Тільки-но Славко Хоробрик натиснув пальцем на кнопку дзвінка, яка двері миттю розчинилися навстіж прямісінько перед його носом.
– О! Це ви! Привіт! – зрадів маленький господар квартири, коли побачив на порозі Славка і Катрусю. – Проходьте!
– А чому ти не запитуєш: “Хто там?” – здивувався Славко.
– Навіщо запитувати? – знизав плечима гостинний Андрій. – Я ж знаю, що там – або ви, або інші друзі-колядники...
– ...або злодії, – додала Катруся.
– Сьогодні злодії сидять вдома і чекають на колядників! – безтурботно відмахнувся Андрій. – Сьогодні ж ко-ля-да!!! Ви хіба забули?
– Ні, не забули. Але, за статистикою, саме на свята злодії найбільше обкрадають довірливих людей, – повідомив Славко майже офіційно.
– Звідки ти знаєш? – здивувався Андрійко.
– У мене дідусь і тато – міліціонери, – нагадав йому Славко. – І я, як майбутній міліціонер, просто зобов'язаний знати про такі елементарні речі. Хіба ти забув? – Славко запитав Андрія його ж словами.
– Так, забув, – зізнався хлопчик. – Я, звісно, знаю, що треба дивитися у вічко і не відчиняти, не запитавши, хто за дверима, – пригадав він настанови батьків, вчителів та інспектора міліції, котрий приходив якось до них на урок і навчав правил безпечної поведінки. – Але сьогодні... забув... – геть знітився він. – Дякую, Славку, що нагадав.
– Прошу! – усміхнувся хлопчик. – А для чого на світі є друзі?
Друзі є хоча б для того, щоб разом колядувати! Діти завчасно домовилися зібратися вдома в Андрія, аби гуртом піти по сусідах з колядою. Вдячні господарі будуть обдаровувати дітлахів солодощами або й грішми – бо так ведеться ще з дуже давніх часів, така традиція в українців.
Та поки ще не всі колядники зібралися, не сидіти ж дітям мовчки. А тема для балачки напросилася сама собою.
– Ой, а ви знаєте, що до нас на Новий рік мало не влізли злодії?! – поділилася пригодою вже знайома нам Марина, до якої у вересні ми ходили на день народження. –Я тоді хворіла на ангіну і лежала в ліжку. А мама з татом пішли на роботу, бо вони ж не захворіли і не могли залишитися вдома. Ніколи не повірите, кого я не впустила – Діда Мороза зі Снігуронькою! Я не відчинила їм, хоча дуже хотілося отримати подарунки, про які вони мені розповідали крізь двері...
– Нічого собі! А якщо то були справжні Дід Мороз та Снігуронька? – отетерів Андрій.
– Ні, не справжні, – похитала головою Марина.
– Звідки ти довідалася? – поцікавився Славко Хоробрик.
– Я бачила, – відповіла дівчинка. – Мені набридло дивитися мультики і я визирнула у вікно. І побачила, що Дід Мороз і Снігуронька пішли на подвір'я до наших сусідів. А там живуть старі-старі дідусь із бабусею. Вони навіть старші за мого прадідуся Івана, а йому – вісімдесят два роки! Тому я й не повірила, що вони запросили до себе Діда Мороза і Снігуроньку, аби казкові герої привітали їх зі святом. Старенькі ж не вірять в існування цих чарівних істот...
– Яка ти молодець, Марино! Така спостережлива! – щиро похвалила дівчинку Катруся Розумниця.
– Мені, звісно, страшенно кортіло впустити їх у дім, – зізналася Марина. – Це ж не хто-небудь прийшов, а сам Дід Мороз зі своєю онукою. Не щодня навідуються такі гості! Вони обіцяли мені якийсь чудесний подарунок...
– І ти встояла, не відчинила?! – не йняв віри Андрійко.
– Не відчинила, – гордо відповіла дівчинка. – Потім на вулиці говорили, що ті несправжні Дід Мороз та Снігурка обікрали наших стареньких сусідів і ще кількох людей на вулиці. Могли б і нас обібрати...
– Могли б, – погодився Славко. – Ти правильно зробила, що не впустила їх у дім. А батькам розповіла про цю пригоду?
– Звісно, розповіла. Вони похвалили мене і... купили за те на Новий рік най-найчудесніший подарунок, який я сама вибрала в магазині! – радісно похвалилася дівчинка.
– От бачиш, як усе гарно вийшло: і злодіїв-брехунів не пустила, і подарунок отримала! – підсумувала Катруся розмову.
А до кімнати вже увійшли решта друзів, на яких чекали колядники. Діти тепло одягнулися і вирушили колядувати. Ходили від оселі до оселі справжньою колядницькою ватагою і так дзвінко співали: “Коляд-коляд-колядниця...”, що чули ту пісню не лише жителі будинку, а й вся округа! Дехто з господарів не дозволяв дітям колядувати і спочатку маленькі співаки навіть ображалися.
– А ну зробімо їм якусь шкоду, щоб не були такими скупими! — запропонував хтось із дітей.
– Ні, не можна! – зупинив Славко Хоробрик нехороші наміри своїх друзів. – Хай собі, це їхнє право. А нас, якщо зробимо якийсь бешкет, справді буде за що карати, – пояснив він.
А ще – ми ж колядники і маємо нести добрі вісті-колядки, – нагадала Катруся Розумниця. – Тут не дозволили колядувати, а там – запросять. Ходімо! На нас чекають!