Батько купив Богданкові ракету. Іграшку таку. Ракета червона-червона ще й з носиком гострим. Наче справжня. Як натиснути на кнопку, то злітає вище хати, аж у космос до зірок. Грався хлопчик з однолітками ракетою цілісінький день, у неділю. Тільки й перерви було, коли обідати розбігалися. Коло них весь час крутився собака Шарко, ніби розумів щось у тій забавці. А в небі шугали невтомні ластівки.
Тої ночі Богданкові приснилася дуже цікава казка. А може, то й не казка була? Тоді що?
Ніби він раптом зробився маленьким-маленьким, а його іграшкова ракета – великою-превеликою. І вирішив Богданко полетіти у космос, до самісіньких зірок, і подивитися, які ж ті небесні зорі, хто живе на Місяці, може зустріне космонавтів, яких нещодавно показували на екранах телевізорів.
То ж почепив на грудях бінокль, подарований дідом на день народження, а на голову натягнув пластмасову зелену каску. У ній завжди катається на велосипеді.
Коли все було готове до відльоту і вже приготувався, щоб залізти у ракету, раптом прибіг його вірний друг Шарко і почав проситися:
– Гав-гав, Богданчику! Візьми мене з собою! – Що ти робитимеш у ракеті? – Гав-гав, тобі допомагатиму. – Гаразд, сідай.
Ще не встиг Шарко вмоститися у ракеті, як прилетіла Ластівочка: – Пінь-пінь, Богданку, візьми мене з собою. – Що ти робитимеш у ракеті? – Пінь-пінь, тобі і Шаркові допомагатиму. – Залітай і влаштовуйся.
Богданко задраїв люк у ракеті, натиснув на кнопку – і полетіли вони у синє небо, вище хати.
Довго летіли. Аж виглянула Ластівочка в ілюмінатор і побачила Місяць: великий, круглий та ще й жовтий, наче стигла диня. – Пінь-пінь, друзі, – проспівала пташка. – Перед нами Місяць.
Зраділи тій звістці Богданко і Шарко. Хлопчик приклав до очей бінокль і крізь ілюмінатор почав приглядатися, куди б краще примісячитися. Вибрав майданчик рівний і широкий і спрямував туди свій корабель.
Ось і Місяць! Першим на місячну землю ступив Богданко, за ним виліз Шарко і вилетіла Ластівочка. Хлопчик на радощах заспівав, Шарко весело загавкав, а Ластівочка у небі зашугала, шукаючи місячних комарів. Такий гармидер вони зчинили на Місяці, аж зірки у темному небі здивовано заморгали. – Пінь-пінь, друзі, – проспівала птаха, ширяючи над ракетою. – Тут дуже легко літається. Я майже не трачу сил. Лише легенько махну крильми – і вже набираю швидкість.
Шарко за звичкою махнув хвостом – і відлетів метрів на десять від ракети. – Гав-гав, що мене кинуло так далеко? – злякано вигукнув собака. – Я ж лише легенько хвостом поворушив. – Підожди, Шарку, нікуди не йди! І не воруши своїм куцим хвостом! – крикнув Богданко і лише підняв праву ногу, як повиснув над ракетою. Ледь махнув руками – і опинився біля собаки. – Гав-гав, Богданку, і ти літаєш? – здивувався Шарко. – Будьте обережні, друзі, – попередив Богданко. – Ми на Місяці важимо набагато менше, ніж на Землі. Тому так легко і далеко плигаємо і літаємо. Мабуть, бачили по телевізору, як у космічному кораблі у повітрі плавають космонавти, книжки і різні речі? – Гав-гав, я бачив. – Тут, на Місяці, майже так само, – сказав хлопчик. – Теж є невагомість, як у космічному кораблі. Тому, Шарку, давай лапу і полетимо до нашого корабля. Тут так темно, що можна заблукати чи звалитися у кратер. А пилу скільки! – І холодно, гав-гав. Я весь тремчу.
Богданко схопив собаку за лапу і наказав: – Махни хвостом замість двигуна!
Собака слухняно виконав наказ – і вони опинилися біля свого космічного корабля. – Гав-гав, Богданку, клич Ластівочку і подамося до зірок. Може, там тепліше. – Ластівочко, де ти?! – гукнув хлопчик. – Пінь-пінь, я над вами. Сідаю, друзі. – Зайняти місця у ракеті! – подав команду Богданко. – Скучно на Місяці: ні тобі деревця, ні травички, ні води, ні сонця. – Сонце з протилежного боку світить, але це дуже далеко. Комариків і мух тут зовсім нема, – скрушно сказала пташка. – Пінь-пінь, літала я, літала і нічого живого не бачила.
Хлопчик задраїв люк, натиснув на кнопку – і ракета знялася у чорне небо.
Знову довго летіли, поки не потомилися. Богданко все біля керма сидить, Ластівочка в ілюмінатор виглядає, а Шарко, висолопивши язика, газує. – Пінь-пінь, друзі, – проспівала Ластівочка. – Якась Зірка перед нами.
Приклав Богданко бінокль до очей і почав приглядатися, куди посадити корабель. Шарко і Ластівочка точно виконували накази свого командира, і ракета повільно опустилася на широку галявину. Стало тихо, як у вусі.
Хлопчик віддраїв люк – і зорепрохідці вийшли з корабля. Ластівочка знялася у невідоме рожеве небо, а Шарко, принюхуючись, побіг у розвідку. – Гав-гав, Богданку, ми опустилися на величезний листок якоїсь рослини. – Невже? – Гав-гав, хіба ти не бачиш, що тут не так, як у нас, на Землі? Небо рожеве, рослини не зелені, а рожеві і коричневі. – Бачу і я все це і очам своїм не вірю.
А тут і Ластівочка прилетіла, сіла на кінчик ракети і проспівала: – Пінь-пінь, друзі, це не Зірка, а якесь казкове чудо. На рожевих деревах ростуть різної форми плоди, такі, як на наших новорічних ялинках. Бачила високих худих істот у блискучому одязі і дуже багато літаючих апаратів.
Вислухав Богданко птаха дуже уважно і сказав: – Зараз, Шарку, спустимось на невідому землю. – Гав-гав, на чому спустимось? – Ось мотузяна драбина, я прихопив з дому, – промовив хлопчик, прив'язуючи її до ракети.
Ластівка злетіла у небо, а Богданко почав спускатися вниз. Нарешті відчув ногами щось тверде. Через хвилину поруч був і Шарко. Ще не встигли оглянутися довкола, як вже летіли над деревами і річками. Вони були на величезному метелику. Ще вище, над ними, шугала Ластівочка і голосно співала: – Пінь-пінь, мої друзі, я з вами, я з вами!
Довго летів метелик. Нарешті опустився коло широкої дороги. – Пінь-пінь, друзі – стурбовано заспівала птаха. – Злізайте скоріше!
Богданко і Шарко миттю скотилися у високу траву. Насилу вибралися на дорогу. А там?! Величезні апарати без коліс – довгі, круглі, носаті, горбаті, прозорі і зовсім темні вихорем летіли над блискучою, наче із сталі, дорогою. Не було чути шуму двигунів, не можна було й роздивитися тих, що сиділи у чудернацьких машинах.
Вдалині виднілося місто. Все там блищало. Величезні квадрати, ромби, кулі, трикутники, куби, труби здіймалися до зірчаного неба і губилися у темній висоті.
Раптом коло наших космонавтів зупинився круглий прозорий апарат. З нього вийшла висока істота у сірому блискучому скафандрі (у таких літають космонавти). Однією рукою вона взяла Богданка і Шарка і підняла до прозорих з чорними цятками очей. Довго розглядала незнайомців: потім обережно опустила у свій апарат, натиснула блискучу кнопку — і полетіла швидше вітру буйного. Хлопчик не встиг опам'ятатися, як апарат зупинився. їх було перенесено до величезного будинку-кулі. Та куля плавала над зірчаною землею під самісінькими зорями.
Богданка і Шарка зірчана істота залишила у прозорій кімнаті. Відчинила невелике кругле вікно-ілюмінатор, а сама у прозорому ліфті попливла у зоряну ніч. У цей момент до ілюмінатора підлетіла Ластівочка: – Пінь-пінь, мої друзі, ви ще живі? – Живі, Ластівочко, – сумно промовив хлопчик. – Пінь-пінь, лізьте через ілюмінатор і сідайте на мене. – Гав-гав, Ластівочко, хіба ти здужаєш нести нас двох? Бери на себе Богданка, бо за ним вдома тужать бабуся, мати і батько. А я тут зостануся. Що вже буде. – Пінь-пінь, я сильна зараз, дуже сильна! Як ніколи! Сідайте скоріше, поки нікого нема!
Богданко і Шарко вмостилися на пташці – і полетіли вони над зірчаною землею (а може, то й не зірка була, а якийсь штучний острів у космосі). Довго летіли. Нарешті пташка побачила їхню ракету. Вона опустилася поряд з кораблем, і друзі кинулися у нього. Бог- данко зразу задраїв люк і натиснув на кнопку. Тільки ракета почала підійматися у темне небо, як недалеко з'явилася велика прозора куля. Хлопчик, побачивши небезпеку, наказав Шаркові газувати щосили.
Ракета летіла так швидко, що прозора куля десь зникла між яскравими зірками.
Ластівочка, яка сиділа біля ілюмінатора, раптом запитала: – Пінь-пінь, друзі, що то за голуба куля? Чи не Земля наша?
Богданко подивився у бінокль і радісно вигукнув: – Земля, друзі, наша рідна Земля!
Через декілька хвилин апарат благополучно приземлився на Богданковому подвір'ї. Хлопчик відкрив люк – і прокинувся. Крізь відчинене вікно йому усміхалося вранішнє сонечко.