Під дощем
...А дощ все йшов і йшов.
Заколисував, обчаровував, закохував, ніжними та турботливими руками загортав у ворсистий плед спокою... Він ритмічно постукував пальцями у вікно, завішане білою тюлю небесних сліз, наче довгоочікуваний гість, якого виглядаєш чи то хвилину, чи все своє життя...
А дощ то пускався підтюпцем, пустотливо розбризкуючи краплі розтріпаним старим віником, то притишував, замовкав, ступаючи повільно і несміливо, мов немовля, котре робить лише перші кроки по своєму життю. Його вологе, тривке дихання, наповнене солодом мокрої землі і важких похилених квітів, проникаючи крізь шпарини думок, обіймало душу живою, цілющою купелею, заспокоювало, гоїло, віщувало...
І кудись далеко брела пуста дорога, розтоптана краплистими чоботами води. Кудись, чи на самісінький початок дощу, чи й за його початок, де розімліло-сонний від спекотної задухи світ, що пропахнув осиним медом і передосінніми грушками, лише ледь-ледь здригається, відчуваючи його присутність.
А ота заговорена душа навшпиньки, не скрипнувши дверима, тихцем утікала з дому. І бігла розтріпана, намокла, не розбираючи шляхів, ледь помітною стежкою, вздовж котрої, мов вартові, похилилися високі трави у прозорих краплистих коралях з малюнками безкінечного неба. Бігла, вихльоставши поділ плаття у матіоловий присмак намоклого надвечір'я, вплітаючи у волосся пасма відспіваних солов'їних пісень і солодко-дикого аромату райських яблук. Бігла... За долею своєю чи від долі?..
А дощ все йшов і йшов...
Облітав на темні річкові води білою сніговицею вишневих садів, повінчаних, мов із нелюбом, з пожарищами осінніх падолистів. Завмирав, затихав, ховався... і раптом, стріпнувшись, зривався у небо зграєю наполоханих перелітних лебедів, лопочучи крильми на розбитому роздоріжжі минулого і майбутнього.
І все знову і знову, як вперше, повторювалось спочатку, зробивши повний оберт на колесі Чумацького Шляху. Повторювалось і повториться, щоб піти не у безвість, а у безкінечність. Назавжди. На життя.
...І тільки дощ все йшов та йшов...