Торік наприкінці травня я гостював у тітки Ольги. Щодня ходив у ліс, на річку, до ставка.
Якось, зачиняючи хвіртку, біля ніг помітив уже величенького широкогрудого півника. Біленький почекав, поки я зроблю кілька кроків, і пішов назирці за мною. Я, звичайно, не звернув ніякої уваги на курча. Аж його помітила тітка Ольга, яка сиділа на лавці під розкішною яблунею, і до мене:
– Це що за приблуда об'явився?
– Хіба курча не ваше? – здивувався я, нагнувся, простягнув до півника руку, а той і не тікає. Підніс його до очей, розглядаю, а він – ні гу-гу.
– Якесь диво. І величеньке вже. Чиє ж воно? Я не бачила у сусідів таких. Де воно пристало до тебе?
– Я помітив його біля хвіртки.
Півника нагодували, і він до пізнього вечора товкся на подвір'ї, біля наших ніг. Ночував з дорослими птахами, вони його не кривдили. А господар курника довгохвостий червоний когут помітив новака лише під час сніданку. Аж очі в нього налилися кров'ю, коли побачив, як малий сміливо брав шматочки хліба з рук тітки Ольги і не ділився лакітками ні з ким.
Приблуда залишився на господарстві, бо ніхто із жителів навколишніх вулиць не претендував на нього.
Півник від мене майже не відставав, якщо тільки я виходив з хати. А полюбився приблуді тому, що завжди частував його то вареником, то котлетою, то шматком булки чи хліба.
У тітки Ольги було ще два коти: старий Мурчик – білий з чорними плямами на голові, і молодий Васько – весь у темно-коричневих смугах, наче маленьке тигреня.
Через Приблуду (так його вже називали усі, і він навіть розумів це ім'я) коти не раз голодували.
Як тільки насиплеш у миску каші чи ще чогось і гукнеш “Киць-киць-киць!”, то найпершим з'явиться півник. Він їсть, а коти, що припізнилися, здивовано поглядають то на мене, то на Приблуду.
А бувало й по-іншому: Мурчик і Васько вже обідають, а півник біжить з усіх сил із-за якогось куща. Тоді коти розбігаються, бо не раз пробували, який вже гострий у нахаби дзьобик. Прибулець ласує доти, поки воло не стане подібним на гумовий м'ячик.
Аж весною я знову потрапив проїздом до тітки Ольги. Пригадався і Приблуда – ненаситний індивідуаліст.
– Чи живий ще приблудний півник? – поцікавився я у тітки.
– О, тепер він за хазяїна у курей.
– А старий півень де?
– Як почали взимку кусатися, то старого віддала сестрі. У неї якраз не було півня. Може, хочеш подивитися на свого Приблуду? Орел, а не півень.
– З радістю, – промовив я і взяв зі столу кілька шматочків хліба.
Кури тепер не гуляли по всьому подвір'ю, а були зачинені у вольєрі із дротяної сітки.
Ще здалеку побачив кілька білих і рябих курок і серед них – білого півня-велетня: гребенястого, кряжистого і високого. Тітка відчинила хвіртку, і я увійшов на півнячу територію. Приблуда трохи наїжився, почервонів, почав сердитися, розгрібаючи великими лапами брудний сніг, і раз за разом кидав очима на мене, ніби хотів сказати: “Забирайся звідси по-доброму, не порушуй нашого спокою”.
Я по-дружньому усміхнувся Приблуді і простягнув йому шматок хліба. Він здивовано зиркнув на мене, повільно підійшов і дзьобом вирвав подарунок з моєї руки. Але не з'їв сам, як це раніше робив, а наступив лапою на кінчик окрайця і почав дзьобом дробити хліб на шматочки. При цьому ще й голосно засокотав: ко- ко-ко-ко, ко-ко-ко-ко-о-о.
Кури швидко зазбирали крихти, а Приблуда навіть не покуштував, який же на смак мій подарунок. – Хазяїн! – радісно усміхнулася жінка. – Спочатку нагодує своїх подружок, а що вже залишиться, то іноді й сам попробує. Добрий він.
А півень ніби зрозумів тітчину похвалу, бо раптом затріпотів крильми, вигнув дугою шию і проспівав голосно, розкотисто:
– Ку-ку-рі-ку-у-у-у! Ку-ку-рі-ку-у-у-у-у!