ШАРКО

   Шарко вже немолодий. Іноді у нього щось неладне діється із зором. І тоді ледь розрізняє навколишні речі. Вчора прокинувся зі сну, глянув на хатні двері – і давай брехати: гав-гав! гав-гав! гав-гав! Привиділо­ся, що чужа людина забрела на подвір'я, аж то – стов­бур старої яблуні. Коли з хати вийшла бабуся і обізва­лася до нього, зрозумів: знову підвели очі. Від того ста­ло дуже сумно. І він, зіщулившись, підібгавши хвос­та, поплентався до буди, тягнучи за собою довгий важучий ланцюг.
   Зупинився. Не хотілося залазити до старенької дерев'яної хатинки, де влітку не заховаєшся від дощу, а взимку мороз допікає до кісток. Повільно опустився на землю, витягнув передні ноги і поклав на них руду­вату голову з білими плямами-бровами над карими очима.
   Ласкаве весняне сонце пестило простуджені ноги, а під одноманітне цвірінькання горобців, що товклися на деревах, хотілося спати.
   Та не встиг Шарко задрімати, як на вулиці гучно загарчала вантажна автомашина і зупинилась. Звівся на ноги, коли два чоловіки відчинили хвіртку і почали вносити на подвір'я квадратні рами, затягнені білою металевою сіткою. Неголосно гавкнув кілька разів і ліг на нагріту сонцем землю. Для чого марно дерти горло? Адже з тими молодиками є і його хазяїн – Віталій.
   Лежав нерухомо, наче колода. Але то лише так здавалося для стороннього ока. Уважно стежив за кож­ним рухом незнайомців і Віталія. Зацікавили довга металева сигара, яку чоловіки кинули на стежці, об­ляпаний чимось білим високий бак, у який налили кілька відер води, чорні довгі шланги, що простяглися ледь не через усе подвір'я.
   Дуже зрадів, коли побачив, що до нього поспішає Віталій. Підвівся, радісно замахав хвостом, потім ки­нувся назустріч хазяїну з такою силою, аж ремінь бо­ляче врізався у шию. Хотів лизнути Віталію руку, але той щось нетерпляче буркнув. Тоді припав до хазяїно­вих ніг і щасливо заскавучав, коли відчув солодкува­тий запах поту, що проціджувався крізь дірки у стоп­таних сандалетах.
   Але Віталія не зворушили ті ніжні почуття. Туп­нувши ногою, гаркнув:
   –  До буди!
   Шарко відсахнувся від хлопця, бо ще не чув од нього такого різкого окрику. Видивився на молодого хазяїна, а той, не витримавши здивованого погляду, винувато всміхнувся і лагідно промовив:
   –  Не дивися так на мене, Шарку... Ну, іди до буди, бо тут зараз працюватимуть. Зрозумів? Ну, іди, іди.
   І собака пішов, опустивши голову. Наче весь зів'­яв, ніби його тяжко побили.
   Дверцята буди були зачинені на клямку, і Шаркові нічого було робити, як зігнутися у три погибелі і дати хропака.
   Іншого разу так і було б. Але зараз не до сну. З його очей текли сльози... За що так образив Віталій? За що? Хіба не міг він зразу по-людськи заговорити, а не тупати ногою і кричати? Ніби на маленького чи яко­гось чужинця...
   Шаркові було дуже і дуже боляче. Бо нікого у ньо­го на білому світі не було рідніших за Віталія і бабусю. Одного холодного березневого дня Віталій, тоді ще хлопчик-п'ятикласник, підібрав маленьке цуценя на вулиці і, пригорнувши до грудей, приніс додому. З того часу разів дев'ять чи десять наставали холодні зими. Та колись ті зими не були такими лютими, як минула. Здавалося, не витримає того холоду, що котроїсь ночі замерзне у благенькій буді. А може, тому давніші зими були теплішими, що кров молода нуртувала у жилах?
   Багато років щиро дружили Віталій з Шарком. Прийде, бувало, хлопець із школи, візьме окраєць хлі­ба, половину вділить своєму другові і побіжать нави­передки аж до ставка чи на річку. Влітку разом і купа­лися.
   А раз страшна пригода сталася на ставку: ледь не втонув Віталій. Добре, що гралися вони у воді недале­ко від берега і були ще там старші хлопці. Несподівано щось сталося з Віталієм, і він пішов на дно. Шарко зля­кано загавкав і кинувся під воду, а за ним – якийсь високий юнак. Він і врятував тоді Віталія. Але діти, які були свідками тієї пригоди, чомусь вважали рятів­ником Шарка. І Вітя не раз про це нагадував, пригор­таючи собаку до своїх грудей.
   Раптом щось голосно зашипіло, зашкварчало. Шарко зиркнув у щілину – і в ту ж мить зажмурився від яскравого світла. Аж очі заболіли. Коли шкварчан­ня на хвилину стихло, наважився знову подивитися на подвір'я. Там були ті самі чоловіки, тільки тепер уже в чорних окулярах. Вусатий тримав тонку зігнуту трубку, до якої тяглися довгі гумові шланги від металевої сигари і високого заляпаного бака. З тої кривої труб­ки і виривалося аж біле полум'я. І шипіло, нагадуючи примус, на якому бабуся не раз варила їсти під хатою.
   Довго спостерігав за робітниками. Так натомив очі, що заболіла голова. Під одноманітне набридливе шкварчання заснув. А прокинувся від того, що боліло все тіло. Хотілося вийти надвір, вирівняти хребет, шию, ноги. Але буда була зачинена. Ще вразила тиша. Глянув у щілину – нікого. Зате поряд з гаражем поя­вилася металева вольєра.
   Вже сонце нижнім краєчком доторкнулося до да­леких дерев, як знову заторохтіла вулицею автомаши­на. Невдовзі щось поруч грюкнуло по залізу. І вчулося тихе скигління цуценяти. Так, так, цуценяти. Шарко здригнувся, злякано гавкнув раз, ще раз і ще раз...
   Нарешті, згадали і про нього, бо чиїсь кроки поча­ли наближатись. Прислухався: то йшов молодий хазяїн.
   Віталій мовчки відчинив дверцята і став оддалік. Шарко повільно виліз із своєї непривітної домівки, подивився на величезну металеву клітку і рудувате клаповухе цуценя, що товклося біля нової просторої буди, оббитої зверху білою блискучою бляхою, і, на­віть не глянувши на господаря, побрів до буди. Його здавило щось у горлі. І він, скрутившись калачиком, ліг і тихо заскавучав.
   Віталію здалося, що Шаркове ридання – то до­кір йому і за оту напівзогнилу буду, і за важкий іржа­вий ланцюг, який за останні кілька років ніхто не ски­дав собаці з шиї, і за оту нову вольєру для породистого цуценяти.
   Шарко ридав уголос. А хлопцеві, що стояв, опустив­ши голову, вже ввижалася зруйнована часом металева клітка, потрухлявіла буда, старий кривоногий собака...
   Віталій приніс Шаркові поїсти, але той навіть не вийшов з буди, хоч дверцята були відчинені...
   А вранці, на подвір'ї, поспішаючи на роботу, хло­пець запитав у старенької:
   –  Мамо, Шарко поїв?
   –  Ні, нагнівався.
   –  Скиньте з нього ланцюг, хай побігає.
   –  Добре.
   Бабуся підійшла до буди, присіла навпочіпки і покликала:
   –  Шаруню, йди-но, рідний, до мене.
   Почувши сердечний голос хазяйки, собака повіль­но виліз надвір, довірливо поклав голову їй на коліна, і та, розв'язуючи ремінець на шиї, приказувала:
   –  Ой, розумнику мій, невже ти збагнув, що ска­зав Віталій?
   Шарко, відчувши, як з шиї впав на землю важ­кий залізний ланцюг, вдячно облизав сухенькі, поме­режані синіми жилами, бабусині руки.