Катерина ГАЛЕЦЬКА
читачка бібліотеки смт. Сатанів Городоцького району

   Я беру в руки святу для мене книгу – “Кобзар” Тараса Шевченка. Це невелика книжечка, що відкриває, як зазначав Іван Франко, перед нами новий світ поезії, вибухає, мов джерело чистої холодної води. Настільною книгою нашої родини є “Кобзар”. До нього я звертаюся в хвилини радощів та смутку. Читаючи Шевченкові вірші, бачу, які біди спіткали поета і розумію, що всі негаразди пройдуть, тому що наше життя – це білі та чорні смуги. З Шевченком всі біди стають набагато меншими. Він є поводирем мого життя.
   Світ Тараса Шевченка…
   Увійшовши до нього, можливо, зрозуміємо, звідки та всеосяжна любов до України, її народу та всіх чесних людей світу; звідки брав він силу вистояти у боротьбі проти зла і не зломитися; звідки в бідного кріпака такий високий духовний світ і геніальний талант. Можливо, це розуміння надасть і нам сили, стійкості, мудрості в щоденному подоланні труднощів і боротьбі за себе, за чистоту своєї душі.
   Кожен, хто хоче зберегти живу українську душу, повинен іти на пораду до великого Кобзаря, вчитися любити землю рідну, цінувати свій народ.
   Пишаюся, що я донька народу, котрий має такого славетного сина, як Тарас Шевченко. Слово Кобзаря пробуджує в душі кожного із нас родинні почуття до матері Вітчизни.

Свою Україну любіть,
Любіть її. Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

   Перечитуймо й перечитуймо “Кобзаря”. Черпаймо з поезії Тараса оту цілющу силу, що допоможе нам воскресити і утвердити нашу Україну такою, якою бачив її у своїх мріях Поет.

Дитинство Кобзаря

   У сім'ї Григорія Шевченка була хатинка бідна та тісненька. Народився у ній син Тарас – 1814 рік йшов тоді якраз. Від тяжких злиднів та біди подітись сиротам не було куди. Померла молодою Тарасова мати – якби ж то долю свою та знати? А до двох років та після того закопали і батька, також молодого.
   Голод і злидні тоді діток обсіли, а вони ж бо так їсти завжди хотіли. До кирилівського дяка Тарас іде наймитувати, а дяк хлопчину бив і їсти міг не дати. Носив воду, рубав дрова, школу прибирав – юнак дуже добре обов'язки ці знав. Утік Тарас від дяка, тільки книжечку узяв – так маленький попихач школу життя пізнавав. Дуже вчитись малий Тарас хотів. Читати й писати  сам  навчитись  зумів. Тягло сильно хлопця до науки та до всього мав старанії руки. Мав хлопчина талановитий хист до малювання, міг всю ніч він малювати –  з вечора до рання. Але тарасівський дяк-маляр сказав, що у\ хлопця таланту нема. Шукав інших малярів. То Бог один знає! І ще декілька “учителів” замінивши таких, був готовий уже хлопець до випробувань нових. Став у хлипнівського пана козачком, але й тут було йому не з добром.
   Одного вечора свічку запаливши, малював Тарас козака Платова, дуже захопившись. Та раптом пан Енгельгард на порозі з'явився, нам'яв хлопцеві він вуха й дуже розлютився. А на другий день наказав Тараса побити, щоб він більше вже такого не посмів робити.

Перше кохання малого Тараса

   Сім'я Коваленків по сусідству жила і дівчинка гарна у них була. З дитинства Тарасові подобалась Оксана, появилася в серці у хлопця кохана. Дитяча дружба переросла у любов. Перший поцілунок згадував знов і знов. В житті пастушка “наче сонце засіяло” і жити сироті у світі легше стало. Їхні матері мріяли їх одружити, щоб краще дітям у світі було жити. Хотіли щасливішої для своїх дітей долі і щоб були всі вільні, не в неволі. Та не судилось тому статись… На “козачка” Тарас був змушений найматись. Поїхав до пана Енгельгарда в місто і від розлуки хлопцеві в душі ставало тісно.
   Але образ кучерявої Оксани, її погляд музи дитинства бажаний поет на все життя запам'ятав, бо він йому наснаги додавав.

Шевченко – художник

    Коли у Ширяєва Тарас учився маляром стати, то білими ночами ходив малювати. До Літнього саду, на довгі алеї, подалі від людей до мрії своєї. Дуже наодинці побути хотів і зарисовував статуї так, як умів. Тут випадково студента Сошенка зустрів, і той його із собою за руку повів. Переглянувши рисунки самоука-юнака, Сошенко побачив, що в хлопця талановитая рука. І став Сошенко юнака навчати, щоб міг той ази мистецтва пізнати. Познайомив він Шевченка з художниками відомими: Григоровичем, Венеціановим, Брюлловим. Блискучий природній талант Шевченка їх усіх захопив, і свій вклад у мистецтво Тарас зробив. Але, щоб Шевченко міг би творити, треба його із кріпацтва звільнити. Портрет Жуковського Брюллов намалював і лотерею його розіграв. 1838 року Шевченко вільним став. І в листі до брата Миколи писав: “…учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь”. В Академії мистецтв Тарас навчався, за складну роботу завжди брався. Згодом Шевченко багато картин намалював, бо талант митця від Бога він мав.

Чому ми забуваєм Україну?

Любітеся, брати мої,
Україну любіте.
І за неї, безталанну,
Господа моліте…
                     Т. Г. Шевченко

Чому ми забуваєм Україну?
Ми забуваєм з вами, хто ми є.
Шукати щастя десь тікаєм на чужину,
Все зневажаєм й зраджуєм своє.

А ми ж народ, що має свою душу,
Свою історію і пісню солов'я,
І мову рідну. Українці-друзі,
А, може, й рідні. Ми – одна сім'я.

Можливо, зараз доля нам послала
Випробування різні у наш час.
Та треба лиш, щоб віра не згасала
У наших душах та в серцях у нас.

Тарас Шевченко

Тарас Шевченко – брат свого народу,
Якого пам'ятають всі й завжди.
Він виступав за волю і свободу,
Своєю працею підняв народ з біди.

Його ламала доля, та не здався.
Його життя корило, але він
Лихих їх жартів не злякався,
Не падав. Піднімався лиш з колін.

Він в душах сіяв віру і надію,
Добро і силу, мужність і любов.
Він був з народом, свято в нього вірив,
Допоки в жилах пульсувала кров.

Тож пам'ятаймо генія Вкраїни,
Що нашу рідну неньку величав,
Що мову нашу підіймав з руїни,
За справедливість до кінця стояв.

У краплинці роси – Україна

Яка прекрасна крапелька роси!
В ній відбивається яскравий сонця промінь,
В ній – небо неймовірної краси,
Про рідну землю в ній найкращий спомин.

Це в ній – веселки ніжні кольори,
І в ній – частинка чистої сльози.
В ній видно жовте поле й колоски.
Яка ж прекрасна крапелька роси!

І я схилюся й затулю руками
Від сонечка цю крапельку роси.
Нехай вона живе, нехай живе віками,
В ній – Україна неймовірної краси!

Дитинство

Летить, танцює білокрилий сніг.
І вітер кучугури намітає.
Лунає радісний дитячий сміх.
Й в простори неба з піснею злітає.

Зацвіла вишня білим цвітом у саду.
І у верби зазеленіли віти.
І вже дівчатка, зустрічаючи весну,
Вплітають у свої віночки квіти

Червоні вишні літню п'ють росу,
Верба вмивається, пустивши гілля в воду,
І вже дівчата вплели стрічки в косу
А хлопці дивляться на їхню вроду.

Тарасова світлиця

Я з шанобою й смутком сьогодні приїду,
Постою біля тебе, Тарасе, в задумі.
Вітер хмари несе на Чернечу гору
І шепоче Дніпро твої “Думи”.

Тут стоїть невелика дерев'яна хатина.
Солом'яною стріхою скромно покрита.
Це музей Кобзаря, бо він геній-людина,
Тут усе його духом сповито.

Дихає тут усе його картинами й віршами.
І Катерина, й Гонта, й Залізняк
Говорять з нами Кобзаревими вустами,
І бачимо тут битви гайдамак.

Це нашої гідності – чисте джерело,
Стояв поет за правду і свободу.
Все, що пережив Тарас, яким життя його було.
Тож збережімо цю “Світлицю” для народу.

Роман ГОРДІЙЧУК
читач бібліотеки с. Вільховець Новоушицького району

Шевченко і я

   Життя великого поета – сонет любові до рідного народу. Всім своїм єством відчуваю кожну нотку його поезії. У ній біль і смуток, одкровення і переживання, щира думка і непохитна віра.
   У моїй сім'ї шанують слово Тараса. А хіба можна не любити того, що звучить у батьківських устах як пророцтво? Мережаться думки Шевченковою поезією, котру люблю з дитинства, а рука фіксує на папері власні поетичнірядочки. Так, я пишу вірші. Можливо, цим важко здивувати оточуючий світ. Та це не основне. Головне, що йдуть вони з душі, допомагають побачити світ, вчать жити з відчуттям краси.
   Тарасе, ти справжній мудрець! Адже не одне покоління зазирало і зазирає у скарбницю “Кобзаря”, щоб пізнати минуле і знайти шлях у майбутнє. Я – маленька зернинка українського роду, але мрію прорости врожайним колосочком на ниві Життя. А ти, як небесне світило, що вабить світлом і теплом. Ти надихаєш мене на поезію, а отже даруєш іскорку таланту. Чи засяє вона на зоряному небосхилі? Це невідомо. А ось любов'ю до світу у моєму серці вона спалахнула одразу…

Дивний сон

   Недавно зі мною трапилась незвичайна пригода. Одного вечора  сидів у кімнаті на дивані і читав Шевченків “Кобзар”.
   У вікно постукав гілками вітерець, а місячне світло розливало своє сяйво так, що в кімнаті майже видно.
   У мене було багато думок… Я думав про Тараса Шевченка.
   –  Який він? Як він це все написав?
   З цими думками я й задрімав. І  сниться мені… Ніби  сиджу  на  човні біля  річки  з  книжкою  в  руках,  читаю  “Реве  та  стогне Дніпр широкий” – і раптом поряд зі мною хтось сів.
   –  Хто ви? – не повертаючи голови, я запитав. Він відрекомендувався.
   –  Тарас Шевченко, будьмо знайомі!
   –  А що ви тут робите? – запитав я.
   –  Іду до Канева. Ходив по степах та ланах українських, дивився, як живе мій народ. Яка ж вона гарна, моя Україна! А що ти читаєш хлопчику? – запитав він.
   –  Та Ваш “Кобзар”! Ми і тепер Ваші вірші у школі вчимо.
   –  Подобаються?
   –  Гарні. А вчаться легко і просто.
   –  Ну, прочитай хоч якийсь!
   І я почав декламувати Шевченковий “Мені тринадцятий минало”.
   Раптом чую – мама до мене говорить:
   –  Романе, ти що це бурмочеш крізь сон?
   А я подивився на неї і кажу:
   –  Це я з Шевченком розмовляв. Який він добрий і привітний.

МИ НАЩАДКИ ШЕВЧЕНКА

Я вірю в майбутнє твоє, Україно,
Я вірю у сонце, що світить тобі.
Я вірю у мову народну єдину,
Яку так щиро Шевченко любив.
Я вірю у мир, що нам голуб дарує,
І в щире добро, що у серці живе.
Нащадки Шевченка, в майбутнє крокуєм
Й любов до Вкраїни ми гордо несем.

Т.Г. ШЕВЧЕНКУ ПРИСВЯЧУЮ

У котре дивуюсь, гортаючи книжку,
Вдивляючись в очі самої душі.
Та так і не скресла байдужості крига
І болю, з яким писав Він вірші.

“Лілея”, “Русалка”, “Причинна”, “Тополя”,
“Молитва”, “Сестра” – все знайомі рядки.
Десь Плач Ярославни зозулею лине,
З-під явора води в майбутнє течуть.
Ось так, як Шевченко любив Україну,
Нам кожному варто пізнать її суть.

ШЕВЧЕНКОВІ СЛОВА

“Без мови в світі нас нема”.
Оці Шевченкові слова
Моє так вразили серденько
І процвітають помаленько.

О мово рідна, ти – моя!
Це небо, ріки і земля,
Це ніжна пісня колискова,
Зоря прекрасна світанкова.

Не помиливсь, Тарасе, ти,
Тож слався, слався на віки!
“Без мови в світі нас нема” –
Безсмертні ці твої слова.

Геній з кріпацького роду

Минають роки і століття.
Так невблаганно лине час.
І перейшло те лихоліття,
Що пережив колись Тарас.

В дитинстві сиротою став,
Талант з роками розквітав,
В майбутньому просив він долі,
Хотів для України волі.

Він – серце українського народу,
Пророк і геній із кріпацького роду.
Дитино, ти майбутнє України,
Славу і велич принось їй щоднини.

МОЯ БАТЬКІВЩИНА – КВІТКА ЗЕМНА!

Батьківщина моя, як квітка земна,
Вона як мама, тато – єдина, одна,
Вона родюча та тепла, і запашна,
Батьківщина – мій брат і сестра,
Немов уся моя рідня!

КОБЗАР

Писав Шевченко вірші щиро,
Про калину та Україну.
Та про синю річку
Та про вербичку.
Люблять читати вірші Шевченка
Всі: дорослі і малі.

ТАРАСОВЕ ПРОРОЦТВО

Розступіться хмароньки
Зіронько, зійди,
Кобзареві нашому
Шлях ти освіти.
З Канева на свято він іде до нас
І перед ним
Нам сповідатись час.
Поет мріяв про долю,
Про той світлий час,
Коли настане воля
Для всіх нас.
Тарасове пророцтво
Дивним сном збулось –
В Україні рідній
Диво відбулось

БАТЬКІВЩИНА КОБЗАРЯ

Мій край чудовий – Україна!
Тут народився малий Тарас,
Тут над ставком верба й калина,
Чарівна пісня солов'я,

І найдорожче – рідна мова,
Яку колись любив Тарас.
Наснагу й силу вона нам дає.
Нам стежку в світ дано топтати,
Поки в нас рідна мова є.

ОДА КОБЗАРЮ

Великий Кобзарю! Ми – нащадки твої.
В поклоні схиляєм голівки свої.
Тебе люблять й поважають,
До віршів звертаються в часи бід і скорбот.
Поет – найвище в світі звання,
Що дає нам натхнення, знання.
А найцінніша книга – “Кобзар”
Пера Тарасового дар.

МАЛИЙ ТАРАС

Тарасик, ще малим хлоп'ям,
В душі землякам запав.
Все він писав та малював,
Ягняток пас, любив природу.

Як виріс, про Вітчизну він писав,
Про щастя мріяв для свого народу.
Чи ж думав наш малий Тарас.
Що знатимуть його усі народи.

Анастасія ГРАБ
читачка  Ярмолинецької районної бібліотеки для дітей

Моя Україна

Небо синє-синє,
Жовте-жовте жито –
Це все Україна
У літах прожитих.
Україно – моя земле,
Краще неї ніде нема.
Тут яскраве сонце,
Що заглядає у віконце.
Тут живемо братик і я,
Тут щаслива моя сім'я.

Замріяний малюнок

На подвір'ї, біля хати,
Буду мрію малювати.
Спершу намалюю сонце,
Щоб світило у віконце.
Хмарка й дощик з неї йде –
Нехай пшениця гарно росте.
Намалюю гарну хатину,
Щоб збиралась уся родина.
Біля хати – вербу та калину,
Щоб у світі знали мою Україну.

Акровірш “Україна”

У краю, що зветься Україною,
Кетяги калини пахнуть дниною,
Ранки журавлині, вечори духмяні,
А вода медова лише на світанні.
Їхати до неї близько, недалеко,
На крилі батьківської лелеки,
Або через сад.

Акровірш “Ярмолинці”

Ярами та долинами,
Ранковими стежинами
Містечко розляглось.
Оспіване вітрами,
Липневими дощами,
Ти звідки тут взялось?
Немов вся Україна,
Цвітеш, як та калина,
І в серці ти знайшлось.

Містечко – гніздечко

Розляглось на Поділлі,
Все у квітах та зіллі,
Розквітає, мов сад.
Тут є спокій та лад.
Містечко-гніздечко,
Тут лишилось сердечко,
Де би я не бувала
Я тебе пам'ятала.
Тут живуть добрі люди,
Сміх лунає усюди,
Всі знайомі дороги,
Тут зникають тривоги.

Дана ГРОМОВА
читачка бібліотеки с. Женишківці Віньковецького району

І чути скрізь Тараса тихе слово

У парку пам'ятник, тут тихо, тільки вітер
І кущ калини під сумним дощем.
Гуляє вітер і червоні віти
Схиляє Кобзареві на плече.

Укритий кущ калиновий птахами.
Вони із ягід п'ють солодкий мед,
Немовби причащаються віршами,
І пригощає ними сам поет.

Напившись досхочу,летятьдо бору,
Несуть Шевченка думку на крилі.
Про вітра буйного й грайливе синє море
Лунає пісня та по всій землі.

Дзвенить в гаях зелених і дібровах.
Летить вона в широкий білий світ.
І чути скрізь Тараса тихе слово,
В якім журба, любов і заповіт.

Сплету й собі вінок із грон калини
Й співатиму, мов пташка, ті пісні.
Бо народилась я й зросла на Україні,
Бо дух, Шевченків дух живе в мені.

Святії Вірші славного Тараса

Рядки його – то світу цвіт прекрасний.
Гортаю тихо білі сторінки,
Читаю вірші славного Тараса,
Що донесли до нас роки – віки.

Читаю, і в уяві преді мною
Зелений гай, де соловей співа,
Садок вишневий, верби над водою
Й могутні хвилі синього Дніпра.

І над горою та зоря вечірня,
Й тополя одинока вдалині,
Малий пастух, одягнутий в ганчір'я,
Чумак з сумою десь на чужині.

Яка в тих віршах туга! Скільки болю!
Які страждання і яка печать!
Бо та тополя – то людськая доля,
А той Дніпро тривожний – рідний край.

Рядки його – то світу цвіт прекрасний.
Тримаю зараз у руках своїх
Святії вірші славного Тараса –
Безцінний скарб, що житиме повік.

Тут видно, як сонце сідає низенько

Тут видно, як сонце сідає низенько
І чути розливистий спів солов'я.
На дивних полотнах твоїх, о Шевченку,
Немовби по-справжньому дише земля.

Жива твоя мова і чиста, і ясна,
І ллється, і випить її не шкода.
У віршах твоїх невмирущих,Тарасе,
Вона – мов живильна джерельна вода.

Спасибі тобі, рідне небо Вкраїни,
Що саме в тобі засвітилась зоря:
Народжено світу Великого Сина –
Поета, Художника і Кобзаря.

Люблю свій край

Люблю свій край – свою домівку:
Плакучі верби край води,
Стежину в синьому барвінку
І в яблуках густі сади.

Люблю свій край – свою колиску
За спів небесний журавля,
За теплу ласку материнську
І віще слово Кобзаря.

Дарина Ковальчук
читачка бібліотеки с. Стуфчинці Хмельницького району

У всякого своя доля

   Жили собі чоловік і жінка. І було у них багато дітей, але мало достатку. От жінка дізналася, що знову стане матір'ю. Ось ішла вона по дорозі і зустріла стару-стару жінку. “Нелегка доля буде у твого найменшого сина”, – сказала та і зникла. А бідолашна плакала і плакала, ідучи додому. Нічим не могла зарадити горю, тільки молилася щиро.
   Народила жінка сина і назвала його Тарасом. Хлопчик ріс як з води, все йому було цікаво, не нарадуються батьки. І жили вони мирно та дружно, хоч і працювали тяжко. Але прийшла біда у хату біленьку. Занедужала мати і померла. Тяжко мучився з дрібними дітьми батько, а згодом і його не стало. Покинули рідну хатину діти і розійшлися по всьому світу білому щастя шукати. Найважче Тарасику – живе як горох при дорозі: хто йде, той скубне. Не раз і холодний, і голодний бував, не раз злі люди поганим словом обмовляли та до хати не пускали. Але не даремно кажуть, що мамина молитва небеса відкриває. З'явилася якось до Тарасика уві сні сама Доля, і подарувала йому гусяче  перо. Гірко усміхнувся хлопець, але не встиг і слова сказати, як опинився в якомусь дуже великому місті у палаці дивному, високому і світлому. Кругом панів багато і всі такі приязні, радо вітають Тараса. Не начудується хлопець. Взяв до рук перо, і заграли барвами картини чудові, полинули думки птахами вільними. І рознеслася про Тараса слава по всіх містах малих і великих, дійшла до рідного краю. Всяк Тараса шанує, всяк радий його гостем бачити. Багато різного люду у Тараса побувало. І прийшла якось стара-стара жінка. Глянув Тарас, а то сама Доля.
   Поставила перед ним два дарунки  –  лантух золота і маленьку гілочку, всипану білим цвітом: “Вибирай”. Ніжний терпкуватий запах затьмарив блиск золота. Недовго й думав Тарас, узяв гілочку, яка виявилася цвітом терену. І враз опинився коло батьківської хати, побачив своїх братів і   сестер, багатьох земляків, почув їх плач. Заболіло в Тараса серце, і стало його слово ще гучніше і понеслося по усіх усюдах: “Вставайте, кайдани порвіте!”. Дійшли чутки і до царя. Розіслав він кругом своїх слуг, щоб спіймали Тараса. По всіх кутках нишпорили нелюди і таки зловили Тараса, закували у кайдани і завезли далеко-далеко.
   І потягнулися дні, місяці, роки тяжкої неволі. Посивів Тарас, занедужав. Вже надію втратив повернутися до рідного краю. Аж тут знову з'явилася Доля: “Не залишилося у мене дарунків для тебе, Тарасе. Хіба що ось цей, останній”. І вона зняла з нього важкі залізні кайдани. І сталося диво: Тарас зробився легким-легким, відірвався від землі і вільним птахом полинув на Україну. Кажуть, і досі літає – то соловейком щебече, то гордим Соколом людей на майдани збирає.

Уляна Комарницька
читачка Новоушицької районної бібліотеки для дітей

Балада про Тараса

Ще сніг не розтанув, не стих вітер лютий,
Зима ще тримала весну в своїх путах.
В селі українськім, в кріпацькій родині
У ніч ту холодну родилась дитина.
Батьки немовлятко Тарасом назвали
І долі у Бога для нього благали.
Просила матуся талану для сина,
Щоб в щасті зростала кохана дитина:
“Хай кращої долі зазнає, ніж я,
Синочок мій любий, дитина моя!.
Так мати молилась, тихенько співала,
В ту ніч березневу колиску гойдала
І свічку воскову в віконці світила –
Для сина свого добру доля манила.
Не довго втішалася матінка сином.
Від праці тяжкої лягла в домовину.
Настав для хлопчика важкий дуже час,
Бо став сиротою маленький Тарас
Ягнята чужі випасав він у полі
І воду носив чужим дітям у школі.
Та мріяв Тарасик художником стати,
Бо більш над усе він любив малювати.
Заробить копійку і фарби купує.
Сидить у садку – рідну хату малює,
І річку, і гай, і червону калину,
Ну, а під калиною – юну дівчину.
Як день у вечірньому небі розтане,
Любив Тарас бігать до діда Івана
Та слухать про вітер і степ той широкий,
Про ті неспокійні далекії роки,
Коли вольна воля витала степами,
Здобута в кривавих боях козаками.
Минуло дитинство у наймах, в неволі,
Та де ж тая доля?.. Шукай вітра в полі…
Терпить юнак злидні і панські знущання,
По землях чужих тяжкі поневіряння.
Та світ не без добрих людей, не без друзів.
І там у далекім краю, в Петербурзі,
З оков друзі вірні його визволяли
І волю жадану йому дарували.
Співать захотілось на повнії груди!
І він заспівав! І пісні ті усюди!
Та що ж він на волі – в кайданах брати.
Як рідній землі, людям як помогти?
“Вставайте, – співав, – не сидіть, склавши руки.
Ніхто вас не звільнить від вашої муки,
Якщо ви самі не порвете кайдани.
Хай вся Україна на ворога встане!
Вставайте, вставайте, вкраїнськії діти
І волю свою кров'ю ви окропіте!”
Та ворог злякався, що скрізь і повсюди
Почують ту пісню вкраїнськії люди,
Й на заклик той стануть усі як один,
Бо кличе людей рідній брат, рідній син.
О! Як же далеко його заховали.
Перо й фарби… Душу в поета забрали!
Мундиром зв'язали поетові крила,
Щоб не полетів на Україну милу.
Та пізно було! Його голос лунає.
І нині цей клич кожен з нас відчуває.
І вірить народ, що рядки “Заповіту”
В серцях збережуть українськії діти.

Леся НАБЕНЮК
читачка бібліотеки с. Пасічна Старосинявського району

Говорить Тарас

Коли квітнуть сади,
В небі сяють зірки,
То приходить Тарас,
У серця і думки.

Коли важко мені,
Світ неначе погас,
Відкриваю “Кобзар” –
І говорить Тарас.

Коли смутні часи
І не знаєш як буть,
Я попрошу його,
Хай підказує путь

Життя Тараса

У родині кріпаків,
В тяжких злиднях і нестатках,
У Григора й Катерини
Народилося дитятко.

Важко жилося в дитинстві
Тарасу малому:
Сиротою рано став він,
Пішов у найми з дому.

Читав Псалтир, носив воду,
Працював на дяка.
І не було Тарасові
Малому подяки.

Хлопчик дуже був терплячим,
Всього сам навчився.
Та ще й дяк, Петро Богорський,
Над малим знущався.

Не стерпів такої долі
Тарас, й в світ подався.
Козачком служив у пана,
Малярству навчався.

А вночі, коли всі спали
І ніхто не заважав,
Із захопленням, завзято
Він картини малював.

І почав вірші писати
Про кріпацьку долю,
Про життя людей злиденне
У панів в неволі.

Не вдалося панам лютим
Тараса зламати.
Попри долю і знущання
Зміг на ноги стати.

Вірив свято, що настане
Та чудова днина –
Запанує ще добром
Ненька Україна.

Василь Несвіцький
читач бібліотеки с. Завадинці Ізяславського району

Пісня України

Над садами пісня солов'їна
Полетіла в ниви і поля.
То співає вільна Україна,
Славний рід козацький прославля.
Україно! Всі ми – твої діти,
Ти ж єдина матінка у нас.
То ж дозволь за тебе порадіти,
Й добре слово мовить в добрий час.
Наливаймо браття повні чари,
Щоб і щастя повне в нас було.
Щоб навіки зникли війни-чвари,
Щоб життя буяло і цвіло.
Щоб Дніпро сміявся, як дитина,
І співав Тарасові про те,
Як велика наша Україна,
У завзятті бореться й росте.

Вічні, як небо

Тарасе мій милий, про долю жіночу,
У віршах своїх ти не раз нам писав.
Думки твої щирі й безмежно-пророчі,
Нещасний був той, хто їх ще не читав,
Твоя Катерина з байстрям замість сина
Яку відцуралась безжально сім'я.
А вічні, як небо “Тополя” й “Причинна”.
В них доля жіноча, твоя і моя.
А скільки їх зараз, тих наймичок в світі?
А скільки у світі таких “Катерин”?
Ніхто за їх долю тепер не в “отвіті”,
Ніхто не згадає про них так, як ти.
Вірші твої вічні, як сонце над гаєм,
Течуть між людей, мов бурхливий потік.
Уже 200 років ми всі їх читаєм,
Здається ж, що ти написав їх торік.

Пам'яті Тараса

Дідусю Тарасе, а може, вже й прадід,
Ми віршам твоїм, кожен день щиро раді.
У них України немеркнуча слава,
В них доля народу, в них велич держави.
Іду на могилу до тебе, Тарасе,
Несу чорнобривці на неї покласти.
Тебе ми всі любим, тебе поважаєм,
І творчий здобуток твій ми пам'ятаєм.
У віршах твоїх Дніпро плаче й регоче,
В них – доля козача, в них – доля жіноча.
В них є Україна в барвистім віночку,
Й хрущі, що гудуть у вишневім садочку.
З народження твого пройшло два століття –
І радість була, і було лихоліття,
Та думкою й словом ти завжди із нами:
Зі мною, з батьками моїми й дідами.
Портрет твій, Тарасе, висить в кожній хаті,
Чи бідні там люди живуть чи багаті.
Бо ти наш пророк, ти – у темряві свічка,
І слово твоє – невмируще і вічне.

Розмова з Тарасом

Хоч я до слів не дуже ласий,
Не говорю абищо й з ким.
Та на могилі із Тарасом,
Шепчусь, неначе із живим.
І він мені відповідає
То буйним вітром у полях,
А то травинкою гойдає,
На вірний вказуючи шлях.
І йду хрещатими стежками,
Що застелили спориші.
Тарас живий, він завжди з нами.
Його думки – в моїй душі.

Реквієм

Хоч нашого цвіту по всенькому світу,
В країнах чужих де б наш шлях не проліг.
З твоїм “Заповітом” ідемо по світу
Й вертаємось знов до домівок своїх.

І знов соловейки в гаях так співають,
Хоч зараз, Тарасе, й гаї вже не ті.
Та люди коріння своє пам'ятають,
Бо рідна земля – то основа в житті.

Юрій Пархомець
читач бібліотеки с. Песець Новоушицького району

Коли читаю Кобзаря

Коли читаю Кобзаря,
Я кожне слово чую й бачу,
Мов він до мене промовляє,
Я разом з ним сміюсь і плачу.

Я з Кобзарем лечу в думках
В своє минуле і майбутнє.
Мандрую часом у віках,
Щоб зрозуміти незабутнє.

Я з ним в свої найважчі дні,
Коли підтримка так потрібна.
Він так життя умів любить,
Терпів удари долі гідно.

Якщо зневірюсь в чомусь я,
Як біль мені серденько крає,
Беру до рук я “Кобзаря”,
 віра в серці оживає.

***

Пробач, Тарасе, нам пробач,
Що ми тебе так мало знаєм.
Що ми твоїх пророчих слів
Не розумієм, не читаєм.

Що ми не слухаєм тебе,
А чуєм тих, хто з нас сміється.
Що так принижуєм себе,
І що терпець нам не урветься.

Пробач за те, що стільки літ
Ти все до нас не докричишся,
Що не змінився зовсім світ,
Що біль і гріх між нас лишився.

Пробач за те, що був правий,
Що запокірні ми, Тарасе,
Чи в нас козацький дух живий?
Чи ще спроможні ми на щастя?

Буди, Кобзаре, нас буди,
Бо сила є в твоєму слові.
І одверни нас від біди,
Навчи нас жити у любові.

Не мірить гривнею усе,
І не терпіть неправди в хаті.
Нехай наш рід таки спасе
Слово твоє палке й крилате.

Катерина Попович
читачка бібліотеки с. Куча Новоушицького району

*     *     *

Шевченкові вірші, мов квіти весняні.
Коли їх читаєм, в минуле сягаєм:
Он луки просторі, і важке кріпацтво,
А он там зібралось козацькеє братство…
Великий Кобзар відкрив нам світ поем,
Усе, що бачив, про що чув, описував віршем.
І розцвіла у стрічках наша мова калинова,
Така милозвучна і така чудова!
Кобзареві мрії сьогодні здійснились,
Вільними ми стали і мови навчились.                                               

*     *     *

Кобзарем його ми звемо
І вклоняємось низенько,
Бо любив народ він дуже
Й Україну, рідну неньку.
Мову нашу солов'їну
Завдяки йому ми знаєм,
Рідне слово із дитинства
В душі кожного лунає.

Каріна Тетерук
читачка Старокостянтинівської міської бібліотеки для дітей

Шевченкові

Усе життя він сіяв правди зерна
І рано обірвав свої літа…
Його дороги доленька стражденна
У чомусь схожа з муками Христа.

Та в тім страшнім зловіснім лихолітті
Ім'я своє ні в чому не згнобив…
О Україно! В цілім, цілім світі
Тебе, як він, ніхто так не любив!

За свій народ його терзала туга,
За те, що волю кинули в тюрму…
По всій землі в людському царстві духа
Нема й не буде рівного йому!

Бунтарська сила рвалась в його тілі,
Щоб Україна встала із колін.
Чи не тому тепер нащадки вільні
Ідуть, ідуть до нього на поклін.

Гонима й клята мороками ночі,
Й тепер його поезія жива…
І крізь безсмертя глас його пророчий,
Немов набат, над ними проплива.

Народ його ніколи не забуде,
Добро у цьому світі не мина…
Він був, він є, він вічно з нами буде,
Як сонце, Україна, як весна!

Учні 2-Г класу
читачі Старокостянтинівської міської бібліотеки для дітей

200-річчю Тараса Шевченка присвячується

“… Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом…”
Ми ж тепер оцим рядочкам
Молимось, як Богу…
Як же знав Тарас Шевченко
В ті роки буремні,
Що слова його печальні
Будуть нам приємні?
Що всі люди зрозуміють –
Будем краще жити,
Якщо кожен з нас зуміє
Рідний край любити.
Так, як славну Україну
Любив сам Шевченко,
Не жалів таланту, сили
Для своєї неньки.
Чистим серцем, роботящим
Ангелів просив він,
Щоб життя зробили кращим,
Ниспослали силу,
Братолюбіє послали –
Всім любов між люди…
Вірив в це Тарас Шевченко,
Що так справді буде.
Є Дніпро і степ широкий,
Як колись він мріяв,
І зерно добра й свободи
В душі всіх посіяв.
І в сім'ї великій, новій,
Де вкраїнські люди,
Завжди слово українське
І Шевченко буде.

*   *   *

День добрий і ясний.
Весняний, але все ж холодний…
В родині радість, але всі
Сумні, бо зморені й голодні.
Синок родився! Немовля
Григорій радо взяв на руки…
Та посмурнів… а що ж сім'я?
Ми – кріпаки, а це лиш муки.
Тарасом ми його назвем,
“Бунтар” – ім'я це означає.
Хай долі всій наперекір
Собі дорогу прокладає…
Сказав – і сталось так, бо син –
“Із нього вийшло не абищо…” –
Поет, художник, врешті, він
Посів цю сходинку найвищу.
Життя – не поле перейти…
А кріпаком, ще й сиротою?
Як зміг висот він досягти
І залишатися собою?
Любити край свій, де б не був –
У засланні чи Петербурзі –
Він пісні кращої не чув,
Як спів пташиний в ріднім лузі.
Тарас Шевченко – це ім'я
Вже двісті років світ єднає –
Місточок в наше майбуття,
Що Україну прославляє.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

Тарас Шевченко… хто він є?
Дитина вчителя питає.
У всіх це бачення своє –
Учитель їй відповідає.
Він геній, справжній чоловік,
Душа вкраїнського народу.
Такі вірші писати зміг,
Як ніби сам дивився в воду.
Хотів він кращого життя –
Та доля випала сумная…
Ми ж віримо у майбуття,
І шлях самі свій обираєм.

***

Він – геній і народу син,
Пророк на нашій Україні.
Свою країну так любив –
Що дивуватись можна нині…
Він знав ще двісті літ тому,
Що наш народ найкращий в світі,
Калини цвіт і полину,
Зима чарівна, осінь, літо…
Хатинка рідна й мила нам,
І соловей співає в гаю…
Любімо ж всі наш рідний край,
Бо справді, кращого немає!

Тарасу Шевченку присвячується…

“Нічого краще, як Дніпро
Та наша славная країна…”
Коли ж прийде оте добро,
Що люди так за нього гинуть?
Тарас Шевченко сподівавсь,
Що вірші його всі почують.
Писав, молився, намагавсь –
Ті лиш себе й весь світ дивують…
Читаємо його рядки:
“Неначе люди подуріли…
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві…Гинуть! Гинуть
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим
Останні продають штани…”
І що їм треба? Тільки гроші…
Коли ж насититись вони
Увволю зможуть?
Якщо ж тепер, як і тоді –
В роки Шевченківського слова,
Немає правди… а біді,
Й брехні є місце знову й знову
Тарас Шевченко – славний син
І геній нашого народу.
Хоч двісті літ пройшло, як він
Родився, та хотів свободи –
А й досі цього прагнуть ті,
Хто мову нашу поважає.
Живуть Шевченківські рядки,
І долі кращої чекають…

Учні 3-Б класу
читачі Старокостянтинівської міської бібліотеки для дітей

Великий сину України…

Великий сину України.
До тебе думкою я лину.
Перед тобою голову схиляю.
І твори я твої, немов молитву ту, читаю.
Для мене ти взірець безмежної любові
До рідної землі, до батьківської мови.
Ти вчиш мене незламності і волі,
Вчиш не згинатися під утисками долі.
Твоє святе імення на весь світ звучить.
Кобзарю, ти живий донині й вічно будеш жить.
Так хочеться мені тобі пообіцяти
Свою Вкраїну любу прославляти.
Щоб ти з висот поглянув і зрадів:
Народ вкраїнський волю відстоять зумів!
Щоб ти гордився нами і молився Богу
За нашу світлу в майбуття дорогу.

Ілля Колісник

Тарасові Шевченку

О Великий поете,
Шевченко Тарас,
Ти є символ України,
Ти є прикладом для нас.

Українці тебе люблять,
Твою творчість поважають.
Навіть діточки маленькі
Віршики твої вивчають.

Кожна людина і кожна дитина
Знає, хто ти є такий.
У кожній оселі, і в кожній родині
Є “Кобзар” великий твій.

Минають дні, минають ночі,
Минають місяці, роки.
А твої думи і слова пророчі
Ми пам'ятатимем віки.

Зоряна Шупрудько

Про Тараса Шевченка

Із нетерпінням ми очікуєм весни.
Бо 200 років вже Тарасові минає
Не пережить нам тої однини,
Яку Тарас за нас переживає.
Писав вірші, та був він небагатий.
Померли батько в нього й мати.
Та мав він Божий дар,
Щоб людям віддавати.
З цим даром він і жив і грав.
Цей дар його втішав і звеселяв.
Ідуть роки…
І нині ми читаємо вірші
І про Тараса пам'ятаємо усі.
Віддав він душу й серце для народу.
Й повагу він отримав в нагороду.

Вікторія Свістільнік

***

Ще змалечку Тарас
Почав вірші писати.
Писав він про своє життя,
Про те, що рано вмерли
Батько й мати.
Про кріпаків та їх буття,
За Україну краще майбуття,
Боровся він за волю, за свободу,
За Україну краще майбуття.
Тобі, великий наш поете,
Ми вдячні за твої вірші.
Ти у серцях людських навіки
Про себе пам'ять залишив.

Анна Козачук

Мій улюблений поет

Тарас Григорович Шевченко
Мій улюблений поет.
Вглядаючись в його портрет,
У небайдужі його очі.
За долю України – неньки.
Я бачу біль, я бачу сльози.
Його поезія нам світить крізь віки.
І надихає всі пригноблені народи
На нові звершення і перемоги.

Софія Кошик

***

Ідуть роки, століття пролітають.
200 років вже Тарасові минає.
Але про нього ніколи і ніхто не забуває.
Бо пам'ять він залишив невмирущу,
Яку ще й досі кожен з нас читає.

Саша Пахунов

Творча група учнів
Старокостянтинівської міської бібліотеки для дітей

Поет, митець, художник

Оспіваний у віршах та піснях,
Немов святиня, з нами він усюди.
Немов душа укладена в словах,
Слова, що розуміють усі люди.

У тих словах – небачена краса
Притягує і манить невловимо.
І всі слова ті – наче з квіт роса,
Немов давно очікуване диво.

Кобзар – як символ, наче та святиня,
Їй поклоняються усі
Ця сила слова – наша берегиня.
Цієї сили ти не загаси.

Люби її, плекай, як рідну матір.
Бо сила ця – це сенс твого життя.
Про неї будеш завжди пам'ятати
Серед тернових берегів життя.

Не нехтуй чудотворними словами,
Вони ж до серця твого дістають,
Загоюють усі душевні рани,
З тобою у майбутнє далі йдуть.

Їх написав поет, митець, художник,
Розмалювавши фарбами життя.
І ці слова в душі тримає кожний,
Йдучи з Шевченком далі в майбуття.

Нікіта Шуляк

*     *     *

Слова, які розчулюють серця
І піднімають всіх на боротьбу
За правду, за любов і за життя,
Щоб подолати ненависть, журбу.

То поклик, що зблудивсь десь у горах,
Хоч важко розібрати нам його,
Та лиш, прислухавшись, тоді для нас
Він відкриває істину й добро.

Він відкриває погляд наш на світ,
На нас самих, на наше майбуття,
Примушує приглянутись пильніш
Створити нам самим своє життя.

Це поклик із вуст поета-пісняра,
Шукає він то віри, то натхнення
Його вивчає навіть дітвора,
Він – наче символ у нашім сьогоденні.

Це втілення в словах його думок,
І мрія, що була одна-єдина,
Сьогодні долітає до зірок,
І була та мрія – Вільна Україна!

Оксана Якимовська

*     *     *

   Нерідко трапляється так, що людина має залишити рідну землю. До цього може привести будь-що. Деякі з людей залишають Батьківщину назавжди, деякі в її пам'яті вічно. Ось так живе поряд із нами і сьогодні батько українців, їх воля, щастя – Тарас Григорович Шевченко.
   Минають роки, з'являються нові письменники, а постать Шевченка не меркне серед них, а ясніє в ореолі слави та вселюдного визнання.
   Ось і я пригадую цікаву історію, яка сталася зі мною. Саме від своєї матусі вперше я почула ім'я Тараса Шевченка. І уявляла його велетнем з чарівною паличкою, за допомогою якої він звільняє людей із кайданів, вселяє в них сміх, радість. А сталося це ось так.
   Одного разу я увійшла до великої кімнати, коли вдома не було нікого, і вирішила добре все роздивитися. В очі мені впала звичайна книга, яка, чомусь, як не всі, стояла поряд з образами. Думаю собі: “Чому оцю просту книгу мама поставила на покуття?” Взяла її і піднесла на полицю, де були усі інші книги. Та вмить сталося диво!.. – книги розступилися, вклонилися в пошані тій, яку я щойно поставила поміж них. А вона засяяла ясним світлом.
   Мені стало цікаво, що це за така особлива книга?І знову підійшла, взяла і прочитала: “Кобзар”.
   Коли відкрила цю диво-книгу, з її сторінок почав линути гучний голос, який оповідав про красу чудо-країни, в якій у ярмі неволі мучаться. Перегортаю сторінки далі, в моїй уяві постає чорноброва дівчина у плахті, вишитій сорочці, у чобітках і пригортає до грудей дитину, а які чудові пейзажі малювала моя уява:

Садок вишневий коло хати
Хрущі над вишнями гудуть...

Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма...

   Через силу я відриваюсь від книги, піднімаю голову і вся чарівність зникає. Дивлюся на книжкову полицю – все так, як було раніше, ніяких рухів. Погляну на книгу – і вона вже  не сяє, а звичайна собі...
   –  То це все мені уявилося, це все не правда!  –  вигукую я. На мій крик прибігла мама, вона щойно повернулася, стурбовано підходить до мене, бере з моїх рук книгу і запитує:
   –  Що тебе так здивувало, доню? Чому ти така схвильована?
   Я розповіла матері, що зі мною трапилося, вона лише дивилася на мене лагідно і посміхалася задоволено.
   –  Я розповім тобі про людину, яка створила цю книгу.
   Відомий український письменник Тарас Григорович Шевченко, напевно, в подарунок від самого Господа отримав такий геніальний дар бути художником слова, пробуджувати в людей совість, добро – найкращі почуття. Його в народі називають Кобзарем. Саме Тарас Григорович Шевченко є автором цієї книги, яку ти читала.
   –  Мамо, це моя перша книга, яку я читала так захоплено. Саме з неї я дізналася про минуле нашого народу, заглянула у його майбутнє.
   –  От саме тому, донечко, ця книга в нас на особливому місці. У кожній родині є ”Кобзар”, бо це символ України.
   Ось так я дізналася, що Шевченко справді великий письменник. А вже пізніше у школі із задоволенням вивчала його життєвий та творчий шлях.
   Я пишаюся тим, що я українка! Що земля, на якій я народилася, – Україна! Що моя Україна дарує світові таких великих людей, імена яких не меркнуть, а живуть віками.

Вікторія Фабрикіна

*     *     *

Незгасимий образ поета
В нашій пам'яті вічно живе.
Зберігаються й досі портрети
І музеї у школах ще є.

Його твори летять по країні
Набирають ще більше слави.
Їх читають усі покоління
І напам'ять знає мій прадід.

Ми радіємо щодня, щохвилини,
Всі простори про нього знають,
Бо Шевченко – поет України! –
Його люблять усі й пам'ятають.

Денис Зайцев

*     *     *

Серце зачароване назавжди
Кожним словом твого “Кобзаря”,
І сьогодні твої думи справжні,
Думи-недосяжні, як зоря.

Думи-зіроньки в нічному небі.
Всі вони  – не реальність і не сон.
Думи-зорі зрозуміти треба,
День і ніч співати в унісон.

Ми у тебе віримо, як у мрії.
Слово твоє, наче оберіг,
Серце зачароване умліє
Від душевних роздумів твоїх.

Слово, дума – наче пісня,
Що бринить у серці кожен день.
То – не сон, а тиха наша дійсність,
То – не спів, а пісня із пісень.

Ти лишив її для всіх у спадок,
Ти творив її лише для нас.
Я один із “всіх”, я той нащадок,
Для кого ти писав, Тарас.

Нікіта Шуляк

ПРО ШЕВЧЕНКА

Ми сьогодні Шевченка вивчали.
Скільки мудрості у віршах його!
Ніби там ми самі побували…
І відчули той смуток його.
Боротьбу за свободу, за правду
І за волю, й за долю без бід.
За спокійне й безхмарне небо
І за мову квітучу, як глід.
І зізнаюсь, на мить ми відчули,
Що він поруч із нами, ось тут
Закликає: любіть Україну,
Рідну мову, безкраї поля
Й прославляйте свою Батьківщину
Ще на довгі і довгі літа!

Єлизавета Грінченко

   В оформлені використані роботи учасників обласного конкурсу юних дарувань “Кобзарики”.

Хмельницький
2014

   До збірки увійшли кращі поетичні та прозові твори учасників обласного конкурсу юних дарувань “Кобзарики”, присвяченого 200-річчю від дня народження Т.Г.Шевченка.
   Видання розраховане на читачів – дітей різного шкільного віку, бібліотекарів та всіх шанувальників українського слова.

Упорядник:                          Горбатюк В.І.
Технічний редактор:           Богданова О.Г.
Відповідальна за випуск:   Черноус В.Ю.