БІЛІ КОНІ

   На копиці, ще не вивершеній, – малята. Мало не весь дитячий садок. Тут, у лузі, село сіно громадить.
   Йосипок дивиться у небо і:
   –  Гляньте! Ви гляньте – коні! Білі коні!
   Хлоп'ята й дівчатка дивляться: над обрієм кучугури хмар і більше нічого.
   ... Ішов раз Йосипок через колгоспний двір – аж сусідський дід коня напувають із жолоба. Кінь білий-білий, гривастий-гривастий, великий-великий!.. Йо­сипок зупинився, зачудований.
   –  Чи не хочеш, парубче, – прижмурують очі дідусь, – покататися на гриваневі?
   Йосипок аж затремтів. Ще б не хотів! І не стямився він, як опинився на теплій пругкій спині коневій. Дід підсадили.
   Як славно їхалося тоді Йосипкові! Од криниці до самої стайні. А тепер ось дивиться у небо, вигадує-фантазує:
   –  Я вже їду верхи!..
   –  Птр-р! – почулося над лугом.
   Конюх! Дід-сусіда! Розвертаються васагом, у який впряжено двоє коней: білого-білого й сірого. Коні схожі на хмари, що помандрували ген-ген – за обрій.
   Йосипок схопився на ноги.
   –  Діду-у!
   –  A-а! Йосип! – озвалися дід – були вже близько. Щось подумали і пообіцяли: – Покатаю! Всіх пока­таю. Але коням треба підкрипитися.
   –  Ми їм сіна дамо! – зохотилися хлоп'ята.
   –  Е! – заперечили дід. – Господарі так не роблять. Сіно піде худобі на зиму. Тепер і попастися є де.
   –  Тоді ми копицю складемо!
   –  Це вже інше діло.
   Конюх беруться за величезні вила, а весела дітвора з вихователькою давай зносити суху траву з покосів. Луг дзвенить від голосів. Коні пасуться, набираються сили.
   –  Йосипе, – підступила до хлопчини Катруся. – Кататися на коняках не страшно? Я трохи боюся.
   –  Хлопцям не страшно. Та й дівчатам нема чого боятися. Головне – дивися вперед і тримайся за гри­ву.
   Коні скубуть траву. На їхні спини поглядають хло­п'ята, позиркують і дівчатка.