www.odb.km.ua Відгуки та побажання
Зелені паляниці. Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаВіртуальні виставкиБуктрейлери
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      "Героїв пам’ятаєм імена"
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Карта сайту


      Пошук по сайту


       
        Головна » Електронна бібліотека » Читаночка.
      Зелені паляниці.

      ЗЕЛЕНІ ПАЛЯНИЦІ

         На Поділлі, як і по всій Україні, біля кожної хати споконвіків милував око садок. Подоляни кохалися у яблунях і грушах, вишнях і черешнях, сливах і абрикосах, а подекуди вирощували виноград і персики. Поміж деревами влітку зеленіла трава, яка була не тільки кормом для домашніх тварин, а й радістю для родини. У неділю чи у свято в спекотну днину там відпочивали старі і малі, приймали і гостей.
         А коли відбулася колективізація, коли у селян забрали землю, то зникла і трава у садках, її перекопували восени і засівали, в основному, житом. Пшениця була вибагливішою, не хотіла тулитися до яблуневих і вишне­вих стовбурів. А жито виживало навіть у сливових зарослях.
         Тої голодної весни, коли трупи спухлих дітей і їх матерів, стариків і юнаків траплялися в полях і на вулицях міст і сіл нашої України, ми, що поховали сестричку Вірочку, якось дотягнули до кінського щавлю і кро­пиви, пшінки і квіток кульбаби.
         Та весняним делікатесом був звичайний пирій. Ми бігали в поле, ножи­ками видовбували біле солодке коріння, набивали ним торбинки і несли додому. Додумалися новоспечені колгоспники і до того, що те цупке коріння різали ножами чи рубали сокирами на дрібні шматочки, сушили у печі чи на сонці, потім мололи на жорнах. З пирієвого борошна, до якого матуся підмішувала ошпарене листя кропиви, люцерії, конюшини, лободи чи звичайної трави, випікалися порепані коржі.
         Не знали тоді, що досхочу споживаємо вітаміни, різні цукри і глікозиди. А ще пили вітамінні чаї (правда, без цукру, бо його, як і хліба, м'яса і сала, не бачили місяцями, забули, які ті лакітки навіть на колір, на запах і смак), заварені вишневими, малиновими чи березовими гілками...Отак і жили, бо з трудоднів хліба не спечеш і чаю не звариш.
         І хоч всю весну ми їли і пили природні делікатеси (а ще у березні, як пригріло сонечко, точили березовий сік), та хлібця, хліба хотілося, ой, як хотілося! Менші за мене братики і сестрички могли годинами простягати худенькі рученята до матері і вже без слів безугавно скиглити: “Матусю, да-а-а-й-те хлібця-я-я!”, “Мамцю, дайте папи-и-и!”, “Мамо, дайте-е-е хліба-а-а!”.
        Коли жито у нашому садку між сливами почало цвісти, то ми цілими днями винюхували той ніжний неповторний запах. А як вітер злегка колихав колосками і з них туманився пилок, то ми ладні були підтримувати руками кожну стеблину, кожен колосочок, бо думали, що то витрушується майбутнє зерно, на яке так довго чекали.
         Не раз благоговійно спостерігали, як мати обережно нагинала житню стеблину (між сливами жито виростало високе, вище за нашу матусю), ніжно торкалася пальцями колоска і невідомо кому говорила: “Ще рано”.
        Та настав той святий день, коли мати вивільнила серп із мішковини, у яку був загорнений ще з торішніх жнив, і пішла в садок. Ми кинулися за нею. П'ятеро нас стало на Відстані від неньки, щоб не сполохати її. А вона тричі перехрестилася до сонечка, що саме було у зеніті, нагнулася, взяла лівою рукою жмут зелених житніх стебел – і раптом почулося на весь сад: Ж-ж-ж-жух!
         Від того “ж-ж-ж-жух!” ми здригнулися і вже не дослухалися до наступ­них “ж-ж-ж-жухів!”, які раз за разом лунали у саду.
         Скоро мама зробила перевесло, зв'язала зелений сніп і, радісно посміхнувшись до нас, понесла житечко на подвір'я. На найгарячішому сонячному місці на картатій вереті розстелила нажате збіжжя. А нам пояснила:
         – За пару днів житечко висохне, потім вимолотимо, зерно вивіємо, ще підсушимо у печі, змелемо на жорнах на борошно, а з борошна...
         – ... спечемо хліб! – голосно закінчила мамину мову найстарша із сестри­чок Ніночка.
         – Так, дітоньки, – підтвердила слова малої мати. – Спечемо смачну паля­ницю, бо на хліб не вистачить зерна.
         Не буду переповідати, як ми три дні ходили за матір'ю назирці: куди вона, туди й ми, діти. Мене ж найбільше вразило те, що з жорен сипало­ся...зелене борошно! Правда, і зерно було зеленим та ще й зморщеним, як у сусідської бабусі лице.
         Коли ж мати замісила тісто і виробила кілька невеликих зелених паля­ниць, то я думав, що вони у печі від вогню, який так весело палахкотів, змінять колір, стануть коричневими чи чорними, як згасле вугілля.
        Наче заворожені ми сиділи рядочком на довгій лаві, освітлені палаючою піччю, і спостерігали за кожним материним рухом. Ось вона взяла у кутку довгу коцюбу, нагнулася, і впустила її у вогняну пащу. Підгорнула аж на причіпок жар, пригасила тліючі поліна, поклала на дерев'яну лопату паляницю і обережно всадила у піч. Так зробила з другою,третьою і четвертою.
         – Чи довго будуть пектися паляниці? – запитав малий Василько.
         – А ти як хочеш? – радісно засміялася мати.
         – Хочу, щоб скоро спеклися.
         Мати підійшла до малого, пригорнула його до себе і всім нам:
         – Паляниці тоненькі, то й спечуться скоро. А завтра ще нажнемо сніп житечка. Тепер, дітоньки, вже будемо жити. Тільки Вірочка не дочекала­ся свіжих паляниць.
         Ми сумно опустили очі, а матуся витерла сльози білим фартушком.
         Поки ми сумували за померлою з голоду сестричкою Вірою, матуся поліном розгорнула пригасле вугілля і коцюбою повитягала всі паляниці. Вони були зелені-зеленісінькі, ніби з темної трави...
         І пахли ті паляниці зеленим житечком. І на смак були зеленим хлібом. І все ж – хлібом!..
        Такі паляниці я бачив того раннього літа вперше і, мабуть, востаннє у своєму житті. Дай, Боже, щоб так і було!

      ЗАПИТАННЯ ДО ДІТЕЙ:

         Коли відбувалися події, описані у новелі?
         Чого люди пухли і вмирали з голоду на Україні?
         Де колгоспники почали сіяти жито?
         Що хотіли робити діти, коли цвіло жито?
         Розкажіть, як мати жала жито?
         Що треба було зробити із вижатим житом, щоб мати борошно?
         Від чого померла Вірочка?
         Якого кольору були паляниці?


      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Давай разом визначимо рейтинг книг "Літо - 2017". Яка книга, на твою думку, найцікавіша:
      Сергій Гридін “Не ангел”
      Андрій Кокотюха “Гімназист і чорна рука”
      Наталія Щерба “Чароділ”
      Василь Карпюк “Ще літо, але вже все зрозуміло”
      Оксана Лущевська “Задзеркалля”
      Марина Рибалко “Марічка і червоний король”
      Люсі-Мон Монтгомері “Діти з долини Райдуг”







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2017 г.
         Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua            mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр