ПРИГОДА П'ЯТА

Міліцейський собака Малюк і... сосиски

   –  Як ми гарно придумали вигулювати Малюка разом! – Катруся не могла награтися з кумедним Славковим цуценям. – Мені батьки також пообіцяли подарувати собаку. Щоправда, коли сестричці Аллі виповниться три рочки. А їй ще тільки шість місяців, тож чекати ще довго.
   –  Не засмучуйся. Мій Малюк завжди тобі радий, – запев­нив Славко.
   –  А він уже багато команд знає? – поцікавилася дів­чинка.
   –  Найголовніші ми вивчили: “Сидіти!”, “Лежати!”, “Го­лос!”, “Шукай!”, – похвалився Славко успіхами в собачому вихованні. – Ось тільки з командою “Фас!” у нас поки що проблеми, – зізнався.
   –  Не хоче нападати? – здогадалася Катруся.
   –  Не зовсім... Нападати Малюк – нападає, ось тільки не кусає порушника, а... починає радісно лизати...
   –  Ой, як чудово! – дзвінко засміялася Катруся. – У тебе собака, котра не закусує, а зализує злочинця! – дівчинка від захвату аж у долоні заплескала.
   –  Еге... – важко зітхнув Славко, зовсім не поділяючи Катрусиної радості. – Тільки боюся, що в міліції нашої стратегії не зрозуміють і не візьмуть Малюка на службу. Скажуть, що це несерйозно.
   –  Візьмуть. Не переймайся. Малюк до того часу виросте і стане грізним псом, – заспокоїла Славка Катруся.
   –  Ай справді! У нас ще є час, аби навчитися кусати небез­печних злочинців, – погодився хлопець.
   –  Хіба Малюк уже бачив справжніх небезпечних злочин­ців? – Катруся аж подих затамувала від цікавості.
   –  Ні. Не бачив.
   –  Ну от! Тому він і не кусається, бо хороших людей кусати не можна! – переможно вигукнула дівчинка. – А поганих він у своєму собачому житті ще не зустрічав!
   –  Точно! – погодився з нею Славко і помітно повесе­лішав.
   Ще б пак! Його вже не перший день хвилювало майбутнє улюбленого пекінеса. Славко навіть на мить не уявляє собі служби в міліції без вірного пса Малюка. А го­ловною вимогою до службового собаки є чітке виконання усіх команд господаря. Хоч як Славко намагався пояснити Малюкові, що команда “Фас!” не означає “Оближи з голо­ви до п'ят!”, рудий кудлань ніяк не хотів цього второпати. З такими успіхами до міліції навіть не потикайся. Та спра­ва, виявляється, зовсім не у впертості Малюка, а в тому, що він злочинців чує нюхом. Точніше, досі ще не чув нюхом.
   Яка ж Катруся розумниця, що здогадалася! Не дарма в неї таке чудове прізвище – Розумниця!
   –  Дітки, дітки, а ходіть-но сюди! Допоможіть! – погукала Славка й Катрусю низенька бабуся в старомодному капелюшку й потертому пальті бузкового кольору.
   Друзі з Малюком рушили до старенької.
   –  У Вас щось трапилося? – запитав Славко.
   –  Трапилося, внучку, трапилося! – видихнула вона схви­льовано, мало не зі сльозами. – Ви часом мого пакета з продук­тами не бачили?
   –  Пакета з продуктами? – в один голос перепитали діти і перезирнулися між собою. – Ні, не бачили.
   –  Ой! – застогнала бабуся і важко опустилася на лаву. – Невже його хтось украв? – безпомічно розвела вона руками.
   –  Розкажіть, що то за пакет? Що саме в ньому було? – почав Славко розслідування.
   –  Чорний такий, целофановий пакет, – описала бабуся свою пропажу. – Я отримала пенсію і одразу зайшла до магазину. Купила батон, молока, солі, сосисок, пачку вершкового печива. Поверталася додому й сіла відпочити, бо ноги геть не слухаються. Потім встала й пішла, а про па­кет забула! Я тепер часто забуваю, – пояснила вона, ніби вибачаючись. – Коли згадала, повернулася за ним. Але па­кета вже не було. Ні пакета, ні продуктів. А там – майже півпенсії!
   Бабуся схлипнула і швидко витерла сльозу, що скотилася по її зморщеній щоці.
   Невже хтось зазіхнув на молоко і сосиски? – жахнулася ошелешена Катруся.
   –  Хіба мало безхатченків, які нишпорять за їжею? – чи то запитав, чи відповів замисле­ний Славко. – А на якій лавці Ви відпочивали, бабусю? – поцікавився він у старенької.
   –  Онде, на тій, – вказала бабця худорлявою рукою.
   –  Тоді Ви посидьте тут, а ми пошукаємо Ваш пакет, – запро­понував хлопчик.
   Діти рушили у напрямку, який вказала старенька. Ніякого пакета на лавці, справді, не було. І на сусідній – також нічого. І ще на сусідній – те саме.
   –  Як шкода бабусю, – зізна­лася Катруся, коли зрозуміла, що від пакету й сліду не лишилося. – Біднесенька, тепер їй доведеться голодувати.
   Дівчинка готова була роз­плакатися від жалю до бабусі й своєї безпомічності хоч щось змінити, якось зарадити старень­кій.
   –  Зачекай-но, схоже, Малюк узяв слід! – оживився Славко Хоробрик.
   Пес зосереджено нюхав то якісь невидимі сліди на тротуарі, то повітря, схвильовано тупцяв патлатими ніжками і так радісно метляв кудлатим хвостом, схожим на віяло, ніби неподалік нанюхав... сосиски!
   Не секрет, що в кожного собаки є свої улюблені ласощі. От Малюк просто шаленіє від звичайнісіньких сосисок і щоразу саме так реагує на їх пахощі!
   –  Шукай, Малюче, шукай! – підбадьорив його Славко.
   Пекінес ще трішки попетляв довкола дітей, а тоді стрімголов метнувся прямісінько через газон до сусіднього тротуару, аж висмикнув у Славка з руки поводок. Друзі кинулися навздогін. Коли підбігли – Малюк вже вистрибнув на лавку і щасливо стрибав біля чорного пакета, звідки виглядав підрум'янений батон й тоненькі сосиски.
   –  Малюк! Який же ти молодчина! – Катруся вхопила собаку на руки й від радості навіть затанцювала з ним. – Хтось переніс пакет з однієї лавки на іншу, – здогадалася вона.
   –  Та ні, – заперечив Славко. – Напевно, бабуся пере­плутала алею і пішла не цим тротуаром, а тим, паралельним. От і не змогла знайти лавку зі своїм пакетом. Добре, що в Ма­люка такий чудовий нюх!
   –  Нюх на сосиски! – уточнила щаслива Катруся.
   Славко Хоробрик узяв бабусин пакеті з продуктами, а Катруся так і не випустила з рук нишпорку Малюка, і всі разом попрямували до бабусі.
   –  Ви знайшли його! – ще здалеку старенька впізнала свою втрату. – Які ж ви молодці! Дякую!
   –  Це не ми, це Малюк знайшов Ваші сосиски, – Катруся не приховувала, хто справжній герой.
   –  Малюк? – усміхнулася бабуся, а пекінес щасливо лизнув її в обличчя. – Хороший! Ну, коли ти любиш сосиски – тримай. Заслужив.
   Старенька дістала з пакета одну й пригостила кудланя улюбленим наїдком.
   –  Спасибі вам, дітки, – ще раз подякувала бабуся. – Ви – хороші. І собака ваш також хороший. Ви мене просто вряту­вали!
   –  Не варто дякувати, – розчулився Славко. – Ви краще не ходіть самі до магазину. Скоро зима, стане слизько й холодно. Ми з Катрусею будемо навідуватися до Вас і купувати все, що скажете. Правда, Катрусю?
   –  Авжеж! – без вагань погодилася дівчинка. – Нам це зовсім-зовсім не важко. І Малюк буде радий!
   Діти ще трохи поспілкувалися зі старенькою, потім провели її додому і самі також розійшлися по хатах, бо ж іще потрібно вчити на завтра уроки.