КЛЕНЧУК

   Уздовж тротуару хизувалися своїм темно-зеленим лапатим листям розлогі каштани. Всю весну кохали їх очима люди. Бо ж як тільки сонечко обцілує пишні бруньки, пустунка-хмара вмиє їх теплим дощем, а вес­няний легіт висушить блакитним рушником, витяга­ють вони з довгих клейких рукавів вкриті ніжним си­зим пухом рученята-листочки, які затискують у доло­нях зелені свічки.
   Одного теплого ранку сонце запалює ті зелені свіч­ки біло-рожевим світлом. Тоді каштани нагадують каз­кові новорічні ялинки чи підвішені під голубою небес­ною банею велетенські люстри. Вони ваблять до себе і людей, і вередливих метеликів, і нічних непосидюх – хрущів.
   Милуються каштанами старі і малі. І ніхто не звертає уваги на тоненького кленчука, якого чиясь добра рука посадила в одному ряду з красенями каш­танами.
   Ріс той клен не рік, не два. Якоїсь весни наважив­ся й собі похвалитися цвітом. Ще його побратими-каштани дрімали у напівсні, ніжилися ласкавим сонцем, а він викинув скупі букетики маленьких жовтих зіро­чок, ніби хотів сказати: “Дивіться, людоньки, який я гарний”.
   Проходили мимо зухвальця чоловіки і жінки, щебетали дітлахи на накреслених крейдою класах, реготало з нього на повні груди сонце.
   Тільки й помітила ті скромні ріденькі букетики старенька двірничка, коли вранці підмітала під кленчуком:
   –  Хто це стільки сміття насипав?
   Отак ніким непомічений і веснував той клен, і лі­тував. Сонце припалювало йому листочки, буйний ві­тер досхочу грався гілками, нагинаючи чубату зелену голову до самого тротуару. Тільки й радощів мав, коли горобці не обминали його пишної крони, ховалися там від негоди і жеботіли щось нудне й незрозуміле.
   Засумував кленчук, зажурився, коли почув якось уночі, як між далекими холодними зірками курличуть журавлі. Зіщулився, прив'яв.
   А вранці від здивування аж затремтів. Малюки, які поспішали до школи, зупинялися біля нього, ра­дісно усміхалися. Ніхто вже не милувався почорніли­ми за літо каштанами, а очі перехожих чомусь тягну­лися до нього.
   Що ж таке з ним сталося? Чому зорять на нього?
   Так, мабуть, і не дізнався б про те кленчук, якби опівдні не набігла темна хмара і не вмила його холод­ним дощем. Коли ж засяяло сонце і він глянув у воду, що химерним озеречком розпливлася під ним, то не впізнав себе: весь горів барвистим вогнем.
   Кленчук з переляку задрижав, від легенького по­диху вітру захитав гілками і повільно почав скидати з себе багряні шати.
   А діти з радісним галасом кинулися ловити різ­нобарвні листочки-метелики.