ПРИГОДА ДЕВ'ЯТА
Школу замінували!
Школу замінували!!!
Ця новина миттю облетіла всі класи. Добре, що вчителі якомога спокійніше повідомили дітям, що сьогодні в школі проводяться особливі навчання, а тому наказали усім учням хутко залишити класи й організовано провели евакуацію. Це вже надворі дітлахи довідалися про причину таких “навчань”. Еменесники у спецодязі оточили будівлю живим кільцем, інші міліціонери працювали зі службовими собаками, вибухотехніки – зі спеціальними металошукачами, а поряд стояли автівка швидкої допомоги, червона пожежна машина, і ще одна – з написом “Облгаз”. Хтось із дітей сміявся, хтось хвилювався, ще інші – по-справжньому налякалися. Але всі без винятку добряче змерзли на морозі, доки з'ясувалося, що ніякого замінування насправді немає і можна знову безпечно повертатися до класів.
– Це “телефонний терорист”, – повідомив старший групи директорці школи. – Будемо шукати і карати!
– Ой, це ж кому спало на думку так пожартувати?! – важко зітхнула вона.
– Диспетчер сказала, що телефонував або підліток, або хтось навмисне змінив голос, – розповів правоохоронець. – Не хвилюйтеся, знайдемо! Спокійно працюйте далі.
Але спокійно далі не працювалося вчителям і не навчалося дітям. Зусібіч – тільки й розмов, що про “терориста” і нібито заміновану школу! Хтось так перейнявся пригодою, що навіть довелося викликати “швидку”.
Славко Хоробрик і Катруся Розумниця вирішили допомогти міліціонерам у пошуках телефонного мінера. Друзі взялися розпитувати школярів, чи, бува, хтось із них не чув незвичних розмов про те, як весело буде подивитися на переполох у школі, чи про те, що “телефонних терористів” ніколи не знаходять і не карають, або ще щось у такому дусі? Більшість знизували плечима і заперечно хитали головами. Ще хтось – крутив вказівним пальцем біля скроні, мовляв, чого ви, малі, лізете туди, куди й дорослому небезпечно потикатися?! Проте Славко і Катруся наполегливо наближалися до своєї мети і нарешті коло підозрюваних зменшилося до трьох осіб: семикласника Сашка та двох дев'ятикласників з паралельних класів – Юрка і Максима.
– Мій дідусь завжди каже, що злочинець сам себе видає, – поділився Славко родинним професійним досвідом.
– А як він себе видає? – зацікавилася Катруся.
– Поведінкою, – коротко пояснив Славко. – Якщо чесно, то я ніколи не бачив, як це виглядає, – зізнався він, помовчавши. – Але думаю, що зрозумію, коли побачу!
– Тобто ми йдемо до Сашка, Юрка і Максима, щоб подивитися, хто з них себе видасть? – уточнила дівчинка.
– Саме так!
З Максимом нашим слідчим із початкової школи не вдалося поговорити. Хлопчина захворів на грип і вже третій день, як лежить у лікарні. Отже, зі списку ймовірних “телефонних терористів” його можна сміливо викреслювати. Телефонувати з лікарняної палати він би точно не став!
Юрко – другий підозрюваний з дев'ятого класу – мало не отетерів, коли отак зненацька почув на свою адресу звинувачення в сьогоднішній шкільній бучі.
– Та ви що?.. Ви чого?.. – забелькотів він. – Не робив я нічого такого... – хлопець аж зблід і почав затинатися. – Звідки ви взяли таку дурницю?
– А хіба ти не вихвалявся, що знаєш спосіб, як повідомити про замінування школи і вийти сухим із води? – обеззброїв його Славко прямим запитанням про те, що вони з Катрусею довідалися від дітей.
– Вихвалявся, – не став заперечувати хлопець. – Але вихвалятися – це одне, а подзвонити насправді – зовсім інше. У мене навіть телефону сьогодні немає!
Юрко так зрадів, мало не підстрибнув на місці! Авжеж, як він вдало згадав про своє алібі!
– Я мобілку забув сьогодні вдома. І слухавки ні в кого не позичав, щоб куди-небудь дзвонити! – тріумфально проголосив дев'ятикласник. – Я не терорист!
– Так це ж чудово! – зраділа Катруся.
– А чого ж не радіти – юнак виявився зовсім не телефонним злочинцем, а звичайнісіньким хвальком! Звісно, базікати казна-що теж не найкраща чеснота справжнього чоловіка, та все ж краще, ніж сповіщати у міліцію про те, що школа замінована і от-от злетить у повітря.
Залишився єдиний підозрюваний – Сашко із сьомого класу. Він зустрів дітей агресивно і навіть вороже.
– Пішли геть звідси, малявки! Як візьму вас зараз за шкірку, то полетите, аж засвистить за вами! – репетував він. – Зовсім ці пуцьвірінки знахабніли! Страху позбулися! Геть, кажу, дрібнота!..
– Ось бачиш, як він себе видає? – змовницьки шепнув Славко до Катрусі.
– Бачу, – так само пошепки відказала йому дівчинка.
– А коли ти повідомляв у міліцію про бомбу в нашій школі, так само голосно кричав? – напряму запитав Славко. – Чи тоді змінив голос?
Замість відповідати, Сашко взявся погрожувати:
– Зараз дам в лоба – аж ноги задереш і сам зміниш голос!
– Не посмієш! – вступилася за друга Катруся. – Бо тоді сядеш до в'язниці не тільки за телефонний тероризм, а ще й за те, що розпустив руки!
– Який “тероризм”, мала? Нічого ви не доведете! – чвиркнув крізь зуби хлопець.
– А ми й не будемо нічого доводити, – знизав плечима Славко Хоробрик. – Доводити буде міліція.
– Міліція? Ви що, викликали міліцію? І розказали їм про мене? – перелякався він.
– Звичайно, викликали! – хмикнула Катруся. – Звичайно, розказали!
А міліція, прибувши, вже мала беззаперечні докази проти Сашка. Він, дурисвіт, думав, якщо позбавитися SIM-картки, з якої телефонував і говорив про замінування школи, то його ніхто ніколи не знайде. Насправді у міліції є безліч технічних засобів, щоб вирахувати особу злочинця. Але я вам про ці засоби нічого не розповім, бо то, як сказав би Славко Хоробрик словами свого тата, “секретна інформація”.
А навіщо ж Сашкові знадобилося влаштовувати такий переполох? Причин аж цілих дві: контрольна з алгебри, до якої він зовсім не підготувався, і... перше квітня – брехня всесвітня! Отак Сашко вирішив пожартувати, а насправді – заробив собі величезні неприємності.
Зате Славко Хоробрик і Катруся Розумниця отримали подяки від самого начальника обласного управління Міністерства внутрішніх справ. Дітей запросили до кабінету головного міліціонера області й урочисто вручили відзнаки. Славко страшенно пишався такою честю. А надто, що його привітали в присутності тата! Сергій Васильович Хоробрик, напевно, також пишався сином, інакше чому б це у кутиках його вуст раз-по-раз з'являлася усмішка?
– Товаришу полковник, дозвольте звернутися до товариша майора, – по-діловому попросив Славко.
– Звертайся, – так само серйозно дозволив полковник.
– Тату, а що тепер буде Сашкові за його “жарт”? – Славко й Катруся вже не просто цікавилися, а й вболівали за долю Сашка.
– За такі “жарти” доведеться відповідати не тільки йому, а і його батькам, – повідомив майор, Славків тато. – Доведеться оплатити хибний виклик усіх служб: міліції, пожежників, медиків, електриків, газівників. Уявляєте, у скільки це обійдеться?
– Ні, – розгубилася Катруся.
– Багатенько... – здогадався Славко.
– Так, сума вийде кругла, – підтвердив Сергій Васильович. – Отож ваш Сашко ще дуже довго не бачитиме ні нового телефону, ні комп'ютерних ігор, ні кишенькових грошей на свої розваги. Та ще й поставимо його на облік у кримінальній міліції в справах дітей. Чи вартий його “жарт” таких наслідків?