Сага зимового таїнства

   Зимове вечірнє місто засвічує вогні. Вихлюпуючись через ополонки теплих вікон, стрибають бризками на біді ллянища свіжовипавшого рипучого снігу неживі райдуг гірляндових зблисків.
   Середина тижня.
   Закінчився іще один будній день.
   Одвічна сага сонного передтишшя наповзаючого морозяного забуття – симфонія кроків, клаптиків слів зблисків поглядів і дихання квапливих людей. Вони забігають у магазини, автобуси, провулки і, розчинившись наче ніколи не повертаються звідти. А натомість йдуть інші. Такі ж. Чужі.
   Десь серед них ідеш і ти. Зустрічні авто, засліплюючи очі, вихоплюють на мить із натовпу і, наче налякавшись своєї нечуваної нахабної сміливості, перелякано кидають назад у течію людей, що топчуть модними чобітками і ватними бурками гірляндові райдуги очікуваної перед ново­річної радості. Схрещуючи шаблі світла, спалахують вікна теплих осель і жовті цитаделі ліхтарів полощуть своїм космічним мовчанням.
   Можна я пройдусь поруч із тобою? Всього кілька кроків. Не окликну, не висмикну із протоптаної віхи жит­тя... Я розчинятимусь у зустрічних людях, пропускаючи їх якнайшвидше дійти до своїх щоденних клопотів і домашніх вечерь. Я переціджуватиму світло автомобільних фар і воно, переломлюючись на обличчях, руках, підборах і окулярах, не висвітить мене. Я накажу для серця стукати тихо-тихо, аби навіть воно не видало моєї присутності. Тільки обережно доторкнусь долонею до душі, але так, щоби ти подумав, буцім це всього лише згадка.
   Так тепліше?
   Так тепліше.
   То тільки в рукавичках пальці постійно мерзнуть. То тільки від дотику до реальності вони нестерпно печуть. А зараз – ледь чутно торкаються до загрубілих рубців старих образ душі, і вона, втомлена, наче дитина після тривалої хвороби, намагається згадати про щось добре-добре, солодке-солодке... Справжнє...
   ...Фари, зблиски, голоси розмішують смак вечірньої ви у настої морозяного повітря і післяприсмаку вивітрених парфумів...
   Згадка залишиться неусвідомленим теплом із відчуттям таємничості, котрою не захочеться ділитися ні з ким, навіть із невідворотністю майбутнього дня.
   І знову все по колу: люди, вікна, слова, подихи... І тільки душа при зустрічі то битиметься, то втихатиме, роздивившись на моїй долоні лінії, що проявились відбитком на її загоєних крилах...