Жила собі Зозулька у гаю.
А гай, як рай, – веселий та привільний...
От якось на галявині, в маю,
У день квітучий, сяючий, недільний

Зібралося у висі голубій
Веселе птаство все. З країв далеких
Орли добрались через буревій,
Через морози – ластівки й лелеки.

О, не легкий для пташки дальній шлях!..
Не раз крило натруджене боліло.
Проте додому рвався кожний птах
Крізь непогоду – впевнено і сміло.

А ті, що залишалися в гаю
На всю холодну довгу сніжну зиму,
Стрічали радо з вирію рідню –
Кожнісіньку натомлену пташину.

В прибулих меж для щастя не було.
Як лунко бились в грудях їх сердечка!
Все тьохкало, цвірінькало, гуло –
Пісень пливли сріблясті озеречка.

Та, як ніхто, у день весняний цей
Раділа чарівна Зозулька сива,
Бо Цар її вподобав – Соловей.
О мить надії, райдужна, щаслива! 

Він усміхнувся й ніжно так сказав:
– Яка ви гарна, люба Зозулино!
В яких краях я тільки не бував,
Не бачив кращу вродоньку пташину.

А річ у тім, що ще з прадавніх літ,
Коли збирались птахи тут весною,
То кожний раз на трон із білих віт
Царицю вибирали між собою. 

Та вирішальне слово все ж Царя.
Отож, Зозулька сива сподівалась.
І пломеніла ніжно, як зоря!
Та сталося не так, як їй гадалось...

Ця радість передчасною була,
Цвіло даремно сподіванням личко,
І вишиванку дарма одягла,
На ніжки взула сині черевички... 

На трон із Соловейком молода
Усілась прудко Іволга жовтава.
На птахів гордо, зверхньо погляда
І пір'я розпустила, наче пава.

Забув про сиву пташку Соловей,
Вже Іволга тепер йому найкраща,
Не зводить з нареченої очей,
Затьохкав, аж луна пішла по хащах. 

Вітають птахи дружно молодих,
В Зозуленьки одної в слізках личко –
Мерщій звідтіль. Та в заростях густих
В траву зронила сині черевички...

З тих пір те знають навіть діточки:
Звідкіль “Ку-Ку” Зозульчині несуться,
Ростуть у травах сині квіточки
І Черевичками Зозульчиними звуться. 

Зозулька ж їх шукає й не знайде.
А Соловей за нею гірко тужить,
Співає-плаче:
– Мила, де ти, де?
Від Іволги утік на білу ружу.

І, мабуть, скоро стрінуться вони,
Бо не втрачають птиці досі віри.
Лишень діждуться сонця і весни –
І щастю двох сердець не буде міри!