ГОРІЛА СОСНА
повість у новелах

Федунцям, Олександрі та Миколі, — присвячується

КОЗУНЯ

   –  Німці!
   Товстий і худий-худющій пхаються у хвіртку. Сол­дафони бісові! Катруся саме козу прив'язувала до кілка на подвір'ї. Козуня впирається чогось, кури на подрах розкудкудахкались. їм що? їм нестися приспічило.
   –  Німці! – знов Олеся.
   Біле Катрусине обличчя зблідло, голубі очі стали синіми.
   –  То й що, як вони?
   –  Мами дома нема.
   Товстий почовп до хлівця-курника. Худющий роз­дивляється крізь окуляри козу. Плямк! плямк! тонки­ми губами:
   –  Мільх! Мольоко!
   Олеся знов за своє:
   –  Втікаймо!
   Катрусині очі зовсім похолодніли.
   –  То вони ще будуть утікати! От побачиш.
   Олеся однак хвилювалася. В подвір'ї німці, на го­рищі поранений армієць наш лежить. Діра між сніпка­ми. Щоб дивитись крізь неї. Невеличка, але... і її можна примітить. Катруся докинула:
   –  Мама пішли до лісу ще вдосвіта.
   –  Самі?..
   –  Чо' самі...
   Худющий обійшов навкруг кози, плямкнув іще раз губами і став товкмачити Катрусі на митах: вдій мо­лока, ось казанок. Отак: цвирк! цвирк!
   –  Сам дій! – на те Катруся.
   –  Що він хоче? – лякається Олеся. – Молока? То вдій, може, відчепиться.
   –  Ага! Відчепиться.
   У курнику полохались кури. Крізь нещільно при­хилені двері летіло пір'я. Худющий топтавсь коло Козуні й Катрусі, сердився-пригрожував: бачиш авто­мат? Будеш каятись! Подою сам! Тебе: пук-пук! Він підсів до кози, вхопився ручищами за одну дійку, за другу. Лагідна і слухняна козуня, як брикне, як вцибрить задніми ногами по казанку, по колінах дояра! Казанок покотився мало не до хвіртки. Автомат зате­ліпався на довгій солдафоновій шиї. Худющий, німець виструнчивсь, зашварготів по-своєму щось сердито. Пішов по казанок.
   –  Не шарпай так за дійки! – розсердилась і Катря. – Давай сюди свій казанище – розлетівся б він тобі на шматки.
   Катруся доїла козу, солдафон скаржився-сварився: що є він хворий, що коза – партизан. Йому потрібне її молоко сьогодні та завтра, післязавтра і ще після... Потім др-р-р! розстріляю тебе, кізко! Олеся підсову­вала Козулі травичку в самий рот.
   –  Їж-їж, любуню! Бачиш, яка напасть нав'язалась?
   Хотіла Олеся щось і прикре сказати про отого воя­ку – а як зрозуміє? Було в селі, що німчик прикидав­ся незнайком нашого слова, потім заговорив. І була біда. Тітка, яка ганьбила і кляла німчуру, поплатилась життям.
   Надоїла Катруся молока трохи і, дивлячись у зем­лю, подала-тицьнула в руки чужинцю погнутий каза­нок його. Зайда пив жадібно, захланно і косував злим оком зверх окулярів на Козуню, на Катрю і Олесю. Як витер губи акуратно складеним носовичком, роз­махував руками: ви вперті. Нам такі не потрібні! Ли­шимо покірних і роботящих. Решту – пук-пук!
   Із курника викотився товстий куродер весь у пір'ї. В руках його тріпався півень. Курям голови повідри­вані. Худющий перечепив автомат із шиї на плече. Обидва солдафони почовгали до хвіртки. Олеся при­тулилася до Катрусі. Дівчатка очікували на маму. Десь вони затримались із якоїсь причини. Та нічого.
   Минуло скільки там часу – мама надійшли.
   Сестрички наперебій оповідали про все, що тут, на подвір'ї, відбувалося.

***

   До сходу сонця мама, Катруся, Олеся і Козуля ішли яром у напрямку лісу. Туман прикривав їх сивою по­лою своєю.

Дим

   Ухопив банку-бляшанку –і до дверей.
   Не барися там! –наздогнав хлопця у сінях ма­мин голос.
   Я – швидко! – зачовгав Яремко шкарбунами надвір і вже з вулиці оглянувся: ф-фі! Хтось білою фарбою хрестів два, більшого і меншого, намазюкав на воротях. Є народ капосний такий.
   А тобі вогню добути ні з чого. Ні сірників, ані кре­сала нема. За жаринками по селі швендяйся. То чий димар не спить, а піч має жар? Аг-га! В дядька Юрка дим з комина валом валить.
   Натиснув на п'яти Яремко. A-а... що гам, позаду, видзеленькує та форка? Мчать підводи одна за дру­гою. На передніх санях поліцаї з пов'язаними на ру­кавах і гумовими кийками-шлангами. Я-ак потягне з голови до ніг, –скрутишся. Декотрі поліцаї-шуцмани з рушницями. Ті ще серйозніші.
   Двері дядькові, сінешні й хатні, відчиняються зі скрипом: ри-ип-скрип-ип! їх, двері, треба підструга­ти. Знизу. Тільки... господар їхній однорукий. Із фіна­ми, люди кажуть, воював. “По часі, –подумав Ярем­ко, –підстружку. Де інструменти? Знайдуться! Скільки майстрів було в селі! Той на фронті, той партизанить, той у Німеччину забраний-зловлений. Отож. Є ножі­вки, пилки лучкові, рубанки-фуганки...” Де ж вони, дядько Юрій? Повна хата диму –за крок нічого не видно. Дим і в двері пхається, попід стріху в'ється.
   Угледів Яремко дядька! Біля столу сидять при макітрі. Не запрошують, як то буваю: “А нумо, коза­че, бери ложку та позмагаємось!..” Похнюплені якісьвони. Макітра, мабуть, порожня.
   –  Мені кілька жаринок! –видихнув і закашлявся Яремко. –Добрий ранок.
   –  О! Ярема! –відгукуються дядько, мовби з пече­ри. –Доброго ранку.
   В печерах, певно, інакше було. їсти люди мали що, вогнища не гасили. Видно все було. Тепло. Жаринок шукать не треба. А тут... І дядько ніби не бачать тебе і банку, оту бляшанку, –не збираються, видно, дати вогню. Звісили носа-носяру, дивляться собі під ноги й ані кахи! Може, їм, Юркові, соромно, що задиміли на півсела кізяками? Ті кізяки вони збирали, місили з соломою-трухлятиною із-під торішньої скирти. Над­бали палива.
   Переступив з ноги на ногу Яремко раз і другий раз кашлянув. Дядько несподівано рвучко підвели голо­ву, сміються:
   –  То як ти, козаче, взутий?
   –  Взутий як взутий! – сміється і Яремко. – Татів чобіт, мамин валянок.
   –  І те, і друге, – завважують дядько, – з одної ноги. – І ще голосніше регочуться: – Го-го-го! Ха- ха-ха!
   Колись вони, Юрій, вшили собі взувачку, сандалії. Обидві сандалети вийшли на одну ногу. Через те не могли піти свататися до дівки. Босому то... куди? Так і лишилися неодруженим.
   –  Так ті, дядьку, що з другої ноги, – порвалися! Ха-ха-ха!
   –  Сміймося, Яремо! – втирають сльози Юрій. – Лихо та біда веселих обминають.
   І витягнули вони зі столу шухляду, дістали з неї... кресало, зубець кременя, губку.
   –  Ото вам з мамою, щоби-сьте мали свій вогонь.
   –  Собі чим вкрешете?
   –  Бери, коли дають. Спробуй-но кресати.
   Яремко затиснув у лівій руці кремінець, поклав на гостру його скалку трохи губки, тоді кресалом вче­сав... по пальцях.
   Плакати не випадало – тільки стиснув губи.
   –  Ти, – аж нахилились Юрій над хлопчиною, – кремінець підставляй реберцем. І – не спіши. Встиг­неш...
   Кресав Яремко знову: по щиколотках, по нігтях і, нарешті, губка почала тліти.
   –  Горить! – зрадів позичкар. – То я пішов. Дя­кую.
   –  Ну-ну! Нема за що, – підвелися дядько з-за столу. – Жаринок візьми. Поки дома вкрешеш того вогню.
   І йому, Яремкові, закортіло щось подарувати дядь­кові. Але – що? У кишенях вітерці свищуть. Дома щоби було щось путнє – теж нема. То, може, новину якусь розказати? І малий похвалився:
   –  Нам хтось на воротях білою фарбою мітку-помітку намазюкав – два хрести: один більший, дру­гий...
   –  Синку! Та це ж біда! – сполошились дядько Юрій, але всипали в банку-бляшанку кілька жари­нок.
   –  І поліцаї мене саньми обігнали, коли я ото за жаринками шпортався.
   –  Не інакше, як облава! – зовсім розгубилися Юрій. – Вас намічено забрати... в Німеччину.
   Облава – не, коли поліцаї-шуцмани – може бути з ними й німець – ловлять людей і відправляють їх у Дойчлянд на різні роботи на заводах, у бауерів , у кар'єрах...
   І не штука там втрапити в табір, не схожий на інші табори, де печі чорним димом димлять день у день. Спалюють фашисти людей і навіть малишню.
   ...Дядько шапку не можуть знайти. Але знайшли. На кілку, що в стіну забитий, висіла.
   –  Мама, Яремо, дома?
   –  Дома. Буряк на борщ кришать.
   –  Буряк! Борщ! Ходімо!
   Вишкреблись на вулицю, бігли і йшли. Доносилося розпачливе:
   –  Ой людоньки! Куди ж ви мене?.. Синочку!
   –  Мама! – жахнувся Яремко і кинувся бігти ще дужче.
   З подвір'я Яремкового поліцаї гнали поперед себе... маму. Силоміць посадили їх у сани, і коні рвонули з-під копита.
   Заридав Яремко і став наздоганяти ті злощасні сани. Бляшанка з жаринками випала з потерплих рук малого. Захекався він і впав. Тріпнувся, як рибина в сітях, роззувся – скинув чобіт і валянок... Дядько Юрій ледве наздогнали гостя свого, ухопили рукою за оде­жинку, вгамовували:
   –  Яремо! Чуєш? Отямся! Ось ми взуємось і підемо до мене. Жити будемо вдвох – ніхто нас не зачепить.
   ...Над селом клубочився дим. Горіли обійстя людські. Яремкове тільки-но розжеврювалось.

НА РОЗДОРІЖЖІ

Горіла сосна-смерека.. .
(Українська народна пісня)

І

   Дід нічого не їдять – їм підсмажити б риби.
   Та й риба не десь. Максимкова хата над ставом. Де став, там коропи, лини, карасі... Миколка поспішав і вже був на роздоріжжі. Три вулиці розбігаються від криниці. Відро на цямрині. Ланцюг. Сніг – довко­ла. Звідси до Максимка – рукою подати.
   A-а... Хто це іде? Одна нога коротша, друга довша: хить-хилихить! Та це ж Демко! По воду перехилихитується з відром. Голосистий! Співак! У селі чи не найперший. Як зберуться старші та молодші й малеча у Раїни Іванівни, погомонять дорослі про що там і беруться за пісню. Демко підіпре долонею щоку свою, примружить очі та й ширяє голосом то високо, то низько, нижче трави. Аж рокоче в нім той голосище його! Більше Миколкові подобається ота пісня, що про сосну, котра горіла. Може, найбільше вона тому, що він знає всю і підспівує, схилившись, як Дем'ян, примружившись.
   А це хто ногами он швицяє, мов патиками? Не хто і не хтось ото – Клешня! Поліцаєще! Без кийка з гуми. Дивно, що він без тої гуми. А підкрадається, собачий син, мовби до криниці і начеб не до криниці. Насправді націлюється на... Демка.
   –  Дем'яне-е!
   Ніби не чує. Дивиться собі вниз, куди відро опус­тилося на ланцюгу, корбу крутить. Викрутить, якщо викрутить, джерелиці та й понесе додому, якщо поне­се. Бо Клешня ось-ось ухопить його, скрутить йому руки назад, якщо скрутить, попровадить хлопця, якщо зможе, в управу. Еге ж. В управі староста, комаради- поліцаї від заздрощів полопають: кого впіймав! Хи- хи! Дем'ян же: як вивернеться на довшій нозі – враз відро з водою опиняється на поліцаєвій голові. От вам штука! Вода по лахах поліцейських тече, ланцюг на­мотується на рябу від чиряків шию. Ще за тої влади взяв був Клешня собі за моду стовбичити в Раїни Іва­нівни під вікном. Вони зошити учнівські перевіря­ють. Він стоїть у будь-яку погоду. Мороз, вітер, чиря­ки висипали – вартує. А в них двійко синів, чоловік на службі в армії...
   Клешня заревів, як бугай недорізаний, посковзнув- ся, упав сторч головою у сніг. І не може встати. О-о! Ха-ха! А Демко? Пішов. Знає куди. З відром своїм порожнім. І Миколка натиснув на п'яти. Бо дідусь мовби гукали йому: де ж ти забарився, онуку?

ІІ

   У ночвах плюскаються карасики та окунці! Мов Клешня біля криниці. Миколкові губи розтягуються самі собою мало не до вух.
   –  Що смішне з'їв? – глипнув Максимко від печі. На чолі латка від сажі – варить щось під челюстями. Батько його ще до війни вмерли. Прийшли з тюрми і... Мати вже тепер, за окупації, підірвались на міні в полі. То хто ж йому зготує щось там їсти? Миколка нахмарився. Максимко розширив очі:
   –  В тебе щось скоїлося?!
   –  Нічого, – сумно відповів Миколка. – 3 дідом погано.
   І розказав: так і так. Стрілися раз на вулиці дідусь та кілька шуцманів-поліцаїв. Клешня візьми і при­вітайся. Підняв руку, як це робить сам фюрер, ну, Гітлер. Дід сплюнули, назвали фашистського вождя біснуватим, а його прихвоснів отаких, як оті, що йдуть, придурками. Поліцайчики як образяться й давай діда гамселити своїми кийками гумовими, потім кинули під ноги. Клешнева шия аж горіла: одне, що його об­ражено, друге – дід родич і проти нього отак пішли.
   –  От гад цей Клешня! – тернув Максимко доло­нею і зачорнив сажею ще й ніс. – Треба йому, чиря­куватому, віддячити! І то так подякувати!.. Риби дідові? Лови у ночвах. Що менший карасик, то смачніший і помічні ший. Бери-бери! Он відро. Я поможу нести.
   Невдовзі хлопці ішли засніженою дорогою. Мак­симко не остиг від гніву на Клешню.

   –  Треба щось придумати, – казав. – Чортів по­ліцай!
   –  Придумаєм, – пообіцяв Миколка. – Таке при­думаєм, що...
   Донеслося звідти, з-за греблі: гуг-г! гу-уг! Колона машин. Звісно, що німецьких. Суне колона з горба в село. Мине греблю, а далі – куди? Куди ж як не до роздоріжжя, де криниця? Звідти вже, в який напря­мок хочеш, прошкуй. Пре колона. Ніде нікого. Похо­валися люди. Бо де з'явиться німець, не минеться без напасті або й біди. То що? Отак ніде нікого-нікогісінько? Ні! Клешня плешняє. Так є! В одежі сухій, бо іншій. Карабін-рушниця за плечима. А це що за мара наближається? Не мара іде і не привид якийсь Раїна Іванівна ступають босі, в одежі всій чорній,-пречорній. Золотисті коси підв'язані чорним. Свічка в руках їхніх горить, кудись їм дорогу підсвітлює. Самі вони, мов та свіча. Свічка свічку несуть.
   –  Стій! – вихоплюється Клешня на дорогу, пир­скає по-котячи на Раїну Іванівну'. – Геть звідси! Он пани їдуть, ти панахиду правиш. Недотумкуєш?
   Колона машин, начинена солдатами, пригальмува­ла.
   Миколка і Максимко, прихопивши відро з рибою, шугнули в рів, неглибокий, але і не мілкий. Із кабіни переднього авто викотився кожух з окулярами на гор­батому носі. Спитав:
   –  По кому так голосно горит свічка?
   Раїна Іванівна хотіли обійти автоколону — окуля­ри заблищали різко. Раїна Іванівна зупинились. Клеш­ня виструнчивсь перед кожухом-офіцером, підлаштовувався під норов і мову чужинця:
   –  Свічка горит по син і син.
   –  О! Матка.
   Син і син її хотів знищуй німецький комендянт. Я і мій комарад-товариш вловив їх. Комендант наказав розстріляйт. У глиняник. Матка іде до моги­ла. Вона готова підпалити окупант. їй подай вільна Україна.
   –  Ну й Клешня! – проказав Максимко. – Ну й змій!
   –  А ти думав, – ствердив Миколка.
   –  Ґенуг-досить! – ошкірився офіцер. – Україна – ні! І Росія — ні! Дойчлянд – понад усе! Шофер! Каністра, бензин! Запальничка.
   Водій передньої машини миттю дістав із кузова ка­ністру і розкорковував її.
   Що ті фашисти надумали? – зойкнув, про щось здогадуючись, Миколка. Зблід і Максимко. По­ліцай уже простягав руки до каністри, белькотів:
   –  Я знав, що далі робитен!..
   Офіцер блиснув окулярами, водій віддав каністру Клешні. І поліцай лив навколо ніг Раїни Іванівни ру­дувату рідину. Хлопці вихопилися з рову і закричали в один голос:
   –  Раї... ванівно! тікай... те!..
   А вони втомилися, мабуть, тримати свічку і опусти­ли її. І вибухнуло полум'я. Від машини донісся скрип губних гармошок. На хлопців накинувся Клешня. Хлоп'ята кинулися навтьоки поза будинки.

ІІІ

   А тепер бігли городами: як там дідо?
   Про Раїну Іванівну думали обидва, говорили про діда. Миколка сказав у хаті: “Сплять”. Сам же поду­мав, що неживі.
   –  А риба? – сполошився Максимко. – Відро десь там, у рові.
   –  Та-а, – нехотя озвався Миколка, дивлячись кудись у куток. – Ну її, рибу.
   –  Чого ж? Зваримо чи насмажимо!
   –  Не треба нічого варити і смажити! – не втри­мався Миколка і крізь сльози проказав: – Дід вмер­ли!
   –  Як... вмерли?! – отетерів і Максимко, підійшов до ліжка, взяв холодну руку дідову і намацував на ній пульс. У себе він швидко знаходив цей живчик.
   Дідусь розплющили очі, спробували сісти. Микол­ка вмить перемінився – з пригніченого і сумного став радісний, веселий. Запропонував:
   –  Гайда по рибу. Якщо Клешня не зцапцарапав.
   Сніг сіється, сіє. Така снігова тиша, що, здається, ніде і ніколи не було ніяких звуків: голосу німецького офіцера, ні кручених слів Клешні, ані скрипу губних гармошок. Де стояли Раїна Іванівна, – кучугура. Тут хтось ходив – сліди знати. Відро з карасиками хлопці ледве намацали в рові. Під ковдрою сніговою.
   –  Може, Раїна Іванівна якось врятувалися?
   –  От було б діло! А Клешню треба спалити, щоб знав... У діда і кресало є, і кремінь з губкою.
   –  Бензину в нас нема.
   –  Жирний – загориться!
   Діда хлопці застали біля печі – мудрують щось вони. їсти то треба.
   –  Ми, діду, риби принесли!
   –  О! – тішаться дідові підсріблені вуса і зморш­ки біля очей. – Буде вечеря ще й сніданок. Ти, Максиме, ночуй. Ви, бачу, обидва якісь ніби не свої. Що з вами, дітоньки?
   Хлопці розказали дідові про Клешню, Раїну Іванів­ну, колону машин, офіцера.
   Нещасна, як вся наша земля, – зітхають дідусь і не можуть узятися за карасиків. Так хвилюються. Але сказали:
   –  Збігайте, хлопці, розізнайте про вчительку.
   ...Ті швидко вернулися і доповіли:
   –  На подвір'ї їхнім дядьки дошки стружать, в хаті голосять жінки і діти. Що лишилося від Раїни Іванів­ни, будуть ховати чи не завтра.
   Як звечоріло і стала ніч, Максимко мовив до Ми­кол ки:
   –  Пішли до Клешні!
   –  Ходімо! – згодився відразу Миколка. – Гама­нець дідів з кресалом у мене.
   Спочатку вони поліцая викличуть із хати, тоді на­кинуться на нього, зв'яжуть і потягнуть на роздоріж­жя.
   –  Там йому і горіти!
   –  І не писне! Бо пристукнем його ж кийком.
   Та ось і хата, хлів. Перед ворітьми щось наче бо­вваніє, сіре аж чорне. Придивилися хлопці – то сани і коні, в них впряжені, стоять. Поліція понаїхала. Пиячити! Ми вас напоїмо і нагодуємо!
   –  Тихше! – сказав Миколка.
   –  А що? – спитав Максимко.
   Із подвір'я виломлюються троє. Два чоловіки тяг­нуть, взявши за підпахви, третього. Третій впираєть­ся, сопе. Клешня! Комусь упіймався. Його, як лома­ку, ті двоє кидають у сани. Коні форкнули і рвонули, мов той вихор. Від саней донісся голос – хтось зна­йомо співав про сосну, що горіла.
   –  Демко! – зраділи хлоп'ята.
   І все ж образливо. Обидва хлопці вдарили шапками об мерзлу дорогу і мало не заплакали:
   –  Припізнились ми!
   А що робити? Взялися вони руками за плечі, йшли і розгойдували тишу піснею – співали:

Горіла сосна-смерека-а...

КАРТОПЕЛЬКА
І

   Вищугнув з-під рядна.
   Хлопці-вуличани казали, ніби на торішньому кар­топлищі можна класно поживитися. Копни заступом – отакенна викотиться картопля.
   У напівтемних сінях знайшовся кошик. І заступ мовби чекав у хлівцеві, за дверима. Гайда в поле!
   ... Німці загребли все, що можна було, – навіть картоплю, залишену на насіння. Стало сутужно Гринику з матір'ю. Одежа одежею, взуття взуттям. Чи ще там що ті зайди поцупили. їсти – нічого! Хитрує німчик. Якщо вас, мовляв, не взяла куля чи снаряд, голод ухоркає. Капут вам зробить. І нам лишаться ваші ліси, поля, ріки... Ті, котрих і голод не здолає, будуть за робочу силу новим господарям. А дзузьки! – наштилився Гриник. Он картопля в полі є! Кропива не­вдовзі почне рости. Ви і про армію нашу забули. Баняки у вас – не голови.
   О! Місток-місточок горбатиться над річечкою. А там уже – поле. Оце ж воно і є те картоплище спод­іване.

II

   Як ступив Гриник за місток цей, заступ начеб сам увігнався вістрям у землю. І вдруге, і вчетверте ввігнав­ся. Де ж ти заховалась, картопелько?! І – ще копав. І випорснула зі схованки своєї картопля: мов кулак зав­більшки. У рожевій шкірці-сорочці, округла. Очі Гриникові засвітились радістю – лагідно він узяв знахід­ку, притулив її собі до грудей, потім поклав у кошик і подумав: а можна жити!..
   Заступ запрацював іще моторніше. Тільки ж їсти хочеться. Під ложечкою смокче. Як же воно мамі й татові було? В голодовку ще до війни? Було як було! Опухли, охляли до краю, та вижили. І я, тоді манюній такий, вижив. То і тепер виживемо. Ще ж ми не опух­ли. Є картопелька! Іще інші картоплі будуть. Гайда, заступе! Час не стоїть.
   –  Ну, як? – окликнулось над Гриником запиталь­не, і він підвів голову. Довкруж нього стояла ватага дітлашні. Котре з мішком і сапою, котре із ряденцем та заступом, а котре із відерцем-дійницею. Один із ватаги то і без нічого: ні інструмента, ні посудини ніякої. Всі – мов зграйка горобців з підскубаними крильцями. Босі. Не в одежі – одному рам'ї. Брудні.
   Федір чистіший від інших, у капцях. Він і допитує Гриника:
   –  То все-таки? Якусь картопельку знайшов?
   Гриник розтулив сплюснутий з почорнілої рогози кошик. Федір засунув туди руку і дістав звідти... кар­топлю.
   –  Класна, – сказав. – І ми не з'їли в бога теля. Покажімо, що в нас є!
   Івашко. похмурий і замурзаний хлопчина, розсте­лив ряденце. Андрюх мішок розправив так, що видно стало білу густу суміш. Іринка відерце поставила пе­ред Гриником. Федір пояснював:
   –  То така картопля. У кагаті за два роки перетво­рилася на оте тісто. Але нічого. Якщо висушити, пе­ретерти, можна шоколадки пекти.
   –  Пхи! Шоколадки! – пирхнула Іринка. – Де ти, Хведоре, з поліцаями обіймаєшся, то з ними і по­їдаєш всякі шоколади. Бо дехто німцям служить.
   Федір ізблід. Шия бліда стала ще блідішою. Опуклі очі заіскрились. Ніздратий ніс посинів. І він говорив швидко, зачеплений за живе:
   –  Може, так треба, щоб удень з поліцаями переба­лакуватись, а вночі йти в ліс чи ще куди. Мій тато в управі писарює і що? Вдає, що вірний теперішній владі, насправді він... партизан. Ех! Біжіть тепер, котре хоче, заявляйте куди треба. Я – сказав те, чого не слід нікому знати.
   Івашко зібрав кінці свого ряденця, ще більш насу­пився, глипнув із-під рудих брів на Федора, тоді на Іринку:
   –  Ірино, ти, втри носа і прикуси язика та так, щоб!.. Зрозуміла? Хведька і його тата ми не видамо! Хто спробує писнути, тому смерть на місці.
   Андрюх шморгнув носом і теж пригрозив уявним донощикам:
   –  Тільки – смерть!
   –  А я нікого не видам і язика не прикушу, – дзень­кнула дужком відерця-дійниці Іринка. – Бо я – дівчи­на.
   –  Ну, добре, – проказав остигаючи Федір. Він роззувся і простягнув Гринику свої капці.
   –  Взуйся. Он кров з пальця тече.
   Спалахнув Гриник усім обличчям, закліпав чорни­ми віями:
   –  Я не бідний. Про твого тата нічого не чув. Не переживай.

III

   Ватага рушила.
   Не сподобались Гриникові Іринчині слова про шо­коладку – Федір так бачить їх, шоколадки, як Івашко чи Андрюх. ІЦе більше не сподобалось йому, що Іринка до Федька зверталася. Хоч казала слова нібито образ­ливі. Не сподобався і Федір. Де Іринка, там і він. На сніговій гірці їй свої санчата дає кататися. Тепер по картоплю з нею ходить. Що він, Федір, найближчий їй сусіда? Це його, Гриникова, хата мало не цілується стріхою з Іринчиною хатою. Про партизан – правиль­но. Як по правді, ми всі партизани.
   Від ватаги котресь – чи не Іринка – гукнуло:
   –  Гри-и!.. До кагати не ходи! Все там визбирано-о!
   Гриник витер спітніле чоло і копав далі.

ДАРИНКА
I

   Хтось по шибці шкрябає. Певно, до хати просить­ся.
   Бабця встали з ліжка, підійшли до вікна, заглянули в шибку. Потім пішли до сіней, дзвякнули засувом. Зайшов незнайомець.
   –  Я розвідник, – сказав, привітавшись, прибу­лець. – Звусь Іваном.
   –  То розвідуй, – хихикнула Даринка.
   –  Я серйозно. Є у вас дід чи парубок, щоб розка­зали мені...
   –  Нема, – відповіли бабця, – ні діда, ні парубка. Ти хочеш дізнатися про німців: що, де їхнє стоїть, які укріплення.
   –  Саме так! – згодився розвідник.
   –  Почекай, синку, і будь уважний.
   Бабця позатикали вікна ряднами, засвітили каганець-сліпак, дістали з шухляди стола клаптик паперу, взяли олівець.
   –  Дивись: ото село, – намалювали кружельце баб­ця. – Ось на краю зі сходу – оборона німецька. Оце – доти. Отут гармати, а он – танки. Штаб їхній ось де, в колишній школі.
   –  Звідки ви все те знаєте?
   –  В ту війну я була, як ти, у розвідці. То отак, ніби ненароком, забреду, мов якась несповна розуму баба, туди чи ще куди. Роздивлюся. Бач і пригодилось.
   Даринка встигла вибратися з-під ковдри, оглянути гостя, автомат...
   –  І я, – вставила Даринка. – Як підмалююсь, згорблюся для годиться та й іду. Фрици регочуть, гра­ють на губних гармошках. Я, ніби підсліпувата, див­люся в землю, а бачу все, що мені треба.
   Бабця радили далі:
   –  До своїх іди ось як. Від греблі звертай у яр, на­ліво. Там варти нема. І ще одне. Візьми взвод солдатів чи два. Заходьте німцям у тил і наробіть тут несподі­вано тарараму. Буде переполох. Знаєш, синку, хто вигнав турецького султана з нашого Кам'янця?
   –  Запорожець забрався до нього з барабаном.
   –  Так і вчиніть.

II

   Даринка схопилась над ранком.
   Які ми з бабою такі! Розвідник пішов, а ми спати-спатоньки. Може, з ним уже щось та сталося?
   Зібралась вона, зачинила за собою двері, хатні й сінешні. Мовби в казан з молоком пірнула – така мряка. Ні звуку на землі, ані зірочки в небі. Патрулі десь стирчать, закутані в шинелі чи плащі. Даринка ішла-кралась городами. Дурила себе, що не спала, а лиш задрімнула. Певно, Іванко тільки-но добираєть­ся до греблі. Побігла би з ним до лісу і назад.
   А ось і гребля, і яр. Щось несподівано дзенькнуло. Даринка припала до стовбура тополі. Якщо патруль, подумала, якось викручусь. Або нехай веде в штаб. Там як буде, так буде.
   –  Хто тут? – ніби з-під землі видобувсь голос.
   Кликав розвідник. Даринка стиха засміялась:
   –  Хто-хто! Хтокало ти!
   Розвідник обійняв малу і пустив з ракетниці в небо яскраву ракету. З лісу озвалися постріли. Зашелестіли снаряди на німецьку оборону. Озвались і ворожі гар­мати.
   –  Почалось! – зрадів розвідник і подав команду:
   –  Взвод, за мною!
   Солдати з автоматами й ще із якимсь знаряддям своїм – то були міномети – висотувалися з яру і роз­віювалися по вулиці вліво і вправо. Іванко скоманду­вав і Даринкою, щоб змотувалась до бабусі та щоби залишили вони хату і десь приховались.
   –  Отак і змотаюсь, – сказала, та розвідника вже не було біля неї.
   Постріли перетворилися в суцільний гул. Небо на сході почало рожевіти: чи то від розпечених у повітрі снарядів, чи вже світало. З лісу рушили танки, виси­палась піхота. В небі гуркотіли бомбовози. Взвод стріляв, кидав гранати й кричав “ура”. Могутнє “ура” неслося і з-за чужих окопів. Фашисти закрутились, як мухи в окропі. Декотрі надумали втікати і натикалися на кулі взводівців. Даринка перебігала з місця на місце – так їй хотілося все, що тут відбувається, бачити. І наткнулась ногою на щось тверде. То був автомат. Вона підняла його і вже намірилась бігти вперед. І бігти, і стріляти. А тут – ой! ха-ха! фашист: одна нога боса. Під пахвою півень. О! Ще одна почвара кудись на­цілилась. У срібних погонах. Костур-паличка в руці, пістолет. Даринка злякалась і наставила на срібнопогонника зброю, прикрикнула:
   –  Руки вверх!
   Фашистяра дивиться витріщеними очима, пістолетом-наганом поводить сюди-туди.
   –  Хенди хох!
   У того, що одна нога боса, вихопивсь півень з-під руки, злетів на ближній тин та як загорланить:
   –  Ку-курі-іку-у!
   Півень кукурікає, промені сонця підсвічують його дзьоб і пір'я, і він палахкотить, мов прапор. Звідкись узявсь Іванко. Сріблопогонник сховав пістолет, підняв руки. Іванко сміється:
   –  Ну й трофей тобі, Даринко, дістався! Це ж гене­рал! – і вже до нього, до генерала: – Ком за мною. До Даринки: – Молодець ти!
   Як відійшов трохи розвідник, оглянувся:
   –  Не здивуйся, як нагорода тебе знайде. Я про тебе ще раз доповім начальству.
   Нагорода? Пхи! Ніби я з-за нагороди тут! Наші вер­таються. І ти – цікавий такий. Ще у хаті нахвалявся після війни приїхати свататись. Кого це сватати? Шко­лярку? Та поки там що.
   А тут гримлять танки з великими зорями на довгих стволах. Солдати-червоноармійці йдуть. Полонені фашисти понуро бредуть колоною. Писки їхні бліді.
   –  Даринко-о!
   Іванко. Знов появився захеканий. Забрав автомат, що нагинав їй плече.
   –  Ходи та швидше!
   Біля танка в червоних зорях, бачить Даринка, стоїть найстарший, мабуть, командир. Чуб спадає на лоба. Люлькою він пахкає, мовби Тарас Бульба, що в книжці про нього написано.
   –  Товаришу комдив! – підніс Іванко руку до скроні. – Ось вона. Даринка.
   Серйозний командир дивізії. Хмарку диму пустив. Даринці не лячно. Ніби все життя вона з командира­ми різними здибалась. Оцьому то кучері би поглади­ла, а – високо вони. Можна б дотягнутися, бо ком­див нахилився і чіпляв їй до жакетика медаль. Мож­на, та не можна.
   –  Служи, доню, – мовив комдив, – і надалі нашій Батьківщині!
   –  І Україні, – вимовилось Даринці само собою. Так би сказали її бабуня. їм найдорожчий рідний край.
   –  І Україні, – згодився командир дивізії і поцілу­вав Даринку в ліву щоку і в праву.

III

   Бабця, хоч із паличкою, – прудкі.
   Шукали онуку і знайшли її. Вхопились за неї вільною від палиці рукою. Втішені.
   Танки і машини та солдати спішать-поспішають. Даринка махає рукою, бажає нашим воїнам, щоб ско­ріше закінчилась війна.