Дійові особи

Тарас Шевченко, 29 років, у гарному вишуканому одязі

Микита, старший брат Тараса, у звичайній селянській одежі

Оксана Коваленко, подруга дитячих літ Тараса, у прекрасному вишиваному строї

Петро і Прокіп, діти брата Микити, хлопчики 7-9 років, у свитках

Баба Лимарка і баба Боровичка, сусідки Шевченків, у біленьких тернових хустинах, звичайному жіночому сільському уборі

Рідня Шевченка, спершу в простій одежі, а потім у святковій

Кирилівські селяни, люди різного віку, в святкових українських строях

Голос за кадром

Етюд перший

Голос за кадром

   По п'ятнадцяти роках розлуки з рідним краєм, у 1843-му році, уже звільнений від кріпацтва 29-річний Тарас Шевченко, маючи надрукованим перший варіант “Кобзаря”, приїхав із Петербурга провідати Україну та своїх близьких у Кирилівці на Звенигородщині. І ось нарешті він заходить у двір, де пройшло його дитинство. (Образи хлопчиків – Петра і Прокопа, синів брата Микити, а також сусідок – баби Лимарки і баби Боровички не вигадані).

Шевченко

Подолав я, світе, далеку дорогу!
Вибігли стрічати яблуні і вишні!..
Ось і рідна хата. Слава, слава Богу!
За цю щиру ласку дякую, Всевишній!

(Побачив двох хлопчиків – дітей брата Микити,
а вони злякалися, подумали, що якийсь пан.
кинулися утікати)

Дітоньки! Куди ж ви? Прокопе і Петре!
Полякались, видно. Свій я, діти, свій...
Треба постояти. В серці щось затерпло...
Хто ж би сподівався зустрічі такій?..

(Побачивши незнайомця, ідуть на шевченківське
подвір'я сусідки – баба Лимарка і баба Боровичка)

Лимарка

Хто це ув обійсті? Щось я не пізнаю...

Боровичка

Повтікали діти. Це якийсь панич?

(Сусідки підходять до Тараса)

Лимарка

Паночку, нікого поки що немає.

Шевченко

Що ж, то хоч, бабусю, діточок поклич!

Лимарка

Голосом щось схоже... Чи не ти, Тарасе?..

Шевченко

Бачу, не признали. Далебі, що я.

(кланяється їм)

Боровичка

Ох, який ти важний! Ох, який ти красний!
На панщині, сину, вся твоя рідня...

Лимарка

Гей, малі! Вертайтесь! Це ваш рідний дядько!

(Діти несміло повертаються)

Шевченко

(до дітей)

Ось вам і гостинці – солодощі.

Петро

(до Прокопа)

                                                               Глянь,
Прокопе, який він – схожий чимсь на батька.

Шевченко

(до Прокопа)

Стань-но ближче, хлопче! Біля мене стань.

(обнімає і пригортає дітей)

Ти – Петро? Ти – Прокіп.

(до сусідок)

Сповіщав Микита.

(до Петра)

Які ж оченята!

(до Прокопа)

І новенька свита!

(знову до сусідок)

Ну, а вас, сусідки, попрошу уклінно
Наварить вечерять. Зійдеться рідня,
Сядемо укупі, як колись давненько,
Ще коли були ми всі одна сем'я...
            Посидимо, поговорим,
            Як колись, бувало,
            Розраємо лихо, горе,
            Щоб його й не стало!
            Поспіваєм, пригадаєм,
            Як батьки співали,
            Як вони нас, нерозумних,
            Мудрому навчали.
            Як жилось нам тяжко-важко,
            Сиротами стали,
            А проте – живем на світі,
            Досі не пропали.
            Й не пропадем, коли Бог дасть,
            Виросте нам зміна.

(пригортає дітей)

Буде жити, процвітати
Наша Україна!..

(йде з дітьми у хату)

Лимарка

От, сусідко Боровинко,
Сталася пригода:
Це ж пропалий повернувся!
Чи не диво?

Боровичка

                     Згода!
Повернувся – розпитаєм,
Чом він так барився?
Чи знайшов у світі правду,
Плакав чи журився?..
Нам, Лимарко, він розкаже,
Бо таки сусіди.
Ми з Шевченками і в радість,
І в біду завсіди!

Лимарка

Аж не вірю – дивне диво
Сталося неждано!..

Боровичка

Поспішім, голубко сива,
Бо уже не рано.

Лимарка

Буде питись нині чарка!

Боровичка

Тупнуть черевички!
Наготуєм страв, Лимарко?

Лимарка

Добре, Боровичко!

(пішли-поспішили також у хату)

Тим часом повертається рідня Шевченка, жінки
ставлять граблі, чоловіки лопати і заходять теж у
домівку. І ось уже крізь прочинені двері лунає весела
жартівлива пісня «Ой під вишнею» чи інша,
але теж радісна, а потім частинка ще однієї –
з багатоголоссям, як колись співали на свята наші
українці. Починають потроху сходитися люди,
приваблені чудовим співом. Далі може розгорнутися
справжнє дійство – народне гуляння з піснями і
танцями. Родина Шевченків виходить на подвір'я,
підходить ще більше односельців. Шевченко може
спостерігати за дійством, а чи й брати участь у ньому,
співаючи та танцюючи з усіма. Лунають і сумовиті
пісні, з чого видно, що живеться народові важко.
Проте все це на розсуд виконавців – перша дія може
завершитись і 1-2 піснями.

Етюд другий

Голос за кадром

   Погожий, сонячний вересневий ранок. Неділя. Після гарної, хвилюючої і трохи сумовитої зустрічі із ріднею та односельцями напередодні, Тарас і Микита виходять із хати на подвір'я. (Брат Микита на три роки старший за Тараса, він зрідка листувався із братом і дуже сподівався на його приїзд).

Тарас

Ось як то буває, як сонце засяє!
Мов ризи, дерева, лани заблищать.
Здається, що кращого в світі немає –
Така в серці радість, така благодать!

Микита

Аж наче у ньому й біди не бувало...

Тарас

Хоч є, та промінням її залило.
Немовби і сліду від неї не стало –
Прекрасне і ніжне в душі ожило!

Микита

Ожило – то й славно. Ти вдома, Тарасе.
А в рідній домівці кому не віджить?
Тут мати, тут батько померли до часу,
Та тут ти навчився...

Тарас

Навчився любить

             Осокори і тополі,
             І все-усе рідне,
             І леваду, і кургани,
             І слово привітне.
             Людей бідних, невсипущих,
             Добрих і ... не дуже.
             Тут я плакав і молився...
             Ледве міг подужать
             Той тягар, що навалився
             На дитя малеє...
             Все я, брате, пам'ятаю –
             І добре, і злеє...
Нічого не змінилося відтоді,
Ніщо не виросло, нічого й не згнило.
Все тії злидні в краї і в господі...

Микита

Усе самісінько так, брате, як було!..

(сідають на лавочку)

Розкажи, Тарасе, як тобі велося,
Як зумів ізвідти вибратись до нас?

Тарас

Розказать непросто: важко довелося,
Там набрався лиха, брате, про запас!..
Був у Вільно з паном, потім в Петербурзі.
І кругом, де тільки, брате, не бував,
Босий і голодний, у щоденній скрусі,
Я собі науки в малярстві шукав.
І зустрів, на щастя, я людей сердечних.
Серед них – відомих на усенький світ!
Воленьку купили й малювать навчили.
Зник з душі моєї кріпосницький гніт.
А що нарікав я на гірку чужину,
Що за рідним краєм тяжко сумував,
То... для України і про Україну,
“Кобзарем” назвавши, книжку написав...
На ось, прочитаєш. Людям передай.
Тут про спільне лихо, що вже через край!..

Дістає із внутрішньої кишені книгу, дає Микиті.
Зітхає, махнув рукою. Тоді веселіше:

Та цур йому, тому лиху!
Хай воно дубіє!
Як там Катря? Як Ярина?
Йосип і Марія?
Я учора, в тім сум'ятті,
Не встиг розпитати,
Та про кожного із рідних
Все хотів би знати.
Підростають, бачу, дітки,
Милі голуб'ята...

Микита

Підростають!.. Катерина
Ними і багата.
І Ярина як Ярина –
В наймах, у турботі.
Я на панщині щоденно,
В хаті й на городі.
Бачив, кроми Катерини,
Ти весь рід учора.
Потемнила нас, Тарасе,
Годинонька чорна...
У всіх одно – піт і праця,
Радісного мало...

Тарас

Будем, брате, сподіватись –
Як би там не стало,
А викуплю й вас з неволі,
Вивільню з кріпацтва.
Прадід наш – Андрій Безрідний –
Виходець з козацтва!
Запорожець був завзятий,
З козацького Низу.
Не змирюся я, щоб рабство
Вас до скону гризло!
Найлютіше це свавілля
В нас на Україні.
Та московські посіпаки,
Родичі зміїні.
Разом з панством узялися
Всіх нас доконати...
Але цур їм, згинуть вражі!
Вірмо в теє, брате!
Люд наш щирий, працьовитий,
Кращого достоїн.
Не потерпить безкінечно
Він біди такої.
Підніметься! Отоді-то
Буде, вражим, буде!
Стрепенуться, розкуються
Заковані люди!
І засіють своє жито
На своєму полі.
Та й по-людськи стануть жити
При щасті і долі!

Микита

Дав би Бог так!..

Тарас

                   Дасть, та лишень
Треба й самим братись:
В боротьбі, святій і правій,
Миром об'єднатись!
Та й, згадавши гайдамаків,
Вирушить до бою.
Тоді, може, заживемо
Ще і ми з тобою!..

(пауза)

І пишу в краю чужому,
Й думаю про рідне...
Тож прошу, Микито любий,
Щось іще повідай!
Чи співають ще дівчата?

У цю мить, спочатку тихіше, а тоді голосно, залунала пісня, що заспівали дівчата. Відзвучала і стихло.

А таки співають!

Микита

Бо дівчата є дівчата!
Тілько й щастя мають!..

Тарас

А де ж тая Оксаночка,
Жвава, кучерява,
Що втирала мої сльози
Та ще й цілувала,
Що в дитинстві грались
Ми із нею?

Микита

                        Де Оксана?
Вона вже віддалась.
У Пединівці тепера.
Рідко бачу, брате.
Кажуть люде, що нічого.
Поставили хату.
Двоє діточок дрібненьких,
Таки що дівчатка.
В неї квіти і садочок...

Тарас

Чистота, порядки...
Я Оксану добре знаю:
І не заліниться,
І наварить, і надбає...

Микита

Гарна молодиця!
А у тебе як, Тарасе?
Одиноким ходиш?

Тарас

     А у мене, брате, одні тільки думи,
     Немає до кого голову схилить.
     Та так на чужині і важко, і сумно!..
     Нема кого серцем навік полюбить...
     Діждався я волі, а щастя не маю,
     Бо в рідному краї нужденне життя.
Ніхто лиха-болю мені не розрає.
Душею ридаю, як теє дитя...
Знайшлася б кохана – то хоч прихилився б...

Микита

Знайдеться, Тарасе. Чому б не знайтись?

Тарас

Я в світі широкім, як перст, залишився...
А наші ж батьки так хотіли колись –
Оксано, Оксано, чужа чорнобрива! –
Щоб доленьки любо в єдине сплелись...

Микита

Не горюй, Тарасе, лихом кинь об землю!
Чи хіба ж то світу, тілько що в вікні?

Тарас

Добре так казати, як того не знати,
Як воно на серці муторно мені!..

Звучить пісня «Ой не шуми, луже» чи інша,
що доречна за змістом.

Етюд третій

Голос за кадром

   Шевченко завітав у Пединівку, щоб провідати Оксану Коваленко, по чоловікові – Сороку, подругу своїх дитячих літ. Про таку зустріч даних немає, але ж вона могла статися... хоча б уявно, адже Тарас Шевченко все своє життя пам'ятав про Оксану і присвятив їй чимало поетичних рядочків. Учні середніх класів знають про неї із вірша “Мені тринадцятий минало”.

Шевченко

(прочиняє двері у хату)

Дозволиш, Оксано, завітати в хату?

Оксана

Чому б не дозволить? Сусіди ж були...

Шевченко

А треба, а треба сусідів приймати!
Добридень в світлиці!

Оксана

                                  Добридень! Коли
Діждалась Керелівка дива, Тарасе,
Зустріти тебе із далеких світів?

Шевченко

Микита з ріднею п'ять днів, як зустрів.

(Захоплено роздивляється, ходячи по світлиці)

Як гарно у тебе! Усюди прикраси.
І рушники, і подушки,
Образи в оправі,
Піч у півниках, у маках,
Ще й дідух на лаві,
На покуті. Під сволоком
Пахнуть чорнобривці.
Як же любо та духмяно!
Сіно на долівці...
Люблю, люблю українські
Чепурненькі хати!
Тільки їхнім духом можна
Душу вгамувати,
Що стомилась, настраждалась,
Як билина в полі...

Оксана

Ой Тарасе! Не по-панськи
Отаке говориш!..

Шевченко

Та який я пан, Оксано?
Ким був, тим зостався.
Хоч покинув рідну землю,
Та не забувався
Я про неї ані днини.
Вірив, що вернуся...

(стає проти Оксани)

Пам'ятаєш, як співала
Ти мені Петруся?..

(співає жартівливо)

А за того Петруся
Била мене матуся.
Ой, лихо не Петрусь –
Біле личко, чорний вус!
Ой, лихо не Петрусь –
Біле личко, чорний вус!

Оксана

Я, Тарасе, пам'ятаю.
Як не пам'ятати?
Ти пішов, не повернувся –
Вік не дівувати!..
Вийшла заміж. Чоловік мій
Зараз з дітьми в кума.

Відходить до вікна, кінцем вишитої фартушини
непомітно витирає сльозу.

Знайшлись Варочка, Параска –
То й стало не сумно.
Живем собі, як можемо,
Як всі добрі люди...

Шевченко

Ба, що краще. Таж у тебе
Красота усюди!
Де не глянеш – квіти, квіти,
Аж душа співає.
А у мене того щастя
Не було й немає...
Видно, мені на сім світі
Не дав Бог наш пари...

Оксана

І не думай так, Тарасе!
Не напрошуй кари.
Єсть у тебе світ широкий
Й найдорожче – воля,
А до волі докладеться
І талан, і доля!

Шевченко

(знову підходить до Оксани, дивиться їй в очі)

Ти, Оксано, не змінилась:
Мудра і ласкава,
Теплі очі стоплять кригу,
Щира, не лукава. 

Оксана

Теж дивиться в очі Тарасові, тоді заставляє себе
відійти, перебиває:

Оце ж то ти мене хвалиш,
А я й не схитнуся
Пригостити. Та у мене ж
Пиріжки печуться!

(дістає із печі, кладе пироги на стіл)

Пригощайся! Ось із маком,
Ці із буряками,
Ці з капустою, а менших
Трохи з ягідками –
Ще малини назбирала
Пізньої учора.

Тарас сідає на лаву. Оксана наливає в кухлик молока.
Він пригощається, відломивши шматочок пирога і
зробивши ковток молока, хитає головою, що дуже
смачно. Устає з лави, підходить до вікна.

Шевченко

Глянь, як мальви зазирають
У вікно знадвору!
Я одразу й не помітив...
Буду ними й снити!..

Оксана

(теж підходить до вікна, тільки стає з іншого боку)

Їх в Керелівці колись ти
Помагав садити...
Чи не кожний милувався
Тим веселим цвітом:
Розрослись високі, ясні,
Викохані літом.
А надто вже ти, Тарасе,
На них задивлявся...

Шевченко

(із сильним почуттям)

З того часу цвіт їх ясний
У душі зостався!..
Все зосталося... Аж краще б,
Якби й не приходив –
Не побачив, не відчув би
Ще раз тої вроди,
Що забрала моє серце...

Оксана

Прикладає руку до серця, співає
(або промовляє на фоні музики):

Ой Тарасе, моє серце!
Чом ти не вертався?
Через пана та кріпацтво
Мене відцурався!..

Я ж чекала, виглядала,
Виплакала очі...

Тарас

Теж відповідає їй піснею (або промовляє на фоні музики):

Посилав я з місяченьком
Привіт опівночі!
Посилав я з ясним сонцем
Всю любов гарячу!
З теплим вітром буйнесеньким
Ласку на додачу!

Посилав я, моє серце,
Слово через люди,
Що вернуся, що прибуду,
Коли живий буду!

Оксана

(співає)

Заховався місяченько –
Заступили хмари,
Закотилось сонце ясне
У печаль заграви...

Теплий вітер буйнесенький
Сюди не долинув!..
Я ж думала, я ж гадала –
Ти навіки згинув...

Чужі люди, воріженьки,
Стрівши промовчали...
Мене заміж в чуже село
Іншому віддали...

Тарас і Оксана

(співають одночасно)

(Оксана)

Ой Тарасе, моє серце!
Чом ти не вертався?..
Через пана та кріпацтво,
Мене одцурався!..

(Тарас)

Ой Оксано, моє серце!
Тим я не вертався –
Через пана та кріпацтво
Без долі зостався!..

Шевченко прикладає руку до грудей і уклоняється,
тоді говорить:

            Не печалься, будь щаслива!..
            Прощавай, Оксано!
            Прощай, чужа чорнобрива.
            Не мною кохана!..
            Пробач мені, як порушив
            Спокій в раї цьому.
            Ти про мене, моє серце,
            Не кажи нікому...
            Нащо комусь теє знати,
            Чому нуджу світом,
            Чом і вдома, й на чужині
            Не знайду привіту?..
            Що приходив подивитись,
            Хай не знають люди...
            Прощавай же!.. Ось на спомин
            Ця іконка буде.
            Божа Матір Пресвятая
            Хай тебе боронить!
            Хай від тебе лихо тихо
            І жалі відводить.
Я її, Оксано, змалював для тебе.
Беріг коло серця. Бери! І...прощай!
І ще...ані сміхом, ні жартом не гребуй,
Моє безталання хоч ними згадай!..

Віддає власноруч намальовану іконку, цілує руки
Оксані і рвучко виходить із хати. Оксана затуляє
обличчя руками і так завмирає.
Звучить пісня на слова Шевченка “Така її доля” чи
інша, можливо, народна, що підходить за змістом.

Етюд четвертий

Голос за кадром

   Попрощавшись раніше із ріднею, яка з самого ранку змушена йти на панщину, Шевченко залишає рідну Кирилівку і знову вирушає у дорогу.
   Попереду на нього чекає ще багато випробувань: арешт, каземат, заслання, заборона писати й малювати, солдатська муштра та самотність. Проте він не здався і не зламався – вистояв. Став для українського народу і для всього прогресивного людства символом боротьби за незалежність і гідність, символом мужності, символом відданості рідній вітчизні.
   А зараз серце його сповнене глибокою тугою розставання із дорогим і незабутнім куточком Звенигородщини, де народився на світ і де пройшли перші, ранні роки життя...

Шевченко

Чи то був я у Оксани,
Чи то, може, снилось?..
Сивим, згорбленим туманом
Літечко спинилось.
Жовта осінь зазирає
Холодом у душу.
Чим її перебороти?
Що робити мушу?
Знову треба в світ рушати,
Йти десь поміж люди...
Без Оксани... Від Оксани!..
Білим світом нудить.
Мусить серце прикидатись,
Що йому байдуже,
Хоч навіки всиротіло...
Ой, не шуми, луже!

(співає) 

            Ой, не шуми, Луже,
            Зелений байраче,
            Не плач, не журися,
            Молодий козаче!..
Все йде, все минає, лиш серце не хоче
Забуть, проминути свій смуток і жаль...
Як бачить, що сам я, то тільки й торочить,
Яка йому мука, зневіра, печаль...
І мушу без серця прожити на світі...
Бо з серцем, то як йому волю давать?..
Листочок так рветься, тремтить в верховітті,
Йому не судилось знов літо пізнать...
Зостався єдиний. На прив'язі має,
Чекає таємно на диво якесь.
А літо промчало, і осінь минає,
І все, як щоденно: учора і днесь...
Ніхто в цьому світі уже не поможе!..
І серцю немає розради: одне!..
Холодне для нього вготоване ложе,
Чатує недремнеє око вороже,
Аж сам подивуєш: чим, бідне, живе?
        Одна тільки батьківщина,
        Рідна і прекрасна,
        Моє серденько пригріє,
        Як сонечко ясне!
        Україно, рідна земле,
        Ти мені і ненька,
        І коханая дівчина,
        Вірна, молоденька!
        Лиш тобою марю завше,
        Хоч ти й нещаслива.
        Моїм болем перейнявшись,
        Доля милостива
        Усміхнеться і до мене.
        І забуду горе,
        Буде мені по коліна
        Житейськеє море!
        Буде серце лиш для тебе
        Битись і горіти.
        Україно, зірко з неба,
        Ти мій ясний світе!
        Задля тебе зрушу гори,
        Збурю всі язики.
        Всяк про тебе заговорить,
        Увесь світ великий.
        Бог на твоє безталання
        Зглянеться і, може, ...
        Моє серце на заклання
        Прийми тоді, Боже!
        Прийми, земле, слово скрушне,
        В скрусі обопільній...
        Взяла серце – візьми й душу,
        Будь щаслива й вільна!

(Оглянувся на усе, похитав головою, пішов.
Підходять Лимарка і Боровичка)

Лимарка

Пішов Тарас. Як не було...
Посмутніли вишні...

Боровичка

Боже милий, милосердний!
Чи ми в тебе лишні?..
Чом в твоїм розкішнім раї
Треба сумувати?

Лимарка

Чом довічно в праці, в злиднях
Горе горювати?

Боровичка

Чим зарадимо недолі,
Що, сусідко, вдієм?

Лимарка

Є ж бо ЛЮДИ! Й Бог на небі!

Боровичка

Може, є ... надія?

(пауза)

Голос за кадром

Пішов Тарас долю кликать
Словом правдоликим,
Став надією, пророком.
Кобзарем Великим!
У оковах тяжких край свій
Мусив кинуть знову,
Та поставив на сторожі

(У цю мить доречно на екрані продемонструвати
кадри, як Шевченко на Майдані під час Революції
Гідності допомагав боротися і словом, і самим
своїм образом у малюнку чи скульптурі. Останній
кадр – пам'ятник Шевченкові на Чернечій горі –
залишається на екрані).

Своє віще слово! –
Таке просте, таке доступне,
Таке сміливе, волелюбне,
Таке гаряче і живе!..
Воно магічну силу має –
Всю душу враз перевертає,
І так прихопить за живе,
Що вже і плаче, і сміється.
На нього щиро озоветься
І наче заново заб'ється
І затріпоче – кожне серце!
Воно – опора Україні,
Рясна весна у дні осінні,
Жива вода в нелегкий час!..
Це вистражданий дар людині,
Щоб крила зводила орлині,
Щоб пломінь совісті не згас!

На завершення звучить пісня “Реве та стогне Дніпр
широкий” – спочатку тихіше, а потім на повну силу.

Ідуть пліч-о-пліч два числа

Ідуть пліч-о-пліч два числа -
Дев'яте березня й десяте.
На них печать добра і зла -
І кожне святістю пройняте...

Ці два числа - як Божий дар
І як печаль невідворогня.
В обіймах їх дозрів Кобзар -
Так воля справдилась Господня!..

Зійшов на праведні круги
Крізь прірву мук душі і тіла...
Терпіння має береги?.,
їх стерти владникам кортіло.

Бо для ПРОЗРІННЯ дався нам.
Бо ДУХ ВКРАЇНСЬКИЙ возвеличив.
А виклик кинувши панам.
За кращу долю досі кличе!..

Коли окрадений народ
Безмовно терпить гніт, наругу.
Забувши щастя свого код.
І в безвість знов іде по кругу.

Могутній березню, гряди!
Верни Шевченка дужу силу!
Прозри незрячих, поведи
Порятувати землю милу.

Щоб нам єднатись і єднать.
Щоб нам по-справжньому любити,
Щоб Божа ласка й благодать
Не спромоглись нас полишити!..

До Шевченкових круч

До Шевченкових круч, до порогів Дніпра поспішаєм -
Доторкнутись святинь і чуття освятити в собі,
Укріпити любов тим безсмертником, тим молочаєм.
Що спивають блакить на вітрах і зціляють рабів.

Вже не будем мовчати - нічого довкіл не німує.
Долинає звитяга - минулих віків голоси,
Де про волю ніхто не прохопиться дарма чи всує.
Терпкий згук її степ прикладав до знамен і коси.

Поспішаймо, допоки живі посивілі кургани,
І Дніпрова вода, і калинонька на рукаві.
Поспішаймо зцілити нові і задавнені рани.
Бо єднає Чернеча і ми ще. Кобзарю, живі!

Україні

Сказать - люблю, та це так мало!.
Це б лише частку означало
Того, що значиш ти для мене.
                     Вітчизно-нене!

Сказать, що жити не зумію,
коли покинути посмію,
щоб проміняти на світи -
                                це знаєш ти!

Сказать, що мовою пишаюсь,
що миролюбністю втішаюсь.
Кохаюся в твоїй красі? -
                         Так скажуть всі!

Скажу, що я ніщо без тебе,
і, мабуть, інших слів не треба.
Зумів би кожен їх відчуть -
                                у цьому суть!

І суть у тому, щоб змогла
ти й нам сказати ці слова!..

Хай сяє рідна мова

Щаслива я, що мовою батьків
І прадідів сьогодні розмовляю.
Що. витекти із далечі віків.
Чарує мова сяйвом водограю.

Вона шукала прихистку завжди
У наших українських щирих душах.
Від зайд пощади, відала, не жди.
Бо в хаті власній з радістю задушать.

Високий дух несе вона в собі.
На ге для нас велика ласка Божа.
Хоч хилить часом голову в журбі.
Я вірю, що вона непереможна!

Прибій розіб'є скелі кам'яні,
Здолає мова чорні перешкоди.
Бо в серцевині мови - світлі дні
Любові, Волі, Єдності і Згоди.

Вирує мови море золоте.
Словечко рідне тулиться до слова.
Нехай у душах множиться святе
І хай там вічно сяє рідна мова!

Українська мозаїка долі

Українська мозаїка долі,
Хитромудре сплетіння подій -
Від примхливих зигзагів сваволі
До довершених вензелів мрій.

Їй підвладні всі тонкощі барвів.
Таємнича відтінків глибінь.
Це по них за собою Кобзар вів
В повінь часу, у вир поколінь.

Все співпало в єдиному храмі,
В нерозгаданім храмі життя.
Україна сіяє як в рамі.
Сподіваючись на майбуття.

У які убереться узори?
Світлоносна гармонія - де?..
О, які ще у Бога простори.
Що мозаїку долі кладе.

Україно, кохана і рідна.
Споконвічні тернисті путі.
Ще воздасть тобі Бог принагідно,
Перевершивши сни золоті!

Тривожний дзвін

Не гоїть час ні ран. ані падінь.
Вони - криваві маки під софітом.
І лине дзвін тривожніше над світом.
Ворушить їх нев'янучу цвітінь...

Збираємось на силі в котрий раз.
На вітряки йдемо, як Дон Кіхоти.
Нової добираємо скорботи.
Терпіння докладаємо запас.

Та час наразі знову пахне герцем.
І кольори бунтують жовто-сині!
...А рани можна викинути з серцем.
Та як без серця вижити людині?..

2013 р.

А ми йдемо!

За нами морок, сутінки недолі –
Вогонь і попіл, попіл і вогонь.
І лише жменька, дрібка щастя й волі.
Та й ті мілким піском течуть з долонь.

А ми йдемо!.. Врізаємось у скелі.
Одна на всіх опора із віків.
Дитячий сміх нам скрашує оселі
І мудре слово мужніх козаків.

Шевченка маєм. Чесного. Такого,
Якому Україна – над усе.
Всім серцем уповаємо на Бога –
І Він не раз над прірвою несе...

2013 р.

Українська пісня

І тугу, й радість увібрала
У щиру душу наша пісня.
Красою щедро засіяла.
Мов у саду калина пізня.

В ній спілі кетяги цілющі
Жагою сповнені до краю.
І слів натхненніших і дужчих
У світі цілому немає.

Чи то сумна, чи жартівлива – 
І розхвилює, і окрилить.
Спаде в грозу, неначе длива,
Сяйне, мов блискавка, по жилах.

І хтось доконче озоветься.
Піддавшись чарам українців.
І в унісон заб'ється серце.
Тим дивом сповнене по вінця.

Шевченкове слово

Таке просте, таке доступне,
таке сміливе, волелюбне,
таке гаряче і живе!..
Воно магічну силу має – 
всю душу враз перевертає,
і так прихопить за живе – 
що вже і плаче, і сміється,
на нього щиро озоветься
і наче заново заб'ється
і затріпоче – кожне серце!

Воно – опора Україні,
Рясна весна у дні осінні,
жива вода в нелегкий час!..
Це вистражданий дар людині,
щоб крила зводила орлині,
щоб пломінь совісті не згас!

1998 р.

Життєдайна давнина

Зарум'янилась Почайна.
Наче квітка незвичайна.
Квітне, кров'ю червоніє – 
З давнини звитяга віє.
Сивооком засвистала.
Сивим видивом постала.
Щебетала роксоланно –
Не здавайся, земле-панно!
Чураївною пісенно
З вуст зривалася натхненно.
Серед степу стала Січчю – 
Сторожила вдень і ніччю.
Сторожила, надихала.
Як ніхто свій край кохала...
– Ой ти Байдо Вишневенький.
Щирий сину молодецький!
Ой ти Хмелю, пане-брате!
Де нам цвіт такий узяти?
Став Тарас горі Чернечій
На розлогі дужі плечі.
Бачить світу переміну –
Знов єднає Україну.
...Зарум'янилась Почайна.
Давнина в нас життєдайна.

Поділля

Де Плоский Рів в лугах прадавніх
снив тихоплинністю століть,
де щире птаство озивалось
серед розкішних верховіть,

де сонце подихом гарячим
цвіт пестило, немов дитя,
там із природою єдналось
людське буття, людське життя.

Воно тулилося до річки,
до сонця, птаства, до землі,
воно до Бога слало свічку,
снагу – до щедрої ріллі.

І розрослось, заколосилось,
Поділлям славним нареклось,
у наших душах вкоренилось,
у нашім серці запеклось...

Це - Україна

Ген велетень-ліс на просторі поріс –
ялини, дуби, білокрилля беріз.
Не раз в цьому лісі гуляла сокира,
безжалісно віти, дерева трощила!..
Усьому, здавалось, приходив кінець...
Та світла живиця текла із сердець.
І вкотре кривавії гоїлись рани,
і танули сиві над лісом тумани.
І пестило сонце його з високості – 
і знов за снагою до нього йшли гості.
Так ти, мій народе, мій велетню дужий!
В тобі сто вітрів за содіяним тужить.
Та ти підійнявся, розрівнюєш плечі,
розкрилюєш крила свої молодечі.
Зцілитися мусить велика руїна,
бо це – наша доля, бо це – Україна!..

1998 р.

Юному українцеві

Мова українська – 
це душа народу.
Що не терпить зради,
береже свободу,
Що в серцях палає
факелом любові.
Що живе одвічно
мудрістю у слові.
Мова ця – від Бога
нам благословення!
З нею ллється в душу
радісне натхнення.
З нею ми сміємось,
плачемо із нею,
У безмежнім світі
чуємось ріднею.
З нею подолали
лиховії люті.
З нею ми щасливі,
а думки розкуті.
Мова нас єднає
на шляху крутому – 
То й не личить бути
неуком нікому.
Вчи старанно мову,
нею линь до Бога,
З мовою у вічність
поведе дорога!

Україна – у центрі Європи

Україно, кохана державо!
Золоте маєш серце й крилате.
Як у кожного, в тебе є право
Свою долю і шлях обирати.

Твоє кревне у центрі Європи.
Не тобі манівцями блукати.
І нічий, лише твій в тому клопіт.
Щоб вертати до власної хати.

Європейкою ти народилась.
Будь же нею із Божої волі!
Догодить віроломним не силуйсь.
Досить з тебе страждань і недолі.

Твій народ повела на Майдани
Незнищенна, нескорена гідність.
Хай тремтять кровопивці-тирани –
У душі твоїй неба погідність.

У душі твоїй кремінь любові.
Вороги, на заваді не стійте!
Ні у битві підступній, ні в слові
Нашу неньку паплюжить не смійте!

За наругу надійде розплата!
Дух наш зміцнює слава козацька!
Як же муляє вам біла хата – 
Совість тільки не муляє братська!..

Сп'ють росу промінці світанкові
І загарбник кінець свій побачить!
Ради неньки на все ми готові – 
Україна нам – сонце гаряче!

Свою Вітчизну віддано любім
До Дня НЕЗАЛЕЖНОСТІ України

Як пісню заспівати, то душею.
Як неньку пригорнути – серцем всім.
Душею й серцем в час скрутний і свято
Свою Вітчизну віддано любім.

Без матінки немає в світі щастя,
Без пісні - то безрадісне буття,
Без України, рідної, святої,
Ні радості, ні щастя, ні життя!

2016 р.

Вітчизна вистоїть у герці

І перейшов рубіж терпець –
Мов опекли студентські шрами!..
Серця забились до нестями.
Зі злом шикуючись на герць.

І перейшов рубіж вогонь –
Жарінь випліскували душі,
Аж мало неба, мало суші
Для монолітності долонь.

І перейшла рубіж любов
До України, до народу,
Де серед інших за свободу
Тарас майданівцем ішов!

Спіткали й смертні рубежі...
Та крізь біду, війну, розруху
Ми нашу віру, силу духу
Гартуєм долі в сторожі.

І перейде рубіж життя:
Вітчизна вистоїть у герці!
В Європі вільній, в самім серці,
В старе не буде вороття!

Ця війна...

Ця війна, наче крук, над душею стоїть...
Та крізь чорну примару нам бачиться небо –
В Божій ласці і в силі духовній потреба,
В рівновазі добра на терезах століть.

Ця війна мов відкрила, що значить блакить
І безпечно-щаслива усмішка дитини
У вишневім садочку погожої днини.
Скільки світла несе миром пройнята мить...

Ця війна показала, які ми і хто,
Чи умієм свій шанс відстояти у герці,
Скільки мужності, віри в гарячому серці
Під небесно-пшеничним вогнем хоругов.

Ця підступна війна... їй настане кінець!
ВОЛЯ й МИР поберуться з осонценим краєм.
Ця земна Благодать називається раєм
І вирує з правіку у надрах сердець! 

Україно-живи! 

Ця проклята війна налетіла як стій,
На догоду нікчемі скалічивши долі,
Зодяглась у російсько-загарбницький стрій,
Що, мов кліщі, затявсь задушити в неволі.

Гострий біль пропікає за Крим і Донбас.
Рідні груди землі ще снаряд розтинає...
Та тужавіє кров, закипаючи в нас, –
Оберегу міцнішого в світі немає!

Не моїй Україні коритись марі!
І не їй, волелюбній, безвинно конати.
Ми безсмертя пили в Жовтих Водах, в Дніпрі,
Ми усі в час біди її вірні солдати!

Згине ворог – я знаю! Пощезнуть оті,
Хто прийшов, наче тать, із війною і кров'ю.
І найвища-утіха із людських утіх –
Буде МИР панувати, натхненний любов'ю.

На Чернечій горі – як святиня святинь! –
Обіймає і далі незримим покровом
Невмирущий Шевченко, осяявши синь,
На сторожі поставивши віщеє слово.

Пророста наша доля крізь шрами-рови,
Зеленіє й розквітне, немов рута-м'ята.
Україно моя! Що б не сталось – живи.
На врожаї рясна, на героїв багата!

Наш Тарас

В нас імен багато славних
Видатних талантів вправних.
Є художники, поети,
У яких високі злети.
Та один у нас Тарас,
Що не згасне, як не згас.
Хоч минули довгі роки,
Дух живе його високий.
Україну він любив –
Нею марив, нею снив.
За Вкраїну він страждав –
Душу їй свою віддав.
За Вкраїну він молився –
Всім до серця прихилився.

Тарасик 

Хтось Артемчик, хтось Павлусь.
Я – Тарасиком зовусь.
Це Шевченкове ім'я.
Тож пишатимусь ним я.

Буду я свою Вкраїну,
Рідну мову солов'їну,
Синє небо, сяйво нив
Так любить, як він любив!

Вишиванка

Чом Тарасик так і сяє,
Йде поважно, не стрибає?
Чом навстріч йому весь світ
Простяга травневий цвіт?

У Тарасика вдяганка – 
Сорочина – вишиванка!
Сорочина з візерунком,
Що злетів угору струнко.

З візерунком, що на диво
Комірцем побіг красиво.
На білесенькій обнові
Ваблять китички шовкові.

Унизу на рукавчатах
Мріє смужечка хрещата.
У матусі гарний смак!
Чим Тарасик не козак?

Два Тараси

Я – Тарасик. Ось – Тарас.
Що ви знаєте про нас?
Українці ми у світі!
Наче сонечко в зеніті
Для народу наш Кобзар.
Я лишень промінчик-жар.
А проте із часу плином
Підросту достойним сином.
Стану, може, я ученим – 
Всі дізнаються про мене.
Може, лікарем, як тато.
Справ хороших так багато!
Чи поетом, як Шевченко.
Не біда, що я маленький.
Я – Тарасик, він – Тарас.
Стільки спільного у нас!

Українці

Де роздолля аж по вінці,
Живемо ми, українці.
Синь небес у нас шовкова.
Сонцесяйна, волошкова;
Хвиля нив золотопінна,
Розмаїта, дальньогінна;
Русла рік спокійні, плавні;
Височіють храми давні.
Пісня й праця – наша сила.
Земле люба, земле мила!
Будь до нас завжди привітна,
Як веселка семицвітна!

Україна

Україно, Україно!
В тебе пісня солов'їна;
В тебе врода веселкова,
Калинова, барвінкова;
В тебе мова щебетлива,
Наче річенька грайлива;
В тебе далі неозорі,
Тихі води, ясні зорі;
В тебе люди працьовиті,
Для добра й краси відкриті;
В тебе серденько крилате – 
Як тебе нам не кохати!

Як Шевченко

Хлоп'ятко босоноге
Худібку випасало,
У зошитку малому
Рядочки римувало.

Про що хлоп'ячі мрії?
Про що питань тривога?
– Куди тече ця річка?
Куди веде дорога?

Який світ розпростерся
За рідним тихим лугом?
Чи буде він до серця?
Чи стане вірним другом?

А сонечко то гріє,
То добре припікає.
І відповіді, хлопче,
Єдиної немає.

Одне лиш тільки знають
Одвіку мудрі люди:
Яким його намрієш,
Таким твій світ і буде!

Я Богу дякую

Веселих променів пучки
Сяйнули з високості – 
Це любий березень дзвінкий
Прийшов до нас у гості.

Верба повсюди розцвіла,
Струмки не проминають
Уже ні міста, ні села – 
Біжать, шумлять, співають!

Я довго березня чекав.
Купив мімоз букети – 
Із 8 Березня вітав
Та ще заніс поету.

Я Богу дякую за те,
Що є в душі у мене
Ім'я Шевченкове святе,
Як ваші, тату й нене.

Що є дзвінка оця краса
І мова солов'їна,
Що мирні наші небеса
І вільна Україна!

Квіти Кобзареві

Дзвінко березень хлюпоче,
Сонечко сміється.
–  Це тобі, Кобзарю, квіти
Від усього серця!

Я твої стежки-дороги
Нині пригадаю.
Ти живий для мене, рідний
Ти для всього краю.

Я на пам'ятник дивлюся – 
Серденько тріпоче,
Бо мені Кобзар Великий
Зазирнув у очі.

Голосні пісні лунають.
Що людей, що квіту!
День народження Шевченка
Йде по всьому світу.

«Кобзар»

Так любим ми «Кобзар» читати,
Берем його в життєву путь.
«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть...»

Про помилки дізнатись хочем – 
Хто може істину відкрить?
«Минають дні, минають ночі...
Заснули думи, серце спить...»

– Отепер-то поспішайте,
Не проспіте, діти:
«Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте...»

Та й без долі полинної
Є шляхи до раю:
«Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!..»

Отака вона, спасенна,
Кобзарева мова:
І стражденна, і натхненна
«Од слова до слова!..»

Українонька

Українонько, жар-птице,
Наше сонце яснолице!
В кожнім серці ти палаєш,
Нас лелієш, зігріваєш.

Не журися, люба ненько,
Не смути своє серденько.
Є у тебе, земле мила,
І краса, і воля, й сила.

В час біди, в лиху негоду
Вір незламному народу.
Вір в свою щасливу долю,
Збережи нащадкам волю,

Чисте небо, сяйво трав,
Диво вранішніх заграв.
Хай витає в час розвою
Божа ласка над тобою!