www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Золоті кораблі Василя Горбатюка Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Ресурси бібліотеки » Наші видання
      Золоті кораблі Василя Горбатюка


      Біля хати, де минуло дитинство Тараса Шевченка.
      с. Шевченкове (Керелівка) Звенигородського району
      Черкаської області. 2005 р.
       
      На власному ювілеї в обласній бібліотеці для дітей імені Т.Г. Шевченка


      ЮНІ ДРУЗІ!

          З давніх давен все новим і новим поколінням людства  книга несе глибокі знання, хвилюючі почуття, неспокій думки. Пригадую перші свої – почуті з маминих вуст чи прочитані вже самим собою – книжки: поеми і поезії Тараса Шевченка й Лесі Українки, українські народні казки, вірші й оповідання про моїх однолітків... Чарівні почування першовідкриття книги, рідного слова не гаснуть у моєму серці донині, ношу ті скарби в собі, щодень поповнюю їх новими й новими прочитаннями. І заздрю тим юним читачам, які лишень починають цей захоплюючий шлях – у безмежні простори дивовижної країни, яка називається Книга.
          Бажаю вам, юні читачі, постійних і незабутніх відкриттів, що чекають вас  у книгах, у рідному українському Слові. Нехай кожна сторінка, кожне слово дає силу й наснагу вашому розуму й серцю.
      Василь ГОРБАТЮК
       
      Василь ГОРБАТЮК
          Василь Іванович ГОРБАТЮК народився 1 січня 1956 року в селі Гнатівцях Хмельницького району Хмельницької області.
          Закінчивши Гнатовецьку середню школу, навчався у Чорноострівському профтехучилищі, служив в армії. Працював токарем на Хмельницькому заводі тракторних агрегатів, бібліотекарем у рідному селі.
       Після закінчення філологічного факультету Кам'янець-Подільського державного педагогічного інституту (1977-1981 рр.)  на журналістській роботі. З 1990 до 2000 року – редактор Хмельницької обласної молодіжної газети “Ровесник”. Потім  відповідальний секретар обласної організації Національної Cпілки журналістів України. З 2006 року – директор обласного літературного музею.
          Член Спілки письменників України з 1984 року.
         Автор збірок оповідань “Ясен-дерево” (К., 1983), “Золоті кораблі” (К., 1986), “Бігли коні” (Хмельницький, 1996), “Де починається Гольфстрім” (Хмельницький, 2000), “Ласощі для білочки” (Хмельницький, 2002), художньо-документальної прози “Тенета 30-х” (Хмельницький, 2003), краєзнавчих нарисів “Місцеве самоврядування Хмельниччини. Деражнянський район” (у співавторстві) (Хмельницький, 2003), повістей “Косовиця” (Дзвін. – 2002. –  № 11-12), “Благодійник” (Дзвін. – 2004. –  № 10).
          Лауреат літературних премій – Хмельницької міської ім. Богдана Хмельницького (2001), обласних  ім. Микити Годованця (2004), ім. Григорія Костюка, другої премії всеукраїнського конкурсу оповідання “Що записано в книгу життя” (2003).
          Літ. Грищук Б. Хто шукає – знайде // Жовтень. 1984. № 8; Швець П. У пошуках свого героя // Київ. 1986. № 5, Мачківський М. Чи стане Віталик вершником? // Літературна Україна, 1997, 25 вересня.
       
      ПРО ТВОРЧІСТЬ ВАСИЛЯ ГОРБАТЮКА

          Все, про що розповідає Василь Горбатюк, позначене первинністю, не літературним відсвітом життя, а самим життям. В його оповіданнях живуть люди, яких він добре знає і відчуває не крізь “філологічний фільтр”, а прямим дотиком своєї душі. Тому-то він постійно намагається застерегти себе від фальші, від крикливої інтонації...
          Василь Горбатюк “демократичний” в доборі своїх героїв. Це в усьому начеб  непоказні (більше того – часто зумисне непоказні, удавано найрядовіші) люди сучасного подільського села. І те, що він так пильно і любляче приглядається до них, дошукується в них гуманістичних глибин, справжньої людяності й державності мислення, – віддячує авторові сповна.
          Його світ відкритий. Заходьте в нього довірливо і впевнено. Вас зустрінуть не літературні персонажі, а живі люди, які прагнуть зрозуміти себе і світ, в якому живуть, які хочуть, щоби на цій землі було ще більше краси, добра і правди.
      Володимир Яворівський

          В Горбатюкових оповіданнях начеб нічого надзвичайного не трапляється, сюжет їхній вельми далекий від інтригуючого “а що там далі?”, від якоїсь художньо не освоєної тематичної цілини чи перенесеної  на український грунт стильової екзотики. Ні, Горбатюк, образно кажучи, оре та засіває те саме поле, яке до нього обробляли Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир Яворівський, Валерій Шевчук (ранній), та й вирощений і випечений автором хліб начебто не відрізняється од короваю його попередників, принаймні зовні...
          ...Либонь, найхарактерніша ознака Василевої прози: ховати так звану мораль углиб рядка, водночас із текстом вибудовувати й підтекст, другий або навіть третій план.
      Броніслав Грищук

          Думаю, успіх В.Горбатюка – в тонкому відчутті слова. Герої оповідань зображені повнокровно, переконливо...
          Взагалі, оповідання автора побудовані на влучних словах, діалогах, натяках, недомовках. І все те – вмотивовано, злютовано в одне ціле... У Горбатюкових оповіданнях мова й факт нерозривні, взаємотворчі.
      Петро Швець

          Оповідання Василя Горбатюка приваблюють гарною поетичною мовою, точними описами сільської природи, теплотою й щирістю. ...Написані вони рукою письменника, котрий живописує і вміє образним словом створити відповідний настрій.
      Ірина Шкаровська
      СВІТ ДОБРА І ПРАВДИ
      Василю ГОРБАТЮКУ 50

          Пригадую, прочитав десь на початку 80-их оповідання у широковідомому тоді часописі «Україна». Приємно вразила свіжа, од якої начеб українським вітром повіяло, Поділлям, колоритна, яскраво забарвлена мова. Простежувався і своєрідний, неординарний творчий стиль молодого автора, його власний почерк, прагнення не наслідувати, скажімо, достоту відомих на той час прозаїків Євгена Гуцала, Григора Тютюнника, чи того ж подолянина Броніслава Грищука, котрий на часі сприяв доволі успішному дебюту оригінального, самобутнього автора, який невдовзі заявив про себе ваговитим доробком – збіркою оповідань «Ясен-дерево», що вийшла друком у видавництві «Радянський письменник» і за яку, власне, його й було прийнято до Спілки письменників (1984 р.).
          Що приваблювало й приваблює дотепер у творчості Василя Горбатюка? Передусім, добротне знання того,  про що пише, психології своїх персонажів, уміння заглибитися, просто й ненав'язливо, у духовний світ людини. Його герої – то переважно прості, здебільшого сільські люди, зовні нічим не помітні, винятково скромні, далекі від якихось власних амбітностей, зайвої претензійності. Вони буденно, почасти – нехай аж до примітиву, роблять свою, звичну для них, справу – орють ниву, виховують дітей, просто живуть у цьому незатишному, неспокійному світі і вже тим, власне, своєю присутністю, непідробною добротою, щедрістю душі своєї, зболеного хронічними негараздами серця роблять його кращим, чистішим. У творах В. Горбатюка абсолютно відсутня будь-яка декларативність, невиправдана публіцистичність, мовна вишуканість, прагнення до елегантності, краси і стилістичної неординарності. Усі художні засоби укупі з мовно-стилістичними слугують одній меті – об'єктивному зображенню дійсності, характерів тощо.
          Виходець із подільського села (народився у селі Гнатівці Хмельницького району 1 січня 1956 року – якраз у Новий рік!), він назавше поріднився з ним, з його людьми, його проблемами, яких так багато було, є і, либонь, буде ще так довго. Він любить цих людей, земляків своїх зовсім чужих, котрі мешкають далеко звідсіля – вони не лише превалюють на сторінках Горбатюкової прози – ранньої і більш зрілої, сьогоденної, вони у його думах, помислах. Образи, персонажі у нього – повнокровні, реалістичні, живі. Їхня мова, як і мова автора – проста, колоритна, насичена (але ж у міру) місцевими подільськими діалектами, що робить її по-справжньому зрозумілою і доступною читачеві. Це особливо прослідковується у творах В. Горбатюка "Золоті кораблі", "Бігли коні", повісті "Де починається Гольфстрім" та ін. Тут автор постає як письменник – знавець людської душі, він майстерно володіє, а відтак вельми повно використовує у зображуванні характерів, дій та вчинків персонажів. Характерними у цьому сенсі є новела "Шуміла гроза", оповідання "Ягоди-черешні", "Образа". Головні герої тут діти, та письменникові вдалося проникнути у їх не такий уже й простий світ, показати, чим вони живуть, під впливом чого і наскільки реально формуються їхні духовні засади – цей справді основоположний фундамент особистості. Письменник ніби закликає: "Беріть у свої душі, у своє життя людське, людяне. Беріть і несіть з собою Добро!.." Ой, як нам усім цього бракує сьогодні, а надто ж нашій молоді, як не вистачає!
          Творчість Василя Горбатюка, його проза жива і багатогранна. Окрім оповідань та новел, які переважили у його доробку, здається, ще зовсім недавно з'явилися і, я певен, з'являться нові жанри – повісті, романи. Невзабарі творча палітра автора збагатиться широкоплановим художнім полотном – романом "Кручі", над яким він працює уже тривалий час. Твір справді вельми широкий у просторі і часі – охоплює цілу епоху в житті Подільського краю, України, включаючи найпомітніші і, до певної міри, найтрагічніші сторінки нашої історії, яку, за образним висловом М. Грушевського, "не можна читати без брому".
          Характеризуючи, бодай побіжно, творчість прозаїка, варто згадати, яку оцінку дав їй Володимир Яворівський: "Все, про що розповідає Василь Горбатюк, позначене первинністю,.. самим життям. В його оповіданнях живуть люди, яких він добре знає і відчуває... прямим дотиком своєї душі. Його світ відкритий. Заходьте в нього довірливо і впевнено. Вас зустрінуть не літературні персонажі, а живі люди, які прагнуть зрозуміти себе і світ, в якому живуть, які хочуть, щоби на цій землі було ще більше краси, добра і правди".
          "У Горбатюкових оповіданнях начеб нічого надзвичайного не трапляється, сюжет їхній вельми далекий від інтригуючого "а що там далі?", від якоїсь художньо не освоєної тематичної цілини чи перенесеної на український грунт стильової екзотики... Горбатюк, образно кажучи, оре та засіває те саме поле, яке до нього обробляли Григір Тютюнник, Євген Гуцало, Володимир Яворівський, Валерій Шевчук...". Ці слова мовлені на адресу В.Горбатюка-прозаїка його колегою Броніславом Грищуком. Гідна оцінка, справедлива і об'єктивна. Він, його творчість цілком заслуговують її.
          Його творча біографія тісно пов'язана з містом над Смотричем. Тут він навчався у педагогічному інституті, філологічний факультет якого закінчив у 1981 році. Тут, будучи студентом, написав і видрукував свої перші оповідання. Звідси розпочинав шлях у журналістику – працював у тодішній міськрайонці "Прапор Жовтня" (нині – регіональна газета "Край Кам'янецький").
          Згодом переїжджає до Хмельницького, працює у молодіжній пресі. Та древнього Кам'янця не забував ніколи. Часто навідується сюди, зустрічається з студентством, поціновувачами художнього слова. У вересні 2005 р. саме тут В. Горбатюку  було  вручено  обласну  літературно-публіцистичну премію імені Григорія Костюка – академіка, вченого і великого патріота України, уродженця с. Боришківці, що на Кам'янеччині.
          Чимало зробив і робить В.Горбатюк і як заступник голови обласної організації Національної Спілки письменників України, а віднедавна – і як директор обласного літературного музею.
          Допомагає у творчому зростанні молодим обдаруванням, активно і наполегливо працює на ниві відродження української духовності і культури.
          Подільському прозаїку, публіцисту (Василь Горбатюк, окрім літератури, якнайліпше зарекомендував себе і в журналістиці – не один десяток літ пропрацював у газетах, нині є відповідальним секретарем Хмельницької обласної організації Національної Спілки журналістів України) виповнюється п'ятдесят. А що таке п'ятдесят для людини творчої, неспокійної душею і серцем? Це – час нових шукань і знахідок, коли талант прагне якнайповнішої  самореалізації, утвердження, розквіту. Він, Василь Іванович Горбатюк, у розповні і сил, і таланту, і творчої наснаги. І хочеться сподіватися, що з'являтимуться з-під його пера все нові й нові твори, які стануть справжньою окрасою нашої української літератури, нашого "красного слова". Інакше бути не може.

                                                                       Мар'ян КРАСУЦЬКИЙ, 
                                                                       письменник, почесний професор          
                                                                       Кам'янець-Подільського державного
                                                                       університету.

       

      ІЗ ТВОРІВ ВАСИЛЯ ГОРБАТЮКА
      1933. Полудень
      Уривок з роману "Кручі"

          ...І сонця, сонця скільки!.. Все-все пронизане його промінням. Зелено зблискує трава на луці, що смугою шовку простяглася вздовж річки з рідкими брунатними чубками торішньої осоки покрай берега. Жовті іскри калюжниці розсипалися, наче теж маленькі сонечка. Верби понад греблею зеленіють ясно, прозоро, мовби з неба спустилися дивні хмарки й заплутались у гіллі.
          Яринці аж собі хотілося по гілках, далеко видних з-поміж серпанку ще дрібного листячка, вибратись на одну з тих зелених дивних хмар – і полинути-полинути... Аж до сонця, до жайворів, що так заливаються піснями-переспівами над полем. Міцніше стискала руку Тетянці, що дріботіла поруч, наче боялася, що й справді полетить, а сестричка зостанеться внизу, на землі. Зостанеться й заплаче від самотності, й повернеться до села, з якого вони недавно вибрели. А опинитися там навіть не самій зараз було так лячно.
          Щойно вийшли вони з двору на вулицю, як заторохтіла згори просто на них ота страшна підвода з двома похмурими дядьками. Відвернулися дівчатка від повозу того моторошного, та все ж не втрималися потім – глянули вслід. Розпухлі тіла у возі порозкидали руки й ноги, повідкривали широко роти. "Це вони так їсти хотіли, як були живі", – прошепотіла Тетянка.
          Вони теж увесь час хотіли їсти – і Югена, і Дем'ян, і Яринка, і Оксана, і Тетянка – всі п'ятеро. І мама. Але вони ще не вмирали. Не падали під плотами, як ото люди падають. “Нас корова спасає”, – казали мама. Вицяпували трохи молока з тої теж вічно голодної корови, розводили водою наполовину, кип'ятили й напоєм тим синьо-білим на дні кварточки частували дітей, ковток брали собі. Їсти після молока хотілося не менше, але вони хоч не пухли. Бо тоді вже все, уже...
          Он їхнього дядька Гандрея, маминого брата, принесли були до них, на молоко те, але... Пізно. Спухлий уже був – не помогло. Та де ж і як він з'їсти що мав, як їх з дядьком Іваном з хати вигнали, – то по людях стикаються. У дядька Івана, правда, й дядина є, та й на роботу в радгосп узяли – в колишньому помісті пана Скібневського «роганізували». То він для дядька Гандрея свою пайку хліба уже й сюди, до них, приносив – до хати на хвильку вступав чи й через вікно подавав, – але ж як пухлятина людину взяла – ніщо тепер не вирятує.
          Коли помирав дядько Гандрей, лежачи на лаві, усе ротом зіпав – їсти хотів. Так і помер з широко розкритим  ротом. Та яким він дядьком був? То для них, дітей. А так, мама казали, парубок...
          А їх корова рятувала. А вони – її. Тримали в сінях, обходячи кожен раз, аби з хати вибратись чи з двору проступити, а в хлів таки не ставили – вкрадуть. Бо злодійство розвелося – страх. Кожен за їдлом тим нишпорить... Вкрадуть корову – помирай усім. А так хоч трохи, а є молочко. Та ще якогось бурячка мама десь дістануть. Макухи з кусничок. А нема зовсім нічого – заварять дівчата окріп, сидять коло банячка й ложками піну збирають. І їдять. Піну.
          Уже під кінець зими, коли й міняти нічого було на харчі  все повиносили по чужих селах, за ліси, на Волинь, де було трохи легше, мама зняли зі стіни найкращу й найдорожчу річ у хаті – килим вовняний, витканий тіткою Маланею. Весь у квітках, барвистий такий, гарний  очей не одірвати!.. Відомо ж – ніхто в селі не вміє краще ткати від тітки їхньої. Тож узяли мама на плечі той килим, у сувій скручений, хусткою старою перехопивши впоперек, і понесли до контори радгоспної, що містилася в колишній  конюшні  пана  Скібневського. А потім з очима, від сліз червоними, повернулися з виторгом своїм – буханцем хліба і стома рублями. У радгоспних вторгувала. А що за гроші ті купиш? Іще одну хлібину...
          Як завесніло – на бруньки всі кинулись, на кропиву, щавель кінський, пшінку, на цвіт потім з акації... Наїсися юшки з них чи пателників яких – а в животі як заріже, як закрутить!.. Всі вулиці в селі задрищені зеленим. Сморід, мерці, голод, страх... Ніде ні кота нема, ні собаки – які самі з голоду погинули, яких люди з'їли. А навесні, якраз уже сніги почали сходити – струмки дорогою вниз дзюрчали – почула Яринка іржання кінське – жалібне, розпачливе.
          Вийшла з хати – а під ворітьми їхніми коняка стоїть. Худа і страшна – шерсть із неї клаптями звисає, ребра збоку випинаються драбиною, а гострий хребет ледве шкури не проріже. Перевісила шию через ворота, вперлась грудьми на них – так і тримається, бо ж на ногах ледве стоїть. Дивиться на двері хатні, а з очей сльози котяться градом й з ніздрів у сніг капають. Та це ж Кара їхня!.. По зірочці на лобі – під гривою, в ковтун збитою, в реп'яхах ще торішніх – тільки й упізнати можна. А якою ж гарною, брикливою, з шерстю блискучою в помку вона Ярині, коли ще татова була!..
          Побігла Яринка до хати.
          – Мамо, мамо, там Кара наша!
          – Господи! – мама руками сплеснули, – яка ж то кара знову на нас?
          – То кобила наша – Кара! Вона голодна, їсти просе. Ірже так... І плаче...
          Заламала руки мама Гафія – сама в сльози.
          – Не можна, доню... – крізь ридання ледве проказувала, – їй нічого давати... Біда буде нам, Яри... Бачила, бачила і я кобилку нашу, яка вона бідна. І Гнідий який нещасний – бачила... Озвалась до конюха старшого, до Легейди: "Чом же коней не годуєте? Геть занапастили коні людські! Мої он ледве на ногах тримаються". А він до мене як визвірився: "Не твоє, сичит, це дєло. Коні колгоспні тепер, суспільнені – нє смєй і ступити до них, бо отвічать будеш по-ре... по-революціонному"...
          За сльозами, за риданням, що подих переймали, Гафія аж задихалася, слова застрягали їй у грудях – і тисла вона долоні до них, наче випихала кожен звук із себе. І в проміжки ті беззвучні долітало в хату благальне іржання знадвору.
          – Мамо, мамо, – аж руки простягала Яринка, – дайте їй щось, винесіт...
          – Не смій, доню, не смій! – тримала її за рукав Гафія, а саму як пропасниця била – аж тіпалась уся від плачу.
          – Не смій, бо... як побачит хто... Кобилу, скаже, назад переманює... Біда нам буде, біда...

          – І-го-го-го-о! – билось у вікна, рвало душу.
          – Мамо, мамо!..
          – Не смій!..
          А вранці на дорозі – слава Богу, трохи нижче їхнього двору! – знайшли Кару з копитами відкинутими. Головою, вже мертвою, тягнулась і тягнулась до подвір'я рідного.
          І знову вдарилась Гафія у плач, і заголосила, як по мерцеві:
          – Кара ж ти наша, Кара!.. А він же кохав тебе, ночами не спав, і пас тебе, і від вовків беріг!.. Сам не доїдав – тебе пригощав... За тебе, Кара, за тебе, Гнідий, життя своє віддав – босий, голий у мороз кинувся від злодіїв рятувати... За що життя віддав, за що? Щоб серед білого дня забрали – гірше злодіїв. І згубили коняку таку!.. А ти ж в останню свою годину до нашого двору прийшла, щоб ми тебе порятували... Але ж діти у мене, діти!.. Господи!.. Кара ти наша, Кара, Кара!..
          Не пустила Гафія дітей із хати, аж поки десь під обід приїхали з колгоспу, кинули на сани ті шкуру й кістки, і велику голову з маленькою білою зірочкою на лобі – все, що було колись кобилою Карою, – й повезли. День був тоді сонячний, як оце зараз, тільки ж сніг мерехтів і танув, і вже попід рови земля чорна пробивалася. Не дочекалась Кара до травиці зеленої. Та що там Кара – людей скільки травички не побачили – спухли з голоду й згинули. А ті, що й діждалися, – вже ниньки мруть і мруть. Бо ж травиця зелена тільки оку мила, а їсти нема що. Їсти, їсти... Їсти хочеться весь час, без перебою – вдень і вночі. Навіть у сні хочеться їсти! А спробуй голодний засни...
          Тепер ось ідуть вони двоє, за руки побравшись, і тільки про одне думка – їсти!
          Сестрички їхні – старша Югена і Ксеня – в селі, вдома лишилися. Хату стережуть, а головне – корову, їхню збавительку від смерті. Яринка з Тетянкою малою в мандрівку цю аж на Кручі зважилися.
          А тут, у полі, стільки сонця, стільки співу, стільки простору й тепла!
          Попід поле кущилась травичка, просто кожну стеблинку видно окремо – вився уздовж дороги рідко тканий зелений рушничок. А за ним – сіра, вже засіяна й заволочена рілля.
          Звідси, з долини, не видно було нікого, але дівчата знали, що далі, на Кручах, мають бути  люди.  Там,  де  колись  засівали тато їхні, як живі були. Тепер тата нема, а поле їхнє – колгоспне вже. Бригада сіє. А мама в них кухаркою. Не надякуються дядькові Василеві Олексишиному, бригадирові, що таку роботу дав. А вчора ввечері сказали, щоб прийшли Яринка з Тетянкою після полудня. Квапляться дівчата, скільки сил їхніх вистачає.
          На поле, на луки, на ліс розглядаються, а думками наперед забігають, як до мами доберуться. Чим то вони їх пригостять? І чи дістанеться їм що взагалі? Людей же стільки треба нагодувати. Правда, кілька днів підряд мама таки приносили з поля гостинчика – шкоринки з каші то ячмінної, то пшоняної: що до баняка пристало, то нашкребли і в пілочку зав'язала. По кілька шматочків уділили кожному на зуб узяти.
          Людей побачили, як звернули за поворот дороги. Кількоро йшли вперед, один від одного недалеко, руками розмахували – сіяли. Замахнувся широко – і потягнув рукою до себе. Ступив кроків кілька – і знов сівок сипнув. А оддалеки з кіньми ходять – скородять. Там десь і Дем'ян їхній. Так наброджується за боріньми тими по ріллі – аж підошви на ногах полопали. На ніч порепини ті тавотом замащує, а вдосвіта – знов до борін.
          А Тиміш їхній – той ого в якому почоті цеї весни! – на тракторі робить по всіх селах довколишніх. Від еМТееС Меджибізької. Як позаживали йому ноги після помороження того, то пішов на курси й став трактористом. Торішнього літа вже й хліба стільки заробив – шість мішків уздовж стіни стояли на лавці в коморі. А восени й оженився. На Фаїні. Розписався з нею Тиміш у сільраді, на другий день приїхав підводою, повантажив пшеницю й до Фаїни повіз, до хати їхньої, що на все село – під бляхою червоною, з ганком дерев'яним. Широка, на дві половини, гарна хата поважно вгніздилася на пригірку понад самою дорогою. "Фаїна маленька, – з повагою зрекли якось мама (невеличкого зросту вдалася невістка), – але важненька". Від себе мама город на Пухальщині віддали – дідівщину Галицьких.
          Ага, тоді Тиміш на мішки і килима кинув. Не їхнього, що вони на буханку хліба проміняли, а вже Арсеньового. Свого ж він ще перед весіллям на плечах до Фаїни відніс. Бо тітка Маланя, як вибиралася на діти сестрині, залишила їм три килими – татові, Арсеньові й Тимошеві.
          – Вам один – ваш – лишається, – сказав Тиміш, як забирав Арсеньового килима, – а цей нехай у мене побуде. Надьожніше.
          – Добре, – тихо озвалися мама.
          Бо Арсеня вже немає з ними – тоді ж таки, після смерті татової – пішов до війська. Тепер у Москві служить – звідти листи надсилає. То мама йому так і відписали: «Забирав Тиміш свою пшеницю до Фаїни, то й килима твого взяв».
          ...Кухня мамина аж у садку. Вишні вже одцвітають, пелюстками й собі землю всівають, як сівачі поле. А яблуні блідо-рожевими намітками обкуталися – тихі, сяйливі, врочисті. Між ними горіхи подекуди – чорні, грабаті, гілля порозкидали навсібіч, як люди оті на підводі в селі.
          Дерева ці тато їхній насадили. Цвіте сад, молодий ще, молодий, а тата нема. Як ото за кіньми кинулись у мороз босі... Нема тепер тата, ні коней, ні поля, ні саду... Добре, що хоч корову з колгоспу віддали. Через «головокруженіє» якесь і через якісь там «спєхи». Мама не допитувались, що то за "спєхи", і з ким вони приключилися – за корову й гайда додому, обоє плачучи – і вона, і корівка, що з неї тільки шкура й кості зосталися, як потім з Карої. Тепер ось рятує їх усіх молочком – пухнути не дає. А їсти ж все одно хочеться!..
          Таким смачним-смачним димком потягнуло згори. Дівчата йшли краєм саду, щоб не дуже сівачам очі муляти, босі ноги поколювали штурпачки сухих торішніх бур'янів, а свіжа зелена травиця так лагідно лоскотала шкіру. Пелюстки цвіту кружеляли в повітрі й лягали чи ковзали по волоссю, плечах.
          – Мамо! – гукнули з-за куща шипшинового.
          Мама одірвались від мисок, якими брязкали в баняку великому – мили. Впіймали їх очима за кущем, озирнулись позад себе і рукою скрадливо махнули.
          – Сідайте отам, – кивнули на кілька мішків, що, зав'язані, стояли один коло одного. З пашнею на посів. За ними на землі лежали купкою порожні. Там і попримощувались дівчата.
          Пахнула свіжа зелена трава, завівало димком із багаття, що вже догорало, і ще чимсь таким...  таким смачним, що слини набиралось повен рот і в животі починало ще дужче смоктати.
          Мама, зігнувшись, принесли по повній мисці справжнього горохвяного супу – жовтого, густого, із зоринками жиру зверху.
          – Дивіться не порозливайте, – попримощували обом на подолки, а в руки дали по ложці й шматочку-обломку – хліба, теж справжнього – десь тільки наполовину з грисом.
          Хліб дівчата, хоч і кусали по кришечці, змолотили швидко, а суп хлебтали й хлебтали.
         У біленькій хустині, назад закрученій, мама порались коло мисок, шкребли баняк, сторожко позираючи то на поле, то за мішки.
          Та ось вишкрябано миски, вилизано ложки – і так приємно відчувати живіт повним. І аж хилить на сон, склеплює повіки. Тільки ж і мама не дрімають:
          – Он уже за сівбицею йдут. Давайте миски – і садком додому.
         Як тільки встати? Ледве позводились дівчата. Животи повіддувались під платтячками, шкіра, здається, ось-ось репне – так натяглася. Пішли поміж дерева, з ноги на ногу перевалюючись, мовби качки. А животи – хоч руками тримай. Важелезні такі... Аж болючі. Аж розпирає. Аж ріже...
          Вже не вела Яринка Тетянку за руку – сама ледве ноги переставляла. А мала аж зашпортувалась у траві. І так далеко – ген-ген за річкою, під горбком – біліло в світлій зелені село.
          – Яри-и... – скиглила ззаду Тетянка. – Жив-і-і-іт боли-и-ит...
          – Мене та-а-а-же... – аж присідала напочіпки Яринка, щоб утамувати різь. Та це не помагало.
          Сонце пекло згори – лоби аж заросив піт. І так млосно-млосно робилося. Перед очима кружальця якісь попливли...
          Полягали дівчата край дороги на ріденькій траві, поклали голови на витягнуті руки, заплющили очі.
          – Так хотілося їсти... А тепер боли-и-ит... – простогнала Тетянка й руками схопилася за живіт.
          У Яринчиних очах жовтіла трава, жовтіла земля, світ ставав жовтим. Скулилась удвоє на боку, трималася руками за твердий, мов гарбуз, живіт і стогнала й ойкала. А поряд Тетянка через силу перекочувалася з боку на бік.
          – Живіт... Живіт... – скімлила, і сльози розмивали пилюгу по обох щоках – тиснулась ними до землі то одною, то другою.
          Раптом тінь упала на Яринчині напівпримружені  очі.  Насилу розплющила їх – над нею височіла, закриваючи сонце, чорна постать.
          – А-а! – закричала Яринка вже не від болю – від страху.
         Постать нахилилась над нею – і дівчинка побачила побіля себе худе, в сірій щетині, страшне обличчя з червонястими очима. А віддалік, за порваними, запилюженими чобітьми вгледіла підводу з іще одним чоловіком.
          – Дядьку! Дя!.. — заплакала дівчинка. – Ми ще живі... Не забирайте нас –  ми ще живі!..
          Той, не розгинаючись, повернувся до Тетянки, що вже не качалась, а завмерла з повними жаху очима. Кістлявою, брудною рукою торкнувся її плеча.
          – Не закопуйте нас, дядю... – прошепотіла Тетянка.
          – Діточки, діти... – несподівано журно, ледь сам не з плачем, озвався дядько. – Стільки вас уже закопали мертвих, то ще й живих... – Голос його перервався, коржаві губи затремтіли, він важко проковтнув слину, й великий борлак пробіг уздовж худої шиї. – Не бійтесь, ми не закопуєм людей. Ми тут сіємо...
          – А-а-а... – тихо простогнала Яринка. Більш нічого не могла вона сказати – так знову заболіло в животі.
          – Ви чиї ж? – спитав дядько. – Не Гафіїні часом?
          – А-а-а... – закивала головою Яринка.
          – Звідки йдете? Від мами?
          – А-а-а-га-а...
          – Видко, наїлися, бідні... За животи тримаєтесь... – Дядько повернувся до підводи. – Під'їжджай-но сюди, Мико'!.. –  І знов нахилився над ними. – Ми вас підвеземо. До магазину їдемо. Не бійтесь...
          Перед самими Яринчиними очима важко протупали великі копита коней, підкотилися й стали колеса. Від них гостро запахло коломаззю.
          – Де ж так натще можна їсти багато? – забідкався дядько. Вони удвох з візником підняли дівчаток на руки, повкладали на віз – боком, одна коло одної, на порожні мішки.
          – Зараз будемо в селі, – пояснив той, що підходив до них. – Ми їдемо за зерном, щоб сіяти.
          На возі злегка погойдувало, іноді струшувало на якійсь колії чи грудці. Яринка міцніше притримувала руками живіт, що мало не лускав у долонях. Поволі проходив страх – і  перед  дядьками, і той, що лещатами скував її, коли ноги підломилися і вона впала на ріденьку траву. Тепер не було того ляку. Та й боліло, здається, вже не так. Між тихим постогнуванням вона вслухалась у себе, в свій живіт. Справді, різкі, ріжучі болі вгамувалися, хоч живіт ще надувався біля підігнутих аж до підборіддя колін.
          Ззаду до її вигнутої спини тулилася Тетянка, тихо посапувала під вухом.
          Над головами тонко засвистіло – це вітерець грався з довгим опущеним вербовим гіллям на греблі. Запахло свіжою прохолодою води. Значить, уже скоро й село.
          – Ну, що там, дівчатка? – озирнувся до них дядько, що сидів на полудрабку, звісивши ноги з воза вниз. – Ще болят животи?
          – Не ду-у-уже, – озвалася Яринка.
          – От і добре, – спробував усміхнутися дядько. – А ти? – нахилився до Тетянки, рукою відвів її плече від Яринчиної спини.
          – Ле-е-гше...
          – Ну, слава Богу. А то я думав... Ох, Господи, твоя воля, і так щодня скільки з голоду вмирають, а тут...
          – Припалися з недоїдання, то й... – докинув і візник – його спина пахнула охололим потом над Яринчиною головою.
          – Стільки дітей у тої Гафійки – спробуй прогодуй у переднівок такий...
          – Переднівок?! – аж скипів раптом візник, сердито зиркнувши на свого напарника. – Голод, а не переднівок!
          – Голод, авжеж... – понуро мовив той.
          Знов ласкаво і ніжно, мов матінка, пригрівало в бік сонце. Крізь легке поторохкування воза Яринка чула то цвірінчання горобців, то настирливе дзумкання мух. Від порожніх мішків під щокою пахнуло зерном і ще чимсь терпкуватим, незнайомим. Це, певно, трійкою, здогадалась Яринка – мама бідкались, що не взяти й зернини з поля – все протруєне для посіву.
          – Тр-р!.. – зупинив коней візник. Інший знову повернувся до дівчат:
          – Приїхали вже. Нам у магазин по насіння. А ви додому самі доберетесь?
          – Дійдемо, – підвелась на лікті Яринка, й Тетянка закивала білявою голівкою.
          Їх попід руки зняли з воза, поставили на ноги. Животи були важкі, мов набиті камінням. Але йти справді вже можна.
          – Дорогу знаєте?
          – Знаєм.
          – Ну, йдіть з Богом...

      ГЛИНА
      Новела

      1.
          Чи то засмаглий, чи так закіптюжений скреперист із краплистою від поту лисиною виліз із кабіни на приступку, скочив на землю, примруженим оком глянув на купу глини, яку щойно вивернув зі своєї пащі скрепер, і весело мовив:
          – Вам цеї глини хватить до кінця вашого життя!
          Мати й батько радо заусміхались у відповідь.
          – Спасибі вам, спасибі, що послухали, привезли.
          – А, що там... – недбало махнув рукою скреперист.
          Мати підступила до нього ближче, одною рукою подала гроші, складені вдвоє, і коли той узяв, з удаваною байдужістю кинув на них погляд і знічев'я запхнув у нагрудну кишеню картатої сорочки, витягла з-під поли кофтини другу руку і, спершу позиркнувши в обидва боки вулиці, ткнула скреперистові пляшку, загорнуту в газету.
          – А це ось... – по-змовницьки всміхнулася. – Візьміть...
          Скреперист виявив на своєму обличчі подив (про таке не домовлялися), але так само, як і гроші, невимушено взяв пляшку.
          – І вам спасибі, – широко всміхнувся у відповідь. – А глини, кажу, вистачить до кінця ваших днів.
          Глина височіла жовтою горою при парканові, що від воріт розділяв подвір'я. Дошки, затулені двома обрізками шиферу, тримали глину на собі, а з другого боку вона розсунулась мало не до льошника, закривши не тільки проїзд, а й прохід у двір, і зайняла місце так само широко донизу. Майже до воріт, що їх ми з батьком тепер, по від'їзді скрепера, прилаштовували на місце.
          Батько втішно поглядав на глину і розказував, що за тиждень, відколи кілька скреперів навозять грунт по вулицях села під насипну тверду дорогу, шляховики своєю технікою забезпечили всіх бажаючих скреперами глини з недалекого кар'єра. Техніка це така, що не потребує ніяких затрат на роздобування і вантаження глини (скрепер це робить сам), а привезти на подвір'я чи під ворота хлопці охочі. Домовились і батько з матір'ю за ківш глини. І ось нині, якраз у день мого приїзду, скреперист зачерпнув ковшем, привіз і викинув цю гору глини – вона аж сяяла жовтою барвою посеред зеленого липневого двору.
          Глину слід було підкинути з обох боків – од льошника, для проходу, і знизу, але я вже мусив збиратися на останній автобус. Батько, все ще вдоволено всміхаючись, розраяв мій жаль:
          – Я сам помаленьку. Добре, що вона є, ця глина. А то як привезеш? Чи на підводу, чи на причеп – або лопатами копай, або шукай екскаватора. А це... Дивино!.. – зачудовано повів рукою на купу.
          Я теж, уже із сумкою в руці, тиснучись травою попід стіну льошника, радо поглядав на жовті розсипи глини зі слідами задніх коліс диво-транспорту: так вдало батькам вдалося вирішити вже задавнений клопіт з цим будівельним, а більше ремонтним матеріалом, без якого в хазяйстві – ні кроку.
          З таким почуттям і йшов до автобусної зупинки на край села, аж поки вже за клубом, у долині, не почув за спиною загрозливий погурк. Оглянувся – й очам не повірив: щойно ще чисте, голубе небо із заходу охоплювала темна грізна хмара. А ззаду її мовби підганяв своїми ще глухими розкотами грім.
          Хмара враз накрила сонце, і такий ясний гарячий надвечірок померк. Раптово зашуміли дерева, поперед мене вздовж дороги піднялася й пробігла смуга куряви.
          Я наліг на ноги: швидше до автобусної, щоб гроза не накрила посеред шляху.
          А вона стрімко насувалася. Дерева аж вигиналися під різкими подувами вітру. Він штовхав у спину і мене так, що я ледве встигав перебирати ногами. Тривожно цвіркали й низько над головою пролітали миготливі ластівки. Грім накочувався все частіше, гучніше, з гуркотливою погрозою. Довкола враз посутеніло.
          На автобусній зупинці всі, хто збирався їхати до міста, тиснулися в невеличку муровану будочку під шифером, тривожно позирали на небо. Темні хмари не пливли, а просто котилися ним – важко, навально й грізно.
          Як тільки приїхав автобус, як тільки водій поквапом, на ходу обілетив пасажирів, линув дощ. Краплистий, густий, він затарабанив по даху автобуса, залив усі вікна, закапав з усіх можливих щілин і дірок. Грім гаркотів і гахкав просто над нами, блискавиці спалахували з усіх боків, на мить осявали зловісним полиском напружені, тривожні обличчя пасажирів, вихоплювали з присмерку придорожні дерева – далі все затуляла суцільна водяна стіна.
          “Двірники” не встигали очищати переднє скло автобуса, водій стишив хід, аж поки зовсім зупинив машину, щоб у суцільній пелені не втрапити у біду.
          В автобусі тиснулися на сухіші місця, скрикували від раптових дзюрків згори на голову чи плечі, жінки й дівчата зойкали від громів і блискавиць, що аж клекотали зусібіч, хлопці пробували кидати жарти, але вдаваним відчайдухам щелепи зводило так, що жарти переривались заїканнями.
          Тільки мотор автобуса тихо й спокійно туркотів у цьому суцільному шумі, гуркоті й напруженні.
          Нарешті громи трохи вгамувалися. У вікнах посвітліло. Всі задихали з полегшенням.
          Автобус, хоч і поволі, ніби напомацки, рушив.

       

      2.
          Наступної суботи я знову приїхав у село. Коли з-за повороту звернув до нашої хати, ще здалеку, з пагорбка побачив якусь дивну жовту смугу, що простяглася з воріт і звертала краєм дороги вниз. Прискореним кроком підійшов ближче і побачив, що то смуга глини, вже підсохла, потоптана людськими ногами й коров'ячими ратицями.
          Я з жахом ступив на ту смугу і через ворота глянув у двір, звідки вона виповзала. На місці височенної гори глини, яку залишив тиждень тому, під парканом таки лежала підкинута з боків купа глини, але – яка! На добру половину менша від тої, що була. Сліди жовтих потоків, трохи підчищені шуфлею, сповзали вниз до воріт і далі, на вулицю. А я, переживши ту грозу в автобусі, навіть не згадав про глину...
          – Бач, що злива нам наробила! – почув я тремкий материн голос. Вона стояла серед подвір'я, там нагорі – я й не помітив, застиглий над глиною, коли вона підійшла. – А казав же той тракторист: “До кінця життя вам хватить!”
          – Отаке й життя наше, як ця глина, –  ступив  і  батько  від хати. – Забрало його в нас, як злива глину.
          Ми стояли втрьох над залишками глини, мов  над  свіжою могилою.

      3.

          І все ж глини залишилося чимало – скрепер зачерпнув і привіз її стільки, що злива не змогла її подужати всю. Тепер нею накидали шмат стелі в хліві, що впала, тинькували там же стіни, пориті свиньми, виштурхані коров'ячими рогами, брали на щорічні весняні підгладжування хати –  всередині й особливо зокола, через отих ненаситних на вапно курей, – підмащували хлів, льошник, літню кухню. Бралася глина щедро, неощадно.
          – Казав же той дядько, – не раз при тому повторювалося, – що хватить вам до кінця днів ваших.
          Здавалося, що це й справді так.
          Тільки з роками глини таки меншало й меншало. Підбирали її знизу, збоку, підбирали підряд, ретельно стісували, аж поки не проявлявся під нею чорнозем.
          Місця, звільнені від глини, заростали травою. Дошки паркану, що теж відкривалися, обмивав дощ, вони втрачали глиняну жовтизну. Один, а нарік і другий, звільнилися й обрізки шиферу. Вгорі такий самий шмат стояв сторчма, підпертий каменем. Поміж ними пустив пагінець кленчук. Подвір'я по кілька разів на рік викошувалося, але кленченя те, притаковившись  між каменем і шифером, під косу не потрапляло, тягнулося вгору при купі глини, що все меншала.
          – Нічого, казав той, хватить до кінця вашого життя.

       

      4.

          “До кінця життя...”.
          Кидаю погляд на глину, і слова ці гостро торкаються серця.

          Слова ці, глина ця стали ніби виміром життя моїх батька-матері. Виміром, що так раптово змалів через ту вже давню-давню зливу, виміром, що збігається, коротшає з кожною лопатою, кожним відром глини, взятої на мащіння.
          Паркан усе більше звільняється з-під глини, непотрібні два шматки шиферу просто сперті на нього, кленчук з-під каменя завзято пнеться вгору.
          Такої ж липневої, як і тоді, днини, в такі ж літні зливи і дощі, тут, на світі земному, назавжди скінчилася глина для батька.
          Залишалась мамина норма.
          Серце стискається щораз, як іду мимо неї: з автобуса і на автобус, по воду і з водою, з косою чи з вилами, з тачкою, лопатою чи просто голіруч. Кожен раз.
          Росте кленчук.
          Меншає глини.
          – Казав же той тракторист – вистачить вам до кінця життя, – сумно всміхається мама.
          Я мовчу.
          Відводжу погляд від глини.
          Її стає все менше й менше! Кленчук росте, зеленіє над старою-старою, та все такою ж, як і колись, жовтою глиною. Деревце давно вже вигналося понад паркан – ветхий, підгнилий знизу, трухлявий вгорі, місцями підпертий задля рівноваги. Верхній край шиферу тре кленчукові кору, і на ній зробився шрам-наріст.
          Той шрам...
          Глина вже й не торкається паркану. Її зовсім-зовсім крихта. Може, відро. Може, дві... Чи три, якщо стесати при самій землі.
          Зверху мама накрила глину тими двома трикутними обрізками шиферу, що валявся без  потреби стільки років.
          Мама береже глину.
          Останню глину!
          Чи то від бажання втримати ці крихітні рештки на найгірший час, чи ще чому, але мама вже не бере цієї глини, навіть не торкається її. З тихою радістю помічаю це вже кілька років. На мащіння, тинькування, гладження бере її в сусід через город – молодий і здоровий, той навіз її гору не меншу, ніж колись у нас була із того скрепера, і сам пропонує  мамі: “Беріть глину в мене”.
          І вона бере. Дві відрі в мішечок, на спину – і через город.
          Потім – по відрі.
          Тепер – тільки трохи піддасть мені, коли я піднімаю мішок на плечі.
          Струже ж, підбирає глину при сусідських воротях сама – ощадливо, ретельно. Не довіряє мені такої делікатної справи.
          Мама знає ціну глини!
          Я – теж.
          Тільки мовчу...
          Навіть тоді, коли вона вкотре згадує фразу того тракториста-скрепериста.
          Про глину до кінця життя.
          Але тої купки, тої пригорщі при паркані ми не торкаємося – ні лопатою, ні словом.

       

      5.

          Я знову йду з рідного подвір'я.
          Мене проводжає глина.

          Мама залишається на порозі або ж дивиться мені вслід із подвір'я, з горба. А на схилі до воріт зі мною мовчки, жовто прощається глина.
          Під зеленим розкішним кленчуком зі шрамом на тілі.
          Під ненадійним дашком із трьох шиферних обрізків: один стойма, два сперті на нього. Щоб прикрити, щоб зберегти глину.
          Мама й не знає, як та глина зустрічає, як проводжає мене.
          Така безцінна, така несказанно дорога глина.

                                                                             25 липня 2004 р.

      ЯГОДИ-ЧЕРЕШНІ

      Оповідання

          Рано-раненько ми втрьох: я, Сашко і Володька – нашвидку посьорбавши гарячої юшки з бараболі, густо заправленої зеленою цибулею і кропом, рушаємо на Хутір. Позапихали до кишень по торбині з довгими шворками, щоб на шию вішати, і йдемо. По черешні.
          Сонце заглядає у наші очі крізь густе листя кленчуків, запах жасмину сповиває нас біля криниці й проводжає аж до Цурканів – такий духмяний, такий густий...
          Не йдемо – несемось на крилах вранішньою вулицею в соковитих сонячних плямах.
          І мені раптом згадуються найпам'ятніші ранки торішнього літа. Тоді сонце не лишень лежало на землі, а струмувало, грало золотистими струменями в густій пилюці, що здіймалася з-під кінських копит і, вся наскрізь опромінена, довго, поволі осідала на дорогу й обічні дерева, кущі, лопухи.
          – От нема цего літа Гилька з Мироськом! – аж вигукнув я від тих чарівних спогадів.
          – О, правда! – підхопили хлопці. – Як шкода!
          Саме Гилько з Мироськом здіймали щоранку й щовечора оту золотисту пилюгу на нашій вулиці. Мчали верхи на конях – один попереду, другий – іззаду, а між ними – гривастий, копитастий табун. Як ми заздрили їм! І як нарікали на себе! Це ж треба такому статися, щоб пастухами кінського колгоспного табуна стали не ми, сільські, тутешні, а вони – міські хлопці, що приїхали до баби Вишиванки аж з Івано-Франківська. Наші пасли щоліта колгоспних корів, але щоб хтось зазіхнув на коней!.. Щоправда, вічним конюхом-пастухом, скільки я пам'ятаю, був старий Арсень Гудима. Пас він коней біля ставу, на другому краю села, недалеко від конюшні. Гнав  табун пішки, шкатуляючи позаду з батіжком. Коні йшли поперед нього – не йшли – спотикалися. Всі спутані за передні ноги парами. Спутані, здається, назавжди – аж поки якийсь їздовий не брав котрогось коня у запряжку. Мотузяні пута аж до м'яса в'їдалися коням у ноги, але пощади не було ніякої: на пасовищі, в дорозі туди й назад, у конюшні, на оборі – завжди спутані.
          І раптом – зникли пута. І замість старого шкарбана – молоді веселі хлопці, хвацькі вершники. І помчав табун – усе більше молоді лошаки, до шлеї не привчені, жеребні кобили – через усе село аж сюди, в нашу вулицю, і далі на берег: Гилько з Мироськом пасли в своїй стороні. Та ще й самі вони були не скупими й не гордими – дозволяли й нашим хлопцям – хто старший – гнати верхи табун через село. Ех, що то було!
          Тупіт, іржання, гриви й хвости розвіваються... І той золотистий пил услід...
          – Нема цего року Гилька з Мироськом, нема, – скрушно хитає головою Володька. – А коней знову коло ставу пасуть – назад старого Арсеня взяли.
          – Е-ех, – зітхаємо. А перед очима в кожного – нестримний табун той кінський...
          І тільки раптом – чорна тінь.
          Безшумно, похмуро проповзла, затуляючи нам сонце поміж листям кленчуків уздовж Цурканового городу. Глуха кропива забила подих своїм важким запахом.
          Ми спинилися, ми скам'яніли.
          Все вдивлялись і вдивлялись перед себе, в густі зарості. Чи був там хто, чи нам привиділось?
          – Хто то? – ледве здобуваюсь на слово.
          – Ти що, не впізнав? – тихо питає Сашко.
         – То Коршак. –  Володька, найстарший із нас, переводить насторожений погляд з кленчуків на мене. – Коршак пішов...
          Ще довго не наважуємося зрушити з місця. Та ось поволі сонечко відігріває нас.
          – Ходімо, хлопці. Бо ж чекають...
          Все ще сторожко вглядаючись у кленчуки вздовж Цурканового обійстя, рушаємо до Ситарів – це вони нас чекають. А в хаті їхній – ого, і їх троє – Петро, Ганя й Оксана – та ще й Вільхівських двоє – Тимко й Данько.
          – Де ви так довго? – накидаються на нас. – Досі вже були б коло курника.
          – Е-е, щоб ви тільки знали, кого ми здибали!..
          –  Кого?
          – Коршака! Тільки що, коло Цурканів там-о...
          – Ха, так і  здибали!..
          – Може, він нас і не бачив...
          – Він же кров п'є!..
          – І-і-і!  наче холодна рука лягає на потилицю.
          – Еге ж, убиває кротів і п'є з них кров...
          – Б-р-р...
          – А куди він пішов?
          – Хто його знає. Ми й не побачили добре.
          Збились довкола столу – хто ліктями сперся, хто на стільці сидить... За черешнями кортить іти, але ж від Цурканів зовсім-зовсім близько... Куди той Коршак пішов? Ану ж він десь тут, поблизу, десь у корчах переховується? Ще зловить когось із нас...
          – Кажуть, у нього є такий ніж...
          – Ай, мовчіть уже, – спиняє Володька. – Ось у мене теж є ніж. – І дістає з кишені складаного ножика з надколотою ручкою. – Ходімо, а то поки ми тут Коршака боїмося, Шмальки всі черешні обнесуть.
          За крайньою хатою – берег зеленіє між пологими схилами пагорбів. Гуси тільки табунцями біліють та ген-ген аж у шпилі череда з нашого кутка пасеться. Нудно нині на березі, не те, що вторік. Ото було!.. Не тільки Гилько з Мироськом – усі ми зробилися пастухами. Пригнавши сюди, на цей берег, путали для пасовиська, пригощали кожен свого улюбленця скибкою хліба чи яблуком, чи цукром... Чистили шерсть, чесали гриви... І потроху їздили верхи – з дозволу наших кінських отаманів. Кожен кінь, кожен лошак, чи й маленьке лошатко, мали свою кличку: Орлик, Ворон, Каштан, Шпак, Буян, Майка, Видра, Міна...
          Е-е-ех, було...
          До Хутора дорога все долинами, вздовж струмків, що ховаються у високій лепесі. Добре, що хоч кринички є, то п'ємо всю дорогу то з одної, то з іншої. Сонце геть високо підбилось, поки ми до курника дістались.
          Курник біліє стінами при дорозі, біля нього здалеку все теж довкола ніби вкрите снігом. То кури колгоспні – всі білі. Он скільки їх – від будинку порозлазилися по всьому Стаховому городі, зусібіч густо обсадженому липами. Тут справді колись був город – тримав його дід нашої однокласниці  Каті  Біленької.
          Я не знаю, де він подівся, той Стах. Може, вислали в Сибір чи на Соловки, може, “ворогом народу” став – у селі було таких багато. Як робили колгосп, забрали город. Тепер він увесь заріс травою – тільки назва зосталася: Стахів город. Курей тут нині тримають.
           Обминаємо курник, відвертаємо носи від смороду, кури з-під наших ніг біжать до гурту. Гидкі, якісь обскубані, а деякі то просто з кривавими ранами на спинах.
          – Дивіться! – раптом гукає менший Вільхівський, себто Данько. Очі в нього витріщені, аж на лоба лізуть – від страху чи що? – Ондечки, дивіться!
          – Коршак! – з жахом прошепотів хтось.
          – Де?
          – За липами, під горбком!
          – Ой Боже! – це вже дівчата.
          Я не знаю, хто що бачив. Бо світ мені потьмарився в очах. Знову чорна тінь постала перед зором – велика і страшна. Поки вона закрила мені небо, і липи, і курник, я встиг побачити Коршака із сокирою в руках і коня  перед ним.
          Та це ж Орлик, наш торішній улюблений кінь – гнідий з білою зірочкою на лобі, з білими задніми копитами. Скільки ми їздили верхи на ньому, як старався кожен пригостити його чимось смачненьким!..
          Кури з усіх боків оточили Орлика біло-брудною піною, нетер-пляче й настирливо лізли просто під ноги коневі, що покірно й приречено опустив голову перед Коршаком...
         ... Коли я розплющив очі, побачив небо. Висока ніжна блакить і легкі білі хмарки по ній ледь ворушаться, стиха пливуть.
          Солодко пахла трава піді мною. По обличчю на шию і груди стікала вода, низько розстебнута сорочка змокріла, прилипла до тіла. Наді мною стояли хлопці, дівчата – усі з переляканими обличчями. Ганя – з надутими щоками. Побачивши, що я розплющив очі, повернула набік голову й випорскнула з рота на землю цівку води.
          Я поволі сперся на лікті, звівся на ноги.
          – Ходімо? – тихо спитав Володька.
          Я кивнув головою і побрів берегом від кринички на дорогу. Позаду кудахкали, киркали, кричали кури, лопотіли крильми. Я не оглядався, не дивився туди, але знав: усі вони зараз там, біля вбитого коня.
          Ми йшли мовчки, пригнічені, аж поки не звернули за пагорб, поки не вщух позаду курячий гармидер.
          Скоса поглядаючи на мене, хлопці почали стиха перемовлятися:
          – Бачив, як він його? Просто в зірочку!
          – Це курям на корм.
          – Коня?
          – А кого ж? Бачив, скільки там кісток валяється? Це вони вже стільки з'їли.
          – Зерно колгосп економить – курей м'ясом годує. Стільки вже коней перебили!..
          – У-у, соб-баки! Коней – і курям!..
          – А щоб вони їм виздихали!
          – Ти думаєш, чого вони такі покльовані? До м'яса звикли, тепер одне одного клюють...
          Я поволі плівся у гурті, не встрявав у розмови. Попереду, над пагорбом, замаячив вершечок дерева. Це крайня черешня. Там – Хутір.
          Найшвидше ягоди достигають у Юхновому садку – на краю Хутора. Є тут і Степанове, і Буркова долина, і Мервин лісок. Назви ці теж лишилися від господарів, що колись жили тут, на хуторі. Коли жили – хто зна. Кажуть, до тридцять другого року, до колективізації. Ми ж, дітлахи, знаємо лише, де тут кращі черешні, де – яблука, а де – груші, вишні, горіхи. Ранні черешні – в Юхновому. Та ще незаймані, з гіллям, просто обліпленим ягідьми. Шмальки, видно, тут ще не були. Сьогодні побачать нас із ягідьми, то прибіжать і собі. Тоді нічого не залишиться.
          А зараз нам – справжня розкіш. Ну хоч лягай на гілляці якій – і просто перед губами твоїми звисають рясні грона стиглих черешень. А що вже в торбу рвати – цілими жменями.
          Обтяжені торбами, що аж змокріли знизу, з повними животами й обмурзаними лицями, вирушаємо назад.
          – Води нап'ємось аж коло Білої Кринички, – каже Володька.
          – А то коло курника не хочеться...
          Знову цей курник!..
          Ми йдемо на його білі стіни й коричневий бляшаний дах, як на приступ фортеці, в якій засів лютий ворог.
          Підняв з дороги уламок запиленої дошки Володька – видно, від борту машини відламався. Петро Ситар знайшов дрючка у траві, ми із Сашком та обома Вільхівськими й дівчатами беремо у вільні від торбів руки по грудомасі.
          І летять із наших рук у ненависні зажерливі створіння – у курей – дошка і дрючок, грудки сипляться поміж них. А ми хапаємо з-під ніг що потрапило, грабаємо пальцями по землі – чим кинути? І кидаємо, кидаємо, кидаємо у цих потвор з вискубаними хвостами і покльованими до крові спинами.
          – О, вцілив, я вцілив!
          – І я! І я!..
          І хапаємо, хапаємо грудки, рвемо шматки землі й ледве стримуємось, щоб не швиргонути в білу курячу колотнечу й торби з ягідьми.
          – А, трясця вашій матері ниньки, це що за фулігани!
         На крик, на курячий гамір вибігла з-за курника пташниця – тітка Аделька. Трясе над собою кулаками, біжить на нас люта:
          – Харцизяки, вішальники, бандити, убивці!
          Ми неохоче відступаємо зі своїми торбами від курника.
          – Хай-но я матері скажу одного з другим! – гукає навздогін тітка.
          Ми не озираємось. Важко дихаємо, відсапуємось, тісною ватагою йдемо дорогою.
          Несемо додому ягоди.

      СИНИЧКА

      Оповідання
       
          Спершу Віталько не звернув ніякої уваги на Мурого, що вийшов із-за хати. Йде собі кіт по траві кудись до паркану – то хай іде. Тільки ж чого це він голову так високо задер? Ніби несе щось у зубах. А й справді, несе. Мишу? Та ні, бо волочиться щось по землі, мов риб'ячий хвіст.
          Приглянувся Віталько. Та це ж... крило!
          – Тату! – скрикнув.
          – Чого тобі? – одірвався від сокири батько: якраз рубав дрова.
          – Ой тату, Мурий пташку впіймав! Ой, бігом, тату, сюди!..
          – Що? Де? – підбіг стурбований татко.
          Але вже й сам побачив Мурого, що тягнув пташку подвір'ям. Крило волочилось по траві, кіт мало не наступав на нього лапою.
          Татко вмить кинувся до розбишаки. Схопив руками за голову, пальцями стиснув коло рота. Мурий щосили запручався.
          Віталько із завмираючим серцем стояв неподалік. Він помітив, як тріпнулося крило.
          – Вона жива, жива!
          Татко ще дужче стиснув Мурого.
          – Н-ня-яв! – не витримав кіт.
          І тієї ж миті пташка в його зубах затріпотіла. Розлючений кіт замахав перед собою лапами. Але пташка рвонулася з котячого рота і... Полетіла!
          Це була синичка. Вона майнула жовтим животиком угору, здійнялася над рудим осіннім садом – і зникла за хатою, за гребенем шиферного даху.
          Мурий метався подвір'ям, голосно, роздратовано м'явкав, нюшкував у траві. Ніяк не міг збагнути, куди ж поділась його здобич.
          А Віталько все дивився й дивився у небо. Він і безмежно радів за синичку, що залишилася живою, і йому хотілося ще хоч раз побачити її.
          – Це ти врятував їй життя, Вітальку, – сказав татко і поклав йому на плече свою велику теплу руку.
          – А синичка знає, що це ми врятували її? – запитав хлопчик.
          – Та ні...
          – А я так хотів би, щоб вона знала. І щоб прилетіла до мене знову.
          – Головне, що вона зосталася живою, – усміхнувся татко. – Ми зробили їй добро, але не треба чекати за це плати. Вчися, синку, робити добро з доброго серця. І не сподіватись на дяку.

      ЛАСОЩІ ДЛЯ БІЛОЧКИ

      Оповідання

          Гай-гай, скільки снігу насипала зима! І подвір'я, і город – усе біле. На деревах – кожна гілочка наче пухом вкрита.
          З іграшковими лопаткою та відерцем Настуня господарює на подвір'ї. Вранці дідусь попрокидав стежки до хвіртки, до льоху і хліва, пройти є кудою, та Настуня іще далі сніг відносить. Нагортає лопаткою у відерце – і на город.
          Аж гаряче стало від роботи. Зупинилась коло ганку відпочити хвилинку. Коли глядь – біля ясена, що на межі височить, майнуло щось на снігу. Білочка! Скік-скік – і на ясен махнула пухнастим хвостом. Й не стало за стовбуром.
          Зірвалася Настуня з місця, скочила до хати, до дідуся гукає:
          – А в нас білочка! На ясені сховалася!
          Дідусь відклав корзину, яку плів з лози, зняв з носа окуляри, всміхнувся:
          – Гніздечко там у неї. В дуплі. Вона й зіскочила звідти на землю. Там же горіх поряд. От вона й збирає горішки. А для неї це – ласощі.
          – Де ж ті горішки там, як ми зібрали їх? Та ще й сніг упав.
          – Ну, – дідусь розвів руками, – лишилось трохи під листям, то вона з-під снігу вигрібає.
          Довго ще стояла Настуня на подвір'ї, з ясена очей не зводила. Не видно білочки. Мабуть, не знайшла горішків, он який сніг глибокий. Тепер вона вже не схоче спускатися намарне.
          “Голодна, певне”, – подумала Настуня.
          Згадала, як восени вони з дідусем назбирали там аж три відра горіхів. Настуня так старалась тоді – вишукувала їх у листі.
          Дівчинка заспішила до хати.
          – Мамо, дай мені горішків.
          Мама набрала з мішечка цілу жменю, насипала Настуні в кишені.
          – А як же ти їх полущиш? – похопилася раптом.
          – Попроси дідуся, хай подушить.
          Настуня розгублено глянула на дідуся. Той одірвався від своєї корзини, подивився понад окуляри, усміхнувся:
          – Біжи, онучко, біжи...
          Снігу було на городі – ледве пробилась Настуня. Підійшла до самого ясена. Під ним виднілись дрібненькі білчині сліди. А самої і не видно. Ондечки тільки дупло чорне високо.
          Дивилась Настуня на те чорне вічко – аж шия заболіла голову тримати догори. Потім дістала з кишені горіхи, сипнула їх на сніг.
          – Виходь, білочко! – гукнула. – Їж горішки. Це ж для тебе ласощі.

       

      І. ОКРЕМІ ВИДАННЯ ТВОРІВ
       ВАСИЛЯ ГОРБАТЮКА


       

         –  Горбатюк  В.  Бігли  коні...  :  Повість /  Мал.  О. Скорупської.  –  Хмельницький: Поділля, 1996. – 30 с.
         Цю  повість автор адресує молодшим школярам. Жвавою, цікавою, соковитою  мовою  розповідає він про веселі й прекрасні пригоди хлопчика Віталька. У спілкуванні з ровесниками й дорослими, з птахами тваринами пізнає він життя і цей захоплюючий і незвичайний світ. Доброта, чесність, повчальність – те, що відрізняє цю повість В.Горбатюка з-поміж інших авторів.



       




         – Горбатюк В. Де починається Гольфстрім: Повість, оповідання. – Хмельницький, 2000. – 78 с.
         Ця  книга  знайде свого прихильника  як серед  дорослого читача, так і серед юні. Адже в ній так яскраво і образно розкривається складний світ людських взаємин – з радощами і печалями, з добром і злом. Тонкий  психологізм,  глибоке проникнення  в  людську душу, виразна мова, – все це присутнє в повісті та оповіданнях, що входять до цієї збірки.

       

       



         –  Горбатюк  В.  Золоті  кораблі :  Оповідання /  Мал.  О.Корищенко. – К.: Веселка, 1986. – 35 с.
        У  цій  книжці оповідань  майстерно зображено світ дитинства: стосунки між ровесниками, шкільне життя, світ природи, словом усе, що оточує дитину змалечку. Здається, що герої цих оповідань живуть звичайним життям – ходять в школу, допомагають батькам, набувають перших трудових навиків.
        Проте, прочитавши ці твори, обов'язково зрозумієш, що таке справжня дружба, подвиг, шанобливе ставлення до природи і, взагалі, як гарно жити на світі, коли ти з нетерпінням чекаєш весну.


       



         – Горбатюк В. Ласощі для білочки:  Оповідання/ Мал. О.Скорупської. – Хмельницький: ТОВ “Тріада-М”, 2002. – 23 с.
         Збірочка оповідань “Ласощі для білочки” – це цікаві пригоди хлопчиків та дівчаток, пізнання ними себе і довколишнього світу. На такі оповідання варто звертати увагу і батькам, використовувати їх у сімейному читанні.
         Адже ці колоритні, пізнавальні, веселі, часом іронічні оповідання вчать доброти і щирості, пробуджують у юного читача почуття любові до ближнього, до природи, спонукають задуматися над добром і злом. Безперечно, вони залишають світлий слід в душі і пам'яті дитини.




       



       – Горбатюк В.І., Слободянюк П.Я. Місцеве самовряду-вання Хмельниччини: Нариси історії місцевих громад Деражнянського району. – Хмельницький: Поділля, 2003. – 768 с.: іл.
       У книзі з об'єктивних позицій на багатому історико-фактологічному матеріалі комплексно висвітлюються етнонаціональні витоки, минулі і сучасні  соціально-економічні питання і проблеми життєдіяльності місцевих громад, що формувались на території сучасного Деражнянського району Хмельницької області.





       



         – Горбатюк  В. Тенета  30-х :  Художньо - документальна проза. – Хмельницький, 2003. – 95 с.
        До цієї книги ввійшли оповідання, уривок з ще не виданого роману, нариси про трагічні події в житті українського народу, зокрема, подолян, що відбувалися в 30-х  роках  ХХ  століття  – голодомор, репресії.
         Художнім словом, мовою документів, Спогадами свідків тих лихоліть веде розповідь подільський письменник.




          – Горбатюк В. Ясен-дерево: Оповідання. – К.: Рад. письменник, 1983. – 190 с.


          Це перша книга оповідань нашого земляка –  письменника Василя Горбатюка. Його твори населені сучасними людьми з їх турботами і з тією достеменною душевністю, без якої не існує життя. Тонко й ненав'язливо, через настрій, через побутову подробицю розкриває він їхній світ діянь. У передмові до збірки відомий письменник В.Яворівський написав: “Його світ відкритий. Заходьте в нього довірливо і впевнено. Вас зустрінуть не літературні персонажі, а живі люди, які прагнуть зрозуміти себе і світ, в якому живуть, які хочуть, щоби на нашій землі було ще більше краси, добра і правди”.



      ІІ. ПУБЛІКАЦІЇ ТВОРІВ В.ГОРБАТЮКА
      У ЗБІРНИКАХ

      –    Горбатюк В. Глина: Новела// Літературна Хмельниччина. – Хмельницький, 2005. – С.
            547-551.

      –    Горбатюк В. Глина: Новела// Немирівські мелодії: Літературний альманах. – Вінниця,
            2005. – 
      С. 87-93.
      –    Горбатюк В. Де починається Гольфстрім: Оповідання// Перед останнім уроком:
            Оповідання. – К., 1990. –С. 3-18.
      –    Горбатюк В. З книги “Тенета 30-х”// Великий терор на Хмельниччині: Історико-краєзнавчий
            
      збірник (свідчення та документи). – 2-е вид., доп. і випр. – Хмельницький, 2004. – С.
            284-288.

      –    Горбатюк В. Кирило// Що записано в книгу життя: Антологія оповідання. – К., 2003.– С.
            46-59.

      –    Горбатюк В. Ласощі для білочки: Оповідання// Літературна Хмельниччина ХХ століття:
            
      Хрестоматія. – Хмельницький, 2005. – С. 539-540.
      –    Горбатюк В. На легких роботах// Оповідання'84: Збірник. – К., 1985. – С. 94-105.
      –    Горбатюк В. Образа: Оповідання// Літературна Хмельниччина ХХ століття: Хрестоматія.
            – 
      Хмельницький, 2005. – С. 540-542.
      –    Горбатюк В. Перше місце: Оповідання// Хмельниччина літературна: Збірник обласної 
            організації Спілки письменників України. – Хмельницький, 1992. – С. 31-34.
      –    Горбатюк В. Тернова хустина: Оповідання// Хмельниччина літературна: Збірник творів
            членів 
      обласної організації Спілки письменників України. – Хмельницький, 1990. – С. 66-70.
      –    Горбатюк В. Ягоди-черешні: Оповідання// Літературна Хмельниччина ХХ століття:
            
      Хрестоматія. – Хмельницький, 2005. – С. 542-547.

       
      ІІІ. ПУБЛІКАЦІЇ ТВОРІВ В.ГОРБАТЮКА
      У ПЕРІОДИЧНИХ ВИДАННЯХ

      У ЖУРНАЛАХ:

      –    Горбатюк В. Безголов'я: Оповідання// Київ. – 2005. – № 9. – С. 123-126.
      –    Горбатюк В. Благодійник: Повість// Дзвін. – 2004. – № 10. – С. 22-51.
      –    Горбатюк В. Висока зоря// Жовтень. – 1985. – № 12. – С. 72-75.
      –    Горбатюк В. До старої фортеці: Оповідання// Зона. – 2002. – № 16. – С. 86-92.
      –    Горбатюк В. Додому чекала: Оповідання// Україна. – 1981. – № 9. – С. 14-15.
      –    Горбатюк В. Другої зустрічі не було: Спогад// Київ. – 2001. – № 11-12. – С. 156-159.
      –    Горбатюк В. Заздрили Савчукам: Оповідання// Дніпро. – 1983. – № 7. – С. 76-80.
      –    Горбатюк В. Золоті кораблі: Оповідання// Прапор. – 1986. –   № 8. – С. 181-184.
      –    Горбатюк В. Косовиця: Повість// Дзвін. – 2002. – № 11-12. – С. 29-43.
      –    Горбатюк В. Ліс рубають: Оповідання// Соборність. – 2002. – № 1. – С. 35-45.
      –    Горбатюк В. На легких роботах: Оповідання// Україна. – 1984. – № 33. – С. 8-10.
      –    Горбатюк В. Партизанська зв'язкова: Оповідання// Однокласник. – 1990. – № 8. – С. 5.

       

      У ГАЗЕТАХ:

      –    Горбатюк В. Безголов'я: Оповідання// Подільські вісті. – 2000. – 28 листопада.
      –    Горбатюк В. Білий-білий цвіт: Етюд// Прапор Жовтня. – 1979. – 1 травня.
      –    Горбатюк В. Біля криниці: Етюд// Радянський студент. – 1979. – 1 січня.
      –    Горбатюк В. Біля криниці: Етюд// Корчагінець. – 1979. – 30 червня.
      –    Горбатюк В. Біля криниці: Етюд// Радянське Поділля. – 1977. – 16 квітня.
      –    Горбатюк В. “...Бо я полюбив їх”: Подільські сторінки письменника Миколи Сарми-
            Соколовського// Подільські вісті. – 2006. – 28 березня.
      –    Горбатюк В. Відгомін: Оповідання// Радянське Поділля. – 1978. – 13 жовтня.
      –    Горбатюк В. Відгомін: Оповідання// Літературна Україна. – 1982. – 21 жовтня.
      –    Горбатюк В. Вдячність: Етюд// Прибузька зоря. – 1973. – 13 жовтня.
      –    Горбатюк В. Голуби: Оповідання// Корчагінець. – 1983. – 8 лютого, 10 лютого.
      –    Горбатюк В. Гостини: Оповідання// Корчагінець. – 1979. – 15 травня, 19 травня.
      –    Горбатюк В. Де починається Гольфстрім: Повість// Корчагінець. – 1988. – № 3, 4, 5, 6.    
      –    Горбатюк В. До старої фортеці: Оповідання// Кам'янець-Подільський вісник. – 2001. –
            2 лютого.
      –    Горбатюк В. До старої фортеці: Оповідання// Радянське Поділля. – 1990. – 31 жовтня.
      –    Горбатюк В. Додому чекала: Оповідання// Прапор Жовтня. – 1981. – 27 лютого, 28 лютого.
      –    Горбатюк В. Дивний чоловік: Оповідання// Радянське Поділля. – 1981. – 29 липня.
      –    Горбатюк В. Заздрили Савчукам: Оповідання// Радянське Поділля. – 1978. – 8 вересня.
      –    Горбатюк В. Золоті кораблі: Оповідання// Корчагінець. – 1982. – 7 березня.
      –    Горбатюк В. Зустріч: Оповідання// Радянське Поділля. – 1980. – 22 березня.
      –    Горбатюк В. Кирило: Оповідання// Подільські вісті. – 2003. – 19 серпня.
      –    Горбатюк В. Кленок: Етюд// Літературна Україна. – 1986. –   9 жовтня.
      –    Горбатюк В. Кленок: Оповідання// Радянське Поділля. – 1984. – 27 липня.
      –    Горбатюк В. Краплини на кленовому листі: Етюд//  Радянське Поділля. – 1977. – 8 червня.
      –    Горбатюк В. Криниця: Новела// Прапор Жовтня. – 1978. – 9 грудня.
      –    Горбатюк В. Криниця: Новела// Прибузька зоря. – 1978. – 7 жовтня.
      –    Горбатюк В. Криниця: Новела// Корчагінець. – 1978. – 21 вересня.
      –    Горбатюк В. Криниця: Новела// Прибузька зоря. –  1973. – 18 вересня.
      –    Горбатюк В. Ластів'їне гніздо: Оповідання// Відродження. – 2000. – 31 березня.
      –    Горбатюк В. Лелеки приносять щастя: Оповідання// Радянське Поділля. – 1979. –
            18 серпня.
      –    Горбатюк В. Любов і молоко: Оповідання// Молодь України. – 1983. – 9 квітня.
      –    Горбатюк В. Любов і молоко: Оповідання// Прапор Жовтня. – 1979. – 31 жовтня.
      –    Горбатюк В. Любов и млеко: Рассказ//  Добруджанска дума. – 1986. – 4 октомври.
      –    Горбатюк В. Мелодія: Оповідання// Радянське Поділля. – 1982. – 25 вересня.
      –    Горбатюк В. На Мозелі: Уривок з роману// Подільські вісті. – 2000. – 27 червня.
      –    Горбатюк В. Надійка: Оповідання// Корчагінець. – 1979. – 18 серпня.
      –    Горбатюк В. Небіж Гринь: Оповідання// Літературна Україна. – 2000. – 18 травня.
      –    Окіпний В. Небіж Гринь: Оповідання// Подільські вісті. – 1999. – 4 листопада.
      –    Горбатюк В. Оселя під червоним дахом: Новела// Радянське Поділля. – 1989. – 15 січня.
      –    Горбатюк В. Пам'ятник: Оповідання// Ровесник. – 1994. – 2 грудня.
      –    Горбатюк В. Переможниця: Оповідання// Корчагінець. – 1989. – 22 січня.
      –    Горбатюк В. Перше місце: Оповідання// Прапор Жовтня. – 1980. – 3 червня.
      –    Горбатюк В. Півні на воротях: Оповідання// Прапор Жовтня. – 1989. – 9 вересня.
      –    Горбатюк В. По конюшину: Оповідання// Корчагінець. – 1979. – 6 грудня.
      –    Горбатюк В. Стоячий пасажир: Оповідання// Корчагінець. – 1981. – 9 квітня.
      –    Горбатюк В. Строком до першого: Оповідання// Корчагінець. – 1988. – 18-24 грудня.
      –    Горбатюк В. Шуміла гроза: Оповідання// Радянське Поділля. – 1983. – 20 квітня.
      –    Горбатюк В. Шуміла гроза: Оповідання// Корчагінець. – 1982. – 7 жовтня.
      –    Горбатюк В. Ясен-дерево: Оповідання// Радянське Поділля. – 1981. – 8 грудня.
      –    Горбатюк В. Ягоди-черешні: Оповідання// Подільські вісті. – 1992. – 23 травня.

       

      З Іваном Степановичем Валідудою
      с. П'ятничани Чемеровецького району.


      КРАЄЗНАВСТВО, ІСТОРІЯ


      –   Горбатюк В. Гнатовецька Голгофа// Великий терор на Хмельниччині:
           Історико-краєзнавчий збірник (свідчення та документи). – 2-е вид.,
           доп. і випр. – Хмельницький, 2004. – С. 288-302.
      –   Горбатюк В. “Просвіта” на сторінках журналу “Село”// “Просвіта”
           в духовно-культурному піднесенні України: Матеріали Всеукраїнської
           науково-практичної конференції, присвяченої 100-річчю з часу створення
           “Просвіти” на Поділлі. – Хмельницький, 2005. – С. 225-231.
      –   Горбатюк В. “...Учасник контрреволюційної організації “Просвіта”//
           “Просвіта” в духовно-культурному піднесенні України: Матеріали
           науково-практичної конференції, присвяченої 100-річчю з часу створення
           “Просвіти” на Поділлі. – Хмельницький, 2005. – С. 221-224.

      *     *     *

      –    Горбатюк В. Знаки і символи// Дзвін. – 1990. – № 9. – С. 159.
      –    Горбатюк В. Шлях// Зона. – 2002. – № 16. – С. 86.
      –    Горбатюк В. Тридцять дев'ять і один// Зона. – 2002. – № 16. – С. 92-97.
      –    Горбатюк В. Гнатовецька Голгофа// Зона. – 2002. – № 16. – С. 97-115.
      –    Горбатюк В. Від Гути-Янковецької до Києва// Зона. – 2002. – № 16. – С. 115-117.
      –    Горбатюк В. Вмирали сестри зі словами: “Я їсти хочу”// Подільські вісті. – 2003. –
            13 травня.
            Про голодомор на Поділлі.
      –    Горбатюк В.Глиняний колос без „голови”//Колесо. – 2004. – 24 січня.
            Про участь хмельничан у фінській війні.
      –    Горбатюк В. Гнатовецька  Голгофа//  Подільські вісті.  – 2001. – 23 серпня.
      –    Горбатюк В. Гомін у лісі// Корчагінець. – 1987. – 14 квітня.
            Пашковецьке збройне постання 1919 року.
      –    Горбатюк В. До Кам'янця й назад// Корчагінець. – 1988. – 2-8 жовтня.    
            Репресії 30-40-х років на Поділлі.
      –    Горбатюк В. “Зовсім  таємно”  стає  явним//  Проскурів.  – 2003. – 18 липня.
            Про архівні свідчення голодомору 1932-33-го років.
      –    Горбатюк В. Історія на сторінках журналу “Село”// Слово “Просвіти”. –  2005. – 21-27 квітня.
      –    Горбатюк В. “...Контрреволюційної організації „Просвіта”//Подільські вісті. – 2003. –
            6 травня.
      –    Горбатюк В. На зв'язок іде Валя// Корчагінець. – 1987. – 2 липня.
            Про партизанку Валю Сологуб.
      –    Горбатюк В. “Найпрекрасніша з квіток саду українського”: Володимир Свідзинський –
            син Поділля// Подільські вісті. – 2004. – 3 лютого.
      –    Горбатюк В. Нескорені// Свобода. – 2005. – 2 березня.
            ОУН-УПА на Поділлі.
      –    Горбатюк В. Олена Міхненко – дочка Нестора Махно// Подільські вісті. – 2000. – 5 вересня.
      –    Окіпний В. Папірня й худоба були суперниками// Подільські вісті. – 1999. – 22 квітня.
      –    Горбатюк В. Поетичний роман ГУЛАГу// Подільські вісті. – 2004. – 27 серпня.
      –    Горбатюк В. Сині вікна Махновського краю// Проскурів. – 2000. – 24 серпня.
      –    Окіпний В. Страшні уроки 33-го// Подільські вісті. – 2003. – 6 березня.
      –    Горбатюк В. У полум'ї “пожежі”// Проскурів. – 2001. – 6, 20 квітня.
            Старокостянтинів 1917-1919 років у спогадах.
      –    Горбатюк В. У спальні  графині  Орловської//   Подільські вісті. – 1999. – 20 липня.
            Про Маліївецький тубсанаторій для дітей, що розміщений у садибі графа Орловського.
      –    Горбатюк В. Як навчались наші прадіди// Подільські вісті. – 2001. – 30 серпня.
            Освіта на Поділлі.

      ПРО РІДНУ МОВУ

      –    Горбатюк В. Однина, множина... двоїна// Корчагінець. – 1990. – 18 листопада.
      –    Горбатюк В. Слово про слово// Корчагінець. – 1989. – 25 червня.
      –    Горбатюк В. Таїна слова// Корчагінець. – 1990. – 9 грудня. – (Як пишемо, як говоримо).
      –    Горбатюк В. Як пишемо, як говоримо// Корчагінець. – 1990. – 28 жовтня. – (Мово моя
            українська).
      –    Горбатюк В. Як повітря, як хліб, як вода...// Корчагінець. – 1988. – 24-20 липня. 
            Про становище української мови в Україні.


      ІЗ ЖУРНАЛІСТСЬКИХ ДОРІГ І ЗУСТРІЧЕЙ

      –    Горбатюк В. Анатоль Юриняк: Таємниця справжнього імені// Подільські  вісті. – 2005. –
            5, 8, 12 липня.
            Анатоль Юриняк – поет, прозаїк, критик. Народився на Хмельниччині. Справжнє ім'я –
            Юхим Кошельник.
      –    Окіпний В. Бережімо наші душі// Подільські вісті. – 1999. – 4 лютого.
            Бесіда з лікарем-психіатром А.Паніровською.
      –    Горбатюк В. В краю золотого колоса// Корчагінець. – 1986. – 1 травня.
            “Златен клас” (“Золотий колос” – літературне свято, що кожні 2 роки проводиться в Сілістрі
            (Болгарія).
      –    Горбатюк В. Весняний настрій// Радянський студент. – 1978. – 8 березня.
            Про Олену Лищ – профорга І групи І курсу філологічного факультету.
      –    Горбатюк В. Володар лану// Прибузька  зоря. –  1972. – 21 листопада.
            Розповідь про тракториста Л.І.Ліпчинського із села Гнатівці.
      –    Горбатюк В. Готовимся к выборам// Часовой Родины. –   1975. – 24 апреля.
            Особовий склад підрозділу готується до виборів у Верховну Раду РСФСР.
      –    Горбатюк В. Дозріле колосся днів// Корчагінець. – 1972. – 31 серпня.
            Допомога учнів Гнатівської школи  колгоспникам під час  літніх канікул.
      –    Горбатюк В. Дорогі реліквії: Нарис// Прапор Жовтня. – 1982. – 2 лютого.
            Про військові дороги і життя в мирний час підполковника запасу І.О.Смирнова.
      –    Горбатюк В. Дорогою батьків// Прибузька зоря. –  1972. – 15 червня.
            Розповідь про сім'ю І.П. та М.І.Вітюків із села Гнатівці.
      –    Горбатюк В. Дорогою до Парижа// Подільські вісті. – 1999. – 1 червня.
            Про модельний бізнес.
      –    Горбатюк В. Дотягнись до своєї зірки// Радянський студент. – 1981. – 1 січня.      
            Розповідь про студентського декана філологічного факультету Кам'янець-Подільського
            педінституту, Ленінського стипендіата Івана Юзвенка.
      –    Горбатюк В. Закохані в пісню// Прибузька зоря. – 1972. – 18 листопада.
            Розповідь про сільських аматорів-гнатівчан.
      –    Горбатюк В. Земля Франкових// Сільський час. – 2000. – 29 березня.
            Приватне кафе у місті Хмельницькому Миколи Франкова.
      –    Гнатюк В. Зірковий рік Павлика Дасюка// Хмельниччина. – 2001. – 14 грудня.
            Юний співак  Павлик Дасюк.
      –    Горбатюк В. Знайшов притулок// Молодь України. – 1972. – 3 вересня.
      –    Горбатюк В. Екіпаж подано в гараж// Корчагінець. – 1988. – 10 січня.
            Про майстра фаетонів М.Капелюха.
      –    Горбатюк В. ...І п'ята сестра – Леоніда// Корчагінець. – 1987. – 21 липня.
      –    Горбатюк В. ...І такі романтичні легенди навколо “Журби”// Слово “Просвіти”. – 2004. –
            15-21 квітня.
            Чорний Острів, де навчався автор і свого часу працював Л.Глібов.
      –    Горбатюк В. Коли м'яча ганяли ще босими...// Подільські вісті. – 2003. – 2 вересня.
            Про чемпіона Росії з футболу Г.Н.Михна.
      –    Горбатюк В. Колос зерном багатий// Корчагінець. – 1980. – 2 вересня.
            Про комбайнера Валерія Залевського із села Яблунівка Деражнянського району.
      –    Горбатюк В. Летіть, голуби// Подільські вісті. – 1999. – 7 грудня.
            Про тих, хто займається  голубівництвом.
      –    Горбатюк В. Ми на те на землі: Нарис// Прапор Жовтня. – 1981. – 15 вересня.
            Про комбайнера подільського краю В.І.Василькова.
      –    Горбатюк В. Музика праці, музика життя// Подільські вісті. – 2003. – 10 квітня.
            Про В.М.Петрицьку – директора бібліотеки Хмельницького національного університету.
      –    Горбатюк В. На зв'язок іде Валя// Корчагінець. – 1987. – 2 липня.
      –    Горбатюк В. На своїй землі// Подільські вісті. – 1999. – 14 вересня.
            Про фермера М.Франкова.
      –    Горбатюк В. На тренировке// Часовой Родины. – 1974. – 31 августа.
      –    Горбатюк В. Носій радості// Прибузька зоря. – 1972. – 19 грудня.
            Розповідь про листоношу із села Гнатівці Л.Л.Граня.
      –    Горбатюк В. Одне серце на два береги// Подільські вісті. – 2004. – 12 листопада.
            Про І.Г.Безручка – фольклориста-краєзнавця.
      –    Горбатюк В. “Орлята” завжди у дорозі// Корчагінець. – 1984. – 31 січня.
            Розповідь про юних слідопитів із пошукового загону “Орля” міста Кам'янця-Подільського.
      –    Горбатюк В. Подільські перлини// Експрес. – 1999. – 24 квітня-2 травня.
            Обласний конкурс краси “Подільська перлина-99”.
      –    Горбатюк В. Почуття і слово// Корчагінець. – 1989. – 8 січня.
            Аналіз поетичної творчості юних.
      –    Горбатюк В. При світлі Лесиного слова// Літературна Україна. – 2000. – 16 березня.
            Зустріч жінок-літераторів м. Хмельницького у день народження Л.Українки.
      –    Горбатюк В. “Розпрягайте, хлопці, коні”: Історія пісні// Подільські вісті. – 2000. – 21 липня.
      –    Горбатюк В. Скарб, який залишив батько// Подільські вісті. – 2001. – 27 грудня.
            Конкурс “Українська мадонна”.
      –    Горбатюк В. Справи музейні журналістів Ярмолинеччини // Подільські вісті. – 2002. –
            30 квітня.
      –    Горбатюк В. Стежка у життя// Прибузька зоря. – 1973. – 30 січня.
      –    Горбатюк В. Траєкторія з напрямком... униз// Подільські вісті. – 1999. – 24 червня.
      –    Горбатюк В. Тривожні сни// Корчагінець. – 1987. – 16 травня.
            Володимир Сорока виконував інтернаціональний обов'язок в Афганістані.
      –    Горбатюк В. Тут пролягав шлях “Искры”// Корчагінець. – 1983. – 21 липня.
      –    Горбатюк В. У натхненні минувшини й днесь// Подільські вісті. – 2005. – 7 січня.
            Про нараду молодих літераторів у Немирові.
      –    Окіпний В. Український світ юного вірменського серця// Подільські вісті. – 2001. –
            18 жовтня.
      –    Горбатюк В. Футбол на милицях// Подільські вісті. – 1999. – 22 квітня.
      –    Горбатюк В. Хліб на столі – сонце в хаті// Подільські вісті. – 2003. – 9 січня.
            Розмова з головою Всеукраїнської громадської організації “Асоціація приватних пекарів і
            кондитерів України” Н.Погосян.
      –    Горбатюк В. Хмельничанка підкоряє Мілан// Експрес. – 1999. – 4 травня.
      –    Горбатюк В. Черешня з лелечими крильми// Подільські вісті. – 2001. – 27 липня.
            Розповідь про Ядвігу Островську, жительку міста Кам'янця-Подільського, яка вирощує
            дивовижні і рідкісні  трави, кущі, дерева.
      –    Горбатюк В. Чи веде ця дорога в тупик, або “Я борюся за дітей”// Ровесник. – 1998. –
            11 грудня.
            Дитячий будинок сімейного типу Яновських.
      –    Горбатюк В. Чи є привиди в древньому Кам'янці?// Подільські вісті. – 2002. – 19 листопада.
      –    Горбатюк В. Щастя ростити: Їх нагородила Вітчизна//  Прибузька зоря. – 1973. – 13 лютого.
            Розповідь про Г.Ф.Суховірську – бригадира овочевої бригади с. Гнатівці.
      –    Горбатюк В. Щоб не згасло ім'я// Корчагінець. – 1988. – 21 лютого.
      –    Горбатюк В. Юний соловейко Поділля// Подільські вісті. – 2005. – 11 грудня.



      ПРО ТВОРЧІСТЬ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ

      –    Горбатюк В. Велике слово поета: До 90-річчя від дня народження П.Г.Тичини// Радянський
            студент. – 1981. – 8 січня.
      –    Горбатюк В. Ви любите своє ім'я?: Про творчість Г.Храпача// Друг читача. – 1985. –
            24 січня.
      –    Горбатюк В. Ви любите своє ім'я?: Рецензія на збірку Г.Храпача “Жайворонок над нивою”//
            Корчагінець. – 1984. – 25 серпня.
      –    Гнатюк В. Висока гора Леоніда Глібова// Подільські вісті. – 2002. – 4 квітня.
      –    Горбатюк В. “...І в полум'я знову вернуся”: До 120-річчя В.Свідзинського// Подільські вісті. –
            2005. – 11 жовтня.
      –    Горбатюк В. Залюблений у вітер: До 110-річчя від дня народження Переца Маркіша//
            Подільські вісті. – 2005. – 9 грудня.
      –    Горбатюк В. “Кулінарія” сатирика: Про нову книгу М.Тищука “Справи і приправи”//
            Друг читача. – 1982. – 19 серпня.
      –    Горбатюк В. Не тільки в “силі” сила: Рецензія на збірку М.Тищука “Цап із каблучкою”//
            Прапор Жовтня. – 1982. – 12 червня.
      –    Гнатюк В. Подільські дороги письменника: Олександр Деко – лауреат літературної премії
            ім. В.Булаєнка// Подільські вісті. – 2003. – 3 липня.
      –    Горбатюк В. Поміж молитов і псалмів: Про вірш М.Федунця “Кроки”// Подільські вісті. –
            2005.– 8 березня.
      –    Горбатюк В. Вступне слово до оповідання В.Левицького „Гафтанюк співає”// Корчагінець. –
            1989. – 12 листопада.
      –    Горбатюк В. Спалили живцем: Подільськими шляхами Володимира Свідзинського//
            Колесо. – 2004. – 18 березня.
      –    Горбатюк В. Творець “Емалі”// Подільські вісті. – 2005. – 20 грудня.
            Про Миколу Чирського – поета, драматурга, театрального критика (народився в місті
            Кам'янці-Подільському). “Емаль” – його єдина збірка поезій.
      –    Горбатюк В. Тернистим шляхом : До 110-ї річниці  Тодося Осьмачки// Подільські вісті. –
            2005.– 17 травня.
      –    Горбатюк В. Шляхами Леоніда Глібова// Подільські вісті. – 2002. – 17 жовтня.


      ПРО ТВОРЧІСТЬ В.ГОРБАТЮКА

      –    Василь Горбатюк: Прозаїк// Літератори Хмельниччини: Довідник обласної організації
            Спілки письменників України. – Хмельницький, 1997. – С. 13.
      –    Бурлака Т. Дерзання// Радянський студент. – 1979. – 15 березня.
      –    Гнатишко Л. Це ж треба... народитись у новоріччя// Подільський кур'єр. – 2006. –
            5-11 січня.
      –    Красуцький М. Його світ добра і правди: В.Горбатюку– 50// Подільські вісті. – 2006. –
            1 січня.
      –    Плекати яскраві індивідуальності// Літературна Україна. – 1984. – 9 серпня.
      –    Про творчість Василя Горбатюка// Літературна Хмельниччина ХХ століття: Хрестоматія.
            – Хмельницький, 2005. – С. 538-539.
      –    Синьогірний П. “Нема хліба і сала – та власть настала”: Слово про голодомор на
            Поділлі// Високий замок. – 2003. – 20 лютого.
      –    Шевченко В. Де ж починається Гольфстрім?// Запорізька правда. – 2005. – 8 листопада.


      "Старосинявська весна".
      З молодою поетесою Оксаною Почапською.
      Травень 2005 р.


      З кобзарем Володимиром Горбатюком
      біля пам'ятника Роману Шухевичу.
      с.Гуків Чемеровецького району.
      13 жовтня 2005 р.

       

          У біобібліографічному  покажчику подається довідковий матеріал про життя і творчість відомого подільського письменника, журналіста Василя Івановича Горбатюка та декілька творів із його творчого доробку.
          Видання адресоване юним читачам, вчителям, бібліотечним працівникам та всім, хто цікавиться літературою рідного краю.






          Укладачі:                                 Суховірська О.А.
                                                           Кухар С.І.
                                                           Марчук Л.В.

          Відповідальна за випуск:       Черноус В.Ю.

       

       


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр