ВИЛІТ

   –  Ось-ось мають вилітати, – сказав одного разу татко, ввійшовши до хати.
   Вилітати мали ластів'ята. Троє пташат з отого “бородатого” гнізда у коморі. Ластівки не тільки встигли збудувати його, але й відкласти яєчка, висидіти малят і вигодувати їх.
   Тепер ластів'ята займали все гніздо. Ластівка-мама вже не вміщалась у ньому. На ніч вона сідала на самий краєчок, на стінку, і так спала. А ластівка-батько... О, він такий винахідливий – хоч куди! Уночі він лягав спати... на лампочці. Так-так, на звичайній електричній лампочці, що на дроті звисала зі стелі. Він примощувався на ній зверху, якимсь дивом тримався лапками за патрон і так спав.
   Віталькові було завжди цікаво й весело дивитися на цю картину, коли ластів'їна сім'я ось так вмощувалася спати. Птахи вже зовсім не боялися людей. Навіть коли на якусь хвилину-дві вмикали світло, ластівка-батько не іткав з лампочки. Тільки повертав голову до дверей і дивився, хто ж це сюди зайшов.
   І ось тепер татко сказав, що ластів'ята мають покидати гніздо. Справді. Вони були вже великими, нелегко їх відрізнити від батьків – хіба що жовтими смужками біля дзьобів.
   Одного ранку, прокинувшись, Віталько, як завжди, нікого вдома не побачив: татко давно поїхав машиною в поле до комбайна по зерно, мама – на фельдшерському пункті.
   Віталько умився на подвір'ї під умивальником. Сніданок, знайшов на столі, прикритий зверху чистою пілкою.
   Хлопчик любив снідати на ганку. За вікном, просто перед його очима, зеленів горішок, а навпроти дерева, у вікні, на місці витягнутої шибки, темніла дірка. Крізь неї час від часу пролітали ластівки. Нерідко вони сідали на горіх, щебетали, перемовлялися між собою.
   Цього ранку, тільки-но Віталько взявся снідати, як з вікна теж вилетіла пташка. За нею – друга. І як же здивувався хлопчик, коли крізь отвір випурхнула ще одна ластівка. А потім – іще. Та це ж молоді! Значить, вони вже покидають гніздо!
   І справді, ці ластівки чіпко, якось аж боязко тримались лапками за гілки. Двоє старших цвірінчали, наче підбадьорювали дітей. Молоді, трохи повагавшись, зірвалися з горіха. І перелетіли на дріт.
   –  Вилетіли! Вилетіли! – загукав Віталько, забувши і про сніданок.
   Повними захвату очима він стежив за ластівками.
   “А де ж третє пташа?” – раптом згадав.
   Третє вже сиділо на рамі вікна, однак полетіти далі, мабуть, не наважувалось. Ластівки-батьки літали довкола нього, вмовляли щебетом, але пташа не могло перебороти страх.
   –  Ну, лети! – шепотом підбадьорював його Віталько. Він став коліньми на стілець, припав лобом до шибки і не одривав погляду од малюка.
   Пташа сиділо на рамі довго. Нарешті зважилося. Стріпнуло крильцями і майже перескочило на найближчу до вікна гіллячку. Вчепилося за неї лапками і завмерло.
   Знову щебетали батьки, знову малюк збирався з силами.
   І таки полетів.
   Низько, тріпотливо, але полетів. Долетів до яблуні й зник там у листі.
   Цілий день Віталько стежив за ластівками. Вони не прилітали до гнізда, але хлопчик бачив їх на подвір'ї: на горіхові, на дроті, просто в небі над собою. Вони шугали врізнобіч і весь час щебетали, щебетали, радіючи від польоту.
   Але їх було тільки четверо: двоє старих і двоє молодих. Третього малюка, хоч як приглядався Віталько, ніде не було видно. Невже пропав, невже не витримали його крила?
   –  Будемо чекати вечора, – сказала мама, коли прийшла з роботи. – Увечері ж вони мають зібратися вдома. Тоді побачимо.
   Віталько не міг погамувати неспокій. Все думав про того третього малюка. Де він? Що з ним?
   Уже по обіді прибігли Федь з Льоньком, гукали Віталька з собою:
   –  Побіжимо до ставу. Будемо гратись на березі.
   –  Побіжи, побіжи з хлопцями, – порадила й мама.
   І добре зробила, що так сказала. За іграми на березі, в гурті дітей, день Віталькові проминув швидко. Не встиг зогледітися, як уже й смеркати почало, череду з пасовиська пригнали. Услід за чередою і Віталько прибіг додому. І тут тільки знову згадав про ластівок.
   –  Як там? Що вони? – кинувся до мами.
   –  Зачекай трохи. Нехай зберуться спати.
   Уже поночі, коли тато повернувся з поля, вони всі троє ввійшли до комори.
   Татко ввімкнув світло.
   Як завжди, на лампочці вчепився спати ластів'їний батько. На краєчку гнізда примостилася мати. А з гнізда на світло попіднімали голови молоді ластівки. Три ластівки. Три!
   –  Значить, повернувся малий! – вигукнув Віталько.
   –  Повернувся, аякже, – усміхнувся татко. І поклав руку Віталькові на голову. – Ось так і ти скоро, як ці ластів'ята, полетиш з гнізда.
   –  Я? Полечу? – здивувався Віталько. – З якого гнізда?
   –  З рідного. З рідної хати. Ти ж незабаром ідеш до школи. Полетиш з дому, як ці ластів'ята.
   –  Ай справді! – вигукнув вражений Віталько. – Вилечу – і щодня прилітатиму. Як ці ластів'ята!