НЕАБИЯКА ЗНАХІДКА

   Перед хатою веселкою зоріли тюльпани. Різно­барвні чашечки на довгих тонких зелених стеблах смі­ялися до весняного сонця. Юрко обтрусив з найвищої жовтої квітки іскристі крапельки роси і понюхав. Аж зажмурився від медвяних пахощів.
   –  Може, нарвати букет?
   Хлопець оглянувся на матір, що стояла на ганку, і:
   –  Не треба...
   –  Ти ж чергуєш сьогодні, – продовжувала мати і нагнула важку від цвіту гілку бузку. – 3 букетом, сину, до класу радість принесеш.
   Мати наламала бузку, зірвала декілька тюльпа­нів і подала Юркові:
   –  Візьми, візьми, на щастя.
   Хлопець взяв букет, вибіг за ворота і швидко пі­шов вулицею, висадженою з обох боків вишнями і че­решнями. Дерева так рясно цвіли, що, здавалося, вкри­лися густим лапатим снігом, над яким спозаранку безугаву радісно гомоніли бджоли. Юрко не йшов, а ви­брикував, як лошатко, вишукуючи теплі сонячні по­ляни, бо вранішня прохолода пробиралася під голубу шовкову теніску, лоскотала вже засмаглі голі руки. У ранці за плечима торохтіли в пеналі олівці й ручка.
   Біля великої скляної вітрини магазину зупинив­ся. Не вперше його погляд приковувала розкрита ко­робка, з якої виглядали деталі до радіоприймача.
   –  От купити б, – прошепотів, ще й язиком при­цмокнув. – Зразу б приймач змонтував.
   Постояв ще трохи, пожалкував, що батьки не да­дуть грошей на таку покупку, бо є в них у домі і радіо­ла, і телевізор, і попрямував стежкою навпростець че­рез парк: так було ближче до школи.
   Десь там, угорі, в густих кронах дерев, що вкри­лися ніжним молоденьким листом, як віртуози-сопілкарі, радісним співом стрічали день птахи, а в зарос­лому вербами і чагарниками яру, над гомінким струм­ком, ніби змагаючись між собою, витьохкували солов'ї.
   Юрко прислухався до пташиного хору, сірі очі блукали по деревах. Раптом сандалетом за щось за­шпортнувся. Глянув під ноги –і здригнувся: на стеж­ці лежав чорний гаманець. Нагнувся і підняв знахід­ку. Оглянувся. У парку не було нікого. Обережно роз­крив гаманець. Звідти виглянули акуратно складені гроші – п'ятірки і десятки.
   Хлопець закрив гаманець і стояв на стежці, забув­ши про школу, про те, де він і чого тут. Ага, знайшов гроші, багато грошей. Оце так щастя привалило. Скіль­ки не обідав у шкільній їдальні, складав копійку до копійки, потім купляв лотерею “спринт” – і “без ви­грашу”. Лише один раз виграв квиток “спринт”, а коли його здав, то отримав, як і завжди, – “без виграшу”. А тут зразу така купа грошей! За них можна купити отой радіоконструктор, і новий футбольний м'яч, і ба­гато чого. А що б він хотів ще купити? Ну, що? Що? – Цього Юрко не знав.
   Вдалині показався чоловік. Він йшов прямо на хлопця. “Мабуть, шукає гроші“, – подумав Юрко і ступив кілька кроків йому назустріч, заховавши руку з гаманцем за спину. Коли чоловік наблизився, хло­пець голосно гукнув:
   –  Дядьку, ви нічого не загубили?
   Здивовано зиркнувши на школяра, на великий букет у руці, чорнобородий заклопотано відповів:
   –  Загубив.
   –  Що саме?
   –  Вчорашній день, – засміявся незнайомий, і тепла усмішка заграла у чорних-пречорних очах.
   Така відповідь спантеличила хлопця. Він стояв на стежці і розгублено дивився вслід життєрадісному дядькові, аж поки той не зник за високими розквітли­ми кущами бузку.
   Що ж робити з грошима? Хлопець розглядав га­манець кілька хвилин, а потім з серцем жбурнув на траву і побіг.
   Нараз зупинився і промовив сам до себе:
   –  Ні, так не можна. Це ж гроші. Може, до шко­ли взяти? Віддати вчительці? Ні, ні, ще подумає, що підлещуюся до неї. Ганна Іванівна сувора... Якби не трійка з поведінки у щоденнику...Через того Федька заробив... Ні, таки заховаю гроші... А там побачу, що з ними робити.
   Хлопець заплутався у своїх думках... Швидко повернувся, підняв гаманець, збіг у яр, знайшов суху почорнілу тріску, вишпортав нею ямку під кущем бу­зини, поклав туди знахідку і засипав землею, а зверху ще й сухим листям притрусив.
   Зненацька над головою заверещало різко, нагло:
   –  Кра-кра-кра! Кра-кра-кра!
   Від несподіванки хлопець завмер. Сердито блим­нув очима на клен, де товклася ворона, і погрозив їй кулаком:
   –  Дурна, чого репетуєш на весь парк? Не крав я гаманець, а знайшов. Второпала? Чи ще раз повторити?
   Та ворона не зрозуміла його мови, бо продовжу­вала лементувати:
   –  Кра-кра-кра! Кра-кра-кра!
   Оте “кра-кра-кра” у Юрковій голові віддзвонюва­ло словами “вкрав-вкрав-вкрав”. Йому здавалося, що зараз отой недобрий чорний птах, якого він недолюб­лював з того часу, як покрав у них на подвір'ї двох пухнастих курчат, закричить з висоти: “Юрко – зло­дій, злодій, злодій!”
   Хлопець вибрався на стежку і щодуху помчав до школи...
   На уроках він був неуважний. Часто задумував­ся, відповідав на запитання невпопад. А на уроці мате­матики ледь двійку не схопив.\
   І чергував погано. Хоч і стирчав букет на столі, але то крейда кудись зникала, то забував під час пе­рерви витерти класну дошку, відчинити вікно. Всі ті неприємності невидимими нитками тяглися до захо­ваного у парку гаманця.
   Під час великої перерви до нього розвальцем піді­йшов відомий у школі бешкетник Федько. Почухавши кирпатого носа, чвиркнув крізь зуби, змовницьки під­моргнув ріденькими темними бровами:
   –  Ти чого скис?
   –  Відчепися, – огризнувся Юрко і одвернувся до вікна, за яким на подвір'ї штормило шкільне жит­тя.
   –  Кисни, кисни, на ранок сметана буде.
   –  Чого тобі треба? – видивився Юрко злими очи­ма на хлопця.
   –  Підемо воронячі гнізда потрошити?
   –  Не піду.
   –  Ти ж вчора обіцяв.
   –  А нині передумав.
   –  Який тебе гедзь вкусив?
   –  Сказав тобі: відчепися! – крикнув Юрко і ви­біг з класу.
   Хлопець тинявся на шкільному подвір'ї, забрів аж у садок, жбурнув грудкою в горобців, які збирали щось на пришкільній ділянці, а в мозку свердлило одне і те ж: “Що робити з грішми? Може, матері чи батько­ві віддати? Ні, ні, ще перепаде від них. Батьки суворі у нього. Мати обов'язково скаже:”Бач, втішився чужим горем”, а батько – “Як це ти додумався чужий гама­нець принести додому?” Ні, треба було до школи при­нести. Чи не побігти зараз у парк? А уроки? Що скаже Ганна Іванівна, коли він пропустить урок? Ні, треба йти до неї, вона відпустить. А коли збс8тає, навіщо зарив гаманець у землю? Що їй скажу? І справді, наві­що заховав гроші? Щоб купити радіоконструктор і футбольний м'яч? А як мати чи батько побачать покуп­ки і запитають, де взяв гроші? Що тоді?.. Але ж я не крав грошей, а знайшов... Таки побіжу в парк, ще встигну...” І тільки Юрко вийшов за хвіртку, коли про­дзеленчав дзвоник. Мусив повернутися до класу.
   Нарешті дочекався кінця уроків. Як ошпарений, вискочив із школи...
   У парку злодійкувато озирнувся, чи ніхто за ним не стежить. Розгріб пальцями землю, витягнув гама­нець, обтрусив, глибоко засунув у задню кишеню джинсів, вибрався на стежку і побрів прямо до магази­ну. Чим ближче підходив до великого будинку, перед яким снувалися взад і вперед заклопотані люди, тим повільніше рухалися його ноги...
   Довго заглядав у відчинені двері, у тисячний раз вивчав розкладені товари за величезним вікном, але зайти у магазин не наважився.
   Ненароком зиркнув на протилежний бік вулиці і напівсвідомо почав читати вивіску: “Виконком Веселівської сільської Ради народних депутатів”. Постояв ще хвилину, почекав, поки проїдуть автомашини, – і рішуче перейшов вулицю.
   У довгому коридорі Юрко підійшов до дверей, об­битих чорним дермантином. Обережно прочинив їх, всунув голову і побачив лисого чоловіка, який стояв коло столу і розмовляв по телефону.
   –  Можна? – запитав Юрко.
   Чоловік поманив рукою, запрошуючи школяра до кабінету. Юрко зразу впізнав Михайла Петровича, го­лову сільської Ради. Той часто бував у них у школі. Як тільки чоловік поклав трубку, хлопець підійшов до столу і подав гаманець:
   –  У парку знайшов.
   Михайло Петрович мовчки перерахував гроші і до хлопця:
   –  Ти знаєш скільки тут?
   –  Ні.
   –  Вісімдесят дев'ять гривень і тридцять дві ко­пійки.
   –  Ого!
   –  Як тебе звати?
   –  Юрком.
   –  Молодець, Юро, що приніс знахідку. А гроші повернемо водієві автобуса Мироненку Івану Іванови­чу. Це він зарплату загубив. Може віднесеш йому?
   –  Ні, вже краще ви...
   –  Що ж, дякую тобі, Юро, від себе і від Івана Івановича.
   Хлопець попрощався, вибіг на вулицю і помахав кулаком воронам, які товклися коло гнізда на високій акації і раз у раз викрикували: кра-кра-кра! Юрко ж лише усміхнувся очима.