Бабусина казка

Якось три сестрички,
Взувши черевички,
Взявши по корзинці,
Бігли по стежинці.
Бігли під горбочок
В запашний лісочок.
У корзиночках гостинці
І мурашці, і пташинці,
І лисичці, і зайчаті –
Свіжі коржики хрумчаті.

І бабуся йшла з малими,
Бо вона усюди з ними.
Рюкзака взяла на плечі
З необхідним для малечі:
Із гудочками, книжками,
Із хустинками, м'ячами,
З бутербродами і чаєм –
І чого там лиш немає!
Бігла першою – Віруся:

– В мить таку – не забарюся!
Світлокоса. Очі – небо,
Що всміхається до тебе.
Так зоринками й лоскочуть.
Обійняти світ весь хочуть.
Ніжні, лагідні, привітні,
Всюди здалеку помітні.
Це ж бо справді – Віронька,
Наче ясна зіронька! 

За Вірусею – Марічка,
Темнокоса, наче нічка,
Кругловида, смуглолиця,
Із фіалками в косицях.
Наче місяць опівночі,
Мерехтять в дівчатка очі.
Залікують сум і рани.
Карі-карі, як каштани.
Щирим вогником сяйнуть –
Вже ті очі не забуть! 

Вслід за ними бігла Юля,
Щебетушка – крихітуля.
Ця – русява. Очі сині,
Як волошок цвіт в долині.
Юля – сонечко маленьке,
Веселеньке і тепленьке!

А бабуся як бабуся.
У легенькому кожусі.
Кожушинка не проста –
Шерсть білесенька, густа,
Скрізь хрензелики і квіти –
Милувались часто діти –
І сьогодні навіть зрання –
На квітчасте вишивання.
Тож бабуся, як вгадала,
Сукні їм повишивала.
– Одягайте, чепурусі!
Вдячні внученьки бабусі.
Інші того не побачать,
Що вона для діток значить.
Всіх своїх онучок любить,
Ніжно пестить і голубить.
І до казки має дар.
Не бабуся – справжній скарб! 

От спішать вони до лісу,
Під густу дерев завісу.
Перестрибнули канавку,

Поспішають на галявку.
На галявці лісовій –
Зеленавості сувій.
В світлотінях пишні віти –
Від краси завмерли діти:
Тут дзвіночки і гвоздички,
І ромашки, і сунички.
Тут метелики й хмаринки,
Золотисті павутинки.
Тут пташиний щебет-спів,
Зіллячко болиголів.
Зачаровані красою,
Зелен-кронами, росою,
Свіжим подихом травички,
Не шелехнуться сестрички.

Глядь – проріс чудовий цвіт,
Так цвіте рожево схід.
Чи, бува, троянда чайна!
Що за квітка незвичайна?
А вона росте й росте.
Ще й бабуся, як на те,
Що за цвіт такий, не знала,
Теж у подиві стояла. 
Квітка все росла й мінилась:
То, мов зіронька, світилась,
То, як місяць, вигравала,
І мелодія лунала,
То, мов сонце, била в очі.

Ми до дива всі охочі!
Задивилися сестрички.
Враз мінятись стали личка –
Стала Зіркою Віруся,
Тільки охнула бабуся!..
А Марічка засвітилась –
В небі Місяцем зробилась.
Юля стала Сонечком,
Йде небесним полечком.

Квітка зникла, мов роса.
Та така кругом краса –
Сяють Зірка, Місяць, Сонце!
А промінчик – волоконце
По щоці бабусю гладить –
Не журитися їй радить. 

Зірка мовить: – Я – Цариця
Дальніх далей білолиця!
Я проміння посилаю –
Світ собою звеселяю.
Я мандрівників веду
По правдивому сліду –
Не заблудяться зі мною!
Я є мрією земною.
І манитиму до себе
Всіх, кому до мрії треба.
Вірте, вірте в мрію, люди,
І вона здійсненна буде.
Упаду комусь до ніг,
Щоб до щастя міст проліг.
Диво-квіткою проб'юся,
На дівча перетворюся,
Знову радісно назвуся
Ніжним іменем – Віруся!
Цьому імені довіра,
Бо воно величне – ВІРА.

Ще бабусю промінь гладить,
Не журитися їй радить.
Зазирає Місяць в очі:
– Серце я Цариці ночі.
Я від теміні рятую,
Я надію всім дарую.
Я долаю темні хмари,
Розганяю їх отари.
Як комусь печально, зле,
Мій серпанок сон пошле. 
А тоді і сон, і спокій
Сторожитиму, допоки
Сонце вранішнє зійде –
То моя сестричка йде!
З неба я тоді скочуся,
Дивоцвітом засвічуся,
На дівча перетворюся,
Дзвінко-дзвінко засміюся.
До людей прийде НАДІЯ
З ясним іменем – Марія.

Знов бабусю промінь гладить,
Не журитися їй радить:
– Я – веселе Сонечко!
Відчиніть віконечко!
Днина радість принесла –
Море світла і тепла.
І струмок чистенький,
Й вітерець легенький! –
Золотаве літечко,
Гарну диво-квіточку.
І само я – Сонцеквітка,
Придивіться, любі дітки!
Поспішайте у лісок,
В царство зелені, квіток!
А вітрець лихий повіє –
Я ЛЮБОВ'Ю вас зігрію.
Потім я у ліс спущуся,
На дівча перетворюся,
Знову Юлею назвуся –
Там чекає нас бабуся! 

А бабуся щось шепоче,
Відкриває раптом очі –
Ось кімната, ось вазон...
Значить, це був лише сон?
Я заснула на дивані?
Ви ж мої онучки славні!
Бач, як гралися тихенько.
Усміхнулися маленькі
І мерщій спішать до неї,
До бабусеньки своєї.
Ніжно гладять і щебечуть,
Обняли її за плечі.
І бабуся, як курчаток,
Обнімає онучаток.
– За таку за ласку
Розкажу вам казку.
Може, казку, може, сон...
Це було у царстві крон,
В чарівнім зеленім лісі
На розкішному узліссі.
Якось три сестрички,
Взувши черевички... 

Ллється казочка легка,
Дотекла до рюкзака.
Внучки дружно розсміялись –
З рюкзаком таким стрічались!
Та бабуся далі кличе –
Стала дуже таємнича.
Розказала їм про Квітку,
Як взялась вона нізвідки,
Що за диво в лісі сталось –
Як усе навкруг мінялось,
Як мінялися дівчатка...
– Ми, бабусю, по порядку
Всі підходили до тебе –
Щось було нам часом треба.
Та, погладивши, вертались,
Знов собі тихенько грались.
Не наважились будить: 

– Хай бабусенька поспить!
– Ось чому наснилась казка!
Що то значить щира ласка! –
Усміхнулася бабуся. –
Знаю: я не помилюся
І тепер скажу отак:
Сон такий – хороший знак! 
Славні діти – наче світло,
Що горить для всіх привітно.
В добрих душах – добра сила.
Мов небеснії світила –
Місяць, Зіронька і Сонце –
Троє ви в моє віконце
Зазираєте щодня
В сяйві ночі, в сяйві дня.
Призвичаїлися Мрію,
ВІРУ, Радість і НАДІЮ, 
Милу ласку і ЛЮБОВ
Дарувати знов і знов.
Щоб життя було прекрасним,
Світлом тихим, щедрим, ясним,
Щоб навколо світ мінявся,
Вам назустріч відкривався,
Щоб батьки були щасливі,
Дальні далі – чарівливі,
Залишіть собі ці звички,
Три онучки, три сестрички!