ПРИГОДА ПЕРША

Знайомтеся: Славко Хоробрик!

   Як?! Ти досі не знаєш, хто такий Славко Хоробрик?! Отакої! Тоді слухай уважно: Славко Хоробрик – твій одноліток, він живе на сусідній вулиці й навчається у твоїй школі. Ви вже не раз зіштовхувалися лобами на перервах, ганяли разом у футбол на стадіоні за школою й ходили в туристичний похід. Славко не відмінник, але він старанно навчається і в нього зовсім-зовсім немає зауважень за поведінку. Чому? Бо хлопець твердо вирішив стати міліціонером, а міліціонеру, хай і майбутньому, не годиться поводитися наче якийсь розбишака-шибайголова! Але найголовніше, Славко Хоробрик знає неймовірну, нереальну, неосяжну, величе-е-езну таємницю: для того, щоб вирости…
   Хоча зажди-но. Давай про все – по черзі.
   Славко Хоробрик зростає справді хоробрим хлопчиком! А чого б це він мав бути боягузом, коли отримав у спадок таке “хоробре” прізвище? Дідусь Славка, Василь Дем'янович Хоробрик, усе життя пропрацював у міліції – ловив злодіїв і стояв на сторожі порядку. В нього стільки орденів і медалей, що коли дідусь одягає кітель… Трапляється це по великих святах: у День захисника Вітчизни, у День Незалежності України, у День міліції і ще на свято 8 Березня – бо справжній чоловік, каже дідусь, має шанувати жінок. Так от, коли він одягає кітель з нагородами, у Славка аж очі виблискують від захоплення! Кілька разів Славкові навіть снилося, що то не дідусь, а він сам одягає парадний стрій, а ордени і медалі подзенькують урочисто, мов звучать фанфари на честь відважного міліціонера Славка Хоробрика!
   Тато хлопця також міліціонер. У нього поки що менше відзнак, ніж у дідуся, але Сергій Васильович сумлінно служить правоохоронцем. Його щоденна праця – дуже відповідальна, часто небезпечна, і вся родина страшенно пишається відвагою свого міліціонера! Нещодавно Славків тато брав участь в операції із звільнення заручників і по її завершенню отримав подяку від самого міністра МВС! Ось тільки подробиць тієї справи Славко не знає, бо тато каже, що це “секретна інформація”.
   Отож Славко Хоробрик має за приклад двох старших чоловіків у сім'ї й усіляко намагається стати гідним продовжувачем династії міліціонерів Хоробриків.
   А розпочалося все з одного випадку…
   …Того вихідного дня у парку було людно. На лавочках відпочивали старенькі, алеями прогулювались мами з немовлятами у візочках, всюди бігали галасливі дітлахи. Славко сумирно чекав бабусю, яка пішла по ліки до найближчої аптеки, і його увагу захопили троє кумедних цуценят, що вовтузилися в кошику дівчинки поруч. Намагаючись згадати породу тих рудих патлатих карапузів, Славко зачудовано дивився, як вони кумедно норовили вхопити одне одного за вухо, і незчувся, як опинився біля кошика з кудланями. Та не тільки Славкову вагу привернули цуценята – довкола зібрався цілий гурт дітлахів!
   –  Це твої? – запитав хтось у дівчинки.
   –  Мої, – відповіла вона.
   –  А як їх звуть?
   –  Ще ніяк, – знизала плечима власниця цуценят. – Нехай їх називають майбутні господарі.
   –  Ой, то ти їх роздаєш? – зраділа дівчинка з двома кісками. – А можна я візьму оте он цуценя?
   Замість маленької господині відповіла тітонька, що сиділа поруч на лаві.
   –  Ти спочатку маєш запитати дозволу у своїх батьків. Адже цуценя – не іграшка. За ним потрібно доглядати. Біжи запитай, а тоді приходь.
   Славко підняв погляд на тітоньку і зненацька побачив, як довготелесий хлопчисько крадькома запускає руку до тітчиної сумки, що без нагляду стояла в неї за спиною. За мить він спритно вийняв п'ятірню вже із затиснутим в ній гаманцем.
   –  Обережно, злодій! – вигукнув Славко і тицьнув пальцем у крадія.
   Той щодуху кинувся навтьоки, але, зірвавшись на Славків вигук, за ним метнулися одразу кілька людей і хутко упіймали злодюжку.
   –  Як тобі не соромно?! – гримнув на хлопчиська вусатий дідусь, схожий на козака. – Такою негідною справою промишляєш! Краще б урок вивчив…
   Присоромлений хлопець ображено глипнув на дідуся і демонстративно відвернув голову, аби нічого не відповідати.
   –  У міліцію його! – запропонувала бабуся з сусідньої лави.
   –  Так, викликаймо 102! – підтримала її молода мама з немовлям.
   Зовсім скоро до місця пригоди прибув міліційний патруль і відразу за ним… Славкова бабуся.
   –  Що тут сталося, Славчику? – схвильовано запитала вона онука.
   –  Злодія, бабусю, упіймали, – стримано відповів Славко.
   –  Е ні, хлопчику, ти всю правду бабусі розповідай, – втрутився в розмову майор, який вже довідався про обставини злочину, що мало не стався.
   –  Про що розказувати? – ще більше сполошилася бабуся.
   –  Про те, що ми дякуємо Славкові за його уважність! – усміхнувся майор. – Хлопчик помітив злодія і одразу забив на сполох. Якби всі так рішуче діяли, то менше було б пограбованих громадян. Молодець, Славку!
   Майор простягнув хлопчикові відкриту правицю і міцно потиснув його руку. Славкові аж серце схвильовано забилося від такого прояву поваги!
   –  Виростеш – ставай міліціонером, – порадив майор. – Тим більше – з таким “хоробрим” прізвищем!
   –  У мене дідусь і тато – міліціонери, – зізнався хлопчик. – І я теж обов'язково буду, коли виросту!
   –  От і чудово! – зрадів майор. – Тоді, як майбутньому колезі, – честь! – і по-військовому взяв під козирок.
   Славко не розгубився і відповів тим самим – дався взнаки вишкіл тата і дідуся.
   Коли міліціонери – майбутній і теперішній – закінчили розмову, до Славка підійшла дівчинка з цуценям.
   –  Славку, ми з бабусею дякуємо тобі за допомогу і хочемо подарувати ось це цуценя, – запропонувала вона.
   Дівчинка озирнулася на жінку, яку ледве не пограбували і яка виявилася її бабусею. Та схвально кивнула головою, щоб підтвердити слова внучки.
   –  Можна, бабусю?.. – тепер уже Славко запитально-благально озирнувся на свою бабусю.
   –  Ти даєш слово, що будеш за ним доглядати, вигулювати, виховувати?
   –  Даю! – запевнив Славко.
   –  Тоді я не заперечую, – погодилася Славкова бабуся.
   –  Дякую! – зрадів хлопчик. – Ми охоче візьмемо це цуценя!
   Саме після цього випадку Славко Хоробрик став власником собаки і остаточно вирішив, що буде міліціонером та захищатиме спокій людей від усякого лиха.