      - http://uk.wikipedia.org/wiki/Кравчук_Василь_Іванович
      - http://www.poetryclub.com.ua/metrs.php?id=984&type=critiques
      - http://www.macsanomat.com/index.php/term/6-entsiklopediya-v,46027-kravchuk-vasil-ivanovich.xhtml

         У біобібліографічному покажчику подано матеріали про життя і творчість відомого подільського письменника, композитора Василя Кравчука та декілька творів з його доробку. 
         Видання адресоване юним читачам, вчителям, бібліотечним працівникам та всім, хто цікавиться літературою рідного краю.

       

      Укладачі:                                                  Суховірська О.А.
                                                                       Марчук Л.В.

      Відповідальна за випуск:                       Черноус В.Ю.

       

       

       

       

       


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Весна - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Саллі Грін “Напівзагублений ”
      Джоан Роулінг “Гаррі Поттер и Прокляте дитя”
      Наталія Щерба “Лунастри”
      Саша Кочубей “Сім нескладух говорухи”
      Оксана Радушинська “Коли сонце було стозрячим. Амулет волхва”
      Наталка Малетич “Щоденник Ельфа”
      Ульф Старк “Диваки і зануди”
      Роальд Дал “Відьми”







      Яндекс.Метрика
      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр