Оксана Радушинська
Вірші про війну, написані
з 2013 по 2022 роки
* * *
Тепер богИ не рахують дати,
Не знають який день тижня.
Відколи з неба почали вбивати –
В богів там на небі тризна.
Вони від бомб закривають подолом,
Хапають ракети руками
Колись боги нас лякали громом –
Тепер під громами з нами.
Боги наївні, як люди, їй богу,
І плачуть, як ми, безпорадні.
Коли по місту вмикають тривогу –
Лишаються ждати в парадній.
По вікнах – ударною хвилею. Дзенькіт.
Малюнок дитячий на ліжку.
Зіщулиться Всесвіт великий усенький
В очах всиротілої кішки.
Здавалося б, нащо, боги, вам цей клопіт?
Сидіть собі десь на хмаринах.
Але у підвалі, де цегла і попіл,
Скривавлена плаче дитина.
І знову завали. Вогонь. Рветься вена.
Свідомість уже, як підранок.
Сирена. Сирена. Сирена. Сирена.
І поміж сиренами... ранок.
* * *
І був день перший. І прийшла біда,
Яка не сонце, а війну вродила.
І сунула зі сходу не орда,
А хижа тьма, що нищила міста,
Не чула Бога, з ним не говорила.
І був день перший. Піднялись у бій.
І день отой, забувши своє ймення,
Коловоротом болю і надій
Вже не минався. Та тримався стрій.
Й писав народ мій світу своє вчення.
І був день сніжний. І зашкалив біль.
Коли ураз лишились ми без шкіри.
З вогню й бетону смерчова купіль
Омила очі. І ракети тінь
Межу проклала віри і зневіри.
І був день судний. І прийшли ми всі,
Ступаючи босоніж по руїні.
Живі і вбиті – Божі посланці.
Й відклали зброю, наче мудреці –
Бо треба сіяти. Весна в моїй країні.
* * *
Не спиться тобі. Тут у тебе свої «дискотеки».
Задимлений місяць побачить у оптику дому.
І зброя затихне надривно, здуріла від спеки.
І ангел зітре із чола запилюжену втому
Із твого чола. Ти вже спати не можеш у тиші.
Зіркам – позивні. Хоч прострілені їхні шоломи.
Живицею диха бліндаж і шелепають миші.
Ти будеш чекати до ранку – атаки чи грому,
чи рідного голосу в слухавці, чи волонтерів.
Орбіти життя не примхливі і надто насушні.
Режим тишини оголошують знову в етері.
І чуєш: ромашки ростуть – безсоромно й оглушно.
Ти стільки вже чув на війні!.. Ти вже стільки
побачив!..
Навчився – вперед! Залишаючи мертвих позаду.
А щоб не боліло, сказав собі: «Хлопці не
плачуть...»
А щоб не простити – зарубку на душу. Свічадом
спинається небо бездонне. І хтось в ньому видить
І цього бійця в камуфляжі, і зброю, і квіти.
Ти душу сховав за броню. По периметру – вирви.
Підпустиш кого? Хто підступиться? Ну хіба
вітер...
І ті, хто не зрадять. І ті, хто – щитом, як ікона!
Війна безкінечна. Вже пам'ять по тому, по тому...
...Цей місяць здурів – він побачив у оптику дому...
Ти наче й не спав. Тільки раптом кохана долоня
Так легко зітерла з чола закривавлену втому.
Із твого чола.
* * *
Допоки ти будеш небо тримати
над світом цим сплячим.
Допоки ти будеш лід обіймати пекельно-гарячий.
Допоки довкруж тебе буде війна,
а знамення – праворуч...
Я буду поруч.
Ділиш у котре на миті життя.
Ставиш їх блок-постами.
В рубище рушиш з булатним мечем,
як Господь словесами.
Як під ногами зійдуться путті,
а від серця – набати ...
Я буду знати.
Може і знаку завчас не даси,
може й не обернешся.
Із автоматом заступиш в туман –
навіть тінь не хитнеться.
Вслід за тобою – і ангел
у берцях піде у солдати.
А я буду ждати.
Скаже хтось: «Важко...» Як повінь, отчай.
Треба йти, доки броду.
Ти перетерпиш, хоч рана липка,
і – до краплі хоч воду.
Ти пересилиш стонадцять смертей
і прийдеш з того краю
Як погукаю.
Втримаєш небо і клапоть землі,
що горить під ногами!
Бути. Лишитись... Для себе, для мене, для мами...
...Осколок на виліт! Життєво важливі... у нормі.
Ангелу - орден.
І хай розбіжаться зміїні шляхи в замінованім полі.
Сяде мобільний. Зітруться з долонь
навіть лінії долі.
Тут, де спекотно вогнем мінометним.
До раю - крок рушиш...
А вижити мусиш!
Чуєш, вижити мусиш?!..
* * *
А мені від тебе небагато треба –
Просто лише знати, що ти в світі є.
Просто пити воду із одного неба
Як заграва рання на землі встає.
А мені від тебе треба зовсім мало:
Знати: не згубився у безодні днів.
І щоб твоє серце болю не зазнало.
От і все, що хочу. То й бажання всі.
Ну хіба ще трохи - голос в телефоні
Звідтіля, де чути грози чи війну.
Що мені пророки, старці на Афоні?
Я й без слів почую біль і самоту.
Ти без слів розкажеш, що було з тобою.
На війні воюють. Кажуть вслід: «Схибнувсь...»?
Я словам не вірю. Я не йду з юрбою.
Ти словам не віриш. Віриш хоч комусь?
Що мені від тебе? Той окраєць світу,
Те зорі світіння, що тебе знайшло.
Перекотять зими, перескимлять літа...
Ти живим зостанься! Мусиш! Хай там що!!!
Хай там що чекає. Доля ж - не чужинець.
Знаємо майбутнє ми без ворожби.
Бо мені від тебе – отакий гостинець –
Лиш на хвильку очі стрілись... й назавжди!
* * *
А знаєш, чого так нестерпно хочеться,
коли помирають дощі?
Коли зачинається правда.
І птах лине в даль боязку?
Отак розірвати відстань,
як рвуться старі плащі,
І голос почути у слухавці.
Тільки немає зв'язку.
А знаєш, про що так наївно мріється,
коли уже мрій нема?
Коли нас накрило землею від вибуху зовсім поруч?
Про те, що колись ми зможемо
лишитись живі. И трава
Зійде по снігах, пречистая,
і нас обійме голіруч.
І нас вбереже між досвітків, що йдуть
по полях з розтяжками –
Сіянням найперших променів
чи спалахами мінометними.
А серце навчилось вірити
із відданістю дворняжки.
А серце бронею вкрилося
між чергами автоматними.
І тиша. Бо так безпечніше,
стосоте розбившись з кручі.
Ми вже розучились плакати.
Ми просто живемо болем.
Слова на війні спресовані,
спекотні, холодні, тягучі...
Почути б твій голос у слухавці.
Не вмерти б, допоки бою.
Сказати б про щось насущнеє,
про щось – чом би ні? – буденне.
Про те як дитина посопує.
Про тайну вогню у грубці.
Ти знаєш, так дивно хочеться життя,
між смертей сотенне,
Прожити з тобою. Збутися.
І голосом стати в трубці.
* * *
Коли усе це закІнчиться.
Колись же усе це закІнчиться...
Додому вернемось посічені.
У рванім наплічнику – гільзи.
Сплететься колиска з місяця.
Хлібина майбутнім заміситься.
Війна... Вона, кажуть, не лічиться.
Лишає на пальцях надрізи.
Ти будні загоюєш ранами.
В застіллях не славишся тостами.
Тобі у бою пекельному сам
Бог подавав набої.
Нічні блокпости із долею.
Сліпа стрілкотня під досвіток.
Віч-на-віч не був зі смертю ти,
бо завжди було нас двоє.
А падати покаліченим,
знесилено підійматися,
В сирім бліндажі із мишами чекати,
щоб не накрило –
Це просто частина дійсності.
Це те, із чим звик вживатися.
Як й ті, хто пішли до ангелів,
лишивши тебе безкрилим.
Над обрієм, над загравами –
війна ця неоголошена.
Когось підняла до величі.
Когось залишила тліти.
Навчився кричати по думки.
Збирати думки розтрощені.
І зброю тримати чищену.
Й не вірити вже, як діти.
А ми як? А ми не ділимось.
Хоч відстані розповзаються.
Та губи бо губ торкаються,
щоб в світі здурілому жити.
Сигнальна ракета здригається.
Два пульси в один зростаються.
І Той, хто набоями відає,
відходить убік покурити...
* * *
Воїне рідний мій! Шлях твій далекий.
Може огненний він? Може в дощі?..
Зимно тобі? Нехай крила лелеки
Зів'ють молитву моєї душі.
Може, кидають в лице суховії?
Може, біду начаклують стежки?
Темно тобі? Нехай світять надії
В небі високім, як з воску свічки.
Там, де геройство буденне, як доля,
Котиться пругом війни зорепад.
Ти тільки йди. Не впади серед поля.
Ти лиш живим повернися назад!
Боляче, може, тобі між вогнями?
Холодно, може, тобі серед злив?
Ти тільки йди... Полини стануть днями.
Смертні бої розчиняться літами
Тим, хто боровся і тим, хто любив.
Рани твої зарубцюються світлом.
Сльози мої перетворяться в сіль.
Діти піднімуть знов ранок над світом,
Світом, що знає наш поступ, наш біль.
Ангел злітає... І шлях твій – тривога.
Жереб здійснили за нас без вини.
Чуєш мене? Це – душа просить в Бога,
Щоб ти живим повернувся з війни...
* * *
На те воно й серце, аби боліти.
На те і печаль, щоб зростати цвітом.
Не чутно нам слів... То, мабуть, бо вітер.
Не видно душі за сліпим прицілом.
На те і життя, щоб карати мрії –
Свавільності лету відспівано тризну.
І вирок негайно приведено в дію.
Ти це пам'ятаєш? В святую неділю
Ти вже помирав за свободу Вітчизни.
Той кінь, що без вершника верне до двору...
Тебе він поніс у сліпе бойовище.
У пекло поранень, вогню, поговору –
Поверх заборони! А душу – ще вище.
А душу – ще вище... А душу – ще вище...
Ще вище тих мріянь, що не збулися.
Не чутно нам слів. Тільки вітер свище.
Не видно очей. У диму столиця...
Ти будеш беззбройним іти під кулі.
Ти будеш вростати у дні останні.
Летять врізнобіч голубоньки-гулі
З твоїх колискових. Слова вже не чулі.
І мама не знала, що ти на Майдані...
...На те воно й серце, аби боліти.
Підняла печаль в небо крила біло.
Беззбройні повстали на зброю діти
Й розквітла душа під сліпим прицілом.
* * *
А що мені дано? Всього лише – молитись
Не рухнув щоб твій кінь, не трісла тятива,
Щоб не змогла змія в наметі зачаїтись
І сонного тебе не вжалила вона.
Ото всього й дано... Під вітром пересуду,
Коли іде війна – щомиті, не щодня,
Чекає ворог наш, коли тебе забуду.
А та молитва – що? У жмені пташеня.
Пусти його у світ – загубиться, загине.
Чи ж долетить туди, де твій пекельний бій?
Лиш у горнилі днів обпалюється глина...
Лиш продають старці надію безнадій...
І дні твої киплять... І дні мої прядуться...
І солоніє час... І гнуть своє вітри...
І знає ворог наш, де слід нам розминуться.
Кому сказати: «Стій!», кого штовхнути: «Йди!»
А йти в лахміттях літ – то грузько, а то слизько.
І боязко стає, коли з пітьми – виття.
Ти ж страх свій підкорив, очолюючи військо,
Вже маєш честь-хвалу, а час, він є життя...
І кожному дано достоту те, що треба.
Врятований не раз, ти тільки лиш пізнав –
Як посеред зими почув пташиний щебет,
Коли один в снігах безсило замерзав.
* * *
Те, що міцне, як відчай,
Тримає тебе на припоні.
Ангели рани лічать.
Чи може лікують хвоєю?
І ще якимсь-там відваром.
І ще якимсь замовлянням.
Житимеш. Правда, зі шрамом.
Дихатимеш мовчанням.
Скільки до прірви впасти –
Вічність? Та ні – півдолі.
А в нього очі, як щастя.
А в неї – руки холодні.
А в ангела стомлений вираз.
Скотилося сонце у комин.
Болю, що в тобі виріс,
Битимеш в ніч поклони.
Ну, а не схочеш – не треба!
Пташкою стань, звіриною!
Це ж усе не про тебе.
Це ж усе не з тобою...
З АТО
Знову і знову щомісяця повертаючись із АТО у своє розмірено-провінційно-гамірливе містечко, наповнене людьми, клопотами, справами, історіями і долями, з недовірою вихоплюється думка: «А чи було те все насправді?» .
ТЕ ВСЕ - зовсім інша реальність. Наша реальність. Паралельна. З іншими краєвидами, обставинами, завданнями, вимогами. З посіченими від пострілів і осколків стінами, зі «скошеними» стовбурами дерев; зі зброєю... різною (навіть дореволюційним «Максимкою»); з людьми, собаками, котами і правилами, незрозумілими для тих, хто там не був. З кольорами, голосами, присмаками і запахами. З пострілами і вибухами. Зі звуками і тишею. Не такими, як тут.
Ще з добу по приїзді у вухах стоїть гул дороги. Він не заважає. Він сприймається як природний фон у світі, де в телевізорі - парламентські бійки і складені «качечкою» силіконові губи селебретіс, а Фейсбук в особах незнайомих друзів пропонує чи то ігри, чи фейкові сенсації, мізерні в порівнянні з ТІЄЮ правдою. І знову: «Чи було те все насправді? Зі мною?». Але є фотографії. Передивляєшся їх на ноуті, вкотре зазираєш в очі чужим-рідним людям... Не знаю, чому, але в бійців на війні дуже пронизливо-світлі очі, а багато воїнів вродливі отакою справжньою чоловічою красою. Пригадуєш... ні, чуєш їхні слова, і посміхаєшся у відповідь на їхні посмішки на моніторі.
Вже мала б звикнути. Вже мала б не відчувати.
Не звикла. Досі відчуваю.
Досі потребую емоційного карантину після повернення з тієї реальності.
Наступного ранку виходиш на роботу і мало не копняками заганяєш себе, щоб впрягтися у неї. Опрацьовуєш журналістську інформацію. Хтось приходить і починає щось розповідати про місцеві колізії, вибори, чутки. Киваєш головою, інколи підтримуєш розмову словом-другим. А сама думаєш про тих бійців, котрі позавчора вранці вирушили на завдання і ти, махаючи рукою, посміхалася їм услід, коли машина везла хлопців... кудись... Бадьорий сигнал автівки, твоя радісна посмішка і пекуча ґуля сліз - то в горлі, чи в душі... А навздогін - молитва капелана і повторене серцем: «... Нехай буде воля Твоя» ... І віра, що так і буде.
Як вірить кожен, хто заходить до імпровізованого Храму, де луна не піднімається до склепіння, а навпаки - глухне, вбираючи кожне слово. Де пахне живицею і на стінах, замість ликів у сусальному золоті - узори деревини. Щоб увійти до цього Храму, потрібно спуститися під землю, адже це - капличка-бліндаж. Тут тихо. На стільки тихо, що чути удари власного серця і серцебиття тих, хто поруч. А ще тут майже фізично відчувається присутність Бога. Не як всевидящої караючої сили, а як Провідника, котрий завжди поруч, котрий любить, спрямовує і береже... А потім, прокинувшись вночі, першої миті не розумієш, чи ти вдома у своєму ліжку, чи - на чужому лежаку в армійському наметі, на стелі якого дивним узором тремтить світло, народжене живим вогнем у пічці-буржуйці. За тонкою брезентовою стіною, котра чомусь сприймається дуже щільною і надійною (свідомість часом викидає несподівані вибрики...) - паралельна правда реального життя: багаття, чатові, ліс, війна. І це - не ілюзія. Як і вітер, що гуде в верхів'ях сосон, тягучий дух живиці і теплий подих диму з буржуйки, холодна вода для вмивання і гаряча кава вранці у великій залізній чашці. Чи солов'ї, котрі вітають перші промені сонця мало не оглушливим, таким свіжо-пресвітло-закоханим співом... неподалік Авдіївської промзони. Чи ладні хори коників-стрибунців під тонкою скибкою серпневого місяця-молодика на території колишнього летовища, де тимчасово розмістилася база військових... Чи відчуття, ніколи доти не пізнане, коли чітко розумієш, що на тебе дивляться ...крізь снайперський приціл. Чи, вихоплена фарами автобуса з масної грудневої темряви, постать знайомого вояка, котрий під пронизливим вітриськом бозна скільки дочікується твого приїзду. Чи голос іншого в телефоні: «Ми пішли». І далі - катування тишею, безкінечність тривалістю у кілька діб, щоб нарешті почути бажане: «Ми є. Всі живі»... Чи рація в нервово стиснутій жмені командира, що оживає гримотливим рипінням і хриплим чоловічим голосом: «У нас один «трьохсотий», двоє «двухсотих»...Розтяжка.»...
...А ще мені ТАМ дуже спокійно спиться. Це ненормально, так? Мабуть, ненормально. Але там розумієш: тебе бережуть, тебе не кинуть, не зрадять. І ти, ще на самому початку, одного разу подивившись у вічі пораненого білявого хлопчика-лелеченяти-воїна, зареклася: не зраджу! Крапка!