www.odb.km.ua Відгуки та побажання
ПОЕЗІЯ Хмельницька обласна бібліотека для дітей імені Т. Г. Шевченка
Діти Хмельниччини читають! Приєднуйся!   Читати - це круто!   Читати - престижно!   Читай і будь успішним!   Будь в тренді: читай і знай!   Читають батьки - читають діти!   Читай! Формат не має значення!
    Електронний каталогЗведений електронний каталог БХООб’єднана віртуальна довідкаОнлайн послуги
      Про бібліотеку
      Ресурси бібліотеки
      Сторінка юного краєзнавця
      Проекти та програми
      Героїв пам’ятаєм імена
      Бібліотечному фахівцю
      Конкурси для дітей
      Електронна бібліотека
      Веб-уроки
      Здійснення закупівель
      Онлайн послуги
      Відкриті дані
      Карта сайту
      Аудіокниги


        Головна » Електронна бібліотека » Письменники Хмельниччини - дітям
      ПОЕЗІЯ

      ЛІРИЧНІ ПОЕЗІЇ
      (1922)

       

                        *  *  *
      Вже хутко день.Сховався місяць.
      Здригнувсь жахливий сон.
      Краса небес, провісник сходу,
              Палає Оріон.

      Боєць потужний, над землею
      Простяг він ясний міч:
      Загин усім, хто ворог дневі,
              Кому жадана ніч.

      Нове життя в бою повстане,
      Офір воно жада.
      Лиш блисне промінь, кров гаряча
              Поллється як вода.

      Тоді ж то, визволена з пітьми,
      Обмитая в крові,
      Зростить земля і цвіт незнаний
              І дасть плоди нові...

      Але поволі гаснуть зорі;
      Злотистий світ замрів
      На обрію, і тихий вітер
              Дерева розбудив.

      Погас і Оріон могучий
      В уборі бойовім.
      Одна лише зоря сіяє
              На небі голубім.

      О ні, не буде кар і помсти
      І не проллється кров:
      В очах зірниці світової
              Любов, одна любов.

                        *  *  *
      Мені ти милий з давніх літ.
      Один закон, один завіт
      Оба ми берегли любовно,
      Жадали одного вінка,
      Чиясь таємная рука
      Нам душі збурила чудовно,
      Як подих ночі сон листка,
      І поріднив мене з тобою
      Святий гармонії напій,
      І горда туга за красою,
      І чарівних жагучих мрій 
      Невтихомирний неспокій...

      І там, де я колись, на грані
      Дитячих і юнацьких днів,
      У першім чистім закоханні
      Мої коліна преклонив,
      Там нині ти на голос щастя
      Як зачарований спинивсь
      І цілим серцем покоривсь
      Його жаданій милій власті.

              ЗЕЛЕНІ СВЯТА

      Зелені свята, весняні свята!
      Липовим гіллям замаєна хата,
      Липовим гіллям, татарським зіллям,
              Чим весна багата.

      Під синім небом, ласкавим світом
      Земля красує розмаїтим цвітом.
      Земля красує і нам дарує
              Зелені свята.

      Ой гаю мій, гаю, великий розмаю!
      До тебе піду, тебе звітаю.
      То ж ти могучий, свіжий, дрімучий
              В зелені свята!

      Кипуче поле, сріблястий колос,
      Буйна пшенице, шовковий голос!
      Стану край лану, довкола гляну –
              Зелені свята!

      Зелені свята, весняні свята,
      Липовим гіллям уквітчана хата,
      Липовим гіллям, татарським зіллям,
              Чим весна багата.

      КАПЛИЦЯ

              Ой у полі, полі,
              При тихому долі,
              Не цвіт на калині біліє,
              То біла капличка
              Стоїть невеличка
              Край шляху, де льон голубіє.

                       А в тій капличці
                       Чудовий образ
                       Діви Марії сіяє,
                       На лоні в неї
                       Мале дитятко,
                       Як янголятко,
                       Зеленою віткою грає.

              І в будень, і в свята
              Приходять дівчата,
              І кожна поклін покладає
              І образ квітчає
              Барвінком, і гіллям,
              І всяким зіллям,
              Що в нашій землі процвітає.

              А глянеш навколо –
              Зелене поле
              Леліє, як море безкрає;
              Пшениченька рівна
              Стоїть гордовито,
              Як тая князівна,
              Дрімучеє жито
              Над межами колос схиляє.
                        І все те багатство
                        Марія Діва
                        На красні жнива,
                        На добрий пожиток ховає;
                        Од бур і негоди,
                        Од злої пригоди
                        Покровом святим заступає.

                              *  *  *
              Ой красно ти, яблунько,
              Зацвітала.
              Ой рясно ти, зеленая,
              Плодів приношала.
              Була б ти багата,
              Та прийшли дівчата
              І ласії діти,
              Розхильчасті віти
              Понагинали,
              Запашні яблука
              Пообривали...

                        – Ой дівчата, дівчата,
                        – Уквітчані коси,
                        Нас вітри колихали,
                        Зволожали нас роси,
                        І нас сонце любило,
                        Наші личенька рум'янило,
                        Нас наглядало
                        Золотим оком
                        Ще й наливало
                        Солодким соком...
              Тепер нашим вітам тяженько,
              То ви нас здійміте легенько.
              До церкви однесіте,
              До святого дому,
              Учиніте славу літу золотому.

              У неділю ранесенько
              Буйно пчоли вигравали,
              Старенькому пасічнику-діду
              Над ухом гучали:

                       – Ой діду, наш діду,
                       Ти проспиш до обіду,
                       А ми вдосвіта встали,
                       То вже скрізь побували:
              Розсипались ми по луках
              Цвітучих,
              Розлітались по гаїнах
              Дрімучих,
              Погуляли ми і в полі,
              І в лузі,
              Побудили дзвіночки
              в ярузі;
              Сколихнули ми лелію
              В діброві,
              Отрусили з неї роси
              Перлові;
              Ми до кожної чарунки
              Воскової
              Доливали вологи
              Медової...

              То ти, діду, добре дбай,
              Одного щільника виймай,
              Однеси до церкви, до святого дому,
              Учини славу літу золотому.

              То на Спаса рано-пораненько
              Не червоні маки зацвітали,
              Зодягались люде хорошенько,
              Колом церкву обступали.
              Випливало сонце із-за саду,

              Білу церкву рум'янило,
              Від престолу, з глибини святої,
              Виходжало золоте кропило,
              Святило
              Яблука рум'яні,
              Вінки квітчані,

                       Меди пахучі,
                       Зілля цілюче,
                       Все, що земля багата
                       Дарувала до свята.
              То на Спаса рано-пораненько
              Гомоніли дзвони дрібненько:

                       – Ой слава, слава
                       Весняному раю,
                       А ще більша слава
                       Та щедрому врожаю!
                       Ой слава, слава
                       Жемчужному цвіту,
                       А ще більша слава
                       Та дорідному літу.

                              *  *  *
              Не вій, вітре буйнесенький,
              Не шуми в садочку;
              Не розхвиляй зелен-листя
              На тім ясеночку.

              Під ним козак молоденький
              Чи спить, чи дрімає,
              По кривавім бойовищу
              Спочин собі має.

              То кувала зозуленька
              Увечері в гаю:
              Козаченьку кучерявий,
              З якого ти краю?

              І туркавка воркувала
              До сходу край броду:
              – Козаченьку чорнобривий,
              Якого ти роду?

              І питала смутливая
              Червона калина:
              – Чи є в тебе, козаченьку,
              Кохана дружина?

              Ніхто ж того не відає
              І не буде знати...
              Хоч не мав він дружиноньки,
              Тепер буде мати.

              Коли б знала, то б раділа
              Матінка журлива,
              Що такая придалася
              Невістка вродлива.

              Вродливая невісточка,
              Ще й красно убрана.
              Серед саду шумливого
              Квітчаста поляна.

                           *  *  *
              Як тебе утомить місто,
              Як знесилишся в борні,
              Навісти мене, коханий,
              У моїй самотині.

                       В мене зелено і свіжо,
                       Повен тихости мій двір
                       І до мене з вітром плине
                       Аромат дністрових гір.

              Буде все в твойому зорі
              Небо тепло-голубе,
              І акації прозорі
              Обвіватимуть тебе.

                       А коли обійме небо
                       Ніч, зірницями густа,
                       Біля перс моїх спочинуть,
                       Милий мій, твої уста.

      НА ЗАЛІСКУ

      На тихім заліску – там день пливе, як сон...
      Бринять, дзигочуть мух повітряні загони,
      І коників сюрчать невидні легіони,
      І золотий літає махаон.

      Вгорі – небес прозірчасті затони;
      І сонце, там поставивши свій трон,
      Огнем пронизує ставних дубів корони
      І все захоплює в томливий свій полон.

      І любо там південною порою,
      З утоми млосної припавши самотою
      До лона свіжого пахучої землі,

      Розплинутись в якійсь гарячій млі
      І, поринаючи в солодке забування,
      Віддатись маренням самотнього кохання.

      НА РУЇНІ

      Лежать руїною палати гордовливі,
      Кругом, буяючи, розполонивсь бур'ян;
      Не криє виноград альтанки вимисливі,
      І співним плюскотом не хлюпає фонтан.

      В тіні алей, глибоких і пустинних,
      Блукає тихо промінь осяйний,
      Увечері рояля звук сумний
      Не будить лип широковерховинних.

      Черет і осока обняли сонний став.
      І пусто скрізь. Лиш дівчинка порою,
      В забутий парк забрівши самотою,

      На галяві, серед високих трав,
      Коли південь виблискує й палає,
      Із бабки срібної візок собі сплітає.

                         *  *  *
              Буває, в час самотніх дум
              Дивочна мрія в серці зрине,
              На мить одну привабить ум
              І десь у безвісті загине.

              Та дні минуть, пройдуть літа,
              І скресне крига забування,
              І знов зіходить мрія та
              В красі первісного повстання.

              Тоді ж то, збудженая вмить,
              Душа схвильовано здригнеться,
              І легкий спів несамохіть
              З глибин незвіданих поллється.

                         *  *  *
      Так сумно тут здавалось самотою,
      А ти, дівчинонько, прийшла –
      І стало так, неначе ти з собою
      Ясного сонця принесла.

      Дивлюсь – усі гроби травою густо вкриті,
      В траві розбризкалась кульбаба золота,
      Гілки вишень, в пахучо-теплім цвіті,
      Схиляються до кожного хреста.

      І скрізь життя, і все радіє, живши,
      І все жадне буяти і цвісти...
      А ти стоїш, головку похиливши,
      Як анголь смутку й красоти.

      ЩАСТЯ

      Довірливих надій в юнацтві серце повне,
      Кипить воно у мріях, як в огні,
      І щастя нам ввижається чудовне
      Прийдучого в неясній далині.

      Та горе і літа, учителі сумні,
      Надіяння розіб'ють безосновне;
      Тоді, оглянувшись на перші наші дні,
      Ми в них побачимо те щастя неуловне.

      Так іноді пташок яскравих зграя
      Поперед мандрівця у полі походжає,
      І вабить зір його блискуче пір'я їх;

      Та тільки він наблизиться до них,
      Вони перелетять йому над головою.
      І знов за ним збираються юрбою.

                         *  *  *
              Як важко дихає ся ніч!
              Неначе в ній вогонь таїться...
              ...На ніжне лоно з білих пліч
              Коса потоками зміїться...

                       Спахнула блискавка з-за гір;
                       Безодня пітьми в надрах тучі...
                       Як надра темряви, твій зір,
                       Як полум'я, уста томлючі...

              Надходить буря... Ми самі...
              Весь світ у пітьмі потопає...
              О мила, мила! Не томи...
              Несила... серце знемагає.

                         *  *  *
      Нежданий сніг упав на брость зелену,
      Як сум на серце молоде...
      Покірливо схилилася берізка,
      Гілок обтяжених угору не зведе.

              Збіліло все, замовкло, заніміло,
              Панує скрізь холодна чистота.
              Але ж то мить – поглянь на схід, берізко,
              Яка там смуга золота!

                                       *  *  *
                        Цілий день палючий вітер,
                        Буйний суховій...
                        Цілий день перед очима
                        Милий образ твій.

                        На південнім краї неба
                        Сріблястий туман...
                        Ой тумане-безумане,
                        Сам я безуман!

                        На межі гарячій ляжу,
                        Очі затулю...
                        Ой коли б ти, мила, знала,
                        Як тебе люблю!

                        Надо мною вітер хилить
                        Жовтії жита...
                        Чи то сонце так цілує,
                        Чи твої уста?

                        Ох, як солодко заснути
                        В золотому сні...
                        То колосся чи миленька
                        Шепче щось мені?

      ПРИПЛИВ

      Тихо плине місяць повний,
      Осяваючи блакить.
      Дивну вдасть, чудовну силу
      Мертвий зір його таїть.

      Наче чари невидимі
      Ллються зверху на моря,
      І бурхливо рвуться води
      До безмовного царя.

      Клекотять і плещуть хвилі
      І з неоглядних далин
      Буйно котять срібні гриви
      До бережних стромовин.

      Тяжко в камінь ударяють,
      Рясно сиплють синій блиск,
      Обливають білим шумом
      Темних скель безладний тиск.

      Та дарма. Не зворушити,
      Не збудити їм мерця;
      Безпричасні і холодні
      Риси світлого лиця.

      Так і я до тебе рвався,
      Так і я тебе любив.
      Ти дивилася як місяць,
      Буйним морем я кипів.

                      *  *  *
      Вже з дерева життя мойого
      Пожовклий лист паде,
      А черга днів безперестанно
      До тайних меж веде

      Прийду, прийду в країну мертву,
      До мертвих берегів,
      І обведу глибоким зором
      Пустелю без країв.

      Не буде день, і ніч не буде,
      А присмерки і сум.
      І слух напружений уловить
      Лиш моря вічний шум.

      І зблизяться холодні тіні,
      І гляну,і без слів
      Пізнаю я з очей безодніх
      Страшний тягар віків.

      І, як туман, вони схитнуться
      І тихо одійдуть;
      І буде на човні невільнім
      Моя остання путь.

      Десь упадуть безсилі сльози,
      Як роси на траву,
      А я в той час в далекім морі
      У безвість попливу.

                      *  *  *
      Висхли, висхли ранні роси,
      і не пив я їх.
      А тепер... Лежать покоси
      на полях пустих.

      Будуть роси ще вечірні...
      смутно я уп'юсь.
      І в степи, степи незмірні
      тихо віддалюсь.

      ТЕМНА

      Стара, старенька,
      Босі, потріскані ноги,
      В одній руці костур,
      У другій кошик.
      Прихилилась лицем до церковного муру
      І наче завмерла.
      Темна. Ні синього неба,
      Ні свіжого листя не бачить.
      Обнявши її прохолодним затінням,
      Шепоче над нею розпашиста липа.
      Спека. Південь гомонить, щебече, співає...
      В саду над верхами дерев
      Пронизливо крячуть ворони.
      Солодко пахнуть акації білі.
      Пішла...
      Я знаю житло її бідне:
      Довге, узеньке подвір'я,
      Зруйнований дім в глибині,
      І край нього мала ліплянка.
      Покрівля прогнила, погнулися стіни,
      Хутко повалиться зовсім...
      Як пахнуть акації білі!..

                      *  *  *
      Весна. Розкрились небеса.
      Збудилось все, що жити здібне.
      от згортають діти знов
      Торішнє листя непотрібне.

      Веселі діти: гомін, сміх...
      Вони весні служити раді.
      Нехай тепер трава росте –
      Ніщо не буде на заваді.

      Та смутен я дивлюсь на те.
      Не знаю сам я із-за чого,
      А так мені, мов ті граблі
      Черкаються до серця мого.

                      *  *  *
      Сіяє сад, від наморозі білий.
      А тихо в нім! Нігде сухий листок
      Не шелесне. Ні вітер легкокрилий,
      Ні бистрий птах не сколихне гілок.

      Настала ніч. Небес блискучий човен
      Підняв уверх дві щоглі золоті.
      І вийшов я, і знов, кохання повен,
      Задумався, забувся в самоті.

      Солодкі ви, душі самотні мрії,
      Та не такі, як за юнацьких літ.
      У той-бо час цвіли ви, як лелії,
      А нині ви як цей зимовий цвіт.

                      *  *  *
      Ходім туди, у ліс, на гору!
      Так свіжо там в південний час.
      Нас стрінуть берести і граби
      І холодком обіймуть нас
      .
      Є місце там: здовж косогору
      Щовби і брили кам'яні,
      Розбиті давніми віками,
      Чорніють дико в гущині.

      Киличе пташка. Ледве промінь
      Згори промкнеться золотий;
      А долі постіль оксамитну
      Нечутно стелить мох густий.

      Як подих казки, нас обійме
      Зелений змрок верхів рясних,
      І напою тобою в тиші
      Палку жадобу уст моїх.

                      *  *  *
      Усе в далечінь я дивлюся,
      Усе в степову далечінь.
      Часами, мені так здається,
      Я бачу легесеньку тінь.

              Іде вона тихо по полю
              У білій одежі своїй,
              В душі моїй будить тривогу,
              Приковує очі мої.

      Чи то моє світле дитинство
      Збирає волошки в полях?
      Чи то моя мила, забута,
      Сумує по згублених днях?

              Дивлюсь і томлюся без краю,
              Несила очей одвести.
              Уже ж мені милій назустріч
              Ніколи степами не йти.

                      *  *  *
      У тьмі, як море, сад шумів.
      Десь билися огненні крила,
      Вода лилась і плюскотіла,
      І грім розкотисто гримів.

      Але затихло все поволі.
      Між хмарами в височині
      З'явились галяви ясні,
      І осрібнилися тополі.

      Тоді вікно розкрив я в сад
      І довго в світлім супокої
      Вдихав солодкий аромат
      І чисту свіжість ночі тої.

      Край мене на твоїм вікні
      Прозірчасто сплелися тіні,
      І радісно було мені,
      Що ти так близько в сій годині.

      Я згадував слова твої,
      Твій зір, отінений глибоко...
      Твій образ був в душі моїй,
      Тебе любив я одиноко.

      І видавалося мені,
      Що я не розлучавсь з тобою,
      Що дух твій віє наді мною,
      Тебе покинувши вві сні.

                      *  *  *
      Моя дорога в край незнаний,
      Моя дорога в далечінь.
      Іду один. Немає сонця;
      Навколо мене тиша й тінь.

      Навколо мене все погасло:
      Всі барви, звуки, всі пісні.
      Краса вмирання, зов'явання
      Чарує сумно зір мені.

      А серце квітне дивним щастям.
      Все жду чогось, когось люблю,
      І листя шелест передсмертний,
      Як світлу музику, ловлю.

      Моя дорога в далеч темну,
      Моя душа в солодких снах.
      Як дика сарна, я блукаю
      Один в покинутих лісах.

                      *  *  *
      Вона прийшла. Іде лісами.
      А вже давно зів'яло все,
      О скільки ніжности і жалю
      Вона в душі своїй несе.

      Побачила клен-древо журне,
      І зупинилась перед ним,
      І доторкнулася рукою:
      “Будь на вмиранню золотим”.

      Угледіла калину в гаї...
      Додолу тихо капле кров.
      “Засни, забудь... Най квітне щастям
      У білих снах твоя любов”.

      А небо сіре мла вкриває.
      На всім лежить холодна тінь,
      І тихо, тихо. Лиш синиці
      Кують сріблясте “пінь-пінь-пінь”.

      І прихилилась до берізки,
      І скорбно дивиться в поля.
      “Люблю, люблю. О Боже милий,
      Яка сумна твоя земля!”

                      *  *  *
      Люблю. Покинуто, самітно.
      А вже поля мої пусті;
      У парку клени золоті,
      І осінь віє непривітно.

      Люблю, люблю. Ходжу без цілі.
      Щось жалібно шепоче гай
      І ронить листя. Листя миле,
              Прощай, прощай.

      Дощ

      Набігають бистрі хмари
      На сади на весняні.
      Загримить, по листю вдарить
      І затихне вдалині.

      Перейде, а по годині
      З чаші світлої униз
      Стрімголов ізнову рине
      Буйних крапель бистрий блиск.

                      *  *  *                          
      Тут день – неначе сон прозорий.
      Як тихий корабель,
      Пливуть кудись ліси, і гори,
      І дикий безлад скель.

      Пливуть отари на узбоччі,
      Пливе стрімкий обрив...
      І звідусіль сіяє в очі
      Небес ясний розлив.

      Стою один вгорі, над гаєм...
      У далеч казкову
      З усім зелено-тихим краєм
      Я теж пливу.

                      *  *  *
      По лісі шум, розливний шум
      Неперестанний...
      Гойдаються верхи дубів
      Високостанних.
      Над ними хмари, як примари,
      Пливуть без дум,
      А долі – срібне щебетання,
      Зозулі сум.

      Лягти в траву, стулити очі
      І тихо снити
      Про давні літа, про кохання,
      Про все прожите,
      Про дорогих, що між живих
      Уже немає,
      А вітру плив верхи дубів
      Нехай гойдає.

      РАНОК

      Весняний ранок на землі,
      Коли так радісно дзвенить
      Освіжене росою поле
      І листя, сонцем переткане,
      Коли облиті блиском води
      Неначе б'ються в срібній сіті,
      Накинутій далеким сонцем, –
      Що він таке? Чия усмішка? 
      Чиєї мрії відгук світлий?
      Чийого щастя відбиття?

      НА ДНІСТРІ

      Мільйони кружечків піни
      Пливуть за водою каламутною;
      З-під весла блискучі змійки
      Розбігаються з піснею півчутною.

      Крізь прозорий туман вода червоніє,
      А там поверхня неначе з криці...
      Поперед човна перникоза утікає –
      Не дістанеш ніяк із рушниці.

      Набрунились ліси на стрімких покотах;
      Дико хмуряться скелі;
      Розвила весна блакитний прапор,
      Обсипала цвітом морелі.

      Свіжий вітер з південного краю
      Дзвінко пролітає верхами.
      Золотисто-прохолодний ранок
      Розливає блискіт над берегами.

                      *  *  *
      Потопало сонце за житами,
      Над ланами блиском полилося...
      Ти сказала: “Ви такі холодні,
      Як оце колосся”.

      І сказала, й тихо плакать стала...
      На межу, зволожену росою,
      Ти сльозу ронила
      За сльозою.

      Похиливши голову в задумі,
      Колоски ти рвала несвідомо...
      І погасла радість межи нами,
      І печаль повіяла знайомо.

      Тихо ми верталися додому,
      Не бриніла срібна нить розмови,
      І до тебе не знайшов я в серці
      Ні краплини жалю, ні любові.

      Ой чого ж, коли літа минули,
      Так до тебе прагну я тужливо,
      І здається, що без тебе жити
      Неможливо.

      ГОРИ

      Так близько мій край заповітний:
      Лиш гори отсі перейти,
      І міг би я з серця свойого
      Всі скорбі життя зволікти.

      І міг би я знов привітати
      І молодість світлу мою,
      І ту, що любив я так довго,
      А може, ще й досі люблю.

      Десь там вона ходить самітно
      І згадує давні літа,
      І слід її в полі широкім
      Цілують шовкові жита.

      А я безпоривно згасаю
      За пасмами гір мовчазних
      І тільки задумаюсь часом,
      Як сонце заходить за них.

                      *  *  *
      В часи давноминулі,
      Як сі степи, просторе
      Лежало тут безплодне
      Світло-пустельне море.

              Під поломним промінням
              У блискітках сліпучих
              І дихала, й двигтіла
              Безодня вод могучих.

      І острови-атоли,
      Неначе персні білі,
      То тут, то там лежали
      На смарагдовій хвилі.

              І, звідусіль укриті
              Від наглої негоди,
              Дрімали в тих кружалах
              Прозірно-теплі води.

      І велетні дерева
      Схилялись над водами
      І тихо шелестіли
      Пір'ястими верхами.

              Але віки промчали
              І нині – подивися:
              Степи, поля і луки
              Без краю простяглися.

      І там, де глибинами
      Блукала хижа риба,
      Тепер орач співає,
      Блищить розрита скиба.

              І синім блиском неба,
              Як світлим сном, обняті,
              Збожілля золотого
              Течуть лани багаті.

      По захисних долинах
      Сріблясто ріки в'ються,
      Тісняться людні села,
      За вітром верби гнуться.

              А там, де лоно моря
              Рясніло островами,
              Горби високоверхі
              Сплітаються вінками.

      На збоччі їх, як хмари,
      Лягли ліси дубові,
      І будить тихий вітер
      В них шелести шовкові.

              І сниться їм часами
              Пустеля вод солоних,
              І острови жемчужні,
              І плюск лагун півсонних.

      І мріються їм древа
      В дивочному уборі
      І їх дрімливий шелест
      На безпритульнім морі.

                      *  *  *
                                         …Прощай,
      Мій хлопчику! Не буду більше я
      Приходити до тебе на дозвіллю,
      І ти, мене угледівши здаля,
      Устріч мені не будеш вибігати,
      Мене вітаючи веселим криком.
      Не стану я казок тобі казати
      Про змія, про розбійників, про сонце,
      А ти, мене довірливо обнявши,
      Не станеш слухати моєї мови
      З блискучим зором непорушно-темних
      Увагою поширених очей.
      Не підем ми удвох з тобою більше
      В долину нашу, до струмка швидкого,
      Де ти босоніж плюскався і грався,
      Де все, що ти стрічав або знаходив,
      В тобі живу цікавість пробуджало:
      Принесені водою жовті кості,
      Розколина у скелі віковій,
      І бистрий шелест ящірки в кущах,
      І дикі мальви, що росли над яром,
      Здіймаючись свічками золотими...

      ВОРІТТЯ

      В безмежності часу ми прийдемо знов.
      Тоді наше серце буде прекрасне:
      Не потьмариться наша любов,
      І наша радість не згасне.

      Минуле покриється вічною тьмою;
      Та що нам по скорбному спомині?
      Ми вперше станем собою,
      Засіяєм, як зоряні промені…

                      *  *  *
      О Боже, не дай загубити ключі
      Від сонця, від серця твого огняного,
      Бо тяжко і страшно вночі
      У кривавому хаосі світу земного.

      Але дай, щоб духовний мій зір
      Убачав перед себе щохвилі,
      Як пасмо сіяючих гір,
      Верховини Твоєї одвічної цілі.

      НА ЗАХОДІ

      Глибокий сніг заліг степи.
      ...Порвало серце срібні волоконця...
      На заході безодня огнева
      Розкрилась по відході сонця.

      Понуро жмуряться ліси.
      ...А як збирав я тії ниті!..
      Криваво-темний цвіт зорі
      Розвіяв вітер по блакиті.

      Густа імла на діл лягла.
      ...Які із них сплітав я ткані!..
      Холоне захід. Тоне зір
      В повільно-смутному згасанні.

      Так гаснуть серця почуття.
      Колись забуду, як любив я...
      Горять краї димчастих хмар,
      Як непорушних гір верхів'я.

      ВІТЕР

      Тече берізка
      Тремтячим блиском,
      За буйним вітром
      Простягти гілля;
      Могучі клени
      Свій шум зелений
      Бурхливо клонять
      На свіже зілля.
              А буйне збіжжя
              Аж до обніжжя
              Горбів далеких
              Кипить розливне,
              І все, здається,
              Біжить, сміється
              У слід блакитний,
              За днем поривним.

      ЗИМА

                   I
      За гаєм, гаєм,
      За деревами
      Кують морози
      Поломну зброю,
      Поломну зброю –
      Мечі огнисті,
      А в гаю тихо.
      Заячі лапки
      В пухкій пороші
      Слід проснували,
      Сосонки темні,
      Як ті чернички,
      Струнко і строго
      Чекають сонця,

      ...Кують морози
      Мечі огнисті.

                   II
      Розцвіли сніги
      Іскряним блиском.
      За садом сонце!
      А в саду, саду
      Западь глибока
      Здіяла чудо:
      Сплела дерева
      За білі руки
      Та й вчарувала.
      А на квітнику,
      По сухім бадиллю,
      Розсипались снігурі,
      Як червоні вуглики.
      Сидять, гойдаються
      І все гудуть та й гудуть
      В свої срібні сопілки,

      ...Розцвіли сніги
      Іскряним блиском.

                   III
      В синій пустині
      Сіяє місяць,
      В безмовний смуток
      Закований.
      Тишею ночі,
      Туманним блиском
      Сад зачарований.
      Пагілки яблунь
      В холоднім цвіті
      Тонко срібліють
      На темній блакиті,
      І непорушно
      Їх сіть воздушна
      Тінню прозорою
      Долі повторена.

      ...В безмовний смуток
      Місяць закований.

                      *  *  *
      Дубовий ліс в сумній покорі
      Ронив зів'яле покриття.
      Вона в гущавині прозорій
      Була безжурна, як дитя.

      Багровим листям уквітчала
      Сніг чола. Радісним теплом
      Сміялись очі... Щось співала...
      І тихий шелест був кругом.

      І раптом постріл десь... І знову...
      І посвист... Як ранений звір,
      Вона метнулась; жах раптовий
      В бездонну ніч поширив зір.

      І, як безумна, в ліс глибокий
      Наосліп кинулась вона,
      І шумно пугач вирлоокий
      Жахнувся, збуджений від сна.

      Дрімливі древа ледве встигли
      Розбігтися з її путі...
      В далекі застуми забігла,
      В безмовні пущі золоті.

      І зупинилась... Наслухала...
      І довго серця неспокій
      І бурні перса гамувала
      Маленька ручка – сон лелій.

      Нігде ні звука. Все замовкло.
      В задумі іноді плечем Вона стене.
      А лист пожовклий
      На неї сиплеться дощем.

                      *  *  *
      Я вгорі, над лісом.
      День – блакитна повінь.
      Десь внизу, глибоко,
      Шум потока ллється.

      Що це? Через гори
      Хтось до мене лине...
      Крила розгортає...
      О, невже ж то мила?

      Мила, мила лине!
      Зводить білі руки,
      Щоб мене обняти...
      Ні, то хмарка біла!

      То пливе хмаринка
      По пустелі синій...
      День крізь сон сміється...
      Я один на скелі.


      Календар знаменних дат

      Знаменні події 28 березня

      1. Руцький, Микола Миколайович -- 28.03.1961 р. народився Руцький М.М.
        До ювілею 7 років (інтервал 5 років), з дати події минуло 63 років
      • 4
      • 3
      • 2
      • 1
      • 2222
      • АРТ територія111
      • Дошкільнятам2

      Бібліотека запрошує

      БЛОГИ БІБЛІОТЕКИ

      Шановний читачу! Якій літературі ти надаєш перевагу:
      Історичній
      Пригодницькій
      Детективній
      Містичній
      Фентезі
      Мотиваційній







      © ХОБ для дітей ім. Шевченка. , 2010-2024 г.
          Офіційний сайт
      29001, Україна, м. Хмельницький, вул. Свободи 51.
      www.odb.km.ua             mail@odb.km.ua
      Копіювання інформації можливе тільки за наявності згоди
      адміністратора, а також активного посилання на сайт.
      створення
      сайту
      Студія Спектр